Суспільство

Учасники перформансу символічно поливали одне одного «кров’ю українців» (буряковим концентратом). Учасники були одягнені в маски Путіна, Лукашенка, Орбана, Кім Чен Ина і закликали натовп танцювати під російську музику, бо це ж «висока культура». Хтось із натовпу зрештою крикнув: «Все чудово, але вимикайте вже це лайно!»

Харків‘янка Анастасія Янченко дізналася, що ворог влучив в її будинок. І хоча сама дівчина зараз у Варшаві, її накриває відчай і відчуття несправедливості.

«Коли наші хлопці гинуть на війні, а ми втрачаємо рідних, друзів та свої домівки, дуже дивно, що хтось цінує гроші більше зруйнованого людського життя. Мені сумно й прикро, що так відбувається в світі, тому я зараз тут. Мій рідний Харків обстрілюють щодня і щоночі, я постійно плачу, бо досі не можу прийняти це. А хтось робить бізнес і танцює на крові українців. Так не може бути в цивілізованому світі. Зараз дивлюся на всі ці кокошники — і вони в мене асоціюються зі смертю», — зізнається Анастасія.

Незважаючи на санкції, країна-терорист продовжує експортувати зерно, нафту, газ, діаманти та інші товари до країн ЄС. За 2023 рік Росія експортувала до Європи товари на суму не менше ніж 50,6 мільярдів євро, а ЄС до Росії — на 38,3 мільярдів євро. Більше 200 транснаціональних корпорацій сплатили $3,5 мільярда податків до російського бюджету.

Гарячою і болючою темою протягом останніх місяців у Польщі та Україні є імпорт зерна. На думку організаторів, попри війну та санкції Євросоюз послідовно зрощує імпорт продовольства з Росії — лише у 2023 році до ЄС надійшло російської агропродукції та продуктів харчування на понад €2,6 млрд. Росія проводить ефективну демпінгову політику, заповнюючи світовий ринок дешевим зерном, зокрема викраденим з України. Це спричинило падіння цін і надлишок сільськогосподарської та харчової продукції як у Польщі, так і в ЄС, а проросійські пропагандисти та використовують напругу навколо зернової кризи, щоб розпалити антиукраїнські та проросійські настрої.

«Потім ці гроші йдуть на ракети, потім ці гроші вбивають українців. У суботу Україна знову прокинулася в крові. У в Харкові російські ракети знову полетіли по мирним людям. Вже знаємо про 6 загиблих, 11 поранених. Рятувальні служби витягують людей з-під завалів. Інші сім'ї в цей момент, коли ми стоїмо тут з вами, готуються до похорону. А Європейський Союз, що він робить зараз? Якщо бути точним, то продовжує торгувати з Росією, вливаючи гроші в її бюджет, — каже Sestry лідерка Euromaidan-Warszawa Наталка Панченко. — Ми категорично відмовляємося з цим миритися та закликаємо ЄС негайно ввести ембарго на всі російські товари. Ми хочемо, щоб Євросоюз нарешті перестав підтримувати Росію, перестав годувати російський бюджет європейськими грошима, нашими податками, і почав дійсно підтримувати Україну, щоб вона могла якнайшвидше перемогти у цій війні. Тож ми звертаємося з петицією до влади Європейського Союзу про негайне ембарго на російські товари».

На акції також пройшов збір коштів для постраждалих у Харківській та Сумській областях. На зібрані гроші планується купити людям одяг та інші речі першої необхідності, а також зробити ремонт у тому житлі, яке ще можна врятувати після обстрілу.

Фото: Юлія Ладнова

Світлини-переможці були відібрані з 61 062 робіт, поданих 3 851 фотографом з 130 країн світу. Всього було нагороджено 24 проєкти та шість почесних відзнак. До складу журі входять фоторедактори та керівники фотовідділів найбільших світових видань. Голова міжнародного журі, Фіона Шилдс, директорка фотовідділу The Guardian, підбиваючи підсумки цьогорічного конкурсу, зазначила:

«Ці фінальні роботи, що увійшли до короткого списку, є гобеленом нашого сьогоднішнього світу, зосередженим на зображеннях, які, на нашу думку, були зроблені з повагою та чесністю і можуть промовляти універсально та резонувати далеко за межами їхнього походження. Це можливість відзначити роботу пресових і документальних фотографів по всьому світу, виконану з відвагою, розумом і винахідливістю, а також підкреслити важливість історій, які вони розповідають, часто за неймовірних обставин».

Серед нагороджених матеріалів — фоторепортаж Йоганни Марі Фріц для Die Zeit з постраждалої від повені Каховки після російської атаки на дамбу 6 червня 2023 року. 18 квітня 2024 року буде оголошено чотирьох переможців, серед них і фото року World Press Photo.

Пригадуємо інтерв'ю з Юлією Кочетовою для Sestry.eu 23.11.2023:

Фотокореспондентка Юлія Кочетова опинилась на Майдані в ніч побиття студентів: знімала події та силовиків, а пізніше, поки комунальники не змили сліди злочину, фотографувала сліди крові на бруківці. Коли після цього Юля врешті прийшла додому, емоції від побаченого накрили так, що змінили її зсередини.  

Літали кулі, падали коктейлі, але Юля вдягнула червону каску й фотографувала в найгарячіших точках. Знімала спопелений будинок Профспілок, а пізніше — розстріляних на вулиці Інститутській. Саме на Майдані Юля зрозуміла, що хоче бути очима й голосом історичних подій. А життя, як бачимо, з тих пір на історичні події не скупиться.

Після того, як Євромайдан переміг, Юля Кочетова фотографувала Крим під час анексії, з 2014 року вона знімає війну. Нещодавно вона отримала міжнародну премію Emmy за видатне висвітлення новин (довга форма). Її роботи були представлені на особистих та групових виставках у Великобританії, США, багатьох європейських країнах та, звичайно, по всій Україні. Її світлини публікують The Guardian, The Telegraph, The National Geographic, Vice News, Der Spiegel, Zeit, Bloomberg, Vanity Fair, FP, Reuters, NBC тощо. В річницю Революції Гідності Sestry поговорили з Юлією Кочетовою про її унікальний досвід.

«Фотозйомка — мій щит від реальності»

— В 2014 році я була лінивою студенткою, яка мріяла поїхати на навчання до Німеччини та не повернутися, — розповідає Юля Кочетова.  — Але все змінилось, коли я вийшла на Майдан. Спочатку, як і більшість моїх товаришів з університету, я думала, що революція — це чудова гра. Ми танцювали на вулиці, зустрічали цікавих людей, разом їли щось гаряче. Але це швидко закінчилося, коли я стала свідком побиття студентів силовиками. Це був момент, коли я зупинилась і запитала себе: «Хто я така? Що я хочу робити далі?» Дивлячись з висоти десятирічного досвіду, революція на Майдані була найкрасивішим і найважливішим досвідом у моєму житті.

18 лютого 2014 року я визирнула з вікна будинку Профспілок, щоб зробити фотографію, і побачила, що вся площа Незалежності горить. Це було як у підручнику з історії, я не забуду цього до кінця життя. Україна в огні — тільки не Довженка, а моя — палаюча й лякаюча. Я подумала: а що, якщо завтрашнього дня не буде? Що, як ми не переможемо? Якщо наступного дня, наче нічого не трапилося, на цьому місці будуть курсувати автомобілі, а всіх активістів почнуть катувати? Власне, те, чого я боялась тоді, відбувається тепер в багатьох місцях України. Ми знову стоїмо обличчям до обличчя з режимом, тільки тепер вже у збройній  боротьбі.

— Як ти стала воєнним фоторепортером?

— Багато років тому мій батько навчив мене фотографувати, за що я завжди буду йому вдячна. В 17 років я також проходила стажування в фотоагентстві. Тоді я ще не бачила для себе історій для зйомки, не вміла виокремити одну цікаву тему. Тож мій редактор Олексій Болдін посилав мене на найдивніші події — наприклад, на виставку ікебани на лівому березі Києва або на відкриття пам'ятника на краю міста. Зазвичай я була єдиною журналісткою в цьому місці. Це була щоденна рутинна праця, завдяки якій я опанувала майстерність і навчилася працювати під тиском часу.

Пізніше я займалася комерційною фотографією — в основному, портретами. Пам'ятаю, під час однієї з останніх перед вторгненням зйомок я робила фотосесію жінки, яка дуже нервувалася. Я розуміла, що в такому стані зробити хороший портрет майже неможливо. Стала з нею розмовляти, і зненацька вона запитала, що я буду робити, якщо завтра почнеться війна. «Одразу почну фотографувати, немає іншої опції!» — відповіла я без коливань. В момент, коли відбуваються найважливіші події нашого покоління, треба залишатися на місці й розповідати про ці події світу. Я була трошки обурена знайомими фотографами, які виїхали до Європи.

— Ти залишилась у Києві, ти тут народилась?

— Я переїхала до столиці, коли мені було 16 років, аби почати самостійне життя. Народилась і виросла я в Вінниці (зараз тут живуть мої батьки).

У липні 2022 року через російські ракети, запущені на площу Перемоги у Вінниці, загинуло 27 людей. В той день я була в Дніпрі, ми з командою DER SPIEGEL їхали в Донецьку область. У перші секунди після появи новин про ракетний удар я зателефонувала мамі. Вона сказала, що у нас вилетіли всі вікна і що вона біжить до підвалу.

‍— «Коли хтось запитає мене, що таке війна, я відповім: “Війна — це прокидатися зі шматками вікон в ліжку», — це підпис однієї з твоїх світлин в Instagram. Цікаво, як ти створила свій поетичний стиль підписів, відмінний від звичної короткої довідки за журналістським правилом: хто? що? де? коли?

— 24 лютого ми з колегою направлялись до Авдіївки, коли до нас почали надходити новини про напад. Я читала зарубіжні медіа: «Росіяни бомбардують всюди», «Uber і McDonald's покидають Україну» — в медіа панував хаос. Так само було в 2014 році, коли Росія анексувала Крим і напала зі сходу. У нас почалася війна, але ЗМІ, дипломати та демократичний світ знову транслювали щось у стилі «ми глибоко стурбовані», називаючи російське вторгнення – «криза на Донбасі», «гібридна» і «громадянська війна» (один з класичних російських пропагандистських наративів).

Я відчула, що мені негайно треба висловитись. Бо мовчання годує чудовисько. Це схоже на домашнє насильство. Коли одна межа посувається, дуже скоро вона посувається ще далі, і нема тому насиллю кінця. Отож, я зробила селфі, додала хештег #Україна й запостила в Instagram з підписом: «Дивися, світе, ти вісім років замовчував нашу війну на Донбасі, називав її кризою, конфліктом, ви всі були глибоко занепокоєні й цим підгодовували монстра. І те, що Росія дозволила собі так жорстоко, з таким масштабом наступити ще раз, напасти на Україну, — це тому що світ навколо був поблажливим, а монстри не пробачають поблажливості, й мовчанка завжди вбиває». Після цього я отримала сотні повідомлень, до мене написали друзі з Польщі та Німеччини, на мою сторінку підписалися люди з усього світу, зокрема, російські тролі, які намагалися заблокувати мені коментарі.

Редакція Die Zeit попросила мене записати голосовий репортаж, а після цього запропонували зняти фотощоденник про перший тиждень великої війни. У процесі я збагнула, що писання діє на мене терапевтично, і я не можу зупинитися. Я постійно щось записувала, колеги навіть жартували наді мною. Але таким чином я скидаю свої важкі емоції. «Люди чекають на твої записи в Instagram, пиши щовечора», — переконував мене репортер Бен Соломон. Деякі говорили, що я пишу надто інтимно. Інші, що війна в країні — це історії Юлії.

Були дні, коли я нічого не писала, і тоді дивно почувалася. Писання, як і фотозйомка, стало моїм щитом від реальності.

«Не можу пройти вулицею Грушевського й не заплакати»

— Чому ти пишеш англійською мовою?

— Хочу спілкуватися з усім світом. Мене цікавить, що думають про війну в Україні іноземці, я намагаюсь, аби вони розуміли, що відбувається насправді. Людина запам'ятовує історії лише тоді, коли в цій історії проступають чиїсь шрами. От і читачі мого блога — забувають села й міста, де тривають бої, плутаються в мапі України. Але завжди добре пам'ятають, через що я пройшла. Питають, як моя родина, чи брат досі на нулі, чи відбудували Вінницю…

— Ти рідко публікуєш фотографії зі сценами насильств. Чому?

— Те, що з'являється в медіа, — десята частина того, що ми, фоторепортери, знімаємо. Часто, буваючи на місцях злочину, я думаю: добре, що тіло вже прикрито, що я не криміналістка й не повинна фотографувати все детально для якоїсь правозахисної організації.

Перед тим, як опублікувати фотографію зі сценою насильства, я замислююсь, що це дасть. Можливо, глибший слід залишиться, якщо я опишу ситуацію словами, додаючи щось особисте? Слова мають велику силу, бо працюють з уявою.

Зрештою, медіа неохоче публікують такі фотографії. У 2014 році я зняла тіла після пожежі в будинку Профспілок. Колега сказав мені, що їх ніхто ніде не покаже. У 2022 році світ обійшли фотографії з Бучі. Тоді фотограф Девід Х'юм Кеннерлі, нагороджений колись Пулітцерівською премією, сказав: «Найкращі фотографії війни можуть змусити нас хотіти відвести від них погляд. Важливо, щоб ми цього не робили».

З одного боку, ми бачимо турботу ЗМІ про читача, для якого споглядання надто відвертих знімків може бути травматичним. Його світ ідеальний, він платить податки, він чутливий, його родина не знає війни. Навіщо йому знати, що світ інший. З іншого боку, я не звинувачую читачів за те, що так працюють медіа. Якщо ви не хочете дивитися чесні фотографії, не робіть цього.

Реальність навіть страшніша, ніж ці зображення, і від неї не втечеш.

— Багато людей слідкують за тобою в соціальних мережах…

— Перед війною у мене було 1500 підписників, які лайкали мої смішні селфі. Сьогодні мій профіль виглядає абсолютно по-іншому, я публікую історії війни. І люди з усього світу сміливо їх коментують. Вони пишуть про фотографії, але також запитують, як я себе почуваю, говорять, що моляться за мене. Звичайно, вони не думають вдень і вночі про Україну, але я відчуваю, що ці люди справді про мене турбуються. А отже, війна в Україні для них має обличчя.

— Ти чудово пишеш про Київ, він займає важливе місце в твоєму серці?

— Колись я говорила з Кузьмою Скрябіним, українським рок-співаком, який загинув в автокатастрофі. Він сказав мені, що у житті кожного з нас є такі міста, які дають нам все, і такі, що нас знищують.

Я велика шанувальниця Києва. Я отримала від цього міста водночас і все найкраще, і найстрашніше. У Києві я відчуваю себе як вдома незалежно від того, ночую у власній квартирі чи на дивані у друзів. Коли у березні 2022 року місто спорожніло, я раділа кожній людині, яку бачила на вулиці. Тоді Київ був містом-привидом. Не було води, більшість магазинів були зачинені, а в поодиноких відчинених можна було купити хіба оливки й тунець за завищеними цінами. Скрізь стояли контрольно-пропускні пункти, люди ходили зі зброєю, і ми знали, що росіяни поруч. Зустрічаючи одне одного на вулиці, віталися щасливо: «Як ти? Чи все добре? Є вода, їжа, тобі щось потрібно?» Це був неймовірний час.

Звісно, я бачу, що Київ сірий, радянська архітектура для деяких може виглядати непривабливо. Але я дивлюся на це місто, як на улюблену людину, з якою пережила щось найважливіше в житті. З часу Революції я не можу пройти вулицею Грушевського, щоб не плакати.

Я люблю шрами мого міста і шрами від людей, яких кохала.

Легко полюбити когось, коли все добре, легко любити місто, коли все працює. Але любити після важких досвідів — це зовсім інше. Зараз у мене багато запрошень з усього світу, я могла б жити, де хочу, але я не залишу Київ після того, що ми разом пережили.

— Що тобі дає надію?

— 16-річна Катя з Краматорська, яку я зустріла влітку 2022 року, шукаючи героїв для одного зі своїх матеріалів, розповідала: «Я насолоджуюся смаком кожної ягоди окремо. Їм повільно, щоб відрізнити їх одна від одної». З тих пір я фокусуюсь на малих речах. Спостерігаю, як світло подорожує по деревах, прислухаюсь до сміху на вулиці. Я не думаю про завтрашній день, бо він може не настати. Не планую нічого. Я проживаю кожну секунду життя, намагаючись відрізнити її від наступної.

Правовий статус перебування українських біженців у Польщі врегульований до 30 червня 2024 року. Міністерство внутрішніх справ та адміністрації Польщі розробило план змін до спецзакону, аби стабілізувати на довгий час умови перебування українських переселенців у Польщі.

У Фонді Лєни Гроховської в межах дискусії на тему «Кожна людина має право на гідне життя» обговорювали зміни в польській політиці щодо українських мігрантів. На зустрічі заступник державного секретаря Міністерства внутрішньої політики та адміністрації Польщі Мацей Дущик розповів, які зміни чекають на українців у Польщі.

1. Скасування пільги 40+

Після 30 червня 2024 року польський уряд скасовує пільгу 40 злотих в день для українських біженців. Громадяни Польщі більше не зможуть отримувати компенсацію за надання притулку і харчування українцям у приватних помешканнях.

Мацей Дущик пояснює це рішення випадками (і вони почастішали), коли власники житла оформлювали компенсації, але грошей біженцям не давали. Є ситуації, коли громадяни Польщі змушували переселенців працювати на них, відпрацьовуючи державні кошти. Забирали паспорти і залякували, що «якщо ви щось скажете, то ми звернемося до поліції і ви завтра опинитеся в Бахмуті чи Маріуполі».

Тому після 30 червня пільги отримуватимуть лише ті центри й притулки, які підписали угоди з воєводами і знаходяться під контролем держави

«Я випадково дізналася, що хазяйка квартири, яку я винаймаю, оформила на себе 40+ та поїхала за ці гроші на море. Разом з тим я орендувала у неї квартиру за 3000 злотих. Коли таємне стало явним, вона сказала мені, що хотіла брати за апартаменти більше, але пошкодувала мене і оформила виплату. Але я вважаю, що знімала 43 квадратні метри за ринковою ціною», — ділиться киянка Анастасія Лозинська.

Скаржитися дівчина не стала, вирішила повернутися до України. Але тих, кому повертатися нема куди, таке рішення поставить у важке становище. З цим погоджуються і представники Фонду Гроховської, але як удосконалити цей механізм, не знають.

«Зараз наш Фонд веде 5 притулків для біженців, в них мешкає 900 осіб. Лише один такий центр фінансується за рахунок воєводи. Ми намагалися протягом двох років включити й інші центри під опіку воєводств, але це виявилось непросто. Таким чином відміна компенсацій позбавить підтримки сотні осіб, серед яких люди з особливостями розвитку, люди похилого віку, хворі, матері немовлят. Але ця підтримка може бути продовжена, якщо центри нарешті підпишуть контракти з воєводами», — пояснила Sestry директор Фонду Анета Жоховська.

Чимало польських центрів для мігрантів вже закрилися або оголосили, що з початку липня безкоштовне проживання скасовується. Українські переселенки, які мешкають у таких центрах, у розпачі. Адже ті, хто міг собі дозволити, вже давно зняли квартири й інтегруються. Але можуть це не всі.

Ольга з двома дітьми вже рік живе у Центрі матері та дитини в П'ясечно та накопичує гроші на оренду квартири.

«У нас дуже хороший центр та господиня Елла. Вона багато робить для нас. Центр з новим ремонтом, нам привозять необхідні продукти раз на місяць. А решту грошей Елла нам видає, щоб ми могли самі купувати фрукти, м'ясо, молоко. Не знаю, скільки доведеться платити тепер, але навіть найдешевший хостел у Варшаві та околицях на мене і двох дітей коштує 1600 злотих. Для нас це чималі гроші», — розповідає Ольга і додає:

Зараз у притулку в місті П'ясечно мешкає 31 особа. Це лише жінки та діти, серед яких люди нездорові, літні, більшість — з окупованих територій. Одна з мешканок нещодавно стала мамою і зараз не може працювати. І скасування 40+ загрожує тим, що цим людям доведеться повернутися в Україну під бомби

За словами міністра Дущика, у центрах біженців на сьогоднішній день проживає 39 937 осіб, а це4,2% біженців. «Здебільшого це ті, хто без підтримки просто не впорається. Тому ця підтримка має бути». Міністр повідомив, що у центрах переселенців доступно орієнтовно 20 тисяч місць, і ті, хто особливо потребує допомоги, має переїхати у ці контрольовані державою великі центри і жити там.

2. Допомога «800+» не скасовується, але ті, хто живе за рахунок держави, будуть отримувати меншу суму

Українці, які отримують соціальну допомогу за програмою «Родина 800+» та проживають в осередках для біженців безкоштовно, змушені будуть частково платити за проживання. Тобто якщо матір з дітьми у притулку має житло і харчування, а також отримує допомогу від держави, то вона змушена буде повернути певний відсоток від допомоги «800+» державі.

3. Скасування допомоги 300 злотих

Після 30 червня 2024 року скасовується також одноразова виплата у розмірі 300 злотих, на яку  біженці зараз мають право одразу після першого перетину кордону.

4. Дітей шкільного віку з України зобов'яжуть відвідувати польські школи з 1 вересня 2024 року

Неможливо перевірити, як діти вчаться онлайн в українській системі освіти. Заступниця міністра освіти Польщі Йоанна Муха заявила, що йдеться про великі групи дітей (близько 60 тисяч), які або вчаться тільки в українських школах онлайн, або взагалі ніде не навчаються. Враховуючи, що частина цих дітей залишиться у Польщі, уряд зобов'язаний забезпечити їм освіту. Чиновниця також повідомила, що нововведення не є спробою полонізації, тим паче для українських дітей передбачені уроки української мови як іноземної. Також Йоанна Муха додала, що в міністерстві хочуть, щоб українські діти вивчали в Польщі євроінтеграцію.

5. Українці зі статусом UKR зможуть оформити карту побиту на три роки за швидкою процедурою

У штаб-квартирі Міністерства внутрішніх справ та управління відбулося засідання Спільної комісії уряду та місцевого самоврядування, в результаті чого українцям, які втекли від війни, вирішили запропонувати дозвіл на тимчасове проживання на три роки — замість тимчасового захисту із щорічним очікуванням, чи продовжать його, чи ні.

Громадяни України, які вирішать подати заяву на отримання трирічного дозволу, будуть додатково перевірені правоохоронними органами, прикордонною службою та Агентством внутрішньої безпеки.

Зараз українці можуть подати документи на карту побиту терміном дії 1, 2 або 3 роки на підставі роботи чи бізнесу. З липня 2024 року на карту побиту, згідно з інформацією МВС, можна буде подавати документи навіть тим, хто не працює, а також пенсіонерам, студентам і дітям будь-якого віку

«Це буде автоматична система, яка за допомогою одного положення в законі змінить статус тимчасового захисту на статус тимчасового проживання після отримання карти побиту», — пояснює Мацей Дущик.

Чиновник зазначає, що українці матимуть право вибору — залишитись під тимчасовим захистом або перейти на дозвіл тимчасового проживання. Опція тимчасового захисту буде можлива доти, доки це дозволяє детектива ЄС. А ті, хто захоче отримати карту побиту, мають з 1 липня 2024 року до 30 вересня 2025 року зареєструватися на новому електронному порталі, посилання на який буде надано незабаром. Дозволи на тимчасове перебування почнуть видавати з 2025 року.

‍

Наприклад, такий епізод. Ось їду я до неї в лікарню і думаю: скільки ж це уже місяців? Я весь цей час живу своїм доволі звичним життям — те, се, щоденна рутина у Києві, яка час від часу трохи розхитується атаками російських ракет і дронів, часті відрядження за кордон, виховання сина, стосунки із моїм чоловіком, який то у війську, то вдома. Але, загалом, нормальне у мене життя. А моя хоробра сильна подруга вже 9 місяців лежить у лікарні, точніше різних лікарнях, починаючи з військового госпіталю. Ще минулої зими вона, військова Сил Спеціальних Операцій, потрапила в біду: її машина наїхала на міну у зоні бойових дій. І понеслося — безліч складних операцій, нестерпного болю, безсонних ночей, складної реабілітації. Але ось я вкотре заходжу до неї в палату, і вона сміється, як завжди. «Так, Цілик, ходімо надвір, будемо сидіти на лавці. Візьми оце в свою сумку». «Оце» — це пляшка просекко, яку вона дістає з тумбочки у лікарняній палаті.

І ми йдемо повільно (моя подруга нарешті знову ходить! Шкутильгає, але впевнено йде на своїх двох) у тепле літнє пряне надвечір’я, сидимо під тихими каштанами, пікнікуємо замовленою у сервісі доставки їжею та веселими бульбашками і мріємо про майбутнє. Так, ми будуємо спільні плани, хоча здавалося, що ця функція вже відсутня в нашому арсеналі можливостей. Ми плануємо, як моя подруга вчитиме мене водити авто, мріємо, що заліземо вдвох на вершечок гори, міркуємо про перспективи наших ще малих синів. На якусь мить легко забути, що триває війна, і лише інші пацієнти лікарні — молоді красені з ампутованими кінцівками, деякі на візочках — своєю присутністю неподалік від нас швидко повертають мене до реальності.

З дітьми у прифронтовій зоні Донеччини

Або таке. Я листуюся з іншою своєю доброю приятелькою. Колись я знімала кіно про цю багатодітну маму-одиначку, мою ровесницю, яка, попри всі виклики проживання з дітьми у прифронтовій зоні Донеччини, довгий час ухитрялася не лише забезпечувати їм там гідне життя, а й наповнювати його сенсами, радістю, любов’ю до різних мистецтв. І все ж із початком повномасштабного вторгнення Росії вони мусили врешті виїхати. Тепер їхній затишний дім у Красногорівці частково пошкоджений, не кажучи вже про чимало цілком знищених обстрілами об’єктів у місті. Все змінилося. Що й говорити про сусідню Мар’їнку, яку росіяни загалом стерли з лиця землі.

Герої мого фільму живуть нині у Вільнюсі, будують там нове життя, вчаться (університет, школи, садок…). Моя подруга, їхня мама, тяжко тужить за домом, але вертатися їм поки нікуди. Про все це вона мені тепер пише винятково українською, колись, у часи зйомок мого фільму, настільки екзотичною для неї мовою, що я не могла й подумати, що вона, як і її діти, змінить до цього ставлення. Але ні, все тепер інакше. «А ще тепер я вчуся на водійку тролейбуса», — додає моя подруга. «О, я приїду нарешті у Вільнюс і покатаєш мене?» — жартую та водночас дуже пишаюся цією незламною мамою п’ятьох дітей, котра завжди вчиться чогось нового і міряється з новими складними випробуваннями.

Такі звичайні і незвичайні українські жінки

Або ще таке. Ми святкуємо День народження іншої моєї доброї приятельки, чиє життя змінилося надто кардинально й жорстоко минулої зими. Неймовірно красива зовнішньо і внутрішньо жінка, що мала таку ж неймовірно красиву сім’ю. Та з початком повномасштабного вторгнення Росії її чоловік, геть далекий від військового досвіду режисер монтажу, вступив до лав ЗСУ. У грудні 2022 року цей уже військовий командир із позивним «Тарантіно» загинув під Соледаром, і я досі не можу забути особливо щемкий день прощання із ним. Але більшість його знайомих і друзів розійшлися потім додому звично жити далі, а його дружина і донька лишилися зі своєю страшною бідою віч-на-віч.

Однак сьогодні ми разом. Моя приятелька не планувала відзначати власне свято, та в неї є друзі, що подбали про це. Принесли квіти, подарунки, власноруч вирощені зворушливі огірки й ожину в кошику. Ми сидимо на літньому майданчику маленького затишного бару на Подолі в Києві, пліткуємо, сміємося, заряджаємося одне від одного світлими іскрами. Серед нас є військовий у звільненні — вже завтра він вирушить на передову, але сьогодні це такий самий цивільний, принаймні на позір. Бар, в якому ми сидимо, нещодавно відкрила разом із другом інша моя добра приятелька. Вона та її чоловік теж дещо знають про втрати: їхній затишний будинок у перші ж тижні вторгнення було зруйновано російським снарядом. Але тепер моя приятелька здійснила свою мрію: відкрила бар для друзів і назвала його «Басамани». На свій сором, я не знала значення цього слова, тому поґуґлила. Басаман — це смуга на тілі від удару. Що ж, влучно…

Роззираюся довкола і бачу так багато людей із басаманами, синцями, шрамами, ранами, травмами, видимими і невидимими. Це люди обох статей, але для мене з моєю жіночою оптикою вразливість інших жінок трохи більш очевидна й близька.

Тому цей текст зараз про них — моїх подруг і приятельок. Я фокусуюся на своєму близькому колі і мене вражають теперішні масштаби наших нових ролей. Бійчині і ветеранки, активні волонтерки, дружини військових, вимушені переселенки, вдови…

Якось я їхала машиною у компанії ще трьох жінок. Ми гнали засніженою трасою, слухали музику, говорили про суттєве і несуттєве, сміялися. Ми всі були в цивільному одязі, красиві й молоді, і коли чиїсь зацікавлені очі на черговій заправці роздивлялися нашу зграйку із кавою та хот-догами, то навряд чи могли вгадати те, що стоїть за цими жінками. Ну а я раптом подивилася на нас іншими очима й замислилася. Ветеранка і дівчина полоненого, військова, ветеранка і вдова. Ну і я, дружина військового, що на сьогодні вже є цілком тривіальною для величезної кількості українських жінок роллю. Такі звичайні і незвичайні українські жінки, що вміють голосно сміятися, аби не плакати зайвий раз.

Всередині мене утворилася безіменна пустка

…Я пам’ятаю, як ти на моєму балконі сказала напередодні повномасштабного вторгнення: «Лікую зараз спину. Або нарешті наважуся народити дитину, або доведеться знову вдягати бронежилет».

…Я ніколи не забуду, як ти мене і мого сина вивезла з Києва у дні найбільшої тривожності і як була поруч кожного разу, коли я потребувала допомоги.

…Я не зможу удавати, що не почула ці страшні твої слова: «Не думаю, що доживу до кінця війни». У тобі тече гаряча кров повстанців і воїнів, але я хочу, щоб ти жила, а не загинула за Україну.

…Я поняття не маю, що ти насправді відчуваєш і які маєш виклики у своїх далеких далях — іншій країні, куди ти вивозила дитину від війни, але раптом опинилася у клітці, за глухою стіною самотності.

…Я не знала, що тобі сказати, коли ти ділилася зі мною такою страшною розповіддю про те, як власноруч вдягала скалічене тіло коханого чоловіка у військову парадну форму перед похованням.

…Я почуваюся німою, безсилою і безпорадною, коли не вмію підтримати тебе, що втратила сина. І тебе, яка вже стільки місяців нічого не знає про долю власного чоловіка.

…Я відчула, як всередині мене утворилася безіменна пустка, коли дізналася про твою трагічну смерть від російської ракети. Немає нічого страшнішого, аніж дивитися під час твого похорону на тоненьку постать твого сина ніжного віку.

Рідні дівчаточка: мої подруги, приятельки, близькі, сестри, знайомі і незнайомі

Ти, ти, ти… Все це різні люди. Зрілі впевнені у собі жінки і розгублені юнки. Літні пані, котрі все життя мріяли пожити нарешті спокійно. Мої подруги, приятельки, близькі, сестри, знайомі і незнайомі. Рідні дівчаточка, як я часто називаю своїх мам (ні, у мене не настільки сучасна сім’я, я маю на увазі мою рідну маму і хрещену, яка все життя поруч).

Мене часто вражає те, як вони вміють сміятися перед лицем болю і смерті, скільки в них внутрішньої сили, зухвалості, вітальності. Так, я розумію, що все це певна форма захисту, не така ж я дурна. Сама знаю, як просміюється на видиху чорний біль від втрати, як за міцно стуленими зубами і під намальованими на кожен день усмішками сховано ніколи не озвучений крик, як буває холодно, порожньо, страшно, тоскно. Точніше, не так — я знаю, але, водночас, не знаю, адже я не взувала ваших кросівок й елегантних туфель, не була на вашому місці, я можу лише здогадуватися часом про те, що ви в собі насправді носите. Але дозвольте сказати, що я захоплююся вами, дозвольте трохи патетики і надмірних емоцій, дозвольте висловити вам співчуття. Ні-ні, я не жалію вас, це інше, лише тулюся і віддаю трохи тепла незграбно, але ж і щиро.

Сестро-сестро, дай обійму?

Фото з архіву авторки публікації

Минулого року Європейський центр репродуктивних прав опублікував звіт «Допомога в умовах кризи», який показує, що жінки-біженки в Польщі, Румунії, Словаччині та Угорщині перебувають в особливо складній ситуації. Картина, яка випливає з цих даних, лякає. Через обмежувальні закони, брак інформації, мовний бар'єр і нестачу грошей багато жінок опиняються в ситуації, коли їм доводиться робити вибір: повертатися в Україну, шукати несистемні рішення або виношувати вагітність. Для жертв воєнного зґвалтування, хоча не тільки для них — це ще одна травма. Анна, одна з біженок, яку зґвалтував російський солдат, дізналася про вагітність, що настала внаслідок зґвалтування, ще в Польщі. «Я не могла народити. Ця дитина щодня нагадувала б мені про те, що я пережила», — сказала вона.

В Україні аборт є законним і здійснюється до 12-го тижня вагітності без будь-яких застережень, а таблетки для переривання вагітності доступні в аптеках. Після прибуття до Польщі українські жінки шоковані, коли дізнаються, що не можуть перервати вагітність. З цієї причини автори доповіді закликали Польщу терміново дотримуватися клінічних протоколів Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ), які регулюють процедури у випадках зґвалтування

Польща є особливим випадком, оскільки саме сюди прибула найбільша кількість жінок-біженок з України. Станом на кінець червня 2023 року майже 4,07 мільйона громадян України мали статус тимчасового захисту в країнах ЄС. Найбільше біженців по відношенню до населення цих країн прийняли Чехія, Польща та Естонія. Основними країнами, які приймали людей, що рятувалися від війни, були Німеччина, Польща та Чехія.

Директива Європейського Союзу про тимчасовий захист 2001 року та Імплементаційне рішення Ради ЄС від 2022 року, яке започаткувало застосування Директиви до людей, що тікають від війни в Україні, передбачають надання «доступної медичної допомоги» біженцям та біженкам з України. «Протягом місяців, що минули після вторгнення, Угорщина, Польща, Румунія та Словаччина прийняли національне імплементаційне законодавство для реалізації Директиви. Однак прогалини та обмеження в національному законодавстві щодо певних форм охорони сексуального та репродуктивного здоров'я, а також постійна відсутність ясності як на національному рівні, так і на рівні ЄС щодо обсягу зобов'язань, передбачених Директивою, означають, що бар'єри, пов'язані з витратами, впливають на багатьох біженців і біженок», —  йдеться у витязі зі звіту. Директива встановлює загальне зобов'язання забезпечити доступ до медичної допомоги і уточнює, що це включає «принаймні невідкладну допомогу і необхідне лікування хвороб» (стаття 13.2). Директива також зазначає, що у випадку осіб, які пережили зґвалтування та інші форми сексуального насильства, та інших осіб з особливими потребами, це зобов'язання поширюється на всю «необхідну медичну та іншу допомогу» (ст. 13.4).

Однак закон не працює.

Олена з України, яка проживає в Польщі: «Всі дуже бояться завагітніти, тому що... не знають, що їм робити... адже тут немає інших варіантів. Це дійсно страшно, що ти можеш навіть померти і тобі не допоможуть, як ми бачимо в новинах... так, українки страшенно бояться завагітніти... Скажімо так, ніхто нікому такого не побажає, навіть своєму найлютішому ворогу»

У Польщі, Румунії, Словаччині та Угорщині нехтування охороною здоров'я, зокрема сексуальним здоров'ям, накопичувалося десятиліттями. У поєднанні з «обмежувальними і нечіткими правовими і політичними рамками, стигматизацією і постійним опором сексуальним і репродуктивним правам», це призводить до дуже обмеженого доступу до якісної медичної допомоги. Наслідком стає те, що жінки або повертаються до охопленої війною України, щоб отримати там догляд і допомогу, або вимушені ситуацією, відкладають пошук рішення. Вони принижені, налякані та самотні. Існує також третій шлях — пошук рішення поза системою.

Юлія з України, яка живе в Румунії, розповіла: «Жінки розгублені, вони не знають мови..... Вони їдуть назад в Україну, в західну частину, знаходять українського лікаря і роблять те, що робили раніше».

Кристина Кацпура, FEDERA, Фонд жінок і планування сім'ї: «Для них Польща була початком Європейського Союзу, і їм було дуже важко зрозуміти, що в Польщі немає реального доступу до абортів, а інші послуги з репродуктивного здоров'я, такі як екстрена контрацепція, дуже обмежені».

В Угорщині та Словаччині аборт є законним, але доступ до нього обмежений через низку процедурних вимог. Аборт на вимогу є законним до 12-го тижня вагітності, а після 12-го тижня застосовуються обмеження. В Угорщині жінки, які бажають зробити аборт на вимогу, повинні юридично довести, що вони перебувають у надзвичайній ситуації, і пройти обов'язкове консультування, щоб переконати їх продовжити вагітність. Закон також вимагає обов'язкового триденного періоду очікування на аборт. У Словаччині інформаційні зобов'язання повинні бути виконані, щоб відмовити жінок від аборту, в той час як обов'язковий 48-годинний період очікування застосовується до аборту на вимогу, що вимагає від жінок кількох візитів до медичних установ. В обох країнах фармакологічний аборт недоступний; аборт може бути зроблений лише хірургічним шляхом. Крім того, Угорщина і Польща — єдині дві країни в ЄС, які не дозволяють продавати засоби екстреної контрацепції в аптеках без рецепта.

Анна Іваний, Асоціація EMMA, Угорщина Криза в охороні здоров'я: «Вони повертаються в Україну, тому що... їм легше поїхати додому і купити там протизаплідні або абортивні таблетки. Фармакологічний аборт в Угорщині взагалі недоступний... Ці жінки можуть подорожувати туди і назад між Україною та Угорщиною, але це не означає, що це мирна або нормальна подорож. Для них це дуже стресова подорож».

Польські жінки-активістки співпрацюють з організаціями за кордоном. Вони мають мережі в Німеччині, Нідерландах чи Чехії. У Берліні є колектив під назвою «Тітка Бася» (Ciocia Basia), до якого звертаються не лише польки, але й українки, які тут живуть. Саме для них минулого року був створений список лікарів, які пропонували їм безкоштовну процедуру аборту. «Тітка Чеся» (Ciocia Czesia) веде активну діяльність у Чехії

«Аборт без кордонів» — це мережа організацій, які допомагають у проведенні абортів у Європі. Наталія Бронярчик, Aborcyjny Dream Team:

«Дев'ять груп — у тому числі з Польщі, Чехії, Німеччини, Нідерландів, Англії, Австрії — об'єднали свої зусилля, щоб допомогти з абортами в країнах, де вони є легальними і доступними. Спочатку ми допомагали лише польським жінкам, яким потрібно було виїхати за кордон на аборт у другому або третьому триместрі, але зараз ми допомагаємо всім, хто живе в Європі і стикається з труднощами у доступі. Після польок другою національною групою, з якою ми найчастіше контактуємо, є жінки з України. За останні два роки, з моменту повномасштабного нападу Росії, понад 40 українок зробили з нашою допомогою аборт на другому або третьому триместрі вагітності, а трохи більше двох тисяч жінок прийняли з нашою допомогою абортивні пігулки. Інші групи — це білоруські, угорські та румунські жінки — ми все більше підтримуємо осіб з небажаною вагітністю з цих двох країн. Щодня ми робимо 130 абортів, і хоча більшість з них — польки, ми все частіше спілкуємося з людьми, які живуть в країні, де аборт є законним, але не можуть отримати доступ до нього через неврегульоване перебування, відсутність страховки, брак грошей».

Каміла Ференц, Federa: «За останні три місяці ми допомогли, в тому числі через консультації, 110 українським жінкам. Це 12 відсотків наших бенефіціарів. Ми профінансували 105 санітарно-гігієнічних наборів для українських жінок-біженок».

Federa постійно співпрацює з «Тіткою Чесею» з Чехії, інших довгострокових партнерств немає, але вона виконує функції секретаріату Astra, організації, яка об'єднує країни Центральної та Східної Європи. Саме «Астра» зайняла однозначну позицію щодо доступу до абортів та інших репродуктивних прав для українських жінок-біженок після російського вторгнення два роки тому.

Тим часом у Польщі спікер Сейму Шимон Головня оголосив, що пропозиції щодо зміни закону про аборти в Польщі будуть на порядку денному останнього засідання Сейму, але після «всіх цих консультацій і посередництв» за його словами, він прийняв рішення, що це станеться лише після першого туру місцевих виборів 11 квітня. Час для заяви спікера є тим більш невдалим (у всіх відношеннях), що незабаром стартує загальноєвропейська ініціатива, яка за підтримки Єврокомісії покликана забезпечити легальність абортів у всіх країнах ЄС, в тому числі і в тих, де аборти заборонені. Варто зазначити, що більшість, 95%, жінок репродуктивного віку в Європі живуть в країнах, де аборт без причини є законним. Майже всі країни дозволяють аборт на вимогу до 12-го тижня вагітності або використовують широкі передумови для переривання вагітності.

В ЄС лише Польща і Мальта мають законодавство, яке CRR (Центр репродуктивних прав) описує як «дуже обмежувальне». Фінляндія не дозволяє аборт на вимогу, але він може бути проведений в країні у випадках зґвалтування, аномалій розвитку плоду або на широких соціально-економічних підставах. Аборт на вимогу доступний скрізь, окрім Польщі, Андори, Ліхтенштейну, Монако та Великобританії. В останній країні аборт є законним у випадку аномалій розвитку плоду або з соціально-економічних причин

Згідно з чинним польським законодавством, переривання вагітності, що настала внаслідок забороненої дії, тобто зґвалтування або інцесту, є законним. Теоретично. Але, як підкреслила Магдалена Бєят з Лівиці, яку цитує Інститут прав мігрантів, це «мертвий закон». Чому? Тому що необхідно отримати довідку від прокурора про скоєний злочин, що особливо у випадку з жінками-біженцями — практично неможливо. Зґвалтування відбувалися за кордоном. Крім того, жінки часто не володіють мовою і не знають, які права вони мають. За даними АДТ, щонайменше 1 814 українок з небажаною вагітністю отримали допомогу від початку повномасштабної агресії Росії. У більшості випадків це були фармакологічні аборти.

‍

Історія української моделі Христини Петрощук, у якої привокзальний таксист вимагав сплатити за два кілометри поїздки 300 злотих замість 20, спровокувала хвилю зізнань інших жінок, які також пережили подібні випадки. Христина сіла біля Центрального вокзалу Варшави у таксі, домовившись про одну ціну, дорогою водій запитав у дівчини, чи вона українка, а коли привіз на місце, заблокував двері, став кричати на неї і навіть погрожувати її вдарити, якщо вона не сплатить більшу суму. Коли таксист зрештою відпустив дівчину і вона зателефонувала до поліції, у відділку їй сказали, що на такі випадки не виїжджають.    

Sestry дізналися, як поводитися в такій ситуації і куди звертатися за допомогою, якщо стали жертвою нечесного перевізника.

«Тільки українці торгуються, бо думають, що їм усі винні»

Марія Магдич приїхала до Варшави з Києва погостювати у подруги. Вона розповідає Sestry: «Мій автобус приїжджав близько 6-ї ранку, а у подруги маленька дитина. Тому я не захотіла просити її мене зустрічати. Тим паче я знала, що Юля живе всього за три кілометри від вокзалу, і якби не важкі валізи, я пішла б пішки. Як на зло я не взяла зарядку, телефон розрядився і мені довелося скористатися таксі, що стоять прямо на вокзалі. Я завжди знала, що вокзальні таксисти можуть обдурити, але подумала, що це Європа, тож тут все інакше».

Дівчина одразу уточнила вартість проїзду — водій назвав суму 50 злотих. І хоча зазвичай це коштує 15 злотих, Марія погодилась.

«Я занервувала вже через п'ять хвилин, бо зрозуміла, що мене везуть якоюсь довгою дорогою. Але таксист сказав, що пропустив поворот. Вже під будинком подруги він попросив у мене 400 злотих! І пояснив це тим, що я все не так зрозуміла, і взагалі в його машині на задньому сидінні висить прейскурант. За яким тільки посадка в авто коштувала 50 злотих, кожен кілометр — 40, а зарядка мого телефону — 95», — згадує дівчина.

Біля будинку водій не затримував дівчину в авто, але сказав, що без оплати на його умовах не поверне багаж, бо в нього все легально. Довелося погодитись і заплатити. Але найнеприємнішим, за словами Марії, стало те, що таксист дозволив собі досить неприємні висловлювання на адресу українців. Мовляв, усі пасажири спокійно платять, і лише українці торгуються, бо думають, що їм тут усі винні.

«Були б ви бідні, то не їздили б по всьому світу»

Ірина Мартовицька з Херсона теж потрапила у неприємну ситуацію, коли за поїздку з Варшави Центральної до Аеропорту Шопена вона заплатила 800 злотих. Жінці довелося віддати водієві всю готівку, бо інакше він не випускав її з машини.

«Я знаю, що не можна сідати до вокзальних таксистів, але я з дітьми летіла до Іспанії, ми запізнювалися і могли не встигнути на літак. Ми приїхали в аеропорт, діти вийшли з таксі — вони сиділи ззаду, а я — попереду. Я почала шукати гроші в сумочці, не помітивши, що водій в цей час заблокував мені двері. Він сказав: «З тебе 800 злотих». Я почала обурюватися, але водій натиснув на педаль газу і за ці секунди я трохи не збожеволіла, адже мої діти залишилися самі на вулиці», — розповіла Sestry жінка.

У паніці Ірина вигрібла всю готівку з сумочки і віддала таксисту, а в спину почула: «Були б ви бідні, то не їздили б по всьому світу».

Чого не можна робити і на що варто звернути увагу тим, хто користується таксі у Варшаві

По-перше, візьміть за правило користуватися не приватними перевізниками, а перевіреними службами таксі, які мають власні застосунки (наприклад, Uber або Bolt). Тим паче, що компанія Uber виграла тендер на оренду паркомісць на Центральному вокзалі, а ще планує поставити уберомати — кіоски, в яких можна буде замовити поїздку, навіть якщо у вас не встановлений застосунок або ваш смартфон не працює.

По-друге, якщо ви вже сіли у приватне таксі, увімкніть свій диктофон на смартфоні і запишіть відповідь водія на питання про вартість поїздки. І якщо наприкінці подорожі водій виставить новий рахунок, ці слова запишіть теж. Як доказ для поліції.

Ще один небезпечний момент — оплата на карту через Блік. Уважно дивіться, яку суму вам пропонують сплатити. Є випадки, коли на терміналі з'являлися зовсім інші суми, які таксист пояснював штрафом за ляскання дверима.  

«Так було у нас. Платила бліком та автоматично підтвердила платіж. А виявилося, що у цього перевізника штрафи і за відчинене вікно та за те, що двері не так зачинив, і сів без бахіл у машину», — розповідає киянка Катерина Логвиненко.

«Це психологічний пресинг, але притягнути водія до відповідальності непросто»

Адвокатка Олександра Доманська у своїй практиці стикалася зі скаргами на недобросовісних таксистів, яких і таксистами юридично назвати, як виявилося, не можна.

«Це не поодинокі випадки, і щоразу люди емоційно розповідають, що їх обдурили і поліція не діє. Але давайте розбиратися. Основна проблема в тому, що ці водії зареєстровані як приватні перевізники, а не таксисти. Тому формально вони мають право встановлювати на свої послуги будь-який прайс. А ось регулюванням тарифів для таксі-компаній займається міська влада. Сьогодні у Варшаві максимальний тариф у офіційних таксі не перевищує 6 злотих за кілометр у святкові дні та нічний час у межах міста, а також 9 злотих з виїздом за місто», — уточнює адвокатка.

Олександра Доманська додає, що треба скаржитися до поліції, звертатися до адвоката, якщо почуваєтеся ошуканим.

Можливо, водія не вдасться притягнути до відповідальності за високий тариф, але утримувати людину в автомобілі водій точно не має права. Згідно зі статтею 236 Кримінального кодексу, шахраєм вважається той, хто з метою отримання матеріальної вигоди схиляє іншу особу до невигідного розпорядження майном та вводить в оману з метою отримання вигоди. Тому будь-який аудіо/відеозапис поїздки може стати хорошим аргументом в суді.

За словами фахівця, найчастіше така поведінка водія — це просто психологічний пресинг. Коли жінка одна в чужому місті та автомобілі, її набагато простіше залякати, і водій може цим скористатися. Тому краще не панікувати, сказати, що передали всі дані автомобіля, сфотографували водія та номерні знаки та відправили своїм друзям чи родичам. І в жодному разі не панікувати, не показувати, що ви налякані.

«Але давайте розберемо уявну ситуацію. Людина приїхала на вокзал, підійшла до перевізника й увімкнула диктофон. Потім назвала водію адресу та запитала ціну поїздки. Так само наприкінці потрібно записати відповідь водія, де він вимагатиме іншу суму. Але річ у тому, що людина, яка з низки причин не може викликати Uber, навряд чи зробить усі ці маніпуляції. В основному послугами таких перевізників користуються ті, хто дуже поспішає або люди з інших міст та країн, у яких розрядився телефон», — пояснює адвокатка.

Як відрізнити легальне варшавське таксі від приватного перевізника?

• табличка з написом «TAXI» на даху автомобіля;

• Наявність жовто-червоної смуги, що наклеєна вздовж автомобіля. На ній повинен бути вказаний бортовий номер таксі відповідно до номера ліцензії;

• герб Варшави під бортовим номером на передніх дверях автомобіля;

• інформація про тарифи тільки на задніх дверях у верхньому лівому кутку на склі. Там має бути зазначена вся інформація про ціни без прихованих платежів;

• всередині авто має бути ідентифікаційний бейдж, таксометр та інформація про те, куди можна звернутися зі скаргою.

Скарги на офіційно зареєстрованих перевізників можна залишити за телефоном 19 115

‍

Читайте також «Безпека в таксі. Що зміниться?»

Яка різниця між опікою та усиновленням?

Сьогодні, в умовах війни, обидва ці поняття на слуху і застосовуються переважно щодо дітей, які втратили батьків. Разом з цим опіка може встановлюватися і щодо дорослих людей, які є недієздатними. 

Якщо говорити про опіку над дітьми, то вона встановлюється щодо дітей, молодших 14 років. Опікуном призначається фізична особа, яка зобов'язана дбати про дитину, утримувати її, забезпечити здобуття дитиною освіти. Опікун є законним представником дитини перед третіми особами та має повноваження щодо захисту прав дитини. При цьому органи опіки та піклування контролюють діяльність опікунів, які зобов'язані реалізовувати свої повноваження в найкращих інтересах дитини. Після досягнення дитиною 14 років опікун стає піклувальником дитини. Різниця між опікуном та піклувальником в тому, що повноваження останнього звужуються, адже дитина з 14 років набуває згідно закону більшої самостійності у правах. Піклування припиняється після досягнення дитиною повноліття (18 років). 

Усиновлення є прийняттям дитини у сім'ю на правах доньки або сина. Усиновителі набувають щодо дитини тих самих прав та обов'язків, які мають рідні батьки. Правовий зв'язок між дитиною та усиновителями не обмежений у часі та триває протягом усього життя (або до скасування усиновлення у судовому порядку). 

Суттєва різниця полягає також в процедурних моментах. Опіка призначається за рішенням органу опіки та піклування, усиновлення ж встановлюється виключно рішенням суду. У порівнянні з усиновленням процес призначення опіки є простішим та швидшим. Як показує практика, на сьогодні значна частина людей, які потенційно хотіли б усиновити дитину, все ж обирають для себе шлях опікунства.  

‍

‍Як оформити опікунство в Україні в умовах війни? Як виглядає стандартний пакет документів, щоб взяти дитину під опіку?

Залежить від того, хто є потенційним опікуном. Якщо це родич дитини (родичами вважаються в тому числі і хрещені батьки), процес виглядає доволі просто, а рішення приймається в межах одного місяця. Якщо ж заявник не має родинних зв'язків із дитиною,  яку він бажає взяти під опіку, слід бути готовим до більш тривалого процесу. За загальним правилом, необхідно проходити спеціальне навчання, довести свою здатність забезпечити найкращі інтереси дитини.  Не дивлячись на те, хто є заявником, до служби у справах дітей потрібно подати стандартний пакет документів. Повний перелік необхідних документів наведений у  спеціальному «Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов'язаної із захистом прав дитини». До речі, на сьогодні є можливість подати необхідні документи і дистанційно, подавши електронну заяву через Єдиний державний веб-портал електронних послуг «Дія». 

‍Наскільки зараз складним є процес усиновлення?

Процедура усиновлення під час війни відбувається у чіткій відповідності до вимог закону. 

На даний час процедура усиновлення в Україні можлива. Проте дана теза стосується лише тих територій, що підконтрольні українській владі, де працюють українські державні органи та немає активних бойових дій.

Усиновлення є багатоетапною та тривалою процедурою. До цього потрібно бути готовим. Особисто я завжди попереджаю своїх довірителів про особливості, що супроводжують процедуру усиновлення, і фактор часу в даному разі — одна з таких особливостей. 

‍Наскільки в умовах воєнного стану процедура призначення опіки та піклування спрощена?

Процедура призначення опіки сама по собі не є складною. Звісно, є процедурні та формальні особливості, в яких потрібно розбиратися, але в цілому, якщо зібрано повний пакет необхідних документів, то особливих складнощів з призначенням опіки не виникає.

Із введенням воєнного стану справді відбулися деякі спрощення даної процедури, зокрема, був дещо скорочений перелік необхідних документів, які потрібно подати до служби у справах дітей. Знайти перелік документів, як повний, так і скорочений, можна у Порядку, який  згадувався вище. 

У першу чергу, спрощення процедури стосується родичів дитини, яка залишалася без батьківського піклування. Таким особам держава намагається створити всі умови, щоб вони змогли якнайшвидше прийняти дитину у свою сім'ю і забезпечити її право на сімейне виховання. На мій погляд, суттєвим спрощенням є і можливість подати заяву і пакет супровідних документів через «Дію». В умовах воєнного стану, коли у заявників можуть виникати складнощі з особистим зверненням до служби у справах дітей, такий інструмент є необхідним та виправданим. 

 Як відбуваєтьcя сама процедура усиновлення?

Для загального розуміння окреслю основні її етапи. Отже,  першим етапом є звернення осіб, які бажають усиновити дитину, до служби у справах дітей за місцем свого проживання. 

До служби у справах дітей необхідно подати пакет документів, перелік яких визначений законодавством. Після подачі всіх документів спеціалісти служби здійснюють їхню перевірку. Як правило, цей етап триває близько 2-х тижнів. Знову ж таки, заявники на цьому етапі  мають можливість подати документи через «Дію». 

В подальшому служба у справах дітей здійснює обстеження умов проживання заявників, складає акт про огляд житлово-побутових умов та готує висновок про можливість усиновлення. Якщо він позитивний, заявникам присвоюється звання кандидатів в усиновлювачі.

Другий етап усиновлення — це знайомство та встановлення контакту між майбутніми усиновлювачами та дитиною. В обов'язковому порядку кандидати в усиновлювачі проходять курс підготовки з питань виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, за програмою, затвердженою Мінсоцполітики, крім випадків, коли заявники є родичами дитини, її опікунами, піклувальниками, прийомними батьками, батьками-вихователями. 

Після завершення вказаних етапів, кандидати в усиновлювачі звертаються до служби у справах дітей за місцем проживання (перебування) дитини із заявою про бажання усиновити дитину. Служба у справах дітей протягом 10 робочих днів від дня надходження заяви кандидатів в усиновлювачі з'ясовує, чи згодна дитина на усиновлення, та готує проєкт висновку про доцільність усиновлення та відповідність його інтересам дитини.

Нарешті заключний етап — це звернення до суду. Кінцевим документом, який підтверджує факт усиновлення, є рішення суду, що набрало законної сили.

‍Які є недопрацювання, підводні «камені» в законодавстві щодо усиновлення та опікунства в Україні?

На жаль, одного інтерв'ю буде замало, щоб висвітлити всі або навіть основні проблемні питання. Кожен кейс індивідуальний і розкриває нові й нові грані тих проблем, які ми на сьогодні маємо. 

До основних проблем я б віднесла, в першу чергу, тривалість процедури усиновлення. Від моменту подачі необхідних документів кандидатами в усиновлювачі до отримання рішення суду про усиновлення може пройти декілька років. Увесь цей час дитина, яку хочуть усиновити, може перебувати у дитячому будинку, а могла б зростати у люблячій сім'ї. Варто також відзначити відсутність реального контролю над процесом усиновлення з боку вищих органів влади, слабку матеріальну базу навчальних та спеціальних навчальних закладів, дитячих будинків, шкіл-інтернатів тощо. Вкрай необхідною я вважаю абсолютну прозорість роботи всіх органів, які займаються проблемами сирітства, усиновлення, опіки та піклування.

На мою думку, вдосконалення системи усиновлення — одне із найважливіших завдань в соціальній сфері для нашої держави і суспільства.

Незважаючи на триваючу війну, питання, які пов'язані з соціально-правовим захистом дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, повинні вирішуватися ефективно. Я тішуся, що держава вже усвідомила наявність серйозних проблем у сфері усиновлення і принаймні визнала їх. Це вже перший і вагомий крок на шляху до їхнього вирішення. 

‍Чи можна після опікунства оформити усиновлення?

Звичайно можна і скажу більше — оформити усиновлення в такому випадку буде навіть простіше. Це пояснюється тим, що не потрібно буде: а) здійснювати пошук дитини, б) налагоджувати з нею емоційний контакт, в) проходити спеціальне навчання. 

Сім'ї, які бажають усиновити дитину, після того, як дізнаються трохи більше про особливості процедури усиновлення, доволі часто спочатку оформляють опіку над дитиною, а вже потім розпочинають процес усиновлення цієї ж дитини, тому інколи опіку розглядають як такий собі проміжний етап перед усиновленням. Деякі фахівці, які працюють у сфері усиновлення, негативно ставляться до процесу опіки (саме у варіанті її призначення перед усиновленням), адже таким чином  опікуни нібито «обходять» загальну чергу кандидатів в усиновлювачі. Це питання доволі непросте та неоднозначне, але я особисто знаю сім'ї, які спочатку оформили опіку, а з часом завершили і процедуру усиновлення, подарувавши таким чином дітям право на щасливу сім'ю та дитинство.  На моє особисте переконання — це і є найважливішим. 

Куди мають звернутися батьки, які хочуть оформити опікунство чи усиновлення над дитиною? Які основні вимоги до сім’ї (особи)?

Відправною точкою для встановлення опіки або усиновлення є звернення до служби у справах дітей особисто або через портал «Дія». Попередньо слід підготувати пакет всіх необхідних для такого звернення документів, які подаються разом із заявою. 

Зрозуміло, що перелік документів та вимог для опікунів та усиновлювачів дитини дещо варіюється.  

За законом не може бути опікуном, піклувальником та усиновлювачем особа, яка обмежена у дієздатності, визнана недієздатною, позбавлена батьківських прав і такі права не були поновлені, була усиновлювачем (опікуном) іншої дитини, але усиновлення було скасоване або визнане недійсним (була припинена опіка) з її вини, має серйозні проблеми зі здоров’ям (як з фізичним, так і психічним), перебуває на обліку чи лікуванні у психоневрологічному чи наркологічному диспансері, зловживає спиртними напоями чи наркотичними засобами. Також не можуть бути опікунами, піклувальниками та усиновлювачами особи, які перебувають у шлюбі з переліченими особами.

‍Чи можуть усиновлювати іноземці українських дітей? Наскільки врегульоване питання усиновлення дітей на території європейських країн?

Під час дії правового режиму воєнного стану іноземці, а також громадяни України, які постійно проживають за кордоном, не можуть усиновлювати дітей-громадян України. 

Зазначені обмеження для іноземців та громадян, які проживають за кордоном, не застосовуються, якщо кандидат в усиновлювачі є родичем дитини, кандидат в усиновлювачі виявив бажання усиновити дитину, яка є рідним братом чи сестрою раніше усиновленої ним дитини або коли один із подружжя виявив бажання усиновити дитину другого з подружжя.

Всі українці, які проживають за кордоном, та громадяни іноземних держав зможуть безперешкодно реалізувати своє право на усиновлення дітей в Україні через 3 місяці після припинення або скасування воєнного стану.

Що стосується законодавства іноземних держав, то якісь загальні тенденції тут назвати складно. Законодавство кожної держави має свої особливості. Одне можна сказати точно — в переважній більшості країн світу усиновлення є складною, бюрократизованою та розтягнутою в часі процедурою. Основна частина часу витрачається на пошук дитини для сім'ї, тому останніми роками спостерігається тенденція до істотного зменшення кількості внутрішньо-державного усиновлення. Європейці віддають перевагу зверненню до міжнародного (міждержавного) усиновлення, так як не готові роками чекати на дитину, яку можна всиновити всередині своєї країни.  

‍Як багато звернень до Вас було від початку повномасштабного вторгнення щодо опіки та усиновлення? З яким складнощами зазвичай стикаються батьки?

За останні 1,5 роки актуалізувалося питання усиновлення дітей, як громадянами України, так і іноземцями. Я регулярно отримую запити від клієнтів щодо того, чи можливо усиновити дитину під час війни, які документи потрібні, скільки це займає часу тощо.

Як я зазначила, усиновлення українських дітей іноземцями поки що знаходиться «на паузі». Незважаючи на це, я пояснюю своїм клієнтам-іноземцям, що у випадку прийняття ними остаточного рішення про початок процедури усиновлення дитини з України збір необхідних документів у країні їхнього проживання потрібно починати вже зараз. Як мінімум, потрібно ознайомитися зі списком документів, що вимагаються, та розробити план їхньої підготовки. По завершенню війни можна буде подати документи до компетентних органів в Україні і розпочати процес усиновлення. Таким чином можна виграти дорогоцінний час та завершити процес усиновлення швидше. 

‍Ваші поради для тих, хто хоче оформити опікунство чи усиновити дітей

По-перше, як я сказала, для іноземців — не чекати закінчення війни, а здійснити необхідні підготовчі дії вже зараз. По-друге, заручитися підтримкою фахівців — експертів у галузі сімейного права, які займаються питаннями усиновлення. Я переконана, що фахова підтримка спеціаліста допоможе не лише швидше отримати бажаний результат, але і вберегти майбутніх усиновлювачів або опікунів від стресів, що виникають під час цієї процедури. Очевидно, що більш доцільно витрачати енергію на дитину, емоційно вкладатися в процес налагодження з нею контакту, а не в боротьбу з бюрократичною машиною. Тому формальну частину процесу краще довірити професіоналам.

20 березня польські фермери масово протестували по всій Польщі. Акції протесту пройшли у 580 населених пунктах, в них взяли участь до 70 тисяч людей (за даними польської поліції). Трактори й фури перекривали рух для автотранспорту й спровокували затори на дорогах. Місцями протесту стали насамперед під’їздні дороги до міст та швидкісні траси.

Мери деяких міст заборонили страйк. Очільник Вроцлава Яцек Сутрик відмовив демонстрантам, тому вони на тракторах поїхали до його будинку. У Кракові було паралізовано транспортну розв’язку в центрі міста. На одному з перехресть в Лодзі протест поєднали з молитвою. За словами фермерів, їм нічого більше не залишилось.

«Вшанували» своєю присутністю аграрії також спікера Сейму Шимона Головню. На огорожі будинку батьків політика протестуючі розвісили банери «Фермери дякують за випущений газ і побиття у Варшаві» та «Зрадник польського села».

Фермери кажуть, що протестувати їх змусила складна ситуація в галузі сільського господарства та відсутність домовленостей з владою. Один з демонстрантів жаліється: «Ми стоїмо, бо не отримали компенсацій. Добрива — дорогі, пальне — дороге, яловичина — дешева, нема де продати зерно, ніхто не хоче його купувати, а якщо хтось і хоче, то за смішні гроші — 450 злотих, а це невигідно». Інший протестуючий вважає, що Брюссель має повністю відмовитися від своїх ідей про Green Deal та заборонити імпорт української агропродукції, а прем’єр-міністр вибачитися, що назвав демонстрантів у Варшаві хуліганами.

Блокада кордону фермерами продовжується

Польські фермери продовжують блокувати рух вантажівок на кордоні з Україною. Речник Держприкордонслужби України Андрій Демченко повідомляє, що «польські протестувальники взагалі не пропускають вантажівки в бік Польщі по напрямку пунктів пропуску Ягодин та Рава-Руська (там фіксуються нульові показники перетину кордону на виїзд з України), а також пропускають на в'їзд в Польщу лише кілька вантажівок за добу по напрямку Шегині, за минулу добу таких було всього п’ять». Щодо вантажівок, які прямують з Польщі в Україну, то протестуючі самостійно оглядають вантажі та вирішують, чи пропустити їх (що в умовах війни України з Росією є небезпечним). В день вони можуть дозволити проїзд 40-70 автівкам.

Біля тисячі фур стоять у чергах. Блокада паралізує українську економіку, адже один день простою через страйк завдає одній українській компанії втрат на один мільйон гривень (дані Європейської Бізнес Асоціації). За словами посла України в Польщі Василя Зварича, економіка України вже зазнала понад 500 мільйонів доларів (19 мільярдів гривень) збитків внаслідок блокування кордону. Разом з цим зерно з Росії без жодних проблем та санкцій імпортується до Європи та Польщі. І ні в кого це не викликає протестів.

Ба більше: блокада кордону шкодить ще й польським підприємцям, які ведуть бізнес з Україною. За словами голови Ради міжнародного товариства польських підприємців в Україні Шимона Ващина, польські компанії вже втратили через страйки на кордоні щонайменше 30 мільйонів доларів (це тільки прямі збитки).

Політичні причини

«Є політичні причини, чому польський уряд дуже помірковано ставиться до протестів», — коментує Forbes Ukraine посол Польщі в Україні Ярослав Гузи.

У квітні в Польщі відбудуться місцеві вибори. Вони не настільки помітні в медіа, але дуже важливі. І основна боротьба за виборців іде між партіями ПіС і «Громадянська коаліція». «Обидві сторони ведуть запеклу боротьбу у пошуку підтримки в сільських громадах. Ось чому це таке делікатне питання — як поводитися з протестувальниками».

У Польщі зареєстровано орієнтовно 1,3 мільйони фермерів. Кількість виборців становить майже 29 мільйонів, отож, фермери — це мінімум 5% електорату (насправді більше, адже у кожного фермера є сім’я).  

Тиск фермерів на владу зростає і приносить плоди

Загальноєвропейські протести фермерів вже вплинули на політику ЄС. Єврокомісія скасувала рішення вдвічі скоротити використання пестицидів на території ЄС, а найменші ферми (менше 10 га) виключені з більшої частини Зеленої угоди. У випадку Польщі це аж ¾ усіх фермерських господарств.

Стало також відомо, що в ніч на 20 березня польські фермери (11 їхніх представників) підписали угоду з міністром сільського господарства Польщі Чеславом Сєкерським, згідно з якою міністр має звернутися до прем’єр-міністра Дональда Туска з проханням зупинити не лише імпорт, але й транзит сільськогосподарської продукції з України, на яку поширюється ембарго, через територію Польщі, повідомляє Польське радіо. Якщо прем’єр погодиться на цю вимогу щодо України, нас може очікувати ще й торгова війна.

Повномасштабна війна стала серйозним викликом для української економіки. Зараз в деяких галузях не вистачає фахівців, особливо, якщо професії традиційно вважаються чоловічими. Тож вирішити проблему нестачі чоловічих рук на економічному фронті допомагають жінки. У січні в Україні стартував пілотний проєкт Reskilling Ukraine – OnTrack, спрямований на відбудову країни. 24 жінки вирішили навчитись їздити на вантажівках з масою понад 7,5 тонн.

Як виникла ідея навчати українок на водіїв вантажівок

Влітку 2023 року команда шведської організації Beredskapslyftet, яка допомагає українцям у Швеції, вирішила, що потрібно допомагати нашим громадянам безпосередньо в Україні. Але виникло питання: який саме проєкт важливий для відновлення країни? Знайти відповідь допоміг аналіз потреб України. Для цього фахівці шведської організації вивчали різноманітні дослідження стану економіки під час війни, а також проводили інтерв’ю із представниками бізнесу та держави. 

Під час вивчення звітів про ринок праці стало зрозуміло, що майже в кожній індустрії існує потреба у водіях вантажних авто, зазначає проєктна менеджерка Reskilling Ukraine Beredskapslyftet Єва Татарова. Дефіцит кадрів виник через дві причини: 

1. Багато чоловіків, які керують вантажним транспортом, пішли на фронт.

2. Є чоловіки, які не хочуть їздити в інші регіони, тому що можуть бути мобілізовані. 

— Це неприємно визнавати, але, на жаль, це факт. Деякі компанії прямо вказували на те, що вони не можуть відправити водіїв в іншу область, оскільки чоловіки бояться, що їх можуть зупинити та мобілізувати, — звертає увагу Татарова.  

Компанія Beredskapslyftet проаналізувала, що, з одного боку, рівень безробіття серед жінок доволі великий, з іншого, — є багато вакансій в напрямку водіїв вантажівок. Тож виникла ідея: організувати спеціальний курс навчання для жінок, щоб почати вирішувати проблему нестачі відповідних фахівців на ринку праці, додає Єва Татарова:

— Зрозуміло, що навчання жінок водінню на вантажних авто — це виклик суспільству, бо це традиційно чоловіча професія. Але для відновлення України потрібно залучати жінок у швидко зростаючі індустрії, щоб забезпечити підтримку економіки.

Тож перенавчання жінок на водіїв вантажного транспорту як раз може підтримати процеси відновлення України

Хто вона — водійка вантажівки? 

У рамках проєкту дівчата можуть отримати досвід керування автівками масою 7,5 тонн. 

— Це середній вантажний транспорт, який, зокрема, використовується у доставці продуктів харчування, пошти, в інших сферах дистрибуції, — розповідає Єва Татарова.   

Такий транспорт було обрано невипадково: коли жінки вміють керувати саме такими вантажівками, це дозволяє їм працювати в комфортних умовах та за нормальним графіком, а не в режимі 24/7 як чоловіки-далекобійники. Під час запуску пілотного проєкту OnTrack заявки подали біля 200 жінок, але відібрали лише 24.

— Під час відбору перевагу надаємо нашим захисницям, жінкам з родин військових, мамам-одиначкам, переселенкам. Кандидатки повинні мати водійське посвідчення категорії В та трирічний водійський стаж. При цьому вони мали складати іспити на машині з механічною коробкою передач. Це обов’язкова умова для проходження нашого курсу, — розповідає Татарова. 

Також відібрані жінки проходять тестування зі знання правил дорожнього руху, а також особисте спілкування, щоб зрозуміти їхню мотивацію та побачити бажання пройти курс до кінця.

Що важливо, в рамках курсу організатори не ставлять вікових обмежень для бажаючих пройти перенавчання на водіїв вантажного транспорту. Якщо в людини є сили та інтерес змінити професію, це можна зробити й у віці 50+, говорять у Beredskapslyftet. Загалом середній вік учасниць першого потоку проєкту складає від 30 до 55-ти. 

Не тільки водіння 

Теоретичне навчання онлайн тривало три тижні. Після цього жінки складали внутрішній іспит з правил дорожнього руху. 

— У нашій програмі приймали участь дівчата з різних регіонів України. Під час навчання вони були налаштовані дуже позитивно: активно спілкувались, ставили питання інструкторам, підтримували одна одну, — розповідає проєктна менеджерка Reskilling Ukraine Beredskapslyftet. 

Далі — час для двотижневих практичних занять, де дівчата вчились керувати вантажівками. Для цього вони приїхали в тренувальний табір в Київ. Проживання в готелі, харчування, трансфер, – усі витрати оплатили організатори проєкту.

— Наприкінці навчання учасниці проєкту склали іспит. Після цього вони отримали посвідчення категорії С та сертифікат про завершення нашої навчальної програми, — додає Єва Татарова. 

Крім базового навчання, жінки мали низку додаткових занять:

1. Коучингова сесія з ненасильницької комунікації. ЇЇ мета — допомогти у подоланні стереотипів суспільства стосовно входження жінок в професію, яка вважається традиційно чоловічою. Тобто, дівчата вчаться правильно реагувати на критику, екологічно спілкуватися з опонентами тощо. 

2. Курс з надання першої медичної допомоги. Це не тільки теоретичні, а й практичні знання. Під час сесії жінки покроково відпрацьовують відповідні дії на манекені. 

3. Тренінг з правильного написання універсального резюме. Це навчання побудовано на європейських стандартах, тож знання мають допомогти дівчатам ефективно організувати пошук роботи. 

4. Сертифікована навчальна програма для водіїв вантажівок від Scania Ukraine. 

5. Під час навчання жінки мають відвідати великі українські підприємства, щоб на власні очі побачити, як побудована логістична система. 

— Навчання дозволяє розбити стереотипи щодо цієї професії. Умовно, існує думка, що водії самі вантажать товари. Це не так. Водій тільки доставляє вантаж з точки А в точку В та стежить за правильністю кріплення багажу, — розповідає Єва Татарова.  

А що з подальшим працевлаштуванням? 

Навчальна програма не передбачає пошук роботи для дівчат, каже Єва Татарова, але в логістичних компаніях зацікавлені в таких фахівчинях. Справа в тому, що в умовах відбудови країна потребуватиме багато співробітників в сегменті логістичних послуг, тож професія водія вантажівки буде дуже затребуваною у найближчі роки. Та й оплата такої праці є достатньо високою — 20-40 тисяч гривень — залежно від компанії та регіону.

Загалом організатори проєкту вважають, що їхня навчальна програма допоможе розвивати сектор логістичних послуг у векторі інклюзивності. І допоможе так би мовити ожіночити традиційно чоловічу процесію, говорить Єва Татарова:

— Треба організувати зручний графік роботи для жінок, щоб вони могли забрати дитину зі школи чи дитячого садочка. Або якщо син чи донька захворіли, мама могла б спокійно взяти лікарняний — і це не має викликати невдоволення в роботодавця.

Тобто жінки мають знати свої права та обов’язки, коли працюють в професіях, які вважаються традиційно чоловічими

До слова, уже організовано другий набір на програму OnTrack. Учасницями проєкту можуть стати 36 українок. Старт навчання заплановано на початок квітня. Набір на нього вже відкрито. Що цікаво, в рамках цієї програми дівчата будуть також навчатися на водіїв пасажирських автобусів. Тоді жінки зможуть отримати посвідчення категорії D. 

— До речі, зараз шведи дивляться на досвід українок, які вчаться на водіїв вантажних авто. У Швеції також думають про те, що жінок варто залучати в цю професію. Тож, можливо, український досвід буде корисний й там, — наголошує  Єва Татарова.   

Чому українки хочуть вчитися на водіїв вантажівок

Навіщо ж дівчатам посвідчення водія вантажівок? Які мрії вони хочуть здійснити? В учасниць проєкту — різний досвід, тож й цілі в них різні. 

Наприклад, раніше одна з дівчат керувала таким проєктом, як таксі для жінок «Леді-таксі». Однак компанія не витримала конкуренцію, коли український ринок активно завойовували великі гравці — на кшталт, Uber та Uklon. 

— Тепер в учасниці з’явилась нова мрія: відкрити в Україні  жіноче вантажне таксі. Така ідея може бути досить затребуваною, — розповідає Єва Татарова.

Також серед учасниць проєкту є дівчата, яким посвідчення водія вантажних авто допоможе перевозити гуманітарну допомогу з Європи до України. 

Редакція Sestry.eu особисто поспілкувалась з учасницями проєкту Reskilling Ukraine OnTrack та дізналась, чому вони вирішили змінити професію та як нові знання їм допоможуть в житті. 

Анна Андрушко, Вінниця, водійський стаж біля 3,5 років:

— За першою освітою я — бухгалтер, цій професії присвятила біля 16 років. Зараз працюю адміністратором лінії підтримки у благодійному фонді.

Повідомлення про програму OnTrack побачила у Вайбері. Подала заявку. Родина підтримала моє рішення. А сини — 16, 9 та 4 роки — взагалі були у захваті. 

Чому вирішила вчитися на водія вантажівки? Справа в тому, що в нашій родині є невеличке фермерське господарство. Його заснувала мама чоловіка. Наразі ми обробляємо до 20 гектар. Сіємо пшеницю, соняшник, ячмінь. Під час збору врожаю там потрібна допомога водія, який може відвести продукцію, наприклад, до міста здачі. 

Тому я вирішила отримати посвідчення водія вантажного транспорту, щоб за потреби допомагати з перевезенням продукції.

Це логічно, оскільки зараз в країні йде війна, багато чоловіків мобілізують, тож може виникнути ситуація, що водіїв не вистачатиме в селі. Тому мої нові навички водія вантажівки точно не будуть зайвими

До навчання в мене був досвід керування Mercedes-Benz Sprinter. Хоча це не дуже велика машина, але почувала себе за кермом впевнено, тому не було страху керувати вантажівками.

Загалом навчання дуже подобається. Коли проходила цей курс, виникло дивне враження, що половина інформації ніби нова, хоча вже вчилася в автошколі. Думаю, просто на певні деталі раніше не звертала уваги. Особливо це стосується вантажівок. Наприклад, цікаво, що вантажний транспорт не має права їхати в лівій смузі. Виключення лише для того, щоб перелаштуватись або розвернутися. Насправді це прекрасно, коли є можливість оновити знання щодо правил безпеки руху на дорозі.

Ольга Новікова, Чернівці, водійський стаж біля 4 років:

— У мене інженерна освіта. Зараз працюю в громадській організації, займаюсь темою інклюзії та прав людей з інвалідністю. Зацікавленість автівками в мене від батька, бо він багато років займається ремонтом машин. 

Від початку повномасштабного вторгнення я займаюсь волонтерськими проєктами, в основному — у напрямку медицини. У певний момент зрозуміла, що в мою машину — Fiat універсал — не все влазить. Тому вирішила йти вчитися на категорію С. Успішно відкатала практику за кермом вантажівки MAN вагою 15 тонн. Це був крутий досвід. Але довелося на деякий час відкласти питання отримання посвідчення водія вантажного транспорту.

Одного дня я побачила у Фейсбуці оголошення про можливість пройти навчання по програмі OnTrack. Цікаво було те, що великі компанії зацікавлені в співпраці з жінками та готові запропонувати роботу. Подумала, що це чудовий варіант, тим більше, що організатори надавали пріоритет для пільгових категорій населення, а я перебуваю у розлученні та виховую дитину з інвалідністю. Тож вирішила подати заявку на навчання, мої близькі та донька мене підтримали.

Загалом навчання було дуже цікавим. Що було легко? Виявилося, що я швидко можу паркуватися. Це мене здивувало, бо думала, що якраз цей маневр стане випробуванням. Що було складного? Важко триматися габаритів. Справа в тому, що кожна машина відрізняється, тож до авто треба звикнути, відчути його. Важливо навчитися правильно вписувати вантажівку на складі для погрузки чи вигрузки товару, адже це велика матеріальна відповідальність.

Сподіваюся, що мої навички водія вантажного транспорту будуть корисними не тільки для моєї родини, а й для країни

Я дуже люблю водити авто та готова працювати водієм вантажного транспорту в логістичній сфері. Також зараз моя допомога буде корисною у волонтерських проєктах, наприклад, як водія гуманітарного вантажу для військових. 

Історія Вадима Свириденка ― це шлях до перемоги крізь біль. Мобілізований влітку 2014-го, був військовим медиком, брав участь у боях за Щастя і Дебальцеве в складі 128-ї бригади. У лютому 2015 року отримав поранення. 

Протягом трьох днів переховувався на 20-градусному морозі, без їжі. Потрапив у полон. Після звільнення — прийшов до тями в операційній: лікарі ампутували йому обморожені кінцівки. Обидві кисті й обидві стопи. А далі — тривале лікування, протезування й реабілітації за кордоном, внутрішня боротьба та нова реальність. 

Зараз Вадим не лише зміг повернутися до життя, а й своїм прикладом надихає інших. Як Уповноважений президента України з питань реабілітації учасників бойових дій допомагає тим, хто повертається з фронту, а також представляє Україну на міжнародних спортивних змаганнях, бере участь у марафонах. Друзі, побратими та позитивні новини з фронту — те, що робить Вадима щасливим. Про мотивацію жити далі після втрати кінцівок та особливості реабілітації в Україні Вадим Свириденко розповів виданню Sestry.

Оксана Щирба: «Те, що сталося зі мною, — це десь між пеклом і дивом. Пеклом, бо таке важко пережити. Дивом, бо я це витримав і вижив», — Ваші слова, які часто цитують ЗМІ. Як вплинула втрата кінцівок на переосмислення життєвих цінностей?

Вадим Свириденко: Протез за своїм механізмом допомагає жити, але він ніколи не замінить природню кінцівку. Навіть немає сенсу порівнювати. Треба полюбити своє тіло таким, яким воно є. Полюбити свій протез. І рухатись далі. Мене нерідко запитують хлопці, як я почуваюся в протезі. Кажу: важливо, аби не було критичних болів, але відчуття легкого тиску і дискомфорту буде присутнім. Завжди. 

Сприймаю життя яким воно є зараз і не хочу втрачати мотивацію. Постійно вчусь, дивлюсь лише вперед. Працюю зараз з учасниками бойових дій, які отримали серйозні травми, в основному це важкопоранені. Хочеться всім допомогти, але на всіх мене не вистачає. Часом себе критикую — за те, що не можу досягнути більшого і за втрачені хвилини, які не використав з користю.

ОЩ: Яким був Ваш особистий досвід реабілітації? Що було найскладнішим? 

ВС: Це був час, коли я пізнав справжніх друзів. Бо ті, які приходили до мене в найважчий час — стали для мене найближчими. Хотілось говорити про дітей, природу, роботу. Не про війну. Правильна підтримка людей на цьому шляху надзвичайно потріна.

При реабілітації важливо вірити, що ти не залишишся на одинці зі своєю проблемою після операції, що є можливості повернутися до нормального життя

Однозначно потрібно працювати з сім'єю, адже травмований боєць проходить стадії: від агресії до депресії.

А потім й мені хотілося простягнути руку допомоги. Відчував, що не просто так залишився жити на цьому світі. Що маю передавати свій досвід реабілітації іншим й зробити їхній шлях до відновлення максимально коротким. 

ОЩ: У 2016 році на 41-му марафоні Морської піхоти США у Вашингтоні Ви пробігли 10 км, а у 2017-му на Іграх Нескорених у Торонто здобули бронзову нагороду у змаганнях із веслування на тренажерах. Як Ви прийшли до таких результатів?

ВС: Коли лежиш горизонтально, а потім починаєш робити перші кроки вертикально — то з кожним наступним разом хочеться потихеньку бігти. Адреналін б’є фонтаном, це дуже велика мотивація. Найбільш незабутній марафон — перший, який мені вдалось пробігти. Тоді до мене прийшло усвідомлення, що від мого результату залежить стимул й мотивація інших. Поки бігаю я — за мною будуть бігти інші. Так і сталося.

Я дуже радий, що можу сьогодні допомагати  на рівні держави. Продовжую займатися вдома, вивчаю нові можливості свого організму. Адже реабілітація  — це теж дослідження себе та свого тіла.  

ОЩ: Знаю, що свого часу Ви закінчили медичне училище, вчились на фельдшера, а також відслужили строкову службу у прикордонних військах. 

ВС: Мені дуже подобалася  медицина. Не знаю, чому не пішов далі вчитися. Так склалося. Але ті знання стали в пригоді, я був корисним на війні. І завжди, де б я не був, старався, щоб люди відчували себе були здоровими, були «в строю». Вмію не лише надавати первинну допомогу, а й працювати загалом з опорно-руховою системою. В підрозділі мене інколи навіть не відправляли на бої, щоб вберегти, бо втрата медика — великий удар для всього підрозділу. Це дуже важливі люди на війні і їх завжди дуже бракує.

ОЩ: Повномасштабне протистояння з Росією триває 2 роки, але війна почалась ще у 2014-му. Чи змінились за цей період підходи до реабілітації поранених в Україні?

ВС: Раніше було значно менше  складних ампутації,  зараз — це і нейротравми, і втрата зору, і втрата кінцівок. Однак ще до повномасштабного вторгнення почали змінювати закони, постанови, підходи до надання первинної психологічної допомоги. Тож за ці 10 років зроблено багато, очікуємо чергових змін в законодавстві щодо реабілітації. 

Сьогодні маємо дуже великий потік поранених, але фахівці знають, що робити, як, і на якому етапі.

Ми не лише говоримо про реабілітацію, ми її надаємо. Якщо раніше більшість бійців везли на реабілітацію за кордон, то сьогодні реабілітологи приїжджають з-за кордону сюди. Наші хлопці лікуються вдома, в Україні 

Велика проблема — це комбіновані травми, яких до повномасштабної війни не було, а зараз їх багато. Нашим фахівцям потрібно було дуже швидко вчитись, переймати досвід міжнародних колег.

Наприклад: людина втратила зір і дві кінцівки. Це дуже рідкісна травма, тому немає єдиної методики, яка б допомогла поставити цих людей на ноги. Що ми робимо? Беремо тих, хто проходив реабілітацію з втрати зору і втрати рук — і комбінуємо їх. Шукаємо і знаходимо нові шляхи для соціалізації цих людей. 

ОЩ: Зараз багато говорять про адаптацію військовослужбовців до цивільного життя. Перед якими викликами стоїть українське суспільство у цьому питанні? 

ВС: Війна дуже змінює людську психіку. В Україні травмовані не лише військовослужбовці, але й усе мирне населення. Я знаю серед них чимало тих, які відчувають страх спілкування з бійцями. 

Не можна забувати, що люди, які стали учасниками бойових дій — це пересічні громадяни. В мирний час вони працювали в офісах, займались творчістю, виховували дітей, — жили звичайним життям. Просто в якийсь момент їм довелося взяти до рук зброю

Але й нав’язувати свою допомогу не потрібно. У мене часто були такі ситуації, коли, наприклад,  люди відкривали мені двері. Але я все це можу зробити сам. Хочете подякувати — подякуйте, а для всього іншого є фахівці. 

Я дуже хочу, щоб у нас в країні діяла система, за якої кожен боєць буде супроводжуватись спеціалістами, які надаватимуть кваліфіковану допомогу. При цьому важливо розуміти, що реабілітація — це не тільки люди, які підтримують, а ще й стан, який має бути у кожного бійця в голові. Це вже певний стиль життя. Щодня, крок за кроком, потрібно намагатись рухатися вперед. І в жодному разі не падати духом.  

Також громадам потрібно подбати про можливості пересування для осіб з інвалідністю по місцевості, особливо сільській. Щоб такі люди могли зайти в  магазини, скористатись туалетами тощо. Ця робота потребує чималих зусиль, але ми мусимо взяти на себе відповідальність.

Головне завдання держави — зробити все, щоб кожен боєць, кожна травмована людина мала усі можливості для того, аби повернутись до нормального життя.  

‍

У Київському Міському Крейсерському Яхт-Клубі зазвичай шиють і ремонтують вітрила. Але з початком повномасштабної війни тут стали робити ноші для поранених військових для підрозділів Генерального штабу ЗСУ.

Яхтсменка Ольга Богданова першу воєнну зиму робила з помічницями окопні свічки. Майже три тонни парафіну розігрівала на мангалі в яхт-клубі й розливала в 90-грамові баночки від консервів (кілограму парафіну вистачає на три баночки від кукурудзи). На добу в бліндаж потрібно мінімум 4 такі свічки.

Коли потепліло і попит на свічки тимчасово впав, Ольга стала також плести маскувальні сітки. А потім знайомі військові розповіли, що на фронті існує велика потреба у ношах для поранених. До того ж з’ясувалося, що матеріал, з якого шиють ноші, має бути легким і міцним, як вітрила. Так яхтсмени змінили кваліфікацію та почали робити з вітрил ноші.

«Одні ноші — це одне врятоване життя. Поранений воїн сам себе з небезпечного місця не винесе. Ноші завжди потребують на фронті», — каже Ольга Богданова.

Ольга вивчила асортимент і вдосконалила технологію виготовлення нош: вийшло простіше, ніж у парамедиків, і зручно, як у госпітальєрів. «Що більші ноші, то важчі. Спростила їх, щоб вони були зручніші, легші й водночас міцні. Без металевих вставок. А в тих місцях, де вітрила тонші, робимо більше нашивок. Такі ноші можна тягнути по землі», — пояснює Ольга Богданова.

Спочатку волонтерці допомагали робити ноші учасники яхт-клубу. А потім вона зрозуміла, що більшість індивідуальних ініціатив швидко закінчується. Тому взяла свої швейні машинки й переїхала до будівлі, де знаходиться благодійна організація «Фонд суспільної допомоги».

За два роки Ольга виготовила понад 500 нош. Одну штуку можна зробити за 5 годин і для цього потрібно до 18 метрів вітрил. Їх треба розкроїти, «зібрати» прямокутник із клаптиків і пришити стропи. З одного великого вітрила можна пошити декілька нош (від 2 до 7 — залежно від розміру).

«Вітрила — це чудовий матеріал. Легкий і водночас міцний. Дві людини шиють зі мною постійно. Ще декілька людей допомагають. Головне — не рівність швів, а міцність ниток і якісна обробка кутів. Хтось шиє ремені-підсилювачі. Хтось шиє стільки, скільки може. Але я завжди закінчую. Війна мене навчила, що в команді працювати вигідніше», — розповідає Ольга.

Запит на ручні ноші від військових є завжди.

Фабричні носилки дорогі й зазвичай їх можна використати лише один раз. Адже медики під час евакуації пораненого не мають можливості контролювати стан «товару»

«Я дуже переживала, що в нас закінчаться вітрила й нам не буде з чого шити їх далі. Закупка тканини — найбільша стаття витрат.

У Києві є волонтери — брати Волошенюки, які почали виготовляти ноші раніше за нас. Вони не роблять так швидко й багато, як ми, проте їхні ноші якісніші й важчі. І з  ними вже поділилися вітрилами яхтсмени українських яхт-клубів. А ще декілька наших яхт-клубів дуже постраждали від війни. Наприклад, у Херсоні та Запоріжжі».

Друг Ольги — вчитель Роман Мартін, який також кроїв вітрила для носилок, попросив допомоги в польського волонтера, педагога, депутата міської ради Б’єльсько-Б’яла Щепана Войтасика. Від привозив із Польщі гуманітарну допомогу до шкіл у Бучі та фонду, який опікувався пораненими військовими.

«Спочатку пан Щепан привіз нам 650 метрів вітрил. Потім ще раз стільки ж. Наступного разу привіз більше кілометра», — радіє Ольга Богданова.

Також українська яхтсменка Ганна Калініна, призерка Олімпійських ігор, яка виграла срібну медаль у вітрильному спорті на афінській Олімпіаді в 2004 році, передала з Польщі вітрила з великої яхти. Ще 500 кг вітрил привезли волонтери з Литви.

Допомагає збирати вітрила Геннадій Старіков — командор Київського крейсерського яхт-клубу, перший український капітан, який привів вітрильне судно на станцію «Академік Вернадський».

«Наш командор Геннадій Старіков був в Антарктиді, коли почалася повномасштабна війна. Коли він написав у фейсбуці про нашу майстерню, то люди зі всього світу почали передавати нам вітрила. Ніхто не просив показати якісь документи чи підтвердити, чи ми не продамо ці вітрила», — розповідає волонтерка.

Зараз існує запит на 150 нош. Їх можна зробити за три місяці. До весни матеріалу вистачить. Але що буде далі, поки невідомо. Ось контакти волонтерів для тих, хто може і хоче допомогти українцям:

Адреси збору вітрил у Польщі:

Olsztyn, ul. Towarowa 14, +48 606 349 048.

Gdynia, ul. Chylońska 27.

Warszawa ul. Bokserska 9.

‍

Смерть 25-річної білоруски Лізи, яку наприкінці лютого зґвалтували в центрі польської столиці, викликала неабиякий резонанс у суспільстві. Сотні небайдужих людей — білорусів, поляків і українців, серед яких відомі активістки в боротьбі за права жінок — вийшли на марш пам’яті. Єлизавета була біженкою, яка приїхала до Польщі у пошуках безпеки. Коли на неї зненацька напали біля її будинку, вона не кричала, а тихо кликала на допомогу. Але люди проходили повз, не реагуючи на злочин.

Нарешті у Сеймі відбулося перше читання законопроєкту про зміну визначення терміну «зґвалтування»

Смерть білоруски стала приводом для обговорення посилення покарання за сексуальне насильство в Польщі. Ще 2 березня Kongres Kobiet та Ogólnopolski Strajk Kobiet звернулися до уряду з вимогою змінити польське законодавство, адаптувавши визначення зґвалтування відповідно до вимог Стамбульської конвенції.

Чинний кримінальний кодекс Польщі визнає злочин зґвалтуванням тоді, коли постраждала доведе, що чинила опір. Це має бути «активний і безперервний опір», «гучний протест, прохання чи крик», «справжній, а не «удаваний» опір. Тобто законодавство не захищає людину, яка під час насильства перебувала у стані шоку й заціпеніння, була непритомна, спала чи має обмежені можливості. Плюс постраждала мусить сама доводити факт насильства.

Заступниця міністра юстиції Марія Ейхарт заявила, що до Кримінального кодексу Польщі нарешті готуються зміни щодо визначення терміну «зґвалтування» — тепер ним вважатимуть дії, вчинені без явної згоди однієї зі сторін. 7 березня у Сеймі вже відбулося перше читання законопроєкту про внесення змін до КК.

Адвокатка, активістка й співавторка законопроєкту Данута Вавровська сподівається, що нарешті Сейм ухвалить позитивне рішення.

«Якби не трагедія, ми не знаємо, чи був би злочинець взагалі засуджений за зґвалтування, — пояснює Данута Вавровська Sestry. — Адже Стаття 197 Кримінального кодексу вимагає, щоб жертва захищалася, щоб вона кричала. Але у жертви не завжди є можливість кричати та захищатися. Їй можуть погрожувати ножем, її можуть накачати наркотиками чи алкоголем, це може бути жінка з інвалідністю. Ми не можемо більше чекати. За цю зміну у законодавстві ми боролися кілька років».

Strajk Kobiet також вимагає посилити покарання за зґвалтування, збільшивши нижню межу покарання за цей злочин до трьох років позбавлення волі.

Погрожував ножем з кущів і не отримав покарання

Українка Юлія прийшла на акцію з подругою з Білорусі, адже й сама добре знає, що таке переслідування, погрози та відчуття небезпеки біля власного дому.

«Коли я два роки тому приїхала до Варшави, то познайомилася тут з місцевим хлопцем, — розповідає Sestry Юля. — Він дуже допоміг мені спочатку, ми стали жити разом. Але за деякий час він різко змінився. З'ясувалося, що колись він мав проблеми з наркотиками, і раптом знову до них повернувся. Я не була до такого готова, ми розійшлися».

Але хлопець не залишив її у спокої і став залякувати.

«Пам'ятаю, як Марчин з ножем чекав на Юлю в кущах біля нашого офісу, — продовжує розповідати подруга і колега Юлії Ольга Полуян. — Ми викликали поліцію, але правоохоронці навіть не прийняли заяву, адже факту злочину не було. Мої свідчення не взяли до уваги. Він приходив ще кілька разів, пробив шини в моєму авто, погрожував, це продовжувалось пів року!» І весь цей час Юля не виходила з під'їзду сама, постійно просила таксистів чи сусідів проводити її аж до дверей квартири.

Українська активістка і волонтерка Оксана Литвиненко порівняла на акції поведінку вбивці Лізи з поведінкою росіян в Україні: «Найбільше в цій ситуації мене налякало те, що цей чоловік поводився , як російські злочинці. Він зґвалтував дівчину, взяв банківські картки, телефон і спокійно пішов у магазин, ніби нічого не сталося. Все те саме відбувається з жінками в Україні, тільки це явище має набагато більший масштаб.

Але жінки в Європі не мають боятися ходити по вулицям. Ми навіть не помічаємо, що цей страх став частиною нашого життя. Я рефлекторно зачиняю двері в машині на стоянці. Коли виходжу на вулицю, озираюсь, а своїм донькам кажу завжди бути на телефоні».

Допомога тим, хто зазнав насилля

Йоланта Гавенда з Fundacja Feminoteka запропонувала свою допомогу всім жінкам, які зіткнулися з насильством у Польщі. «Ми вже кілька років допомагаємо тим, хто пережив насилля і зґвалтування. І таких жінок більше, ніж ви можете собі уявити. Але як не було, так і немає чіткої, рішучої реакції поліції, підтримки нею постраждалих», — вважає Йоланта.

Йоланта Гавенда закликала жінок, які зіткнулися з проблемою насильства, звертатися за допомогою до фонду «Фемінотека». Телефон для українців — 888 88 79 88. Номер 888 88 33 88 — для тих, хто розмовляє польською. Лінія працює з понеділка по п'ятницю з 14:00 до 19:00.

‍