«За місяць роботи схудла на вісім кілограмів»
До війни 35-річна Уляна Шерстюк працювала бухгалтером у держустанові на Івано-Франківщині. Розмірений робочий день — з 9-ї до 18-ї години, повага колег і загальна стабільність. Із чоловіком давно розійшлася. Коли почалася війна, жінка схопила сина, документи і втекла до Польщі — осіла у невеликому селі під Варшавою. Пів року жила-не жалілась: соціальні виплати, гуманітарна допомога, приватний садок для чотирирічного сина і мовні курси. Але коли з усього цього списку допомог залишилась тільки виплата на дитину 500 злотих (за програмою «Родина 500+»), становище різко стало скрутним. Потрібно було шукати роботу. Однак українські бухгалтери полякам були нецікаві.
— Де завжди потрібні люди, то це «на почьонгах» (потягах), — розповідає Уляна. — Серед дівчат нашого містечка навіть існує жарт, що хто не працював на мийці потягів, той не знає життя. Вони завжди описували це місце як якесь дно, на якому побували, і тепер їх нічим не злякаєш. Але для мене тоді це звучало навіть романтично. Я — сільська дівчина, праці не боюсь, тому охоче відгукнулася на пропозицію помити вікна в потягу. Прийшла, прочекала три години, після чого мене попросили прийти завтра, бо плани змінилися. На наступний день мені вручили скломийку, чотири упаковки серветок і повідомили, що я маю привести до ладу… 150 вікон! І за це мені заплатять 85 злотих (приблизно 740 гривень).
Процедура така: двійко чоловіків зі шлангом і довжелезною шваброю йдуть переді мною і змивають з вікон бруд, а я за ними кочу великі важкі сходи на колесах, приставляю їх до мокрих вікон, піднімаюсь і насухо витираю скло, аби не залишилось розводів. І от уявіть: 150 разів піднятись, 150 разів спуститись і 150 разів натерти! Вже на 70-му вікні я вибилась із сил. Запідозрила, що такий обсяг роботи не може виконувати одна людина. Тим паче за такі гроші. Отже, я пропрацювала шість годин, у мене вже тряслись руки, а під кінець ще прийшов інспектор, аби перевірити якість моєї роботи і вказати на кілька шиб, які треба перемити, адже вони небездоганно чисті. І тільки після цього мені віддали мої 85 злотих.
Наступного разу мене покликали мити стіни потяга, але у процесі роботи з’ясувалось, що «бонусом» треба помити туалети. Третього разу сказали пилососити сидіння, а тих сидінь виявилось десь 450 штук. І знову прийшов інспектор, який ходив, бив по кожному сидінню, і якщо з якогось вилітав пил, він наказував пройтися пилосмоком знову.
— За таких навантажень люди там навряд чи довго затримуються?
— Звичайно. Більшість українок приходить, працює там раз чи два і тікає, бо не витримує. Але потік бажаючих підзаробити настільки великий, що роботодавець без особливих проблем знаходить нових дівчат. Ніколи не кажуть чесно наперед, скільки доведеться працювати. Це завжди сюрприз. До речі, є у них кілька жінок і на контракті, вони отримують більші суми. Одна з них мені зізналась: «За місяць роботи я схудла тут на вісім кілограмів».
— Де ще ти пробувала працювати?
— О, починаємо загинати пальці. Якось я поїхала на розфасовку апельсинів, де довелося тягати ящики з помаранчами. Платили 13 злотих за годину. Навіть не знаю, як мене, жінку, взагалі допустили до носіння вантажу. Ще працювала ночами на фабриці з виготовлення ватних дисків і паличок, але нічні зміни не для мене, з гормонами краще не жартувати. Ще допомагала в фірмі з кейтерингу: чавила руками сік з тонни апельсинів на день. У деяких працівниць починалась алергія — і вони звільнялись, адже сік весь час стікає по руках і подразнює шкіру. Ще я продавала квіти в магазині, де мерзла у кімнатах-холодильниках настільки, що застудила внутрішні органи. Також їздила у теплиці на збір помідорів. Тут, як пощастить: можеш весь день повзати по землі, згинатися і розгинатися, а можеш зривати з куща і класти в ящики. За 10-12 годин мусиш зібрати мінімум 20-25 ящиків. А ще працювала на заводі, де миють і фасують яблука. Там тонни яблук, але оскільки працює група людей, гуртом, то морально це неважко. До речі, окрім мене, на заводі працювали переважно українки, і жодна з них не розмовляла польською. Вони відповідали полякам українською, а коли я переходила на польську, дивились на мене здивовано.
— А на керівних посадах у таких місцях українки працюють?
— Так. І, на жаль, відносно своїх поводяться не завжди красиво. Наглядачка у теплиці була схожа на жінку з батогом: весь час ходила і кричала на українців, якщо ті повторно ходили до туалету чи обідали понад 15 хвилин. «Вербуванням» українок для роботи на потягах теж займалась українка. Вона могла б чесно попереджати, що на нас чекає, але ніколи цього не робила. Завжди казала: «Та ти ганчіркою там поводи так-сяк, і все». Хоча знала, що поляки завжди перевіряють якість виконання. Нерідко вона затримувала гроші, я мусила дзвонити і «вибивати» їх. І найголовніше — від однієї з дівчат, які працювали на потягах за контрактом, я дізналась, що миття вікон офіційно коштує 120 злотих, а не 85, які мені платили. Тобто йде обман дівчат. І жінка, яка наймає українок, заробляє на кожній 35 злотих за день. В якийсь момент я поставила собі за мету знайти неважку роботу за контрактом максимум на вісім годин, адже мушу встигати забирати сина з садочка. Шукала у групах у соцмережах, на сайтах праці, питала у знайомих. І таки знайшла. Теж на заводі, але я клею наліпки на фрукти, нічого не тягаю. Останнім часом замислююсь над тим, аби написати книгу про свій досвід. І на гонорар поїхати з сином до Іспанії.
«Ти перемогла», — сказала директорка їдальні. І підвищила зарплатню… на один злотий за годину
Людмилі 47 років. Після початку повномасштабного вторгнення разом із донькою-підлітком переїхала до Польщі, до Грембішева. Мала певні заощадження. За весь час мала лише одне робоче місце – працювала в їдальні гуртожитку, де безкоштовно поселили українців. Її задачею було розкладати їжу по тарілках.
— Оплата — 13 злотих за годину, але мені було не важко працювати [мінімальна ставка на годину для працюючих за договором доручення становить 18 злотих на руки. — Ред.]. До того ж я мала двогодинні перерви і час робити з дитиною домашню роботу, тому такі розцінки мене влаштували, — розповідає Людмила Коваленко, яка в Україні працювала продавчинею в магазині. — Роботодавці були мною задоволені, адже я дуже акуратна, підтримувала на кухні ідеальну чистоту. Іноді я підміняла колег, виконуючи інші види робіт, і теж добре справлялась. І ось одного разу моя колега-полячка, яка мила посуд, звільнилась, і мені запропонували її місце. Точніше — виконувати і свою, і її роботу. А полячка ця отримувала 15 злотих на годину, про що всі чудово знали. Тому мені здалось логічним, що за її працю я маю отримувати стільки ж.
Я чула історії про українських хлопців-далекобійників, які просили польського роботодавця підвищити їм платню. Натомість їх звільнили і найняли невибагливих пакистанців. Однак я відчула, що несправедливість буде заважати мені спокійно працювати, тому наважилась відповісти на пропозицію так: «Згодна стати на її місце, але платіть мені стільки ж, скільки їй». І отримала відмову у грубій формі. Мовляв, де вона і де я. Мене це образило, навіть обурило. І я, звичайно, розповіла усім жінкам гуртожитку, як зі мною обійшлись. А ще написала про це у вайбер-групі українців з нашого міста. І коли директорка їдальні стала ходити по гуртожитках і шукати нову працівницю, ніхто не приставав на її пропозицію. Вона такого аж ніяк не очікувала. І через деякий час прийшла до мене зі словами: «Ти перемогла». І, витримавши паузу, додала, що готова підвищити мені зарплатню до… 14 злотих!
Чи я погодилась? Так, бо звикла й мені навіть подобалось. Згодом в їдальні я познайомилась з пристойним поляком, залишила роботу, ми переїхали і незабаром одружуємось.
Не погоджуватись на мізерну зарплату і жахливі умови
Українці погоджуються на важку і низькооплачувану роботу через страх і розгубленість, — розповідає Sestry юристка Мирослава Омельчук.
— Українці готові працювати по 10-12 годин за меншу оплату замість восьми годин за щедрішу, виконувати тяжку і брудну роботу без підписання контрактів і ціною власного здоров’я — і все через страх і розгубленість. Лячно не знайти іншої праці, залишитись взагалі без грошей, лячно кудись іти і шукати. Часом намагаєшся допомогти, пояснюєш права та можливості, а жінка тобі відповідає: «Страшно, а раптом мене виженуть або депортують». Яке ще депортують? За що? Депортація під час війни неможлива!
Ще одна причина, чому українці погоджуються на важку працю без контракту, бо часто кваліфікації, здобуті в Україні, нічого не варті в Польщі.
— Треба час, аби перевчитись і здобути нову професію. А поки вчишся, оцінюєш себе нижче. Заспокоюєш себе, що це тимчасово. В результаті таке масове погодження на мізерну зарплатню і максимальне годинне навантаження призвело до утворення ситуації, коли безліч польських роботодавців не цінують своїх працівників. Якщо що — знайдеться заміна.
Мирослава Омельчук наголошує, що перед погодженням на будь-яку працю треба чітко дізнатись всі умови:
— Основні типи трудових договорів у Польщі — це Умова о працє [польською Umowa o pracę. — Ред.] і Умова злєценія [польською Umowa o zlecenie. — Ред.]. Перша регулюється Кодексом про працю і тому гарантує дотримання норм безпеки, санітарної гігієни, прав на оплачувані відпустку та лікарняний, а також оплату праці не менше мінімальної за 8-годинний робочий день. Друга регулюється Цивільним кодексом, а тому, грубо кажучи, не обіцяє жодних інших прав, окрім прописаних у контракті. На власний страх і ризик. Тому жінку, яка працює на Умові о працє, не можна змусити тягати більше прописаних норм (а це понад 12 кг на відстань до 25 метрів). Кожна робоча година вночі — це надбавка на 20 відсотків, а робота на вихідних чи свята — не менш ніж вдвічі більша ставка. За такого договору людина отримуватиме мінімум 2784 злотих на місяць (а з нового року 3262 злотих на руки). А якщо людина працює на Умові злєценіє, то тут у контракті можна прописати чи не що завгодно. Приміром, деякі «Бєдронкі» [популярний супермаркет у Польщі. — Ред.] підписують з працівниками договір про 12-годинну працю сім днів на тиждень — тобто без вихідних! І є жінки, які погоджуються на такі умови.
Юристка наголошує, що кожному українському робітникові потрібно читати закони, дізнаватись реальні розцінки на свою працю, вчити польську, розвивати затребувані на ринку навички і не погоджуватись на умови, які принижують. Часто саме ті жінки, які вирішили, що зможуть потягнути тяжку фізичну роботу в Польщі, хоча в Україні таким не займались, рано чи пізно втомлюються настільки, що повертаються назад додому, — додає Мирослава Омельчук:
— Українок багато. Ми «розбестили» роботодавців, тому ми і маємо змусити їх рахуватися з нашими потребами. І для цього треба навчитись не боятись.
Українська журналістка і редакторка. Працювала оглядачкою газети «Факти і коментарі», авторкою видань «Компаньйон», «Діловий журнал» і «Події та люди». Співпрацювала з Мінкультури Німеччини над циклом лекцій і матеріалів про психологію мас та пропаганду. Організаторка всеукраїнської благодійної акції «Фарби життя», у межах якої художники з різних країн світу малювали картини, які зараз висять на стінах українських онкоцентрів
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
%20(1).avif)
