Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
П'ять змін до Закону про допомогу українцям у Польщі, які готує польський уряд
Скасування пільги 40+, одноразової виплати 300 злотих, а також спрощення в отриманні карти побиту на три роки для українців — такі нововведення анонсує польський уряд. «Підтримка незахищених українських переселенців у Польщі має бути», — обіцяє заступник держсекретаря Міністерства внутрішніх справ і адміністрації Польщі Мацей Дущик
Біженці з України на кордоні в Медиці, 05.03.2022. Фото: Shutterstock
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Правовий статус перебування українських біженців у Польщі врегульований до 30 червня 2024 року. Міністерство внутрішніх справ та адміністрації Польщі розробило план змін до спецзакону, аби стабілізувати на довгий час умови перебування українських переселенців у Польщі.
У Фонді Лєни Гроховської в межах дискусії на тему «Кожна людина має право на гідне життя» обговорювали зміни в польській політиці щодо українських мігрантів. На зустрічі заступник державного секретаря Міністерства внутрішньої політики та адміністрації Польщі Мацей Дущик розповів, які зміни чекають на українців у Польщі.
1. Скасування пільги 40+
Після 30 червня 2024 року польський уряд скасовує пільгу 40 злотих в день для українських біженців. Громадяни Польщі більше не зможуть отримувати компенсацію за надання притулку і харчування українцям у приватних помешканнях.
Мацей Дущик пояснює це рішення випадками (і вони почастішали), коли власники житла оформлювали компенсації, але грошей біженцям не давали. Є ситуації, коли громадяни Польщі змушували переселенців працювати на них, відпрацьовуючи державні кошти. Забирали паспорти і залякували, що «якщо ви щось скажете, то ми звернемося до поліції і ви завтра опинитеся в Бахмуті чи Маріуполі».
Тому після 30 червня пільги отримуватимуть лише ті центри й притулки, які підписали угоди з воєводами і знаходяться під контролем держави
«Я випадково дізналася, що хазяйка квартири, яку я винаймаю, оформила на себе 40+ та поїхала за ці гроші на море. Разом з тим я орендувала у неї квартиру за 3000 злотих. Коли таємне стало явним, вона сказала мені, що хотіла брати за апартаменти більше, але пошкодувала мене і оформила виплату. Але я вважаю, що знімала 43 квадратні метри за ринковою ціною», — ділиться киянка Анастасія Лозинська.
Скаржитися дівчина не стала, вирішила повернутися до України. Але тих, кому повертатися нема куди, таке рішення поставить у важке становище. З цим погоджуються і представники Фонду Гроховської, але як удосконалити цей механізм, не знають.
«Зараз наш Фонд веде 5 притулків для біженців, в них мешкає 900 осіб. Лише один такий центр фінансується за рахунок воєводи. Ми намагалися протягом двох років включити й інші центри під опіку воєводств, але це виявилось непросто. Таким чином відміна компенсацій позбавить підтримки сотні осіб, серед яких люди з особливостями розвитку, люди похилого віку, хворі, матері немовлят. Але ця підтримка може бути продовжена, якщо центри нарешті підпишуть контракти з воєводами», — пояснила Sestry директор Фонду Анета Жоховська.
Чимало польських центрів для мігрантів вже закрилися або оголосили, що з початку липня безкоштовне проживання скасовується. Українські переселенки, які мешкають у таких центрах, у розпачі. Адже ті, хто міг собі дозволити, вже давно зняли квартири й інтегруються. Але можуть це не всі.
Ольга з двома дітьми проживає у притулку і розповідає, що до самостійного життя без підтримки держави готові не всі переселенки. Фото авторки
Ольга з двома дітьми вже рік живе у Центрі матері та дитини в П'ясечно та накопичує гроші на оренду квартири.
«У нас дуже хороший центр та господиня Елла. Вона багато робить для нас. Центр з новим ремонтом, нам привозять необхідні продукти раз на місяць. А решту грошей Елла нам видає, щоб ми могли самі купувати фрукти, м'ясо, молоко. Не знаю, скільки доведеться платити тепер, але навіть найдешевший хостел у Варшаві та околицях на мене і двох дітей коштує 1600 злотих. Для нас це чималі гроші», — розповідає Ольга і додає:
Зараз у притулку в місті П'ясечно мешкає 31 особа. Це лише жінки та діти, серед яких люди нездорові, літні, більшість — з окупованих територій. Одна з мешканок нещодавно стала мамою і зараз не може працювати. І скасування 40+ загрожує тим, що цим людям доведеться повернутися в Україну під бомби
За словами міністра Дущика, у центрах біженців на сьогоднішній день проживає 39 937 осіб, а це4,2% біженців. «Здебільшого це ті, хто без підтримки просто не впорається. Тому ця підтримка має бути». Міністр повідомив, що у центрах переселенців доступно орієнтовно 20 тисяч місць, і ті, хто особливо потребує допомоги, має переїхати у ці контрольовані державою великі центри і жити там.
2. Допомога «800+» не скасовується, але ті, хто живе за рахунок держави, будуть отримувати меншу суму
Українці, які отримують соціальну допомогу за програмою «Родина 800+» та проживають в осередках для біженців безкоштовно, змушені будуть частково платити за проживання. Тобто якщо матір з дітьми у притулку має житло і харчування, а також отримує допомогу від держави, то вона змушена буде повернути певний відсоток від допомоги «800+» державі.
3. Скасування допомоги 300 злотих
Після 30 червня 2024 року скасовується також одноразова виплата у розмірі 300 злотих, на яку біженці зараз мають право одразу після першого перетину кордону.
4. Дітей шкільного віку з України зобов'яжуть відвідувати польські школи з 1 вересня 2024 року
Неможливо перевірити, як діти вчаться онлайн в українській системі освіти. Заступниця міністра освіти Польщі Йоанна Муха заявила, що йдеться про великі групи дітей (близько 60 тисяч), які або вчаться тільки в українських школах онлайн, або взагалі ніде не навчаються. Враховуючи, що частина цих дітей залишиться у Польщі, уряд зобов'язаний забезпечити їм освіту. Чиновниця також повідомила, що нововведення не є спробою полонізації, тим паче для українських дітей передбачені уроки української мови як іноземної. Також Йоанна Муха додала, що в міністерстві хочуть, щоб українські діти вивчали в Польщі євроінтеграцію.
5. Українці зі статусом UKR зможуть оформити карту побиту на три роки за швидкою процедурою
У штаб-квартирі Міністерства внутрішніх справ та управління відбулося засідання Спільної комісії уряду та місцевого самоврядування, в результаті чого українцям, які втекли від війни, вирішили запропонувати дозвіл на тимчасове проживання на три роки — замість тимчасового захисту із щорічним очікуванням, чи продовжать його, чи ні.
Громадяни України, які вирішать подати заяву на отримання трирічного дозволу, будуть додатково перевірені правоохоронними органами, прикордонною службою та Агентством внутрішньої безпеки.
Зараз українці можуть подати документи на карту побиту терміном дії 1, 2 або 3 роки на підставі роботи чи бізнесу. З липня 2024 року на карту побиту, згідно з інформацією МВС, можна буде подавати документи навіть тим, хто не працює, а також пенсіонерам, студентам і дітям будь-якого віку
«Це буде автоматична система, яка за допомогою одного положення в законі змінить статус тимчасового захисту на статус тимчасового проживання після отримання карти побиту», — пояснює Мацей Дущик.
Чиновник зазначає, що українці матимуть право вибору — залишитись під тимчасовим захистом або перейти на дозвіл тимчасового проживання. Опція тимчасового захисту буде можлива доти, доки це дозволяє детектива ЄС. А ті, хто захоче отримати карту побиту, мають з 1 липня 2024 року до 30 вересня 2025 року зареєструватися на новому електронному порталі, посилання на який буде надано незабаром. Дозволи на тимчасове перебування почнуть видавати з 2025 року.
Журналістка, PR-спеціалістка. Мама маленького генія з аутизмом та засновниця клубу для мам «PAC-прекрасні зустрічі у Варшаві». Веде блог та ТГ-групу, де допомагає мамам особливих діток разом зі спеціалістами. Родом з Білорусі. В студентські роки приїхала на практику до Києва — і залишилася працювати в Україні. Працювала у щоденних виданнях «Газета по-київськи», «Вечірні вісті», «Сьогодні». Була автором статей для порталу оператора бізнес-процесів, де вела рубрику про інвестиційну привабливість України. Має досвід роботи smm-менеджером і маркетологом у девелоперській компанії. Вийшла заміж на телепроєкті «Давай одружимося», коли виконувала редакційне завдання. Любить людей та вважає, що історія кожного унікальна. Обожнює репортажі та живе спілкування.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Ця розмова відбулася за кілька днів до того, як Наталка Панченко стала жертвою цілої низки цілеспрямованих медіа-атак і дезінформаційної кампанії, організованої, ймовірно, як зазначає сама активістка, певною мірою російськими спецслужбами. ЗМІ підхопили уривок з інтерв'ю, яке Наталка Панченко дала одній з українських радіостанцій. «Зростання ворожнечі між українцями і поляками вже є дуже небезпечним, особливо для Польщі. Тому що на території Польщі почнуться бійки, тому що на території Польщі почнуться підпали магазинів, будинків і так далі», — сказала вона, що було негайно підхоплене правими силами та ЗМІ, хоча не тільки, оскільки колишній прем'єр-міністр Лешек Міллер також висловився з цього приводу. «Я здивований, що такі формулювання лунають від українських активістів. Пані Панченко вже сьогодні повинна бути в Агентстві внутрішньої безпеки і допитана на предмет того, чи володіє вона інформацією, яка могла б свідчити про підготовку якогось замаху, або чи пов'язана вона з колами, які хотіли б зірвати виборчий процес у Польщі. Вона повинна бути депортована», — сказав він в ефірі Radio Zet.
Коли після кількаденного медіа-шторму і безпрецедентного розголосу зацікавлена особа взяла слово, вона заперечила, що говорила ці слова. Вона додала, що вся заява була довшою і була вирвана з контексту, і закликала людей прочитати оригінал. У зв'язку з кампанією проти активістки, яка вже багато років живе в Польщі і має польське громадянство, було написано лист підтримки.
«Ми із занепокоєнням спостерігаємо, як під час виборчої кампанії деякі політики намагаються нагнітати напруженість і використовувати антиукраїнську риторику для досягнення негайних політичних цілей. Прямим наслідком цих дій є те, що Наталія Панченко стала об'єктом брехливої дезінформаційної кампанії. Це атака, спрямована насамперед на українську громаду в Польщі і, що найстрашніше, на біженців і вимушених переселенців з України, які знайшли притулок у нашій країні від російської агресії», — пишуть підписанти та підписантки листа.
У цьому контексті особливо доречно звучать слова Наталії Панченко про популізм під час інтерв'ю, яке ми зараз публікуємо.
Анна Я.Дудек: Уряд вводить обмеження на надання допомоги 800+ громадянам і громадянкам України. Мер Варшави і кандидат у президенти Рафал Тшасковський та інший кандидат, Кароль Навроцький, висловилися з цього приводу. Як ви оцінюєте цей крок?
Наталія Панченко: Це дуже небезпечний шлях і напрямок, в якому вирішили йти політики. І тут я підкреслюю, що не тільки Тшасковський і Навроцький, а й представники інших партій. Це ширше питання, яке показує небезпечну тенденцію. Це питання, яке безпосередньо вплине не лише на групу, яка не отримає 800+, але й на польське суспільство. Звертаючись до популістського наративу, політики відкривають скриньку Пандори, наслідки якої вони, можливо, вже не зможуть зупинити.
Чому?
Тому що гра на емоціях у такий спосіб ніколи не закінчується добре, особливо коли замовчуються факти. А факти такі: українці, які проживають у Польщі, щороку приносять до польського бюджету близько 15 мільярдів злотих, тоді як виплата 800+ для цієї групи становить близько 2 мільярдів злотих
Отже, Польща отримує від українців щонайменше 13 мільярдів, а це означає, що цієї проблеми не існує. Вона була штучно створена під виборчу кампанію. Що, до речі, підтвердила і міністр сім'ї, праці і соціальної політики Агнєшка Дзємянович-Бонк, підкресливши, що з даних видно, що ця проблема — на яку відповідало б таке запропоноване рішення — є неіснуючою, а тому в її міністерстві не ведеться ніякої роботи щодо внесення змін до правил виплати 800+. З іншого боку, якщо почати цим займатися і вчасно не зупинитися, може раптом виявитися, що вже занадто пізно. Що вже знайдений цап-відбувайло — українки, українці та їхні діти — і до них розпалена ненависть у суспільстві.
У цьому суспільстві ми маємо величезну групу громадян в громадянок України, в тому числі біженок, які прибули сюди в лютому 2022 року і пізніше.
За оцінками, кожен десятий житель Польщі — українець. Українські діти є в кожній школі та дитячому садку, українці працюють у кожній компанії. Якщо нацьковувати одних на інших, це дійсно може призвести до ситуацій, неприємних і навіть небезпечних для обох сторін.
Опитування та соціологічні дослідження показують, що ґрунт для таких настроїв став сприятливим. Ідею обмеження доступу до 800+ для українців підтримують 80 відсотків поляків, а майже відсотків опитаних не уявляють собі членства України в ЄС і НАТО без вирішення питання волинського злочину. І саме тема Волині стала однією з частин поточної президентської кампанії Кароля Навроцького. Такий популізм працює, і солідарність поляків з українцями, яка була величезною на початку війни, зараз виразно зменшилася.
Вона зменшилася, і це нормально. Те саме ми бачили у 2014 році, коли підтримка України та солідарності була величезною, а потім у 2015-2016 роках вона зменшилася. Це нормально. Це можна побачити і на інших прикладах (не лише в українсько-польських відносинах). Дозвольте мені навести приклад з жертвами повені. Наш фонд також робив збір і ми досі беремо активну участь у підтримці людей, які постраждали від повені. Коли ми поїхали туди в перші дні повені, нашим волонтерам не було що робити, тому що було дуже багато людей, які хотіли допомогти. Коли наша команда волонтерів була там під час останніх поїздок, крім нас і скаутів, допомогти цим людям не було кому. І це не тому, що проблем більше немає, або ці люди самі розібралися, або їхні квартири вже висохли і відремонтовані. Зовсім ні.
Тільки тому, що ця тема більше не з'являється в ЗМІ, люди вже почали жити своїм життям, і жертви повені фактично залишилися наодинці зі своїми проблемами, як і українські біженці. Війна все ще триває. На її початку біженців, які прибули в перші тижні, зустрічали з розпростертими обіймами — всі хотіли допомогти. Сьогодні, коли ті ж самі жінки і діти тікають від російських бомб до Польщі, їх зустрічають зовсім по-іншому. Варто зазначити, що Польща наразі не пропонує жодних спеціальних соціальних пільг для біженців з України. «Пільги для біженців», про які так голосно сурмить російська пропаганда і в які так багато людей бездумно вірять, насправді не існують.
Для багатьох українських біженок єдиною реальною формою підтримки була виплата 800+, якої їх тепер хочуть позбавити. Більше того, ця допомога доступна всім іноземцям, які мають на неї право, тож українські біженки не є винятком
Як це вплине на українську діаспору в Польщі?
На діаспору це не вплине, але це матиме великий вплив на долю воєнних біженок та їхніх дітей. Уявімо собі жінку з двома-трьома дітьми, чоловік якої на фронті або, не дай Боже, загинув, а вона не може працювати, або жінку, яка щойно приїхала до Польщі, яка ще не знає мови і травмована війною. І вона мусить давати собі раду. Такі люди просто не зможуть впоратися в таких умовах, тому вони або поїдуть далі (якщо у неї вистачить сил), або вона повернеться туди, звідки її вигнали бомби.
Але думаю собі, що значна частина цих людей залишиться тут. А тепер запитую: чи ми вже навчилися жити разом, поважати один одного, вчитися один в одного, чи нам ще багато чому треба вчитися?
Нам ще дуже багато чого треба вчитися. Перш за все, я хотіла би, щоб ми оперували в дискусії фактами, а не страхом і стереотипами. Візьмімо це 800+. У Польщі 93 відсотків українців працюють, а тих, хто приїхав після війни — 78 відсотків . Це дуже високий показник професійної активізації. Для порівняння, якщо ми візьмемо поляків, то серед поляків працює лише 56 відсотків.
Виступ Рафала Тшасковського з нагоди відзначення Дня незалежності України у Варшаві 24.08.2022. Фото: Piotr Molecki/East News
Хто з цих людей не працює?
Не працюють біженки, які мають кількох дітей, доглядають за нездоровими дітьми або самі мають проблеми зі здоров'ям. Як наслідок, вони не можуть працювати на повну ставку, тому шукають тимчасову роботу. На жаль, у Польщі це часто означає нестабільність — якщо захворіє дитина, така жінка може зникнути на кілька днів, а якщо їй самій стане гірше, вона не вийде на роботу.
Роботодавець не зацікавлений — як у випадку з багатьма польськими жінками — і не хоче давати їй контракт, працевлаштовуючи її в тіньовій економіці. Чи це її вина? Ні. Це вина системи, в якій ми всі функціонуємо. Ця ситуація стосується не лише українок чи інших мігранток, але й багатьох польських жінок, які стикаються з такими ж бар'єрами на ринку праці.
Просто про це не говорять. У цій виборчій кампанії біженці — а разом з ними і вся українська громада — стали зручною мішенню для нападок і цапом-відбувайлом для політичних ігор. Однак я сподіваюся, що польські правозахисні організації та справжні політичні лідери не залишаться байдужими і не дозволять цинічно експлуатувати беззахисних жертв путінських злочинців у передвиборчих цілях.
Політики не засвоїли урок. А ми, громадськість?
Ми перебуваємо в процесі навчання, ми весь час вчимося, але я не можу сказати, що ми багато чого навчилися. Я говорю як про поляків, так і про українців. Тому що річ з міграцією і мігрантами загалом полягає в тому, що, з одного боку, мігранти повинні бути готові до цього, а з іншого боку, приймаюча сторона також повинна бути готова. Коли я приїхала до Польщі у 2009 році, мігрантів і взагалі іноземців було небагато. Зараз їх стає все більше і більше. Я думаю, що ми, як польське суспільство, все ще перебуваємо в процесі навчання функціонувати один з одним і бачити переваги перебування тут. І саме тут я відчуваю, що Польщі дуже бракує такого лідерства.
Мудрого лідерства, прикладу?
Бракує політиків, які можуть — і хочуть —вести предметний діалог, заснований на фактах і даних. А правда полягає в тому, що Польща виграє від мігрантів.
На жаль, замість того, щоб чесно представити реальність, політики воліють грати на емоціях, звертаються до популістських наративів і керуються лише рейтингами. Замість того, щоб просвітницькою роботою та побудовою усвідомленої дискусії, вони воліють лякати суспільство та створювати штучні проблеми, бо так просто легше.
Ми фокусуємося на жінках зі зрозумілих причин — їх тут найбільше. Якщо про чоловіків з України і говорять, то часто критично — як про тих, хто переховувався, тікав від призову. Часто — як про «ухилянтів». Яка ситуація з чоловіками?
Відповідь дуже проста. І тут теж факти. Я закінчила економічний факультет, тому для мене все дуже просто і на все є факти і цифри. А факти і цифри такі, що на момент початку повномасштабної війни в Польщі вже проживало близько 1,5 мільйона українців. Чималу частку з них становили чоловіки, які приїхали сюди на заробітки, тобто були економічними мігрантами, які просто хотіли утримувати свої сім'ї. Вони проживали в Польщі по 10 років. Вони живуть у Польщі 10, 15, 20, 30 років. Раніше їх ніхто не помічав, але зараз людина, яка розмовляє з українським акцентом, викликає підозру. Дозвольте мені повернутися до цифр.
Будь ласка.
З початку повномасштабної війни близько 7 мільйонів людей залишили Україну як біженці. За оцінками, близько 20 відсотків цієї групи — чоловіки, решта — жінки і діти. З іншого боку, українська сторона повідомляє, що близько 300 тисяч чоловіків виїхали з України і не повернулися. Тобто це люди, які порушили закон. 300 тисяч з 7 мільйонів біженців — це менше 1 відстотка.
Це свідчить про те, що ймовірність того, що українець, якого ми бачимо на вулиці, нелегально виїхав з України, мізерно мала, тим більше, що існують конкретні правила, категорії, які визначають, хто може виїхати з України
Які чоловіки можуть легально виїхати з України?
Батьки трьох і більше дітей. Чоловік може виїхати, якщо він сам хворий або якщо хтось у його родині хворий — має високий ступінь інвалідності або онкологічне захворювання. Або коли в сім'ї є інвалід, або коли він є єдиним опікуном дитини, наприклад. Також є категорія чоловіків, які мають документи, що свідчать про те, що вони не можуть йти на фронт. Це великі групи чоловіків. Говорити про них як про тих, хто обманював, ухилявся від призову, — це бути частиною поширеної російської дезінформації. З іншого боку, ви не говорите про тих, хто роками жив у Польщі чи іншій країні, мав тут роботу, життя, сім'ю, а коли почалася війна, кинув усе це і пішов на фронт. Як тільки почалася повномасштабна війна, вони все кинули і поїхали в Україну захищати свою Батьківщину. Таких чоловіків у нас сотні тисяч з усього світу. Але очорнення продовжується, я була свідком деяких абсурдних ситуацій.
Яких саме?
На одному із заходів, організованих нашою фундацією, був присутній молодий чоловік, українець. Хтось агресивно запитав його: Що ти взагалі тут робиш? Це був батько дівчинки, який приїхав до Польщі лікувати свою доньку, хвору на рак. З лікарні він виходив на демонстрації на підтримку своєї батьківщини. Інший чоловік: він пройшов російський полон, був обміняний, повернувся в Україну, пройшов усі комісії та перевірки, і його визнали таким, що більше не може йти на фронт. Він приїхав до своєї родини, яка жила в Польщі. І в обох випадках ні один, ні другий чоловік не хотів пояснювати, чому вони опинилися в Польщі.
Ми це бачили, бо знаємо їхню історію. Але ці приклади показують, як деякі люди поспішні у своїх судженнях.
Як досвід цієї агресії, цієї війни — не першої складної в українській історії, зрештою, — змінив цю націю, змінив вас?
Я думаю, перш за все, це додало сил і рішучості боротися, тому що коли у тебе хочуть забрати найголовніше — хто ти є, твою ідентичність, доводячи тобі, що ти раптом росіянин, коли ти завжди знав, що ти і твої батьки, діди, прадіди — українці — це додає сил боротися і навіть, як довели українці своїм прикладом, ти готовий за це вмирати. Я не знала, що в мене стільки сил, не думала, що з двома маленькими дітьми зможу зробити стільки, скільки роблю для перемоги України. Думаю, що багато українців відчувають те ж саме. Адже в Україні зараз на фронті воюють всі: жінки, люди різного віку, різних професій, і ті, хто ще 10 років тому, або навіть 5 років тому, або навіть 3 роки тому абсолютно не думав би йти на фронт. А сьогодні вони це роблять, бо розуміють, для чого вони це роблять. Ми знаємо, що ми боремося за нашу країну, ми знаємо, що ми боремося за себе, за виживання, і ми готові заплатити за це найвищу ціну. Це, безумовно, зміцнило нас як націю, це, безумовно, об'єднало нас як народ, і, безумовно, вже буде дуже важко комусь у світі поставити під сумнів українську ідентичність і той факт, що Україна є незалежною державою.
Нашим дітям і онукам вже буде набагато легше зрозуміти, хто вони є, і не помилитися, як помилилося моє покоління і покоління моїх батьків.
24.08.2022, Варшава, Мітинг на Замковій площі у Варшаві з нагоди Дня Незалежності України. Фото: Karina Krystosiak/REPORTER
В Україні зросла кількість людей, які підтримують «компроміс». Вони хочуть, щоб війна закінчилася, і відкрито говорять про те, що схід має бути повернутий Росії у багатьох відношеннях.
Звичайно, є люди, які так думають і висловлюють подібні думки. Я думаю, що це походить від почуття відчаю і безсилля. Вони бачать, як світ — особливо країни-партнери, які на початку заявляли про підтримку «до перемоги», — поступово віддаляється. Допомога біженцям зменшується, поставки зброї скорочуються, а обіцянки підтримки все частіше залишаються лише словами. У такій ситуації деякі люди відчувають себе покинутими і доходять до того, що готові погодитися на все, аби тільки закінчилася ця війна.
Партнери можуть говорити, можуть робити вигляд, що залучені, можуть навіть частково допомагати — але не вони платять найвищу ціну. Це українці щодня ховають своїх близьких, це в українців гинуть доньки та сини, це українці вже третій рік живуть під постійними ракетними та бомбовими обстрілами. Вони мають право відчувати себе покинутими світом і запитувати: Можливо, нам варто здатися?
Але є й ті, хто не втрачає рішучості і готовий боротися далі.
Питання в тому, як довго Україні доведеться протистояти нинішній ситуації наодинці? Чи справді Європа та її партнери, які на початку однозначно заявляли про свою підтримку перемоги, дотримають свого слова?
Тому що, якщо вони залишать Україну наодинці, немає жодних реальних шансів, що вона зможе перемогти Росію самотужки. Так само, як жодна інша європейська країна не виграє цю війну самотужки.
Які настрої в Україні після перемоги Дональда Трампа на президентських виборах?
Різні. Люди завжди діляться на оптимістів і песимістів. Це правда, що за Байдена США тримали Україну на такій крапельниці, яка дозволяла їй не здаватися, що вона не була достатньо сильною, щоб піти в наступ і перемогти. Очевидно, що це підтримувало Україну, але це також не було на 100 відстоків тією підтримкою, якої Україна потребувала. Щодо Трампа: це одне велике невідоме.
Дуже важко передбачити, як це буде далі. Спочатку всі наполягали на тому, щоб Україна сіла за стіл переговорів, тільки забули, що для переговорів потрібні принаймні дві сторони. Сподіваюся, тепер усім стало зрозуміло, що Путін не має наміру ні з ким розмовляти. Він не хоче ніякого миру; питання в тому, що світ буде з цим робити. Росія розуміє лише мову сили. Якщо ми не будемо сильними, ми чекаємо на Путіна в інших європейських країнах, тому що в Україні він точно не зупиниться. Це, я думаю, вже всі розуміють. Так само, як ми говорили в 2014 році, що Путін не зупиниться в Криму, ми говоримо сьогодні, що він не зупиниться в Україні.
Коли ми, жінки-біженки, почали обговорювати, чи є шкода для організму від багатомісячної відсутності фізичної близькості, виявилось, що майже кожна з нас мала досвід візиту до гінеколога, який замість фахової допомоги пропонував «додати в життя більше сексу» — як універсальні «ліки» від усіх хвороб.
«Частіше двох разів на тиждень — і менструальний цикл налагодиться», «Регулярне статеве життя вирішить проблеми зі шкірою і болем у грудях», а якщо це не допоможе, то «Вам просто треба народити дитину».
Навіть на сайті Міністерства охорони здоров’я України пишуть, що «Вагінальна стимуляція в жінок може блокувати хронічний біль у спині й ногах, зменшити менструальні болі, неприємні відчуття при артриті, а також головний біль». Як науковий доказ при цьому наводять одне-єдине дослідження: чоловіки, які мають статеві стосунки принаймні двічі на тиждень, помирають від серцевих захворювань вдвічі рідше, ніж ті, хто має нерегулярне сексуальне життя. Тож трохи не зрозуміло, хто кого лікує.
Лікарка-гінеколог Наталія Лелюх каже, що колись спеціально вперто шукала доказові публікації про те, що секс корисний для жіночого здоров’я. Бо чула це твердження від жінок: «Одна моя приятелька зустрічалася з чоловіком для секса, називаючи сексуальні стосунки «мої мультивітамінки». Так от фахівчиня теж нічого науково доведеного не знайшла.
З лікарської практики та особистого досвіду Наталія Лелюх стверджує, що найгіршу шкоду здоров'ю можна завдати, якщо займатися сексом і не отримувати від цього задоволення.
Наукові дослідження підтверджують, що від якісного сексу з коханою людиною покращуються настрій, сон, робота серцевої системи, самооцінка і навіть колір шкіри. Підвищується рівень ендорфінів і окситоцину. Іноді регулярне сексуальне задоволення може навіть відкласти симптоми менопаузи.
Разом з тим на сьогоднішній день немає жодних доказів того, що утримання від сексу негативно впливає на здоров'яжінки
Тобто без сексу не розсиплеться жіночий організм, не станеться збій гормонів і не прийде передчасна старість.
— Щиро й олдскульно вважаю, що секс — це про закоханість і про близькість, а не про профілактику варикозу і рахіту, — резюмує лікарка.
Зняти напруження можна і без партнера
— Лякаючи жінок хворобами через брак сексу, деякі медики намагаються зняти з себе відповідальність, — впевнена медична журналістка, біологиня і популяризаторка здорового способу життя Дарка Озерна. — Замість глибокого аналізу причин проблем зі здоров'ям, вони перекладають провину на саму жінку: мовляв, це її спосіб життя є причиною. І радять терміново шукати партнера «для здоров’я», хоча ситуація може бути в якихось фізіологічних причинах.
Фахівчиня з ендокринної гінекології Вікторія Бугро переконана, що статеве напруження, якщо воно є, жінка за відсутності партнера легко може зняти мастурбацією. І це навіть треба робити, щоб напруження не накопичувалось.
Інша справа, що стосунки з чоловіком, партнером не зводяться до зняття напруги. І коли ми говоримо, що нам бракує близькості, то здебільшого маємо на увазі ніжність, насолоду затребуваності й відчуття теплого рідного тіла поруч.
Фактор війни та його вплив на лібідо
— Якщо ти запитаєш мене про секс, чи бракує його мені, — то ні, — каже моя 46-річна подруга Катерина С. Вона з двома дітьми живе в Польщі, чоловік опинився в окупації, зміг вибратися звідти аж через рік, зараз працює на одному з критично важливих підприємств України.
Жінці насамперед бракує всього того, чим є шлюб: просто бути разом, просто засинати поруч в обіймах, просто, щоб «я говорила, а він слухав», вечірніх прогулянок, спільних переглядів фільмів, поділеного на двох побуту, ніжності.
Цього бракує і чоловікам, хоча вони рідше це артикулюють, переконана психологиня, психотерапевтка, консультантка з питань сексуальності Тася Осадча. І часто, коли чоловіки кажуть, що хочуть сексу, йдеться також про оцей світ інтимності та близькості, а не про голий статевий акт.
— Я б подумала, що пристрасть вщухла, — каже Катерина, — бо ми вже не юні закохані. Навіть після розлуки ми не стрибаємо одразу до ліжка. Втім розмовляю з подругами, які молодші за мене на 10-15 років — і у них зараз так само. Коли ходимо до магазину скупитися перед поїздкою додому, жартуємо: треба купити цю звабливу білизну, одягнути на «побачення» з чоловіком. А потім самі із себе сміємося — українських чоловіків трусами не здивуєш.
Проблема в тому, що тривала розлука накладає відбиток на інтимну сферу стосунків.
Коли люди довго не живуть разом, слабшає або втрачається зіграність, відчуття партнера, вміння досягти вершини насолоди під час статевого акту. Щоразу доводиться витрачати час, аби знову звикнути одне до одного
Статус біженки, дружини чи подруги військового — реальність для сотень тисяч українських жінок. Фото: ROMAN PILIPEY/AFP/East News
— У мене після кадрів у Бучі повністю зникло лібідо, я просто не хочу більше секса, наче вимкнулося щось. І я не одна така — від знайомих теж таке чую, — каже ще одна українка Євгенія.
І це природна реакція на сильний стрес від інформації про групові згвалтування, щоденні загибелі, постійну небезпеку і неясність майбутнього.
— На початку повномасштабного вторгнення були поширені дві протилежні реакції: або сильно підвищений сексуальний потяг, про що було соромно говорити, адже «навколо палає, а у мене тільки секс в голові», або навпаки — різке і суттєве зниження лібідо. Жінці для збудження треба відчуття спокою, безпеки, якого складно досягти в ситуації війни. Є індивідуальні особливості, але переважно це працює саме так, — запевняє Тася Осадча.
Разом з тим експертка звертає увагу на те, що за три роки війни проблеми з лібідо можуть мати не тільки психоемоційні причини, але й залежати від цілком конкретних порушень здоров'я.
— Депресія, тривожний розлад, збій роботи щитовидної залози, цукровий діабет — все це може спричинити зниження сексуального потягу. Варто пройти обстеження, аби виключити ці фактори або вилікувати порушення.
Знову відчувати себе бажаною
Жінки, з якими спілкувалися Sestry, розповідають, що бажання інтимної близькості іноді повертається так само раптово й несподівано, як воно зникло на початку повномасштабної війни.
Найчастіше лібідо скаче вгору, коли вирішуються базові побутові питання: з’являється стабільна робота, укладено договір оренди житла, не треба щохвилини думати про гроші, є простір для особистого комфорту й усамітнення
Поверненню бажання сприяють також заняття спортом, пробіжки, прогулянки, йога і медитації, адже знижують рівень стресу й допомагають вивільнити ендорфіни. Не можна це недооцінювати.
А коли бажання повертається, а поїхати до чоловіка в гості неможливо, на допомогу приходять відеозв’язок та різноманітні сексуальні стимулятори — від збуджуючих слів до використання вібратора або вуманайзера, діляться жінки.
Тася Осадча пояснює, що збудження — це умовний рефлекс, який формується у відповідь на певні стимули, але якщо не отримує підкріплення, з часом згасає. Жарт «що не працюється — те атрофується» цілком справедливий для інтимної сфери. «Якщо ми не робимо нічого для активізації сексуального збудження, то закономірно, що лібідо знижується і навіть зникає», — пояснює Осадча.
Природа жіночого збудження та оргазму тонка й примхлива. Війна створює ще більше перешкод, аби жінка могла розкрити свою чуттєвість. Втім цю чуттєвість можна зберегти навіть в умовах війни, якщо піклуватися про себе і свої потреби.
Розмова з коханим замість хатніх справ
— Навіть в умовах комун, гуртожитків і хостелів є ванна, душові, де можна усамітнитися, — продовжує Тася Осадча. — Якщо жінка ділить простір з кимось, то треба домовитися з іншими співмешканками, щоб у кожної був час для усамітнення. Якщо є діти, то коли вони бувають у школі, друзів чи на прогулянці, не варто хапатися в ці вільні хвилини за домашні справи. Хапатися варто за телефон, аби приділити час собі й партнерові. Або просто собі — це теж корисно і допомагає відновити чуттєвість.
Мастурбація, секстинг (пересилка інтимних фото, повідомлень інтимного змісту — Ред.) та секс-іграшки — це те, що може підтримати вогонь навіть на відстані.
Але головне — більше спілкуйтеся. По телефону, з відеозв’язком, через листи чи аудіоповідомлення розповідайте одне одному про свої почуття, емоції, побутові дрібниці. Смійтеся, жартуйте, плачте разом. Щодня. Фліртуйте, згадуйте щасливі миті й плануйте майбутні, разом переглядайте фільми, слухайте одну й ту саму музику, танцюйте і готуйте їжу «на відстані». Підтримуйте емоційний зв'язок. Адже саме він є ключовим у збереженні стосунків на відстані. Саме емоційний зв'язок допомагає зменшити почуття самотності — а це ваш ворог у довгій розлуці. Пам'ятайте: це тимчасово, але це треба пережити. І саме емоційний зв'язок провокує пристрасть і енергію любові — до того ж не тільки до партнера, але й до самого життя.
Ця розмова відбулася за кілька днів до того, як Наталка Панченко стала жертвою цілої низки цілеспрямованих медіа-атак і дезінформаційної кампанії, організованої, ймовірно, як зазначає сама активістка, певною мірою російськими спецслужбами. ЗМІ підхопили уривок з інтерв'ю, яке Наталка Панченко дала одній з українських радіостанцій. «Зростання ворожнечі між українцями і поляками вже є дуже небезпечним, особливо для Польщі. Тому що на території Польщі почнуться бійки, тому що на території Польщі почнуться підпали магазинів, будинків і так далі», — сказала вона, що було негайно підхоплене правими силами та ЗМІ, хоча не тільки, оскільки колишній прем'єр-міністр Лешек Міллер також висловився з цього приводу. «Я здивований, що такі формулювання лунають від українських активістів. Пані Панченко вже сьогодні повинна бути в Агентстві внутрішньої безпеки і допитана на предмет того, чи володіє вона інформацією, яка могла б свідчити про підготовку якогось замаху, або чи пов'язана вона з колами, які хотіли б зірвати виборчий процес у Польщі. Вона повинна бути депортована», — сказав він в ефірі Radio Zet.
Коли після кількаденного медіа-шторму і безпрецедентного розголосу зацікавлена особа взяла слово, вона заперечила, що говорила ці слова. Вона додала, що вся заява була довшою і була вирвана з контексту, і закликала людей прочитати оригінал. У зв'язку з кампанією проти активістки, яка вже багато років живе в Польщі і має польське громадянство, було написано лист підтримки.
«Ми із занепокоєнням спостерігаємо, як під час виборчої кампанії деякі політики намагаються нагнітати напруженість і використовувати антиукраїнську риторику для досягнення негайних політичних цілей. Прямим наслідком цих дій є те, що Наталія Панченко стала об'єктом брехливої дезінформаційної кампанії. Це атака, спрямована насамперед на українську громаду в Польщі і, що найстрашніше, на біженців і вимушених переселенців з України, які знайшли притулок у нашій країні від російської агресії», — пишуть підписанти та підписантки листа.
У цьому контексті особливо доречно звучать слова Наталії Панченко про популізм під час інтерв'ю, яке ми зараз публікуємо.
Анна Я.Дудек: Уряд вводить обмеження на надання допомоги 800+ громадянам і громадянкам України. Мер Варшави і кандидат у президенти Рафал Тшасковський та інший кандидат, Кароль Навроцький, висловилися з цього приводу. Як ви оцінюєте цей крок?
Наталія Панченко: Це дуже небезпечний шлях і напрямок, в якому вирішили йти політики. І тут я підкреслюю, що не тільки Тшасковський і Навроцький, а й представники інших партій. Це ширше питання, яке показує небезпечну тенденцію. Це питання, яке безпосередньо вплине не лише на групу, яка не отримає 800+, але й на польське суспільство. Звертаючись до популістського наративу, політики відкривають скриньку Пандори, наслідки якої вони, можливо, вже не зможуть зупинити.
Чому?
Тому що гра на емоціях у такий спосіб ніколи не закінчується добре, особливо коли замовчуються факти. А факти такі: українці, які проживають у Польщі, щороку приносять до польського бюджету близько 15 мільярдів злотих, тоді як виплата 800+ для цієї групи становить близько 2 мільярдів злотих
Отже, Польща отримує від українців щонайменше 13 мільярдів, а це означає, що цієї проблеми не існує. Вона була штучно створена під виборчу кампанію. Що, до речі, підтвердила і міністр сім'ї, праці і соціальної політики Агнєшка Дзємянович-Бонк, підкресливши, що з даних видно, що ця проблема — на яку відповідало б таке запропоноване рішення — є неіснуючою, а тому в її міністерстві не ведеться ніякої роботи щодо внесення змін до правил виплати 800+. З іншого боку, якщо почати цим займатися і вчасно не зупинитися, може раптом виявитися, що вже занадто пізно. Що вже знайдений цап-відбувайло — українки, українці та їхні діти — і до них розпалена ненависть у суспільстві.
У цьому суспільстві ми маємо величезну групу громадян в громадянок України, в тому числі біженок, які прибули сюди в лютому 2022 року і пізніше.
За оцінками, кожен десятий житель Польщі — українець. Українські діти є в кожній школі та дитячому садку, українці працюють у кожній компанії. Якщо нацьковувати одних на інших, це дійсно може призвести до ситуацій, неприємних і навіть небезпечних для обох сторін.
Опитування та соціологічні дослідження показують, що ґрунт для таких настроїв став сприятливим. Ідею обмеження доступу до 800+ для українців підтримують 80 відсотків поляків, а майже відсотків опитаних не уявляють собі членства України в ЄС і НАТО без вирішення питання волинського злочину. І саме тема Волині стала однією з частин поточної президентської кампанії Кароля Навроцького. Такий популізм працює, і солідарність поляків з українцями, яка була величезною на початку війни, зараз виразно зменшилася.
Вона зменшилася, і це нормально. Те саме ми бачили у 2014 році, коли підтримка України та солідарності була величезною, а потім у 2015-2016 роках вона зменшилася. Це нормально. Це можна побачити і на інших прикладах (не лише в українсько-польських відносинах). Дозвольте мені навести приклад з жертвами повені. Наш фонд також робив збір і ми досі беремо активну участь у підтримці людей, які постраждали від повені. Коли ми поїхали туди в перші дні повені, нашим волонтерам не було що робити, тому що було дуже багато людей, які хотіли допомогти. Коли наша команда волонтерів була там під час останніх поїздок, крім нас і скаутів, допомогти цим людям не було кому. І це не тому, що проблем більше немає, або ці люди самі розібралися, або їхні квартири вже висохли і відремонтовані. Зовсім ні.
Тільки тому, що ця тема більше не з'являється в ЗМІ, люди вже почали жити своїм життям, і жертви повені фактично залишилися наодинці зі своїми проблемами, як і українські біженці. Війна все ще триває. На її початку біженців, які прибули в перші тижні, зустрічали з розпростертими обіймами — всі хотіли допомогти. Сьогодні, коли ті ж самі жінки і діти тікають від російських бомб до Польщі, їх зустрічають зовсім по-іншому. Варто зазначити, що Польща наразі не пропонує жодних спеціальних соціальних пільг для біженців з України. «Пільги для біженців», про які так голосно сурмить російська пропаганда і в які так багато людей бездумно вірять, насправді не існують.
Для багатьох українських біженок єдиною реальною формою підтримки була виплата 800+, якої їх тепер хочуть позбавити. Більше того, ця допомога доступна всім іноземцям, які мають на неї право, тож українські біженки не є винятком
Як це вплине на українську діаспору в Польщі?
На діаспору це не вплине, але це матиме великий вплив на долю воєнних біженок та їхніх дітей. Уявімо собі жінку з двома-трьома дітьми, чоловік якої на фронті або, не дай Боже, загинув, а вона не може працювати, або жінку, яка щойно приїхала до Польщі, яка ще не знає мови і травмована війною. І вона мусить давати собі раду. Такі люди просто не зможуть впоратися в таких умовах, тому вони або поїдуть далі (якщо у неї вистачить сил), або вона повернеться туди, звідки її вигнали бомби.
Але думаю собі, що значна частина цих людей залишиться тут. А тепер запитую: чи ми вже навчилися жити разом, поважати один одного, вчитися один в одного, чи нам ще багато чому треба вчитися?
Нам ще дуже багато чого треба вчитися. Перш за все, я хотіла би, щоб ми оперували в дискусії фактами, а не страхом і стереотипами. Візьмімо це 800+. У Польщі 93 відсотків українців працюють, а тих, хто приїхав після війни — 78 відсотків . Це дуже високий показник професійної активізації. Для порівняння, якщо ми візьмемо поляків, то серед поляків працює лише 56 відсотків.
Виступ Рафала Тшасковського з нагоди відзначення Дня незалежності України у Варшаві 24.08.2022. Фото: Piotr Molecki/East News
Хто з цих людей не працює?
Не працюють біженки, які мають кількох дітей, доглядають за нездоровими дітьми або самі мають проблеми зі здоров'ям. Як наслідок, вони не можуть працювати на повну ставку, тому шукають тимчасову роботу. На жаль, у Польщі це часто означає нестабільність — якщо захворіє дитина, така жінка може зникнути на кілька днів, а якщо їй самій стане гірше, вона не вийде на роботу.
Роботодавець не зацікавлений — як у випадку з багатьма польськими жінками — і не хоче давати їй контракт, працевлаштовуючи її в тіньовій економіці. Чи це її вина? Ні. Це вина системи, в якій ми всі функціонуємо. Ця ситуація стосується не лише українок чи інших мігранток, але й багатьох польських жінок, які стикаються з такими ж бар'єрами на ринку праці.
Просто про це не говорять. У цій виборчій кампанії біженці — а разом з ними і вся українська громада — стали зручною мішенню для нападок і цапом-відбувайлом для політичних ігор. Однак я сподіваюся, що польські правозахисні організації та справжні політичні лідери не залишаться байдужими і не дозволять цинічно експлуатувати беззахисних жертв путінських злочинців у передвиборчих цілях.
Політики не засвоїли урок. А ми, громадськість?
Ми перебуваємо в процесі навчання, ми весь час вчимося, але я не можу сказати, що ми багато чого навчилися. Я говорю як про поляків, так і про українців. Тому що річ з міграцією і мігрантами загалом полягає в тому, що, з одного боку, мігранти повинні бути готові до цього, а з іншого боку, приймаюча сторона також повинна бути готова. Коли я приїхала до Польщі у 2009 році, мігрантів і взагалі іноземців було небагато. Зараз їх стає все більше і більше. Я думаю, що ми, як польське суспільство, все ще перебуваємо в процесі навчання функціонувати один з одним і бачити переваги перебування тут. І саме тут я відчуваю, що Польщі дуже бракує такого лідерства.
Мудрого лідерства, прикладу?
Бракує політиків, які можуть — і хочуть —вести предметний діалог, заснований на фактах і даних. А правда полягає в тому, що Польща виграє від мігрантів.
На жаль, замість того, щоб чесно представити реальність, політики воліють грати на емоціях, звертаються до популістських наративів і керуються лише рейтингами. Замість того, щоб просвітницькою роботою та побудовою усвідомленої дискусії, вони воліють лякати суспільство та створювати штучні проблеми, бо так просто легше.
Ми фокусуємося на жінках зі зрозумілих причин — їх тут найбільше. Якщо про чоловіків з України і говорять, то часто критично — як про тих, хто переховувався, тікав від призову. Часто — як про «ухилянтів». Яка ситуація з чоловіками?
Відповідь дуже проста. І тут теж факти. Я закінчила економічний факультет, тому для мене все дуже просто і на все є факти і цифри. А факти і цифри такі, що на момент початку повномасштабної війни в Польщі вже проживало близько 1,5 мільйона українців. Чималу частку з них становили чоловіки, які приїхали сюди на заробітки, тобто були економічними мігрантами, які просто хотіли утримувати свої сім'ї. Вони проживали в Польщі по 10 років. Вони живуть у Польщі 10, 15, 20, 30 років. Раніше їх ніхто не помічав, але зараз людина, яка розмовляє з українським акцентом, викликає підозру. Дозвольте мені повернутися до цифр.
Будь ласка.
З початку повномасштабної війни близько 7 мільйонів людей залишили Україну як біженці. За оцінками, близько 20 відсотків цієї групи — чоловіки, решта — жінки і діти. З іншого боку, українська сторона повідомляє, що близько 300 тисяч чоловіків виїхали з України і не повернулися. Тобто це люди, які порушили закон. 300 тисяч з 7 мільйонів біженців — це менше 1 відстотка.
Це свідчить про те, що ймовірність того, що українець, якого ми бачимо на вулиці, нелегально виїхав з України, мізерно мала, тим більше, що існують конкретні правила, категорії, які визначають, хто може виїхати з України
Які чоловіки можуть легально виїхати з України?
Батьки трьох і більше дітей. Чоловік може виїхати, якщо він сам хворий або якщо хтось у його родині хворий — має високий ступінь інвалідності або онкологічне захворювання. Або коли в сім'ї є інвалід, або коли він є єдиним опікуном дитини, наприклад. Також є категорія чоловіків, які мають документи, що свідчать про те, що вони не можуть йти на фронт. Це великі групи чоловіків. Говорити про них як про тих, хто обманював, ухилявся від призову, — це бути частиною поширеної російської дезінформації. З іншого боку, ви не говорите про тих, хто роками жив у Польщі чи іншій країні, мав тут роботу, життя, сім'ю, а коли почалася війна, кинув усе це і пішов на фронт. Як тільки почалася повномасштабна війна, вони все кинули і поїхали в Україну захищати свою Батьківщину. Таких чоловіків у нас сотні тисяч з усього світу. Але очорнення продовжується, я була свідком деяких абсурдних ситуацій.
Яких саме?
На одному із заходів, організованих нашою фундацією, був присутній молодий чоловік, українець. Хтось агресивно запитав його: Що ти взагалі тут робиш? Це був батько дівчинки, який приїхав до Польщі лікувати свою доньку, хвору на рак. З лікарні він виходив на демонстрації на підтримку своєї батьківщини. Інший чоловік: він пройшов російський полон, був обміняний, повернувся в Україну, пройшов усі комісії та перевірки, і його визнали таким, що більше не може йти на фронт. Він приїхав до своєї родини, яка жила в Польщі. І в обох випадках ні один, ні другий чоловік не хотів пояснювати, чому вони опинилися в Польщі.
Ми це бачили, бо знаємо їхню історію. Але ці приклади показують, як деякі люди поспішні у своїх судженнях.
Як досвід цієї агресії, цієї війни — не першої складної в українській історії, зрештою, — змінив цю націю, змінив вас?
Я думаю, перш за все, це додало сил і рішучості боротися, тому що коли у тебе хочуть забрати найголовніше — хто ти є, твою ідентичність, доводячи тобі, що ти раптом росіянин, коли ти завжди знав, що ти і твої батьки, діди, прадіди — українці — це додає сил боротися і навіть, як довели українці своїм прикладом, ти готовий за це вмирати. Я не знала, що в мене стільки сил, не думала, що з двома маленькими дітьми зможу зробити стільки, скільки роблю для перемоги України. Думаю, що багато українців відчувають те ж саме. Адже в Україні зараз на фронті воюють всі: жінки, люди різного віку, різних професій, і ті, хто ще 10 років тому, або навіть 5 років тому, або навіть 3 роки тому абсолютно не думав би йти на фронт. А сьогодні вони це роблять, бо розуміють, для чого вони це роблять. Ми знаємо, що ми боремося за нашу країну, ми знаємо, що ми боремося за себе, за виживання, і ми готові заплатити за це найвищу ціну. Це, безумовно, зміцнило нас як націю, це, безумовно, об'єднало нас як народ, і, безумовно, вже буде дуже важко комусь у світі поставити під сумнів українську ідентичність і той факт, що Україна є незалежною державою.
Нашим дітям і онукам вже буде набагато легше зрозуміти, хто вони є, і не помилитися, як помилилося моє покоління і покоління моїх батьків.
24.08.2022, Варшава, Мітинг на Замковій площі у Варшаві з нагоди Дня Незалежності України. Фото: Karina Krystosiak/REPORTER
В Україні зросла кількість людей, які підтримують «компроміс». Вони хочуть, щоб війна закінчилася, і відкрито говорять про те, що схід має бути повернутий Росії у багатьох відношеннях.
Звичайно, є люди, які так думають і висловлюють подібні думки. Я думаю, що це походить від почуття відчаю і безсилля. Вони бачать, як світ — особливо країни-партнери, які на початку заявляли про підтримку «до перемоги», — поступово віддаляється. Допомога біженцям зменшується, поставки зброї скорочуються, а обіцянки підтримки все частіше залишаються лише словами. У такій ситуації деякі люди відчувають себе покинутими і доходять до того, що готові погодитися на все, аби тільки закінчилася ця війна.
Партнери можуть говорити, можуть робити вигляд, що залучені, можуть навіть частково допомагати — але не вони платять найвищу ціну. Це українці щодня ховають своїх близьких, це в українців гинуть доньки та сини, це українці вже третій рік живуть під постійними ракетними та бомбовими обстрілами. Вони мають право відчувати себе покинутими світом і запитувати: Можливо, нам варто здатися?
Але є й ті, хто не втрачає рішучості і готовий боротися далі.
Питання в тому, як довго Україні доведеться протистояти нинішній ситуації наодинці? Чи справді Європа та її партнери, які на початку однозначно заявляли про свою підтримку перемоги, дотримають свого слова?
Тому що, якщо вони залишать Україну наодинці, немає жодних реальних шансів, що вона зможе перемогти Росію самотужки. Так само, як жодна інша європейська країна не виграє цю війну самотужки.
Які настрої в Україні після перемоги Дональда Трампа на президентських виборах?
Різні. Люди завжди діляться на оптимістів і песимістів. Це правда, що за Байдена США тримали Україну на такій крапельниці, яка дозволяла їй не здаватися, що вона не була достатньо сильною, щоб піти в наступ і перемогти. Очевидно, що це підтримувало Україну, але це також не було на 100 відстоків тією підтримкою, якої Україна потребувала. Щодо Трампа: це одне велике невідоме.
Дуже важко передбачити, як це буде далі. Спочатку всі наполягали на тому, щоб Україна сіла за стіл переговорів, тільки забули, що для переговорів потрібні принаймні дві сторони. Сподіваюся, тепер усім стало зрозуміло, що Путін не має наміру ні з ким розмовляти. Він не хоче ніякого миру; питання в тому, що світ буде з цим робити. Росія розуміє лише мову сили. Якщо ми не будемо сильними, ми чекаємо на Путіна в інших європейських країнах, тому що в Україні він точно не зупиниться. Це, я думаю, вже всі розуміють. Так само, як ми говорили в 2014 році, що Путін не зупиниться в Криму, ми говоримо сьогодні, що він не зупиниться в Україні.
20 січня 2025 року до Сейму РП було подано законопроєкт щодо внесення змін до спеціального закону про допомогу вимушеним мігрантам з України.
«А далі події розвивалися зі швидкістю світла. Ідея обмежити доступ до 800+ сподобалася всім політичним силам, які мають 80% місць у Сеймі. Рідкісна ситуація, коли «всі зірки зійшлися», незалежно від політичних поглядів, і всі ключові фігури польського політикуму підтримали ідею, щоб соціальні виплати іноземці зі статусом UKR отримували тільки в тому випадку, якщо будуть жити, працювати й платити податки в Польщі, — зазначив юрист Василь Ільницький.
— Виборець не буде занурюватися в деталі, що українець зі статусом UKR буде мати обмеження в доступі до соціалки, а якщо отримає карту побиту — то вже ні. Головне, що в новинах сказали — «українець». Кожна партія таким чином намагається сподобатись виборцю».
Право на отримання виплат 800+ хочуть залишити лише тим українцям, які проживають на території Республіки Польщі разом з дитиною, офіційно працюють або здійснюють підприємницьку діяльність у Польщі, сплачують податки та інші внески до польського бюджету. Тож якщо українець отримує 800+, але не виконує бодай одну з цих умов, то після набуття чинності закону виплати зупинять. Йдеться про заяви, складені з 01.02.2025 року. І тільки коли заявник зможе виконати всі вимоги знову, виплати відновлять.
Мер Варшави й кандидат у президенти Польщі Рафал Тшасковський налаштований впевнено. 2022. Фото: Wojciech Olkusnik/East News
Станом на 14 січня 2025 року в Польщі перебувало майже 400 тисяч українських дітей до 18 років, які мають PESEL з приміткою «UKR». Однак, згідно з інформацією Александри Гаєвської, державного секретаря Міністерства сім’ї, праці та соціальної політики Польщі, лише близько 209 000 з них у 2024 році отримали допомогу 800+ (за даними ZUS — 292 000). Тобто допомогою скористалися далеко не всі діти, які втекли від війни.
Згідно з даними, оприлюдненими польським урядом 23 січня 2025 року, 78% українських біженців офіційно працюють у Польщі. І якщо, за даними ZUS, в 2024 році на виплати українським дітям було витрачено 2,8 мільярдів злотих, то тільки в 2023 році (даних за 2024 рік ще немає, але цифра буде більша) українці внесли до польського держбюджету 15 мільярдів злотих у вигляді податків і внесків до Національного фонду здоров’я та ZUS
І з цієї різниці не можна забезпечити українським матерям, які не можуть працювати, мінімальний спокій?
За даними закладу соціального страхування (ZUS), українці — це найбільша група іноземців, які сплачують страхові внески в Польщі. Станом на кінець листопада 2024 року внески до ZUS сплачували близько 800 тисяч українців. Але і це не все. Адже ці дані ZUS не враховують тих українців, які працюють на підставі договору підряду (Umowę o dzieło). Бо з таких видів цивільноправових договорів не сплачуються соціальні внески.
Маршалок Сейму Шимон Головня заявив щодо ідеї законопроєкту, що не робив би з нещасних українських матерів, які не можуть працювати, заручниць виборчої кампанії.
Чому в Польщі є українські біженки, які досі не працюють?
Бо більшість цих жінок — самотні мами, які виховують дітей з інвалідністю або дітей дошкільного віку. І не можуть працювати, якщо графік праці не є еластичним. Поруч немає нікого, хто міг би допомогти безкоштовно опікуватися дітьми, якщо вони, наприклад, захворіють. А зарплати ледь вистачає на найнеобхідніше.
Наприкінці 2024 року я писала наукову статтю «Воєнні біженці в Польщі: між домом і безпритульністю» для третього тому книги «Війна в Україні» польського історика Станіслава Стемпєня. У ній розглядаються проблеми адаптації, інтеграції та виклики, з якими стикаються в Польщі воєнні біженки з України. Для цього я записала більше ста інтерв’ю з українками віком від 25 до 75 років, які приїхали до Польщі від війни. Це розмови-сповіді біженок, в яких жінки наголошували, що погодились говорити про своє життя в Польщі тільки тому, що були знайомі зі мною, знали, що я — біженка, а отже, зможу їх зрозуміти й не нашкодити.
Так от у процесі розмов я побачила, як проявляється так званий «фактор мовчання» біженців. Йдеться про те, що для того, щоб вижити в нових умовах, воєнні біженки, пристосовуючись, готові промовчати у відповідь на образу й не проявляти своєї позиції. Люди зазначали: «Вдома ми б у цій ситуації боролися, а тут — мовчимо».
Прояви «фактору мовчання» біженок чітко простежуються під час їхніх розповідей про роботу. Особливо, якщо це жінки вразливої групи — самотні мами, які виховують дітей з інвалідністю, дітей дошкільного й молодшого шкільного віку. Це жінки, які бояться втратити роботу, адже вона для них означає можливість вижити. Наприклад, якщо діти біженок часто хворіли, то вони погоджувалися працювати більше за нижчу зарплату; або готові були визнати себе винними, якщо виникали проблемні чи конфліктні ситуації на роботі не з їхньої вини.
Краків 2022. Фото: Beata Zawrzel/REPORTER
«Працювала останні півтора роки на умові злеценя, — розповіла 33-річна Марія з Сумської області. — Мені дозволили працювати не 8, а 7 годин, але я мусила прибирати кілька приміщень площею 2500 м². Тоді як люди, які працювали там на повну ставку 8 годин, прибирали не більше 1300 м². Тобто я працювала за двох, а мені платили вдвічі менше, ніж їм, за цю саму роботу. Але я не нарікала, бо мені був важливий такий графік. З вересня моя семирічна донька почала безперервно хворіти: ангіна, запалення легенів, грип, ковід. Зрештою я мусила звільнитися з роботи, щоб доглядати за дитиною. Зараз знову шукаю роботу».
«За спеціальністю я бухгалтер, — розповіла 40-річна Олена Яценко з Харківської області. — У Польщі спочатку працювала на касі в магазині. Бувало, підходить покупець і голосно говорить щось образливе, бо почув мій український акцент. У таких випадках я завжди мовчу у відповідь. Потім працювала помічницею кухаря в дитсадку. Думала, якщо матиму менше контактів з людьми, буде легше. Але не пощастило, бо в колективі було упереджене ставлення до українців. Я часто плакала, але мовчала. Зрештою не витримала й звільнилася. Якщо не знайду роботу до весни, поїду з шестирічною донькою та восьмирічним сином до України. Наше село знаходиться в Харківській області».
«Я працювала понад два роки на умові злеценя у фірмі, що надає послуги з благоустрою і прибирання територій, — розповіла Наталя з Херсонської області. — Це сезонна робота. На зиму людей скорочують. Зазвичай ми працювали на вулиці, і колеги між собою розмовляли російською, бо у колективі були білоруси й грузини. І часто було так, що перехожі кричали до нас: «Їдьте у свою Україну, не забирайте наші 800+!».
Жодної іншої соціальної допомоги, крім 800+, я ніколи не отримувала. Це допомога на дітей, яких я рятую від смерті. Власниця квартири підказала мені, що можна написати заяву в MOPS, бо я маю низькі доходи й тому мені можуть дати допомогу на обіди в дитсадку.
Працівниця соцслужби одразу запитала: «Чому не працюєте? Де ваш чоловік? Чому не повертаєтеся додому?». Я відповіла: «Працюю, але заробляю мало, не можу на повну ставку, бо сама тут з двома дітьми дошкільного віку. Мій чоловік зник безвісти понад два роки тому, коли росіяни окупували наше місто Олешки, що на лівобережній Херсонщині. Пізніше місто затопили внаслідок підриву росіянами Каховської ГЕС. Тому зараз мені немає, куди повертатися». Працівниця відповіла, що я мушу прийти на наступному тижні, бо людина, яка займається цими питаннями, у відпустці. Але я більше туди не ходила. Знову шукаю роботу»…
Підтримка не може закінчитись, поки війна триває
У Польщі з 2022 року діяло чимало проєктів з метою інтеграції біженців у польське суспільство. Наприклад, в Ольштині на програми підтримки й інтеграції виділяли сотні тисяч злотих з фондів Євросоюзу, державного й регіонального бюджетів. Протягом майже трьох років ці гроші йшли на курси польської мови, лекції про польську культуру, літературу, історію, системи освіти й медицини тощо. Проводили розважальні ініціативи польською мовою, купували квитки на перегляд фільмів, мультфільмів, до театрів чи музеїв. Утім працюючі українки зазвичай реєструвалися, але не приходили на ці зустрічі. Бо їх проводили в робочий час. І здебільшого скористалися цією допомогою люди вразливих категорій. Тобто ті, хто, вірогідно, буде змушений виїхати з Польщі, якщо втратить єдину соціальну допомогу на виховання дітей — 800+.
І у мене питання: навіщо майже три роки витрачались гроші на інтеграцію біженців у польське суспільство, якщо тепер цих людей об’єднали в категорію «пільгові шахраї»?
Заняття для українсьих жінок-біженок і дітей в Ольштині. Фото Тетяни Бакоцької
Спрощення і стереотипи небезпечні тим, що не враховують важливих винятків. Серед біженців є люди, які шукають роботу, навчаються, здобувають нові кваліфікації, а також люди, які належать до особливо вразливих груп. У законопроєкті про зміну умов виплати 800+ українським біженцям нічого не сказано про таких людей, як:
діти, які перебувають під опікою пенсіонерів,
діти батьків з інвалідністю,
хронічно хворі діти, які потребують постійного догляду,
діти з обмеженими можливостями,
діти, які виховуються самотніми батьками (зокрема, після смерті подружжя-поляка, який тривалий час легально працював у Польщі).
Замість епілогу
Я також належу до вразливої групи біженців — так званих «пільгових шахраїв». Я — вдова загиблого військовослужбовця, сама виховую двох дітей. Мій чоловік Руслан Хода, командир відділення розвідвзводу, 4 серпня 2022 року загинув у бою під час російського артилерійського обстрілу в Херсонської області. Його тіло залишилося на окупованій території. І наші двоє дітей — Мирослава (11 місяців) і Михайло (11 років) стали напівсиротами й воєнними біженцями в Польщі.
Я виїхала з України, бо російські танки стояли біля воріт мого дому в Миколаївській області. Почала легально працювати, тільки молодшій дитині виповнився рік, — з вересня 2022 року. За 2024 маю 5 трудових договорів. Зараз працюю на підставі договору підряду (Umowę o dzieło). І працюю не тому, що прагну отримувати виплати 800+. Хоча без них нам з дітьми буде набагато складніше вижити.
Розповідь про тата, який загинув на війні, Ольштин, 2025. Фото Тетяни Бакоцької
Півтора роки тривали виснажливі бюрократичні процедури щодо пришвидшення процесу повернення тіла мого чоловіка. Тільки в лютому 2024 році я отримала фрагменти тіла й свідоцтво про смерть. Але досі не отримала не тільки державну допомогу у зв’язку із загибеллю чоловіка, а навіть висновок про її призначення. І, маючи такий досвід, хіба можу я сподіватися на соціальну допомогу в іншій країні?
Кожна країна дбає насамперед про власні інтереси (тоді як українські біженці також дбають про економіку Польщі). Але я не знаю, що відповісти сину загиблого на війні солдата, коли він запитує: «Мамо, ти завжди говорила, що ця війна не тільки за територію. Що українці віддають свої життя за те, щоб жити в нормальній країні, у демократичному суспільстві. За європейські цінності, що, зрештою, є цінностями загальнолюдськими. Але що це за цінності, якщо на них так легко заплющити очі, коли йдеться про голоси виборців»?
Ранок. У зимовій Варшаві -5оС, а відчувається на всі десять. Під українським консульством на вулиці Антонія Мальчевського кілька родин із малими дітьми. Дорослі щось вишукують у телефоні, намагаються втримати за коміри малюків на зледенілій доріжці. Розгубленість минає, щойно вони зауважують Намет підтримки із написами рідною мовою. Здається, видихає уся родина — тут їм точно допоможуть.
Так 10 березня 2022 року виглядав простір перед консульством України у Варшаві. Фото: Kuba Atys / Agencja Wyborcza.pl
Цей «п’ятачок» перед консульством пам’ятає куди більші тлуми людей. Із початком «великої війни», коли цю вулицю заполонили розгублені українці, польське суспільство склало свій найважливійший тест — на людяність та емпатію, перетворившись на один рятунковий хаб. Тоді об’єднався Мокотув (дільниця у польській столиці), на допомогу стала Варшава, зорганізувалася вся країна.
Перед консульством за сприяння тодішнього посла України у Польщі Андрія Дещиці розгорнули Намет підтримки. Спочатку це був звичний військовий намет, де можна було сховатися від дощу або спеки, з’їсти теплого супу, випити чаю з канапкою, отримати з рук волонтерів засоби гігієни, кому необхідно — речову допомогу, одяг. Тут організували навіть куточок для дітей з книжками та іграшками.
Ось так виглядав намет, який встановили біля консульства. Фото: «Гуманітарні»
Пізніше, коли довгий список осередків допомоги для українців скоротився до кількох одиниць, Намет підтримки залишився одним із останніх форпостів допомоги. За цей час він став у нагоді 100 тисячам українських біженців. І попри пересохлі потоки допомоги й тотальну втому від війни, продовжує допомагати й досі.
Цезарій і Йовіта
«До нас приходять найперше люди у скруті, неповносправні, жінки й чоловіки літнього віку, які потребують підтримки. Не лише українці. Це місце, де вони можуть поговорити і виплакатися, і знають, що будуть вислухані й почуті», — каже Цезарій Чарнецький. Два роки тому активне ядро Намету підтримки зорганізувалося у фундацію «Гуманітарні», а він її очолив.
Пан Цезарій — педагог і екологічний активіст, займався збереженням диких тварин, річок і лісів. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, був змушений відкласти свою діяльність «у довгу скриню» й активно включився допомагати українцям.
«Щонайменше до кінця війни», — впевнено каже.
Цезарій Чарнецький та Йовіта Мальчевська. Фото авторки
Поряд з ним — Йовіта Мальчевська, друга людина у фундації. Вона активістка фудшерінгу, учасниця спільноти людей, котрі займаються рятуванням їжі, транспортуванням продуктів, котрі не продалися у магазинах, до «ядлодалень» на потреби людей, котрі сповідують філософію порятунку продуктів — бо ж просто потребуючих. За її плечами — волонтаріат у дитячих будинках, допомога тваринам і чимало інших благочинних ініціатив:
— Той лютий 2022-го року був для мене таким шоком, що все, чим я жила до того, стало неважливим, — пригадує Йовіта Мальчевська. — Протягом першого тижня я слухала новини і плакала.
А потім сказала собі: «Годі, бери і роби щось». І так я стала волонтеркою на Модлінській
Фінансової підтримки від місцевої влади «Гуманітарні» не отримують — функціонують із пожертв приватних осіб, кількох дружніх компаній, невеликих кав’ярень, котрі діляться хлібом і печивом. Транспортування, приготування обідів — усе власними силами і коштом.
Електрику й воду отримують від консульства — безплатно. А ось за шматок землі, де нині стоїть оновлений, уже надійніший пластиковий, намет, щомісяця сплачують 800-1100 злотих до скарбниці уряду дільниці Мокотув.
«Чи хотіли б ви так жити?»
Ми розмовляємо за столиком у наметі. Попри те, що тут є «теплодуйка», кава в паперовому стаканчику вистигає дуже швидко.
Тим часом двері надовго не зачиняються: заходять літні жінки, беруть випічку — хтось куштує із чаєм на місці, хтось бере із собою. По тому, як весело спілкуються між собою, роблю висновок, що вони тут постійні відвідувачки.
Загалом же намет щодня у середньому відвідують чотири десятки потребуючих, а також ті, хто приїздить у справах до консульства.
Цезарій Чарнецький пам’ятає, як за три-чотири місяці з часу «великої війни» приватна допомога українським біженцям почала зменшуватися, розпався основний кістяк волонтерів. А згодом й узагалі з’явилися загрози закриття і знесення намету. Усе це — на фоні розмов, що українці вже «непогано собі радять»:
— Є такий наратив у польському суспільстві. Але подивіться, наприклад, на цю пані, яка зараз прийшла. Навряд чи вона така самостійна — через вік, хвороби.
Часто ці люди живуть з того, що обходять різні пункти допомоги, щоб здобути хоч щось. Так, у якомусь сенсі вони собі справді радять
— Ті, хто кажуть, що ці люди можуть самі собі допомогти, чи хотіли б так жити? Ходити і просити, вистоювати в чергах, щоб дістати пачку рису чи суп?, — підхоплює Йовіта Мальчевська.
Ця жінка прийшла, аби отримати підтримку. Фото авторки
Поки говоримо, до намету знову хтось заходить, бере печиво, дякує, йде. Як от пані Надія із Запоріжжя, котра називає намет «домом солодощів». У місці тимчасового поселення з нею живуть її свекруха і ще кілька родичів літнього віку. Тож круасани, які вона прихопила з собою, для них.
— Ми готуємо бутерброди у себе вдома, вечорами їдемо по хліб — носимо, зриваємо плечі, — розповідає Цезарій Чарнецький. — Намет відкриваємо з вівторка по п’ятницю, у понеділок він не працює, бо нам також потрібно розібратися зі сном і логістикою.
Відпустки не мали жодного разу
Попри «теплодуйку» й затишну атмосферу, ноги у зимовому взутті мерзнуть. Так, сюди добре зайти на чашку теплого супу й перекинутися кількома словами, але складно уявити рівень самопожертви людей, які трудяться тут цілорічно й за будь-якої погоди, не покладаючи рук.
Хтось повинен це робити
Серед організацій, котрі підтримали життєдіяльність Намету підтримки, — World Central Kitchen, Польська асоціація людей з інтелектуальними вадами та інші. У червні 2023 року «Гуманітарні» відправили допомогу постраждалим через підрив росіянами Каховської ГЕС. Зараз же планують відправити 300 кг корму у приватний притулок на Київщині, де утримується 150 псів. Утім, перевізника знайти складно.
Протягом тривалого часу Bar Jedzonko щодня спонсорував 30 свіжих домашніх супів для Намету підтримки. Нині ж знову є чималий попит на найважливішу в холодну пору страву. Загалом на потреби намету вистачило б якихось 2500-3000 злотих на місяць.
«Гуманітарні» намагаються просити допомоги у благодійних організацій, знайомих бізнесів. Кошти на свою діяльність переважно отримують із внесків на zrzutka.pl. Єдина речова допомога, котру отримали цьогоріч, — подарунки, що їх приготували діти зі школи в Пясечно. Також волонтери зверталися до уряду міста Варшави — надсилали презентацію свого фонду, де у подробицях оповідали, як і для кого працюють. Сподівалися, що будуть включені до котроїсь із програм фінансування. Натомість отримали ввічливого листа про те, що їхня діяльність важлива, й жодної підтримки.
«Нехай клерки на місяць поміняються з нами місцями, постоять на цьому морозі, подивляться, як в наших бідонах замерзає вода. Нехай глянуть на цих жінок, які вже не мають дому, і не мають, до чого повертатися, — каже Цезарій Чарнецький. — Даємо цим людям трохи більше, ніж чай. Даємо їм надію».
На всіх, хто прийде до намету, як мінімум чекає гарячий чай та солодощі. Фото: «Гуманітарні»
«Гуманітарні» тримаються оптимістично й активно планують свою діяльність. Хоча й нарікають, що у Наметі підтримки не вистачає вправних рук, наголошує Цезарій:
— Ми могли б організовувати тут польсько-українські інтеграційні зустрічі, але нам бракує молодих активних людей. Ось як тих, що часом стоять під російським посольством. Хотілося б бачити молодь тут, щоб хтось нас замінив хоча б на якихось дві години в тиждень. Щоб хтось подав чай літній бабусі й запитав, як вона почувається. Подавання чаю — це теж активність. Чимало людей кажуть мені — що ти робиш? Ви не маєте з цього нічого, лише борги. Кому ви допомагаєте? Але кожна наступна людина, яка це каже, переконує мене, що я роблю правильно, бо хтось повинен це зробити. Усі ці люди мають чисте небо над головою. Вони не знають, що через кілька років у нас теж може бути така ситуація. І ми шукатимемо допомоги, але можемо не отримати її.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.