«В іншій країні я навчилась більше любити свої традиції»

Альдона Гартвіньська: Пам'ятаєш своє перше Різдво на фронті?

Женя Воропаєв: Наше перше Різдво, у 2022 році, ми святкували ще за старим календарем, тож у нас воно припало на січень. Добре пам'ятаю, що в новорічну ніч, 31 грудня, ми вийшли на бойове завдання. Це були окопи в селі Червонопопівка, що на Луганщині, тому настрій був, м'яко кажучи, не дуже святковий. Я не скажу, що саме я робив на Різдво, бо не пригадую. Але пам'ятаю, що там було брудно і мокро, і ми так довго тримали оборону, що у нас закінчилася вода для пиття. Ми почали збирати дощівку, яка крапала з наших бліндажів. Пам'ятаю, що одного ранку так сильно лило, що я прокинувся в калюжі води. Це був важкий час, багато завдань, які також певним чином відволікали нас від свят. Можливо, через це було не так тяжко і сумно.

Але за це я дуже добре пам'ятаю своє друге Різдво на фронті, бо тоді я лежав у госпіталі в Харкові. За місяць до того мене поранило в ногу, і я проходив операцію та реабілітацію. Під час реабілітації у мене знайшли ще кілька вузликів у легенях, тож я був змушений дуже довго лежати в тому госпіталі. Якось мені захотілося створити святковий настрій, тому я купив собі маленьку ялинку, яку поставив на столик біля лікарняного ліжка. До мене час від часу хтось приходив, ми сиділи, розмовляли. Я трохи поспілкувався з іншими солдатами, які також перебували в той час у госпіталі. Але загалом пам'ятаю, що я був там зовсім один. На Різдво і Новий рік. А тепер різдвяні свята збігаються з моїм днем народження, який я відзначаю кільканадцять днів раніше.

‍Отже, це вже третє Різдво на фронті... Цьогоріч теж купив ялинку? Чи є відчуття, що краще б Різдва взагалі не було?

Ні, абсолютно ні. Як це? Щоб не було Різдва? Адже крім нас, військових, є цивільні люди, є діти. Зрештою, життя триває, є життя поза війною. Різдво потрібне. І треба хоча б спробувати перейти в інший режим, жити якось паралельно, не забувати, що воно там триває. А у нас? У нас все виходить спонтанно. Якщо є можливість відсвяткувати — ми святкуємо. Якщо є можливість підняти настрій — ми це робимо. Прикрашаємо ялинку.

Такі дрібниці, як свята чи річниці, завжди нас мотивують. Це додає бажання жити, продовжувати боротися

Така проста річ, як ялинка, безумовно, відволікає хлопців від того, що відбувається на фронті. Важливо розслаблятися, якщо є можливість.

У нас всі свята, річниці, дні народження — це все важливо, ми завжди намагаємося про них пам'ятати. Командири вітають солдатів, ми комусь робимо сюрпризи, купуємо невеличкі подарунки. Просто підтримуємо один одного. Війна — це одне, але ми так багато часу проводимо один з одним, ми як сім'я. Іноді нам доводиться замінювати цю сім'ю, наприклад, на Різдво чи дні народження. Триває війна, але вона не скасувала мій день народження. Навпаки, їх потрібно святкувати ще більше.

Але, зараз я подумав про це, є й інші класні моменти, які виникають спонтанно. Наприклад, коли ви приїхали до нас рано-вранці з зарядними станціями для нашого підрозділу. Ми тоді були після нічного штурму. І поки ви чекали, поки ми прокинемося, ви приготували нам сніданок, який ми потім разом з'їли в саду. Такі моменти ми запам'ятовуємо надовго і вони нас мотивують. 

‍А у вас був якийсь конкретний план на Різдво, що будете робити? 

Цього року, як виняток, у мене була можливість сісти за стіл, з'їсти щось смачненьке. Але, звісно, не вдома, а тут, де ми працюємо. Але чи вдасться святкування — це теж питання часу і ситуації на фронті. На війні все може змінитися за п'ять хвилин. Я знаю, що не у всіх була можливість це зробити, але ми пішли в магазин, купили собі салатів, нарізки, чогось смачненького випити. Прикрасили ялинку. Ми змогли сісти і поспілкуватися. Але одне було і є завжди певним — що не можна довго святкувати. Зранку завжди треба діяти і працювати. Це ніколи не змінюється, ми рідко відпочиваємо. Навіть сьогодні у мене начебто вихідний, але я повинен поїхати до механіка, щоб забрати машину, яка зламалася, поїхати на інший кінець міста, щоб купити запчастини для іншої машини, придбати щось поїсти.

А коли ти йшов добровольцем в армію, чи спадало взагалі на думку, що все це може затягнутися надовго?

Це був час, коли ще були черги до військкоматів. Одразу після реєстрації була можливість поїхати в навчальний центр десантно-штурмових військ. Тоді я ще не знав, що це таке і наскільки це буде важко. Ми пройшли складний шлях. Але зараз, озираючись назад, я ні про що не шкодую. Я живий, я більш-менш цілий.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я одразу відчув, що мушу йти в армію. Це було те, що підказувало мені моє сумління

У мене не було жодних сумнівів, що це не моє або не для мене. І хоча до цього я ніколи не мав нічого спільного з армією, для мене все було новим. Пам'ятаю, як прийшов додому і сказав мамі, що через три години автобус і ми їдемо в навчальний центр. Я спакував усе в один наплечник і пішов. Всі були шоковані — вдома, на роботі — що я просто взяв рюкзак і поїхав. 

Але в мене не було жодних сумнівів. Хоча був страх, відчуття такої невпевненості в тому, як це буде. Ця невпевненість посилювалася ще й тим, що дуже багато хлопців з мого оточення не пішли в армію. І я був єдиним, хто пішов у десантні війська в той час. Зовсім один. Але у військкоматі я познайомився з кількома колегами, з якими досі підтримую зв'язок. 

Але ти також підтримуєш зв'язок зі своїм «попереднім» життям. Нещодавно ти отримав привітання з днем народження з компанії, в якій працював. Вони про тебе не забули. Чим ти займався до початку війни?

До початку війни я десять років займався виготовленням взуття. Я шив взуття. Жіноче, чоловіче, різне. Харків — місто дуже багате на виробництва такого типу, чи то одяг, чи то взуття. Але взуття, ну, Харків, напевно, центр України в цьому відношенні. Мій батько присвятив багато років свого життя взуттєвій справі, і я теж пішов по його стопах одразу після школи.

Ти згадував, що люди навколо Тебе були здивовані, що ти так швидко прийняв рішення і одразу пішов на війну. А як на це відреагували твої близькі та родина?

Моя мама була дуже засмучена, пам'ятаю, мені довелося її заспокоювати. Але це було моє рішення, прийняте і усвідомлене. Та й часу на пояснення було небагато, у мене було лише три години, щоб сісти в автобус.

Я їх усіх поставив трохи перед доконаним фактом. Але зараз всі вже звикли до того, де я перебуваю. Навіть пишаються мною, хваляться тим, чим я займаюся

А  що думаєш, коли приїжджаєш додому у відпустку? Чи зустрічаєшся зі старими друзями? Чим вони зараз займаються?

Пам'ятаю, коли я вперше приїхав у відпустку до Харкова, деякі люди мене навіть не впізнали. За рік я змінився навіть ззовні. І реакція у них різна. Одні хочуть зустрітися, поговорити, інші навіть опускають очі, не хочуть обмінюватися поглядами. Це, наприклад, люди, з якими я вчився в школі. Я відчуваю, що вони тримаються на великій відстані від мене. Не знаю, можливо, відчувають якусь провину, що не пішли воювати, соромляться свого страху. Я не знаю, я не збираюся нікого засуджувати. І навіть не хочу про це думати, тому що для здоров'я моєї голови це мені абсолютно не потрібно. Але в мене є кілька друзів, які не служать в армії, але дуже допомагають як волонтери. Вони теж підтримували мене з самого початку. Тож у Харкові є кілька людей, з якими я можу зустрітися і поговорити. Відпочиваю, вирішую справи, а потім повертаюся на фронт.

А тобі не дискомфортно перебувати серед цих людей, які опускають погляд і відмовляються дивитися в очі? Слово «ухилянт» стало дуже модним. Так про них думаєш?

Чесно кажучи, мене до них не тягне, тому я не часто буваю в їхньому середовищі. Та й взагалі, чому мені має бути некомфортно? Хто мене пам'ятає, з ким підтримувати зв'язок по його стопах — я знаю, чому вони не пішли в армію. Там було багато різних причин, часто страх. Але чим довше тривала війна, тим більше люди розуміли, що це таке. З'явилося багато поранених знайомих, у тому числі друзів, які загинули на фронті. Це, як правило, не заохочує людей йти в армію. Але це і не правило, бо дослівно пів року тому я дізнався, що кілька хлопців з мого району пішли служити. Але є також люди, які переймаються лише своїм життям, не збираються ні воювати, ні допомагати армії. Але мені дуже не подобається ця тема «ухилянтів», я не хочу про це думати, у мене є своя робота, і я нею займаюся. І я б не зміг працювати в ТЦК, перевіряти людей, кудись їх силоміць забирати. 

‍Але чому ти не зміг би працювати ТЦК? Вважаєш, що це не потрібне?

Ні, це один з мобілізаційних інструментів для того, щоб мати армію в нашій країні. Це не ідеальна система, є деякі нюанси, але це не змінює того факту, що вона потрібна. Бувають випадки, коли стріляють, когось силоміць затягують в автобус, когось б'ють... Але люди теж різні, і такі відео також поширюються набагато швидше завдяки ворожій пропаганді. Набагато більше ситуацій, коли співробітник ТЦК просто підходить, запитує, перевіряє документи. Він нікому не погрожує, нікого ні до чого не примушує. Він інформує. Нормально працює. Не варто судити про всіх за кількома відео в інтернеті.

Єдине, що я б змінив, — це вдосконалити систему з цього боку, щоб мобілізованим було легше обирати, де вони хочуть бути. Якщо вони хочуть зайняти позиції в тилу, їм треба дати таку можливість, тому що армія — це велика машина, і такі люди також потрібні для того, щоб вона працювала. Якщо хтось хоче бути оператором безпілотника або піти в артилерію — добре, якщо це буде братись до уваги. Але також треба розуміти, що безпілотників чи артилеристів не може бути більше, ніж піхотинців чи штурмовиків, бо без них фронт не зрушиться на нашу користь. Тому з усіма порозумітися неможливо. Але якби принаймні можна було вибирати, до якої бригади йти — це було б добре для всіх.

Було таке гасло, що працівник ТЦК — це більший ворог для суспільства, ніж Росія. А я вважаю, що найбільший ворог — це люди, які все це роблять, які випускають подібні відео в мережу, які розповідають, що мобілізація проходить трагічно, що в нашій країні все погано — адже це пожива для ворога. Це пожива для пропаганди, для нагнітання страху. Тому що всі ці ситуації — вони в меншості, і я намагаюся на цьому наголошувати на кожному кроці.

‍Чи говорите з колегами про те, коли це все закінчиться? Чи наступне Різдво ви вже будете святкувати вдома?

Ми практично не говоримо про це взагалі, ми навіть не думаємо про те, коли закінчиться війна. Тому що це таке абстрактне поняття, плюс зазвичай все йде не так, як ми плануємо. Війна може закінчитися в один момент, а може затягнутися на роки. І я думаю, що служба ще буде тривати довго. Всі чекають, що війна закінчиться в одну мить, що вона пройде, як якийсь грип. Але ми не сидимо склавши руки, ми не чекаємо, поки хвороба мине. Ми працюємо, ми зміцнюємо державу. Тому що це також дасть нам більше безпеки в майбутньому. 

Переклад: Анастасія Канарська

Надворі вже звечоріло. Я підбігаю до вікна, щоб побачити на небі першу зірку. З кухні долинає солодкий запах щойно спечених пампухів. Тато з дідусем несуть у вітальню тяжкий «стіл-розкладачку». Маленька я допомагаю застеляти скатертину, розкладати тарілки. І ось перша зірка вже миготить — починається Святвечір. Мені 9 років, і я знаю, що сьогодні відчую щось неймовірне, щось, на що з нетерпінням чекаю кожного року, — справжню казку Різдва.

У моїй родині Різдво завжди святкували за всіма традиціями. І хоч дідо коптив найсмачнішу у світі шинку, бабуся ретельно пильнувала, щоб скуштували ми її не раніше 7 січня (за старим календарем), бо ж піст. 

На святвечоровому столі завжди були обов’язкових 12 пісних страв, і щось магічне було у тому, як уся родина, втомлена від їхнього приготування і через прибирання хати, нарешті сідає до святкового столу. І всі спілкуються, всі щасливі, спокійні...

Після гарної вечері настає час колядок і колядників, приходять сусіди. Усе навколо наповнюється атмосферою затишку і благополуччя. В якийсь момент бабуся дістає молитовник і співає щось таке, що ніхто не знає, але всі уважно зачаровано слухають. Мати можливість бути свідком цієї чистої автентичної атмосфери — велике щастя, бо саме українське Різдво і Святвечір буквально просякнуті традиціями і звичаями, які майже незмінно збереглися до сучасності: від куті, 12 страв і колядок, до таких, здавалося б, дрібниць, як-от чотири зубчики часнику на кожен кутик столу, щоб оберігав від нечистих сил, і залишена порція куті на ніч — для тих, хто більше не з нами.

Так справляли Різдво на Львівщині, куди я приїжджала на зимові канікули щороку. Інша моя бабуся мешкала на той час у Криму, вона — етнічна росіянка, з Україною її пов’язувала лише одна людина — мій дідусь. Але було і ще дещо. Якийсь час, задовго до мого народження, бабуся Клариса, мій дідусь Анатолій і мій батько з сестрою мешкали в Червонограді. Влаштувавшись там на роботу у дім культури, бабуся познайомилася з вчителькою української мови, яка відкрила для неї, сибірячки, цілий новий світ українського Різдва, вертепу і колядок. 

— І я тоді так цим захопилася, знаєш, так мені сподобалася сама ідея вертепу — театралізованої вистави про народження маленького Ісуса, — розповідає мені по телефону бабуся, в якої розпитую подробиці, — що почала шукати різні сценарії. Вибрала кілька найкращих і вже наступного року поставила свій власний вертеп.

Я ніколи раніше не задумувалася, наскільки це насправді цікаво, що людина, яка не мала до того жодних зв’язків з Україною, приїхала сюди з іншої країни й  закохалася в українську культуру. А коли вона з дідусем переїхала з Галичини до Криму, то привезла з собою і звичаї святкування Різдва по-українськи

Бабуся Клариса працювала бібліотекаркою і так само керувала дитячими гуртками при місцевому Будинку культури. Вже маючи досвід постановки вертепу, почала залучати тамтешніх дітей. Пригадує, що спершу батьки були проти, бо у вертепі є такі ролі, як смерть, чорт. 

— Навіть сварилися зі мною, але потім всім так сподобалося, що діти ледве не билися за ці ролі! — сміється бабуся.

З вертепом вони ходили школами, крамницями, співали колядки. А якщо до когось в селищі не встигали завітати, то там дуже засмучувалися. Старшокласники навіть підхопили цю традицію, цілком незалежно від бабусі. Адже вертеп — це дуже весело! Що цікаво, до театралізованої розповіді про народження Ісуса Христа долучалися і кримськотатарські діти. І навіть роки потому, вже після анексії Криму, коли мої бабуся з дідусем були змушені покинути все і втікати від російських окупантів, бабусина вихованка — кримськотатарська дівчинка — знайшла її у  соцмережах і написала повідомлення зі словами подяки за досвід українського Різдва. Це, до речі, гарна ілюстрація того, що хоч і свято релігійне, не обов’язково бути християнином, аби ним насолоджуватися.

Я, наприклад, вважаю себе атеїсткою, відтак, для мене Різдво не так про Божого Сина, як про Україну і спадок, яким я дійсно дорожу

Були ще святкування Різдва і в моїй улюбленій Бучі, де я мешкала з батьком і моєю мачухою Лесею до повномасштабного вторгнення. Вона тоді взяла на себе титанічну роботу навчити сусідських дітей колядувати (на Київщині ця традиція не є такою поширеною). Як же врешті було приємно, коли ці юні колядники прийшли до нас з гучною веселою піснею про малого Ісуса та ще й віншівками (короткими віршованими привітаннями з різдвяними святами).

Щоправда, я тоді була підліткою і не до кінця, зізнаюся, розуміла, навіщо це все. Мені видавалася недоцільною виснажлива підготовка до Святвечора: генеральне прибирання квартири, кількаденні приготування 12 пісних страв. І як справжній підліток я бунтувала проти Різдва, наполягала, що це — застаріла традиція, даймо ж їй вмерти! Втім, у глибині душі, я любила наше Різдво в Бучі. Щороку до нас на коляду приходило багато гостей, і це додавало святу справжнього тепла і урочистості. Хтось приносив навіть музичні інструментами, і наша невеличка квартира наповнювалася святочними різдвяними співами так, що чули сусіди довкола. 

Росіяни відібрали в мене моє світле бучанське Різдво. Через повномасштабне вторгнення я опинилася в Ірландії — вже другий рік

Мені 22, я вільно володію англійською, ходжу тут на роботу. Знайшла друзів серед ірландців. І саме в цих умовах, в яких насправді так легко забути про свою ідентичність, мені за 3000 кілометрів від дому чомусь раптом страшенно захотілося організувати справжній український Святвечір. Завдання це виявилося аж ніяк не простим. Проблеми почалися одразу: по-перше, ну, не продається в Ірландії пшениця на кутю! Ні пшениця, ні макогін з макітрою, і навіть вареники. Єдиний вихід — пошукати щось у магазині з польськими товарами. Але й це не так легко, бо найближчий такий від від крихітного курортного містечка, в якому я осіла, — за 80 кілометрів. Тож треба було ще знайти когось, хто б мене туди відвіз.  

— Як нема пшениці? Ви впевнені?! — схвильовано запитувала я продавця. 

— Перепрошую пані, якраз от недавно закінчилася. 

Добре, гугл, «альтернатива пшениці для куті». Відповідь:

– Крупа перлова.

– Супер! Беру!

А далі — найскладніше: знайти кухню. На той момент я жила в державному житлі, тому ні своєї кухні, ні доступу до неї не мала. Заморожені продукти, як-от вареники і вушка (схожі на маленькі пельмені, але замість м’ясної начинки — подрібнені грибочки), довелося просити потримати в морозилці кухарок-українок, які готували для нашого «гуртожитку». Гриби для різдвяного борщу я замочувала в їдальні на своїй роботі під час перерви, залишивши лаконічну записку: «Do not touch. Thank you!» («Не чіпати. Дякую!»).

Каструлі позичила в коліжанки-ірландки, а кухню врешті «орендувала» у подружжя одеситів — друзів моєї мами

Ну, і кутю, звісно, довелося робити пізно вночі, після роботи (слава Богу, поляки продають вже готову макову масу — це зберегло мені багато часу і нервів). Але яке ж то було щастя сісти врешті-решт за той святковий стіл: розстелити скатертину, розкласти плоди своєї кропіткої праці на гарненькі тарілочки. Це вартувало усіх тих складнощів! І тепер, коли я доросла і далекого краю, я це розумію. І мені так хочеться повернути собі хоча б частинку відчуття дому, затишку, злагоди — того, чим для мене завжди було Різдво. 

Цьогоріч у мене все по-іншому. Я вже орендую з друзями власне житло, тож маю свою кухню. Ми ділимо квартиру з хлопцем і дівчиною з Аргентини, і в них немає таких сентиментів до Різдва, як в європейців. Втім, мої аргентинські друзі вже встигли полюбити вареники з вишнями, тож цьогоріч вони допомогли зробити й кутю. А от мої друзі ірландці, до речі, дуже дивуються, що ми не їмо м'яса на Святвечір, оскільки у них всі головні страви — саме м'ясні. А ще у них головною подією є Різдвяний сніданок — тоді вся родина збирається за столом і вони вистрілюють Christmas crackers. «Крістмас крекери» — це такі кольорові картонні хлопавки у вигляді великих цукерок. Одна людина тягне за один кінець цукерки, інша — за інший, відбувається хлопок, і ви отримуєте все, що всередині «цукерки». Там завжди є паперова корона, яку одягаєш на голову і так сидиш за столом, а також записочки з загадками і різдвяними анекдотами.

Хоч для мене ця традиція є зовсім незвичною, але я вважаю її дуже веселою і вже полюбила ось це дивне відчуття, коли ти в кумедній короні намагаєшся зрозуміти переважно несмішні жарти англійською

Та, як би там не було, я не можу (і, зрештою, не хочу) стати ірландкою, англійкою чи будь-ким іншим, але можу перестати бути українкою — тобто, втратити те, що мене нею робить. А робить мене нею, в першу чергу, пам'ять про спадок моїх предків. І якби не ті відважні люди, які продовжували давати життя звичаям, інколи, ціною навіть своїх власних, то ким би я була зараз? Тим звичаям, які намагалися знищити століттями. Що ж це буде, якщо я забуду, як готувати кутю і співати «Нову радість»?!

Нам десятиліттями намагалися нав’язати космополітичну радянську культуру Нового року лише з тою метою, аби ми забули про своє власне — про свою ідентичність. І якщо я дозволю собі це забути, то хто, виходить, тоді переміг?

Мені дуже пощастило зростати в сім’ї, де звичаї святкування Різдва були живими і автентичними. Це залишило мені знання, якими я ділюся і буду ділитися з іншими людьми. Разом із тим, я розумію, що для багатьох українців Різдво існувало як щось символічне, не дуже важливе. І якщо ви відчуваєте, що це ваш випадок, поцікавтеся, на скільки можете, як було прийнято святкувати Різдво раніше — можливо, у вашій родині чи регіоні! Спробуйте відтворити хоча б частину цих традицій вже цього року! Розучіть з дітьми колядки, може, навіть і з музичним супроводом! Нехай наша чудова культура живе, а інакше, який сенс за неї боротися?

Всі фото з приватного архіву

Все почалося у 2014 році, коли до Польщі почали прибувати поранені учасники Революції Гідності. Тоді для них організували догляд та лікування, надавали юридичну та перекладацьку допомогу.

Так народилася Ініціатива Героям Майдану, яку очолила Галина Андрушков. Коли Герої Майдану повернулися в Україну, виникла порожнеча, яку потрібно було заповнити. Почалося з організації концертів для збору коштів сім'ям поранених учасників Майдану.

Коли після початку бойових дій на Донбасі загинув знайомий солдат, його побратими з бригади передали до Варшави інформацію про те, що його дружина і двоє дітей залишилися без засобів до існування. І що сім'я потребує термінової допомоги.

— Якраз тоді наближалося Різдво. Я сиділа з донькою за столом, ми пили чай, — згадує Галина, — і раптом вона запитала: «А тим дітям, у яких тато загинув на фронті, хто принесе подарунки на Різдво? Що їм принесе Миколай? І тоді я подумала, що цим Миколаєм можемо бути ми.

Саме тоді народилася ідея підготувати різдвяні подарунки для дітей поранених і загиблих. Реакція в соціальних мережах була неймовірною. В Українському домі у Варшаві підготували куточок, куди люди могли приносити необхідні речі. Закінчилося тим, що дві кімнати були завалені подарунками до стелі, а в Україну довелося гнати два мікроавтобуси, в яких ледве зачинялися двері.

У перший рік ініціативи було зроблено 890 подарунків. Це стало великою мотивацією зробити подібну акцію наступного року

Але тоді, у 2014 році, загиблих солдатів було не так багато, і подарунки йшли дітям поранених і воюючих солдатів. Простіше кажучи — вони їхали до дітей Героїв, так народилася ініціатива «Різдво без тата».

Гнітючі цифри

Проте з часом поранених і загиблих ставало дедалі більше. Все більше осиротілих дітей, які потребували підтримки.

До 2022 року список, який ретельно складався Фондом Uniters, налічував чотири тисячі три дитини з усіх регіонів України. 

— Ми створили нашу унікальну базу даних у співпраці з волонтерами з усієї України, військовими, а також учасниками бойових дій. Вони знали, де знаходяться сім'ї загиблих, а ми хотіли достукатися до них на Різдво. Наш список родин був настільки ретельним, що ним користувався навіть Генеральний штаб. Але з початком повномасштабного вторгнення наша база даних зазнала удару. 

Наразі неможливо так скрупульозно заповнювати список дітей, які чекають на різдвяний подарунок, як ми це робили до цього часу. Головним чином тому, що при цьому відразу розкривається багато конфіденційних персональних даних. Дуже небезпечно повідомляти куди-небудь, де знаходиться сім'я загиблого — це не робиться заради безпеки їхніх близьких.

Дуже велика кількість дітей також перебуває на окупованих територіях або в так званих сірих зонах, звідки їх не депортували, і лише військові мають інформацію про те, де вони перебувають. Дуже багато дітей виїхали з батьками за кордон і розкидані по всьому світу.

— Дуже велика кількість дітей була викрадена з України до Росії. Я не маю точної інформації, але навряд чи хтось із цих «наших» чотирьох тисяч дітей був вивезений до Росії, але це ще одна причина, чому так складно створити цю статистику і базу даних. Ну, і будьмо також чесними, цей список давно застарів, і їх не тільки чотири тисячі. Я не знаю, наскільки це число доведеться помножити, але це буде величезна кількість.  

Одне Галина Адрушков знає точно. Деякі з дітей, які десять років тому вперше отримали подарунок під ялинку, сьогодні сидять в окопах.

І це не поодинокі випадки, про які вони знають, а скоріше правило, коли дитина йде слідами батька-героя і йде захищати Батьківщину.

І проста математика така, що якщо дитині на момент початку різдвяної кампанії було десять років, то сьогодні вона вже призовного віку. Але дуже багато дітей з їхніх списків просто зникли, і знайти нових поки що буде дуже складно. Ті діти, які стали вимушеними переселенцями, як правило, вже знаходяться на відносно безпечних територіях, ними опікується держава і волонтери, вони в безпеці.

— Зараз ми готуємо подарунки для дітей, які живуть найближче до лінії фронту. А там справжнє пекло, — розповідає Галина Андрушков. — За нашими неофіційними даними, в сірій зоні зараз дев'ятнадцять тисяч дітей. Я не знаю, чому ці діти там перебувають. Ми не ставимо питання, чому їх не депортують. Ми виходимо з того, що якщо їх не вивезли, то напевно на це була причина. Але сам факт, що дитина перебуває в самому епіцентрі війни, де немає електрики, магазинів, медикаментів, іноді немає їжі, жахає. Ми повинні встигнути туди вчасно, щоб допомогти їм.

Не просто іграшки 

Що дитина знайде в подарунковій коробці? Це будуть не лише іграшки та солодощі, що є очевидним вмістом різдвяних подарунків. В пачках будуть теплі ковдри, під якими можна зігрітися, коли вимикають електрику, або маленькі ручні «обігрівачі», якими можна користуватися в укриттях, ховаючись від повітряних нальотів. Вітаміни, термочашки, шапки, шарфи, рукавички, а також... вушні затички, щоб заглушити жахливі звуки бомб.

Рік тому Uniters організував кампанію «4,5 мільйона ліхтариків для дітей» на Різдво, щоб подарувати якомога більше ліхтариків українським дітям, які проводять довгі години в темних укриттях або страждають від нестачі електроенергії після ракетних обстрілів енергосистем країни. 

Навіть вдень вони не можуть вийти на вулицю, щоб побачити світло. Багато з них бояться ходити в туалет, тому що їх лякає темрява, — з посмішкою згадує акцію Галина, — Таким чином ми хотіли підтримати дітей.

Один український військовий розповів мені, що подарував ліхтарик на чоло своїй доньці. Вона зраділа цьому не менше, ніж новому телефону

Такий маленький ліхтарик — важливий інструмент для виживання в складних умовах, і дійсно незамінна річ для дітей, які бояться темряви. Торік представникам Uniters вдалося зібрати аж 350 тисяч таких ліхтариків. Понад чверть мільйона дітей отримали справжнє різдвяне світло, яке водночас є символом надії, що цей дорослий світ не забув про них.

Епіцентр пекла війни

Навіть досвідчених волонтерів, які займаються евакуацією цивільного населення з цього пекла, більше не пускають у деякі з цих прифронтових сіл, де досі живуть діти. Деякі прифронтові міста і села відрізані військовими, і через останні «блокпости» неможливо проїхати без спеціальної військової перепустки.

Саме від військових надходять дані про дітей, які там проживають. І саме ці військові на Різдво стають супер-ельфами, які вирушають з різдвяними подарунками майже на лінію фронту, ризикуючи власним життям, щоб подарувати дітям трохи радості. Вони хочуть принести дитині подарунок, подарувати надію і відчуття, що про неї хтось пам'ятає.

— Ми дивимося на фотографії на тлі зруйнованих будівель або в сутінках кімнат чи підвалів, і у цих дітей сумні очі, навіть коли вони посміхаються, — розповідає Галина Андрушков. — Очі точно показують їхній психічний стан. У цієї дитини в очах немає надії. У неї очі дорослої людини, яка просто більше ні в що не вірить.

Для Галини Андрушков та всіх учасників акції діти — це майбутнє країни, адже саме їм згодом доведеться відбудовувати Україну після війни

Як каже голова Фонду Uniters, зараз волонтери, які підтримують акцію «Різдво без тата», роблять все можливе, щоб подарувати дітям частинку того тепла та відчуття щастя, показати, що цей дорослий світ ще не зовсім збожеволів, що вони все ще тиснуть руки і кажуть: все буде добре.

— Але не всім вдалося допомогти. Минулого року троє дітей ледь не загинули з нашими подарунками в руках. Того ж дня, коли ми вручали їм подарунки, в їхній будинок влучила ракета. Була ніч, всі спали. Ми повинні були встигнути. Якщо ми можемо подарувати дитині радість, ми повинні зробити все можливе. Ми, дорослі, з усього світу. Ми не знаємо, скільки з цих дітей виживе, але, зрештою, не діти почали цю війну. Вони можуть навіть не розуміти, що це Росія вторглася, вони не знають, хто вбиває, хто скидає ті ракети. Дитина хоче мирного дитинства.

‍

Переклад: Анастасія Канарська