Суспільство

«Як Новий рік зустрінеш, так його і проведеш», — говорить народна мудрість. З року в рік більшість людей намагається зустріти його традиційно вдома з родиною. Утім, є й ті, хто прагнуть влаштувати собі справді небанальне свято. Разом з event-агенткою Мариною Садиковою журналісти онлайн-видання Sestry розкажуть про кілька ідей, як зустріти Новий рік поза власним диваном. 

1. Новий рік у теплих країнах 

Лагідне море, золотисті пляжі, повний релакс — і жодних буденних справ. Зустріти новий рік у купальнику — дисонанс, який має відчути кожен хоча б раз у житті. Влаштувати новорічне свято можна у будь-якій теплій країні. Серед популярних напрямків — Єгипет, Домінікана, Тайланд, Туреччина чи Кіпр. Сумувати у новорічну ніч не доведеться. Як правило, у кожного готелю є своя новорічна програма з пляжними  дискотеками, шампанським, гастрономічними вечірками та концертами. 

2. Новий рік у ресторані

Серед найбільших переваг такого святкування — усі турботи щодо закупівлі продуктів та приготування страв беруть на себе кухарі. До того ж не доведеться перейматися й святковим декором квартири. Про необхідну атмосферу подбає заклад. Як правило, кожен ресторан має свою шоу-програму — з  ведучим, аніматорами та танцюристами. Великою популярністю користуються тематичні вечірки. Як то — ганстерська чи у стилі Великого Гетсбі. 

— Зазвичай, у ресторанах у новорічну ніч збираються любителі галасного і веселого свята. Там точно наодинці ніхто не лишиться. І звісно, що зручно. Бо вам не доведеться думати про те, що приготувати, яку програму дозвілля організувати. І є ще один вагомий аргумент зустрічі Нового року не вдома — після закінчення свята не потрібно мити посуд. Все зроблять за вас, —  розповідає Марина Садикова.   

3. Новий рік у горах 

Чимало українських відчайдухів саме 31 грудня підкорюють Говерлу. Але лише за сонячної погоди і з професійним інструктором. Помилувавшись годину-дві заходом сонця, туристи зазвичай спускаються  до турбаз. Бо зустрічати сам Новий рік на горі — небезпечно. Для тих же, хто боїться високих гір, можна просто відправитися у засніжений ліс біля гірського підніжжя. 

— Якщо є можливість виїхати у гори, то люди орендують, як правило, будиночок, запалюють камін. І цим самим створюють неймовірну справжню зимову казку і незабутньо зустрічають Новий рік. Мені здається, що це неймовірно заряджає. Оточити себе красою в складні часи, які ми, українці, зараз  проживаємо, — це саме те, що нам потрібно. А де знайти такий концентрат краси, як не на природі?, — зауважує Марина Садикова.

4. Новий рік у незнайомій країні з місцевими традиціям

Любителі подорожувати обирають для зустрічі Нового року саме ту країну, в якій ще не бували і прагнуть зустріти свято за місцевими традиціями. У кожній — вони особливі. Приміром, у Греції на Новий рік печуть пиріг, який називається  василопіта. Усередину кладуть монетку. Хто її знайде — матиме великий фінансовий успіх у новому році. В Естонії Новий рік зустрічають у сауні. Місцеві вважають, що таким чином у Новий рік увійдуть чистими й здоровими. А ось іспанці опівночі з'їдають рівно дванадцять ягід винограду — під кожен удар курантів. Якщо  збився з рахунку, то наступного року може не щастити. 

— Аби сповна ознайомитися і відчути всі традиції країни, в якій перебуваєш, то найкращим варіантом є потрапити у місцеву родину. Зараз є чимало інтернет-ресурсів, де люди пропонують безкоштовно у них пожити, провести час. Я впевнена, що такий спосіб святкування заряджає на весь наступний рік, — переконана event -агентка. 

5. Зустріч Нового року на яхті

Відправитися у невеличкий круїз — це завжди захоплива пригода. Особливо, якщо це зробити на яхті. Серед переваг — на борту немає великого скупчення туристів. Морська подорож розрахована таким чином, щоб у пасажирів складалося враження, що вони подорожують на власному кораблі в оточенні друзів.

— Якось з друзями ми святкували Новий рік на яхті. Це було неймовірно круто. Зустріти Новий рік на воді — завжди є що згадати. Крім того, навкруги неймовірна краса. Також ви можете побувати у всіх містах, де зупиняєтесь. Це точно запам'ятається надовго, — ділиться Марина Садикова.

Чому так довго блокується польсько-український кордон, а розблокувати його так непросто? Для чого польська партія «Конфедерація» не пропускає військові та господарчі вантажі? Тому що в інтересах Росії посварити два наших народи. Про це — в новому документальному фільмі «Проросійська операція на польському кордоні» від Миколи Княжицького, журналіста, народного депутата України та співголови групи з міжпарламентських зв'язків з Республікою Польща.

За майже два роки війни кордон з Польщею перетворився на «коридор життя», через який Україна отримувала гуманітарну допомогу й зброю. А в умовах закритих неба й моря це був також єдиний шлях для наших товарів (а отже, й джерело валюти).

Автор фільму Микола Княжицький ретельно вивчив ситуацію, побував по обидва боки кордону, зустрівся з польськими урядовцями, звернувся із запитами до українських міністерств. У фільмі — про справжні причини, цілі — задекларовані та приховані, про вплив політичного протистояння всередині Польщі, причини бездіяльності попереднього  уряду і чому ситуацію не вдається швидко вирішити новому, про організаторів протестів та справжніх бенефіціарів блокади.

Майже 600 км кордону, який з'єднує Україну з Європою, заблокувало пів сотні людей. За ними стоїть розгалужена мережа агентів впливу. У фільмі — про те, ким є Рафал Меклер, Януш Корвін-Мікке, Гжегож Браун та ті, кого зібрала під своїм дахом проросійська партія «Конфедерація», якими були їх висловлювання щодо України раніше та які російські наративи вони просувають зараз.

Москва довго й ретельно працювала над своєю мережею колаборантів у Польщі, адже підтримка України серед польського народу дуже висока. А отже, треба цю підтримку за будь-яку ціну підважити. Тільки от кінцевою метою атаки є не лише Україна. Росія прагне знищення й самої Польщі також.

Українська влада зі свого боку підійшла до цього питання як до господарського й віддала на вирішення клеркам міністерств. Але це питання політичне, і перечекати не вийде. За словами автора фільму, в результаті блокади кордону український ВВП прогнозовано впаде в 2023 році на 1%. Експорт знизився на 40%.

«Нам вдарили в спину, — вважає Микола Княжицький. — Відкрили другий фронт — вже західний. Перекриття кордону фактично знищує “коридор життя”, який допомагає Україні перемогти. Справжня мета цього блокування — допомогти країні-агресору нас знищити. Ми завжди програємо, коли поборюємо одне одного, а не зовнішнього ворога», — звертає увагу Микола Княжицький.

Розуміння, що це питання національної безпеки не лише України, а й Польщі є далеко не в усіх у Варшаві. Старий уряд бездіяв і передав проблему в «спадок» новому. Нещодавній візит нового міністра закордонних справ Радослава Сікорського до України поки не змінив ситуацію. Напередодні Різдва розблоковано один пункт пропуску, де стояли фермери, тоді як блокування трьох інших пунктів пропуску триває.

«Після відповіді Міністерства інфраструктури на мій запит, я зрозумів, що в уряду немає чіткого плану дій. І за результатами своєї поїздки до Польщі офіційно звернувся до Президента України і Голови Верховної ради з конкретними пропозиціями, що треба зробити Україні», — розповідає Княжицький.

Пропозиції, що треба зробити Україні, такі:

1. Звернутися до президента і спікера парламенту Польщі з поясненням, що ситуація на кордоні — питання нацбезпеки України.

2. Провести засідання РНБО і на основі її рішень скликати спільне засідання з Радою Нацбезпеки Польщі.

3. Ініціювати засідання українсько-польської міжпарламентської асамблеї, щоб знайти спосіб деблокування кордону.

4. Скликати спільне засідання комітетів закордонних справ ВРУ та РП.

5. Усвідомити, що блокада — спецоперація Росії. І вона напряму підриває українську обороноздатність.

Фільм Миколи Княжицького «Проросійська операція на польському кордоні»:

Нещодавно в нашому виданні вийшла стаття «Ми будемо навіки вдячні за добро. Але й пам'ятатимемо тих, хто зимової ночі виселяв нас з дітьми в нікуди» про те, що в півтори сотні українських біженців, які знайшли прихисток в польському місті Ольштин після початку великої війни, виселили. Бо єдиний в Ольштині притулок для біженців «Братняк» закрили 20 листопада.

Після виходу статті до редакції Sestry.eu написала Анна Завадзька (Anna Zawadzka) з міста Біскупець. Жінка захотіла допомогти одній з українських родин, про яку написали в статті.

«Ми з чоловіком Гжегошем маємо традицію дарувати щороку перед святом Різдва подарунки незнайомим людям, які потребують підтримки, — розповіла Анна Завадзька. — Коли ми прочитали про історію родини біженців із зони бойових дій, яких виселили з притулку, то одразу вирішили їм допомогти. Я розумію, що це дріб’язок. Але це подарунки від щирого серця. Ми теж пережили багато складних життєвих ситуацій. І завжди в найважчий час допомогу отримували звідти, звідки й не сподівалися».

Ще одній родині біженців, яку виселили з «Братняка», «святковий продуктовий набір» подарувала Агнешка Копруцька (Agnieszka Koprucka) з Ольштина. Пані Агнешка від початку повномастабного вторгнення як волонтерка допомагає біженцям в Ольштині. Двері магазину сувенірів Galeria Warte Świeczki, де працює пані Агнешка, завжди гостинно відкриті для українців.

«Пані Агнешка безкоштовно проводить різні майстер-класи з рукоділля. Надає всі необхідні матеріали. Готові вироби можна потім або забрати собі, або продати тим, хто приходить до магазину. На свято Миколая всім українкам, які прийшли на майстер-клас, подарували конопляну олію. Вона дуже корисна, але дозволити собі її купити може не кожен», — каже переселенка з Нової Каховки Оксана Марінюк.

«Святковий продуктовий набір» з Перемишля надіслав одній із родин, яку виселили з притулку в Ольштині, польський історик Станіслав Стемпень (Stanisław Stępień).

«Я дізнався, що директор Інституту Південно-Східної Європи з Перемишля Станіслав Стемпень надіслав поштою родині біженців, про яку написали Sestry, подарунки на свято. Пан Станіслав — авторитетний історик, науковець. Він є активним прихильником польсько-української співпраці й має переконання, що «без незалежної України немає незалежної Польщі». І його допомога родинам біженців, які цього справді потребують, свідчить про людяність поляків та солідарність з українцями», — прокоментував голова Ольштинського відділу об'єднання українців у Польщі Степан Мігус.

1. Найвідоміша ковзанка Варшави знаходиться в Старому місті (Rynek Starego Miasta). Вона вміщує максимум 80 людей і працює щодня з 10:00 до 21:00 до кінця січня. Прибирання льоду тут відбувається тричі за день. Оренда ковзанів коштує 10 злотих за годину, захисного шолома — ще п’ять. Катання відбувається просто неба й безкоштовне.

Тел: 22 16-27-310

2. Відкрита міська ковзанка біля Палацу культури й науки (plac Defilad, 1) працює з 10:00 до 21:00 щодня і вміщує до 200 осіб. Покататися тут також можна безкоштовно, а за оренду ковзанів доведеться внести заставу 50 злотих (шолома — 20 злотих, ходунків для навчання — 50 злотих). Але приємно, що з поверненням інвентарю після катання гроші вам також повертають.

Тел: 501 299 976

3. Ковзанка Bemowo (Obrońców Tobruku, 40) відкрита щодня з 9:00 до 21:30 і працює безкоштовно. Оренда ковзанів теж безкоштовна, але 31 грудня та 1 січня атракція зачинена.

4. Невеличка ковзанка просто неба в Elektrowni Powiśle (ul. Zajęcza, 4) працює щодня з 11:00 до 21:00 до кінця лютого. Клієнтам центру вхід на ковзанку безкоштовний за наявності чека на 50 злотих. Іншим — 8 злотих за годину. Прокат ковзанів — 10 злотих за годину.  

Тел: 22 128 56 00

5. Ковзанка в Centrum Praskie Koneser (Plac Konesera, 4) працює щодня з 8:45 до 22:00. Клієнтам торгівельного центру — безкоштовно за наявності чека на суму покупки мінімум 30 злотих. Іншим — 10 злотих за катання та 10 злотих за оренду ковзанів.

6. Крита ковзанка у Центрі Спорту на Wilanów (Gubinowska 28/30) працює у вихідні з 8:00 до 21:30, а в будні — з 16.00 до 21:00. 90 хвилин катання тут коштують 10-13 злотих. Оренда ковзанів — 10 злотих. З картою варшавяка бонуси.

Тел: 539 572 419, 22 651 52 22

7. У Wilanów цього року відкрився також новий критий каток на пляжі — Wilanów Beach (ul. Jana Jabłonowskiego 19). Вхід тут вільний, прокат ковзанів коштує 10-15 злотих за годину. Є також навчальний супровід — 10 злотих за годину. Працює ковзанка з 16.00 до 21.00 в будні, а також з 11.00 до 21.00 у вихідні.

8. Ще одна ковзанка просто неба на Wilanów знаходиться біля бізнес-центру Royal Wilanów (ul. Klimczaka,1). Вона працює в будні з 13.00 до 21.00 та у вихідні з 12.00 до 21.00. Оренда ковзанів — 5 злотих, вхід на ковзанку — 15 злотих. Також тут можуть підточити ваше спорядження. А ще за 150 злотих тут можна орендувати всю ковзанку.

9. Ковзанка зі справжнього льоду біля Westfield Arkadia на Волі (ul. Jana Pawła II 82) відкрита щодня з 10:00 до 22:00. Година катання коштує 15-20 злотих. Оренда ковзанів — 10 злотих. Можна також орендувати шоломи, ходунки та шкарпетки.

Тел: 22 323 67 67

10. Ковзанка OSiR Ochota (Rokosowska 10) працює в понеділок, вівторок та четвер з 8:00 до 21:00, а в середу та п’ятницю з 8:00 до 19:30. В суботу та неділю сюди можна потрапити з 10:00 до 21:00. Вхід без обмежень по часу коштує 9 злотих за звичайний квиток та 6 злотих за пільговий.

Тел: 22 572 90 70

11. MOCZYDŁO ICE RING (ul. Górczewska 69/73) працює щодня в наступних годинах: 9:00 – 13:00, 14:00 – 17:00, 18:00 – 21.00. Звичайний квиток коштує 14 злотих, пільговий — 10 злотих. Можна взяти в оренду ковзани за 8 злотих на годину.

Тел: 22 162 73 41

12. Ковзанка на Торгувку OSiR Targówek (Łabiszyńska, 20) працює з понеділка по п’ятницю з 18:30 до 19:00, а в суботу та неділю 12:00-12:30: 15:00-15:30, 18:30-19:00. Одна година катання коштує 12 злотих за звичайний квиток та 7 злотих за пільговий), оренда — 7 злотих.

Тел: 22 529 88 00

13. Ковзанка Torwar (Łazienkowska, 6A) працює у вівторок та четвер з 20:00 до 21:30, в суботу з 18:30 до 20:30, а в неділю: 11:00 - 12:30, 18:30 - 20:30. Вхід тут коштує 23 злотих за звичайний квіток та 17 злотих за пільговий. За оренду ковзанів доведеться сплатити 15 злотих.

14. Ковзанка у Бродновському парку (Park Bródnowski) безкоштовна та працює понеділка по п’ятницю з 14:00 до 21:00, а в суботу та неділю з 09:00 до 21:00. Якщо у вас немає ковзанів, за їх прокат доведеться сплатити 7 злотих.

15. Ковзанка OSiR Wawer (Poprzeczna 22) відкрита щодня з 9:00 до 20:45. Тут 90 хвилин катання коштують 13 злотих та звичайний квиток та 8 злотих за пільговий, та ще 10 злотих за прокат ковзанів.

Тел: 22 443 00 93

16. Lodowisko Stegny (Inspektowa, 1) працює з понеділка по п’ятницю з 19:00 до 21:00, а в суботу та неділю з 12:00 до 20:00. Три години катання коштують 20 злотих за звичайний квиток та 13 злотих за пільговий.

Тел: 22 162 73 11

17. Ковзанка на Бялоленці (ul. Strumykowa, 21) працює з понеділка по п‘ятницю в наступні години: 8.00-15.00, 15.30-17.00, 17.30-19.00, 19.30-21.00, а в суботу та неділю: 9.30-11.00, 11.30-13.00, 13.30-15.00, 15.30-17.00, 17.30-19.00, 19.30-21.00.

Квиток коштує 8-10 злотих за 30 хвилин. Оренда ковзанів —15 злотих.

Тел: 22 676 50 72

18. Ковзанка на Ursus (ul. Gen. K. Sosnkowskiego, 10) на території школи #14 — безкоштовна, працює з 15.00 до 21.00 з понеділка по п’ятницю, з 9.00 до 14.00 та 15.00-21.00 в суботу, а в неділю — з 9.00 до 14.00 та з 15.00 до 20.00.

Тел: 789 043 011

Працювати на двох роботах — віддалено в Україні та стаціонарно в Польщі, відвідувати після роботи курси польської, а на вихідних — поліцеальну школу (навчальний заклад, який дає змогу отримати профільну професійну освіту). Між роботами і навчанням, долаючи тотальну втому, не забувати подбати про дітей. Через що ще доводиться проходити нашим жінкам, аби почати життя заново в новій країні?

Від кадровички до IT-спеціалістки

Кадровичка з 20-річним стажем Анастасія Кравченко добре орієнтувалася в своїй спеціалізації і не надто прагнула змін. Вона навіть за кордон ніколи не виїжджала — її життя в Одесі було стабільним і щасливим. Але війна перевернула все догори дриґом.

«Я дуже переймалася за свого восьмирічного сина, — каже 42-річна Анастасія, — не дай Боже з ним щось станеться, а мене не буде поруч. Тож взяла відпустку й поїхала до брата в Краків. Думала, що на два-три тижні. І лише в кінці липня 2022 року я зрозуміла, що залишаюся».

Розповідаючи про свою першу роботу в Польщі, Анастасія Кравченко з Одеси каже, що цей досвід був більше про інтеграцію, ніж про дохід. Жінка працювала в Краківській молодшій школі (подставувці) міжкультурним асистентом. Її завданням була підтримка дітей з України. Паралельно жінка пішла вчити англійську та на курси IT.

«Я зрозуміла, що мушу робити щось ще, адже дитину потрібно годувати, а шкільної зарплатні нам не вистачає. І  стала шукати безкоштовні курси, бо не мала грошей на платні. В мережі я натрапила на цікавий проєкт Work in Tech Ukraine від фундації «Мамо, працюй», пройшла відбір і почала навчатися на курсі IT-support».

На жаль, свій перший курс Анастасія не змогла завершити. Проте після першої невдачі була наступна спроба — новий проєкт, інший курс, а ще професійна англійська, адже робота в ІТ потребує комунікації англійською мовою та знання спеціальної термінології. Далі в фундації «Мамо, працюй» жінці допомогли скласти резюме, і вже з ним вона почала пошуки роботи за новою спеціальністю.

Жінка почала свою кар’єру як тестувальник в українській компанії. З роботою допомогла одна з мам в школі. «Вона мені нічого не гарантувала, —  згадує Анастасія, — лише дала імейл, куди я маю надіслати резюме. Я пройшла співбесіду й вже пів року працюю в новому для себе напрямку».

Анастасія каже, що не має намірів лишатися в Польщі назавжди, та й син сумує за татом, рідним домом і своїм ліжечком... Але поки триває війна, варто боротися за гідне життя в новій країні. Тому, набравшись досвіду в українській фірмі, незабаром вона планує знайти роботу вже в польській компанії.

«Після того, що я пережила на кордоні, я вже нічого не боюся»

Анні Величко з Дніпра обрати професію в IT допомогли далекі родичі-поляки з Вроцлава, які прийняли жінку з двома дітьми на початку повномасштабної війни. В Україні Анна працювала перекладачем з англійської, і саме знання мови дало їй зелене світло в нову професію.

«Я не бачила своїх родичів понад десять років, — згадує Анна, — але вони зголосилися допомогти. До того ж не лише розділили з нами своє помешкання, а й стали поручителями, коли ми вперше підписали договір про оренду помешкання. Якби не вони, я не знаю, чи впоралася б, адже тільки но власники дізнавалися, що я безробітна мама з двома дітьми, одразу мені відмовляли».

Самі родичі працювали в ІТ-сфері й всіляко підбадьорювали жінку, тож вона склала резюме і стала відправляти його в різні компанії. А хто шукає, той ніколи не залишиться без результату. Її перша робота так і називалася Pierwsza praca w IT і не просто дала жінці шанс кардинально змінити життя, а й виявилася рятувальним кругом від депресії, страху за майбутнє та туги за домом.

Звичайно, депресія Анни мала свої передумови — не так просто було відійти від важкої евакуаційної «подорожі» з Дніпра до Вроцлава. «Ми жили біля аеропорту, — розповідає Анна, — о п’ятій ранку прокинулися від гучних вибухів і запанікували: діти кричали, і ми, нашвидкоруч зібравшись, поїхали спочатку до родичів у приватний будинок. Ховалися там в підвалі, як могли заспокоювали дітей, але вони постійно плакали, прокидалися, ледь задрімавши, і дуже боялися сирен. Ми вирішили їхати далі. Дивом встигли на останній евакуаційний потяг і в тисняві та задусі якось доїхали до Львова. Там знову — величезний натовп, черги і розпач. Більшість просто не знала, куди їде. Люди панічно тікали від небезпеки, не знаючи, що їх чекає за кордоном... На мене по ту сторону кордону хоча б чекали рідні».

Проте дістатися до кордону виявилося тим ще квестом. Автобус зупинився за п’ять кілометрів від митниці. Анна згадує зі сльозами на очах, як уночі в сніг з великим рюкзаком за спиною несла трирічного сина на руках до кордону, бо він не міг так довго йти ніжками. А поруч йшла старша десятирічна донька — теж з рюкзаком.

«Як відомо, те, що не вбиває, робить нас сильнішими, — підсумовує Анна. — І після того, як ми пережили такий важкий перетин кордону, я вже знала, що зможу пережити в цьому житті все».

Тож отримавши першу роботу в ІT, Анна не зупинилася і пішла вчитися, аби вийти на вищий професійний рівень. А тут вже допомогли фундації та гуманітарні проєкти, які пропонували безліч курсів і можливостей. Спочатку були піврічні курси програмування SheCodes: Coding workshop for women від нуля до «просунутого» рівня, які безкоштовно відкрив їхній засновник Matt Delac для біженок з України. Метою благодійника було навчити 100 000 жінок програмуванню та надати можливість знайти гідну роботу. Анна не прогавила свій шанс і завдяки цим курсам вивчила мови програмування HTML, CSS, JavaScript, React.js. Немало, як для піврічного періоду, чи не так?

Але і на цьому жінка не зупинилася. Після курсів програмування вона пішла вчитися на курс Google IT Support, а завдяки фундації «Мамо, працюй» та компанії ІNCO навчання обійшлося безкоштовно. Після цього Анна знайшла в IT-сфері роботу своєї мрії.

«В Британії моїй дочці призначили куратора з Росії, після чого в дитини почалися панічні атаки»

Евакуаційна подорож Ольги Суховій з-під Ірпеня схожа на серіал. Перед тим як вони з дочкою нарешті досягли спокою в Кракові, їм довелося помучитися в Угорщині й Великій Британії, повернутися в Україну та вдруге ризикнути виїхати за кордон.

Коли почалася війна, Ольга з подругою та її двома дітьми поїхали до Будапешта, але не затримались там через місцеві проросійські настрої та вирішили мандрувати далі до друзів у Британію. Ця дорога виявилася випробуванням.

Автівки у дівчат не було, грошей — обмаль, до того ж на двох вони мали трьох дітей та собаку. Але вони вирушили у багатоденну подорож  кількома потягами та паромом.

«У нас  між потягами були пересадки довжиною як по чотири години, так і по три хвилини, — згадує Ольга, — іноді ми бігли, наче скажені, бо не могли собі дозволити залишитись з дітьми та собакою в чужій країні без житла та знайомих. Діти плакали, собаку захитувало, ми спали в потягах на підлозі — без підстилок, без туалетів. Я збирала останні сили, тягнула на додачу дві величезні валізи, в яких намагалася евакуювати все своє попереднє життя. Я почувалася великим вішаком».

Під час поїздки траплялося багато неприємних пригод: відміняли потяги, мінували вокзали, доводилося робити незаплановані пересадки. Інколи жінки втрачали віру, що взагалі доїдуть до Нідерландів, але зрештою в Роттердамі вдалося перепочити. Компанія заночувала в знайомої жінки, а ранком вирушила на паром. І треба ж такому статися, що саме цього дня змінилися правила провозу тварин, і біженцям не дозволили провезти домашнього улюбленця без відповідних щеплень. Жінок не впустили на паром.

Від випадкової перехожої, яка зупинилася, побачивши як  українки ридають, вони дізналися про Червоний Хрест, зайшли туди поїсти та залишилися на три дні. Жінки вже думали повертатися, але їхні британські друзі допомогли зі щепленням собаці та погодилися приїхати до Франції, в Кале, щоб забрати всіх великою машиною.

Вночі Ольга вибудувала новий маршрут з безкоштовними квитками Нідерланди — Бельгія, Бельгія — Франція, і там, де могла, замовила квитки онлайн. Проте з Роттердаму безкоштовний квиток можна було придбати тільки в касі. А касирка повідомила, що ані безкоштовних, ані дешевих квитків немає, в наявності лише перший клас. На який у жінок, звісно, бракувало грошей.

«Ми розмістилися на лавці біля кас, і нас знову прогнали, — згадує Ольга. — Сказали, що ми заважаємо працювати, після чого рівень мого відчаю досягнув максимуму».

І тут жінок знову врятувала випадкова перехожа, яка не пройшла повз українок у відчаї. Вона запропонувала разом з Ольгою підійти до каси, а там... вже змінилася касирка, нова виявилася люб’язнішою за попередню та виписала українцям безкоштовні квитки.

«Майже п'ять місяців, поки діяла тимчасова віза, ми жили в Великобританії, — згадує про своє біженське життя Ольга. — Я трохи заспокоїлась, але дочка пішла до школи, і в неї почалися панічні атаки. Виявилось, її кураторкою стала… вчителька з Росії».

Родина повернулася до України, але там саме посилилися ракетні атаки, почалися «блекаути». У будинку не було води, тепла, світла, в школу дочка не ходила, боялася й плакала. Ольга ризикнула вдруге пошукати спокою за кордоном, але тепер вже не так далеко — у Кракові.

«Польща нагадує нашу країну, — каже Ольга. — Зрештою, ми заспокоїлися. Стали відвідувати заходи різних фундацій, аби якось влитися у нове життя. Малювали, ліпили з глини, варили вареники, ходили на адаптаційні зустрічі, тренінги, познайомилися з новими цікавими людьми».

А ще Ольга закінчила курси польської мови для вчителів, пройшла навчання на Coursera, а після успішного його завершення встигла попрацювати ментором-експертом з Digital Marketing в колективі фундації «Мамо, працюй». Робота полягала в тому, щоб допомогти українським жінкам опанувати нові професії, вдосконалити свої знання. Це був досвід, який повернув Ользі впевненість та надав мотивацію та натхнення йти вперед і не здаватись.

«З одного боку фізична робота — це дуже важко, а з іншого — вона відволікає від важких думок»

Оксана Тарнавська з Ковеля кілька місяців великої війни провела в Україні. Волонтерила, плела маскувальні сітки, допомагала внутрішнім переселенцям. А далі усвідомила, що її шестикласниця-дочка та восьмикласник-син потребують повноцінної освіти, адже навчання онлайн не дає відповідних знань. І вирішила їхати до Польщі.

Ще в Україні вона почала вчити польську мову, переглядаючи відео уроки в ютубі, а також шукати роботу в Польщі. На батьківщині Оксана все життя працювала в офісі, але тепер на час забула про амбіції.

«Першою моєю роботою в Польщі став склад мережі «Єврокеш», — згадує Оксана. — Це важка фізична праця. Ящик м'яса важить в середньому 38-55 кг, а в одному замовленні, яке треба відвантажити, таких ящиків може бути понад 20. З моїм зростом 158 см і вагою 55 кг мені казали, що я просто не витримаю таке навантаження. Але на той час це був єдиний варіант роботи без досвіду, тож я погодилася. Мені допомогли зробити документи, надали житло, і ми переїхали».

На цій роботі Оксана пропрацювала три місяці, потім знайшла іншу — в магазині брендового одягу для середнього класу. Але коли на фірмі впав рівень продажів, і компанія почала масово скорочувати працівників, під скорочення попала і Оксана, яка в цей момент саме захворіла на грип. Це було дуже неприємно, але заради своїх дітей жінка взяла себе і руки та швидко поновила пошуки роботи.

«Ще хворою я почала шукати, — каже Оксана. — І незабаром зі мною зв’язалася агенція та запропонувала роботу в друкарні, де я працюю вже дев'ять місяців».

Жінка не мала досвіду роботи з друкарською машиною, але її всьому навчили. Останні кілька місяців Оксана працює на «умові о праці», що дозволяє впевнено дивитися в майбутнє, адже цей договір передбачає оплачувану відпустку та лікарняний, що для мами двох дітей дуже важливо.

Фізична робота не лякає Оксану, навіть відволікає від важких думок. І все ж про всяк випадок вона опановує всі можливі курси, які безкоштовно пропонують жінкам з України фундації та гуманітарні проєкти. Оксана закінчила курси Business intelligence від проєкту Future Collars, п’ять курсів з цифрового маркетингу та ще три з IT-підтримки від Google і Coursera. Після чого в фундації «Мамо, працюй» їй допомогли створити нове резюме.

Декілька порад для ефективної інтеграції

Кажуть, щоб змінити своє життя, треба вийти з «теплої ванни» та зони комфорту. Нашим героїням, як і більшості українок, довелося вийти з цієї зони не за власною волею. Їх вигнала війна. Разом з тим життєві труднощі підштовхнули цих жінок знайти нові можливості в житті та кар’єрі.

Героїням цього матеріалу для досягнення мети доводилося робити спробу за спробою. Навіть у моменти відчаю вони не дозволили собі опустити руки. Їхній досвід показує, що є поради, які працюють. А саме:

1. Заведіть собі друзів «по нещастю» і долайте разом всі труднощі. Ви не відчуватимете себе такою самотньою, якщо поряд будуть люди зі схожим досвідом. Запишіться разом до поліцеальної школи, ходіть вдвох на курси польської, а потім «тренуйте» одна одну, така підтримка обов’язково покращить ваш емоційний стан, а успіхи тих, хто поряд, будуть надихати до дій і звершень.

2. Припиніть себе жаліти, почніть любити. Манікюр, улюблений парфум, червона помада? Якщо все це робить вас щасливою, то це необхідність, а не примха. Не позбавляйте себе дрібних радощів, навіть якщо вони здаються дорогими. Хоча б час від часу робіть собі подарунки.

3. Станьте частиною «мамської діаспори». Це актуальні новини, корисні знайомства, розрада та взаємодопомога. Все це можна отримати в колі таких самих матусь як ви, а нашій героїні Анастасії це ще й допомогло знайти роботу. Якщо ви інтроверт, почніть з відповідних груп у фейсбуці: «Українці в Кракові», «Наші у Вроцлаві».

4. Відвідуйте інтеграційні центри. Професійні курси, психологічна підтримка, юридична допомога, арт- терапія, зустрічі за інтересами тощо. Вони не лише допомагають в складних життєвих ситуаціях, а й є чудовим місцем, де можна знайти друзів.  

5. Займайтеся волонтерством. Поряд з інтеграційними центрами є багато волонтерських спільнот, де українські жінки плетуть маскувальні сітки, роблять окопні свічки, ліплять вареники для благодійних фестивалів тощо. Відчуття того, що ви вносите важливий вклад або служите спільній справі, наповнює сенсом і мотивує.

6. Займайтеся танцями, йогою, спортом, мистецтвом. Наша героїня Ольга вже майже рік ходить до спортзали й розповідає, що фізичні навантаження дають їй сили й енергію.

7. Мотивуйте себе. Розробіть конкретний план, як ви збираєтеся досягти своїх цілей. Наприклад, польську мову я вивчу, якщо щодня буду займатися щонайменше 15 хвилин на день. Наша героїня Ганна радить ставити перед собою таку ціль, яка змусить вас вискочити з ліжка з думкою про неї.

Цьогоріч українці разом з усім світом відзначають Святвечір або Вігілію (Wigilia означає «нічне бдіння», утримання від сну) — вечір напередодні Різдва.

Коли ввечері 24 грудня на зимовому небі з'являється перша зірка, яка символізує Вифлеємську, родина традиційно збирається за столом.

У польської Вігілії та українського Святвечора багато спільного. На святковому столі присутні 12 пісних страв — за кількістю апостолів Ісуса Христа. В обох країнах на вечерю готуються страви з риби, капусти, грибів і маку. Разом з тим існує різниця в технологіях приготування святкових страв, через що їжа на українському та польському столах часто смакує зовсім по-різному.

1. В Україні починають з куті, в Польщі — з облаток

В Україні та Польщі на Різдво готують кутю — зернову кашу з сухофруктами, медом, маком та горіхами. В Україні це головна страва святкового столу. Але якщо у нас ця страва вважається традиційною для всіх регіонів, то в Польщі її шанують здебільшого на сході країни. Кутя вважається символом достатку та благополуччя, а пшениця символізує вічність (адже зерно щороку проростає). Мак — символ родючості та багатства, мед — допомога від сил природи, горіхи — оберіг від хвороб.

Істотна відмінність у тому, що український Святвечір традиційно починається з куті, а польська Вігілія — з облаток (opłatek). Це тонкі прісні вафлі, які називають різдвяним хлібом. Символ примирення, прощення образ, які були завдані протягом року. І в Польщі ритуал ділення облатками найдзвичайно важливий. Кожен член родини під час вечері відламує шматочок облаток інших родичів і ділиться з ними своєю. Весь процес супроводжується побажаннями щасливого Різдва та символізує єдність родини та прощення.

2. Червоний борщ з вушками та борщ із чорносливом і грибами

Польський вігілійний стіл важко уявити без червоного борщу з вушками. Тоді як на українському різдвяному столі борщ не обов'язковий. А якщо його все ж подають, то додають чорнослив, гриби й сметану. Українці впевнені, що справжній борщ має бути настільки густим і наваристим, що в ньому ложка стоїть.

Кажуть, українцю ніколи не вгодиш чужим борщем. Але різниця між цією стравою в Україні та Польщі дійсно феноменальна. Польський червоний борщик готується на основі закваски з буряка з додаванням селери, цибулі, оцту або лимонного соку. І смак страви залежить від того, наскільки ця закваска кисла чи солодка. «У хорошому борщику багато цукру», — говорять поляки. А ось картоплі, капусти та квасолі в польському борщі не зустрінеш. До бурякової закваски в тарілки кладуть «вушка» — вироби з тіста на кшталт пельменів, фаршированих капустою та грибами.

3. Узвар та суп із сухофруктів зі спеціями

Узвар у Польщі часто називають різдвяним супом. Готують його зазвичай із сушених яблук, слив, груш, родзинок, абрикосу та інжиру. Ще в Польщі люблять додавати до узвару спеції: корицю, гвоздику, імбир і навіть ваніль.

4. Вареники та пероги (pierogi)

Традиційно як на Вігілію, так і на Святвечір подають вареники з квашеною тушкованою капустою. Нерідко до страви додають гриби. І завжди — цибулю, обсмажену до золотистої скоринки. В Україні популярними є також вареники з картоплею.

5. Вінегрет та sałatka jarzynowa

У Польщі король салатів на вігілійному столі — овочевий з майонезом (sałatka jarzynowa). Це місцева версія салату Олів'є. Заправляється пісним майонезом і готується з варених моркви, картоплі, яєць з додаванням маринованих огірків, зеленого горошку та цибулі. В Україні на Святвечір прийнято готувати вінегрет із солоним огірком, квашеною капустою та квасолею. Деякі додають до вінегрету горошок, оселедець чи тюльку.

6. Голубці з картоплею в Польщі, з рисом та грибами – в Україні

У Польщі традиційні пісні голубці до різдвяного столу готуються із пропарених капустяних листів та начинки із сирої тертої картоплі, обсмаженої цибулі та манної крупи. В Україні їх прийнято начиняти рисом та грибами. У Польщі цю страву люблять запікати в соусі з томатної пасти та сметани, а в нас віддають перевагу тушкованню у сметані з цибулею та морквою.

7. Тушкована капуста з горохом і без

Страви з тушкованої капусти — обов'язкові на польському й українському столах, от тільки готують їх по-різному. У нас прийнято свіжу капусту нашаткувати та тушкувати її в каструлі з олією й водою чи грибним відваром, додати за смаком томатну пасту, цибулю чи гриби. Тоді як у Польщі ця страва є досить оригінальною, бо до капусти додають горох.

8. Смажений короп і товстолобик на овочевій подушці

Смажений короп зі хрусткою скоринкою — одна з головних страв на святковому столі. в Польщі. Часом коропа маринують у пиві або подають у желе. Риба символізує багацтво та нібито виконує бажання на наступний рік.

В Україні рибу частіше запікають у духовці з овочами. І це не обов'язково має бути короп. Підійдуть і товстолобик на овочевій подушці чи форель.

9. Оселедець маринований і в сметані

На Різдвяному столі в Польщі та Україні оселедець — завжди бажана страва. Але в нас зазвичай подають його маринованим і заправленим олією з цибулькою, тоді як в Польщі віддають перевагу оселедцю в сметані. Для цього вже готовий малосольний оселедець змішують з жирною сметаною, маринованою цибулею, шматочками кислого яблука, додають трохи гірчиці, оцту, лимонного соку та цукру, дозволяючи оселедцю в усьому цьому кілька годин поплавати.

10. Грибна юшка з лазанками

Традиційний польський суп із лісових грибів на Вігілію подають з тонкими домашніми лазанками (шматками тіста з пшеничного, житнього чи гречаного борошна). В Україні страву готують із сушених білих грибів з додаванням борошняної заправки, що надає густої консистенції й перетворює рідину на суп-пюре.

11. Різдвяний калач в Україні — локшина з маком у Польщі

Польську вечерю на Вігілію неможливо уявити без макового рулету (makowiec). Нерідко його замінюють на локшину з маком (kluski z makiem). Для цього достатньо зварити макарони, додати до них мак, мед і волоські горіхи за смаком. В Україні готують з маком витушки, рулети й вареники. А ще люблять ялбучні пляцки з корицею та кекси з цукатами.

12. Пиріжки, пряники та paszteciki

На польскому столі на Вігілію часто можна побачити листкові пиріжки paszteciki з капустою або грибами. В Україні теж часто пекуть пиріжки, але з дріжджового тіста. З капустою, грибами, гречкою з кропом, квасолею або горохом, а також зі смаженою цибулею та вареною картоплею. В Україні пиріжки часто роблять солодкими — з повидлом, маком, фруктами, тоді як в Польщі віддають перевагу різдвяним торуньським пряникам.

Серед українських біженців, які приїхали до Великобританії, понад сто тисяч перебувають в Англії, про що вже розповідали Sestry. На другому місці за кількістю українців, які приїхали до Сполученого Королівства за час повномасштабної війни — Шотландія, яка прийняла понад 26 тисяч українських біженців.

Однією з основних умов видачі візи до Великобританії є наявність спонсора, готового щонайменше на пів року прийняти українця у своєму будинку. Однак у випадку з Шотландією був й інший варіант — програма, де спонсором українських переселенців виступив уряд Шотландії.

Українців, які приїжджали за цією програмою, спочатку розселяли в готелі, поки влада не знаходила їм спонсорську сім'ю або житло для оренди. Коли місць у готелях для новоприбулих українців уже не вистачало, влада знайшла оригінальний вихід, розмістивши близько двох тисяч людей на двох круїзних лайнерах у Глазго та Единбурзі. Це рішення розкритикували деякі громадські організації, назвавши каюти круїзного лайнера місцем, не придатним до тривалого перебування людей. Водночас більшість українців відгукнулися про досвід життя на кораблі позитивно, назвавши умови дуже хорошими.

Опублікована на сайті уряду Великобританії статистика свідчить, що до Шотландії через схему спонсорства від уряду заїхало понад 20 тисяч людей (решта знайшла собі приватних спонсорів). Ця цифра значно перевищила очікування шотландської влади. Тому коли влітку 2022 року стало очевидно, що подальше збільшення кількості біженців неминуче спровокує житлову кризу, програму від уряду закрили. Зараз потрапити до Шотландії українські переселенці можуть виключно шляхом пошуку приватного спонсора, як це відбувається в Англії.

Детальніше читайте в статті «Українки в Англії: високий рівень працевлаштування та гостра проблема з пошуком житла»

Щодо матеріальної допомоги, то, як і в усій Великій Британії, українці в Шотландії отримують «вітальні» 200 фунтів (253 долари), а потім — виплати по безробіттю (Universal credit) у розмірі 360 фунтів (450 доларів). Українці, які приїхали за схемою від уряду, майже не стикнулися з актуальною для іноземців у Британії проблемою пошуку житла, тому що багатьом родинам квартири для довгострокової оренди знайшла місцева влада.

Про свою адаптацію та перші враження від Шотландії українські переселенки розповіли Sestry.

«Шотландська англійська — як закарпатська українська. Шотландці розуміють усіх, їх не розуміє ніхто»

Українка Христина Мудрик разом із двома доньками 9 та 14 років приїхала до Шотландії у липні 2022 року. Зараз Христина живе у невеликому містечку Джонстон за 20 хвилин їзди від Глазго. Чотири місяці тому українка відкрила у Шотландії салон краси.

— Візу за схемою, де моїм спонсором виступав уряд Шотландії, мені відкрили протягом тижня, — розповідає Sestry Христина. — Але тут не вгадаєш — наприклад, моя подруга чекала на аналогічну візу майже півроку. У Глазго поселили нас у готель Holiday Inn, що знаходиться на території аеропорту. Там ми прожили наступні три місяці — поки міська рада не знайшла нам постійне житло. У готелі було досить комфортно: триразове харчування, ігрові кімнати для дітей. Представники місцевої влади разом із перекладачем допомагали з оформленням документів.

Знаю українців, яких поселили не до готелю, а на круїзний лайнер. Я приходила до них у гості. На територію, де було пришвартовано лайнер, неможливо було потрапити самостійно — людей туди завозив спеціальний автобус, який ходив за розкладом. Для тих, хто працював у нічні зміни, ця обставина була проблемою. Загалом умови на лайнері були гарними, хоча каюти маленькі і там не можна було відчиняти вікна. Але рятували кондиціонери. На лайнері були концертні зали, кінотеатр і дуже гарне харчування. З літа українців на лайнерах вже немає — їх розселили по квартирах та готелях.

Проживаючи в готелі, я через знайомих українок знайшла свою першу в Шотландії роботу на фабриці віскі. Моїм обов'язком було упаковувати та запечатувати коробки з пляшками. Я — майстер з нарощування вій, в Україні мала свій салон краси. Але тут насамперед через погану англійську вирішила почати з найпростішої роботи. Насправді, мешкаючи в готелі з триразовим харчуванням, прожити на допомогу в 450 доларів у Шотландії цілком реально і без роботи (можна навіть щось відкладати), але я не люблю сидіти без діла.

Паралельно пішла до місцевого розмовного клубу, щоб практикувати англійську. У Шотландії спілкування з місцевими — це перше, що треба робити для вивчення мови. Навіть люди, які приїжджають із впевненістю, що знають англійську, найчастіше не можуть зрозуміти шотландців через їхній акцент. Шотландська англійська — це як закарпатська українська. Шотландці розуміють усіх, їх ніхто не розуміє. Щоб познайомитись із шотландцями, я навіть зареєструвалася на Tinder, де написала, що шукаю не стосунків, а виключно спілкування. І знайшла кількох людей, які допомогли мені звикнути до мови й навчитися чути шотландську.

Після трьох місяців проживання в готелі представники місцевої влади запропонували нам квартиру в невеликому місті Джонстон за 20 хвилин їзди від Глазго. Насправді опинитися біля великого міста (Глазго — найбільше місто в Шотландії) — удача, бо взагалі можуть поселити будь-куди. Ти можеш, звичайно, озвучити свої побажання, але якщо вільне місце буде тільки в селі на півночі країни, то й відвезуть тебе саме туди. Відмовишся - шукатимеш житло сам, але далеко не кожен орендодавець захоче взяти біженця з України без гарантів і кредитної історії.

Мені дали соціальне житло. Я теж його орендую, але не у приватного лендлорда (орендодавця), а у держави. Перевага соціального житла насамперед у його вартості. Наприклад, місяць оренди однокімнатної квартири в Глазго у приватного лендлорда коштуватиме щонайменше 700 фунтів (890 доларів). А місяць оренди моєї трикімнатної соціальної квартири коштує всього 380 фунтів (420 доларів). Разом з тим якщо ти не працюєш, або твій дохід після сплати оренди менший від необхідного прожиткового мінімуму, тобі все одно платитимуть Universal Credit.

Дехто отримує соціальне житло, де потрібний ремонт. У нашому випадку в цьому не було потреби, квартира була в хорошому стані. У Шотландії житло зазвичай здають порожнім, але місцева влада купила для нас все необхідне — починаючи від побутової техніки та ліжок і закінчуючи тапочками та рушниками.

«В Шотландії з моменту запису до лікаря до моменту призначення лікування може минути рік»

Переїхавши до квартири, Христина вступила до коледжу на спеціальність, пов'язану з б'юті-індустрією.

— Рівень англійської вже дозволяв мені пройти співбесіду, — розповідає Христина. — Перші три роки навчання в коледжі в Шотландії безкоштовні (зазвичай за цей час людина встигає закінчити курс). До речі, навчання в університеті для шотландців (а зараз і для українців, які тут проживають) теж може бути безкоштовним (Шотландія — єдина країна в Сполученому Королівстві, де вищу освіту може профінансувати державний фонд SAAS (Student Awards Agency Scotland). — Авт.)

— У мене як у студента коледжу є пільги на проїзд, — каже Христина. — Для школярів у Шотландії теж проїзд безкоштовний (без пільг середня вартість квитка на автобус в обидві сторони становить 5 фунтів). У порівнянні з тією ж Англією, Шотландія більш соціально орієнтована. Тут батьки одержують додаткові виплати на дитину (на двох дітей близько 150 фунтів на місяць). У моєму окрузі місцева влада кілька разів на рік дає батькам грошову допомогу на літній та зимовий одяг для дітей. Ще в Шотландії практично всі ліки безкоштовні. Їх неможливо придбати без рецепта, але якщо рецепт є — у 90 відсотках випадків препарати в аптеці дадуть безкоштовно. Це поширюється як на антибіотики, так і на контрацептиви. В Англії за ліки треба платити.

Але щодо медицини тут є свої нюанси. У Шотландії (як і у всій Великій Британії) медицина не страхова. Тут є Національна служба здоров'я, послуги якої є безкоштовними для населення. Але чекати надання цих послуг можна дуже довго. Якщо випадок екстрений, допомогу нададуть того ж дня. Якщо ж йдеться про щось, що не становить загрози життю, можна прочекати й рік. У грудні минулого року я звернулася до сімейного лікаря із підозрою на одну проблему. Через два місяці після візиту отримала поштою результати аналізів, які підтвердили, що проблема потребує подальшого обстеження. Мені призначили це обстеження за п'ять місяців. За цей час я встигла з'їздити до України, де вирішила всі питання. Коли в липні мене все ж таки прийняв шотландський лікар, я повторно здала аналізи та отримала їхні результати лише у листопаді — тобто майже через рік з моменту мого першого звернення.

«Вії в нашому салоні нарощують не шотландки, а українки й польки»

Щодо пошуку роботи, то, вступивши до коледжу на свій профіль, я захотіла в цьому напрямку й розвиватися. Моя робота не вимагає ідеальної англійської, але влаштуватися в салон краси було нереально — у Шотландії нарощування вій не популярне (насамперед тому, що якість цих послуг бажає кращого), тому в місцевих салонах майже немає вакансій для таких спеціалістів. Ми вирішили відкрити салон разом із ще однією українкою — майстром манікюру, з якою познайомились у готелі. Ще тоді ми з нею зібрали непогану клієнтську базу серед українців, що жили у готелях і на кораблі. Основною статтею видатків у процесі відкриття своєї справи стала оренда приміщення. Ми повинні були заплатити орендодавцю 3000 фунтів (3800 доларів) наперед (добре, що у нас на двох були деякі накопичення), плюс щомісяця — 500 фунтів (360 доларів) орендної плати. Решта — реєстрація підприємства, оформлення документів — безкоштовно, але дуже складно і довго. Ми почали шукати приміщення під оренду у квітні, а відкрити салон змогли лише у серпні.

Назвали наш салон "Made in Ukraine". Поки що в ньому працюємо лише ми двоє. Більшість клієнток — українки та польки. Ми даємо оголошення в соцмережах та месенджерах, плюс працює сарафанне радіо. На манікюр уже приходило кілька шотландок, на вії поки що ні. Салон існує чотири місяці. Про прибуток говорити рано, але ми вийшли в нуль, що я вже вважаю досягненням. У Шотландії непогані умови для того, щоб відкривати свою справу — перші 12 місяців з моменту відкриття підприємства ти продовжуєш отримувати виплати за Universal credit, що дає можливість розвивати бізнес і не думати про те, що завтра тобі не буде що їсти.

«Не знаючи англійської, я з перекладачем та своїми десертами заходила до кожної кав'ярні та пропонувала власникам послуги кондитера»

Комфортною країною для життя та роботи Шотландію називає також українка Юлія Пандик, яка приїхала сюди з двома доньками. Шлях Юлії в певному сенсі був складнішим, оскільки їй довелося шукати житло самостійно — вона отримала візу через приватного спонсора.

— Нашими спонсорами стало шотландське подружжя, яке прийняло у своєму великому будинку відразу кілька українських жінок з дітьми, — розповідає Sestry Юлія Пандик. — Спонсори виявилися чудовими людьми, і господар пропонував залишатися в будинку скільки буде потрібно. Але ужитися під одним дахом з іншими українками було непросто, тому я була рада переїхати в окреме житло.

Ми опинилися в невеликому селищі в окрузі Скоттіш-Бордерс, за годину їзди від Единбурга. В Україні я була кухарем та фермером — у нас з колишнім чоловіком було невелике господарство під Києвом. Я захоплююсь кондитерською справою, тому перше, що стала робити, опинившись у Шотландії — пропонувати свої послуги місцевим закладам. Геть не знаючи англійської, я з google-перекладачем та своїми десертами заходила до кожної кав'ярні та намагалася пояснити власникам, що я від них хочу. У мене нічого не вийшло. Тим часом директор школи, до якої пішли мої доньки, розповів, що у м'ясному магазині неподалік шукають м'ясника. І я вирішила спробувати.

Не боюся працювати з м'ясом, вмію робити кров'янку (одна з традиційних шотландських страв блек пудинг — це фактично кров'янка і є). Отож, мене взяли помічником м'ясника. Зарплата мінімальна — близько 10 фунтів (12,7 доларів) за годину. Але я бачу перспективу: за два роки роботи зможу отримати сертифікат м'ясника, що дасть змогу отримувати вже більші гроші. Робота мені подобається ще й тому, що я потрапила до чудового колективу. Попри те, що я прийшла з нульовими знаннями англійської, всі поставилися до мене дуже добре, я не відчуваю дискримінації.

«Людина з мінімальною зарплатою може дозволити собі звозити дітей на відпочинок до Португалії»

Більшість шотландців — привітні та дуже ввічливі люди. Вони люблять дітей, і можуть тисячу разів на день вибачитися, сказавши вживане тут у всіх ситуаціях слово "Sorry". У Шотландії комфортно завдяки людям і завдяки умовам, які для них створені. Це недешева країна, але ціни на багато продуктів та одяг тут нижчі, ніж в Україні. Людина з мінімальною зарплатою живе гідно, може собі дозволити гарну їжу та відпочинок (я, наприклад, улітку звозила дітей до Португалії). До речі, моєю першою покупкою у Шотландії стала машина. Отримавши «вітальні» 200 фунтів (253 долари) на себе та на дівчаток (що разом склало 600 фунтів), я купила машину за 500 фунтів (630 доларів). Не нову, але цілком пристойну.

Житло шукала самостійно. У Шотландії із цим непросто: щоб орендодавець у принципі розглядав тебе як кандидата, потрібно довести свою платоспроможність, стабільний дохід, надійність. В очах багатьох власників житла українці виглядають ненадійно, бо будь-якої миті можуть поїхати додому. У моєму випадку мій бос погодився бути гарантом. Я його про це навіть не просила — він сам зголосився допомогти. Ми орендуємо будинок. Нас у сім'ї тепер четверо, бо приїхала ще моя мама. Ми платимо за оренду 700 фунтів (887 доларів) на місяць. Оскільки моя зарплата мінімальна, а мама не працює, ми поки що отримуємо певну частину виплат. Я тим часом змінила машину і другу вже взяла в кредит. Українцям ця опція тут також доступна.

Життя в готелях — що далі?

Попри те, що життя в Шотландії для українських біженців у певному сенсі комфортніше, ніж в Англії (за рахунок більшої кількості пільг та доступнішого соціального житла не так гостро стоїть питання бездомності), багато українців і тут стикаються з проблемами. Особливо це стосується тих, хто приїхав пізніше і без дітей. Якщо навесні 2022 року навіть одна людина, яка приїхала за програмою суперспонсорства, мала шанс отримати соціальне житло, то вже наприкінці 2022 року таких варіантів не було.

Тому деякі українці вже понад рік живуть у готелях. У багатьох регіонах Шотландії тим, кому не змогли знайти соціальне житло, влада пропонувала переїхати до гуртожитку. Останній найчастіше є великою квартирою (або кілька об'єднаних квартир), де у кожної людини є своя кімната, але кухня, ванна кімната та туалет — загальні. Ті, хто на гуртожиток не погодився, поки що залишаються в готелях, але вже зрозуміло, що довго це не триватиме. Декілька тижнів тому уряд Шотландії анонсував нові правила для українських біженців, відповідно до яких з 7 січня українці зможуть проживати у тимчасовому житлі (тобто в готелі) не більше шести місяців. Протягом цього часу місцева влада зобов'язана запропонувати їм варіант довгострокового житла (наприклад, гуртожиток). Якщо людина від цього варіанта відмовляється, протягом наступних 60 днів вона зобов'язана залишити тимчасове житло і шукати собі помешкання самостійно.

Нові правила назрівали давно з кількох причин. Перша — українці, які довго проживають у готелях (а середня вартість номера складає близько 125 доларів за ніч), обходяться шотландській владі в чималу суму. Друга причина — знаходячись у готелях, українці не інтегруються в місцеве суспільство. Чимало з них не поспішають шукати роботу — у безкоштовному готелі з безкоштовним харчуванням деякі люди не бачать у цьому необхідності. А дехто скаржиться, що життя в готелі стає перепоною на шляху до працевлаштування. Адже відсутність постійної адреси та ризик у будь-який момент бути переселеним відлякують працедавців. Проживання в готелі створює й інші проблеми. Наприклад, неможливість зареєструватися у сімейного лікаря — ця опція доступна лише тим, хто має постійну адресу. Тоді як мешканці готелю мають право тільки на екстрену медичну допомогу.

Ще одна проблема, що стосується всіх українців у Шотландії — віза, яка видана на три роки, а отже, її термін спливає 2025 року. Неможливість пояснити потенційному роботодавцю або орендодавцю, де ти будеш у 2025 році, створює труднощі. Тому восени 2023 року уряд Шотландії оприлюднив стратегію під назвою «Тепле шотландське майбутнє», в якій прописано подальші кроки, спрямовані на інтеграцію українських біженців. Йдеться, зокрема, про те, що українців і надалі переселятимуть з готелів до сталих помешкань, будуть допомагати з вивченням англійської, садочками, школами та пошуком праці, під що вже виділені кошти. Шкода тільки, що Шотландія не може впливати на міграційну політику та довгострокове планування — це прерогатива уряду Великобританії. Який зі свого боку обіцяє розглянути питання продовження українських схем у найближчому майбутньому.

Напад російських військ на Україну змусив сотні тисяч українців кидати все й тікати за кордон. Поляки впустили українців у свої домівки й показали високий рівень солідарності. Ці події стали джерелом натхнення для створення конкурсу First to Help («Перший на допомогу»), який має на меті зафіксувати ці надзвичайні історії, зібрати свідчення людей, які підставили плече біженцям з України.

Взяли участь у конкурсі волонтери, журналісти, фотографи, оператори тощо. А оцінювали задокументовані роботи Марцін Вікло (журналіст преси, радіо та телебачення), Аркадіуш Голембєвський (режисер, продюсер, оператор і сценарист) та Бартломей Косинський (фотограф репортажів і природи). Фінал конкурсу від Польського інституту національної свободи відбувся в Centralny Dom Technologii у Варшаві.

Гран-прі в номінації «Відео» отримала робота «Дякую тобі, Польще!», створена на замовлення Посольства України на знак подяки полякам за те, що вони відчинили свої домівки та серця для мільйонів українців. Короткий фільм розповідає історію українки, яка в перші дні війни залишила свій дім та чоловіка, аби врятувати дітей. Саме в Польщі вона знаходить турботу та підтримку, коли розуміє, що більше не може зустрітися з коханим чоловіком і втратила його назавжди.

Отримати нагороду вийшла на сцену директорка з комунікацій Sestry Ірина Твердовська, яка на початку великої війни працювала в комунікаційному центрі при Посольстві України у Варшаві.

«Ця відзнака дуже важлива і цінна для нас, тому що вже від початку березня минулого року був створений комунікаційний медіацентр при Посольстві, ми працювали та намагалися допомогти людям. Влітку 2022 року виникла ідея створити ролик-подяку полякам за те, що вони зробили для українців. Над ним працювало  багато людей. Я дуже вдячна режисеру Стасу Капралову, його дружині Олені Турбал, з якою ми написали текст, продакшн-студії ESSE, яка зняла відео та передала усі емоції, донорам, що допомогли нам. Ця відзнака дуже важлива саме зараз, бо це звернення до поляків: ви відкрили свої серця та домівки, не закривайте їх. Війна в Україні не закінчилась. І доки Україна стоїть і воює проти Росії, ваші діти можуть жити в безпеці. Тому нам важливо об'єднатися, ми мусимо порозумітися заради наших дітей», — говорить Ірина Твердовська.

Гран-прі у номінації «Фотографія» дісталося Дареку Дельмановичу, який відзняв цикл фотографій «Допомога без кордонів» про повсякденну роботу волонтерів.

«Моя робота — данина поваги волонтерам, які допомагали і продовжують допомагати людям весь цей час. Завдяки фото збережеться історія на довгі роки для майбутніх поколінь. Я сам часто відкладав у бік фотоапарат, коли людям потрібна була моя допомога. Є моменти, коли не думаєш про гарні фото, бо бачиш, що комусь потрібна допомога реальна — піднести валізу, піднятися сходами на вокзалі, допомогти з дитиною на кордоні, адже було дуже багато людей, вони приїжджали до нас надзвичайно розгубленими», — прокоментував Sestry отриману нагороду Дарек Дельманович.

Гран-прі в номінації «Текст» вручили Неонілі Павлюк за її спостереження про роботу волонтерів під назвою «Цього не можна перекласти».

«Неможливо показати весь біль та розпач, через який пройшли українці. І я іноді не знаходила слів, щоб передати все, що відчуваю, на очах з'явилися сльози. У ті перші дні люди,не знаючи мови, йшли  й допомагали, бо відчували, що це портібно. Обійняти, прихистити, дати необхідні речі, напоїти чаєм. І так має бути і зараз, ми маємо допомагати до кінця, тому що війна не закінчилася», — впевнена Неоніла Павлюк.

Вищою відзнакою за «Текст» також відзначили історію Едіти Ігнатюк «Не всі втекли» про Мацека, який після нападу Росії на Україну став водієм гуманітарного конвою і, ризикуючи власним життям, допомагав мешканцям атакованої країни. А ще — історію Радослава Хойди, який отримав нагороду разом зі своїм маленьким сином за роботу «Щоденник волонтера Томмі». Усією родиною ці люди допомагали українцям і записували емоційні дитячі спостереження свого наймолодшого волонтера Томмі.

«Це документування гуманістичного боку війни — не тільки її жахів, але й духовного багатства суспільства», — пояснив свою місію організатор конкурсу та Директор Національного інституту свободи Войцех Качмарчик.

В Україні зупинили масштабну русифікацію, яка насувалась під виглядом урядового законопроєкту про права нацменшин. 8 грудня Верховна рада ухвалила альтернативний документ (№ 10288-1). «За» проголосували 317 народних обранців.

Мовна перемога: за що проголосували депутати?

Депутатський законопроєкт розширює права нацменшин, проте російської мови це не стосуватиметься. З тексту проголосованого і підписаного президентом закону забрали основне «яблуко розбрату» — положення про російську як мову нацменшин в Україні. Тож ухвалені нововведення про права нацменшин аж ніяк не стосуватимуться росіян — ні через рік, ні через п’ять, ні після закінчення війни. Обмеження діятимуть безстроково. На цьому наголосили депутати під час ухвалення закону.

— Я задоволений, що після накалу щодо першого варіанту проєкту закону, який викликав в україномовної мовної спільноти побоювання русифікації в Україні, ми змогли все обговорити та виправити. Фінальна версія — це проєкт закону, який збільшує права нацменшин і не містить загрози наступу на українську мову. І я радий, що представники влади почули зауваження і моїх колег по парламенту, і представників громадського руху.  Разом з колегами ми вичистили із закону всі норми, які відкривали шлюзи русифікації, — зауважив Володимир В’ятрович, один із 37 співавторів законопроєкту.

Над документом працювали депутати з різних фракцій — як провладні, так опозиційні — після того, як 24 листопада до парламенту надійшов урядовий законопроєкт. Робоча група впродовж трьох засідань детально доопрацювала закон та створила, власне, альтернативний документ, розповідає Володимир В’ятрович:

— І це не чиєсь бажання «хайпонути», а слушні зауваження, які окреслювали реальні загрози.  

Законопроєкт № 10288-1 суттєво розширює права національних меншин в Україні, передусім у сфері освіти. Приватні виші зможуть самостійно обирати мову навчання, яка є офіційною мовою ЄС. Державна мова буде викладатись при цьому як окрема дисципліна. Також разом із навчанням державною мовою допускається навчанням мовою нацменшин у відповідних класах.

Крім того, згідно з ухваленим законом, можна буде поширювати матеріали передвиборної агітації мовою корінних народів та нацменшин.

Ті видавництва, які друкують книги кримськотатарською, а також мовами корінних народів та нацменшин офіційних мов ЄС, звільнені від обов'язкової квоти видавати державною мовою не менше 50%. Телемовники, які ведуть трансляцію мовами нацменшин, мають видавати не менше 30% контенту українською.

— Золотим правилом нашої внутрішньої і зовнішньої політики має стати неприйняття будь-яких спроб протиставляти захист прав національних меншин і захист української мови. Бо державна мова — це для всіх громадян України, її розвиток і захист не спрямований проти національних меншин. Так само і захист меншин, збереження їхньої самобутності й розвиток культури самі по собі не спрямовані проти української мови. Це не антагоністичні речі, якщо тільки не робити їх такими штучно, — наголошує Тарас Шамайда, експерт у мовному питанні та співкоординатор руху «Простір свободи».

— Альтернативний законопроєкт, з одного боку, ухвалений на виконання рекомендацій Венеційської комісії, з іншого, і що дуже важливо, захищає суспільство від потенційного зниження ролі української мови в освіті, ЗМІ, книговидавництві та знімає цю загрозу русифікації країни, яка і викликала серйозні занепокоєння, — наголосила одна зі співавторок закону Ірина Геращенко.

У чому суть мовного скандалу і небезпека попередньої версії законопроєкту?

Закон про права національних меншин був одним із семи вимог Брюсселя на шляху України до євроінтеграції. Торік у грудні народні депутати проголосували за документ. Однак Венеційська комісія розкритикувала його  і відправила на доопрацювання. Уже у вересні народні обранці схвалили закон, який регулює питання реалізації прав і свобод нацменшин. Втім, і цього разу Венеційська комісія знайшла недоліки й опублікувала нові висновки щодо невиконання Україною всіх рекомендацій. У листопаді народні депутати отримали від Кабміну нову версію закону про нацменшини (№ 10288), до яких пропонували зарахувати росіян.

Документ викликав хвилю хейту, а суспільство вибухнуло гарячою дискусією. Мовні активісти ініціювали громадську кампанію у соціальних мережах — #євроінтеграція_без_русифікації. Вони заявляли: йшлось про масову русифікацію, лише відкладену в часі на кілька років. Що саме сталось би, якби урядовий законопроєкт ухвалили б:

➨ телеканали і радіостанції мовили українсько лише 30% часу, а не 80–90%;

➨ телеканали й радіостанції, які мовлять мовою будь-якої меншини, одразу змогли б заповнити 25% ефіру російською, а за кілька років мали б змогу легально діяти на 70% російськомовні телеканали й радіостанції, зокрема, й загальнонаціональні.

➨ де-факто знищувалась вимога видавати мінімум 50% назв книжок українською мовою, бо не поширювалась би на видавничу продукцію, видану мовами нацменшин. Книгарні так само могли б обійти вимогу мати 50% україномовного асортименту. Достатньо було б назватися спеціалізованою книгарнею для реалізації прав нацменшин — і хоч 100% продукції продавати російською.

На думку мовного омбудсмена Тараса Креміня, урядовий законопроєкт ставив під питання функціонування української мови в деяких сферах суспільного життя на території України:

— Він нівелював норми щодо обов’язкової частки книжок державною мовою для видавців і книгорозповсюджувачів, суттєво знижував наявність державної мови на телебаченні та радіо через поширення преференцій на всі без винятку мови національних меншин. А запропоноване відтермінування дії деяких положень закону для російської мови на 5 років після скасування воєнного стану не є адекватним запобіжником від зросійщення.

— Законопроєкт писався кулуарно, його «громадське обговорення» тривало лише один день. І нам фактично пронували значною мірою повернути мовну політику у часи Ківалова і Колесніченка. Які, до речі, теж виправдовували русифікаторські закони потребами європейської інтеграції. Запропонований урядом законопроєкт, по-суті, «легалізував» би масову русифікацію, лише відкладав її у часі на кілька років, — наголосив Тарас Шамайда.

Мовні діячі, які займаються популяризацією та адвокацією української мови у суспільному просторі, наголошували: уряд своїм законопроєктом штучно протиставляв захист прав меншин і захист державної мови.

Цьогоріч столиця рясніє інсталяціями, натхненними побутом наших бабусь та дідусів. Часів, коли дзвонили по дротових телефонах зі слухавкою, дивилися величезні чорно-білі телевізори та мріяли про автомобілі, які зараз називаються ретро. А ще гралися дзиґами, а ялинку прикрашали паперовими ланцюжками ручної роботи. Для сучасних дітей це — дивина. Тоді як для нас  — ще й ностальгія.

‍

‍

З початком повномасштабного вторгнення мільйони українок тікали від війни з “тривожною валізкою” — документи, змінна білизна, запасний светр. Але з одним запасним светром повноцінно функціонувати буквально неможливо — особливо українкам, які здебільшого звикли самовиражатися саме через вбрання. На поміч прийшов мінімалізм — стиль Old Money, який заохочує купувати універсальні речі, які можна спокійно носити декілька сезонів підряд.

Парадокс Old Money, базового стриманого стилю, який полюбляє переважна більшість з нас, в тому, що його здебільшого невірно інтерпретують. Масмаркет намагається заплутати нас і продати банальність та швидкоплинні тренди під виглядом класики, розуміючи, що середньостатистичному покупцю важко зорієнтуватися і зробити правильний вибір під час шопінгу. Як не загубитись серед десятків базових речей і уникнути ситуації, коли наступного сезону оновлений гардероб в черговому fashion-блозі потрапить до категорії антитрендів?

Простота як розкіш

Old Money — це елегантний стиль, у якому немає нічого зайвого; «тиха розкіш» — ті речі, які у старих американських фільмах мають всі стереотипні багатії. Чому? Все просто — він практичний. Купуючи поло Ralph Lauren за сто доларів, мільйонер Марк знає, що протягом наступних трьох років одягне його щонайменше сто разів — на весілля тітки Белли, пікнік з друзями, semi-formal ланч з колегами, і це поло згодиться ще у 97 інших, звичайних, днів. Для Марка це зручна інвестиція: він не має часу на те, аби розмірковувати зранку, чим прикрити — не «прикрасити» — своє тіло. Марку потрібен гардероб, який дозволить уникнути труднощів складного вибору. Його шафа буквально каже: «Заплющуй очі та обирай навпомацки, там все однакове, ти не помилишся». Одяг Марка мінімалістичний, якщо на його білій сорочці раптом опиниться надпис: «I love Malibu», вона перестане бути універсальною — саме тому вона ніколи не опиниться у шафі мільйонера Марка.

Річ Двох Виходів

 Та ХХІ сторіччя стало періодом абсурду у багатьох сенсах, мода не виключення. Масмаркет створив поняття fast-fashion як культ швидкозмінних колекцій. Ми отримали абсолютну протилежність кутюру, чий момент слави приходить лише двічі на рік. Проте й кутюр є різний — і класичний, і екстравагантний. Дизайнери вправно міксують ці стилі на подіумі, тоді як магазини середнього сегменту позбавлені можливості тонко грати на контрастах. Вони намагаються одночасно поєднувати в одному виробі універсальність та унікальність, даруючи споживачу непристосований до реального життя несмак.

Коли ми бачимо молочний светр у горизонтальну смужку вперше, ми думаємо, що він дуже подібний до того кардигану, який позавчора був на фото відомої моделі. Коли ми бачимо светр у смужку наступного дня, (той самий, але цього разу з трохи видозміненим комірцем), ми спантеличено думаємо — напевно, він може бути частиною базового гардеробу, це ж той самий стиль «тиха розкіш», який носять усі. Коли ми бачимо його втретє, помічаємо, як концепції нібито базового светру додали присмаку тимчасовості (наприклад, абсолютно непотрібними манжетами з дешевими ґудзиками «під золото»). Ми розуміємо, що це Річ Двох Виходів — той одяг, який вдягають вдруге вже з усвідомленням — це востаннє, бо «куди це взагалі можна вбрати?» Одяг, який не є ні виразним, ні стриманим, у будь-якому контексті підпадатиме під категорію «недоречно».

Пришити, відірвати, або не купувати?

Природньо, масмаркет намагається максимально здешевити виробництво, але більше, ніж на дизайні, магазини заощаджують лише на деталях виробів: це ті самі недбало пришиті ґудзики, криві шви, нитки, що стирчать відусюди, непотрібні вставки з металу, — все те, про що у примірочній кажуть: «вдома я це пришʼю» (чи «відірву» — в залежності від розміру заощаджених на дизайні грошей). 

Саме якість відрізняє автентичну тиху розкіш від інстаграмного Old Money style, але якщо у соцмережах все непотрібне можна прибрати у мобільних додатках, то у житті всі нюанси видно і вам, і оточуючим. Як не дивно, але під час шопінгу в магазинах середнього сегменту варто віддати перевагу екстравагантному одягу: неоново-зелений вкорочений жакет з пірʼям привертає до себе стільки уваги, що нікому не спаде на думку розглядати якісь нерівні шви. Виразність, власне, одягу набридає раніше, аніж прокидається бажання роздивлятися його глибше, — глядачу легше подумки погодитись, що жакет цікавий і оцінити весь образ цілісно. 

Правила мінімалізму

Мінімалістичний стиль навпаки не терпить економії: погляду немає за що зачепитись, і якщо у пошуках деталей натрапити на недбалість — негативне враження гарантоване, адже як інакше, якщо недолік — єдине, чим ця річ вирізняється з-поміж інших такого ж штибу?

Креативні речі займають більше уваги і розглядати їх варто більшим масштабом, пробачаючи дрібні недосконалості. Базовий одяг та стиль тихої розкоші візуально проаналізувати нескладно. Менше деталей — більше уваги до кожної з них. У магазині ми маємо одразу визначити, до якої категорії належить предмет одягу, і якщо раптом «це базова річ з цікавим трендовим акцентом» — варто подумати, що робити з цим акцентом, коли його цикл життя дійде до свого логічного «антитрендового» кінця.

Відчувати суть одягу просто: варто лише спитати себе, у якому випадку я прикрашаю себе одягом, а в якому мені важлива лише його технічна функція? Запорукою розумного шопінгу є уважність до кожного окремого елементу гардеробу, іншими словами — чітке розуміння, що і з якою метою купувати, а також інвестиція у якість та економія на екстра-креативі. Як робить умовний мільйонер Марк, до речі.

Найбільша кількість воєнних біженців з України приїхала до Польщі, вони змушені адаптовуватися до нового середовища, вчити мову, шукати роботу. Поляки гостинно прийняли українців, підтримали з перших днів повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Проте в польському суспільстві лунають думки, що українці, мовляв, тривалий час сидять на всьому  готовому. Але це не так: біженці будують життя з нуля, працюють і при цьому піднімають економіку Польщі. 

«Я дотримувалася правила – допоможи собі сама»

Анастасія Горянська, диктор та медіатренер,  мала спокійне та стабільне життя в Україні. Працювала редактором на телебаченні. Вони з чоловіком мріяли закінчити ремонт кухні у своїй квартирі. Паралельно розвивала власний проєкт ментального здоров’я. Війна внесла великі корективи у життя. У Варшаву Настя переїхала самотужки. «Я їхала в самий пік, з собою взяла один-два теплих костюми, ноутбук, дуже багато води, їжі, ліки й каремат. У мене було лише 5 тисяч гривень. Тут зустріла знайома, яка допомогла знайти роботу й житло. Мені дуже допомогли поляки. Рік прожила у Агнешки, за що дуже вдячна. Перші три місяці я спілкувалась виключно з поляками. Усі були дуже турботливі». Насті вдалося вивчити мову без додаткових курсів. Влаштувалася працювати асистенткою в польську архітектурну компанію «SONITUM». Допомоги від держави Настя не отримувала. Каже, що у неї був «пунктик» на рахунок цього. «Я дотримувалася правила – допоможи собі самостійно. Хоча дуже багато знайомих розповідали, що зверталися й держава комусь допомагала, у когось виникали труднощі. Зараз орендую квартиру, продовжую працювати асистенткою, а навчаю людей публічним виступам». З чоловіком Настя розлучилася. Зізнається, що продовжує будувати своє життя, але психологічно дуже важко: «Я заспокоюю себе словами: «Настя, це випробування, яке ти можеш пройти, все добре, ти вже подолала великий шлях, далі буде краще».

Втрата дому, чоловіка, дитини і робота по 18 годин

Наталія має дві вищі освіти. В Україні працювала директором з маркетингу в престижній компанії. Була вагітною, коли опинилась в окупації. Дивом врятувалась разом з десятирічним сином. Її чоловік залишається безвісти зниклим. Наталія виїхала до Кракова, де її прийняла польська сім’я. «Сьогодні я пригадую той час з великим болем і до дрібниць не пам’ятаю всього. Коли я вибиралася з Київщини під обстрілами – це було страшно. Боялася найбільше за дітей. На моїх очах розстрілювали людей. Найгірше, що все це бачив мій син. Досі не знаю, як нам вдалося залишитися живими. Це Божа благодать. Я дуже не хотіла їхати без чоловіка. Але він наполягав, щоб ми вибиралися. Обіцяв, що поїде слідом за мною. Того ж дня зв’язок з ним обірвався. Нашу хату окупанти знищили. Повертатися немає куди. Але я трималася з усіх сил, бо мріяла народити здорового малюка. Безмежно вдячна чудовим полякам, які мене прихистили і допомагали». У Наталії були важкі пологи, дитинка, на жаль, народилася мертвою. Саму жінку ледве вдалося врятувати. 

«Мені досі сниться наша з Віктором дівчинка, яка померла… Ми так чекали на неї. Я тривалий час ходила до психотерапевта, бо не могла впоратися з депресивним станом та суїцидальними думками. Тримав на цьому світі лише син. Прийшла трохи до тями і пішла працювати, тому що сидіти на шиї у когось – це не про мене. Я працювала на 2 роботах – в першу зміну в магазині, в другу – прибиральницею. Інколи я брала додаткові підробітки і працювала вночі. Я працювала так важко і так багато – інколи по 18 год, досі не знаю, як не впала з ніг. Завдяки цьому мені вдалося накопичити кошти і зняти квартиру для нас з сином, почати життя спочатку, незалежно ні від кого. Ніколи не думала, що доведеться підмітати підлоги та розкладати товар на прилавках магазину. Але для мене жодна робота не є приниженням, хоча, звісно,  я не отримувала задоволення від того, що робила. Згодом, опанувавши на певному рівні польську мову, почала шукати роботу у своїй сфері. Шукала я довго і стукала у безліч дверей. Одні з них таки відкрилися. Сьогодні я маю одну роботу, яку люблю, і більше часу, щоб проводити з сином. Я досі плачу ночами – так, щоб не чула дитина, і молю Бога, щоб мій Віктор був живим, десь у полоні. Страшно від однієї думки, що я більше ніколи його не обійму».

«Конкуренцію я витримала, перевірку часом – також»

Олена Хомченко, художник-графік, член Національної спілки художників України, ілюстратор переїхала до Варшави, коли почалося повномасштабне вторгнення. 

Пригадує перший місяць у столиці Польщі як в тумані, суцільний шок і жодних планів. «Сиджу на лавці в центрі Варшави, навкруги архітектура невимовної краси, а посеред площі – велика, гарно облаштована ковзанка (зима 2022-го року була довга, ковзанка в центрі міста працювала навіть в березні); люди веселі, усміхаються, діти на ковзанах з рожевими щічками... А ми тільки-но вийшли з евакуаційного потягу, дивимось – і в очах сльози. Неможливо було бачити  ці контрасти, неможливо було опанувати свої почуття», – пригадує Олена.

Додає, що бачила багато прикладів, коли людина, яка мала в Україні певне соціальне становище, в Польщі не могла знайти роботу за спеціальністю і йшла на  найтяжчу фізичну роботу: «Але й бачила людей, у яких буквально на моїх очах все починало виходити. Від  чого це залежить? На мою думку,  потрібно багато працювати, у тому числі  над собою, намагатися у своїй справі досягти досконалості».

В Україні Олена – відомий художник-графік. Має за плечима багато виставок. Працює також як ілюстратор, вийшло з друку багато книжок з її ілюстраціями, обкладинками. Має величезний творчий доробок, роки наполегливої праці принесли результат – досвід в роботі, співпраця зі знаними авторами – письменниками, чиї книжки ілюструвала. І ось Олена опиняється в абсолютно чужій країні, в стресовому стані, без знання мови і  жодних планів на майбутнє. 

Вирішила спробувати зробити те, що вміє робити найкраще – почала малювати. Оскільки опинилась у Варшаві з маленьким рюкзаком за плечима, і не мала в ньому жодних «знарядь своєї праці» – ані олівця, ані фарб, то все  довелося купити. Згодом Олена запропонувала свої роботи до варшавських мистецьких галерей. 

Власник галереї сказав: «Пані безумовно має роботи доброго професійного рівня. Але найважніше для мене, як бізнесмена, щоб роботи продавались. Тому умова така – якщо роботи не купуватимуть, співпрацю припиняємо, а якщо будуть купувати – працюємо далі». Олені не довелося довго чекати. Уже зовсім скоро прийшла відповідь «Працюємо далі». «Не знаю, чи можу порадити цей спосіб абсолютно всім художникам. Може, мені пощастило? Може,  закінчився ковідний період і галереї почали потроху виходити з кризи, з’явилась велика кількість туристів, інших покупців. А можливо, тут спрацював і мій величезний досвід і звичка інтенсивно багато працювати. На щастя, конкуренцію я витримала, перевірку часом – також. Озираючись назад, можу сказати, що ніколи не вчинила би так, якби планувала завчасно переїзд, пошук роботи, житла. Все, що сталося – суцільна екстремальна ситуація».

Сьогодні Олена почувається досить впевнено у Варшаві, бо має улюблену роботу, вивчила добре мову завдяки різним курсам та спілкуванню з поляками, за що їм дуже вдячна.  

Українці піднімають економіку Польщі

Українці й до війни були вагомою робочою силою у Польщі. Але якщо раніше вони здебільшого приїжджали збирати полуницю, прибирати, працювати в магазинах і доглядати за літніми людьми, то війна дуже змінила портрет українця, який шукає роботу. Від початку повномасштабного вторгнення до Польщі виїхав в основному «середній клас», яких охоче працевлаштовували польські роботодавці. Крім того, за інформацією Польського економічного інституту (PIE), цього року громадяни України відкрили в Польщі близько 14 тисяч фірм – майже стільки ж, скільки й за минулоріч. Українці поспішають знайти роботу, незважаючи на соціальні виплати від уряду. Дослідження ARC Rynek i Opinia показало, що не всі українці в Польщі працюють офіційно, але 71% утримують себе власним коштом. Вони витрачають заощадження у країні перебування. Лише у квітні минулого року українці за кордоном, за даними Нацбанку України, витратили понад 2 млрд доларів. 

Варто відзначити, що українці не відбирають хліб у поляків, бо кількість  вакансій є достатньою. За словами підприємця Валерія Качана, сьогодні на польському ринку праці показник безробіття складає тільки 5% – один з найнижчих в Євросоюзі. Водночас в багатьох галузях господарства Польщі відчувається кадровий голод. Зокрема,  є гостра нестача чоловічих робочих рук. Найбільше страждають підприємства будівельної та автомобільної галузі, важка промисловість.

Українці відрізняються великою працездатністю, у багатьох випадках працюють по 10-14 годин на добу, по 300-400 годин на місяць. «Я знаю окремі випадки, коли українці працювали по 17 годин на добу. По 432 години на місяць. Коли за дві доби людина була в роботі 36 годин підряд», – розповідає Валерій Качан.  Додає,  що попри мовний бар’єр, українці дуже швидко вчать польську мову та адаптуються на місцевому ринку праці. Люди з держав з нижчим рівнем економіки тягнуться до держав з кращою економікою. Відповідно якась частина польських фахівців перемістилася далі на захід, залишивши чимало вакансій, які заповнюються українцями в тому числі. Багато української молоді закінчують навчальні заклади Польщі, чимало з них не повернеться в Україну, що дуже прикро усвідомлювати. «В українців, особливо у молоді, викликає огиду українська корупція – це одна з основних причин неповернення на Батьківщину. Особливо гидко спостерігати це під час цієї варварської війни», – каже Валерій Качан.

Що стосується оплати праці, то навіть мінімальна зарплатня в Польщі у кілька разів вища за українську. За словами Валерія Качана, різниці в оплаті між українцями та поляками в самій Польщі немає. Розмір зарплатні залежить від кваліфікації та посади. Більшість українців в Польщі шукають роботу, де їм буде запропонована максимальна кількість годин праці. Часто просять роботодавців додаткових годин праці. Польський кодекс праці єдиний для всіх, соціальний пакет для працівників так само не відрізняється. 

Українці  до війни відіграли одну з ключових ролей у розвитку економіки Польщі. Нині ситуація не змінилася. За словами Миколи Княжицького, народного депутата України, голови групи ВРУ з міжпарламентських звʼязків із Республікою Польща, українські  біженці продовжують піднімати економіку Польщі: «Українці сплачують мільярди злотих до польського бюджету. Українці – це кваліфікована робоча сила, і Польща в ній дуже зацікавлена. Вона була зацікавлена і до повномасштабного вторгнення. Мої знайомі польські друзі-підприємці регулярно телефонують і   просять знайти фахівців в Україні, яким вони все «залагодять», аби вони поїхали туди працювати. А тут раптом стільки людей з’явилося  в Польщі з фахами, професією. Для Польщі це вигідно та потрібно».

Коли ми конфліктуємо, цим завжди користується ворог

Українсько-польські відносини загострилися після заборони перевезення територією Польщі українського зерна. Двосторонні обвинувачення сягнули найвищого рівня, коли 19 вересня президент України Володимир Зеленський на Генеральній Асамблеї ООН сказав, що «дехто в Європі грає в солідарність у політичному театрі», перетворюючи постачання зерна на трилер, насправді допомагаючи «підготувати сцену для московського актора». Через це висловлювання Польща викликала посла України. 

Микола Княжицький так прокоментував цю ситуацію: «Ми втратили дуже багато ринків, можливості експорту через Чорне, Азовське море. Польща залишалася для нас коридором для експорту збіжжя. Чи продавалася би частина збіжжя у Польщі? Так. Але треба сказати, що торгівля має дві сторони. Якщо хтось продає зерно, то є хтось, хто його купує. Купують його компанії, які так чи інакше пов’язані з владою. Можливо, треба було наводити лад на власному ринку з власними покупцями. Якщо відбувалося щось незаконне з точки зору польського уряду, треба було розмовляти і не заводити цей діалог в глухий кут. На жаль, з українського боку теж були різкі заяви. Мені здається, що Зеленський погарячкував і  було неправильно, на стільки загострювати цю ситуацію, зважаючи на підтримку з боку Польщі. Але ситуація і з польського боку була загострена, бо (президент Польщі) Анджей Дуда порівнював українців з потопельниками. Висловлювання було невдалим, неетичним, тому що українці не вважають себе потопельниками. Потім викликали послів. Ця вся ескалація зайва. Будь-які економічні суперечки можна вирішувати за столом переговорів. А ми їх звели до переговорів найвищих осіб держави. Усе це не дає нічого доброго для стосунків між Україною та Польщею, але не є критичним. Найголовніше зараз - це спілкуватися». 

За словами Олександра Антонюка, військовослужбовця ЗСУ, політичного консультанта, основною причиною загострення українсько-польських відносин стали парламентські вибори у Польщі, які відбулися 15 жовтня. Але зміна влади після виборів в Польщі дає надію на покращення відносин: «Сам конфлікт є штучним. І зараз, після виборів, ситуація буде налагоджуватися. Коли ми конфліктуємо, цим завжди користується Росія. А це наш спільний дистанційний ворог. Ми маємо це пам’ятати. У  цьому контексті ми маємо вимальовувати стосунки, враховуючи те, що стосунки є сталими і динамічними, можуть мати як покращення, так і погіршення. До цього треба ставитися спокійно та прагматично. Ця конфліктна ситуація має нам дати змогу окреслити червоні лінії, за які ні Польща, ні Україна не зможуть виходити.»  Бо інакше нам не перемогти в цій війні – без згуртованості та підтримки всього цивілізованого світу.