Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Тетяна Шевченко на позивний «Кобзар» — депутатка Львівської міської ради — від початку повномасштабного вторгнення Росії пішла на фронт. Нині вона головна медична сестра медроти 103-ї окремої бригади Сил територіальної оборони Збройних Сил України. Про своє рішення йти на фронт, про те, як родина сприйняла це рішення, а також про роботу депутатом дистанційно — про все це Тетяна Шевченко розповіла Sestry.
Прийшла до військкомату за два тижні до початку великої війни
Я до останнього не вірила, що буде повномасштабна війна. Я була в ліжку, коли отримала повідомлення від коліжанки з Києва: «Таня, у нас війна. Нас бомблять». Я піднялася, зібрала деякі речі і поїхала до військкомату.
За однією з освіт, я — медична сестра. Закінчила акушерську справу і працювала операційною сестрою у Львівській обласній клінічній лікарні. Ще 7 лютого 2022 року прийшла в штаб 103 Львівської бригади ТрО, щоб записатись у резерв, познайомилася з комбригом. Розуміла, що медичні навички згадаються, а поводженню зі зброєю та всього іншого мене навчать.
На той момент мені було 49 років. Я ніколи не була в армії, повністю цивільна людина. Я не вміла користуватися зброєю. Чому ТрО? Бо вважала, що в першу чергу йду захищати свій будинок, своїх дітей і свою громаду. До того ж, я — депутатка міської ради і рахую, що маю бути мотиватором для інших і подавати приклад.
Ми довго розмовляли з комбригом. Він намагався зрозуміти, навіщо мені все це. Зрештою мене зарахував у штат медпункту на посаду санінструктора. У військкоматі сказали йти додому і бути готовою з’явитися за дзвінком впродовж години. Я одразу написала своїм колегам-однопартійцям, які вже служили в АТО, ООС. Вони й порадили, що з собою брати на війну. Рюкзак збирали за списком. 27 лютого зранку прийшло повідомлення, щоб упродовж години бути там-то. Місце назвати, на жаль, не можу.
Джерело сили — моя сім’я
У родині мій намір піти на фронт ми обговорювали ще з 2014-го. Саме тоді для нас почалася війна. Однак молодшому сину на той момент було лише 5 років, зараз уже 14. Маю також дорослу доньку — їй 30. Чоловік не призовного віку, він працює хірургом у лікарні. Я зрозуміла, що з нашої родини на війну йду я. Найважчим це рішення було для моєї доньки. У мене рано померла мама, яка була для неї дорогою людиною. Моя дочка сказала:
— Згадай, що було з тобою, коли не стало твоєї мами? Що я буду робити, коли тебе не буде?
— Я буду, я ж не йду помирати. Йду боротися за свою країну. Все буде добре, — відповіла їй я.
А син усе тримав у собі. На мій ювілей, на 50-річчя, написав велике привітання, яке я час від часу перечитую. Там він, схоже, висловив усе, що не міг чи боявся сказати словами. Син часто розпитує про війну, але я дуже мало про це розповідаю. Я не хочу їм переказувати ті жахіття. Ділюся лише позитивними історіями. Розповідаю про своїх колег, молодих дівчат, які тут зі мною. Можу розповідати про загиблих, але лише про тих, кого знала особисто. Багато говорю про побутові речі, розповідаю про місцевих, про тутешні традиції, про наше спільне життя. Син без сумнівів пишається тим, що я тут. Дякувати Богу, у нас є зв'язок, і ми з родиною багато розмовляємо. Ми навіть створили чат «Сім’я». Зранку і ввечері пишемо: «Привіт, плюс, плюс, все добре» [«Плюс, плюс» на військовому сленгу означає «пречудово». — Ред.]. Жартуємо, обмінюємося фото, обговорюємо новини. Таке спілкування допомагає триматися на війні. Підтримка родини надважлива для кожного військового. Саме вона наш мотиватор, який надає сил та енергії.
Найважче — не встигнути допомогти
На початку служби мені присвоїли звання сержанта і дали посаду санінструктора. Та з 1 червня у нас з’явилася медична рота, і я стала головною медичною сестрою. У нас є лікувальне відділення, де ми приймаємо легких поранених і хворих. Бо хвороби нікуди не ділися. Крім сезонних, є гіпертонія, серцево-судинні, шлунково-кишкові захворювання. У нас у всіх є чергування, зазвичай добове. З приходом в армію було важко звикнути до військового режиму. А ще — навчитися стріляти. Коли вперше взяла автомат в руки, він був настільки важким, що я не розуміла, як можна з ним поводитись, але навчилася. Тепер маю короткий автомат, зручний. Та найважче було, коли в мене на руках померла людина. Я дуже переживала, що щось недоробила. Коли ти не можеш допомогти чи думаєш, що не впорався, — це найважче для кожного медика. Коли страшно, починаю молитися. Хоча я не з тих людей, хто щонеділі ходить до церкви та сповідається. Але тут, на фронті, я цього дуже потребую. На мене не наводили танк чи автомат, і, дай Бог, цього не буде. Бо я не знаю, що зі мною станеться в такий момент. Я не знаю, чи змогла би сказати «Слава Україні» окупанту в очі — і загинути в той самий момент. Хоча я така божевільна, що, можливо, і змогла б. Ще у Львові, коли я прочитала про звірства російських військових у Бучі, я вирішила: у мене в автоматі завжди має бути кілька патронів для себе. Хоча, насправді, я навіть думати про таке не хочу.
Фронтовий побут: миші бігали по нашим головам
Я живу, у порівнянні з іншими бійцями, в хороших умовах. Що це означає? Ми жили у старій хаті з вікнами та дверима, яку давно покинули господарі. Туалет був на вулиці, душу не було. І нехай на дворі мінус 15, немає світла та газу, але ми мали дах над головою. На нас не падав сніг. Тут я зрозуміла, що таке миші. Вони буквально ходили по наших головах. Побут, як можемо, налаштовуємо самі. Зараз я живу у місцевих. Коли є світло, у мене тепло. Коли ми їздили з колегами на Лиман, там не було ані світла, ані води. Нічого. Принесли воду з колодязю, хлопці запустили генератор, зварили їсти. Спали у спальниках. Людина дуже швидко адаптується. Торік взимку у моїй кімнаті було 14 градусів, максимально 18. Я однаково кожного ранку прокидалась зі словами подяки. Думаю, що мені не холодно ще й тому, що зараз є хлопці, які сидять в окопах, де мінус 16. Тож у мене «лакшері» умови порівняно з кимось іншим.
Нам катастрофічно не вистачає медиків
Раніше для мене було дуже важко нічого не робити. А тепер я радію, якщо у нас немає роботи. Коли мовчить рація, мовчить наша евакуаційна бригада. Це означає, що в нас немає ані 300-х (поранених), ані 200-х (загиблих). Однією з найбільших проблем є катастрофічна нестача медиків. Їх немає — від санітарних інструкторів та бойових медиків до лікарів. Дуже багато загиблих медпрацівників. Росіяни нехтують правилами війни. За ними, ми маємо себе ідентифікувати. На машинах мали б бути червоні хрести, але це мішень для ворога. Росіяни спеціально відстежують шляхи евакуаційних бригад. У нас в батальйоні було пряме попадання ПТКР [протитанкова керована ракета. — Ред.] під час евакуації пораненого. У результаті мала двох загиблих та одного пораненого. Тому на війні ми уникаємо яскравих кольорів. Все або зелене, або зелено-коричневе.
Щодо забезпечення, то з цим зараз простіше, ніж раніше. Усе можна знайти через фонди, волонтерів, друзів. Зараз не так, як було у перші дні, коли ми зайшли у пусті стіни. Ніхто з нас не був на війні. Ми навіть не знали, що нам може знадобитись. До речі, одна з робіт медиків — розбір гуманітарної допомоги. Дуже велика проблема для армії на сьогодні — постановка на облік і списання. А ще дивують нормативи видачі. Для мене нонсенс, що рушник видається на два роки. Не зрозуміло, як може бути лише дві футболки на військового. Жіночої білизни немає. 170 грам порошку на людину. Немає такого поняття як губка для миття посуду чи сміттєвий пакет. Ці норми мали б переглянути ще в 2014-2016 роках. Однак досі не дійшли до цього.
Чиновники мають йти на фронт і показати приклад іншим
Мені як депутатці пощастило, бо, коли є можливість, мене можуть відрядити на засідання. Обов’язковим під час поїздки додому є візит до салону краси — стрижка, зачіска, манікюр. Хочеться привести себе в порядок і бути доглянутою. Як депутатка я завжди намагаюся провести якомога більше зустрічей, зокрема й з мешканцями. Опрацювати запити, окреслити наступні кроки, що я можу ще зробити і як допомогти. Навіть перебуваючи на фронті, я спілкуюся з колегами по фракції. Часом захожу у фейсбук, де люди мене тегають, якщо є якісь проблеми. Іноді питання вирішую за дзвінком, іноді — за запитом. Займаюся цим, коли відпочиваю, коли є час.
Зараз багато обурень у суспільстві щодо розбудови інфраструктури у містах. У нас є чимало незакінчених проектів, які почалися ще у 2018-2020 роках під виборчу кампанію. Їх потрібно закінчувати. Бо розриті майданчики, незакінчені тротуари та будівництво — небезпека для громади, яка живе поруч. Інше питання, чи потрібно перекладати доріжки в парках, які досить непогані? Чи потрібно розпочинати великі нові інфраструктурні об’єкти під час війни? Напевно ні. Я би утрималася від побудови чогось нового і грандіозного. Мене інколи просто «вбивають» багатомільйонні проєкти. Щодо закупівлі непотрібних під час війни речей, то кожен виконавець, який вирішує щось робити і виставляти на тендер, має чітко розуміти, що у разі чого він понесе за це кримінальну відповідальність. Щодо депутатів, міністрів та чиновників, то, на мою думку, якщо людина не займає критично важливу для країни посаду, має йти на фронт. Ми своїм прикладом мусимо показувати іншим, що треба захищати країну. Я не є військовим аналітиком, але розумію, що ця війна завтра не закінчиться — і в Криму післязавтра нас не буде. Це повинні розуміти всі. Але якщо ми втомимось від війни, не буде України. Тому кожен має бути готовий йти захищати державу — і краще готуватися наперед.
У нас єдина ціль — перемога
Насправді війна багато чому мене навчила. Я зрозуміла, наскільки люблю Україну. Пройшла певна переоцінка. Я зрозуміла, що була дуже строгою мамою. Багато чого не встигла розказати своїм дітям, мало проводила з ними часу. Я навчилася радіти дуже простим речам і сприймати все з подякою. Я полюбила село. Побачила, наскільки гарними є Донеччина, Харківщина, яка тут родюча земля, гарне небо — прості речі, на які раніше не звертала увагу. Мої плани з початком повномасштабної війни не сильно змінилися. Я дуже хотіла і хочу внуків. Хочу подорожей. За першої можливості відвідаю Португалію і Мексику. Мрію, щоб життя дало мені можливість довести до кінця розпочате, а потім зайнятись чимось новим. Знаю, що точно могла б зробити ще щось хороше для країни. Але, швидше за все, це все буде пізніше.
Для мене перемога — це повна перемога над країною-агресором. Коли ейфорія від перемоги відійде, ми потрапимо у реалії життя — відбудова країни, каліцтва, психічні порушення, розбиті сім'ї, агресія — і з цим треба буде працювати. Ми самі маємо собі зарадити. Я хочу, щоб при владі були люди, які є патріотами країни. Кожен, хто займатиме ту чи іншу посаду, має бути готовий жертовно працювати для блага України. Я дуже розраховую на нашу молодь, бо розумію, що без них ми не побудуємо Україну. І маю надію, що вони теж переосмислять якісь поняття та бачення — і ми зможемо відбудувати вільну, успішну і переможну Україну.
Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я. У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.jpg)
