Свята на фронті: я поставив собі маленьку ялинку в госпіталі

Марія Гурська: Різдво без другої частини

Різдво до війни відбувалося у нас в два етапи. Спочатку ми святкували католицьке в Польщі, у батьків чоловіка. 24 грудня співали польські колядки, дивилися концерти по національному телебаченню, ламали облатки та їли карпа з родзинками й маковий торт. Як ми жартували, це було тренування перед нашим, українським Різдвом в Києві — вже з моїми батьками. 

6 січня ми збиралися в батька, ставили український вертеп в ролях під «Нова радість стала» (я грала пастушка), а потім їли кутю, пісні голубці й запивали узваром.

Цього року 24 грудня ми знову в Польщі, як і колись до війни. Святвечір зустріли в родині чоловіка під Любліном, з його сестрами, тітками, племінниками і нашими дітьми. Різдво у нас тепер спільне, і «Тиху ніч» ми заспівали одразу двома мовами. 

Це було найсмачніше Різдво. От тільки серце моє було в Україні, з моїми батьками, які дивились на Віфлеємську зірку кожен зі свого вікна, думаючи про день, коли їхні діти повернуться додому, щоб знову грати Різдвяний вертеп і зустрічати народження Бога і нашої нової, звільненої і чудової України. Разом.

Олена Клепа: Домашній затишок штучної ялинки

Коли ми жили в селі, а це було ще в 90-х роках, тато напередодні зимових свят їздив до лісу і привозив від зайчика пухнасту сосну. Потім ми з мамою та сестрою вбирали її паперовими сніжинками, гірляндами, кольоровими скляними іграшками, дощиком і цукерками. Не пам’ятаю, чи була у нас така ж красуня після того, як ми переїхали до міста. А коли народилася моя найменша сестричка, я придбала їй штучну метрову ялинку, щоб Миколаю було де залишати свої подарунки.

Ми із сином Едуардом у Польщі від початку повномасштабної війни. І весь цей час різдвяний затишок у мене асоціювався з пані Йоанною, яка запрошувала нас до себе на свята, щоб ми не залишалися наодинці зі своїми думками. Цьогоріч я зрештою вирішила відтворити у варшавській квартирі атмосферу дому. 

Едуарду майже 13 років. Можливо, це останній рік, коли він щирими обіймами зустрічає мене, втомлену, на порозі з роботи. Скоро він перестане просити пограти з ним у футбол, почне соромитися тримати мене за руку чи цілувати на прощання біля школи. Він водночас дорослий хлопець і мала дитина, яка через війну змушена жити на чужині. І мені так хочеться подарувати йому хоч трохи тієї радості, яка була у моєму дитинстві. 

Саме тому я придбала високу штучну ялинку. І тепер щоранку прокидаюсь і сама не можу намилуватися. Питаю себе: «Чому я раніше цього не зробила?» Так тепло і затишно стало… 

‍Тетяна Виговська: «Навчилась готувати коропа під соусом»

Я маю польське коріння, і в моїй родині завжди святкували Різдво 25 грудня. На Вігілію у нас завжди були на столі короп і борщ з вушками. А також opłatek, який нам надсилали в конверті родичі із Сілезії. 

Разом з тим, вперше опинившись на свята так далеко від дому, я відчула всеосяжну тугу за Україною (якось на свята це особливо загострюється), а ще дуже пригнічував самотній стіл, адже вдвох із сином ми на Різдво ще ніколи не були. І навіть приготовані за всіма канонами наїдки не наділили святковою атмосферою настільки, аби ми не відчували себе самотніми і ніби обділеними чимось важливим.

Я дуже переживала, що не зможу приготувати коропа так само смачно, як це робили моя бабуся та мама, перебрала  в інтернеті багато рецептів, вибрала в пряниковому соусі. Перший соус у мене пригорів. З другої спроби все вдалося. І я надзвичайно пишалась собою. Моїх бабусі й мами вже немає і, сподіваюсь, зі своїх «хмарок» вони спостерігали за моїми кулінарними подвигами і теж пишалися.

Ось вже майже три роки ми із сином живемо в Польщі. І знаєте чого мені неймовірно захотілося цьогоріч? Зануритися в атмосферу саме українського Різдва. З його колядками, розмахом, водінням кози і безтурботними веселощами. Я розумію, що в умовах війни моя мрія нездійсненна. Що можуть на одній вулиці перетнутися гурт зі «звіздою» й «козою» та кортеж, який везе воїна на щиті. 

Тому продовжую жити вірою у відродження України, де ми всі святкуватимемо Різдво в один день. Де колядників не буде переривати сигнал повітряної тривоги. Де ми будемо щасливі у себе вдома.

Тетяна Бакоцька: «Ті, кого вже немає, теж чекають на першу зірку, щоб зустрітися з нами за різдвяним столом»

Коли мене й дітей вперше запросили на pіздвяну вeчepю 24 гpyдня 2022 року до польської родини, я дізналася про чудову традицію — ставити на стіл на одну тарілку більше, бо на Святвечір в домі зaвжди є міcцe для нecпoдівaнoгo гостя.

Наступного року ми святкували Різдво з іншою польською родиною. І я ще раз переконалася, що спільного у нас більше, ніж видається на перший погляд. На Святвечір у Польщі так само приїжджають родичі з різних міст, щоб побути разом, обмінятися подарунками, переглядати родинні альбоми, розповісти про успіхи дітей та онуків і пригадати людей, яких вже немає. 

Наприклад, один з найстарших представників родини, дізнавшись, що ми українці, запитав своїх дітей та племінників: «Чи ви знаєте, що ваша прабабуся народилася в українському місті Харків на початку ХХ століття?» Ніхто не знав. Усі почали обговорювати: «Яким чином історія їхньої родини може бути пов’язана з Україною? Чому прабабуся Ірена народилася саме в Харкові, адже це місто ніколи не було польським?» Хтось пригадав, що в родинній бібліотеці є книга, яку пані Ірена комусь подарувала. Книгу знайшли, прочитали дарчий напис і дату — 24.12.1984. Тобто це був подарунок онукові-першокласнику на Різдво.

До речі, у Польщі також є традиція готувати ритуальну страву кутю. Але дедалі менше родин це роблять. Мене навчила готувати кутю прабабуся Євгенія. Яка народилася на Святвечір 1909 року в Чернігівській області. Пережила Жовтневу революцію, три Голодомори, Другу світову війну. У 1930-х роках разом з кількома родинами з Чернігівщини переїхала на Південь України. Заснувала з ними село Чернігівку в Миколаївській області. Хоча це й були часи атеїзму, в її хаті на Святвечір завжди горіла свічка біля ікон, прикрашених вишитими рушниками. А на тих рушниках були образи добрих міфічних дохристиянських істот — небесних дів з крилами.

На святковому столі завжди стояла тарілка для тих, кого вже немає на цьому світі. Адже українці здавна вірили, що вони приходять до нас у Різдвяну ніч, щоб зв’язок поколінь тривав. «Вони також чекають, коли на небі з’явиться перша вечірня зірка, щоб зустрітися з нами за святковим столом. На столі 12 страв. Кутя — головна символічна страва. Це наш прояв вшанування предків, вдячність за те, що подарували нам життя», — вчила мене прабабуся. Так тепер і роблю…

‍Ксенія Мінчук: «Що змінилося у моєму Різдві? Змінилося все моє Різдво»

Вимушено опинившись далеко від України, я почала більше цінувати її і все українське. Святкування мого Різдва теж дуже змінилося, адже я стала більше уваги приділяти нашим традиціям. Тепер щороку я власноруч роблю «павука», дідуха, купую українські прикраси для оздоблення помешкання, одягаюся в традиційний одяг. Мені важливо створювати тут частинку дому та показувати своїм прикладом, що ми маємо зберігати свою культуру. Навіть якщо ми опинилися в інших країнах. Роблю я це з величезним задоволенням і гордістю. 

Також тепер щороку я ходжу на концерти колядок, вечорниці, вертепи. Навіть стала організовувати подібні заходи сама. У Кракові я зробила благодійний вечір колядок, на якому 30 учасників заспівали й заграли понад 20 українських і польських різдвяних пісень. Концерт відвідали близько 80 людей (хоча локація розрахована на 50). Були серед глядачів і виконавців і поляки. Один із польських вокалістів співав дві колядки: польську й українську. Сказав, що йому було дуже цікаво досліджувати українську традицію колядок і складно вибрати одну для виконання, бо всі вони красиві. Ми співали разом і того вечора були наче однією великою родиною, обʼєднаною спільною культурою. 

Мені дуже хочеться, щоб ми були такими завжди. Тому я буду продовжувати організовувати такі заходи й намагатися обʼєднувати українців таким чином. На жаль, раніше я цього не відчувала. Тож можна сказати, що інша країна, а саме Польща, навчила мене більше любити свою.

Фотографії: приватний архів героїнь

Надворі вже звечоріло. Я підбігаю до вікна, щоб побачити на небі першу зірку. З кухні долинає солодкий запах щойно спечених пампухів. Тато з дідусем несуть у вітальню тяжкий «стіл-розкладачку». Маленька я допомагаю застеляти скатертину, розкладати тарілки. І ось перша зірка вже миготить — починається Святвечір. Мені 9 років, і я знаю, що сьогодні відчую щось неймовірне, щось, на що з нетерпінням чекаю кожного року, — справжню казку Різдва.

У моїй родині Різдво завжди святкували за всіма традиціями. І хоч дідо коптив найсмачнішу у світі шинку, бабуся ретельно пильнувала, щоб скуштували ми її не раніше 7 січня (за старим календарем), бо ж піст. 

На святвечоровому столі завжди були обов’язкових 12 пісних страв, і щось магічне було у тому, як уся родина, втомлена від їхнього приготування і через прибирання хати, нарешті сідає до святкового столу. І всі спілкуються, всі щасливі, спокійні...

Після гарної вечері настає час колядок і колядників, приходять сусіди. Усе навколо наповнюється атмосферою затишку і благополуччя. В якийсь момент бабуся дістає молитовник і співає щось таке, що ніхто не знає, але всі уважно зачаровано слухають. Мати можливість бути свідком цієї чистої автентичної атмосфери — велике щастя, бо саме українське Різдво і Святвечір буквально просякнуті традиціями і звичаями, які майже незмінно збереглися до сучасності: від куті, 12 страв і колядок, до таких, здавалося б, дрібниць, як-от чотири зубчики часнику на кожен кутик столу, щоб оберігав від нечистих сил, і залишена порція куті на ніч — для тих, хто більше не з нами.

Так справляли Різдво на Львівщині, куди я приїжджала на зимові канікули щороку. Інша моя бабуся мешкала на той час у Криму, вона — етнічна росіянка, з Україною її пов’язувала лише одна людина — мій дідусь. Але було і ще дещо. Якийсь час, задовго до мого народження, бабуся Клариса, мій дідусь Анатолій і мій батько з сестрою мешкали в Червонограді. Влаштувавшись там на роботу у дім культури, бабуся познайомилася з вчителькою української мови, яка відкрила для неї, сибірячки, цілий новий світ українського Різдва, вертепу і колядок. 

— І я тоді так цим захопилася, знаєш, так мені сподобалася сама ідея вертепу — театралізованої вистави про народження маленького Ісуса, — розповідає мені по телефону бабуся, в якої розпитую подробиці, — що почала шукати різні сценарії. Вибрала кілька найкращих і вже наступного року поставила свій власний вертеп.

Я ніколи раніше не задумувалася, наскільки це насправді цікаво, що людина, яка не мала до того жодних зв’язків з Україною, приїхала сюди з іншої країни й  закохалася в українську культуру. А коли вона з дідусем переїхала з Галичини до Криму, то привезла з собою і звичаї святкування Різдва по-українськи

Бабуся Клариса працювала бібліотекаркою і так само керувала дитячими гуртками при місцевому Будинку культури. Вже маючи досвід постановки вертепу, почала залучати тамтешніх дітей. Пригадує, що спершу батьки були проти, бо у вертепі є такі ролі, як смерть, чорт. 

— Навіть сварилися зі мною, але потім всім так сподобалося, що діти ледве не билися за ці ролі! — сміється бабуся.

З вертепом вони ходили школами, крамницями, співали колядки. А якщо до когось в селищі не встигали завітати, то там дуже засмучувалися. Старшокласники навіть підхопили цю традицію, цілком незалежно від бабусі. Адже вертеп — це дуже весело! Що цікаво, до театралізованої розповіді про народження Ісуса Христа долучалися і кримськотатарські діти. І навіть роки потому, вже після анексії Криму, коли мої бабуся з дідусем були змушені покинути все і втікати від російських окупантів, бабусина вихованка — кримськотатарська дівчинка — знайшла її у  соцмережах і написала повідомлення зі словами подяки за досвід українського Різдва. Це, до речі, гарна ілюстрація того, що хоч і свято релігійне, не обов’язково бути християнином, аби ним насолоджуватися.

Я, наприклад, вважаю себе атеїсткою, відтак, для мене Різдво не так про Божого Сина, як про Україну і спадок, яким я дійсно дорожу

Були ще святкування Різдва і в моїй улюбленій Бучі, де я мешкала з батьком і моєю мачухою Лесею до повномасштабного вторгнення. Вона тоді взяла на себе титанічну роботу навчити сусідських дітей колядувати (на Київщині ця традиція не є такою поширеною). Як же врешті було приємно, коли ці юні колядники прийшли до нас з гучною веселою піснею про малого Ісуса та ще й віншівками (короткими віршованими привітаннями з різдвяними святами).

Щоправда, я тоді була підліткою і не до кінця, зізнаюся, розуміла, навіщо це все. Мені видавалася недоцільною виснажлива підготовка до Святвечора: генеральне прибирання квартири, кількаденні приготування 12 пісних страв. І як справжній підліток я бунтувала проти Різдва, наполягала, що це — застаріла традиція, даймо ж їй вмерти! Втім, у глибині душі, я любила наше Різдво в Бучі. Щороку до нас на коляду приходило багато гостей, і це додавало святу справжнього тепла і урочистості. Хтось приносив навіть музичні інструментами, і наша невеличка квартира наповнювалася святочними різдвяними співами так, що чули сусіди довкола. 

Росіяни відібрали в мене моє світле бучанське Різдво. Через повномасштабне вторгнення я опинилася в Ірландії — вже другий рік

Мені 22, я вільно володію англійською, ходжу тут на роботу. Знайшла друзів серед ірландців. І саме в цих умовах, в яких насправді так легко забути про свою ідентичність, мені за 3000 кілометрів від дому чомусь раптом страшенно захотілося організувати справжній український Святвечір. Завдання це виявилося аж ніяк не простим. Проблеми почалися одразу: по-перше, ну, не продається в Ірландії пшениця на кутю! Ні пшениця, ні макогін з макітрою, і навіть вареники. Єдиний вихід — пошукати щось у магазині з польськими товарами. Але й це не так легко, бо найближчий такий від від крихітного курортного містечка, в якому я осіла, — за 80 кілометрів. Тож треба було ще знайти когось, хто б мене туди відвіз.  

— Як нема пшениці? Ви впевнені?! — схвильовано запитувала я продавця. 

— Перепрошую пані, якраз от недавно закінчилася. 

Добре, гугл, «альтернатива пшениці для куті». Відповідь:

– Крупа перлова.

– Супер! Беру!

А далі — найскладніше: знайти кухню. На той момент я жила в державному житлі, тому ні своєї кухні, ні доступу до неї не мала. Заморожені продукти, як-от вареники і вушка (схожі на маленькі пельмені, але замість м’ясної начинки — подрібнені грибочки), довелося просити потримати в морозилці кухарок-українок, які готували для нашого «гуртожитку». Гриби для різдвяного борщу я замочувала в їдальні на своїй роботі під час перерви, залишивши лаконічну записку: «Do not touch. Thank you!» («Не чіпати. Дякую!»).

Каструлі позичила в коліжанки-ірландки, а кухню врешті «орендувала» у подружжя одеситів — друзів моєї мами

Ну, і кутю, звісно, довелося робити пізно вночі, після роботи (слава Богу, поляки продають вже готову макову масу — це зберегло мені багато часу і нервів). Але яке ж то було щастя сісти врешті-решт за той святковий стіл: розстелити скатертину, розкласти плоди своєї кропіткої праці на гарненькі тарілочки. Це вартувало усіх тих складнощів! І тепер, коли я доросла і далекого краю, я це розумію. І мені так хочеться повернути собі хоча б частинку відчуття дому, затишку, злагоди — того, чим для мене завжди було Різдво. 

Цьогоріч у мене все по-іншому. Я вже орендую з друзями власне житло, тож маю свою кухню. Ми ділимо квартиру з хлопцем і дівчиною з Аргентини, і в них немає таких сентиментів до Різдва, як в європейців. Втім, мої аргентинські друзі вже встигли полюбити вареники з вишнями, тож цьогоріч вони допомогли зробити й кутю. А от мої друзі ірландці, до речі, дуже дивуються, що ми не їмо м'яса на Святвечір, оскільки у них всі головні страви — саме м'ясні. А ще у них головною подією є Різдвяний сніданок — тоді вся родина збирається за столом і вони вистрілюють Christmas crackers. «Крістмас крекери» — це такі кольорові картонні хлопавки у вигляді великих цукерок. Одна людина тягне за один кінець цукерки, інша — за інший, відбувається хлопок, і ви отримуєте все, що всередині «цукерки». Там завжди є паперова корона, яку одягаєш на голову і так сидиш за столом, а також записочки з загадками і різдвяними анекдотами.

Хоч для мене ця традиція є зовсім незвичною, але я вважаю її дуже веселою і вже полюбила ось це дивне відчуття, коли ти в кумедній короні намагаєшся зрозуміти переважно несмішні жарти англійською

Та, як би там не було, я не можу (і, зрештою, не хочу) стати ірландкою, англійкою чи будь-ким іншим, але можу перестати бути українкою — тобто, втратити те, що мене нею робить. А робить мене нею, в першу чергу, пам'ять про спадок моїх предків. І якби не ті відважні люди, які продовжували давати життя звичаям, інколи, ціною навіть своїх власних, то ким би я була зараз? Тим звичаям, які намагалися знищити століттями. Що ж це буде, якщо я забуду, як готувати кутю і співати «Нову радість»?!

Нам десятиліттями намагалися нав’язати космополітичну радянську культуру Нового року лише з тою метою, аби ми забули про своє власне — про свою ідентичність. І якщо я дозволю собі це забути, то хто, виходить, тоді переміг?

Мені дуже пощастило зростати в сім’ї, де звичаї святкування Різдва були живими і автентичними. Це залишило мені знання, якими я ділюся і буду ділитися з іншими людьми. Разом із тим, я розумію, що для багатьох українців Різдво існувало як щось символічне, не дуже важливе. І якщо ви відчуваєте, що це ваш випадок, поцікавтеся, на скільки можете, як було прийнято святкувати Різдво раніше — можливо, у вашій родині чи регіоні! Спробуйте відтворити хоча б частину цих традицій вже цього року! Розучіть з дітьми колядки, може, навіть і з музичним супроводом! Нехай наша чудова культура живе, а інакше, який сенс за неї боротися?

Всі фото з приватного архіву

На третьому році війни як військові, так і цивільні українці дедалі частіше потребують порад психотерапевтів і психіатрів. Люди не витримують навантажень на психіку, яких завдає війна. Пригніченість, вигорання, депресії, ПТСР. Ці діагнози тепер звучать в нашому оточенні щодня. Як їх розпізнати і впоратись? Кандидат біологічних наук, співзасновник системи просвіти для підлітків «Змінотворці», викладач Києво-Могилянської бізнес-школи й демократичної школи «Майбутні» Петро Чорноморець пояснює ці процеси для Sestry з наукової точки зору.

«Нашим ветеранам, військовим не вистачає часу прожити свої емоції. Через це наступає вигорання»

— У важкі часи, що ми їх зараз переживаємо, люди масово пригнічені, перебувають у стані вигорання або депресії. Чим відрізняються ці три стани?

— Пригнічення може виникати через те, що щось важливе не сталося (або, навпаки, сталося). Це цілком релевантна емоція, що з’являється у відповідь на небажані обставини життя. Тоді як депресія може мати дуже багато причин — від хронічного запалення або якихось ендокринних порушень до суто психологічних факторів. Якщо тривалий час якісь потреби людини ігноруються і накопичуються, або людина тривалий час перебуває в пригніченому стані, не відчуває радості, може початися депресія. Причому двоє людей при зовні схожих проявах депресії і начебто однаковому для всіх контексті війни будуть мати свої причини та нюанси розладу.

Щодо вигорання, то про нього коректно говорити стосовно людини, яка багато працює. А зараз ще — про ветеранів, військових, яким бракує часу прожити свої емоції. І через це їх наздоганяють вигорання та депресивні стани.

Емоції треба проживати, осмислювати їх, а для цього необхідні час і розуміння, як це робити. Втім, навіть якщо людина знає, як цей стан побороти, при вигоранні у неї просто немає на це часу, тому що вона... зайнята роботою.

— Можливо, є якісь прикмети — зовнішні чи внутрішні, при яких людина може зрозуміти, що ось він — дзвіночок про проблему, що треба звертатись до психотерапевтів і навіть до психіатрів?

— Якщо пригнічений стан триває понад тиждень, то вже варто звертатись. Якщо виникла антипатія до того, що раніше приносило радість, варто звертатись. Якщо стається дисоціація — людина ніби втрачає зв'язок із собою і реальністю — треба звертатись.

«Підвішений стан організм не може терпіти довго»

— Згідно з останніми даними, понад сорок відсотків українських біженців в європейських країнах перебувають в стані депресії. Яку загальну пораду можна дати людям, які мають синдром відкладеного життя, поступово втрачаючи надію? Вони рятують своїх дітей, але багато хто мріє повернутись. Хоча й не всі вже мають куди...

— Насамперед необхідно з’ясувати, що саме для людини є ключовим тригером або ключовою проблемою. Якщо це відкладене життя, то треба працювати безпосередньо з цим. Наприклад, якщо людина досі не адаптувалася ефективно на новому місці, варто замислитись над варіантами повернення. Це може бути цілком робоче рішення. Ухваливши його, можна промалювати для себе, наприклад, чіткі критерії цього повернення: що конкретно має статися для цього? А поки ці критерії не втіляться, необхідно змиритися з існуючим становищем. Адже жити на валізах три роки поспіль — неможливо. До того ж деякі окуповані міста взагалі невідомо коли будуть звільнені, і питання, чи зможе людина туди повернутися.

А навіть якщо зможе, це вже буде не її дім. Це міста, наполовину стерті з землі, в яких житимуть інші люди.

Так, як було у мріях і спогадах, вже не буде ніколи. І єдиний вихід — змиритися з цим

Якщо не можете впоратися самотужки, треба йти до психотерапевта, аби він допоміг.

Якщо підвішений стан триває бодай три-чотири місяці, необхідно виходити з нього й змінюватись. Можна адаптуватися тимчасово — з можливістю потім переміститися. Це як кочовий спосіб життя: нехай ви переміщуєтесь навіть раз на кілька місяців, але на кожному новому місці все ж варто обживатися і присвоювати собі свій простір.

Саме у стані невизначеності тримають полонених, коли хочуть знищити їхню психіку. Для цього достатньо, щоб людина не могла нічого у своєму житті контролювати. Тому важливо якомога швидше взяти основні процеси життя під контроль.

— І коли людина вирішить, наприклад, залишитися й інтегруватися в нове життя, у неї її втрачена енергія сама відновиться?

— Принаймні якась кількість енергії точно з'явиться.

У чужій країні також дуже допомагає організація спільноти «своїх». Адже в іншій країні багатьом складно адаптуватися навіть не тому, що вони в стані невизначеності й не знають, що робити, коли вийде повернутися. Їм складно, бо нова країна для них зачинена. Там чужі люди, чужа мова, чужі порядки.

Проблему адаптації треба розбити на конкретні контексти. Визначити, що саме ускладнює життя. Якщо це місцеві порядки, проаналізувати, які з них вам не заходять і чи можете ви це змінити. Якщо ні, подумати, як до цього адаптуватися найефективніше.

Якщо це місцеві люди, менталітет, тоді сформувати поруч із собою українську спільноту або приєднатися до вже існуючої — щоб були ті, з ким можна приємно спілкуватися.

Людині потрібні люди, обійми. Ті, про кого можна піклуватися, щоб відчувати себе потрібним і цінним у цьому світі. І ті, хто хоча б іноді піклується про нас

(Хоча, в принципі, це можуть бути і песик, і квіточка, аби було бажання піклуватися). А ще людині важливо мати конкретну мету. Якщо у нас є ціль, вона тримає нас у тонусі.

— А що робити з дітьми? Бо з розмов із психологами, які працюють з українськими дітьми, ясно, що у багатьох з них, навіть зовсім маленьких, діагностують ПТСР. Але ж діти не можуть собі про себе щось пояснити, не можуть працювати над собою. От що робити батькам, щоб допомогти їм?

— Насамперед треба подбати про себе. Бо якщо батьки в ресурсі, то у них з'являється набагато більше можливостей для підтримки дітей.

Взагалі ПТСР — дуже розмита штука. І щоб із ним працювати, треба зрозуміти, які конкретно травматичні тригери впливають на дитину. Які конкретно потреби цієї дитини були фрустровані в результаті переїзду.

Можливо, це речі, які сталися з дитиною на шляху до нового місця, і тепер вона не може заспокоїтись. Кожен раз, коли ці події повторюються, у неї відбувається стресова реакція. Або дитині щось заважає вже зараз, тримає її в напрузі. Знаю, що багато дітей погано адаптуються до школи через інші шкільні порядки.

— До того ж існує булінг українських дітей в іноземних школах. Як дитині навчитись цьому протистояти?

— У кожній конкретній ситуації своє рішення. Але часто достатньо навіть не повернутися додому, а просто переїхати в якесь інше місто, змінити школу — і це стає рішенням. Знаю людей, які так зробили і нарешті видихнули.

Булінг — це комплексне явище, але зазвичай його причини — це або дії дорослих, або самі принципи побудови процесів у конкретній школі. Варто звернутися до адміністрації, але зазвичай вже за першими діями стає зрозуміло: вони будуть вирішувати проблему чи тільки імітувати рішення.

— На що стресові ситуації впливають насамперед? На пам'ять, на ухвалення невірних рішень чи на хвороби?

— Де тонко, там і рветься. У когось буде передусім психоемоційна реакція, дезадаптація в школі або на роботі, погіршення пам'яті. У когось відреагує імунна система, тому що гормони стресу пригнічують саме її. Відповідно, наваляться інфекції, нагадає про себе хронічне запалення, можливі аутоімунні хвороби. Травна система може реагувати, серцево-судинна.

«Якщо цивільний не буде піклуватися про себе, військовим точно не стане від цього легше»

— Американський нейроендокринолог Роберт Сапольські, до якого, я знаю, ви ставитесь прихильно, каже, що найбільшої психоемоційної травми людина зазнає, якщо відчуває, що інші люди навмисно роблять їй зло, насилля. Це так?

— Дійсно, навмисність — один з найбільш травмуючих факторів. Але є й інші. Якщо я не бачу сенсу в тому, що відбувається, мені дуже боляче. Якщо відчуваю, що не можу захиститися. Якщо не можу прогнозувати, планувати й взяти під контроль життєві процеси. Все це сильно підвищує рівень стресу. Тобто найбільше травмують абсурдність, навмисність зла і втрата контролю над власним життям.

— Через те, що гинуть наші воїни, захисники, чимало людей відмовляють собі в задоволеннях, відпочинку, подорожах. А інші легко це все собі дозволяють і живуть як останній день. З чим пов'язана така різниця?

— Це може бути питання ідентичності. Тобто людина себе вважає чи не вважає частиною спільноти українців. Якщо для неї ця ідентичність важлива, їй буде суттєво важливіше те, що відбувається з іншими українцями. Насамперед з військовими. Ще одна причина — витіснення. Співпереживання може бути настільки болючим, що людина не може їх витримувати і, відповідно, намагається від них закритися, якимось чином перестати їх відчувати.

Але від того, що цивільний не буде піклуватися про себе, військовим точно краще не стане.

Адже якщо цивільний піклується про себе, це означає, що він більш продуктивний, у нього більше сил, він може заробити гроші й більше донатити військовим. А якщо він не робить цього, то не тільки менше донатить, але й може перестати тягнути свої власні справи і стати тягарем для інших

— Що стоїть за словом «ресурс»? Наприклад: «У мене не вистачає ресурсу навіть на короткий дзвінок, щоб запитати, як живуть близькі люди». Що відбувається з такою людиною з точки зору науки? Що значить «немає ресурсу» і як його поновлювати?

— Людина не відпочиває, не піклується про себе і не має радості в житті. Знаходиться у стресі і не займається тим, щоб задовольнити свої потреби, які призводять до цього стресу. Не займається активністю, тому що на це немає сил. Вони йдуть на хвилювання, роботу тощо. Щоб віднайти ресурс, треба шукати точки, де у людини просідає, і саме з ними працювати.

Якщо ж людина зовсім не має сил щось робити зі своїм життям, це, скоріше за все, депресія. І треба звертатись до спеціаліста, починати пити антидепресанти.

Вони трошки покращать емоційний стан, з’являться сили разом із психотерапевтом почати аналізувати, що треба зробити в реальному житті для того, щоб далі антидепресанти стали не потрібні.

— У вашому фейсбуці згадується низка терапевтичних сеансів. Що саме ви радите людям, які відвідують ці сеанси?

— Це сеанси не терапевтичні. Це навчальні курси, на яких ми розбираємось, як працює наша психіка. Що означає піклуватися про себе. Ми вивчаємо нейрони, нейромедіатори, фізіологію та біохімію. У процесі цього навчання люди поступово вловлюють: ага, у мене ось ця штука працює не так, як я б хотів. І є, скажімо, шість варіантів інструментів, користуючись якими можно це опрацювати. Ми починаємо їх тестувати. Щось спрацьовує. Результат — людина врятувала себе сама.

— Ми переживаємо дійсно темні часи, в усіх сенсах. Війна, йдуть відключення електрики, до цього додався ще й короткий світловий день. І все це, звичайно, пригнічує всі психічні процеси. Що б ви могли порадити людям у цих умовах?

— Кожного разу, коли бракує світла, є ілюзія, що життя жахливе, що це найгірший період у житті. Хоча насправді так на нас впливає короткий світловий день. І жодних інших варіантів, крім як дати собі світло, немає

Це взагалі стосується всіх станів, про які ми говорили: і стресу, і втоми, і вигорання, і депресії. Об'єктивна реальність критично визначає наш психічний і фізичний статус. І якщо ми хочемо покращити свій стан, потрібно змінювати об'єктивну реальність, в якій ми знаходимося.

Якщо у нас короткий світловий день і недостатня яскравість світла, це означає, що нам треба збільшувати яскравість і тривалість перебування під світлом. Купувати найяскравіші лампи, встановлювати їх в офісі та вдома. Інших способів немає.

— Які є способи компенсувати недостатність тепла й затишку? Хоча б частково?

— Теплий плед, какао. Лежати, дрімати, читати книжечки.

—Так, як це роблять скандинави?

— Так, скандинавський підхід хюґе саме про це. Але водночас якщо ми хочемо зберегти продуктивність, хюґе недостатньо. У скандинавів масово в офісах є зони фототерапії, де дуже яскраве, сонцеімітуюче світло. Або просто весь офіс роблять яскраво освітленим, щоб люди нормально працювали. Якщо ви хочете зберігати продуктивність, без світла ніяк.