Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Образи людства — фотовиставка «Україна. Історії опору» у Варшаві
«Подивіться на обличчя людей на фотографіях виставки, на їхні очі, їхній сум, на їхню втому. Вони говорять про людяність нашого часу. Важливо документувати те, що відбувається в Україні сьогодні, і ділитися цими історіями зі світом. На цих фотографіях можна побачити страх і втрати, але також мужність, стійкість й рішучість, волю до боротьби, прагнення до перемоги, а відтак і майбутнє України», — посол США в Польщі Марек Бжезінський
Дитячі малюнки на стіні підвалу початкової школи, де протягом 28 днів переховувалися понад 300 мешканців окупованого Росією села Ягідне Чернігівської області, 2022 рік. Фото: Mykhaylo Palinchak
No items found.
«Подивіться на обличчя людей на фотографіях виставки, на їхні очі, на їхній сум, на їхню втому. Їхні обличчя говорять про людяність нашого часу. Не обов'язково про щось хороше, але важливо документувати те, що відбувається в Україні сьогодні, і ділитися цими історіями зі світом. На цих фотографіях, які промовляють тисячу слів, можна побачити страх і втрати, але також мужність, стійкість й рішучість, волю до боротьби, прагнення до перемоги, а відтак і майбутнє України», — сказав на відкритті виставки посол США в Польщі Марек Бжезінський.
В Інституті фотографії Форт (IFF) у Варшаві відкрилася виставка «Україна. Історії опору», на якій представлені роботи митців з Німеччини, Італії, Польщі та України. У 2022-2023 роках Сандра Шільдвехтер, Аріанна Аркара, Рафал Мілах і Михайло Палінчак фотографували на Київщині, Чернігівщині, Херсонщині, Миколаївщині й Донеччині. Фотографів передусім цікавила доля цивільного населення, тому вони документували життя людей у бомбосховищах, зруйновану інфраструктуру та долю вимушених переселенців закордоном.
На відкритті фотовиставки Рафал Мілах підкреслив, що мета проєкту — нагадати людям про війну, про те, що вона триває, що гинуть люди, що цю тему не можна відтіснити на задній план, й що не можна відчувати втому від війни в Україні. Фотограф Аріанна Аркара з Італії присвятила виставку мирним людям, а також усім українцям, які все ще ведуть боротьбу в країні.
Окрім фотографій, на виставці представлено відео з антивоєнних протестів та публікації з Архіву громадських протестів (Archiwum Protestów Publicznych) присвячені долі українських вимушених переселенців. Виставка завершується фрагментом матеріалу, який підготувала платформа UATLAS.org, що збирає історії біженців та внутрішньо переміщених осіб від початку повномасштабного російського вторгнення в Україну.
«Україна. Історії опору», IFF у Варшаві, виставка відкрита до 17 березня, фотографи: Аріанна Аркара, Рафал Мілах, Сандра Шільдвехтер, Михайло Палінчак за підтримки UAtlas.org та Архіву громадських протестів.
Фоторедакторка, авторка текстів про фотографію. Протягом 16 років працювала у виданні «Gazeta Wyborcza», 6 з яких — головною фоторедакторкою. Випускниця факультету журналістики та політології Варшавського університету, а також Європейської академії фотографії. Викладає прес-фотографію в Університеті гуманітарних і соціальних наук у Варшаві (SWPS).
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Кар'єра Малкової стрімко пішла вгору саме під час війни, до того ж не тільки в Україні, а і в Польщі, куди Тетяна виїхала разом зі своєю великою сімʼєю на початку повномаштабного вторгнення. Sestry розпитали Тетяну Малкову про її життя на дві країни, зйомки у польському серіалі без знання польської та терапевтичний ефект горору «Конотопська відьма».
«Телебачення підсадило нас на негативні історії та постійні пошуки зради»
Оксана Гончарук:Тетяно, коли ви із сім'єю тікали від війни, чому вибрали саме Польщу?
Тетяна Малкова: Ми виїхали з Києва 7 березня. Я не хотіла їхати, це був вимушений крок заради дітей. Старша донька весь час зідзвонювалась з бабусями і підхопила від них синдром паніки. Лунало: «Мамо, я не залишусь, треба їхати». І я вирішила, що вивозити дітей треба, бо мені їхня психіка важливіша за все. Але куди, якщо на Західній Україні навіть в саунах вже не було місця, щоб просто переночувати?
Я зателефонувала своєму польському колезі по фільму «Смак свободи» Томашу Собчаку. Я ні на що не розраховувала, просто хотіла спитати, як там в Польщі ситуація. А він у відповідь поцікавився, де і коли нас забирати (посміхається). Томаш тоді дуже допоміг: знайшов нам на перші три місяці безкоштовне житло, допоки не знайшли собі квартиру в Варшаві.
— «Смак свободи» — це українське кулінарне драмеді, де Собчак грає шеф-кухаря ресторану…
— А я граю су-шефа того ж закладу. До речі, глядачам, які не є прихильниками горорів, я цей фільм дуже раджу, його можна дивитися навіть з дітьми. Це така класна позитивна казка на кшталт «Попелюшки», дуже світла й чиста. Глядачі в кінці плачуть від щастя і стан у людей такий, як буває при відчутті, що за тобою стоїть твій рід, який тебе підтримує. Я бачила людей, які виходили з показу зі словами «Тепер я можу все».
— Я про цей фільм прочитала недобрі рецензії…
— Ну, у нас же люблять депресивно-руйнівне кіно. Багато хто вважає, що в Україні нічого крім драми знімати не треба. Вважаю, що телебачення нас дуже зіпсувало. Нас присадили на негативні історії та на постійні пошуки зради. І це людей втоптує в такі низькі вібрації, що не знаю, як після цього можна чогось прагнути й досягати.
А фільм «Смак свободи» — для тих, хто втрачає віру
До речі, цей фільм у травні 2024 показали в Польщі, і полякам він сподобався.
— За два роки перебування в Польщі ви знялися вже у вісьмох проєктах. Як отримали першу роль?
— Коли ми приїхали до Варшави, відразу почали разом з чоловіком шукати продакшени, заповнювали анкети, що ми тут. На той момент спеціально для українців зʼявилося чимало таких анкет з допоміжними сторінками, де можна було не тільки акторам, а і будь-яким митцям з України про себе заявити.
На мою пропозицію відгукнувся продакшн, який знімає популярний серіал «На добре і на зле» («Na dobre i na złe»), що виходить вже 25 (!) років. Ціле покоління поляків виросло на цьому серіалі. І думаю, він буде зніматися ще 25 років.
Це медичний серіал і його особливість в тому, що його автори досить швидко реагують на актуальні події в світі. Коли почалася війна в Україні, автори миттєво прописали її в сценарії і відразу почали пошуки акторки, яка б зіграла українку, яка колись вчилась в Польщі і трішечки знала мову. А я на той момент геть не розуміла польської — не читала, не розмовляла і навіть більше — не прагнула цього, бо хотіла додому. Але якимось дивом я вивчила текст, і проби вийшли пристойні — мене затвердили.
— А як ви далі знімалися без знання польської?
— Пристосовувалась. Але якщо хтось з акторів переставляв текст місцями, для мене це була катастрофа. Я просила колег, щоб не було жодних змін по тексту (сміється), весь час ходила з гугл-перекладачем і вчила, вчила, вчила… І якось на адреналіні все у мене вийшло. Планувалося чотири серії за моєї участі, а в результаті я знімалася півтори роки.
Українська зірка в польському кіно
— Після вдалого дебюту у вас у Польщі з'явився власний агент?
— Він зʼявився відразу, тому що актори в Польщі без агентів не працюють. Вже після «Na dobre i na złe» я знялася в кількох серіалах та в польській комедії «Game over», яка, маю надію, скоро вийде на екрани.
Ролей у польських серіалах у мене було б значно більше, якби я погоджувалась грати мертвих, проституток і сурогаток
Але я таке не граю. Намагаюсь обирати більш цікаві історії, де мій персонаж — живий, не голий і не проститутка (сміється). Мене запрошували також в серйозний повнометражний польский проєкт, але я на той час вже була задіяна в зйомках українського детективного серіалу «Пес Альф».
— Чи багато у польському кіно зараз зʼявляється історій, де фігурує війна Росії та України?
— Звичайно. Окрім серіалу «Na dobre i na złe», українська лінія фігурує в ще одному культовому польському серіалі, якій теж знімається в Польщі кілька десятиріч, у ньому наша Лера Гуляєва грає українського ветеринара. Але будемо щирими — розраховувати українцям на головні ролі в польских історіях не варто.
— Бачила фото, де ви поруч з легендарним польським актором Данієлем Ольбрихским і із зіркою сучасного польського кіно Матеушем Яніцьким. Що це за проєкт?
— А це і є серіал «Na dobre i na złe». Матеуш Яніцкий грає в цій історії мого коханого, від якого я народила. А Данієль Ольбрихський — його дідуся. Грати поряд з такою легендою — дуже знаково для мене, я багато чому в нього навчилась.
А Матеуш Яніцкий є співорганізатором фонду, який допомагає українцям. Він займається допомогою не тільки українським біженцям, а і сирійським, білоруським тощо. Матеуш знявся у фільмі «Зелений кордон» («Zielona granica») Аґнешки Голланд про проблеми біженців на білорусько-польському кордоні на початку 2020. Стрічка стала скандальною в Польщі саме через критику влади, яка не досить коректно поводила себе з біженцями.
У другу річницю повномасштабного вторгнення у Краківському драматичному театрі відбувся концерт «Солідарні з Україною 2024», де взяли участь чимало українських та польских зірок, зокрема я. Ми разом з фундацією «Stand with Ukraine foundation» збирали кошти на допомогу українським дітям з прифронтових регіонів і дітям, які під час війни втратили батьків.
— Ваша старша донька Аліса нещодавно склала іспити до польского ліцею. На кого вона пішла вчитися? Як пройшла адаптація у новій країні?
— Я правильно вам цю спеціальність українською і не назву, але вона звʼязана з політологією. Донька сама її обрала, а я намагаюсь не втручатися в «особисте життя» підлітка.
Але період адаптації у всіх моїх дітей був досить складний. Дітям на початку прийшлось піти вчитися у невеличку сільську школу, яка геть не була схожа на ту школу, в яку вони ходили в Києві. У Аліси був сильний стрес на тлі того, що вона втратила всіх друзів, і в якийсь момент вона просто лягла на диван і сказала, що нічого не хоче. Виходила вона з цього важко, з нею прийшлося дуже багато розмовляти. Але ми все подолали.
— Ваш чоловік режисер та актор Дмитро Малков виїхав на початку війни до Польщі як батько трьох дітей. Чим він зараз займається?
— У Діми кінодосвід понад 25 років. Він працював і з «Кварталом 95», і багато зробив окремо. У Польщі чоловік, як і я, почав робити одразу все. Багато грав як актор в Польщі і навіть в Румунії. Звичайно, йому пропонують грати ролі українців.
Сьогодні в контексті того, що наша війна фігурує в багатьох європейських кіносценаріях, на українських акторів зʼявився чималий попит
— Дмитро Малков у 2023 році як режисер зняв в Латвії військову драму «Чорнобиль 2022. Вторгнення» про захоплення росіянами ЧАЕС на початку війни. Чому фільм знімався саме в Латвії?
— Навмисне знімали в Латвії, тому що у проєкта дуже важлива місія — показати ситуацію саме європейському гладачу. Фільм заснований на реальних подіях, це насамперед історія про слейклайнерів — тобто канатоходців (екстремалів, які ходять по натягнутій линві). На ЧАЕС вони привʼязували свої линви до радіовежі. 23 лютого 2022 року канатоходці поїхали в Чорнобиль, і на їхніх очах почалося вторгнення росіян в Україну.
У фільмі є документальні кадри, але фільм художній. Героїня — латиська блогерша, через мобільний якої європейський глядач спостерігає за війною. Через свою безпомічність дівчина відчуває на собі все, що може з жінкою зробити ця російська гидота. В фільмі відбуваються досить жорсткі події і ця героїня введена в цю історію навмисне, щоб показати, що якщо європейці будуть лише спостерігати та охати-ахати, то діла не буде. В Латвії цей фільм був неймовірно успішним: він одраз зайняв четверте місце по переглядам за всю історію існування платформи, на якій транслювався. Адже глядачі були неймовірно шоковані побаченим.
«Конотопська відьма» — це психотерапія в кіно»
— І тут саме час поговорити про «Конотопську відьму» (далі КВ). І про те, наскільки цей фільм шокуючий та страшний…
— Як для кого. «Конотопська відьма» — лайт-варіант того, що вже майже три роки відбувається на війні в Україні.
Сама не люблю лякатися в кіно, я не прихильниця жанру горору, але ця історія — це некласичний фільм жахів. У класичному маньяк переслідує хорошу компанію, а в КВ історія подається навпаки. І що важливо — фільм має світлий фінал, навіть я сказала би психотерапевтичний.
Коли ми приходимо до психотерапевтів, ті починають говорити, що в нас не пропрацьований гнів та пропонують робити різні техніки: кричати, бити подушки тощо. І в цьому КВ— справжня кінотерапія. Адже разом з героїнею ти як глядач робиш все те, про що давно фантазуєш, а в фіналі тобі показують вихід — після чого ти можеш вийти і залишити те, що тебе турбувало, в кінозалі. Для мене це як переключитися з режиму помсти в режим «думаю про себе» і відновити сенси життя.
— Ви розповідали, що вас вразив сценарій фільму, написаний Ярославом Войцешеком. І що саме якість історії викликала бажання в ній знятися. Чим саме він вас зачепив?
— Це дуже глибока історія, яка мала шанс стати культовим кіно. Досить добре розкрита українська міфологія і показана трагедія людини, яка в свій час добровільно відмовилася від величезної магічної сили заради кохання. Але втративши його, повернулась до своєї магії і почала використовувати її для зла. Що стало її руйнувати.
Як з цієї ситуації вийти — дуже актуальне питання, тому що зараз абсолютна більшість українців хоче помсти за своє зруйноване росіянами життя. Разом з тим жага помсти руйнує зсередини. Читаючи сценарій, я подумала, що це може бути багатьом корисно.
— Але сценарій дуже відрізняється від кінцевого результату. Наскільки сильна ця різниця, в чому причини і яку головну думку було втрачено, поки фільм знімався?
— Хочу зазначити, що КВ — це насамперед продюсерське кіно. Всі речі, які суперечать моїм побажанням і очікуванням, — це вибір продюсерів. Я можу якось вплинути на те, як відьма виглядає, як вона одягнена, які в неї татуювання, які обряди вона робить. Але останнє слово в цій історії за продюсерами, тому і відповідальність за кінцевий продукт за ними, хочуть вони того чи ні.
— В фільмі немає дисклеймера щодо сцен насильства над жінками. Вже зʼявились реакції від жінок, які цей фільм подивились і яких тригернула сцена зґвалтування. Чи була ця сцена така обовʼязкова?
— Не можна показувати, що ми мстимося, і не показувати за що. Якщо на конкретну глядачку так вплинула сцена зґвалтування, мені щиро шкода, але вона не могла не побачити, що далі зґвалтована чітко ставить крапку в історії помсти. І це було зроблено настільки круто, що на моїх очах зал аплодував. Для багатьох це було як катарсис, люди відчули полегшення, сатисфакцію — і за зґвалтування, і за все інше, що наробили окупанти в фільмі.
А якщо не буде цієї сцени, то не буде причин і наслідків. Я вже бачу, як десь російські пропагандисти показують цей фільм і кажуть на українців щось на кшталт: «От же вони кровожерні, ми, такі класні, прийшли їх звільняти, а вони нас взяли повбивали і ще кіно про це зняли». Тому чітко показується, за що відбувається помста. І як сила ворогів, яку вони до нас застосували, працює проти них самих.
Якщо поставити питання, хто є жіночим обличчям українського театру та кіно, відповідь звучатиме однозначно — Наталія Сумська. Ще тоді, коли Незалежність була найбільшою українською мрією, у своїх ролях на великому екрані Наталія Сумська уособлювала в собі силу духу, мудрість і сексуальність українського жіноцтва, які сягають підвалин національної історії — крізь часи Гетьманщини, до Київської Руси, яка подарувала Європі кількох королев з українським корінням.
Саме їхня велич проглядає крізь усі ролі Сумської — від перших видатних на великому екрані — Наталки в «Наталці Полтавці» (Укртелефільм, 1978 р.), Христини в «Дудариках» (Кіностудія ім. О. Довженка, 1980), Марії в «Кармелюку» (Кіностудія ім. О. Довженка, 1985 р.).
У сучасній Україні Наталія Сумська ― провідна акторка Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. Її Кайдашиху з вистави «Кайдашева сім’я» за Іваном Нечуєм-Левицьким українці приходять дивитися цілими родинами вже протягом кількох поколінь. 372 зіграні вистави про Кайдашів — це театральний рекорд України.
Вона — вишукана Клер з вистави «Візит» за твором Фрідріха Дюрренматта, закохана і ексцентрична вдова Гортензія з вистави «Грек Зорба» (роль, нагороджена Київською пектораллю), фонтануюча енергією співачка Флоренс Фостер Дженкінс із «Незрівнянної» за п'єсою сучасного англійського драматурга Пітера Квілтера.
Поки багато хто, у тому числі, актори з українських театрів, знаходять роботу в Європі під час війни, Наталія Сумська з початку повномасштабного вторгнення працює вдома, в Києві, і подає приклад стійкості духу не лише зі сцени, а й у житті
Sestry.eu поспілкувалися з легендою укранської сцени про роботу в театрі в умовах воєнного стану.
Оксана Щирба: В Україні — розквіт культури під час війни. Як це пояснюєте і як це виглядає в контексті вашої роботи?
Наталія Сумська: Війна — це жахлива, кривава сценографія нашого життя. Звісно ж, існує пригнічення і серед воїнів на фронті, і серед тих цивільних, які потерпають від повітряних тривог. І от, справжнім порятунком для українців в часи війни стає мистецтво.
Як писала Леся Українка в одному з віршів:
Якщо прийде журба… краще пісню утни голосну, не смутну, щоб, мовляв, засміялося лихо. Проженеш тоді, певно, потвору страшну і на серденьку знов стане тихо..
Театр ― це якась унікальна річ! Страшна війна, а люди йдуть до театру і в Дніпрі, і в Одесі, навіть у Харкові, у підвалах, і в Сумах, де щодня обстріли страшні.
Люди шукають дива, і це диво дарує їм радість духовного спілкування в театрі. Розваги в барах, ресторанах втомлюють, забирають енергію. Коли ж ми торкаємося високого мистецтва, то переживаємо прекрасні емоції, а потім ще й переказуємо це іншим.
Тому і спостерігаємо переповнені книгарні, книжкові ярмарки, театри. І так хай буде, допоки ми протистоїмо ворогу. Бо дуже важливо вижити в цій війні.
Як війна змінила театральну реальність, вплинула на вашу роботу?
З перших днів війни я думала лише про те, як вберегти дітей та найдорожче. Слава Господу, попри російські ракети у бік столиці, театр вистояв. За декілька днів ми всі трохи оговталися і шукали роботи — хотілося бути корисними. Театр ім. І. Франка став першим театром, який почав працювати в Україні під час війни — відкрив свої двері та почав показувати вистави.
Спочатку ми побоювалися роботи в нашому кварталі [театр Франка знаходиться поряд з урядовим кварталом в столиці, — Ред.]. Тоді нас прийняли наші друзі, сусіди, колеги через Хрещатик, театр Лесі Українки, де ми грали двічі на тиждень. Там поруч знаходиться дуже зручне укриття ― метро Театральна. А вже у травні ми повернулися в приміщення рідного театру.
І тепер люди під час тривог посеред вистави також спускаються у сховище в ме, хоч Хрещатик й знаходиться трошки далі від театру, ніж Театральна. Та після відбою усі глядачі повертаються в театр — та ще й встигають десь придбати квіти. Був випадок, коли адміністрація відмінила уже виставу, а глядачі через годину все одно повернулися зі словами: «А ми ж до вас ідемо на продовження!» І що ти зробиш?.. Велика вдячність нашим неймовірним людям.
Цього вересня ми розпочинаємо 105 театральний сезон. У нас нове керівництво, багато планів щодо змін в театральному приміщенні і репертуарі.
Аби не стріляли прокляті вороги, то все решту можна здолати.
Наші вистави нещодавно гастролювали у Південній Пальмірі [в Одесі, яка під час війни зазнає особливо жорстоких ударів російських ракет — Ред.]. Трохи боялися, але зіграли, призвичаїлися.
Як війна змінила вас і ваших глядачів?
Я вірна своїй роботі у всі часи ― воєнні і довоєнні. Робота в театрі поглинає мене повністю, і віддячує за це.
На моїх виставах глядач і сміється, і плаче, і аплодує, і кричить. І це велике акторське щастя
Я намагаюся під час війни дарувати більше радості людям. Задзвонить, скажімо, телефон в зовсім неочікуваний момент під час вистави «Кайдашева сім'я» [п’єса за класичним твором української літератури, який розповідає про побут двох українських родин у ХІХ сторіччі. — Ред.] Я дозволяю собі пожартувати — бо це ж комедія. Щойно лунає звук телефона, я кажу: «Чуєш, Карпе, у церкві дзвонять!». Люди сміються через жарт, а винуватець швиденько затихає зі своїм телефоном.
Поки ЗСУ боронить Україну на фронті, театр лікує та мобілізує в тилу — сприяє діалогу всередині суспільства, шукає і знаходить відповіді через підняття на сцені актуальних тем. Війна багатьох зблизила, а багатьох, на жаль, розігнала, розділила. З думкою про ці виклики вже під час війни ми у театрі Франка презентували прем’єру вистави «Люкс для іноземців», яку поставив мій чоловік Анатолій Хостікоєв. Це іронічна комедія про емігрантів і вона сильно перегукується з нинішньою ситуацією в країні. Тож як бачите, я займаюся унікальною справою. Театр ― це спосіб життя, без якого я себе не уявляю.
Що вам найбільше болить і що дає сили?
Мені болить моя понівечена, ошукана Україна, мені пече те втрачене і прекрасне покоління, котре могло жити й творити, а вони лежать під прапорами, а в центрі міст стоять їхні портрети з короткою, але героїчною біографією, та з кожним тижнем їх кількість збільшується. За Україну зараз гинуть ті, хто саме заслуговує в ній жити. Зараз би розвернутися нашій молоді, розвивати таланти на повні груди, але, як влучно співає наш Тарас Петриненко «..знов собачі сини захотіли війни, крові прагнуть вони!»
Та війна зачерствіла мене ― в хорошому сенсі цього слова. Я не вірю в найгірші сценарії, а лише в найкраще. Бог не допустить найстрашнішого.
Тамую біль, вчуся у наших найкращих. Беру участь в активістських заходах. Важливі для мене зустрічі з військовими, адже це особливі люди. Тим більше, коли воїни присутні на виставах, у мене відбувається піднесення духу. Все ми не відчуваємо повною мірою той жах, який зустрічають військові. Я вишукую відео з ними, їхні думки, інтервʼю.Дуже важливою є робота з нервовою системою. Ми, актори, на сцені працюємо з енергією, і нам треба підготувати свій нервовий стан до праці, не розпорошувати його. Важливо перезавантажуватися. Цього літа, наприклад, я відпочивала з рідними на нашій «зачарованій» Десні — вперше з початку війни. Раніше через ворожі дрони не можна було цього зробити. Знаєте, це диво. Ми милувалися качатами, лелеками, які вже відлітали після спекотного дня зоряним небом; тишею та літнім теплом, хоч навіжені серед ночі чи під ранок запускають ракети… Поки так і живемо.
Одна з трьох отриманих вами найвищих українських театральних нагород «Київська пектораль» — за роль у виставі «Три сестри» за п'єсою російського драматурга Антона Чехова. З якими думками сьогодні згадуєте ту свою роль?
Справді, була така вистава, хоча й дещо про інше. Тоді у нашому театрі певний період працював режисер Андрій Жолдак, який дуже вирізнявся з-поміж інших — він і поставив цю виставу, у якій я грала. Жолдаківські три сестри — це були українські сестри, яких репресували й заслали до Сибіру, тож це вистава — не російська класика, а переосмислення російської культурної експансії України. На щастя, цьому прийшов кінець. До війни ми ще грали вистави російських авторів, а після 24 лютого 2022 року в українському театрі повністю змінився репертуар. І це правильно.
Про що ви мрієте?
Моя найзаповітніша мрія — це збереження Української держави. Ми хочемо, щоб далі продовжувалось наше життя, щоб народжувалися діти, щоб було кому жити в Україні. За це ми всі боремося. Ми навчені цією війною завжди бути озброєними. Тільки вогнем і мечем можна здолати противника і забезпечити більш-менш спокійне існування. Мій вогонь і меч — це культура, і тому у ці нелегкі часи я запрошую всіх у театр!
Серпень, який багато хто вважає найкрасивішим місяцем літа, став часом неспокою в Україні. На жаль, цього не змінили навіть Олімпійські ігри, ідея яких полягала в тому, щоб зупинити війни і конфлікти. Боротьба спортсменів та їхні успіхи (12 медалей: 3 золоті, 5 срібних, 4 бронзові) на Олімпіаді в Парижі дали лише мить перепочинку і радості.
Увага всього світу прикута до операції українських військ у Курську. Чи її успіх, який здивував і вже не вперше викликає захоплення духом української армії, змінить баланс сил і прискорить настання миру? Журналісти Sestry.eu поспілкувалися з експертами на цю тему.
У День Незалежності України по всьому світу українські біженці та ті, хто їх постійно підтримує, зустрічалися у головних частинах міст. Від Варшави до Риму і Нью-Йорка учасників цих зворушливих святкувань об'єднувала надія у кольорах українського прапора, вплетених у вишиванки — обов'язкове вбрання цього дня.
Українські емігранти та асоціація «Тризуб і Воля» організували мітинг на площі Руаяль у Нанті в суботу 24 серпня 2024 року з нагоди 33-ї річниці незалежності України.
Український солдат стоїть біля пам'ятника Володимиру Леніну біля зруйнованого внаслідок бойових дій районного центру народної творчості, Суджа, Курська область, Росія, 16 серпня 2024 року.
Оператор з позивним «Юрій» демонструє можливості робота-собаки в невідомому місці в Україні. Роботи-собаки незабаром можуть стати звичним явищем на передовій, замінюючи солдатів у небезпечних місіях, використовуючись для шпигунства за російськими окопами або виявлення мін.
Евакуація цивільного населення з села Українськ, розташованого поблизу лінії фронту в напрямку Покровська, 24 серпня 2024 року.
Прем'єр-міністр Індії Нарендра Моді та президент України Володимир Зеленський покладають квіти до пам'ятника дітям, які загинули під час російського вторгнення в Україну, Київ, 23 серпня 2024 року.
Діти Світлани Тленюк Ангеліна (ліворуч) та Артур народилися в результаті штучного запліднення з використанням замороженої сперми її чоловіка Богдана, який загинув у бою під час російського вторгнення. Світлана втратила 24-річного сина у серпні 2022 року, а Богдана — у липні минулого року. Вона завагітніла невдовзі після загибелі чоловіка, і двійня народилася в день його народження. Наразі Світлана виховує дітей з допомогою другого сина Олексія, Тернопіль, 2024 р.н.
Горила Тоні святкує своє 50-річчя на святковому пікніку в Київському зоопарку, 8 серпня 2024 року.
Український солдат цілує свою партнерку, яка приїхала потягом з Києва, щоб відвідати його, на залізничному вокзалі в Краматорську, на сході в Донецькій області, 1 серпня 2024 року.
Люди юрмляться на платформі під час повітряної тривоги на станції метро «Осокорки» під час масованої атаки російських безпілотників і ракет у Києві, 26 серпня 2024 року.
Український військовий ветеран В'ячеслав Рибачук, брат якого, український солдат Олексій, загинув у Бахмутському районі у 2023 році, стоїть на колінах біля меморіалу загиблим українським та іноземним бійцям під час святкування Дня Незалежності України на Майдані Незалежності в Києві, 24 серпня 2024 року.
Кішка чекає біля речей своїх господарів, евакуйованих із села Селидове, на евакуаційному пункті в Покровську, 27 серпня 2024 року.
Учасниця Українського молодіжного форуму з нагоди Міжнародного дня молоді, Київ, 12 серпня 2024 року.
Анна та її шестеро дітей займають свої місця в евакуаційному потязі в Донецькій області, 26 серпня 2024 року.
24.08.2024 Варшава, Замкова площа. День незалежності України.
8 липня увійде в історію як один із найтрагічніших днів війни для мирного населення України. Цього дня російські ракети влучили в Києві в Охматдит — головну дитячу лікарню країни. Фотографії атаки миттєво облетіли світові ЗМІ, нагадуючи всім, що російська агресія проти України не припиняється. У такий жорстокий спосіб, атакувавши лікарню, повну пацієнтів, їхніх родичів та медичних працівників, Путін хотів привернути до себе увагу напередодні саміту НАТО в США, де лідери країн-членів Альянсу зустрічалися, щоб, серед іншого, домовитися про відкриття шляху до вступу України в організацію. Обираючи фото місяця, ми не хотіли показувати лише трагічні події та руйнування. Незважаючи на війну, українські жінки та чоловіки намагаються жити звичайним життям, не відмовляючись від зустрічей із друзями, відвідування концертів та відпусток. Вони роблять все, щоб не втратити надію, знайти сили в цей найважчий для них час, і ми, дивлячись на такі фотографії, не повинні дивуватися. Ми б теж шукали перепочинку, маленьких радощів, сонця влітку.
Протест у Варшаві після російського ракетного обстрілу лікарні «Охматдит» у Києві, Україна, 9 липня 2024 року. На передньому плані — редакторки журналу Sestry.eu
Протест на Таймс-сквер, Нью-Йорк, після ракетного удару Росії по лікарні «Охматдит» у Києві, США, 8 липня 2024 року.
Молода жінка проходить базову бойову підготовку в Київській області в рамках програми самооборони для цивільного населення, яку проводить українська громадська організація «Валькірія», 13 липня 2024 року.
Вид з висоти пташиного польоту на зруйноване місто Верхній Яр у Донецькій області, 4 липня 2024 року.
Сергій Жадан, відомий український письменник і поет, лідер музичного гурту «Жадан і Собаки», виступає на фестивалі «Атлас» у Києві, 21 липня 2024 року.
Пані Аліна (72 роки) отримала поранення в результаті російських авіаударів по її будинку в селі Максимільянівка, до якого щодня наближаються російські війська, в Кураховому, Донецька область, 4 липня 2024 року.
Президент США Джо Байден і президент України Володимир Зеленський на Cаміті НАТО у Вашингтоні, США, 11 липня 2024 року. Підписанти підсумкової декларації Саміту пообіцяли підтримувати Україну на її незворотному шляху до повної трансатлантичної інтеграції, включаючи членство в НАТО. До 2025 року країни НАТО поставлять українській армії озброєння на суму щонайменше 40 мільярдів євро. НАТО перебере на себе координацію більшої частини поставок і навчання українських солдатів від міжнародної коаліції, що базується в Рамштайні. Альянс також надішле до Києва свого високопоставленого цивільного представника.
Пораненому бійцю надають медичну допомогу парамедики 24-ї окремої механізованої бригади на передовій біля Часового Яру в Донецькій області, 9 липня 2024 року.
Глядачі під час концерту на фестивалі «Атлас» у Києві, 21 липня 2024 року.
Зруйнований інтер'єр церкви Різдва Пресвятої Богородиці після російського обстрілу в селищі Новоекономічне Донецької області, 11 липня 2024 року. 110-річна церква, яка пережила радянську владу та бої Другої світової війни, зараз зазнала значних пошкоджень внаслідок російських обстрілів. Міністерство культури України наголосило на історичному значенні церкви та її прикрому руйнуванні на тлі триваючої російсько-української війни.
Музиканти Українського оркестру свободи вшановують хвилиною мовчання пам'ять загиблих під час нещодавніх нападів в Україні під час репетиції у Великому театрі у Варшаві, Польща, 9 липня 2024 року. Цього тижня Український оркестр свободи репетирував у Варшаві напередодні свого майбутнього туру, який розпочнеться у п'ятницю в Парижі.
Жінка танцює під струменями води, щоб охолодитися спекотного літнього дня в парку в центрі Києва, 13 липня 2024 року.
Збірна України на церемонії відкриття Олімпійських ігор 26 липня в Парижі на Сені.
Більшість українських фоторепортерок та фоторепортерів, за якими я стежу в соціальних мережах, документують події на фронті. Ти вирішила зробити інтимний проєкт у домівках жінок, які втратили близьких на війні. Як ти вийшла на героїнь «Alone»?
Кожен митець шукає свій спосіб розповісти про те, що відбувається в Україні. Тема самотніх жінок цікавила мене майже від початку війни, але я знала, що через те, що виховую доньку, на фронт не піду. Я довго думала, як показати самотність і тугу. З одного боку, хотілося, щоб фотографії були справжніми, природними, а з іншого — щоб це не були типові, позувальні портрети, як із кольорових журналів. Зустрічі вдома стали способом зробити це. Під час фотографування жінки самі спонтанно показували мені предмети, що залишилися від їхніх втрачених коханих. Зазвичай це були фотографії чоловіків або партнерів, братів, друзів, але також одяг та особисті речі, які викликали спогади, іноді несподівані жести. Ніколи не забуду, як Іванна притиснулася до уніформи. Я відчула, що це і є та зачіпка, на якій я буду будувати свою серію.
Людей, які не втратили нікого на фронті, стає все менше і менше. Ми вже опублікували багато текстів у журналі Sestry.eu про те, як важко говорити про війну з близькими. Фотоапарат — це привід сфотографувати на вулиці, але щоб увійти в чийсь дім, треба його переконати. Тобі це вдалося, і отримані фотографії є надзвичайно особистими.
Що мене здивувало, так це те, що всі ці жінки були дуже вдячні мені за можливість поділитися своєю історією. Багато з них зв'язалися зі мною після публікації фотографій і розповіли, наскільки це було важливим для них. Я була зворушена, коли одна з них сказала, що до цього моменту відчувала себе дуже самотньою, і що після фотографій, коли вона стежила за тим, як розвивався проєкт «Alone», самотність стала трохи більш стерпною.
Яка зустріч була особливо важливою для тебе?
Кожне життя важливе. Я вислухала багато історій, і всі вони для мене особливі. Звичайно, певні теми та жести, як-от перегляд фотографій, повторюються, багато жінок роблять татуювання, пов'язані з коханими, яких вони втратили. Однак історії, що стоять за цим, різні. Цікаво, що більшість жінок ніколи раніше не замислювалися про татуювання. Ангеліна з Дніпра витатуювала на пальці знак обручки, щоб нагадувати, що її чоловік завжди поруч.
Єва має на руці дату народження та смерті чоловіка. «Це допомагає мені жити з болем від його втрати», — сказала вона мені. Людмила має татуювання зі словами «Завжди поруч», які чоловік написав їй на аркуші паперу в блокноті, коли йшов на війну.
Усі вони пояснили мені, що татуювання допомагають їм фізично відчувати присутність коханих на своїй шкірі. З тієї ж причини вони зберігають їхні речі, форму, футболки, щоб пам'ятати запах.
У якому становищі опинилися жінки, які раптово залишилися самі через війну, на яку допомогу вони можуть розраховувати, як намагаються допомогти собі самі?
Жінки з маленьких сіл перебувають у складній ситуації. Вони не мають доступу до професійної допомоги, тому що в їхніх селах немає психолога. Але мене здивувало не це. Деякі з героїнь фотографій розповідали, що їх не розуміють і бояться з ними розмовляти. Родичі та друзі не знають, як з ними розмовляти. Вони не потрапляли в такі ситуації, не зовсім знають, як допомогти, про що просити. Існує також невіра в те, що можна так сильно сумувати за кимось і так довго переживати втрату.
Дивує, що декому доводиться пояснювати свої глибокі стосунки з коханою людиною, що вони були з кимось щасливі, а поради на кшталт «ти молода, обов'язково знайдеш когось іншого» викликають злість
Мої героїні згадували про підтримку з боку родин колег їхніх чоловіків, які досі перебувають на фронті, а також про підтримку з боку їхніх дітей. Багато жінок повторюють, наскільки їм допомагає в цей час те, що вони мають дітей. Бачити їх, бути з ними — зберігає пам'ять про втрачених партнерів. «У мене щось залишилося від нього», — кажуть вони. Тож діти не тільки є сенсом їхнього життя, але й величезною підтримкою.
Що вони розповідають своїм дітям про війну, про тата, який не повернувся?
Бувають різні ситуації. Маленьким дітям треба пояснювати, що таке війна взагалі, старшим — що означає війна. В однієї з моїх героїнь є три доньки, дві з них від попередніх стосунків. Наймолодшій два роки, і вона думає, що в неї немає тата, бо йде війна, тому вона чекає, поки війна закінчиться. Але її тато не повернеться, і в якийсь момент матері доведеться сказати їй про це. Вона не знає, коли це станеться. У її сестер є тато.
Не можна мовчати, не можна відкладати розмову, тому що діти ходять до школи і там вони розмовляють між собою, прямо запитують: чому у тебе є мама і тато, а у мене немає. Зараз у Львові багато дітей-сиріт у школах, ми працюємо над інтеграцією учнів. У нас є різні програми для дітей зі сходу та заходу України. Важко знайти спільну платформу для них, щоб вони могли спілкуватися і ділитися проблемами, коли вони мають такий різний досвід. Я сама не знаю, як пояснити це своїй доньці, яка має батьків. Їй теж доводиться спілкуватися з дітьми, які переживають втрату близьких.
Як ти розмовляєш з донькою?
Каті 12 років, вона вже не дитина, але ще не доросла. Вона типовий підліток, іноді до неї важко достукатися. Коли починаються повітряні тривоги, я намагаюся сказати їй, що все буде добре. «Не бійся, це там далеко. Ми все переживемо», — кажу я. Зараз у ній не так багато страху, але я не знаю, що станеться пізніше, через кілька років, як він повернеться до неї. Ми не знаємо, як її покоління буде мати справу з цією проблемою в майбутньому, як будуть опрацьовувати тему війни.
Історія показує, що такі травми передаються з покоління в покоління.
За останні 100 років у моїй родині всі жили під час війни. Мої прабабусі та прадідусі — покоління Першої світової війни, мої дідусі та бабусі — покоління Другої світової війни, а зараз мої батьки, я і моя донька є свідками російсько-української війни.
Життя в постійному стані війни — це велика трагедія для нашої країни
Я народилася в 1982 році в СРСР, країні, якої сьогодні не існує. Моя юність припала на період боротьби за незалежність України. І насправді, лише на деякий час я відчула, що живу в новій, вільній країні. Ми щойно почали звикати до ситуації, як почалися революції, спочатку Помаранчева у 2004 році, потім Революція Гідності у 2014 році, а тепер повномасштабна війна. Я живу в постійному відчутті небезпеки.
Не думала виїхати з країни?
Я розумію сім'ї, які виїжджають з України, бо втратили все, мають малих дітей або живуть дуже близько до фронту. Друзі з-за кордону телефонують мені і запитують, чи думаю я про майбутнє моєї дитини. Що я буду робити, коли війна не закінчиться ще кілька років? Звичайно, живучи у Львові, набагато безпечнішому місті, ніж східна Україна, я дивлюся на все це трохи інакше. Хоча і тут були ракетні обстріли, в яких загинули люди, є повітряні тривоги, і це може бути небезпечно. Однак я не впевнена, що для моєї доньки було б краще жити за кордоном. Тут вона ходить до школи, у неї є друзі, ми разом у нашому домі, який вона знає з народження.
Я вважаю за краще бути тут, з нашим народом, і разом переживати те, що відбувається в країні. Мені важко уявити собі роботу за межами України.
Ти дуже прив'язана до Львова?
Львів став для нас рідним містом, хоча історія моїх предків складна. Мій прадід, який також був фотографом, походив з Росії. Після революції 1917 року він звідти в Україну. Свою дружину, польку з Білостока, він зустрів у потязі. Вони закохалися одне в одного і одружилися, мій тато народився у Львові. Сім'я моєї матері походила із західної України. Моя бабуся знала щонайменше сім поколінь предків, які жили поблизу містечка Олесько. Однак моя мама також народилася у Львові. Мою прабабусю звали Катерина, і вони з мамою були справжніми подругами. Тому, коли я народилася, мама одразу знала, як мене назвати. Мою доньку теж звати Катя.
Якою ти зараз є мамою?
Я дозволяю Каті робити майже все. Можливо, я надмірно опікуюся нею, але через війну намагаюся бути поруч з донькою, навіть вночі. Мені важливо, щоб вона розвивалася, щоб вона знала, чого хоче від життя, і завжди могла сказати, що думає. Коли її щось цікавить, коли їй подобається щось робити, я намагаюся це розвивати. Зараз вона цікавиться мистецтвом, робить комікси, тож бере участь в індивідуальних заняттях.
До війни ми багато подорожували. Я вважаю, що це найкраща освіта
Тоді ти маєш можливість підглянути, як живуть інші люди, і бачиш, що люди дуже різні. Я розповідаю доньці про свою роботу, часто фотографую людей похилого віку або сім'ї, які виховують дітей-інвалідів. Я показую їй ці фотографії та тексти і ділюся своїм досвідом, щоб вона була толерантною до інших людей. Катя ходить до інклюзивної школи, там вона чує те, що ми також хочемо донести до неї: ми не однакові, світ ірізний. Для мене важливо, щоб вона змогла це прийняти.
Катерина Москалюк — журналістка, фотографка-документалістка. Проживає у Львові. Документує життя внутрішньо переміщених осіб, волонтерів, свідків злочинів російських окупантів. Її роботи публікуються в Bloomberg Businessweek, The Ukrainians, Forbes Ukraine та ін.
Шодо фотографії, то з нею Катя зростала: її прадід був фотографом і художником, та мав ще оту дерев’яну камеру, в яку вставлялися скляні пластини, бабуся — архітекторка, тато теж завжди захоплювався фотографією, хоча й працював інженером.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.