Ексклюзив
20
хв

2023 рік очима українських фоторепортерок і фоторепортерів

Фотографії, які обрала редакція видання Sestry, у деталях показують, яким був 2023 рік, — важким, вражаючим, сповнений болю і радощів

Beata Łyżwa-Sokół

Голуб миру від італійського стріт-арт художника Tvboy на будівлі зруйнованого Будинку культури в Ірпені. Фото: Efrem Lukatsky/AP/East News

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

2023 рік був для українців роком великих надій і великих розчарувань. Та коли разом зі старим роком відходять емоції, лишаються холодний розум, виваженість і тверезість — все те, що так потрібне нам для перемоги.

Ми зустрічаємо Новий рік у всеозброєнні — з любов’ю до своєї землі і рідних, з пам’яттю про наших загиблих героїв і друзями по всьому світу, які в нас вірять і нам допомагають. Ми вистоїмо, ми переможемо — й переможе Європа й весь цивілізований світ.

Київ, 10 лютого 2023 року. Фото: Viacheslav Ratynskyi

Під час повітряної тривоги школярі разом зі своїми вчителями навчаються у київському метро. У вересні 2023 року у Києві за шкільні парти сіли 240 тисяч дітей. Це на 60 тисяч менше, ніж було до великої війни. Загалом же в Україні працюють 12 975 шкіл, в яких навчаються 3 млн 951 тисяча учнів. Через війну навчальні заклади працюють у різних форматах: очно, дистанційно, змішано.

14 березня 2023 року. Фото: Oleksandr Gimanov/AFP/East News

З 13 на 14 березня 2023 року російські війська 93 рази атакували Херсонську область з різних видів озброєння. Під час обстрілу Херсона армія РФ влучила у приватні та багатоквартирні будинки. На цьому фото — сімейна пара, яка їде в автомобілі, пошкодженому російськими обстрілами.  

Бахмут, 25 квітня 2023 року. Фото: Julia Kochetova

«Ми на іншій планеті. Підвал замінований на випадок штурму. Бомбосховища вже нема. Ми повинні протриматися 24 години. Останні дні квітня. Через місяць впаде Бахмут. Я можу звикнути до вибухів, але не можу звикнути до того, як голосно співають птахи. У місті, де стільки смертей, життя, всупереч усьому, так сильно б'ється. Ми повинні протриматися 24 години. Ми жартуємо, якщо виберемося звідси, то щоб ніхто не казав моїй мамі, як це було. Бахмут став синонімом некролога, але ми приїхали добровільно. Дивлюся на вогонь. Скільки метрів до ворога? 70? 50? 30? Краще не кажіть мені», — так фотографка Юлія Кочетова описує зафіксований нею на передовій момент.

Херсон, 07 червня 2023 року. Фото: Libkos/AP/East News

6 червня російські окупаційні війська підірвали Каховську ГЕС, внаслідок чого її повністю зруйновано. Вода стрімко прибувала у населені пункти Херсонщини. Українська влада почала евакуацію населення із зон затоплення. Розслідувачі з Associated Press заявили, що внаслідок підриву Каховської ГЕС та повеней загинули сотні людей. На цьому фото Херсон з пташиного польоту на другий день після воєнного злочину російських військових.

Київ, 01 червня 2023 року. Фото: Alex Babenko/AP/East News

1 червня 2023 року, у День захисту дітей, армія РФ атакувала столицю України. Внаслідок ворожого удару загинули дві жінки та 9-річна дівчинка. Цей чоловік на фото в один день втратив відразу двох найближчих людей — доньку та онуку. Він кілька годин поспіль сидів над їхніми тілами, не в змозі повірити у те, що сталось. З початку повномасштабної війни РФ в Україні загинули 513 дітей, понад 1 680 дітей постраждали — такі дані оприлюднили 30 грудня в Офісі Генпрокурора.

Херсон, 07 червня 2023 року. Фото: Serhii Korovayny

Це фото облетіло весь світ — собака, який міцно обіймає ногу свого рятівника. Вівчарка Багіра півтори доби провела у холодній воді. Через переохолодження у неї відмовили задні лапи. Волонтери евакуювали пса з Херсонщині на Одещину, де він проходив реабілітацію у притулку для собак. Загалом внаслідок підриву Каховської ГЕС, за підрахунками Держекоінспекції України, могли загинути понад 883 мільйони диких тварин.

11 червня 2023 року. Фото: Vitaliy Yurasov

Майже 2600 українців — як військових, так і цивільних — вдалось звільнити з російського полону від початку повномасштабного вторгнення. Усього відбулося 48 обмінів, останній був 7 серпня. «РФ зараз обрала для себе нову тактику – не повертати військовополонених та цивільних осіб і максимально поширювати інформацію серед родичів військовополонених, що нібито Україна винна в тому, що не відбуваються обміни», — наголосив омбудсман Дмитро Лубінець. На цьому фото — захисник Азовсталі. Його вдалось визволити з російського полону у результаті обміну, який відбувся 11 червня 2023 року.

Харківщина, 04 липня 2023 року. Фото: Oleksandr Magula/AP

4 липня 2023 року російські війська ракетою «Іскандер» нанесли удар по Первомайську, що на Харківщині. Під час обстрілу постраждали 43 людини, 12 з яких — діти. Внаслідок російської атаки було пошкоджено 18 житлових будинків. На фотографії — мама зі своїми дітьми біжить під час російського обстрілу Первомайська.

09 липня 2023 року. Фото: Julia Kochetova

«Ці люди в просочених потом медичних рукавичках — особливі. Ці люди стоять на варті світла. Я дивлюся на сонячне світло, яке відбивається від термоковдри — такі красиві жовті плями. На ліжку, на обпаленій шкірі, на руках медиків. Як же ж дивно: таке гарне ніжне світло у такій темряві. Усе на контрасті. Водій не зупиняється на блокпостах, сирена голосно кричить.

Сергій ледве рухається. Він каже, що фотографії, які я роблю, дуже важливі: «Це історія. І ти це робиш». Він показує мені іграшку, яку йому подарувала донька. Він носив її на щастя у кишені своїх брудних піксельних штанів. Ми сміємося: «Талісман спрацював». Я себе ловлю на думці, що мені не цікаві люди, в яких під час війни чисті штани.

Грета позує мені всередині реанімаційного мікроавтобусу. Це її перша поїздка. Погляд Грети такий глибокий, ніби вона вже бачила багато болю. Тобто справжнього життя. Люди з такими очима особливі.

Роксі розповідає, що під час ротації у мобільному шпиталі «Австрійка» може приділити увагу кожному пораненому. Евакуація з поля бою — це напружена боротьба, рахунок йде на хвилини. Буває, що солдатам доводиться чекати ночі і нести поранених на руках. Точка стабілізації — це конвеєр, пекельний піт-стоп у пекельній гонці. А дорога до лікарні — це видих і можливість поговорити.

Все обличчя заклеєне пластирем. Але я бачу під ними кров, запечену на його щоках і під очима. Ось так виглядає свобода. Він жадібно п'є, вона тримає його за голову. Вони сміються. А світло таке гарне. Людині потрібна людина. І трохи часу, щоб подбати одне про одного», — описує своє фото воєнна фотографка та режисерка Юлія Кочетова.

10 липня 2023 року. Фото: Libkos/AP/East News

Андрій Смоленський пішов на фронт добровольцем. У складі 47-ї бригади український військовослужбовець (позивний «Апостол») отримав важке поранення під час бойового завдання. Чоловік втратив зір, частково обидві верхні кінцівки та чує лише на 30%. «Під час одного з розвідувальних завдань, снаряд упав зовсім близько. Дякуючи Богу, його побратими були поруч, надали першу допомогу та доставили його в лікарню», — писала у соцмережах дружина Андрія Смоленського Аліна. Жінка завжди поруч зі своїм коханим. Зараз український військовий перебуває на лікуванні в Івано-Франківську. Наприкінці жовтня 2023 року в межах міжнародної місії «Face the Future» Андрія Смоленського прооперували канадські реконструктивні хірурги.

Київщина, 12 липня 2023 року. Фото: Viacheslav Ratynskyi

Українські курсантки, одягнені в нову військову форму, розроблену спеціально для жінок, заплітають волосся під час заходу «Форма має значення». Жінки мають оновлений варіант літньої військової форми, яку тестували в польових умовах. Зовні вона не сильно відрізняється від чоловічої, але пошита з урахуванням будови жіночого тіла. На фото — членкині об'єднання «Патріот» — 48-річна Олена разом із донькою, 24-річна Влада та Марія, які плетуть коси. Жінки розповідають: попри те, що не у війську, вони готові стати на захист рідного Києва, якщо ворог атакує. Загалом у ЗСУ зараз служить 42 тисяч військовослужбовиць, з яких 5 тисяч — на передовій.

Київ, 03 серпня 2023 року. Фото: Roman Pilipey/AFP/East News

Життя триває, попри війну. І це щодня доводять українці, які знаходять у собі сили радіти кожному дню. Попри російські обстріли. Попри загибель близьких та друзів. Це лише один із фрагментів — на Володимирській гірці у Києві люди пішли в танок під звуки скрипки.

Київ, 06 серпня 2023 року. Фото: Roman Pilipey/AFP/East News

6 серпня 2023 року на монументі «Батьківщина-мати» у Києві замість демонтованого радянського герба встановили український герб. Чоловіки розмахують прапором України на висоті 62 метрів. Радянський герб провисів на монументі більше 40 років. Врешті-решт його демонтували 1 серпня 2023 року.

Полтавщина, 01 вересня 2023 року. Фото: Evgeniy Maloletka/AP/East News

У селі Горбанівка біля Полтави 1 вересня 2023 року попрощалися із загиблими українськими пілотами та авіатехніками двох військових вертольотів Мі-8 18-ї окремої бригади армійської авіації імені Ігоря Сікорського. Шестеро чоловіків загинули під час бойового вильоту 29 серпня на Донеччині.

Київ, 03 вересня 2023 року. Фото: Roman Pilipey/AFP/East News

На Володимирській гірці у Києві тривають заняття з його поруч із пам'ятником великому італійському поету Данте Аліг’єрі. Сам монумент, як й інші в українській столиці, обклали мішками з піском, аби російські обстріли не пошкодили їх.

Донеччина, 06 вересня 2023 року. Фото: Evgeniy Maloletka/AP/East News

6 вересня російські військові завдали ракетного удару по Костянтинівці Донецької області. Ракетами С-300 обстріляли ринок у центральній частині міста. Удар прийшовся на обідній час, коли там було дуже багато покупців. Загинуло 17 людей, наймолодшому було лише 18 років. Останки деяких жертв були настільки понівечені, що їх упізнавали за допомогою ДНК-експертизи. На фото — робота рятувальників та місцевих мешканців, які виносять з місця обстрілу поранену жінку.

Київ, 08 вересня 2023 року. Фото: Roman Pilipey/AFP/East News

Рідні та друзі вітають курсантку-першокурсницю Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Вона, як й інші 300 студентів, склали військову присягу на вірність українському народові. Церемонія відбулась на території Національного музею історії України у Другій світовій війні.

Харківщина, 06 жовтня 2023 року. Фото: Alex Babenko/AP/East News

15-річна Ксенія Муховата передивляється фотоальбом зі знімками своїх рідних. Її батьки загинули внаслідок російського теракту. Володимир та Світлана Муховаті були серед 53 інших людей, які померли від удару армії РФ по селу Гроза, яке розташоване у Куп'янському районі — за 35 кілометрів від лінії фронту. Російські військові влучили ракетою «Іскандер» по приміщенню магазину-кафе під час поминального обіду.

Херсонщина, 04 листопада 2023 рокує. Фото: Roman Pilipey/AFP/East News

Так виглядає театральна зала пошкодженого Будинку культури у селі Посад-Покровське, яке було на лінії фронту. До повномасштабного вторгнення Росії тут проживали 2240 осіб, після деокупації у населений пункт повернулось трохи більше півтори сотні. У Посад-Покровському пошкоджено 99% будівель, з яких половина зруйновані.

Київ, 04 листопада 2023 року. Фото: AFP/East News

Володимир Зеленський та Урсула фон дер Ляєн стоять на платформі київського залізничного вокзалу, де висвітлено символічне призначення потягу «Україна-ЄС». Президентка Єврокомісії прибула до Києва напередодні публікації звіту про прогрес України на шляху до членства в ЄС. Уже 8 листопада Урсула фон дер Ляєн заявила, що «Європейська комісія рекомендує, аби Європейська Рада розпочала переговори про вступ з Україною і Молдовою. Україна завершила... понад 90% необхідних кроків». Під час грудневого саміту лідери Європейського Союзу схвалили рекомендацію Європейської комісії про відкриття переговорів про вступ із Україною та Молдовою. Про це оголосив голова Європейської ради Шарль Мішель у мережі Х.

Донеччина, 22 листопада 2023 року. Фото: Alex Babenko/AP/East News

Так виглядає поле поблизу Бахмута з пташиного польоту. Усе воно вкрите воронками від російських обстрілів.

Київ, 25 листопада 2023 року. Фото: Roman Pilipey/AFP/East News

Діти та дорослі вшановують пам'ять загиблих під час Голодомору. Вони прийшли до Національного музею Голодомору-геноциду, де запалили свічки. 25 листопада 2023 року були 90-ті роковини Голодомору 1932–1933 років. За різними оцінками, голод забрав життя від 3,9 до семи мільйонів людей. На сьогодні 28 країн на державному рівні визнали Голодомор 1932–1933 років геноцидом українського народу. Відповідну резолюцію у 2022 році ухвалив Європарламент, а Парламентська асамблея Ради Європи — у жовтні 2023 року.

Донеччина, 06 грудня 2023 року. Фото: Julia Kochetova

Фотографка Юлія Кочетова відвідала бійців на передовій у Донецькій області у день Святого Миколая. І ось, як вона описує той день: «Замерзлі в мазуті руки тримають загорнуту у святковий папір коробку. Ці подарунки від Святого Миколая на тлі війни виглядають як протест, це зовсім інший вимір. Невідомий відправник написав листа, який солдат зачитує вголос: "Хороша новина — у Львові випав сніг". "Погана новина — в Донецькій області теж випав сніг", — додає його товариш і починає щосили реготати. Далі в листі йдеться: "Ми прогулювали уроки і пішли плести маскувальні сітки. Ми збираємося організувати студентську вечірку та збирати кошти на FPV дрони. А ще — у фільмі «Один вдома» Кевін дарує дикого голуба на знак дружби, яка ніколи не згасне. Такого голуба хочу подарувати тобі".

Ці подарунки для військових надсилали з усієї України, не знаючи, хто саме їх отримає. Не можу забути цього білого птаха серед війни — схоже на протест проти самої смерті. Марина грає на бандурі особливу пісню — "Щедрик". Її композитора вбили совєти, але ця пісня продовжує звучати по всьому світу. Бійці повернулися із завдання живими, у них чорні та втомлені очі. Бути живим — це не константа, і це дуже втомлює. Але музика змінює все в одну секунду. Напередодні я була за 1450 км від цих очей і цієї мелодії. Але серце хотіло бути тут. Тільки ми наповнюємо ці дні життям. Тільки ми даємо імена звільненим землям. Це ми звучимо. Це ми творимо цей світ — хиткий і непевний, але наш. У цьому місті розбитих дерев солдати дарують нам паростки дерев. Немає нічого живішого, ніж ці три маленькі горщики із землею та паростками. Я тримаю Ефку за лапу — цей пес теж з війни, як і всі ми. Її лапа тепла. На шиї у Марини крихітне тату: "Залишайся радісною". Іра придумала це свято з подарунками для солдатів, ми їдемо з війни в «завтра», де у нас буде зовсім інше звучання. Їй подзвонили, попросили знайти тіло. Іра обіцяє перевірити на стабілізаційних пунктах і моргах. Іде сніг, повітря різке, і я чую перші ноти "Щедрика"».

Київ, 15 грудня 2023 року. Фото: Evgeniy Maloletka/AP/East News

Мужні та сміливі, вони теж плачуть. Троє військових не стримують сліз під час прощання на Майдані Незалежності зі своїм товаришем, який загинув 9 грудня.

24 грудня 2023 року. Фото: Mykyta Schandyba

Начальник пресслужби 10-ї гірсько-штурмової бригади «Едельвейс» Микита Шандиба показав вражаючий фотопроєкт із військовим до Різдва. Цими фотографіями він ще раз хотів нагадати українцям, що тисячі захисників не зможуть зустріти зимові свята зі своїми близькими. Ці дні вони проведуть у холодних окопах та на полі бою.

Співавтори — Марія Гурська та Наталія Ряба

No items found.

Фоторедакторка, авторка текстів про фотографію. Протягом 16 років працювала у виданні «Gazeta Wyborcza», 6 з яких — головною фоторедакторкою. Випускниця факультету журналістики та політології Варшавського університету, а також Європейської академії фотографії. Викладає прес-фотографію в Університеті гуманітарних і соціальних наук у Варшаві (SWPS).

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Матеуш Ляховський, фото, воєнний кореспондент

Альдона Гартвіньська: Що відчуваєш, коли хтось називає тебе: воєнний кореспондент Матеуш Ляховський? 

Матеуш Ляховський: Після трьох років я майже звик до цього. На даний момент це просто моя професія.

Ким є воєнний кореспондент?

Це людина, яка робить репортажі про війну з так званої зони бойових дій. Відомо, що він може писати про неї з різних місць, але хоча б зрідка він повинен потрапляти в зону бойових дій, бо тільки тоді він буде розуміти, про що пише і говорить. 

Не можна бути воєнним кореспондентом, не маючи контакту з війною. А важко бути в контакті з війною, якщо ти не спілкуєшся з солдатами, якщо ти не їздиш на фронт, якщо ти не буваєш там, де відбувається війна

Я часто кажу, що війна — це щось на кшталт далекосяжного стихійного лиха найгіршого ґатунку, і око циклону знаходиться саме там, де проходить лінія фронту. Лінія фронту тут має вирішальне значення. 

Взагалі, термін «воєнний кореспондент» асоціюється з журналістами, які висвітлювали Першу або Другу світові війни, писали звідти кореспонденції, були поруч із солдатами на фронті. 

Воєнний кореспондент сидить з солдатами в окопах — в цьому суть професії.

Як ти готуєшся до роботи в зоні конфлікту? Яких заходів безпеки вживаєш, щоб захистити себе і людей, з якими працюєш?

Я працюю з мінімальною кількістю людей. Якщо я беру когось безпосередньо в зону бойових дій, то це один оператор, але я також часто знімаю все сам. 

Наприклад, я був у південно-східній частині Бахмута, коли бої йшли на заході або в самому центрі. Я чув на власні вуха звуки війни. 

Я тримався на безпечній відстані, але все ж був досить близько, щоб поговорити з людьми, які залишилися в місті, міг підійти до солдатів, які перебували десь в тилу. Це була моя найцінніша робота.

Тепер дрони не дозволяють мені так працювати. Доступ до міст став дуже небезпечним — безпілотники полюють на будь-який транспорт, який рухається під'їзними шляхами до фронту або вздовж лінії фронту.

Як я готуюся? Перевіряю карти, консультуюся з солдатами про те, яка ситуація на місці, хоча важливо пам'ятати, що це не завжди спрацьовує. 

Матеуш Ляховський. Фото з приватного архіву

Завжди беру з собою бронежилет, каску, джгути, особисту аптечку, так званої першої допомоги. Намагаюся їздити на справній машині. 

Але якщо чесно? Я не знаю, чи можна бути готовим до такої подорожі. Парадокс у тому, що можна підготуватися блискуче, але це нічого не дасть, бо тобі не пощастить. А можна взагалі не підготуватися і все пройде добре, бо пощастить. 

Треба завжди бути пильними, тому що ситуація може змінитися за п'ять хвилин. Така вже війна. І ти повинен цінувати досвід, і ти набуваєш його з кожною поїздкою. 

Я також думаю, що завжди треба думати про те, чому ти йдеш на ризик. Якщо ти відчуваєш, що це має сенс — ти хочеш щось записати, побачити, розповісти історію, у тебе є важливий матеріал — тоді ти можеш ризикнути.

Але ризикувати з цікавості —  це дурість. 

Чи вважаєш, що ця робота змінила твоє ставлення до життя і світу?

Так, і дуже сильно. Перш за все, вона змінила мене як особистість.

Війна повністю перевернула моє життя. За цю роботу треба платити ціну: здоров'ям, емоціями, стосунками

Чи заплатив би ти цю ціну вдруге?

Так. Я думаю, що це було того варте заради людей, яких я зустрів. Декого з них вже немає з нами.

Але перш за все це було варте того, щоб побачити певні речі, зрозуміти, зробити щось вартісне. 

Думаю, я кілька разів робив щось хороше завдяки цій роботі. 

Чи не складається іноді враження, що світу трохи набридла війна, що він трохи забув про неї? Чи поляки досі цікавляться війною в Україні?

На жаль, все менше і менше, і якщо це викликає інтерес, то це дійсно матеріали з фронту, які розповідають про солдатів, битви, а не про цивільні проблеми. Хоча інколи я розповідаю якусь гостру історію, і тоді відчуваю, що когось зацікавив.

Але світ не втомився від війни. Просто воєн стало набагато більше: Сирія, Газа, Ємен, Ліван. Легко відвернутися від війни в Україні, яка триває вже майже три роки.

Крім того, застій на фронті не дає нам можливості уявити будь-який прорив. Натомість ми бачимо повільний прогрес Росії, нездатність української армії зупинити росіян —  і через це ми перестали вірити в успіх.

Важливим є те, що в Польщі проживає понад мільйон українців, багато молодих чоловіків, в яких поляки бачать не жертв російської агресії, яким треба допомагати, а біженців. І це виливається в узагальнені думки про цю війну. Люди думають: яке мені діло, якщо цим молодим людям байдуже?

І важко пояснити, що ситуації різні, і ставлення людей різне.

Моя сімейна історія [частина родини Матеуша загинула на Волині — ред.] могла змусити мене ненавидіти Україну. Але я думаю, що не національність визначає нас як людей, а цінності, які ми сповідуємо і за якими живемо 

На жаль, більшість людей схильні до узагальнень. І в мене складається враження, що ставлення до українців у Польщі продовжує погіршуватися. Те саме відбувається і в зворотному напрямку.

На жаль, довіра і симпатія зменшується, і це результат нашого складного співіснування. Багато факторів сприяють погіршенню відносин між двома країнами. Справа не в тому, що війна просто стала нудною. Вона, в певному сенсі, стала частиною життя, частиною реальності, частиною інформації, і саме тому вона вже не так сильно зачіпає.

Матеуш Ляховський. Фото з приватного архіву

Але чи не складається у тебе враження, що більшість поляків не дозволяє собі думати, що війна нас не зачіпає і не торкнеться?

Є люди, які її бояться. Якщо вони можуть собі це дозволити, бо живуть у великих містах, то купують квартири в Іспанії чи Італії.

Вони також цікавляться геополітикою, знають історію, тому розуміють, що може статися і найгірше. Тому що союзи теж не вічні. Але більшість населення не бачить загрози зі сходу. І це не дивно, адже ми є частиною найбільшого і найсильнішого альянсу в історії, ми глибоко в нього вкорінені, ми в його структурах, ми проходимо навчання, ми беремо участь у місіях за кордоном. 

Цей альянс у багато разів сильніший за Росію, особливо з точки зору можливостей стратегічного впливу за допомогою авіації. НАТО є непропорційно більш небезпечним для Росії, ніж Росія для нього. У конфліктній ситуації, якби цей альянс працював як слід, у Росії не було б жодного шансу. 

На противагу цьому, зараз існує багато невизначеності щодо майбутнього. Зараз у нас буде новий президент США, який по-іншому говорить про НАТО і майбутнє самого альянсу. 

Росія, з іншого боку, не діє раціонально, тому що Путін не раціональний, його лінія не раціональна. Фішка злочинних ідеологій в тому, що раціоналізація таких людей — психопатів, соціопатів і фанатиків - зазвичай закінчується трагедією. 

Ми вивчаємо історію у дивний спосіб. У школі нам розповідали про Другу світову війну так, ніби Німеччина могла її виграти. А вона не могла. Було очевидно, що в якийсь момент вони програють війну. Тому що конфлікт Німеччини зі Сполученими Штатами, СРСР і Британією був заздалегідь приречений через її економічні можливості. 

Гітлер розпочав війну, яку мав програти. Він був просто ірраціональною людиною, психопатом. І зараз ми маємо — хоч і в менших масштабах — запальну ситуацію в Європі, де ми маємо справу з іншим диктатором. Звичайно, його не можна порівнювати з Гітлером, бо це не той масштаб злочинів і жертв, але механізм залишається той самий. 

Ми маємо людину непередбачувану, яка може зробити все, що завгодно, якою керують марення, параноя, вона є монстром. І до нього не можна застосовувати ті самі заходи, що й до нормальних людей 

Ми можемо відчувати себе в безпеці в альянсі, в який ми віримо, але це не означає, що ми не повинні захищати себе. Раціональні люди, зокрема, політики, повинні припускати найгірший з можливих варіантів і готуватися до нього, якщо він станеться. Тоді ніхто не прокинеться здивованим і ображеним. 

Особисто я не думаю, що нам загрожує війна —  поки в Україні йде війна. З іншого боку, якщо буде якийсь мир, то Росія може робити різні речі, і ми повинні бути готові до раптових геополітичних змін. Ми повинні мати можливість відбити можливий напад. 

Матеуш Ляховський. Фото з приватного архіву

Великі геополітичні зміни можливі і можуть бути неочікуваними. Ми чекаємо на початок нового президентства в США. Що Трамп може принести Україні?

Перемир'я. Питання в тому, яке перемир'я? Чи буде це гниле перемир'я? Чи це буде перемир'я, засноване на переговорах з позиції сили, про яке згадував Трамп, якщо Росія не захоче домовлятися. Багато українців, включно з президентом Зеленським та його оточенням, або щиро сподіваються на такий сценарій, або спритно використовують його для піару, оскільки розуміють, що США є ключовим партнером для України. 

Без США Україна не зможе продовжувати війну. Європейська підтримка України є недостатньою для того, щоб не лише ефективно вести війну, але навіть ефективно захищатися 

Нинішня стагнація на фронті також може призвести до перенапруження, до ситуації, коли Росія зважиться на якийсь великий наступ. І або вона його реалізує, або зазнає поразки, і тоді ця війна дійсно закінчиться. Це можливий розвиток подій у майбутньому. 

Є ще один поганий сценарій для України. Росія все ближче до того, щоб завоювати Донецьку область. Найважче для неї буде взяти такі міста, як Краматорськ і Слов'янськ. 

Якщо насправді на момент початку переговорів росіянам залишиться захопити лише ці два великих міста і близько 20 відсотків території Донецької області, то на столі переговорів може постати питання про здачу всього Донбасу в обмін на припинення вогню. Тоді найважливішим питанням для українців буде питання надання їм гарантій. Бо якщо вони віддадуть територію і не отримають жодних гарантій, то ми матимемо «Мінськ-3» — ситуацію, за якої війна буде лише заморожена, а Росія вичікуватиме два роки, щоб перезапустити конфлікт. За цей час вона відновить свої можливості, в першу чергу в плані техніки, оскільки Росія все ще має потужний мобілізаційний потенціал і людські ресурси, незважаючи на жахливий приріст населення. 

Росія також має сировинну базу, яка допоможе їй швидко підготуватися і завдати удару з новою силою. Удар проти набагато слабшого супротивника, виснаженого після трьох років війни. Україна, звичайно, намагатиметься відновити свій військовий потенціал, але давайте будемо чесними: це будуть важкі роки. Буде багато проблем, з якими Україні буде важко впоратися.

Те, що ти говориш, звучить песимістично. Чи є якісь позитивні сценарії?

Існує позитивний сценарій, що Трамп, бачачи, що Росія не бажає домовлятися, буде підтримувати Україну настільки сильно, наскільки це можливо, і це дозволить Україні вступити в переговори з позиції сили. 

Якщо НАТО і США дійсно покажуть Росії, що вони непохитні і сильні, і підтримають Україну, це буде дуже сильним аргументом для того, щоб не відновлювати війну. Я маю на увазі гарантію безпеки, що в разі можливого повторного російського удару авіація США або НАТО, яка є неймовірно потужнішою, знищить російську авіацію у відповідь на початок нової війни.

Авіація — це найбільша потреба України.

Так, але я говорю про системні рішення, а не про кілька чи десяток додаткових літаків. Кілька АВАКСів, тобто літаючих радарів, наземних радарів, більша підтримка ППО, тобто кілька додаткових батарей «Патріотів», могли б змінити ситуацію, причому суттєво. Плюс артилерія і ракети: більше ПТРК і ракет Storm Shadow. Якби Україна отримала кілька сотень танків і бойових машин піхоти, це б дуже сильно вплинуло на її боєздатність.

І ще є питання людей. Але це вже внутрішня проблема, яку Україна має вирішувати сама. На фронті не вистачає молодих, здорових і мотивованих людей. 

Якщо зараз в Україну в'їде сотня танків, а за кермом сидітимуть 50-річні, нічого не станеться. 

На жаль, в країні немає повної мобілізації. Здається, українці повірили, що якщо росіяни не змогли захопити Київ одного разу, то вже ніколи не зможуть, що якщо вони не змогли завоювати всю Україну, то вже ніколи не зможуть завоювати її знову.

І ця загроза досі існує. На мою думку, сьогодні вона є найбільшою з весни 2022 року, коли російська армія вийшла з-під Києва. Українське суспільство і український політичний клас повинні почати це усвідомлювати.

Як вважаєш, чи існує реальна загроза для Києва? 

Так, росіяни можуть спробувати провести велику наступальну операцію, наприклад, через Сумську область. 

Поки що ми не знаємо російської стратегії, але вона, схоже, не змінилася з початку так званої спеціальної військової операції. Офіційно говорять про захоплення Донбасу, але неофіційно кажуть, що гра йде на існування України. Путін і кремлівське керівництво досі не дають Україні права на існування. Під час своєї щорічної конференції, яка тривала чотири години, Путін з великою впевненістю відповідав на запитання журналістів і неодноразово натякав, що вважає українців росіянами, просто трохи викривленими. Тобто — знову і знову одне і те ж саме.

На щастя, поки що росіяни не входять в оперативний простір.

Що означає «не вступають в оперативний простір»?

Тобто російська армія прориває українську лінію оборони і прориває фронт, цей фронт руйнується, і вам доводиться будувати лінію оборони набагато далі та глибше. Зараз цього не сталося, і росіяни не намагаються цього зробити, бо 2022 рік зламав їм зуби. 

Але ніхто не сказав, що якщо українська армія слабшає, вони не спробують зробити це наступного року. Все також залежить від того, чи продовжуватиме Україна мати підтримку з боку країн НАТО і чи зможе вона впоратися зі своїми внутрішніми проблемами. 

Тому що проблема не в тому, що відбувається зараз, а в довгостроковій перспективі. Це те, куди все йде. І проблема полягає у відсутності системи в Україні. Тому що Росія вже побудувала систему війни, а щоб виграти війну, треба мати цю систему. Росіяни мають економічну систему, промислову систему, вони виробляють обладнання, вони постачають свою армію, вони мобілізують людей, і тому вони мають велику перевагу над українцями. У них є добровольці, які йдуть воювати за гроші. Дивлячись з такої перспективи, важко знайти позитивні моменти. І я думаю, що росіяни не планують цю війну ще на місяць чи два. Вони думають про неї як про довгу війну, зокрема, ідеологічну.

Яка перспектива для України? Які плани Росії?

Я думаю, що у росіян є кілька варіантів планів, залежно від того, що їм дозволить світ. Один з них полягає в тому, що якщо Україна не матиме міцної підтримки, вони вестимуть війну на виснаження. Вони будуть мучити українців доти, доки не досягнуть якомога більшої кількості своїх стратегічних цілей. 

Інший план полягає в тому, що якщо Захід підтримає Україну настільки сильно, що росіяни не зможуть йти далі, то вони зможуть завести війну в глухий кут і, можливо, спробувати повернутися до неї в майбутньому. Мені здається, що це і є російський план на даний момент

Україна з кожним місяцем війни має все більше і більше внутрішніх проблем. Добре підготовлені солдати гинуть, а на зміну їм приходять невмотивовані солдати, часто похилого віку. Україна не побудувала систему, яку має Росія. Досі все трималося на народному русі на початку війни, адже саме ці прості люди стали на захист України. Сама держава поки що не змогла побудувати систему, яка б дозволила їй ефективно захищати себе. Весь час Україна в цій війні, її безпека чи навіть існування тримається на цій одній речі. Я завжди називаю це однією ниткою. Якби її не було, якби ця нитка обірвалася, Україна просто перестала б існувати. 

Тобто Україна тримається завдяки вірі солдатів у перемогу. Але чи зберігається в суспільстві повага до військової форми?

У мене є таке відчуття, що солдати мають бути якось більш інтегровані в це суспільство після війни. Тому що вони є ключовими тут. Йдеться про побудову військового суспільства по-своєму, в якому ця повага до форми буде просто дуже високою. Це питання бути чи не бути Україні. Україна має стати Ізраїлем Європи. Я не говорю про Ізраїль в даний момент, при уряді Нетаньяху, який є просто злочинним урядом. Я знову говорю про системне рішення. Ізраїль був створений в оточенні ворогів, під постійною загрозою кризи, війни — або будь-якої загрози існуванню держави взагалі. Мобілізація і культ уніформи — так Ізраїль функціонував десятиліттями. Україні потрібно створити культ мілітаризму і, перш за все, культ армії, який буде поважатися —  щоб люди хотіли йти в армію, щоб не було так, що в армію йдуть тільки бідні, тільки ті, кого змушують. Солдати повинні мати належну кількість привілеїв, щоб це дійсно мотивувало людей йти в армію. Тому що без армії Україна не виживе. 

Хочеш миру — готуйся до війни.

Так, саме так. А Україні навіть не треба готуватися, бо вона вже давно перебуває у стані перманентної війни. Якщо не повномасштабної війни, як зараз, то гібридної або замороженої —  хоча замороженою її теж важко назвати, тому що всі ці роки на Донбасі продовжують гинути люди.

Матеуш Ляховський. Фото з приватного архіву

Але чи маєш враження, що повага до військових зменшується? 

Так, зменшується. Вона знижується весь час, тому що гинуть видатні солдати —  і гине їх все більше і більше. Також дедалі більше говорять про брак поваги серед командирів і політиків до життя солдатів на фронті. Втрати на фронті, про які повідомляють політики, справедливо ставляться під сумнів. Це одна з багатьох помилок з політичного боку: приховування цих втрат, вибудовування відірваної від реальності пропаганди. Між тим, про певні речі треба говорити прямо.

З іншого боку, значні привілеї мають приваблювати українців настільки, щоб вони хотіли йти в армію, незважаючи на небезпеку. Росія це зробила. У Росії ці солдати знають, що вони можуть загинути, вони знають, наскільки високий ризик смерті. Вони знають, що часто на фронті під час «спеціальної військової операції» з солдатами поводяться як з гарматним м'ясом, і все ж вони йдуть до армії тисячами. Чому? Тому що вони просто отримують великі гроші і вважають, що вони варті того, щоб ризикувати. 

Те ж саме має бути і з українського боку — хоча я не знаю, чи фінансові питання мають бути тут головною мотивацією.

І коли я чую, що президент Володимир Зеленський роздав усім українцям по тисячі гривень — хоча це, очевидно, гроші з іншої кишені, бо вони йдуть на гуманітарну допомогу, а не на армію, —  я думаю, що нам потрібно знайти гроші, щоб створити програму, яка зробить армію знову привабливою для суспільства. Тому що, якщо ми будемо продовжувати так, як зараз, то в результаті отримаємо 50-річних людей, які захищають український фронт. І раптом цей фронт знову буде під Києвом. 

Держава також повинна перемогти, щоб ставлення до солдатів змінилося. Солдати повинні мати належну кількість привілеїв, і після війни до них не повинні ставитися як до неповноцінних.

На жаль, хоча війна ще триває, неповноцінне ставлення вже можна побачити, тому що вже починають кружляти такі думки, що краще мати хлопця «ухилянта», ніж солдата, тому що останній сидить в окопах, він далеко, йому відірвуть ногу, а якщо не відірвуть, то обов'язково повернеться з ПТСР...

А «ухилянт» — на місці, вдома, в сім'ї. Це неприйнятно. 

Це неприпустимо, якщо Україна хоче вижити. З такими речами треба боротися, висловлювання таких думок публічно має переслідуватися за законом. Це може звучати як обмеження свободи слова, але все ж таки йде війна. Вся Україна зараз одягнена в єдину форму, і цю форму треба поважати. На мою думку, зараз це дуже важливо. Якщо не почати працювати над цим питанням, якщо армія не стане просто інституцією, до якої деякі люди хочуть вступити за власним бажанням, то без цього важко уявити, що Україна виграє війну проти країни, яка має 140 мільйонів населення, мобілізаційну базу в рази більшу і всі ці інші переваги, такі як сировинна перевага, база обладнання, фінансова база, територіальна база, авіація.

Є країни, які можуть дозволити собі не мати розвідки, не публікувати список своїх військових розвідників... Є країни, які можуть дозволити собі взагалі не мати армії, бо їм пощастило не мати агресивних сусідів з політиками-психопатами при владі. Україна, на жаль, має агресивного сусіда з президентом-психопатом, соціопатом, диктатором — з цілою армією, зі спецслужбами, які налічують сотні тисяч людей, які дуже експансивні, агресивні і вважають українську територію своєю. Україна має знайти відповідь на це, тому що без цього через деякий час тут не буде кому воювати. А без людей, які будуть захищати Україну і українські кордони, ми не переможемо.

Переклад: Анастасія Канарська

20
хв

Україна має стати Ізраїлем Європи

Альдона Гартвіньська

З 2014-го року поверненням військовополонених займався Об’єднаний центр з пошуку та звільнення військовополонених СБУ. Та з початком повномасштабної війни кількість бранців зросла у рази, і у березні 2022 року утворився Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими. Керівниця його Центрального представництва Юлія Павлюк наголошує: головне — знайти і повернути всіх полонених додому, але не менш важливим є супровід родин безвісти зниклих та тих, хто чекає на рідних із полону. 

Наталія Жуковська: Як формують списки військовополонених для обміну?

Юлія Павлюк: В Україні на початку повномасштабного вторгнення було створене Національне інформаційне бюро (НІБ). За умовами Женевської конвенції міжнародного права — це реєстр, в який вносяться всі оборонці, які зникли безвісті, незалежно від їхнього статусу. І навіть якщо військові не мають рідних, інформація однаково обов'язково потрапляє в НІБ від підрозділів, де вони проходили службу. Цей реєстр, по факту, і є списком на обмін, тому що він постійно передається російській стороні. Насправді, відповідно до міжнародних конвенцій і міжнародного права, під час ведення бойових дій обміну полоненими взагалі не мало б бути. Україна на сьогодні має унікальний досвід в цьому напрямку.

Немає чіткої і регульованої схеми, за якою б відбувалися обміни. Кожний обмін і кожні перемовини — це спецоперація. За кожну людину завжди різні перемовини

Звісно, що унікальність, методи і схеми проведення переговорів ми не розповсюджуємо. Це закрита інформація. Однак, якщо взяти у загальному, то звісно, є пріоритетність. Ті, хто потрапив у полон ще з 14-го року, — у пріоритеті. Ми розуміємо, що це люди, які понад дев'ять років перебувають у неволі. Утім, коли Росія пропонує повернути когось іншого з меншим терміном перебування в полоні, Україна забирає їх.

Звільнені з російського полону українці

Часом після обміну бувають непорозуміння і запитання від родин: «Чому того обміняли, а не нашого?» На жаль, ми, зі свого боку, не завжди можемо диктувати умови ворогу.  

Також у пріоритеті — важкохворі і поранені хлопці та дівчата. Взагалі, відповідно до міжнародного права, такі категорії військових повинні повертатися поза межами обміну до своєї країни. Однак ми знаємо, що наш ворог не виконує цих домовленостей. Загалом, офіційна позиція України незмінна: ми готові обмінювати всіх на всіх.

А кого «гірше» міняють?

Є категорія офіцерів певних підрозділів Збройних сил, Нацгвардії України, прикордонників, яких Росія неохоче віддає. До того ж, часом росіяни надають певну значимість військовим полоненим, які мають медійний супровід — ті, які на слуху у ЗМІ. Тож не завжди медійні історії позитивно впливають на обмінні процеси. Коли ми спілкуємося з родинами, то на цьому наголошуємо. Якщо рідні хочуть якимось чином допомогти, то треба обов'язково радитись з фахівцями. Війною мають займатися військові. Коли починається самодіяльність  — це не добре, і може лише нашкодити.

Якщо взяти статистику обмінів, то ми бачимо, до прикладу, якщо повертається 100 людей, то в цю цифру пропорційно включаються військові з різних підрозділів. І якщо Збройні сили — найбільші, то й у полоні їх буде найбільше

ЗСУ — це морська піхота, сухопутні підрозділи і штурмові бригади, розвідбатальйони, танкісти, артилеристи. Також у ЗСУ, до прикладу, є транспортна служба, яка не розпіарена, про них менше говорять, але їх також дуже багато в полоні. І от коли в родин виникає питання, чому наших мало, то треба розуміти, що ми беремо орієнтовно загальну кількість тих, хто може перебувати в полоні. А це десятки тисяч людей. І у кожному обміні буде більше людей зі Збройних сил України, трішки менше Нацгвардії, прикордонників тощо.

Юлія Павлюк: «Не завжди медійні історії позитивно впливають на обмінні процеси»

На щастя, є великий крок в перемовинах. І ми це бачимо по останніх обмінах. Ми змогли повернули дуже багато оборонців, які мали довічні засудження або терміни ув'язнення по 8-9 років.

Чому виникають затримки в обміні полонених? Чим обумовлені затяжні паузи?

Це залежить, на жаль, не тільки від України. Немає визначених термінів — наприклад, обміни щовівторка або кожної другої середи. Це ненормований процес. Бували моменти, коли вже були обумовлені терміни, кількість людей, але обмін відміняли або з боку Росії, або ж з огляду на загальну безпекову ситуацію. Якщо, наприклад, проходить обстріл пункту, де має відбутися обмін, то, звичайно, у той день чи у найближчий час обмін проводитися не може. 

Сам обмін — це спецоперація. Він може призначатися на 8.00 ранку, затягнутися до 12-ї або до 20-ї вечора

Іноді буває таке, що Росія виставила у своїх ЗМІ, що обмін вже проведений, а по факту він ще не відбувся. Умови, за яких відбувається обмін, багато в чому залежать саме від російської сторони. 

Де утримують українських полонених? Де найгірші умови? Що розповідають звільнені військові про полон?

Гарного полону немає ніде. Люди, перебуваючи в тюрмах та ізоляторах обмежені у доступі до свіжого повітря. Вони перебувають в одному приміщенні, де є вбиральня,  стіл, за яким вони харчуються, і там же сплять, єдине віконце під стелею, яке не відкривається. Іноді можуть бути прогулянки, але не всюди дотримуються режиму. З нашого боку єдине, що ми можемо і вимагаємо від країни агресора, — дотримання міжнародних умов і міжнародної конвенції. Якщо б вони утримували наших оборонців хоча б в тих умовах, які прописані у Женевській конвенції, то стан і здоров'я повернутих хлопців і дівчат був би зовсім іншим. 

Юлія Павлюк разом з Мар'яною Чечелюк, яка 25 місяців перебувала в полоні окупантів.

На жаль, ми не завжди можемо впливати на цю ситуацію. Звичайно, після повернення військові багато розповідають про тортури. Ми постійно звертаємося до наших міжнародних партнерів, зокрема до місії ООН та Міжнародного Червоного Хреста. Вони мають відповідати за стан наших військових.

Чимало звільнених хлопців мають серйозні захворювання, наслідки важких поранень, а також велику втрату ваги через катування та недостатнє харчування

Після повернення з полону вони проходять опитування спеціальними службами. Вчинені ворогом військові злочини ретельно документуються. Те, що ми зараз можемо робити, — документувати всі факти і передавати відповідним міжнародним структурам.

Як би ви оцінили діяльність Міжнародного комітету Червоного хреста (МКЧХ)? У чому складність роботи із ними?

На жаль, представників цієї організації у Росії майже не допускають до місць утримання українських полонених. Їхня робота на тимчасово окупованих територіях та в РФ на сьогодні є дуже обмеженою і недостатньою. Більшість наших захисників і захисниць, повернених з полону, стверджують, що не бачили представників Червоного Хреста жодного разу. Зокрема, це стосується і передачі листів та посилок. Навіть якщо вони передаються через Червоний Хрест, то до полонених не завжди доходять. Ми розуміємо, що адміністрація місць утримання може залишати посилки в себе. Утім, Червоний Хрест мав би проконтролювати, чи дійшла посилка до адресата. 

Юлія Павлюк: «Більшість наших захисників і захисниць, повернених з полону, стверджують, що не бачили представників Червоного Хреста жодного разу»

Тому ми звертаємося до всіх міжнародних організацій і закликаємо забезпечити виконання того мандату, який надано МКЧХ саме в країні агресора. Вони є гарантом безпеки наших оборонців там. Ми ж усіляко сприяємо Місії Червоного Хреста в Україні. Навіть створили так звані змішані медичні комісії. Тобто представники різних організацій, в тому числі Червоного Хреста можуть потрапляти до полонених і дивитися, в якому стані ті перебувають. Таким чином, ми хотіли, щоб Росія пішла за нашим прикладом і надала такий самий доступ до наших полонених. На жаль, на сьогодні ми розуміємо, що результату досі немає.

Чи можна цим пояснити, що до одних батальйонів у полоні росіяни ставляться гірше, ніж до інших?

Я бачу хлопців і дівчат, які повертаються. Присутня на кожному обміні. Я не можу сказати, що стан військових залежить від перебування у тому чи іншому підрозділі. Завжди говорю, що багато чого залежить від того, в якому стані оборонці перебували під час потрапляння в полон, витримки і внутрішнього стержня, який має кожна людина.

Тому, хто слабший за характером і духом,  йому, звичайно, важче. У нас був обмін, коли поверталися представники КОРДу України, Нацполіції. Один із військових з виду мав нормальну фізичну форму. Я йому поставила питання: «А як ви так? Яке у вас було утримання?». Він сказав: «Я просто всі свої зусилля максимально витрачав на те, щоб підтримувати себе в добрій формі. За найменшої можливості займався спортом — чи то віджимання, чи то підтягування».

Чому так разюче різняться умови перебування російських військовополонених від українських? Як формуються списки на обмін з їхньої сторони? 

Умови утримання різняться, тому що Україна — правова держава, і це нас відрізняє від нашого ворога. Ми дотримуємось міжнародних умов, конвенцій і законодавства. Саме тому нам допомагають всі цивілізовані країни світу.

Звільнена із полону медикиня 36-ї окремої бригади морської піхоти ВМС ЗСУ Галина Федишин (ліворуч)

Є прописані умови, відповідно до яких мають утримуватися військовополонені. В Україні існують табори — спеціальні місця для утримання полонених. Ми не такі, як росіяни. 

Щодо формування списків на обмін росіянами, то ми не можемо коментувати це. Тому що іноді навіть ті списки, які викидає Росія, не завжди відповідають дійсності

Якщо проаналізувати останні вкиди російського ІПСО, то в тих списках є люди, які вже звільнені з полону. Натомість, немає тяжкопоранених, тих, хто з перших днів війни у полоні, немає Маріупольського гарнізону, представників ЧАЕС, які також ще досі перебувають у неволі, хлопців з острова Зміїний. Тобто це все робиться для того, щоб зробити певний вкид і підбурити наше суспільство. На мою думку, вони формують списки рандомно. Також росіяни іноді включають до списків цивільних, яких мали б відпустити без обміну, якби дотримувалися Женевських конвенцій.

Якими мають бути перші кроки, якщо близька людина зникла безвісти або потрапила у полон? 

Перший крок, коли зникає безвісти військовий, — родина отримує сповіщення від територіальних центрів комплектування, якщо це підрозділи ЗСУ. Якщо це підрозділи Нацгвардії, прикордонників, поліцейських — вони отримують інформацію від своїх частин. Далі родини мають звертатися до правоохоронців і писати заяву про те, що їхній близький зник безвісти. І, звичайно, до координаційного штабу. Саме у нас люди можуть отримати роз’яснення з різних питань. На сайті координаційного штабу є особистий кабінет, яким мають користуватися рідні або представники оборонця. Там міститься найбільше інформації.

Рідні військовополонених та зниклих безвісти під час зустрічі із представниками Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими

Ми завжди наголошуємо на тому, що це дуже  потужна система, в якій необхідно вказати всю наявну інформацію про оборонця, і стежити за тим, щоб цей кабінет завжди працював. І звичайно — бути на зв'язку.

Чого не можна робити категорично? Чи відомі вам випадки, коли до сімей полонених звертаються із шахрайськими пропозиціями, тобто пропонують за гроші повернути з полону людей?

Ми постійно говоримо людям, що всю інформацію треба ретельно перевіряти з представниками силових підрозділів. Війною мають займатися військові. Буває таке, що шахраї користуються людським горем. Родини виставляють інформацію в соціальні мережі, і вони її використовують.

Юлія Павлюк під час зустрічі із рідними військовополонених

Моя особиста порада як представника координаційного штабу, як юриста правозахисника — цього не слід робити у жодному разі. Тому що в інтернеті інформацію можуть знайти ще і представники країни агресора. Шахраї її використовують для власного збагачення шахрайськими методами, а ворог — для отримання, в тому числі, якихось розвідданих.  Тому ми говоримо: «Радьтеся зі спецслужбами». Ми точно знаємо, як вірно прокласти цей шлях, щоб не нашкодити ані родині, ані оборонцю, ані безпеці держави.

Яким чином родичі або близькі полонених можуть посприяти звільненню з полону?

Сам обмін і повернення полонених — це оперативна спецоперація, до якої рідні не мають відношення. На сьогодні багато родин об'єднуються в громадські об'єднання. При координаційному штабі створено координаційну раду, в яку будуть входити представники саме громадських організацій. Ми розуміємо, що кількість зниклих безвісти військових занадто велика. Осягнути всіх координаційному штабу не під силу. Натоміть ці громадські організації будуть дотичні до цих процесів. Така робота є ефективною.

Вони також беруть участь у  міжнародних перемовинах, конференціях.  До того ж саме рідні часто знаходять у ворожих пабліках інформацію про полоненого — можливі фотографії, відеозаписи. Отриману і перевірену інформацію координаційний штаб додає в особистий кабінет. Така допомога родин вкрай важлива.

Як публічні акції на підтримку військовополонених допомагають прискорити обміни? Чи навпаки — шкодять? 

Акції нагадування, на мою думку, є доречними під час війни в країні. Наша нація має показувати свою згуртованість.

Акція на підтримку військовополонених

До того ж це постійне нагадування світові, що у нас триває кривава війна і досі тисячі полонених в країні-агресорці, яких треба повертати додому.

Акції нагадування — це для спільноти. Перемовинами і обміном займаються військові

Утім, коли проходять акції зі звинуваченнями, дискредитацією державних структур — це однозначно грає на руку росіянам.

Про катування, тортури щодо українських військовополонених у жовтні доповідала моніторингова місія ООН з прав людини в Україні. Водночас, вони зазначили, що зафіксували жорстоке поводження і з військовополоненими збройних сил РФ. Наскільки ця доповідь є об'єктивною?

Україна повністю відкрита до міжнародних спостерігачів. В першу чергу, для представників ООН і Червоного Хреста. Ми надаємо їм повне сприяння. Водночас російська сторона не допускає цих представників навіть до інтерв'ю з військовополоненими. І у нас виходить дуже нерівна ситуація, коли ми повністю відкриті і представники можуть опитувати російських військовополонених, потрапляти до місць позбавлення волі, а до наших хлопців і дівчат доступу взагалі немає. Тому це однобічна ситуація. Те, що нібито зафіксовано жорстоке поводження із військовополоненими збройних сил РФ, — це лише свідчення і слова. Скажу вам як колишній слідчий, що для того, щоб довести якісь злочини, треба докази. І це не тільки слова. Тут мають бути докази в плані місця огляду, самого стану оборонця. І коли ми бачимо повернутих наших хлопців, на яких є, скажімо так, тілесні ушкодження, це все фіксується. І це є більшою доказовою базою, ніж просто слова чи свідчення, які може хтось надати.

Звільнені з російського полону військові та керівниця Центрального представництва Координаційного Штабу Юлія Павлюк

Міжнародне гуманітарне право під час війни в Україні працює? Які шанси притягнути воєнних злочинців з РФ до відповідальності за порушення Женевських конвенцій?

Нам потрібно виграти війну. Всі винні мають бути і будуть покарані. Якщо ми говоримо навіть за фіксацію воєнних злочинів, то всі бачать в якому стані повертаються додому українські військовополонені. Докази і факти якими володіє Україна — беззаперечні. Відповідальність буде. Питання часу.

Фото надані пресслужбою Центрального представництва Координаційного Штабу з питань поводження з військовополоненими

20
хв

Юлія Павлюк: «Кожний обмін і кожні перемовини — це спецоперація»

Наталія Жуковська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Юлія Павлюк: «Кожний обмін і кожні перемовини — це спецоперація»

Ексклюзив
20
хв

Арігато годзаімас: як українці в Японії зібрали 33 млн грн на борщах і дідухах

Ексклюзив
20
хв

Модельєр Андре Тан: «Я двічі був банкротом. Сказав собі, що третій раз — не переживу»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress