Якими є наслідки ухилення від вакцинації дитини в Польщі?

Як зареєструватися до сімейного лікаря в Польщі 

Лікар загальної практики (або сімейний лікар) — це людина, з якої починається ваш подальший шлях в системі польської медицини. Вся наступна медична допомога в системі NFZ (Narodowy Fundusz Zdrowia — Національний фонд здоров’я) надається лише з направленням від сімейного лікаря. 

‍Потрапити на прийом без направлення можна до таких лікарів: психіатр, гінеколог та акушер, онколог, венеролог, стоматолог.

Для того, щоб отримувати безкоштовні консультації сімейного лікаря в Польщі потрібно бути застрахованим в системі державного медичного страхування та платити відрахування до ZUS (Zakład Ubezpieczeń Społecznych — Заклад соціального страхування). В інших випадках вам необхідно оформити приватну медичну страховку. У випадку звернення незастрахованої особи до медичних закладів будьте готові отримати медичні рахунки, або ж одразу звертайтеся за приватною медичною допомогою. 

Якщо українці працюють в Польщі на основі трудового договору (Umowa o pracę), цивільно-правного договору (Umowa zlecenie), приїхали в Польщу після 24 лютого 2022 року (мають pesel з актуальним статусом UKR) —  вони мають право на безоплатну медичну допомогу нарівні з громадянами країни. 

Для укладання декларації з сімейним лікарем в Польщі вони можуть скористатися таким алгоритмом:

1. Відкрити Google-maps та знайти найближчу до себе Przychodnia POZ (Podstawowa Opieka Zdrowotna) —  поліклініку первинної медичної допомоги, де приймають сімейні лікарі, терапевти та педіатри. Шукайте, щоб там була позначка NFZ. Перевірити, чи законтрактований  заклад з NFZ можна тут. Вона може бути як у муніципальних, так і у приватних закладів. Часто там є оцінка роботи закладу, відгуки, за якими можна скласти уявлення про медичний сервіс конкретного закладу. 

Перевірити відгуки на конкретного лікаря можна також у додатках типу https://www.znanylekarz.pl/, де можна вписати ім'я прізвища лікаря та подивитися відгуки.

2. Записатися на перший прийом до сімейного лікаря в Польщі 

Медичний заклад забезпечує доступ до послуг лікаря первинної ланки відповідно до встановленого графіка роботи. Це можливо з понеділка по п'ятницю, з 8:00 до 18:00. Винятком є ​​державні свята, тож слідкуйте за календарем державних свят у Польщі. 

Записатися на прийом можна телефоном, який вказаний контактним на сторінці закладу, можна зробити це особисто (з власного досвіду — період очікування прийому сімейного лікаря в Польщі займав 1-3 дні). У випадку дійсно гострого стану, лікар може прийняти вас одразу після звернення. Також записатися до сімейного лікаря можна онлайн. 

Для укладання декларації з сімейним лікарем онлайн можна скористатися безкоштовним мобільним додатком Internetowe Konto Pacjenta (IKP), в який можна зайти через сайт pacjent.gov.pl. Обліковий запис пацієнта зареєстрований для кожної особи, яка отримала ідентифікаційний номер PESEL.

 Перший раз його треба активувати через “профіль зауфаний” (profil zaufany), або через один з банків, які входять для партнерської програми. У додатку необхідно знайти в розділ «Мій Обліковий запис», внизу сторінки, під заголовком «Ваша первинна медична допомога (POZ)», знайти відповідну позицію і клацнути «Заповнити декларацію», після вибору закладу/поліклініки вибрати лікаря, медсестру і акушерку (для вагітних жінок), потім підтвердити заповнені пункти. 

Друга можливість записатися через додаток –  це сервіс  LikarPL, що працює українською, російською і англійською мовами. Перед візитом заповніть спеціальну форму обраною мовою, вказавши основні дані про стан здоров'я. Це допоможе лікарю підготуватися до прийому.

• Форма доступна на комп'ютері та телефоні.
• Після заповнення збережіть її номер, він знадобиться лікарю.
• Форму можна завантажити та роздрукувати .

• Під час консультування лікар використовуватиме спеціальний модуль: ваші слова українською будуть розшифровані польською, відповіді лікаря польською відображаються українською мовою.

Як підготуватися до візиту в поліклініку первинної ланки?

Часто українці бояться йти на візит для польських лікарів через страх мовного бар'єру. Ви можете прийти з членом сім'ї, опікуном або іншим для моральної підтримки. Якщо ви не володієте польською мовою, з вами має бути людина, яка допоможе у спілкуванні з лікарем. Заздалегідь можна написати текст, або підготувати фрази, які ви хочете обговорити з лікарем. Ось тут є словник медичних термінів та словник пацієнта, які вам стануть в нагоді. 

Що ще треба знати під час візиту до сімейного лікаря в Польщі? 

• Приходьте приблизно за 5 хвилин до запланованого часу, враховуючи правила медичного закладу.
• Майте з собою документи (паспорт або інший документ із відміткою про в’їзд до Польщі після 24 лютого 2022 року, pesel, карта побиту тощо).
• Чекайте, поки вас запросити зайти —  у кабінеті може бути інший пацієнт. 
• Відповідайте на запитання чітко та чесно —  це допоможе швидше поставити правильний діагноз. 
• Якщо вам щось незрозуміло, не соромтесь перепитати.
• Якщо у вас симптоми застуди, носіть маску навіть, якщо це не є обов'язковою вимогою. 
• Заздалегідь підготуйте: список ліків, які ви використовуєте (якщо приймаєте українські – знайдіть їх польський аналог), результати аналізів та обстежень, проведених нещодавно, виписки з лікарень та інформаційні картки з іншими консультаціями (за наявності), запитання до лікаря (розташуйте їх порядок у важливості, щоб встигнути обговорити головне).

Середня тривалість прийому сімейного лікаря в Польщі становить 10-15 хвилин. У цей час лікар з'ясує вашу проблему, оглянеться, поставить діагноз або призначить подальшу діагностику чи лікування.

Якщо сімейний лікар в Польщі відмовляє в укладенні декларації 

Це часто стається з українцями, які мають pesel UKR. Заклад мотивує це тим, що вони нададуть допомогу за зверненням, однак не мають підстав укладати декларацію. Під час звернення на “гарячу лінію” там також підтвердили, що заклад має право укладати декларації з працюючими українцями, однак поки діє статус тимчасового захисту у медичній допомозі українцям не мають права відмовляти. 

Якщо ви зіткнулися з непрофесіоналізмом, дискримінацією, можна звернутися до Уповноваженого у справах захисту пацієнтів. 

Уповноважений з прав пацієнтів має “гарячу телефонну лінію”: 800 190 590 (пн-пт 8:00 – 18:00, сб 8:00 – 16:00).

Також можна писати звичайною поштою та електронною:

Biuro Rzecznika Praw Pacjenta, ul. Młynarska 46 01-171 Warszawa.

Е-mail:  [email protected]

Чи можна змінити сімейного лікаря? 

Ви маєте право двічі на рік безкоштовно змінити лікаря, акушерку або медсестру первинної медичної допомоги (ПОЗ) без пояснення причин. За кожну додаткову зміну іншу сплатити 80 злотих.

Безкоштовна зміна лікаря можлива також в таких випадках:

зміна місця проживання;

• припинення роботи обраного закладу;
• закриття поліклініки;
• досягнення 18-річного віку (якщо раніше пацієнт був у педіатра);
• інші обґрунтовані причини з боку лікаря або закладу.

Як потрапити до сімейного лікаря чи вузькопрофільного фахівця без черги 

Як писали вище, період очікування візиту до вузькопрофільного лікаря, нетривалий. Однак якщо ви хочете потрапити до сімейного лікаря або вузькопрофільного фахівця без направлення, вам варто звернутися до лікарів приватної медицини. 

Знайти його в своєму місті дуже легко за допомогою мобільного додатку znanylekarz.pl. Там у пошуку обирайте своє місто, або сусідні, напрямок, бажані дати  – і шукайте лікаря. Однак врахуйте, що платна консультація коштує від 200-450 злотих в залежності від кваліфікації лікаря. 

Часто в Польщі практикується таке, що люди звертаються для лікаря приватної практики, який працює також в системі NFZ, щоб отримати направлення на операцію, на високотехнологічне обстеження. 

Якщо сімейний лікар виписав таке направлення для вас, то тут вже доведеться чекати своєї черги. Знайти найближчі вільні терміни “черги по нфз” можна за цим посиланням.

Там необхідно обрати напрямок, за яким ви маєте направлення, воєводство (тут немає територіальної прив’язки, дивіться, щоб вам було найближче). Далі складаєте список всіх доступних закладів та телефонуєте, щоб записатися. Це може бути трохи стресово, ви часто будете чути звук “зайнято”, але терпіння та наполегливість – і все вийде. Для отримання екстреної допомоги  —  звертайтеся на Швидку, у вихідні, вечірні\нічні та святкові години на SOR (заклад невідкладної медичної допомоги). 

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/65cde3e20a5e0172a1a4cf1d_Likarnianyj%20v%20Polshchi.JPG">«Читайте також: Як українцям оформити лікарняний у Польщі (L4)»</span>

Рятуючись від війни в Україні, майже 200 тисяч українців знайшли прихисток у польському місті Вроцлав. Зараз, за даними центрального статистичного управління Польщі, кожен четвертий житель Вроцлава — українець. З перших днів війни місто допомагало нужденним. З’являлися шелтери, збирали гуманітарку для України. До допомоги доєдналась і фундація «Калейдоскоп культур», яка понад 10 років займалась культурними заходами й збереженням українських традицій. Тепер фонд зосереджений на наданні психологічної підтримки. Про те, що переживають українці за кордоном, як говорити з дітьми про війну та до чого слід готуватися суспільству, Sestry поговорили з Ольгою Овчаренко — психологинею та координаторкою команди психологів фундації «Калейдоскоп культур».

Діти питають: «Мої сусід і друг залишилися. Чому виїхали ми?»

Наталія Жуковська: Сьогодні «Калейдоскоп Культур» — серед тих громадських організацій, які продовжують допомагати українцям, надаючи психологічну підтримку. З якими проблемами до вас приходять українці?

Ольга Овчаренко: Насамперед вимушені мігранти звертаються з проблемами порушення стосунків, тому що більшість жінок приїхала до Польщі без чоловіків, а стосунки на відстані зберегти непросто. Є й інша категорія жінок, які приїхали сюди до чоловіків, які тривалий час працювали у Польщі. Звісно, вони не звикли разом мешкати, вести побут. Їм доводиться пристосовуватись, це теж створює певні труднощі. Зокрема, у комунікації дітей з батьками, найчастіше з татом. Якщо він не був присутній у житті дитини тривалий час, а зараз намагається привчити до свого порядку — буде опір з боку малечі. 

Багато питань щодо адаптації дітей у школі. Проблема з поведінкою — найчастіша, на яку скаржаться вчителі батькам. Чому так відбувається? Дитина протестує. Наймолодшому моєму клієнту було 5 років. У дівчинки були істерики, вона кричала, що хоче до бабусі в Україну. 

Батькам важко підтримувати дітей, бо їм самим хочеться кричати, плакати, сховатись… 

Є діти, які не розуміють, навіщо їм вчитись у польській школі, вивчати мову, особливо якщо мама чи тато цього не роблять. Та й підхід до навчання і виховання дітей у Польщі інший. Якщо вчитель бачить, що дитина відстає у навчанні — обов’язково буде наполягати, щоб батьки звернулися за психолого-педагогічною допомогою. Польські вчителі і вихователі несуть карну відповідальність за те, якщо вчасно не зголосять про проблеми у розвитку дітей. А для українців це дуже великий стрес, адже зазвичай вони не розуміють, чому їхніх дітей відправляють до спеціалістів. Бояться, що дитина буде визнана психічно нездоровою. 

Психоедукаційна функція Фундації полягає зокрема в тому, щоб витлумачити батькам цю культурну різницю. Пояснити, що їх ніхто не хоче образити чи нашкодити їм. 

Багато звернень українських вимушених мігрантів стосуються проживання важких почуттів, втрати сенсу життя, неможливості пристосуватись до змін, туги за домом.

Які історії вас вразили найбільше?

Якщо ми беремо, наприклад, схід України, бо до Польщі дуже багато українців приїжджають саме звідти, то це переважно історії про життя в окупації.

Одного разу до мене прийшла 30-річна жінка з трирічною дитиною. Дівчинка не розмовляла. Вона посміхалася, дивлячись на мене, але водночас робила дивний жест — затуляла очі й обличчя руками, ніби постійно ховалась. 

Виявилося, що вони з мамою перебували близько місяця в окупації і часто сиділи у підвалі. Дитині на той момент було півтора роки. Вона вже починала говорити, нормально розвивалась. Але повністю перестала розмовляти під час перебування в окупації. До того ж на тлі стресу почався енурез. Отямившись у Польщі від пережитого, жінка зрозуміла, що у її доньки значні проблеми, плюс на це звернули увагу польські вихователі. 

Окрім психолога, я порадила мамі звернутись до логопеда. Вже за півтора місяці роботи дівчинка почала говорити, щоправда, тільки склади, характерні для однорічного розвитку дитини. Вона перестала ховатися і затуляти обличчя руками. Корекційна підтримка дівчинки продовжується. Взагалі робота з травмою — тривалий процес.

Ви багато працюєте з дітьми. Що вони вам розповідають?

Що бачили військових, але лише завдяки розмові батьків змогли зрозуміти, ворог це чи ні. Дехто розуміється на зброї. У родині, де батько служить, діти більш напружені, відчувають страх і сум. У них постійні питання: «А якщо впаде щось на тата? А якщо з ним щось станеться і я ніколи його не побачу? А чи побачу я бабусю?». Також діти розповідали, що бачили, як у сусідній будинок «прилетіло». Часто це стається, коли діти з мамою їдуть додому на тиждень-два і стають свідками удару. 

Були діти, які малювали свої кімнати в деталях — з надією, що скоро повернуться. Також був хлопчик, який малював катакомби. Він проговорював, що коли повернеться в Україну, то будуватиме бомбосховище, в якому треба жити. Взагалі, хлопці частіше говорять про те, що підуть до війська, пов’язують своє життя у майбутньому з тим, що розроблять спеціальну зброю.

Чи варто говорити з дітьми про війну? Як?

Варто, тому що це наша історія, яку ми не повинні приховувати. Потрібно пояснювати дитині, чому ви виїхали зі своєї країни. Інформацію слід доносити залежно від її віку і ситуації у родині. Якщо, наприклад, мама чи тато служать, то слід пояснити їхню відсутність і місію: «Тато чи мама бережуть кордони нашої держави, захищають наше місто». Якщо це родина, не дотична до війська, то акцент бажано робити на тому, що ми турбуємося про те, що відбувається в Україні — донатимо, робимо все, що у наших силах. Потрібно вчити дітей розділяти відповідальність. Тому що їм властиво вважати, що за певних обставин винними є саме вони. 

Ще одна річ: часто діти виїжджали з України, не бачивши бойових дій. І вони не розуміють, чому поїхали. Батькам говорять, що війни немає: «Ну, подивіться, мій

сусід і друг там залишилися. Чому виїхали ми?». Мене чимало батьків питали, чи треба дітям давати обіцянку на повернення. 

Якщо дитині відразу сказати, що ні, ми ніколи не повернемось, то її стан погіршиться

Не обманюйте — говоріть або правду, або речі, наближені до правди.

Вимушеність переїзду — головна причина психологічних проблем українських біженців

Чому вимушені мігранти страждають відчуттям провини за власний комфорт і безпеку? Як боротися з таким станом?

У воєнного мігранта може бути так званий синдромом «вцілілого». Тобто почуття провини, що ти у безпеці. До того ж пригнічує засудження тих українців, які залишилися вдома. Це посилює депресивні стани. Що робити? По-перше, відділити від себе фактори, на які ти не можеш вплинути. По-друге, оточити себе людьми, до яких завжди можна звернутися за порадою, підтримкою чи просто гарним настроєм. По-третє, згадати свої способи подолання стресу. Комусь допомагає хобі — малювання, в’язання, читання, прогулянки. 

Є чимало дієвих технік. Щоб хоча б трішки заспокоїти мозок, для початку слід повільно випити склянку холодної води. Подивитися і порахувати п’ять предметів, чотири звуки, смаки, доторкнутись до того, що поряд. Відчути себе у просторі, зосередитися на диханні. Також є вправа «Безпечна рука». Беремо свою руку, уявляємо, що вона несе у собі добро, піклування, любов. І можемо навіть уявити, від кого за життя ми це все отримували. Уявіть, як наповнюється ця рука приємними відчуттями. Відчуйте тепло і притуліть її до грудей. Зосередьтеся на тому, як через ваше тіло рука пропускає тепло. П’ять хвилин, які швидко знімають напруження, людина навіть засинає після цього. Але якщо почуття провини не проходить, раджу працювати зі спеціалістом.

‍Олю, чому не всім вдається адаптуватись за кордоном? І як прийняти новуреальність?

Перший критерій — вимушеність. І це доведено американськими психологами, які працювали з біженцями з інших країн. Вимушений мігрант постійно у стані очікування, невизначеності. Адже якщо це мігрант, наприклад, трудовий, то він вчив мову, готував документи, він чітко розуміє, чому змінив країну і за яких умов повернеться. А ось вимушений мігрант не обирав переїзд, він не готувався до нього. Він постійно очікує на повернення додому. І у такому стані може перебувати багато років. У мене є клієнтка, яка приїхала до Польщі з двома дітьми. Її чоловік в Україні, але він може приїздити до них, бо одна з дітей в родині — з особливими потребами. Але ця жінка перебуває у постійному пригніченому стані. На роботу в Польщі йти не хоче. Каже, що має в Україні вакансію, яку для неї тримають. Хоча вона вже не працює там два роки. Вона вірить, що повернеться, бо у неї там будинок і багато планів. Вона хоче бути тільки вдома. Але заради дітей мусить бути у Польщі. І ось ця вимушеність, як ярмо, яке на тебе одягли і ти мусиш його тягнути. При цьому не завжди розумієш, для чого саме ти це робиш. Чому не розумієш? Бо якщо у стані стресу і паніки ти втікав і тобою керувало бажання вижити, то за два роки, живучи у мирній країні, не чуючи сирен тривоги, тобі починає здаватися, що все вже нормально. І виникає питання: «Чого ти мусиш сидіти за кордоном?». І оцей внутрішній опір обтяжує найбільше. 

Звичайно, є й успішні історії, коли жінки відкривають тут бізнеси, коли вони реалізовуються навіть після вимушеної міграції. Нещодавно одна моя клієнтка сказала: «Я зрозуміла різницю між друзями з України і іноземцями — це хімія, яку я відчуваю, коли спілкуюся з людьми зі свого краю. Словами це не пояснити». Це невидимий зв’язок, який буде відчуватись завжди. Ось чому я прогнозую, що коли закінчиться війна, дуже багато людей повернуться додому.

Попереду подолання колективної травми

Українці не соромляться звертатися за психологічною допомогою?

Іноді соромляться. Особливо, коли ми приїжджаємо до хостелів, де проживають українці.

‍Пропонуємо їм поспілкуватися з психологом. У відповідь зазвичай чуємо, що у них немає психологічних проблем. Притому, що серед них є люди з Бучі, які жили в окупації і бачили жахливі речі. В однієї жінки, наприклад, закатували чоловіка

Ці люди кажуть, що їм не потрібен психолог. І я навіть розумію, чому так. Тому що вони живуть разом, одна одну знають і бояться, що їхні проблеми вийдуть за межі їхнього простору. Тобто це теж питання безпеки. Ці жінки нікому не довіряють. Зокрема, психологам.

А чи є, наприклад, правила, котрі, якщо їх дотримуватися, допоможуть без ліків покращити свій психічний стан? 

Є копінг-стратегія, яка довела свою ефективність — почати комусь допомагати. Волонтерити, турбуватись, опікуватись, шукати тих, кому ти можеш допомогти. Наприклад, можна доєднатися до нашої фундації. Це теж форма подолання наслідків стресу. Потрібно говорити з людьми, правильно налаштовуватися, самонавчатися, опановувати щось нове. Мозок слід тренувати. Іноді для заспокоєння достатньо пройтися вулицею. 

Часто після консультації я кажу: «Пройдіться ногами, не їдьте транспортом»

І це теж спрацьовує. У кожного свій механізм для опрацювання важкого досвіду. Хтось тікає, хтось завмирає, хтось починає боротися за свободу і незалежність.

З якими психологічними викликами доведеться боротися психологам і психотерапевтам після закінчення війни?

З багатьма. По-перше, — не прожита, довготривала втрата. По-друге, вже є військові з контузіями, з ПТСР (посттравматичний стресовий розлад) та іншими наслідками досвіду війни. По-третє, буде адаптація сім’ї до ветерана та реадаптація ветерана до мирного життя. Українцям, які будуть повертатися в Україну, теж заново доведеться адаптуватися. Вимушеним мігрантам по поверненню доведеться будувати життя знову з початкової точки. Буде зміна сімейної системи, пов’язана з тим, що діти повиростали, змінились ролі, трансформувались відносини у родині. Чимало дітей втратили своїх батьків і вже ніколи їх не побачать.  Викликом також буде значна колективна травма. І тут надія тільки на те, що ми будемо об’єднуватись, а не загострювати ворожнечу. Бо якщо ми станемо порівнювати, говорити, що комусь легше, комусь важче, ми не допоможемо ані собі, ані іншим. Суспільство має бути готовим до значної реконструкції цінностей, зміни тих опор, на які спиралось до війни.

Фото з ФБ сторінки Фундації «Калейдоскоп культур»

Заручниці виборчої кампанії

20 січня 2025 року до Сейму РП було подано законопроєкт щодо внесення змін до спеціального закону про допомогу вимушеним мігрантам з України.

«А далі події розвивалися зі швидкістю світла. Ідея обмежити доступ до 800+ сподобалася всім політичним силам, які мають 80% місць у Сеймі. Рідкісна ситуація, коли «всі зірки зійшлися», незалежно від політичних поглядів, і всі ключові фігури польського політикуму підтримали ідею, щоб соціальні виплати іноземці зі статусом UKR отримували тільки в тому випадку, якщо будуть жити, працювати й платити податки в Польщі, — зазначив юрист Василь Ільницький.

— Виборець не буде занурюватися в деталі, що українець зі статусом UKR буде мати обмеження в доступі до соціалки, а якщо отримає карту побиту — то вже ні. Головне, що в новинах сказали — «українець». Кожна партія таким чином намагається сподобатись виборцю».

Право на отримання виплат 800+ хочуть залишити лише тим українцям, які проживають на території Республіки Польщі разом з дитиною, офіційно працюють або здійснюють підприємницьку діяльність у Польщі, сплачують податки та інші внески до польського бюджету. Тож якщо українець отримує 800+, але не виконує бодай одну з цих умов, то після набуття чинності закону виплати зупинять. Йдеться про заяви, складені з 01.02.2025 року. І тільки коли заявник зможе виконати всі вимоги знову, виплати відновлять.

Станом на 14 січня 2025 року в Польщі перебувало майже 400 тисяч українських дітей до 18 років, які мають PESEL з приміткою «UKR». Однак, згідно з інформацією Александри Гаєвської, державного секретаря Міністерства сім’ї, праці та соціальної політики Польщі, лише близько 209 000 з них у 2024 році отримали допомогу 800+ (за даними ZUS — 292 000). Тобто допомогою скористалися далеко не всі діти, які втекли від війни. 

Згідно з даними, оприлюдненими польським урядом 23 січня 2025 року, 78% українських біженців офіційно працюють у Польщі. І якщо, за даними ZUS, в 2024 році на виплати українським дітям було витрачено 2,8 мільярдів злотих, то тільки в 2023 році (даних за 2024 рік ще немає, але цифра буде більша) українці внесли до польського держбюджету 15 мільярдів злотих у вигляді податків і внесків до Національного фонду здоров’я та ZUS

І з цієї різниці не можна забезпечити українським матерям, які не можуть працювати, мінімальний спокій? 

За даними закладу соціального страхування (ZUS), українці — це найбільша група іноземців, які сплачують страхові внески в Польщі. Станом на кінець листопада 2024 року внески до ZUS сплачували близько 800 тисяч українців. Але і це не все. Адже ці дані ZUS не враховують тих українців, які працюють на підставі договору підряду (Umowę o dzieło). Бо з таких видів цивільноправових договорів не сплачуються соціальні внески.

Маршалок Сейму Шимон Головня заявив щодо ідеї законопроєкту, що не робив би з нещасних українських матерів, які не можуть працювати, заручниць виборчої кампанії. 

Чому в Польщі є українські біженки, які досі не працюють?

Бо більшість цих жінок — самотні мами, які виховують дітей з інвалідністю або дітей дошкільного віку. І не можуть працювати, якщо графік праці не є еластичним. Поруч немає нікого, хто міг би допомогти безкоштовно опікуватися дітьми, якщо вони, наприклад, захворіють. А зарплати ледь вистачає на найнеобхідніше.

Наприкінці 2024 року я писала наукову статтю «Воєнні біженці в Польщі: між домом і безпритульністю» для третього тому книги «Війна в Україні» польського історика Станіслава Стемпєня. У ній розглядаються проблеми адаптації, інтеграції та виклики, з якими стикаються в Польщі воєнні біженки з України. Для цього я записала більше ста інтерв’ю з українками віком від 25 до 75 років, які приїхали до Польщі від війни. Це розмови-сповіді біженок, в яких жінки наголошували, що погодились говорити про своє життя в Польщі тільки тому, що були знайомі зі мною, знали, що я — біженка, а отже, зможу їх зрозуміти й не нашкодити. 

Так от у процесі розмов я побачила, як проявляється так званий «фактор мовчання» біженців. Йдеться про те, що для того, щоб вижити в нових умовах, воєнні біженки, пристосовуючись, готові промовчати у відповідь на образу й не проявляти своєї позиції. Люди зазначали: «Вдома ми б у цій ситуації боролися, а тут — мовчимо».

Прояви «фактору мовчання» біженок чітко простежуються під час їхніх розповідей про роботу. Особливо, якщо це жінки вразливої групи — самотні мами, які виховують дітей з інвалідністю, дітей дошкільного й молодшого шкільного віку. Це жінки, які бояться втратити роботу, адже вона для них означає можливість вижити. Наприклад, якщо діти біженок часто хворіли, то вони погоджувалися працювати більше за нижчу зарплату; або готові були визнати себе винними, якщо виникали проблемні чи конфліктні ситуації на роботі не з їхньої вини.

«Працювала останні півтора роки на умові злеценя, — розповіла 33-річна Марія з Сумської області. — Мені дозволили працювати не 8, а 7 годин, але я мусила прибирати кілька приміщень площею 2500 м². Тоді як люди, які працювали там на повну ставку 8 годин, прибирали не більше 1300 м². Тобто я працювала за двох, а мені платили вдвічі менше, ніж їм, за цю саму роботу. Але я не нарікала, бо мені був важливий такий графік. З вересня моя семирічна донька почала безперервно хворіти: ангіна, запалення легенів, грип, ковід. Зрештою я мусила звільнитися з роботи, щоб доглядати за дитиною. Зараз знову шукаю роботу».

«За спеціальністю я бухгалтер, — розповіла 40-річна Олена Яценко з Харківської області. — У Польщі спочатку працювала на касі в магазині. Бувало, підходить покупець і голосно говорить щось образливе, бо почув мій український акцент. У таких випадках я завжди мовчу у відповідь. Потім працювала помічницею кухаря в дитсадку. Думала, якщо матиму менше контактів з людьми, буде легше. Але не пощастило, бо в колективі було упереджене ставлення до українців. Я часто плакала, але мовчала. Зрештою не витримала й звільнилася. Якщо не знайду роботу до весни, поїду з шестирічною донькою та восьмирічним сином до України. Наше село знаходиться в Харківській області».

«Я працювала понад два роки на умові злеценя у фірмі, що надає послуги з благоустрою і прибирання територій, — розповіла Наталя з Херсонської області. — Це сезонна робота. На зиму людей скорочують. Зазвичай ми працювали на вулиці, і колеги між собою розмовляли російською, бо у колективі були білоруси й грузини. І часто було так, що перехожі кричали до нас: «Їдьте у свою Україну, не забирайте наші 800+!». 

Жодної іншої соціальної допомоги, крім 800+, я ніколи не отримувала. Це допомога на дітей, яких я рятую від смерті. Власниця квартири підказала мені, що можна написати заяву в MOPS, бо я маю низькі доходи й тому мені можуть дати допомогу на обіди в дитсадку.

Працівниця соцслужби одразу запитала: «Чому не працюєте? Де ваш чоловік? Чому не повертаєтеся додому?». Я відповіла: «Працюю, але заробляю мало, не можу на повну ставку, бо сама тут з двома дітьми дошкільного віку. Мій чоловік зник безвісти понад два роки тому, коли росіяни окупували наше місто Олешки, що на лівобережній Херсонщині. Пізніше місто затопили внаслідок підриву росіянами Каховської ГЕС. Тому зараз мені немає, куди повертатися». Працівниця відповіла, що я мушу прийти на наступному тижні, бо людина, яка займається цими питаннями, у відпустці. Але я більше туди не ходила. Знову шукаю роботу»…

Підтримка не може закінчитись, поки війна триває

У Польщі з 2022 року діяло чимало проєктів з метою інтеграції біженців у польське суспільство. Наприклад, в Ольштині на програми підтримки й інтеграції виділяли сотні тисяч злотих з фондів Євросоюзу, державного й регіонального бюджетів. Протягом майже трьох років ці гроші йшли на курси польської мови, лекції про польську культуру, літературу, історію, системи освіти й медицини тощо. Проводили розважальні ініціативи польською мовою, купували квитки на перегляд фільмів, мультфільмів, до театрів чи музеїв. Утім працюючі українки зазвичай реєструвалися, але не приходили на ці зустрічі. Бо їх проводили в робочий час. І здебільшого скористалися цією допомогою люди вразливих категорій. Тобто ті, хто, вірогідно, буде змушений виїхати з Польщі, якщо втратить єдину соціальну допомогу на виховання дітей — 800+.

І у мене питання: навіщо майже три роки витрачались гроші на інтеграцію біженців у польське суспільство, якщо тепер цих людей об’єднали в категорію «пільгові шахраї»?

Спрощення і стереотипи небезпечні тим, що не враховують важливих винятків. Серед біженців є люди, які шукають роботу, навчаються, здобувають нові кваліфікації, а також люди, які належать до особливо вразливих груп. У законопроєкті про зміну умов виплати 800+ українським біженцям нічого не сказано про таких людей, як:

• діти, які перебувають під опікою пенсіонерів,
• діти батьків з інвалідністю,
• хронічно хворі діти, які потребують постійного догляду,
• діти з обмеженими можливостями,
• діти, які виховуються самотніми батьками (зокрема, після смерті подружжя-поляка, який тривалий час легально працював у Польщі).

Замість епілогу

Я також належу до вразливої групи біженців — так званих «пільгових шахраїв». Я — вдова загиблого військовослужбовця, сама виховую двох дітей. Мій чоловік Руслан Хода, командир відділення розвідвзводу, 4 серпня 2022 року загинув у бою під час російського артилерійського обстрілу в Херсонської області. Його тіло залишилося на окупованій території. І наші двоє дітей — Мирослава (11 місяців) і Михайло (11 років) стали напівсиротами й воєнними біженцями в Польщі. 

Я виїхала з України, бо російські танки стояли біля воріт мого дому в Миколаївській області. Почала легально працювати, тільки молодшій дитині виповнився рік, — з вересня 2022 року. За 2024 маю 5 трудових договорів. Зараз працюю на підставі договору підряду (Umowę o dzieło). І працюю не тому, що прагну отримувати виплати 800+. Хоча без них нам з дітьми буде набагато складніше вижити.

Півтора роки тривали виснажливі бюрократичні процедури щодо пришвидшення процесу повернення тіла мого чоловіка. Тільки в лютому 2024 році я отримала фрагменти тіла й свідоцтво про смерть. Але досі не отримала не тільки державну допомогу у зв’язку із загибеллю чоловіка, а навіть висновок про її призначення. І, маючи такий досвід, хіба можу я сподіватися на соціальну допомогу в іншій країні?

Кожна країна дбає насамперед про власні інтереси (тоді як українські біженці також дбають про економіку Польщі). Але я не знаю, що відповісти сину загиблого на війні солдата, коли він запитує: «Мамо, ти завжди говорила, що ця війна не тільки за територію. Що українці віддають свої життя за те, щоб жити в нормальній країні, у демократичному суспільстві. За європейські цінності, що, зрештою, є цінностями загальнолюдськими. Але що це за цінності, якщо на них так легко заплющити очі, коли йдеться про голоси виборців»?