Через повномасштабну війну на 60% зросла кількість тварин у притулках і на утриманні зооволонтерів. За даними центру вивчення громадської думки «Соціоінформ», йдеться про 25799 собак та 19473 коти. Більшість тварин — домашні, усіх їх покинули господарі при евакуації. Ірена Скакун — одна з тих, хто рятує хвостиків. Ми зустрілися в Ірпені — у притулку, який побудувала організація «ЗооПатруль», до якої входить дівчина. Сотні очей там дивляться на тебе — і так хочеться вірити, що всі вони знайдуть новий дім і нову родину. Мою кішку Сахару теж з вулиці врятували волонтери — люди, яким болить за кожну тварину, яка опинилась без дому та близьких у страшні дні російської війни.
Тетяна Літвінова-Михальонок: Скільки зараз тварин у притулку?
Ірена Скакун: У притулку 189 собак і 197 котів. Ще є тварини на перетримці. Тільки у мене 8 котів. У нашого директора Дмитра Ревнюка є також. Він бере до себе тварин із інвалідністю — сліпих котиків, без лап, є котик із ДЦП.
ТЛМ: Чому і коли виникла необхідність побудувати притулок?
ІС: Наша організація «ЗооПатруль» виникла у березні 2022 року — одразу після початку повномасштабного вторгнення Росії. Ми почали рятували тварин, які опинились у пастці — у зачинених власниками квартирах. Від багатьох, на жаль, відмовились їхні господарі. Також ми евакуйовували тварин із Київської області, коли вона була вже окупована. Ми зрозуміли, що нам потрібно якесь місце, де тваринки перебуватимуть, поки не знайдуть нових власників. Різні люди нас дуже підтримали донатами. Ми мали кошти, які змогли вкласти у будівництво нового притулку за європейськими стандартами. Чому Ірпінь? На той момент саме там була найбільша потреба для евакуації та розміщення тварин.
ТЛМ: Розкажіть детальніше про рятувальні операції тварин із зачинених квартир та будинків. Коли ви зрозуміли, що є ця проблема?
ІС: Почалось з того, що друг Дмитра Ревнюка, засновника «ЗооПатруля», виїхав до родичів напередодні вторгнення і не зміг швидко повернутись після початку великої війни. І цей хлопець попросив забрати його собаку із зачиненої квартири. Тоді Дмитро подумав, що така ситуація може бути у багатьох людей і зробив пост у Фейсбуці. За 2 години було 7 тисяч репостів. За кілька днів отримали близько 600 заявок на порятунок тварин. Тоді ми почали шукати волонтерів. У Києві та на Київщині у нас було 22 патрулі. Це люди на власних автівках, які приїздили за адресами. Були випадки, коли треба було зрізати петлі з дверей. Звичайно, з дозволу власників помешкання. Іноді робили дірку в стіні поряд із вхідними дверима, щоб нагодувати чи напоїти тварин. Багато було виснажених, вони тривалий час були без їжі та води. Хтось їв уже землю із вазонів. Де була відкрита кришка унітазу, тварини хоча б могли пити воду.
Ми не могли все охопити, тому давали інструкції сусідам, що можна зробити, — як підтримувати звірят до моменту повернення власників. Наприклад, можна було вибити вічко в дверях, просунути трубочку і через неї задувати воду та закидати корм по крупинці. Коли вдавалось відкрити двері, брали на руки кота, його шлунок був абсолютно пустий, на дотик відчувались ці крупинки сухого корму, які він з’їв. Це було дуже важко.
Але були й хороші історії. Одна з моїх улюблених — про порятунок кота Патрика на Київщині. Його власники виїжджали з Ірпеня вночі, коли почалися сильні обстріли. Вони дуже поспішали і ніяк не могли знайти свого улюбленця. У будинку вибило вікно вибуховою хвилею, власники подумали, що кіт злякався та втік крізь розбиту шибку. Через деякий час сусіди, які залишилися, почали помічати кота на балконі. Вони викликали нас, ми ледве знайшли тварину. Його вираз мордочки на кшталт «я ненавиджу весь світ» був незабутнім. Ми опублікували фото кота в наших соціальних мережах, цей пост побачили власники тварини. Того ж дня вони приїхали з Хмельниччини за своїм улюбленцем. Вони були неймовірно щасливі, бо думали що вже його ніколи не побачать.
.JPG)
Також була дивовижна історія порятунку кота у Бородянці. Ця кішка стала одним із символів стійкості українців. Майже 60 днів вона пробула у будинку, зруйнованому ракетою. Кішка залишилась на 6-7 поверхах вцілілої частини будинку, її помітили журналісти, коли робили фото руйнувань. Була проведена спецоперація разом з ДСНС, щоб її звідти дістати. Це був просто комочок шерсті — брудний та смердючий. Ми взагалі не були впевнені, чи виживе вона. Спочатку тваринка була у барокамері, бо одна з легень була зліплена. У народі кішку прозвали Шафою — за аналогією із шафкою у Бородянці, яка витримала авіаудар. Насправді тварину звати Глорія, їй вже 12 років. Її власники вийшли з будинку до родичів буквально перед влучанням ракети — дивом не постраждали. Ми повернули котика після лікування.
ТЛМ: Ви здійснювали евакуаційні виїзди на Харківщину та Донеччину. В якому стані там тварини, скільком з них потрібна допомога?
ІС: Одразу після деокупації Ізюма на Харківщині наші хлопці поїхали туди, повезли корм, забрали тварин, які найбільше потребували допомоги. Люди, яких зустрічали там одразу після деокупації, були впевнені, що Київ захоплений, і вони ніколи не повернуться в Україну — настільки потужною була дезінформаційна кампанія. До нас за кормом приходили бабусі та дідусі зі своїми тваринами, бо всі магазини були розграбовані.
Напередодні Різдва ми поїхали на Донеччину у село Богородичне. Воно 14 разів переходило від росіян до наших. Там не залишилося жодного вцілілого будинку. Коли я вийшла з машини, звідусіль бігли голодні котики й песики. Було помітно, що в багатьох почалися різні хвороби. Ми забрали тоді котів, але мій величезний біль — це великі собаки, їх дуже тяжко забирати та транспортувати, тому що в нас маленький автомобіль, немає багато можливостей.
Пізніше з цього села наша знайома французька журналістка передала нам ще тварин. Вона має невеличкий благодійний фонд, і змогла забрати котиків, які ховалися у підвалі старої школи. Там росіяни облаштували катівню та тримали місцевих. А коти там ховалися від собак, які були настільки голодні, що хотіли їх з’їсти.
Також ми їздили у Костянтинівку на Донеччині. Були сильні обстріли, а ми мали запит на евакуацію. Місцеві не хотіли виїжджати без своїх тварин. Ми тоді забрали кількох псів. Вони зараз у нас, чекають на своїх власників, які шукають будинок, щоб жити разом із своїми улюбленцями. Коли ми вже від’їжджали з Костянтинівки під сильним обстрілом, мене набрала бабуся. Просила забрати собачку. А ми не могли повернутися, у нас не було місця [Ірена розповідає цю історію зі сльозами на очах. — Ред.]. Тій жінці потім допомогли інші волонтери.
ТЛМ: На світанку 6 червня росіяни підірвали дамбу Каховської ГЕС. У мережі відразу з’явилися фотографії безпорадних тварин у водяній пастці. Як проходили ці рятувальні операції?
ІС: Ми одразу вирішили туди їхати. Написали про це пост у соцмережах із закликом приносити корм та все необхідне для тварин. Це була надзвичайна консолідація суспільства. Ми повезли на Херсонщину десь дві тонни корму.
Коли ми приїхали у Херсон, почались провокації. Волонтерам дзвонили, запитували місце збору для нібито евакуації, а потім це місце обстрілювали російські військові. Треба було бути дуже обережними, постійно прислухатися. У Херсоні повітряної тривоги немає, а якщо і є — це значить вже летить щось дуже серйозне [російська армія обстрілює Херсонщину з артилерії, дронів, мінометів та РСЗВ, через це повітряна тривога не встигає спрацювати, а в людей майже немає часу, щоб сховатися в укриття при обстрілах. — Ред.]
Частина нашої команди разом із співробітниками ДСНС поїхали на Корабельну площу, я з іншою частиною — в область. Ми об’єдналися із волонтерами з Білої церкви з організації «Безпритульний світ», вони їздять у найгарячіші точки та беруть дуже важких тварин. Вони попросили допомогти їм у селі Кізомис. Коли ми туди їхали, не зовсім розуміли, що це «сіра» зона. Від села до російських позицій метрів двісті. Там був затоплений острів, а на ньому дуже багато собак. Ми чули, як вони виють. Нам вдалось їх забрати.
Пізніше одна жінка розповіла про собаку, яка вже третій день сидить у затопленому місці. Це було між нашими та російськими позиціями. Ми поспілкувалися з поліцією. Нам сказали, що маємо встигнути до 18-ї години і бути максимально обережними. Зараз собака у нашому притулку, ми назвали його Рибка. Виявилося, що пес сидів на даху будинку. Там була сітка рабиця, вона не давала йому змоги підплисти ближче.
Ми тричі їздили на Херсонщину. Загалом забрали тоді більше 200 тварин.
ТЛМ: Хто ваші основні донори сьогодні? Чи є підтримка з-за кордону?
ІС: 60% на 40%. 60% — це українці. 40% — іноземці. Щоправда, серед останніх є також наші за кордоном. Багато врятованих тварин живуть за кордоном, ми самі їх відвозимо у нові сім'ї. Дуже радіємо, коли бачимо, наприклад, фото нашого котика біля Ейфелевої вежі.
На початку вторгнення ми мали дуже багато рентгенів тварин, на яких видно кулі, переломи після побиття. У нас є пес Лис, якого замінували російські військові. Перед тим сильно побили, собака лежав із травмою хребта.
.jpg)
Я ці знімки зібрала та хотіла організувати виставку. Моя колега викладає у Бразилії, запропонувала там зробити. Для бразильців це лише чергова війна, яка відбувається десь далеко. Там дуже потужне російське лобі. На історії, пов’язані з війною, вони не дуже реагують, але там дуже люблять тварин, зокрема, собак. Тож ми влаштували виставку «Війна зсередини». Коли бразильці побачили ці рентгени, почули історії цих тварин, це дуже відгукнулося. Найбільше реагували діти, студенти, вони відразу почали запитувати у старших, як Бразилія допомагає Україні.
ТЛМ: Чому вирішили стати зооволонтером? Як вдається поєднувати з основною роботою, особистим життям?
ІС: Усі люди в «ЗооПатрулі» — з креативних сфер. Я працювала над документальним кіно а, взагалі, є проєктною менеджеркою для культурних, соціальних та освітніх проєктів. Зараз ще викладаю у Київській Малій академії наук українську літературу. Волонтерством, мабуть, почала займатися зі школи. Я виросла у місті Сквира на Київщині у приватному будинку. Мій покійний дідусь він був ветеринаром. Свого часу у нас було дуже багато тварин — коні, корови, кози, багато котів та собак.
ТЛМ: Це ви були тією дитиною, яка з прогулянки приносить додому котика або песика?
ІС: Так (сміється). Кожного разу, коли після школи йшли гуляти з друзями, чула щось нявкає. Потім приносила додому: «Ну, подивись на нього, як ми його не залишимо?». Кожного разу одна й та сама історія.
Коли вже переїхала зі Сквири до Броварів, якось поверталась додому з університету, почула, як цуценя скулить під машиною. Розпитала у бабусь — малого збила машина. Я думала, що з ним робити, шукати місцевих волонтерів. Після того випадку сама почала регулярно допомагати тваринам.
Коли почалось повномасштабне вторгнення, я мусила вивезти із Броварів бабусю, їй на той момент було 90 років, вона не зовсім здорова та важко переживала ці події. Але на той момент я була не сама, мала пса, якого привезла із Воловця, що на Закарпатті. Він до мене прибився там на вокзалі та 4 дні ходив за нами. Так у мене з’явився Пиріжок. Також, у мене було п'ять котів, колись підібраних на вулиці, 2 хом'яки, врятованих від сусіда, та два щура. Я всіх вивезла. Зараз всі вони у моїх батьків. Коли я вирішила повертати їх додому, у мене вже нова перетримка. Зараз маю 8 котів.
ТЛМ: Щоб впоратися з проблемою безпритульних тварин, потрібен комплексний підхід, державна підтримка. Що потрібно робити в першу чергу, щоб зменшити масштаби проблеми?
ІС: Маю таку мрію, щоб люди не купували тварин, а прихистили. Щоб люди розуміли, що породна та безпородна тварини — абсолютно однакові. Вони однаково реагують на людину, вони однаково класні. Також важлива стерилізація домашніх тварин. Це важливо для контролю популяції. Також, звісно, мають бути свідомі власники, які мають розуміти, що тварина — не іграшка, не подарунок на день народження. І це стосується усіх тварин — не лише котиків та собачок, а й, зокрема, гризунів.
ТЛМ: Які плани у «ЗооПатруля»? Я звернула увагу на будівництво на території притулку.
ІС: Ми дуже хочемо побудувати великий центр адопції та реабілітації. Спочатку ми хотіли, щоб це було місце для реабілітації тварин із інвалідністю, бо в нас було їх дуже багато, зокрема, з травмами опорно-рухового апарату. Це була наша велика мрія, яка трансформувалася у центр реабілітації і адопції. Ми бачимо у цьому потенціал, це наша амбітна мрія, ми шукаємо можливості для її реалізації.
Редакторка та журналістка. Вивчала політологію у КНУ імені Тараса Шевченка, тележурналістику у Київському національному університеті культури та мистецтв, а також рекламу та зв’язки з громадськістю у КПІ імені Ігоря Сікорського. Досліджувала жіноче політичне лідерство в Україні, а також аспекти дотримання стандартів журналістики в умовах війни в Україні. Була заступницею головного редактора на телеканалі «Еспресо». Нагороджена орденом «За заслуги» III ступеня.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
%20(1).avif)
