У мирному житті вона «Доктор Наташа», як її називають пацієнти, — відома лікарка-гінекологиня, блогерка, ведуча «Жіночого клубу», авторка книги про жіноче здоров’я Наталія Лелюх. У воєнний час — медик-волонтер, яка їздить на деокуповані території України та надає медичну допомогу місцевим мешканцям. Одразу після звільнення Київщини і Чернігівщини шукала і знаходила людей навіть у селах на десять хат, привозила їм ліки, проводила медичні огляди. Для Sestry Наталія Лелюх розповіла, якою побачила війну на власні очі, про роботу із жертвами сексуального насильства та про життя на відстані зі своєю донькою.
Жінки в маленьких селах не говорять про зґвалтування
— Перші дні на Київщині — суцільна рана. Під час окупації люди там перебували у гострому шоковому стані. Коли ми приїхали, вони багато плакали, багато мовчали, злились і питали: «Де ви були раніше, де були лікарі, коли моя мама помирала?». Вражаюче моторошним був й день виїзду на Харківщину — в села Довгеньке і Долина. Там нікому було надавати допомогу — населені пункти були пусті, заміновані і розбиті. У мене була повна машина ліків, але не було кому допомагати, — розповідає Наталія Лелюх.
На деокупованих територіях жінки потребували лікаря. Наталія Лелюх оглядала породіль з маленькими дітьми, проводила стандартні гінекологічні процедури, а також працювала з жінками, які зазнали сексуального насильства. За час війни, розповідає, найбільше зґвалтованих бачила на Київщині:
— Коли ми потім виїжджали в інші регіони, це був «тихий проєкт» прокуратури. Нам давали інформацію, куди потрібно зайти та запитати, чи потрібна допомога. Ми їздили адресно. І, звичайно, в інших деокупованих регіонах було набагато менше випадків, ніж на Київщині. Однак не тому, що їх загалом було менше, а тому що вже пройшов певний час, і люди або вже звернулися за допомогою, або вже не хотіли заявляти про зґвалтування. Особливо у маленьких містечках та селах. Якщо жінки якось це пережили, не завагітніли, не мають важких проблем зі здоров'ям — вони про це не будуть говорити. Траплялися і випадки вагітності. Більшість дівчат хотіли зробити аборт, але були ті, хто вирішив народжувати. Для жінки складно вибрати між собою та дитиною, яким би чином дитина не з’явилася в її житті.
Наталія не лише надавала меддопомогу, але й була для багатьох особистим психологом. Для тих жертв сексуального насилля, які наважувались розповісти про пережите. Бо найголовніше, наголошує лікарка, вибудувати довірливі стосунки та не зашкодити.
До Євромайдану не цікавилась політикою
Наталія Лелюх була далекою від політики. Попри те, що росла у відповідній атмосфері:
— Мій батько був антикомуністичною людиною, у нас завжди дома була заборонена література і, скажемо так, мене не виховували в традиціях Радянського Союзу. Все життя батько дуже любив читати, вчив мене критично мислити, задавати питання, не думати як всі і не бути як всі.
Коли Україна здобула незалежність, Наталія Лелюх переймалась своїм вступом до університету:
— Усе пройшло повз мене. Ми виживали у цей період — я вижила лише завдяки бабусі у селі, була змога отримувати якісь продукти. Завод, де працював батько, все менше і менше працював.
Помаранчева революція теж не стала тим етапом, коли політика стрімко увірвалась у життя лікарки:
— Я завагітніла вдруге, ми більше турбувалися про холодильник та отримання професії, ніж про якесь політичне життя.
Для Наталії усе змінилось 2013-го року:
— Коли почався Майдан, я не пішла туди, я думала, що мені нема чого там робити. Я робила свою роботу як медик і була певна, що таким чином несу щось хороше у цей світ. Але потім була ніч побиття на Майдані, в цю ніч побили мого колегу, йому зламали ногу. Вже наступного дня я була із тисячами інших українців, які вийшли на головну площу Києва, і залишилася там.
Це стало дуже близьким мені, це була боротьба з несправедливістю, протистояння проти відкритого непокараного зла. Я бачила, як хлопців обливали з брансбойту холодною водою при мінус 16, вони замерзли. Їх до нас приносили, ми роздягали, гріли, робили крапельниці. А потім почались розстріли на Майдані, це було за межею розуміння. Тоді з'явилося усвідомлення, що інакше не можна було. Ця революція стала моєю. З 2014 року, коли на Донбасі почалась війна, я почала активно волонтерити.
Лікарка, яка ніколи не мріяла бути медиком
У дитинстві Наталія Лелюх займалась музикою та спортом, писала вірші. І точно не планувала опановувати медицину. І бути фельдшером, як, наприклад, її матір. Усе вирішив випадок.
— Щоб не залишатися у школі, після 8-го класу потайки від батьків вступила до медичного училища у Ніжині. Коли батько дізнався, він два тижні зі мною не розмовляв, дуже образився, бо хотів, щоб я закінчила школу. Тато у дитинстві змінив 16 шкіл, бо мій дідусь був керівником колони екскаваторників — будував дороги та магістралі на далекому Сході, доводилось постійно переїжджати. Тому він дуже переймався, щоб я мала спокійне дитинство та закінчила школу — одну.
Вже на першій практиці в училищі майбутня «Доктор Наташа» відчула, що не помилилася зі своїм несвідомим вибором. Екстерном закінчила школу та поїхала вступати до медичного університету імені Богомольця у Києві:
— У мене було три спроби, але неочікувано для себе я вступила з першої. Думала стати хірургом, проте отримала місце за розподілом в акушерстві. І жодного дня про це не пошкодувала, адже це виявилася дуже моя сфера.
Якби донька була поруч, було б важче їздити у небезпечні зони
Війна розділила родину Наталія Лелюх. Після початку повномасштабного вторгнення її 17-ти річна донька виїхала до Німеччини. У Берліні отримує художню освіту. «Доктор Наташа» не приховує, як їй важко переживати розлуку:
— Нещодавно у Соні відкрилася перша персональна виставка у Берліні. Вона ретельно готувалася до цього, переживала. Ми зідзвонювалися по 3-4 рази на день. Я розуміла, що вона дуже хоче, щоб я була на відкритті. А я не змогла. Я зможу приїхати пізніше. Зіншого боку, я розумію, що мої діти вже дорослі, у них власне життя. Мені важко сепаруватися. Війна це зробила болісно — в один день.
Водночас війна, розповідає Наталія, у жодному випадку не зламала ані її, ані її доньку:
— Соня дуже хоче закінчити навчання та повернутися до України. Мої діти (Наталія має ще сина. — Ред.) знають більше за мене українську історію, дуже цікавляться нею. Соня багато читає про Розстріляне Відродження, про Шістдесятників, доносить це до інших людей в Європі.
Лікарка розповідає, що жити на відстані із дитиною важко. Однак зізнається, якби Соня була поруч, складніше було наважитись їздити на деокуповані території і рятувати там людей:
— Якби вона була поруч, я однаково продовжувала б це робити. Але це було б значно важче.
Такого досвіду в інших країнах немає, українки — перші
Вже 10 років Наталія веде «Жіночий клуб» — просвітницький проєкт доказової медицини, що розвінчує міфи про здоров’я, вагітність, пологи і ліки з недоведеною ефективністю. Зі своїми лекціями для жінок «Доктор Наташа» об’їздила десятки міст України та Європи. Найбільше мріє провести жіночий клуб українською мовою в Сімферополі, Донецьку, Луганську й інших тимчасово окупованих містах.
Наталія Лелюх завжди підкреслює силу української жінки, яка створює атмосферу життя, попри жах війни:
— Напевно, це в наших генах. Українська жінка нагадує мені ляльку-мотанку [символ добробуту, надії та оберіг людської долі. — Ред.]. Вона тримає крила над своєю родиною та одночасно витирає сльози і кров. Українська жінка — це шалена сила. Я не знаю, звідки вона. Можливо, ця сила народжується, коли людина захищає своє. Бо в росіян цього нема. І не може бути, адже вони не захищають, а нападають.
За кордоном лікарка проводить багато зустрічей з українськими жінками, які потребують психологічної підтримки:
— Ті, хто перебувають в інших країнах, також можуть мати ПТСР. Посттравматичний синдром розвивається також у тих, хто не є безпосередніми свідком травмуючих подій, а і в тих, хто має родичів в Україні. Наприклад, якщо жінка живе за кордоном, а в будинок її батьків прилетіла ракета — це дія агресивного фактору, яка потім може викликати ПТСР. Навіть у людей, які лише уявляють, що в будинок їхніх батьків може прилетіти ракета, можуть пережити цей травмуючий досвід. Це важливо знати. Якщо є симптоми, які турбують: поганий сон, постійна тривожність, депресивні настрої — необхідна допомога психолога.
Попри те, що майбутнє України Наталія Лелюх бачить дуже непростим, країна переродиться — і буде лише сильнішою:
— Скажу як гінеколог: процес народження — це прекрасно, але завжди важко як для матері, так і для дитини. На цьому шляху трапляються втрати та інші складнощі. Та головне — не втратити пам’ять. Той біль, який є, треба прожити, усвідомити, зробити з нього висновки і, ґрунтуючись на них, будувати нову країну. Сильнішу. Іншу.
Редакторка та журналістка. Вивчала політологію у КНУ імені Тараса Шевченка, тележурналістику у Київському національному університеті культури та мистецтв, а також рекламу та зв’язки з громадськістю у КПІ імені Ігоря Сікорського. Досліджувала жіноче політичне лідерство в Україні, а також аспекти дотримання стандартів журналістики в умовах війни в Україні. Була заступницею головного редактора на телеканалі «Еспресо». Нагороджена орденом «За заслуги» III ступеня.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
%20(1).avif)
