Ексклюзив
Дезінформація
20
хв

«Не повинно бути свободи для тих, хто прагне знищити цю свободу»

«Боротися з пропагандою та дезінформацією необхідно. Причому не тільки з російською, але й китайською, іранською, адже мета там одна — зруйнувати фундамент західного суспільства. Всі вони воюють проти Заходу, використовуючи переваги демократичної системи на шкоду цій системі», — впевнений публіцист Олександр Фрідман

Марія Сирчина

СБУ регулярно викриває російські ботоферми, спеціалісти яких генерують сотні тисяч коментарів на день. Фото odessa-journal.com

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Не війну, а дезінформацію назвали головним глобальним ризиком для світу цьогоріч у Давосі. Люди з різних країн відчувають сьогодні серйозні складнощі з довірою до інформації та не знають, де шукати правди в океані новин. Ми живемо в епоху фейків, чим «завдячуємо» пропагандистам, левова частка яких працює на Кремль. Тільки на державні медіа Росія витрачає біля двох мільярдів доларів на рік, йдеться у дослідженні проєкту Debunk. А ще є соціальні мережі, зйомки кіно, ботоферми...

Про те, як працює російська машина промивання мізків, які наративи поширює та як у цій інформаційній війні виглядає Україна Sestry поговорили з дослідником світової пропаганди Олександром Фрідманом — публіцистом, аналітиком, істориком, доктором наук та викладачем новітньої історії й історії Східної Європи в університетах Саарбрюккена й Дюссельдорфа.

Олександр Фрідман. Фото з приватного архіву

«Росія як у війні, так і в пропаганді — бере не якістю, а кількістю»

Марія Сирчина: Павутиння російської пропаганди розкинулося по всьому світу. Тільки в Україні регулярно знаходять та знешкоджують десятки ботоферм, закриваючи мільйони(!) фейкових акаунтів у популярних соцмережах. Як працює ця система?

Олександр Фрідман: Структура апарату російської пропаганди дійсно дуже заплутана. Є ті, хто прямо підпорядковуються Кремлю й тиражують його наративи (інформація спускається з адміністрації президента до засобів масової інформації), а є «попутники», які підхоплюють почуті думки, оскільки поділяють цю точку зору, й добровільно несуть далі в маси.

Росія як у війні, так і в пропаганді — бере не якістю, а кількістю. Закидає своїми людьми поле бою, а своїми наративами — інформаційний простір. Росіяни навіть не замислюються над якістю інформаційного продукту.

Одночасно вони пропрацьовують декілька наративів. Одні розраховані на внутрішню аудиторію, інші — на зовнішню, деякі на тих і тих.

Починаючи з 2022 року російська пропаганда стала набагато агресивнішою. По-перше, тому що почалась війна. По-друге, тому що джерела поширення російської пропаганди (особливо в країнах Євросоюзу) стали закривати, телеканали відключати, сторінки в соцмережах та на YouTube — блокувати. Можливості Росії знизились, і це змушує її працювати агресивніше.    

МС: Якою є специфіка російської пропаганди всередині країни?

ОФ: Кремль запропонував російському міщанинові ту картину світу, яка йому дуже приємна. Де Росія, велична й непереможна, бореться за справедливу справу, всі навколо її ненавидять, але вона все одно обов'язково переможе. Це той образ, який відповідає запиту багатьох росіян. Тому така пропаганда й заходить. Насамперед — людям старшого віку, які пережили травму 1991 року, не переваривши її. Але, судячи з усього, ці ідеї перегукуються з почуттями й молодшої генерації. Основна проблема Путіна — це покоління, яке народилося вже при ньому й мешкає у великих містах. Це люди, які не дивляться телевізор, для них чуже все те, що верзуть Соловйов, Кисельов та інші (Володимир Соловйов та Дмитро Кисельов — відомі російські телеведучі-пропагандисти — Авт.). Ось з цим поколінням 1990-2000-х у Путіна все непросто, адже воно засуджує війну.

Аби зрозуміти, чому російська пропаганда ефективна, можу навести приклад Бучі. Будь-якій розсудливій, неупередженій людині зрозуміло, що Буча — це страшний злочин на совісті російських солдат. І за межами РФ у людей немає жодних сумнівів у цьому злочині. Чому ж тоді ті, хто мешкає в Росії та має можливості дізнатися, що насправді там відбулося, подивившись західні репортажі або навіть матеріали Аль-Джазіри, цього не роблять? Я неодноразово розмовляв про це з людьми, які знаходяться на проросійських позиціях. На початку дискусії вони виплескують на тебе фонтан пропагандистських «аргументів». Але в якийсь момент цей потік вщухає, і тоді людина каже вже від себе: «Мені все одно, хто кого вбивав у Бучі. На війні як на війні, може статися всяке. Можливо, наші це і зробили. Але я не хочу жити в світі, в якому такі злочини коять представники мого народу». Людям здебільшого приємніше вірити в чисту, переможну, відважну російську армію. Їх влаштовує версія, що Буча — це інсценування, аби заплямувати репутацію Росії. Так легше жити, тому людина вірить у це попри будь-які аргументи.

Російська пропаганда чорно-біла. Її споживачеві не треба нічого обмірковувати, аналізувати, йому пропонується чітка картинка: ми хороші, а проти нас воюють погані (фашисти, нацисти). Цю ж стратегію вони застосовують на Заході для аудиторії вихідців із колишнього Радянського Союзу.

10 класичних заповідей воєнної пропаганди Першої світової війни (сформулював британський дипломат Артур Понсонбі, систематизувала Енн Мореллі):

1. Ми не хочемо війни (держдіячі на момент оголошення війни завжди запевняють, що не хочуть цієї війни, але їм доводиться реагувати на провокації ворога й захищатися).
2. Інша сторона несе повну відповідальність за війну (агресор стверджує, що якби не розпочав цю війну, то супротивник знищив би весь його народ чи взагалі світ).
3. Ворог має обличчя диявола.
4. Справжні цілі війни маскуються під благородні (ніхто ніколи не говорить про геополітичні та економічні цілі конфліктів та свої колоніальні зазіхання. Всі агресори офіційно захищають малі народи або, якщо говорити про XX-XXI століття, демократію)
5. Ворог свідомо чинить звірства. Якщо помилки робимо ми, то вони ненавмисні.
6. Наші втрати — мізерні. Втрати ворога — величезні.
7. Наша справа священна.
8. Митці й інтелектуали підтримують нашу справу.
9. Ворог використовує незаконну зброю.
10. Хто не з нами, той проти нас. Ті, хто ставить під сумнів нашу пропаганду, — зрадники.

«Пропаганда використовує переваги демократичної системи на шкоду цій системі»

МС: Яка особливість роботи російських пропагандистів з європейцями, американцями?

ОФ: Росіяни відслідковують, які проблеми виникають у західному суспільстві, і грають на цих темах. Питання мігрантів, економічні, безпекові — всюди вони активно підливають масла у вогонь. Мета російської пропаганди — дезорієнтувати, збити з пантелику, намутити воду й посіяти недовіру.

Аби люди засумнівалися, чи дійсно варто підтримувати Україну. Зіграти на протиріччях, які є в суспільстві. А протиріччя є завжди, це нормально. Оскільки західні суспільства — демократичні, то все виплескується назовні, ведуться відкриті дискусії, обмін аргументами та думками. Пропагандисти втручаються у ці дискусії, закидаючи людей своїми наративами, сіючи розбрат. Пропаганда використовує переваги демократичної системи на шкоду цій системі.

У західному світі теж вистачає проблем. Більшість переймає російські наративи несвідомо. Не розуміючи, що це саме російські наративи. Люди, які кричать «Поверніть нам дешевий російський газ!» люблять не Росію, а дешевий газ. Вони просто хочуть менше платити. Але через такі підсвідомі речі проштовхується сумнів: а може там, в Україні, дійсно є нацисти, та й НАТО теж не святе, лякає й оточує Росію. Ми отримували собі газ за хорошою ціною, а тут через якусь Україну мусимо платити більше. Нехай би вже забрали собі росіяни ті території, ми тоді й далі будемо дружити й споживати. Звучить поверхнево, але саме на такому примітивному рівні це й працює.

Є люди старшого віку, консервативно налаштовані, яким всі ці ліберальні зміни суспільства чужі, це не та реальність, в якій вони хотіли б жити. Їм незатишно, вони не впевнені в завтрашньому дні. І тут їм показують Росію, яка бореться з усіма цими нововведеннями.

Сучасна російська пропаганда багато в чому перегукується з радянською (приміром, карикатури, якими вони заполонили свій інформаційних простір, здебільшого копіюють радянські). Крім цього, вона є послідовницею пропаганди часів Геббельса. Взяти хоча б риторику Дмитра Медвєдєва, який порівняв Україну з раковою пухлиною. Ракові метафори червоною ниткою пронизують статті та промови нацистів й вкорінилися саме завдяки ним. Можна сказати, що російська пропаганда використовує відомі старі схеми та правила, адаптуючи їх під реальність сучасного світу завдяки соцмережам та іншим технологіям, а також вкладаючи в цю діяльність шалені гроші.  

Закони пропаганди ідеолога нацистського руху Йозефа Геббельса:

1. Розумові спрощення: можно говорити й писати лише те, що зрозуміє навіть геть неосвічений.
2. Обмеження матеріалу: говорити й писати лише те, що вигідно. І тільки через підвладні ЗМІ.
3. Втовкмачуюче повторення: навіть зухвала брехня, яку повторили багаторазово, перетворюється на правду. Пропаганди має бути дуже багато, а її потік безперервним.
4. Закон суб'єктивності й емоційного нагнітання: якщо ми не переможемо, нас усіх вб’ють.
5. Відсутність вибору: вибір вже зроблений за людей, вони мусять лише прийняти інформацію, аби потім видавати почуті ідеї як власні.

МС: Які слабкі сторони російської пропаганди?

ОФ: Низький рівень експертизи й розуміння. Російська пропаганда схильна видавати бажане за дійсне. І тому росіяни часто помиляються, але ці помилки губляться в океані їхніх інших наративів і не грають великої ролі.

З останнього: нещодавно в Німеччині були протести фермерів, а потім ще забастовка залізничників. Забастовки викликані виключно економічними питаннями і жодного стосунку до України не мають. Але російська сторона відразу реагує і починає свої вкиди про те, що основна проблема Німеччини та погіршення економічної ситуації пов'язані з підтримкою України. Що німецька влада більше піклується про Україну, ніж про Німеччину. І все це подається як «ще трошки, і в Німеччині підніметься величезна хвиля проти Олафа Шольца та його уряду, його зметуть, Німеччина на порозі перевороту та революції». Медведев так і написав, мовляв, свого часу Німеччина підтримала фашистський Майдан, сьогодні підтримує фашистську Україну, і от зараз у них за це у самих буде Майдан. Вся ця інформаційна атака триває тиждень. Політичних вимог від протестувальників за ці дні так і не з'являється, всі крики про «зраду» виявляються пшиком. Росіяни, наче нічого й не сталося, перемикаються на інші теми. Як і їхня аудиторія.

Малюнок Олександра Барабанщикова

«Українці завжди перемагали креативністю»

МС: Який ви можете назвати свіжий російський наратив, який зараз шириться світом?

ОФ: Зараз вони просувають небезпечний наратив, що Україна програла цю війну. Мовляв, українська армія в агонії. Коли в 2022 році у російської армії все йшло дуже погано, над цими розмовами на Заході потішалися. Але 2023 рік — це рік неуспішних наступів як з російського боку, так і з українського. Втім російська сторона мовчить про свої невдачі, а педалює виключно тему українських. Зміщує акценти. На Заході проштовхується точка зору, що Україні дали шанс, її озброїли, але в 2023 році контрнаступу не вийшло, бо росіяни йому запобігли. І немає жодного сенсу Україні більше допомагати.

І небезпека в тому, що ці розмови мають певний вплив на західну аудиторію. Адже західний обиватель бачить: допомагали — не вийшло. Мало хто заглиблюється в тему і знає, що Україні дали далеко не стільки зброї, скільки просили українці для успішних бойових дій, а умови для контрнаступу були, м’яко кажучи, поганими. Що бачить обиватель? Тільки те, що очікування не справдились і що виходу з цієї ситуації немає. Одночасно з цим регулярно йдуть вкиди інформації про те, що Росія нарощує темпи виробництва зброї та налаштована боротися до кінця. І під цим інформаційним тиском закрадається думка: може, дійсно нічого не вийде? Ми стільки всього зробили: приймаємо українських біженців, відмовляємося від російських енергоносіїв, даємо зброю. Чи допоможе це? Бо голоси західних військових експертів, які не бачать ознак нового російського наступу та їхнього можливого успіху, чують, на жаль, не всі.

МС: Як виглядає Україна в цій інформаційній війні?

ОФ: Україна веде себе активно й креативно. Під час війни обидві сторони займаються пропагандою, але Україна працює витончено, а Росія незграбно.

Українська сторона не повідомляє про кількість своїх втрат, але щоденно дає інформацію про втрати ворога. З точки зору інформаційної війни це успішний хід. Саме українські цифри домінують на Заході. Саме цим цифрам довіряє світ, і це важливо.

Успішно розіграла Україна й карту зі збиттям двох літаків. Спочатку запустила новину, потім почекала на реакцію Росії та її абсурдні версії, далі Залужний підтвердив інформацію, а Зеленський у Давосі на цьому наголосив. Мовляв, як це немає успіхів — а збиті за один день два літаки? З точки зору пропаганди це успіх. Українці завжди перемагали креативністю.

Західні ЗМІ — вільні, демократичні, і попри симпатії до України там публікують не тільки те, що Україні приємно чути, але й інформацію про становище військових, корупцію, тиск на журналістів тощо. І разом з тим західна преса та громадська думка переважно на боці українців, це помітно з публікацій. Західні інтелектуали, відомі актори здебільшого відверто бажають Україні виграти.

Пропаганда під час будь-якої війни намагається перетягнути на свій бік значимих людей та інтелектуалів. В цьому сенсі в України повний тріумф. Ким може похизуватися Росія? Стівеном Сигалом? Важливо, щоб Україна цей капітал не розгубила, а для цього треба продовжувати говорити правду. Бо російська пропаганда проникнута брехнею.

МС: Від початку війни й вимушеної міграції українців за кордон соцмережами ширяться коментарі тисяч ботів про те, що українські біженки ліниві, що вони зрадили рідній країні, що вони соціальні туристки. Це дуже ображає українських біженок, які багато працюють та мріють повернутися на батьківщину. Як правильно реагувати на такі вкиди?

ОФ: Був у Палестині в 20-х роках минулого століття рабин Авраам Іцхак Кук, який сказав: «Ми не будемо боротися зі злом, ми будемо робити добро». Коли росіяни плодять зло, їхня мета — посіяти розбрат, невпевненість, зачепити, образити. І вони будуть далі й далі спускати в соцмережі через своїх ботів різноманітні історії про біженок, аби дискредитувати їх у світі.

Минулоріч у Німеччині через різні групи поширювались історії про те, що українські біженки підходять до російськомовних дітей і пригощають їх цукерками з отрутою. Чимало людей вірили цим розповідям. Ця теорія напряму відсилає до Середньовіччя, коли євреїв звинувачували в тому, що вони труять воду в криницях.

Люди, які в таке вірять, керуються виключно емоціями, вони будуть вірити в що завгодно. До цього варто ставитися як до атрибуту пропагандистської війни. Сперечатися немає сенсу. Російська пропаганда аморальна. Але ті, хто з українками знайомі особисто, хто з ними спілкувався і взагалі слідкує за ситуацією, в таке ніколи не повірить.

МС: У Давосі цьогоріч вперше визначили дезінформацію як головний глобальний ризик у світі. Як боротися з дезінформацією?

ОФ: Панацеї у випадку пропаганди не існує, але є розумне правило: аби боротися зі злом, треба говорити правду.

Боротися з пропагандою та дезінформацією необхідно. Причому не тільки з російською, але й китайською, іранською, адже мета там одна — зруйнувати фундамент західного суспільства. Всі вони воюють проти Заходу, використовуючи переваги демократичної системи. Спробуйте висловити альтернативну точку зору в одній з цих трьох країн, і вам швидко закриють рота. На Заході ж альтернативні точку зору — це нормально, чим і користуються пропагандисти, аби знищити ці суспільства та їхні союзи зсередини.

Зараз демократія в такому стані, що якщо вона не буде боротися, захищати себе, то програє. Треба блокувати джерела небезпечної пропаганди, як заборонили російські телеканали та заблокували YouTube Соловйова. Так, це можна назвати цензурою. Але не повинно бути свободи для тих, хто прагне знищити цю свободу...

5 способів від НАТО, як визначити дезінформацію:

1. Перевірити джерело (хто опублікував інформацію першим, хто її поширює)
2. Перевірити тон подачі (дезінформація викликає сильну емоційну реакцію, злість чи страх)
3. Перевірити, чи є ця історія в інших авторитетних джерелах (поодинокі історії часто є вкидами, адже серйозні видання завжди перевіряють інформацію)
4. Перевірити достовірність фотографій (дезінформатори часто використовують світлини інших подій, штучний інтелект, змінені й модифіковані фото тощо)
5. Перевірити власні упередження (дезінформація часто поширюється просто тому, що відповідає поглядам її споживачів)
No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка і редакторка. Працювала оглядачкою газети «Факти і коментарі», авторкою видань «Компаньйон», «Діловий журнал» і «Події та люди». Співпрацювала з Мінкультури Німеччини над циклом лекцій і матеріалів про психологію мас та пропаганду. Організаторка всеукраїнської благодійної акції «Фарби життя», у межах якої художники з різних країн світу малювали картини, які зараз висять на стінах українських онкоцентрів

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
український народний дім перемишль горків ігор

Український Народний дім у Перемишлі — це будівля, про яку не розкажуть під час туристичних екскурсій містом. За останні кілька років мені неодноразово доводилося відвідувати такі тури й щоразу місцеві гіди оминали згадку про українців — одну з ключових спільнот Перемишля, яка залишила по собі десятки архітектурних і історичних артефактів. Українську громаду Перемишля місцеві часто називають «православними», хоча це не точне визначення. У 1860-х роках, коли Перемишль активно розвивався завдяки будівництву фортеці-форпосту, тут проживало лише 10 тисяч людей, а до 1910 року їх кількість зросла до 56 тисяч. З них 12,3 тисячі — українці, які здебільшого були греко-католиками.

Український Народний дім розташований у центрі міста на Костюшки, 5. Колись це була модернова будівля, збудована коштом української громади за ініціативи Теофіла Кормоша — доктора права, адвоката, громадського діяча й члена місцевої української спільноти у 1903-1904 роках. Теперішній керівник Українського Народного дому Ігор Горків розповідає, як і чому місце, яке не помічають туристичні гіди, стало ключовим для українства.

«Не таке синє небо, не така зелена трава»

Галина Халимоник: Пане Ігорю, розкажіть історію вашої родини, адже вона, наскільки знаю, безпосередньо пов'язана з історією Народного Дому у Перемишлі ще у попередніх поколіннях. І певною мірою є віддзеркаленням історії багатьох українців, які ведуть свій родовід з південно-східних земель Польщі.

Ігор Горків: Родину моїх бабусь-дідусів депортували під час операції «Вісла» під гаслом «остаточного розв'язання української проблеми в Польщі» — в межах домовленостей між комуністичними урядами СРСР та Польщі, так як інші 150 тисяч українців з території Лемківщини, Холмщини, Надсяння та Підляшшя. До цього відразу після Другої світової війни близько пів мільйона українців було депортовано з теперішніх земель південно-східної Польщі до Радянської України, натомість звідти забрали більшість польського населення. У 1947 році ще 150 тисяч українців депортували на західну і північну частини Польщі — на так звані «повернуті землі».

Таким чином прокремлівський Уряд комуністичної Польщі хотів стерти українську ідентичність і полонізувати українців. Їм суворо заборонили повертатися на землі, які були для них рідними. 

Втім, на західних землях Польщі українці не бачили для себе майбутнього, бо там не було «українського життя»: свого театрального гуртка, свого часопису, свого священника, своєї церкви, своєї школи. Вони шукали місця, де є український священник, витрачали інколи день, щоб дістатися до церкви, відстояти двогодинну службу і так само день повертатися назад. Українці — народ, який дуже прив'язаний до землі. Тому все на новому місці для них було не так: і небо не таке синє, і трава не така зелена, і сонце не так гріло. 

Попри заборони, вони шукали можливість повернутися додому. Тим паче, що в Перемишлі залишався Український Народний дім, була церква. Перемишль став містом-міфом, що давав надію на відродження українського життя спільноти. Люди почали правдами-неправдами приїжджати саме туди, прописуватися в навколишніх селах, щоб відчути дух «українського життя». 

— Ця ідея закладалася від початку будівництва Народного Дому? 

Коли будували Народний дім у Перемишлі, це не була ідея саме української громади. Тоді був бум будівництва таких домів на Галичині. Українці будували свої народні доми, поляки — польські. Люди хотіли гуртуватися в окремі громади. Українці довго запрягали, тому Народний Дім у Перемишлі з'явився набагато пізніше за інші. Його збудували коштом місцевої громади й навколишніх сіл, які були переважно українськими, плюс за підтримки української діаспори. 

У будівництво була закладена дійсно велична мета — цей дім мав стати символом воскресіння України-Русі, яка повстане незалежною державою на карті Європи так само, як повстав він. Навіть купол побудували, як для церкви. Фасад прикрасили синьо-жовтим орнаментом, а в театральному залі всередині є орнаменти з різних регіонів України: від Сяну, який бере початок на Львівщині, до Дону, з написами про відродження України.

Український Народний Дім у Перемишлі

Українська спільнота Перемишля мала дуже свідому громадянську позицію та україноцентричний менталітет. Для відродження українства Перемишль відіграв надзвичайно важливу роль. Саме тут вперше пролунала пісня «Ще не вмерла України», що згодом стала національним гімном держави, автор музики Михайло Вербицький народився у селі неподалік від Перемишля та похований на території сучасної Польщі. З театральної сцени Народного дому пророчу поему «Мойсей» читав Іван Франко. 

Український бізнес Перемишля започаткував два вихідних дні 9 та 10 березня — у день народження та роковин Тараса Шевченка

Вони були наповнені культурно-просвітницькими подіями. Тому не дивно, що українці Польщі, яких прокремлівські комуністи хотіли позбавити ідентичності, шукали місця, де вони могли відчути себе українцями без страху, де було б «українське життя». 

— Що було в цей час з Українським Народним домом у Перемишлі? 

У 1947 році все майно української громади, як і  інших товариств, було націоналізоване. Після смерті Сталіна в Польщі почалася відлига, комуністична влада дала право національним меншинам створювати свої товариства. Це був 1956 рік. По одному товариству з’явилося у білорусів,  українців та інших меншин.

«Українське суспільно-культурне товариство», як воно називалося, було повністю підконтрольне польській комуністичній владі: доноси, контроль за висловлюваннями, думками. Втім, навіть у такій формі це дозволило українцями бодай якоюсь мірою відродити свою спільність: у культурних заходах, у діяльності. Тут працював театральний гурток, випускався часопис «Наше слово», був пункт навчання українській мові. 

Українська громада Перемишля роками зверталася до місцевої влади щодо повернення будівлі, але не могла цього добитися. Три покоління намагалися зберегти будівлю  через оренду частини приміщень. Спочатку це була одна кімната, далі дві, три, згодом театральний зал — так українці дбали про будинок, були поруч з ним, намагалися врятувати від руйнування та забуття. 

За 1 відсоток вартості — 100 відсотків ідентичності

— Пам’ятаєте, як ви вперше прийшли до Народного дому?

Я народився на півночі Польщі, але багато чув в родині про Український народний дім в Перемишлі. Батьки намагалися підтримувати в мені розуміння, що я українець, громадянин Польщі українського походження, вдома ми говорили українською, я навчався в українській школі. Тому у мене завжди було зворушливе й особливе ставлення до цього місця. І переїзд до Перемишля був для мене свідомим рішенням.  

Завжди хотілося побачити цей будинок. Це сталося у 2007 році. Тоді народний дім роздали під комунальні квартири, відкрили там громадський туалет. Стан був жахливим. 

«Українське суспільно-культурне товариство» проіснувало до 1989 року. Воно було ліквідоване через тісний зв'язок з комуністичним режимом, на заміну йому прийшло «Об’єднання українців у Польщі». Згідно з нормою Закону Польщі про національні меншини, до них належать меншини, які мешкають на території Польщі останні 100 років. Українці жили на території східної частини Польщі завжди, а не лише останні 100 років. Їх неможливо асимілювати остаточно. Про це свідчить і той факт, що під час перепису 2011 року українську національну ідентичність заявило більше українців, ніж під час перепису 2002 року. 

Українська громада неодноразово зверталася до муніципалітету з проханням передати їй будівлю, але ми змогли дійти згоди лише у 2011 році. Саме «Об’єднання українців у Польщі» викупило будівлю у місцевого муніципалітету за символічний один відсоток вартості. Це рішення також було пов'язане із взаємною поступкою з боку України повернення полякам будівлі Польського дому у Львові. 

Пізніше українська громада зібрала 6,5 мільйонів злотих приватними пожертвами й грантами з необхідних 12,5 млн на ремонт будівлі. Ремонт почався з театральної зали: нам здавалося надзвичайно важливим показати, як зміниться життя будівлі після того, як вона повернеться до української громади. Хотіли, щоб з перших днів там почалися культурні й інтеграційні заходи. 

Відтоді це місце працювало не тільки для української громади, воно стало місцем міжкультурного діалогу, близького знайомства й подолання стереотипів. Адже ніхто не повинен бути сегрегованим у свою культурну бульбашку. 

— Правду кажуть, що місцева влада часто ігнорує пропозиції дружби від Українського Народного дому? 

Перемишль місто непростої історичної долі.

Українську тему використовують майже всі політики під час виборів, не зробивши висновків з помилок минулого

А оскільки весь час проходять якісь вибори, складається враження, що це безкінечний процес. Ми робимо все, що можемо, аби подолати стереотипи й упередження щодо українців, однак багатьом політикам простіше грати на виборчих симпатіях, призначивши когось ворогом. Часто історичні теми використовують як зручний ґрунт для маніпуляцій. 

Як ми з цим боремося? Розповідаємо факти — про внесок українців у польську пенсійну й податкову системи, наприклад. Коли відбувались фермерські протести у Перемишлі, ми акцентували увагу на збитках, які несли польські підприємці через блокування кордону.

До того ж ми активно запрошуємо до участі в усіх заходах польську спільноту  тільки в тісному контакті можемо подолати упередження. На жаль, не все залежить тільки від нашої громади, але наші двері завжди відчинені. І це єдиний спосіб — хоч і нешвидкий, — щоб збудувати українсько-польську спільність. Табличка на стіні Народного дому каже: «Нема вільної України без вільної Польщі, немає вільної Польщі без вільної України». Це мають усвідомити українські й польські політики та громади по обидві боки кордону. 

Театральна зала на 24 ліжка

— Водночас Народний дім в Перемишлі завжди був місцем сили для українців не лише Польщі. Зокрема, під час повномасштабної війни…

Так, ми завжди були поруч з Україною в усіх її випробуваннях. Коли стався Євромайдан, а пізніше Революція гідності, українці Польщі й поляки збирали гуманітарну допомогу. Коли українська сторона, керована тоді експрезидентом-втікачем Віктором Януковичем, заборонила ввозити гуманітарні вантажі, ми ділили їх невеликими партіями вивозили в індивідуальних автівках, збирали з українського боку кордону і везли далі.

Перед війною ми зібралися, щоб обговорити, чим Український Народний дім у Перемишлі зможе допомогти українцям. Ми розробили план допомоги, і якщо ви бачили в Перемишлі на вокзалі волонтерів, які підходили й допомагали українським біженцям дістатися до необхідного потягу, автобусу, отримати логістичну інформацію, це були українські й польські волонтери нашого Дому. 

Ми серйозно підготувалися, мали протоколи надання допомоги.

Театральна зала, де виступали українські й польські митці Соломія Крушельницька, Лесь Курбас, Оксана Забужко, Ольга Токарчук, Анджей Стасюк, перетворилась на тимчасовий хостел на 24 ліжка. Такою ми уявляли собі кількість українських біженців. Потім ми доставляли ліжка: 50, 80…

Загалом протягом пів року у нас зупинилося близько 5000 людей — з ночівлею і харчуванням.

Театральна зала пертворюється на прихисток для біженців, 2022. Фото: Адам Яремко

Український Народний дім в Перемишлі організував понад 1000-денне чергування на вокзалі. Наші волонтери зустрічали поїзди з України, допомагали жінкам з дітьми донести валізи, розібратися з логістикою. Ми підготували інформацію, яку доносили біженцям за 100 секунд. Основне, що варто було знати українцям, аби не натрапити на шахраїв і злодіїв. Працювали також у кімнаті матері й дитини. За всім цим стояв колектив «Об’єднання українців у Польщі» — польські й українські волонтери, які були готові в будні і свята.

За підтримки спонсорів вдалося відремонтувати іншу будівлю, де до 2024 року функціонував хостел для біженців. У ньому постійно перебували люди, які потребують тимчасового прихистку — видихнути й зрозуміти, куди рухатися далі. Був відкритий також шелтер для людей з інвалідністю, розрахований на короткотермінове проживання — від двох до трьох місяців. Ці люди й до війни стикалися з труднощами, а тепер їм потрібен додатковий час для адаптації та відновлення.

Нашою метою було допомогти людям спланувати майбутнє: знайти роботу, школу дітям, курси з вивчення мови. Через два-три місяці люди казали, що «далі вже самі» — і те, що вони можуть дати собі раду, — головна винагорода нашої роботи. Завдяки підтримці біженці повертали контроль над своїм життям. 

Завдяки різноманітним грантовим програмам нам вдавалося, наприклад, організовувати візити лікарів до хостелу, психологічну допомогу. Зараз через зупинку підтримки від USAID частину програм довелося скоротити — зокрема, напрям психологічної допомоги. Шукаємо, чим можемо це замінити, оскільки українська громада Польщі зайнята переважно зборами для фронту. Чимало організацій виходять зараз з участі в допомозі, хоча потреба в ній не зникла. Наша організація все ще залишається асистентом для українців з багатьох питань: переклад в складних життєвих ситуаціях, організація похорон, підтримка жінок, які мають народити.

Для нас роботи стало більше, бо коли всі йдуть, ми залишаємось одними з небагатьох
Понад 1000 днів повномасштабної війни першим контактом українців на вокзалі в Перемишлі були волонтери Народного Дому. Фото: Adam Jaremko

— Зараз дедалі частіше лунає думка про те, що частина воєнних біженців можуть залишитися в Польщі назавжди, оскільки вони вже змінили статус тимчасового захисту на робочі контракти. Яким має бути політика Польщі щодо інтеграції українців? 

Держава не повинна виключати з цього процесу громадські організації, які мають успішний тривалий досвід інтеграційної роботи. З моменту, коли Народний дім у Перемишлі відновив свою роботу, ми провели десятки спільних польсько-українських заходів. Ми позиціонуємо себе як Український Народний дім, в якому є місце для всіх мешканців Перемишля, а не лише для українців. 

Це підхід, який не будує навколо нашої громади мур, а відчиняє двері. Лише через постійні особисті контакти й відкриті культурні простори ми можемо побудувати справжній міст взаєморозуміння. Саме такі ініціативи, як наша, доводять: інтеграція — це не асиміляція, а співжиття, де кожен зберігає свою ідентичність, водночас стаючи частиною чогось більшого. 

Ф‍отографії: архів УНД у Перемишлі

20
хв

Табличка на стіні Народного дому каже: «Немає незалежної України без незалежної Польщі, немає незалежної Польщі без незалежної України»

Галина Халимоник
права жінок у світі ельжбета корольчук

Кожна четверта країна в світі зазнала регресу в сфері прав жінок, зазначає останній звіт UN Women 2024, а в Європейському Союзі близько 50 мільйонів жінок продовжують переживати високий рівень сексуального та фізичного насильства — як вдома й на роботі, так і в публічних місцях.

З докторкою соціологічних наук, професоркою Варшавського університету Ельжбетою Корольчук розмовляємо про ситуацію з правами жінок у світі, Польщі та Україні, а також про те, що варто робити, аби захистити й підтримати права жінок, які знову під загрозою

Вплив Церкви 

Ольга Пакош: Пані професор, що означає регрес прав жінок?

Ельжбета Корольчук: Це означає, що в багатьох країнах призупинився процес вирівнювання можливостей, а в деяких навіть погіршилась ситуація з існуючими правами.

Звісно, ніколи не було так, щоб усі учасники публічного життя, навіть у ліберальних країнах, приймали рівність статей

Завжди існували групи, які виступали проти прав жінок — репродуктивних, права на аборт, контрацепції чи рівності жінок у політичному житті.

Але у демократичних країнах існувала загальна згода, що ми повинні прагнути повноправної участі жінок у суспільному та політичному житті. Групи, які противились цьому, залишалися на маргінесі публічного життя. Сьогодні антигендерні погляди пересуваються в центр публічної дискусії і — залежно від країни — набирають різних форм.

Наприклад, в Афганістані, де в різні періоди XX століття були введені закони, котрі поліпшували становище жінок, сьогодні у жінок немає жодних прав. Фундаменталісти призвели до того, що жінки не можуть працювати, самостійно виходити з дому, навчатися. Вони не можуть брати участь ані в публічному, ані в політичному житті, більшість з них також зазнає насильства — є дані, які показують, що це може стосуватися аж 85% афганських жінок.

А в Сполучених Штатах, де протягом багатьох років політичний мейнстрім поділяв переконання, що права жінок є очевидною частиною демократії, зараз здійснюється напад як на демократію, так і на права жінок. Одне й інше пов'язано з розвитком антигендерних і консервативних рухів, які часто перегукуються з організованими релігіями — як з християнством, так і з ісламом, а також з ортодоксальним юдаїзмом, який теж ніколи не був другом жінок.

— А як із цим у Польщі? Минуло майже два роки від зміни влади. Чому ж, попри попередні обіцянки, досі не зроблено жодних кроків, аби хоча б частково врегулювати питання абортів?

— По-перше, тому що сучасний політичний клас — і це стосується не лише Польщі, а й багатьох інших країн — значно консервативніший за більшість суспільства. По-друге, питання прав жінок і прав меншин усе ще залишаються під потужним впливом релігійних інституцій.

Акція «Аборт! Так!» у Варшаві, 2024. Фото: Witold Jaroslaw Szulecki/East News

У Польщі ми спостерігаємо виразний культурний конфлікт: країна стрімко секуляризується — молодше покоління відходить від інституційної релігії, а часто й від віри загалом. Водночас значна частина виборців, переважно людей старшого віку, залишаються глибоко релігійними. Костел як політична інституція досі відіграє величезну роль — як на загальнодержавному рівні, так і на місцях. Нерідко єпископи фактично беруть участь у місцевому політичному житті. Велику вагу має й економічна міць Костелу — він залишається одним з найбільших власників майна в країні.

— Чи може зміна президента на щось вплинути?

— Чи можемо ми довіряти політикам? Це питання сьогодні ставить собі чимало людей. Обіцянки звучали ще два роки тому, під час парламентських виборів. Але, як свідчать дослідження, значна частина молодих жінок, які у 2023 році голосували за нинішню коаліцію, нині почувається розчарованою і зневіреною. Під час кампанії саме на них спрямовували зусилля мобілізації — зокрема, через обіцянки щодо репродуктивних прав, фінансової підтримки в питаннях, пов’язаних з абортами, рівності для ЛГБТ-спільноти тощо. Наразі ці обіцянки залишаються невиконаними. Що зміниться після виборів президента — побачимо.

Боюсь, ми маємо справу з ігноруванням виборчинь: спершу їм щось обіцяють, щоб здобути голоси, а потім не виконують обіцяного

Така стратегія не лише відштовхує конкретні групи виборців, а й загалом підриває довіру до демократії як політичного устрою. Питання в тому, наскільки самі політики усвідомлюють це і чи розуміють довгострокові наслідки таких дій.

Як соціологиня я не маю надмірних очікувань. Але як громадянка сподіваюсь, що правлячі партії зрештою прокинуться, і що зміна президента  призведе принаймні до вирішення таких базових питань, як заборона абортів чи нерівність прав ЛГБТ-спільноти.

У Польщі жертва не зобов'язана доводити, що сказала гвалтівнику «ні»

— Як нині виглядає ситуація з правами жінок в Україні?

— Війна — як і будь-яка криза — завжди негативно позначається на суспільстві. З одного боку, звісно, на чоловіках, адже саме вони здебільшого гинуть на фронті або несуть інші тяжкі наслідки, пов’язані зі службою в армії. З іншого боку, тягар щоденного виживання лягає саме на плечі жінок. Йдеться не лише про професійну працю, а й про діяльність, пов’язану з підтриманням життя родин, громад і загалом повсякденного функціонування людей. До того ж в українській армії служить чимало жінок, які несуть, по суті, подвійне навантаження.

Українка серед уламків будинку після російського обстрілу в Миколаєві, 2 серпня 2022. Фото: Kostiantyn Liberov/AP/Associated Press/East News

Війна також означає призупинення нормальної політичної боротьби, а це теж ускладнює можливість меншинам відстоювати свої права. Індивідуальні права, як і права окремих груп, відходять на задній план перед обличчям страшної реальності боротьби з російською агресією.

Попри це помітно, що в політичному сенсі Україна прагне інтеграції з Європою, а це відкриває можливості для впровадження рівноправних рішень. Наприклад, можна  порівняти Україну і Грузію — дві пострадянські держави, які стартували з подібних позицій. Якщо Україна рішуче обрала шлях євроінтеграції, — що, до речі, стало одним з чинників військового конфлікту, — і в цьому контексті ухвалила чимало рішень, як-от ратифікація Стамбульської конвенції, захист прав жінок і меншин, то Грузія рушила в протилежному напрямку. Вона наблизилась до Росії — зокрема, через релігійні питання, обмеження діяльності неурядових організацій та посилений вплив Православної церкви.

Грузинський уряд рухається в бік обмеження прав меншин, зокрема ЛГБТ-людей, що є частиною ширшого процесу звуження прав громадянського суспільства і простору для низових рухів. Це свідчить про те, що маємо справу не лише зі світоглядними чи культурними розбіжностями — ставлення до рівноправ’я є також елементом геополітичного вибору, який здійснюють держави. Так само було у випадку Польщі та інших країн, які вступали до ЄС — цей процес був пов’язаний з прийняттям принаймні частини зобов’язань у сфері рівноправ’я. І це, безумовно, має значення для конкретних рішень, які ухвалює держава, хоча результати не завжди відповідають очікуванням.

Під час акції протесту в Тбілісі, 18 квітня 2024. Фото: VANO SHLAMOV/AFP/East News

— Яких законів або правових механізмів бракує в Україні для підтримки прав жінок? Чи проблема полягає лише в кризі, спричиненій війною?

— Я не є спеціалісткою з українських справ — про це варто питати самих українок. Але думаю, що ситуація складна. З одного боку, варто запитати: наскільки відкритими є державні інституції до голосів меншин, зокрема жінок? Наскільки вони насправді представляють групи, які в суспільстві перебувають у вразливому становищі?

З іншого боку, проблема полягає також у способі реалізації наявних норм. Наприклад, коли йдеться про захист від насильства — одну з найфундаментальніших тем. Якщо такого захисту немає, зрозуміло, що громадянки не мають рівних прав.

Якщо вони не захищені у власному домі чи на вулиці, годі говорити про рівні можливості в політиці чи інших сферах

І тут постає питання: чи здатна держава, яка проходить через настільки глибоку кризу — воєнну, економічну, інфраструктурну, — ефективно гарантувати жінкам захист від насильства? Я думаю, ми повинні цього вимагати, але водночас слід розуміти, що це — надзвичайно складне завдання.

— А як із цим у Польщі? Чи польське законодавство дієве в контексті захисту жінок?

— Так, у багатьох сферах існують цілком непогані правові норми, але часто вони не впроваджуються належним чином. Прикладом можуть бути зміни, запроваджені у лютому цього року — щодо визначення зґвалтування.

Згідно з новими положеннями, зґвалтуванням є будь-яке порушення сексуальних меж без чіткої згоди. Тобто теоретично тепер жертва не зобов’язана доводити, що сказала «ні», — натомість кривдник має довести, що отримав згоду

Разом з тим у нас немає жодної масштабної інформаційної кампанії з цього приводу. Більшість людей навіть не знає, що щось змінилося. Немає відповідних освітніх програм. Не проводиться достатньо тренінгів для поліції та прокуратури, які дозволили б ефективно впроваджувати нові норми.

Такі речі мали б опинитися на перших шпальтах газет.

«Не можу повірити, що ми знову маємо протестувати проти цього лайна». Протест у США. Фото: Shutterstock

«Права жінок не даються раз і назавжди»

— Колись Сполучені Штати були прикладом у боротьбі за права жінок і реалізацію цих прав. А як тепер? Суфражистки перевертаються в трунах?

— Я сподіваюся, що Сполучені Штати стануть не лише прикладом того, як можна зруйнувати те, що здавалося вже здобутим, але й навчать нас, як це справді втримати. Варто підкреслити, що порівняно з Польщею, Україною та більшістю країн Східної Європи права жінок у США були гарантовані досить пізно — у той момент, коли більшість жінок у Східній Європі вже працювала й мала певну фінансову незалежність.

У Польщі жінки отримали право на аборт у 1953 році, а у США федеральне право на переривання вагітності було запроваджене лише в середині 70-х.

Хоча ще на початку 60–70-х років жінки боролися за доступ до легальних абортів, протягом останніх п’яти десятиліть США сформували образ країни, в якій права меншин і жінок дуже розвинені

Але ця боротьба за рівність завжди була напруженою, а противники рівноправ’я ніколи не залишались осторонь.

Сьогодні головна відмінність полягає в тому, що частина політичних еліт стала вкрай консервативною, і система захисту прав на федеральному рівні починає руйнуватись. Зокрема, це стосується рішень Верховного суду, який скасував норми, що гарантували право на аборт на федеральному рівні — зокрема рішення у справі Roe v. Wade

Ці зміни показують, наскільки важливо постійно пильнувати за дотриманням принципів рівності. Права жінок не даються раз і назавжди. Це також демонструє зв’язок між правами жінок і меншин та демократією. 

З одного боку, в недемократичних країнах дуже чітко простежується ерозія прав жінок, які зазвичай є тією групою, що першою втрачає свої права. Коли створюється жорстка ієрархія влади, жінки зазвичай опиняються внизу.

З іншого боку, критика прав жінок часто використовується як привід для атак на демократичні цінності й інститути. Напади на гендерну рівність сьогодні є інструментом у руках антидемократичних рухів, які мобілізують суспільство, викликаючи страх і переконуючи людей, що як рівність статей, так і сама демократія зайшли надто далеко. Прикладом може бути кампанія Трампа проти Камали Гарріс, яку зображували як речницю трансгендерної спільноти, а теми, пов’язані з фінансуванням операцій зі зміни статі у в’язницях, використовувались для мобілізації виборців і водночас — для висміювання ліберальної демократії.

Стратегія правопопулістів полягає в тому, щоб висміювати теми рівності, показуючи їх як щось абсурдне й таке, що загрожує самим жінкам, а заодно — підбурювати суспільство проти демократії як такої
Демонстрація на підтримку прав жінок в Афганістані, Лондон, 8 березня 2024. Фото: HENRY NICHOLLS/AFP/East News

— Що ми, звичайні жінки, можемо зараз зробити в Польщі та Україні, щоб захистити свої права?

— Відповідь ми вже знаємо від суфражисток: ніхто не дасть нам прав просто так, ми маємо їх вибороти. А коли вже здобудемо — мусимо їх захищати.

Це трохи схоже на шлюб. Зазвичай, якщо ми беремо на себе всі обов’язки, але не вимагаємо того, що нам належить, інша сторона не допоможе і добровільно нам наших прав не надасть

Те саме стосується і політичного життя.

Йдеться про голосування, підтримку організацій, які допомагають жінкам, а також тих, які виходять на вулиці — людей, які мобілізуються. Йдеться про підтримку конкретних жінок, які діють для інших. Навіть якщо ми самі не готові включатися — ми можемо підтримати їх. Йдеться про підтримку конкретних політикинь, а також про притягнення їх до відповідальності. Йдеться про те, щоб перевіряти, що вони роблять, на яких підставах, висловлювати свою думку. Це те, від чого ми ніколи не повинні відмовлятися. Чи то на Facebook, чи в публічних дискусіях, чи на робочому місці.

Ми все ще живемо в хорошому місці, де наш голос має вагу

Ми не в Афганістані — ми там, де цей голос у нас є, і ми можемо ним користуватись.

Ми маємо докласти зусиль, звикнути до того, що політична активність — це просто частина нашого життя, а не якась маргінальна річ, яка з’являється лише, наприклад, під час голосування, або й зовсім не з’являється. Бо тоді ми добровільно відмовляємось від можливості змінити світ.

Є жінки, які виступають проти права на аборт. Звісно, вони мають на це право. Але, на жаль, вони діють ані в своїх інтересах, ані в інтересах своїх сестер, подруг, доньок. Ніхто нікого не змушує робити аборт. Але у світі, де жінкам його забороняють, саме звичайні жінки заплатять за цю заборону своїм життям, здоров’ям, психічним добробутом. І на такий світ ми просто не повинні погоджуватися.

20
хв

Ельжбета Корольчук: «Ми все ще живемо в хорошому місці, де наш голос має вагу. Але щоб не втратити його, ми маємо ним користуватись»

Ольга Пакош

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Катерина Приймак: «Що більше жінок в армії — то більше прав у цих жінок»

Ексклюзив
20
хв

Олена Гергель: «Поки немає збігу за ДНК — надія є»

Ексклюзив
20
хв

Все добре, поки не бахне

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress