.avif)
Наприклад, такий епізод. Ось їду я до неї в лікарню і думаю: скільки ж це уже місяців? Я весь цей час живу своїм доволі звичним життям — те, се, щоденна рутина у Києві, яка час від часу трохи розхитується атаками російських ракет і дронів, часті відрядження за кордон, виховання сина, стосунки із моїм чоловіком, який то у війську, то вдома. Але, загалом, нормальне у мене життя. А моя хоробра сильна подруга вже 9 місяців лежить у лікарні, точніше різних лікарнях, починаючи з військового госпіталю. Ще минулої зими вона, військова Сил Спеціальних Операцій, потрапила в біду: її машина наїхала на міну у зоні бойових дій. І понеслося — безліч складних операцій, нестерпного болю, безсонних ночей, складної реабілітації. Але ось я вкотре заходжу до неї в палату, і вона сміється, як завжди. «Так, Цілик, ходімо надвір, будемо сидіти на лавці. Візьми оце в свою сумку». «Оце» — це пляшка просекко, яку вона дістає з тумбочки у лікарняній палаті.
І ми йдемо повільно (моя подруга нарешті знову ходить! Шкутильгає, але впевнено йде на своїх двох) у тепле літнє пряне надвечір’я, сидимо під тихими каштанами, пікнікуємо замовленою у сервісі доставки їжею та веселими бульбашками і мріємо про майбутнє. Так, ми будуємо спільні плани, хоча здавалося, що ця функція вже відсутня в нашому арсеналі можливостей. Ми плануємо, як моя подруга вчитиме мене водити авто, мріємо, що заліземо вдвох на вершечок гори, міркуємо про перспективи наших ще малих синів. На якусь мить легко забути, що триває війна, і лише інші пацієнти лікарні — молоді красені з ампутованими кінцівками, деякі на візочках — своєю присутністю неподалік від нас швидко повертають мене до реальності.
З дітьми у прифронтовій зоні Донеччини
Або таке. Я листуюся з іншою своєю доброю приятелькою. Колись я знімала кіно про цю багатодітну маму-одиначку, мою ровесницю, яка, попри всі виклики проживання з дітьми у прифронтовій зоні Донеччини, довгий час ухитрялася не лише забезпечувати їм там гідне життя, а й наповнювати його сенсами, радістю, любов’ю до різних мистецтв. І все ж із початком повномасштабного вторгнення Росії вони мусили врешті виїхати. Тепер їхній затишний дім у Красногорівці частково пошкоджений, не кажучи вже про чимало цілком знищених обстрілами об’єктів у місті. Все змінилося. Що й говорити про сусідню Мар’їнку, яку росіяни загалом стерли з лиця землі.
Герої мого фільму живуть нині у Вільнюсі, будують там нове життя, вчаться (університет, школи, садок…). Моя подруга, їхня мама, тяжко тужить за домом, але вертатися їм поки нікуди. Про все це вона мені тепер пише винятково українською, колись, у часи зйомок мого фільму, настільки екзотичною для неї мовою, що я не могла й подумати, що вона, як і її діти, змінить до цього ставлення. Але ні, все тепер інакше. «А ще тепер я вчуся на водійку тролейбуса», — додає моя подруга. «О, я приїду нарешті у Вільнюс і покатаєш мене?» — жартую та водночас дуже пишаюся цією незламною мамою п’ятьох дітей, котра завжди вчиться чогось нового і міряється з новими складними випробуваннями.
Такі звичайні і незвичайні українські жінки
Або ще таке. Ми святкуємо День народження іншої моєї доброї приятельки, чиє життя змінилося надто кардинально й жорстоко минулої зими. Неймовірно красива зовнішньо і внутрішньо жінка, що мала таку ж неймовірно красиву сім’ю. Та з початком повномасштабного вторгнення Росії її чоловік, геть далекий від військового досвіду режисер монтажу, вступив до лав ЗСУ. У грудні 2022 року цей уже військовий командир із позивним «Тарантіно» загинув під Соледаром, і я досі не можу забути особливо щемкий день прощання із ним. Але більшість його знайомих і друзів розійшлися потім додому звично жити далі, а його дружина і донька лишилися зі своєю страшною бідою віч-на-віч.
Однак сьогодні ми разом. Моя приятелька не планувала відзначати власне свято, та в неї є друзі, що подбали про це. Принесли квіти, подарунки, власноруч вирощені зворушливі огірки й ожину в кошику. Ми сидимо на літньому майданчику маленького затишного бару на Подолі в Києві, пліткуємо, сміємося, заряджаємося одне від одного світлими іскрами. Серед нас є військовий у звільненні — вже завтра він вирушить на передову, але сьогодні це такий самий цивільний, принаймні на позір. Бар, в якому ми сидимо, нещодавно відкрила разом із другом інша моя добра приятелька. Вона та її чоловік теж дещо знають про втрати: їхній затишний будинок у перші ж тижні вторгнення було зруйновано російським снарядом. Але тепер моя приятелька здійснила свою мрію: відкрила бар для друзів і назвала його «Басамани». На свій сором, я не знала значення цього слова, тому поґуґлила. Басаман — це смуга на тілі від удару. Що ж, влучно…
Роззираюся довкола і бачу так багато людей із басаманами, синцями, шрамами, ранами, травмами, видимими і невидимими. Це люди обох статей, але для мене з моєю жіночою оптикою вразливість інших жінок трохи більш очевидна й близька.
Тому цей текст зараз про них — моїх подруг і приятельок. Я фокусуюся на своєму близькому колі і мене вражають теперішні масштаби наших нових ролей. Бійчині і ветеранки, активні волонтерки, дружини військових, вимушені переселенки, вдови…
Якось я їхала машиною у компанії ще трьох жінок. Ми гнали засніженою трасою, слухали музику, говорили про суттєве і несуттєве, сміялися. Ми всі були в цивільному одязі, красиві й молоді, і коли чиїсь зацікавлені очі на черговій заправці роздивлялися нашу зграйку із кавою та хот-догами, то навряд чи могли вгадати те, що стоїть за цими жінками. Ну а я раптом подивилася на нас іншими очима й замислилася. Ветеранка і дівчина полоненого, військова, ветеранка і вдова. Ну і я, дружина військового, що на сьогодні вже є цілком тривіальною для величезної кількості українських жінок роллю. Такі звичайні і незвичайні українські жінки, що вміють голосно сміятися, аби не плакати зайвий раз.
Всередині мене утворилася безіменна пустка
…Я пам’ятаю, як ти на моєму балконі сказала напередодні повномасштабного вторгнення: «Лікую зараз спину. Або нарешті наважуся народити дитину, або доведеться знову вдягати бронежилет».
…Я ніколи не забуду, як ти мене і мого сина вивезла з Києва у дні найбільшої тривожності і як була поруч кожного разу, коли я потребувала допомоги.
…Я не зможу удавати, що не почула ці страшні твої слова: «Не думаю, що доживу до кінця війни». У тобі тече гаряча кров повстанців і воїнів, але я хочу, щоб ти жила, а не загинула за Україну.
…Я поняття не маю, що ти насправді відчуваєш і які маєш виклики у своїх далеких далях — іншій країні, куди ти вивозила дитину від війни, але раптом опинилася у клітці, за глухою стіною самотності.
…Я не знала, що тобі сказати, коли ти ділилася зі мною такою страшною розповіддю про те, як власноруч вдягала скалічене тіло коханого чоловіка у військову парадну форму перед похованням.
…Я почуваюся німою, безсилою і безпорадною, коли не вмію підтримати тебе, що втратила сина. І тебе, яка вже стільки місяців нічого не знає про долю власного чоловіка.
…Я відчула, як всередині мене утворилася безіменна пустка, коли дізналася про твою трагічну смерть від російської ракети. Немає нічого страшнішого, аніж дивитися під час твого похорону на тоненьку постать твого сина ніжного віку.
Рідні дівчаточка: мої подруги, приятельки, близькі, сестри, знайомі і незнайомі
Ти, ти, ти… Все це різні люди. Зрілі впевнені у собі жінки і розгублені юнки. Літні пані, котрі все життя мріяли пожити нарешті спокійно. Мої подруги, приятельки, близькі, сестри, знайомі і незнайомі. Рідні дівчаточка, як я часто називаю своїх мам (ні, у мене не настільки сучасна сім’я, я маю на увазі мою рідну маму і хрещену, яка все життя поруч).
Мене часто вражає те, як вони вміють сміятися перед лицем болю і смерті, скільки в них внутрішньої сили, зухвалості, вітальності. Так, я розумію, що все це певна форма захисту, не така ж я дурна. Сама знаю, як просміюється на видиху чорний біль від втрати, як за міцно стуленими зубами і під намальованими на кожен день усмішками сховано ніколи не озвучений крик, як буває холодно, порожньо, страшно, тоскно. Точніше, не так — я знаю, але, водночас, не знаю, адже я не взувала ваших кросівок й елегантних туфель, не була на вашому місці, я можу лише здогадуватися часом про те, що ви в собі насправді носите. Але дозвольте сказати, що я захоплююся вами, дозвольте трохи патетики і надмірних емоцій, дозвольте висловити вам співчуття. Ні-ні, я не жалію вас, це інше, лише тулюся і віддаю трохи тепла незграбно, але ж і щиро.
Сестро-сестро, дай обійму?
Фото з архіву авторки публікації
Українська кінорежисерка, письменниця. Режисерка документального фільму «Земля блакитна ніби апельсин», що отримав відзнаку за найкращу режисуру на кінофестивалі Sundance 2020, Національну премію України ім. Тараса Шевченка 2023 року. Режисерка фільму «Я і Фелікс» за мотивами роману «Хто ти такий?» українського письменника, чоловіка Ірини, Артема Чеха. Авторка 8 книжок (поезія, проза, дитячі видання), серед яких «Глибина різкості», «Червоні на чорному сліди». Її твори перекладено англійською, німецькою, французькою, польською, чеською, грецькою, італійською, турецькою та іншими мовами. Під час повномасштабної війни Росії в Україні почала писати колонки й есеї для міжнародних видань, зокрема, Frankfurter Allgemeine Zeitung, Sonntags Zeitung (Німеччина), Weekendavisen (Данія), Dwutygodnik (Польща) та ін. Есеї Цілик включено до збірки «Україна 22», виданої у Великій Британії (Penguin Random House, 2023). Есей Ірини «Інше життя» став частиною фандрейзерського проєкту у колаборації з американським фотографом Джимом Голдбергом (Stanley/Barker, 2022). Ще один есей «Шлях уробороса» увійшов до книги про швейцарську художницю Міріам Кан, виданої у Парижі (2023).
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.avif)
.avif)
