<frame>Пропонуємо вам другу публікацію із циклу матеріалів «Портрети сестринства». У ньому ми хочемо розповісти про дружбу українських та польських жінок, підтримку простих людей, але не тільки — також і про ті непорозуміння, які зрештою призвели до нових знань двох народів одне про одного. Розповідайте нам свої історії — історії зустрічі з польськими чи українськими жінками, які змінили ваше життя, вразили вас, чогось навчили, здивували чи змусили задуматися. Пишіть нам на адресу: redakcja@sestry.eu<frame>
У перші місяці війни більшість моїх польських знайомих дзвонили мені, коли комусь із них була потрібна прибиральниця чи няня. Я не могла порекомендувати жодної українки, бо ті, з ким я працюю, освіченіші та розумніші за мене. Вони не мріють прибирати наші помешкання. Так само, як і ми не мріяли б про це, якби нам довелося тікати до Німеччини чи Англії через війну.
За що ми будемо жити, якщо ти не можеш прибирати?
Анна, 35-річна українка з Києва, розповіла мені, як після 24 лютого 2022 року вона з матір'ю і двома маленькими дітьми подорожувала автівкою до Польщі впродовж чотирьох днів. Через Румунію, Угорщину, Словаччину. Мама зі зламаною рукою, діти з хворобою руху — і той стрес від поїздки в невідомість. Чергова година на румунських кручах, дітей нудить — і раптом мама плаче.
Аня навіть не зупиняє машину, бо так вони ніколи не доїдуть до Польщі, якщо зупинятимуться раз у раз. Вона просто запитує маму: «Що сталося? Чому ти плачеш?»
А мама каже: «Що ми там будемо робити, як ми будемо жити в цій Польщі, коли ти навіть каву до себе в кімнату не можеш донести, щоб не розлити. Офіціанткою ти точно не будеш, прибирати не вмієш, готувати теж. Що ж це буде?»
До війни Аня була продюсеркою рекламних роликів для великих міжнародних концернів в Україні та Грузії.
Я не знаю, що мала на увазі мама Ані, але підозрюю, що вона сказала про це, бо до лютого 2022 року більшість українок приїжджали до Польщі саме на таку роботу.
Тому до лютого 2022 року наша перша асоціація з українськими жінками — це дешева робоча сила для фізичної, низькооплачуваної роботи
Якщо ви не є частиною Європейського Союзу з його відкритим ринком праці, вам важче емігрувати для роботи на рівних умовах. Особливо, якщо ви походите з біднішої, східної частини Європи. Ми це дуже добре знаємо, адже цілі покоління поляків їздили по хліб працювати на будівництві, прибирати, доглядати за дітьми, а також збирати спаржу чи полуницю.
Стереотипи
Ми знаємо, як це, коли на нас дивляться лише крізь їхню призму. Напевно, до сьогодні для англійця, ірландця чи німця поляки найчастіше асоціюються з прибиральницею або робітником на будівництві.
Ми, напевно, не раз чули такий коментар, про який розповіла в інтерв'ю виданню “Wysokie Obcasy” Анета Цебуля-Гікінботем, продюсерка, зокрема, фільму «Тіло Христове», номінованого на «Оскара». На вечері із заможними британцями зі світу кіно перше, що вона почула від господаря, коли виявилося, що вона походить із Польщі, було: «На моїй вулиці всі прибиральники поляки». «А знаєте, чому? — гостро відповіла продюсерка. — Тому що багато років тому ваш прем'єр-міністр продав мою країну в Ялті».
Закон Кейла
Я розумію, що стереотипи часто є нашою першою, автоматичною програмою, і що культурні коди, сформовані роками, часто стають нашою другою натурою.
Але як нещодавно сказала в інтерв'ю “Gazeta Wyborcza” Аґнєшка Голланд, видатна польська режисерка, яка також є членкинею Польсько-українського Сестринства: «Сьогодні ми не можемо дозволити собі мислити поверхнево». Ми повинні бути дуже обережними, чи наші упередження є дійсно нашими, чи, можливо, вони вже є продуктом російської пропаганди, яку ми вбираємо в себе через соціальні мережі.
Це добре ілюструють часті коментарі в публічному просторі про дорогі автомобілі з українськими номерами та розкішні помешкання, які українці нібито масово скуповують у Польщі.
Це також обурює деяких моїх варшавських знайомих. Але ці ж самі знайомі не проти планувати купівлю квартир в Іспанії чи Португалії на випадок, якби війна дійшла і до Польщі.
Я так розумію, що ми очікуємо, що іспанці приймуть нас з розпростертими обіймами і не будуть коментувати наші розкішні автомобілі і дорогі квартири?
Ми цінуємо відкриті кордони, але головним чином тоді, коли ми самі можемо їх вільно перетинати. І коли наші діти масово їдуть вчитися до Німеччини чи Нідерландів
Але українські діти в польських школах — це вже серйозна проблема, тому що, як багато хто каже, вони не говорять чистою польською мовою і занижують рівень. Хіба ми забули, скільки польських дітей, які опинилися з батьками в Німеччині, Англії чи Ірландії, були в подібній ситуації? Їм також доводилося вчити іноземну мову та інтегруватися — хоча їм було набагато легше, бо ці країни мають досвід життя в багатонаціональному середовищі та відповідні програми, а ми тільки вчимося. І, як видно, йде це нам доволі проти течії.
Збережімо зичливість
Звісно, що очевидним є те, що через війну до нас приїхав «цілий зріз суспільства». Приїхали з вищою освітою і без. Старші й молоді. Жінки, діти.
Я познайомилась з лікарками, юристками, менеджерками, журналістками. Носимо однакові світшоти Abercrombie, дивилися одні й ті ж серіали на Netflix, любимо одні й ті ж місця в Єгипті чи Берліні. Досі мене лякає думка, що я можу бути на їхньому місці.
Я познайомилася з жінками-фермерками, жінками, які раніше не працювали професійно, тому що піклувалися про своїх дітей. Жінки, які до того рідко виїжджали зі свого села. Вони ніколи не були за кордоном, ніколи не були навіть у Києві. А тепер, коли їхні села зруйновані або окуповані росіянами, вони самі часто травмовані, налякані тим, що опинилися на новому місці.
Всі вони втратили своє попереднє життя і мусять починати його заново в Польщі.
Я сподіваюся, що ті, хто читає цей текст, погоджуються з тим, що кожна людина має право на гідне життя. Рятувати своїх близьких від війни і мати повагу. Щоб у ній бачили насамперед людину, а вже потім, якщо є в цьому потреба, її національність, стать, вік, освіту
За останні два роки, спочатку завдяки Польсько-українському Сестринству, створеному Домінікою Кульчик, а потім завдяки моїй роботі в редакції Sestry, я познайомилася з багатьма чудовими, відданими, чуйними польками, які щодня невтомно підтримують Україну, яка бореться, і тих українок, які намагаються тимчасово жити в нашій країні або побудувати тут майбутнє життя. Про багатьох з них ми пишемо на наших сторінках, а з багатьма познайомилися особисто на церемонії нагороди премії «Портрети сестринства». Тому що в цей темний і непевний час, коли насильство, брехня і пропаганда проникають в наше життя звідусіль, ми хочемо зберегти хоча б трохи людяності, крихту звичайної людської доброти і навіть найменше зерно правди. Саме тому ми будемо продовжувати наш проєкт «Портрети сестринства».
Витривалі
Тож, можливо, ще два слова про Люду, лікарку-анестезіолога, одну з головних героїнь фільму «20 днів у Маріуполі». Коли я слухала її розповідь про роботу в лікарні, про три тижні в облозі, про сотні загиблих і поранених, яких не готова побачити жодна людина, навіть лікар, мені хотілося кричати: «Біжи, Людо, біжи!». Тому що я б втекла в перший же день.
Уявіть собі, що Люда приїжджає на роботу в Польщу, а ви наймаєте її прибирати. Або скаржитеся, що її діти знижують рівень в школі, бо не володіють польською мовою, і вчительці доводиться проводити з ними більше часу.
Чи справді ви почуватиметеся добре з цим?
Не думаймо поверхнево, не піддаваймося стереотипам. Не кажімо, що ми вже втомилися від війни і від допомоги. Пам'ятаймо, що Оксана Забужко повторює від початку війни: «Бомблять не Київ, бомблять завтрашній день. Вас, ваших ровесників, тут, у Польщі, і далі на захід, до Лісабона».
Ні цинізму і російській пропаганді
Я мала представити вам декілька чудових дівчат з України. Розповісти, за що я їх ціную і чого я від них навчилася. Але я не можу. Тому що я відчуваю, що в цьому є фальш, несправедливість, що їх потрібно рекламувати, що в цьому просякнутому стереотипами, нетолерантному світі, їм ще треба щось доводити.
Натомість я напишу, хоч і знаю, що це егоїстично, що мені було б дуже сумно, якби вони раптом поїхали. Я знаю, що вони всі про це мріють, і я їм цього дуже бажаю. Ось чому я ціную можливість працювати з ними. Я захоплююся їхньою силою та рішучістю. Я мобілізую себе щодня, щоб співпереживати, бути залученою. А з іншого боку, я щодня відчуваю, наскільки ми схожі, як я відкриваю в них те відоме поєднання сильного східного характеру і слов'янської душі.
І я не дозволю вмовити себе, що написане мною є наївним, бо тоді мені також довелося б погодитися з тим, що циніки, конформісти і російська пропаганда завжди праві.
Навпаки, пам'ятаймо, що боротьба України за гідне життя в спільній Європі відбувається на наших очах. Від нашого ставлення, нашого вибору залежить, чим вона закінчиться
Бо, знову цитуючи Аґнєшку Голланд: «Я вірю, що людство здатне на найжахливіші речі і що ця здатність є іманентною. А механізм розвитку і виживання — це постійна боротьба з цією схильністю».
Переклад: Анастасія Канарська
<span class="teaser"><img src="https://assets-global.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/66471d9dc1f1e5f5ead552d7_Ukrainian%20refugees%20world%20war%20two-Sestry-p-800.jpg">«Ми теж взяли собі біженку». Трохи про невиправдані очікування — європейські й наші</span>
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.jpeg)
