Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Sestry.eu оголосили переможниць другої премії «Портрети Сестринства»
4 березня 2025 року у Варшаві відбулась церемонія нагородження жінок за порятунок людей і допомогу під час війни, внесок у польсько-український діалог і розвиток сестринства — солідарності жінок, взаємопідтримки і союзництва в боротьбі за гуманістичні, демократичні цінності й краще майбутнє
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Минулоріч редакція Sestry.eu започаткувала спеціальну премію «Портрети сестринства», якою відзначає жінок, котрі своєю активною громадянською позицією та готовністю до самопожертви роблять усе для допомоги тим, хто цього найбільше потребує. Друга нагорода «Портретів сестринства» підтверджує, що співпраця українських і польських жінок стабільна і може стати міцним фундаментом для наших народів.
Напевно, жодна з премій світу не може похвалитися такою щирою, ніжною, негламурною і щемливою атмосферою, як та, що панує на гала-вечорах «Портрети сестринства». Цьогоріч у Варшаві традиційно зібралися жінки великого сердечного розуму і сили. Вони не конкурували між собою, адже навчилися трансформувати свій або чужий біль у допомогу і співпрацю. І, слухаючи їх, зала плакала, а самі вони весь вечір обіймали одна одну, бо жодні слова не можуть передати того, що всередині, так, як це роблять обійми.
Поважна капітула (журі) визначила 12 номінанток, серед яких шість надзвичайних польок і шість дивовижних українок. Саме з них обрані дві лауреатки премії «Портрети сестринства» — українка й полька як обличчя тісної взаємопідтримки та взаємодії у польсько-українському діалозі, а також взірець справжнього сестринства. Третя нагорода — результат голосування наших читачок і читачів.
Олена Апчел, Мар'яна Мамонова і Аґнєшка Зах
Переможницею в номінації «Портрети Сестринства» з українського боку поважна капітула обрала Мар'яну Мамонову за її відданість у допомозі жінкам, які пережили російський полон, а також матерям і дружинам військовослужбовців. Після повернення з російського полону вона заснувала благодійний фонд, який реалізує проєкт, спрямований на психосоціальну реабілітацію жінок.
Отримуючи нагороду, Маряна Мамонова сказала, що пишається собою; найсильнішою людиною на світі — своєю маленькою донькою, адже вона, сидячі у маминому животі, витримала Маріуполь і російський полон; усіма жінками, які зараз у полоні, пройшли його або захищають Україну, а також усіма тими, хто допомагає українцям з-за кордону. І розповіла історію солідарності і сестринства зі свого життя:
«Коли я була в полоні, нас у камері було 40 жінок. Нам давали зовсім мало їжі. Ми всі були голодні, а коли ти вагітна — хочеться їсти за двох. Нам наливали черпачок супу, в якому плавали два шматочки картоплі. І жінки, які були зі мною у камері, — насамперед ті, хто має власних дітей, — діставали по одному шматочку картоплі і клали в мою тарілку».
Мар'яна Мамонова
Переможницею в номінації «Портрети Сестринства» з польського боку поважна капітула обрала Аґнєшку Зах за її невтомну допомогу українцям під час війни. Вона прихистила жінок з дітьми й продовжує доставляти гуманітарну допомогу на фронт, уособлюючи солідарність і підтримку.
«Друзі, разом ми — грізна сила. Страх — надзвичайна зброя. Він може змусити мільйон людей, які стоять поруч, повірити, що вони самі. Але нас так багато, і разом ми всі можемо сказати злу «ні». Я не мовчу, не погоджуюсь, і я не покину, не залишу. У наші дні — це чарівні слова, які мають велику силу. Просто повірте мені», — запевнила Аґнєшка Зах.
Аґнєшка Зах: «Це не просто російсько-українська війна. Це війна за збереження людського в кожному з нас. Це випробування нашого морального хребта і того, де є наші серця»
Переможницею читацького голосування стала Олена Апчел. Читачки й читачі Sestry відмітили її сміливість, культурний внесок і волонтерську діяльність під час війни. Її історія надихає, уособлює силу сестринства, що об’єднує жінок у боротьбі за справедливість і краще майбутнє.
Олена Апчел сказала: «Сила — це крихкість, ніжність і право на біль. Для мене це і є портрет сестринства, тому мені хочеться називати і називати імена жінок — тих, з ким мене звела доля, і тих, кого більше немає з нами. Бо для мене сестринство — це насамперед реальність, де немає конкуренції, де ми стоїмо пліч-о-пліч». Вона згадала зі сцени імена польок і українок, які під час війни показали небайдужість і сміливість боротися й творити. Зокрема, імена вбитих росіянами Вікторії Амеліної й Ірини Цибух, а також закатованої у полоні Вікторії Рощиної.
Олена Апчел
Церемонію відвідали віцеміністр внутрішніх справ Польщі Вєслав Щепанський і посол України в Польщі Василь Боднар.
А президентка Фонду Кульчика Домініка Кульчик сказала такі слова: «Якось мене запитали, чим я найбільше пишаюся, яким своїм досягненням. І я думаю, що найголовніше — мати сміливість відчувати. Бо поки ми відчуваємо, поки наше серце б'ється в нас, ми знаємо, куди наш шлях нас веде. Коли я отримала страшну звістку, що почалася війна, я була у своєму будинку в Лондоні. Я зрозуміла, що більше не можу там перебувати. Мені болів весь досвід моїх бабусь, прабабусь, тож ми створили команду і стали допомагати, — як сестра сестрі, —- щоб українки відчули себе в Польщі, як удома».
Обійми Домініки Кульчик і Аґнєшки Зах
Номінантки на премію «Портрети сестринства» з польського боку:
Анна Лазар, кураторка, мистецтвознавиця, перекладачка
Моніка Андрушевська, воєнна кореспондентка та волонтерка
Анна Домбровська, президентка асоціації Homo Faber
Ольга Пясецька-Нєч — психолог, президентка фонду «Kocham Dębniki»
Анна Суська-Якубовська
Аґнєшка Зах, польська волонтерка
Номінантки на премію «Портрети сестринства» з українського боку:
Мар'яна Мамонова — колишня бранка Кремля, психотерапевтка, засновниця благодійного фонду
Ольга Руднєва, CEO of Superhumans Center
Олександра Мезінова, директорка та засновниця притулку для тварин «Сіріус»
Людмила Гусейнова, правозахисниця, очільниця громадської організації «Нумо,сестри!»
Поважна капітула премії «Портрети сестринства»:
Домініка Кульчик, підприємиця, президент Фонду Кульчика
Аґнєшка Голланд, польська режисерка
Катерина Боднар, дружина Надзвичайного і Повноважного посла України в Республіці Польща
Наталка Панченко, лідерка «Євромайдан-Варшава», голова правління фонду Stand with Ukraine
Адріана Поровська, міністерка з питань громадянського суспільства
Мирослава Керик, президентка правління Фундації «Український дім», Варшава
Мирослава Гонгадзе, керівниця мовлення Голосу Америки у Східній Європі
Б’янка Залевська, польська журналістка
Ельвіра Нєвєра, польська режисерка
Катерина Глазкова, виконавча директорка Спілки українських підприємців
Йоанна Мосєй, головна редакторка Sestry.eu
Марія Гурська, головна редакторка Sława TV
Нагадаємо, що минулоріч лауреатками стали: Марта Маєвська — мер містечка Грубешів, яка після нападу Росії на Україну в лютому 2022 року організувала у своєму місті, що за 5 кілометрів від українського кордону, центр прийому біженців, а також Галина Андрушков і Вікторія Батрин — мати і донька, засновниці Фонду UNITERS — найбільшого волонтерського транзитного центру у Варшаві для волонтерів з цілого світу.
Віцеміністр внутрішніх справ Польщі Вєслав Щепанський
Надзвичайний і Повноважний посол України в Республіці Польща Василь Боднар
Депутатка Європарламенту Магдалена Адамович і Олена Апчел
Головна редакторка Sestry Йоанна Мосєй (праворуч), Домініка Кульчик (у центрі) і главред «Нової Польщі» Євген Клімакін оголошують переможниць
Людмила Гусейнова розповіла про сотні жінок у російському полоні і сказала, що не має спокою, поки всі вони не будуть на свободі
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
У другій половині 2014 року відкрите силове протистояння між міліцією та антиурядовими протестувальниками в центрі Києва входило в завершальну фазу. Вуличні бої навколо центральної площі української столиці переросли у розстріли демонстрантів, які шокували Європу і змінили хід політичної історії країни на десятиліття вперед.
Американська дослідниця історії Східної Європи Марсі Шор розповідає про вплив цих подій на велику війну, яка точиться досі, значення перших політичних рішень Дональда Трампа та метафізичний вододіл між добром і злом.
Марсі Шор. Фото: duh-i-litera.com
У своїй книзі «Українська ніч» ви намагалися показати події Євромайдану та Революції гідності в Україні не лише як позицію відстоювання цивілізаційного вибору її громадян, але і як колективний досвід, що назавжди змінив людей. Ви пишете, що на самому початку цієї історії, коли Віктор Янукович не підписав угоду про асоціацію між Україною і ЄС у Вільнюсі, ніхто не збирався вмирати за Євросоюз. Однак пізніше, з наростанням протестів і репресій, українці раптом відчули себе суб'єктом історії та зуміли подолати свій страх перед смертю. Після років запеклої боротьби країна стоїть на порозі ще більшого невідомого. Чи ситуація врешті дійшла до того, що Захід втомився від своєї місії захищати права людини й людську гідність, і що робити тоді українцям, які з 2014 року відчайдушно намагаються зберегти подобу світу, що руйнується на наших очах?
Марсі Шор: Ні Європа, ні Сполучені Штати ніколи не були такими, якими їх уявляли собі українці, а можливо, і не тільки українці. Тобто весь цей романтичний образ «Заходу» завжди був певною мірою ілюзією, і його не слід ідеалізувати. Моя власна країна, Америка, — «land of the free and home of the brave» (українською «земля вільних і дім хоробрих») — також була побудована на рабстві. Нагадаю, що наші збройні сили, що воювали з нацистами, були розділені у той час за расовою ознакою. У нашій країні закони, спрямовані проти міжрасових шлюбів, тобто проти змішування рас, діяли аж до 1967 року. Тобто, через цілих 22 роки після того, як нацисти були переможені. Я сама була так неймовірно захоплена Майданом саме тому, що це був той магічний момент, коли тобі нагадують, що ми як народ здатні на щось краще і більше. У цьому відношенні українці й досі залишаються в авангарді.
Одним з найяскравіших моральних імперативів післявоєнної Західної Європи було гасло «Ніколи знову». Ця максима, своєрідний символ європейської моделі пам'яті, була покликана запобігти виникненню нових конфліктів у Європі. Заразом вона не залишала жодних сумнівів щодо того, яка сторона уособлювала зло і які її дії були злочинними. Чому ж через десятиліття путінське зло, яке відкрито апелювало до мантри «Можемо повторити», чується тепер так легко і так активно релятивізується?
Гасло залишається лише гаслом. Легко сказати щось подібне. Я пам'ятаю, як 20 років тому розмовляла з Константином Гебертом про моторошні події в Боснії на руїнах колишньої Югославії. Він перебував там як воєнний кореспондент, працюючи для «Газети Виборчої». І Костек, розповідаючи мені про те, що він там побачив, сказав, що тепер ми нарешті дізналися, що означає «ніколи знову». Це означає лише те, що ми більше ніколи не дозволимо німцям вбивати євреїв у створених ними таборах у Польщі. Все. І нічого поза тим.
Варто також пам'ятати, що коли ми говоримо, що «не залишилося жодних сумнівів щодо того, на чиєму боці зло», ми маємо на увазі, що ця істина була усталена після Другої світової війни, згідно з її результатом, так би мовити, ex post. Філософ-ідеаліст Гегель писав про це так: «Сова Мінерви вилітає лише з настанням сутінків». Ми здатні ясно бачити, лише озираючись назад. Не забуваймо, як європейські лідери відреагували на нацистську Німеччину в Мюнхені у вересні 1938 року. Це було дуже схоже до того, як вони відреагували на анексію Криму Путіним. Мюнхенську конференцію англійською називають «умиротворенням у Мюнхені» (англ. the appeasement at Munich). На противагу цьому, чеською мовою кажуть «zrada v Mnichově», що означає «зрада в Мюнхені». Що ж стосується відсутності більшої залученості Заходу до боротьби з Росією, то я не переконана, що найбільшою проблемою сьогодні є релятивізація путінського зла. У мене виникає таке відчуття, хоча я й не зможу його довести, що більшими проблемами, скоріше, є боягузтво, егоцентризм, заперечення реальності у фрейдистському значенні цього явища.
Ви — дослідниця інтелектуальної традиції Східної та Центральної Європи. Власне, визначення «Центральна Європа» спочатку виникло як інтелектуальний конструкт. Мілан Кундера писав про неї як про вкрадену у європейців частину, яка була ментально і культурно ближчою до Заходу, але мілітарно підпорядкованою СРСР. Такий елемент світогляду допоміг полякам, угорцям, чехам і словакам повернутися до сім'ї європейських народів. Однак, продемонструвавши солідарність у 2022 році, цей регіон виглядає втомленим від війни в Україні та біженців у своїх країнах. Суспільна думка в Польщі рухається в бік обмеження або припинення допомоги українцям. Наскільки процеси, що відбуваються на центральноєвропейському просторі, є зумовленими внутрішньо, а наскільки вони є результатом правопопулістського повороту в середині ліберальної демократії?
«Центральна Європа» в термінах Кундери завжди була об'єктом ностальгії, своєрідним фантомом. На семінарі в Ужгороді в травні минулого року Юрко Прохасько говорив про Центральну Європу як про красиве метафізичне поняття. Втім, якщо йдеться про причини скорочення допомоги, то гадаю це дуже гарне питання, на яке, боюсь, я не маю гарної відповіді. Звичайно, є люди, які втомилися від війни, хоча я розумію, що це звучить гротескно для українців, які, звичайно ж, найбільше втомилися, а все ж продовжують воювати. Проте є також чинник цього правого повороту — Орбан, Фіцо та інші. Це, зі свого боку, пов'язано з питанням крихкості ліберальної демократії. Взагалі, по обидва боки Атлантики ми занадто довго довірялись телеології лібералізму. Як нещодавно сказав Іван Крастев: «Ліберали відчувають себе зрадженими історією. Але історія ні з ким не укладала шлюбу».
Чи отримає цей світовий дрейф вправо новий імпульс з поверненням Трампа до влади?
У мене не вистачає слів для того, щоб повністю висловити те, що я відчуваю, будучи американкою і спостерігаючи за тим, що відбувається в моїй країні. Жах, огида, відчуття провини й сорому... Я зараз у Торонто, і канадці говорять про страх «зараження» вірусом трампізму. І, мабуть, небезпідставно. Зрозуміло, що ми живемо у світі, де країни та місця дедалі більше пов'язані між собою. «За вашу і нашу свободу» — це гасло з дев'ятнадцятого століття, яке, втім, має бути все більш актуальним сьогодні, у столітті двадцять першому. Переконання Трампа, що йому все дозволено, засноване на догмі, як писав Федір Достоєвський, що якщо Бога немає, то все дозволено, матиме лихий вплив на цілий світ.
Одна з Ваших книг у польському перекладі має назву «Сучасність як джерело страждань». Сучасний світ справді приносить багато тривоги і непевності для пересічної людини. Грандіозні наративи та пояснювальні схеми дають збій, правда може прийти з префіксом пост-, а через стрибкоподібний розвиток технологій іноді дуже важко сформувати думку щодо нових глобальних викликів. Демагоги грають на полярних аргументах, обіцяючи «допомогти людям відновити контроль» або «знайти прості відповіді на складні питання». Як, на вашу думку, ми можемо підготуватися до змін, щоб уникнути страждань, принаймні моральних?
Я не можу приписати собі заслугу з вигадування назви цієї книжки, яка є збіркою есеїв. Назву придумав Міхал Сутовський, який перекладав їх польською. Назва, звісно ж, відсилає до праці Зиґмунда Фройда «Das Unbehagen in der Kultur» («Культура як джерело страждань»). У будь-якому випадку, дивлячись на наш понівечений світ, я жахаюся. Останні кілька років можна було б назвати «виправданням невротичних катастрофістів». Мені постійно пригадується афоризм Станіслава Єжи Леца: «Коли я опинився на дні, то почув стукіт знизу». Щодо питання «Що робити?», то тут я можу дати досить банальну відповідь. Передусім, треба дивитися на правду відкритими очима. Адам Міхнік у листі з в'язниці у 1985 році до польського комуністичного діяча Чеслава Кіщака писав: «У цьому світі є дві речі — почуйте ж бо цю новину — одна з яких називається Зло, а інша — Добро». Віри не можна зрікатися, навіть коли немає досконалого, невинного вибору, тому що різниця між добром і злом дійсно існує.
<frame>Марсі Шор (англ. Marci Shore) — американська історикиня, дослідниця історії Східної Європи. Здобула ступінь магістра в Університеті Торонто та доктора філософії у Стенфорді. Викладає сучасну європейську інтелектуальну історію в Єльському університеті. Авторка книжок «Taste of Ashes: The Afterlife of Totalitarianism in Eastern Europe» (укр. «Смак попелу. Загробне життя тоталітаризму у Східній Європі»), 2013, «Caviar and Ashes: A Warsaw Generation's Life and Death in Marxism, 1918-1968» (укр. «Кав'яр і попіл. Життя та смерть Варшавського покоління марксистів, 1918-1968», 2006; «The Ukrainian Night: An Intimate History of Revolution» (опублікована видавництвом «Дух і літера» під назвою «Українська ніч. Історія революції зблизька», 2018).<frame>
18 лютого у Покровську через безпекову загрозу закрили останнє відділення Нової пошти. Троє його працівників до кінця відчайдушно тримали зв'язок місцевих жителів із мирним життям, створивши тут пункт української незламності. Утім, українці небезпідставно очікують, що й першою після військових до звільнених міст так само повернеться Нова пошта.
Якщо після нашої перемоги постане багатотомна монографія про силу духу і подвиг українців, Новій пошті буде присвячено чимало героїчних сторінок у ній. Цей досвід уже досліджують — торік команда національного оператора консультувала дослідників Інституту Вільяма Девідсона (WDI) при Мічиганському університеті, авторів навчального кейсу для бізнес-шкіл. Про бізнес під обстрілами і плани під час війни, а також вихід на міжнародні ринки говоримо із Вячеславом Климовим, співвласником і співзасновником Нової пошти.
Вячеслав Климов, співвласник і співзасновник Нової пошти
Ольга Гембік: За три роки повномасштабного вторгнення Нова пошта стала одним із брендів національного опору. Чи складно було перелаштовувати бізнес на військові рейки?
Вячеслав Климов: Ми готувались до війни, до різних сценаріїв та мали готові плани евакуації зі сходу, план дій на випадок, якщо зникне мобільний зв’язок, інтернет та світло, а також розробляли альтернативні маршрути на випадок руйнування доріг.
Але ми не могли передбачити, що наступ буде не лише зі сходу України, а за всіма напрямками, що 27-28 лютого Ірпінь або Буча вже будуть окуповані і ворог стоятиме на підступах до Києва
Нові реалії змусили нас шукати альтернативні рішення. На початку війни ми змінювали логістичну модель декілька раз на тиждень та доволі швидко переорієнтувались з поштової компанії на вантажну: почали евакуйовувати бізнеси наших клієнтів і партнерів, перевозили їхнє обладнання та склади в безпечніші регіони країни.
Ми почали доставляти гуманітарну допомогу з усього світу, зокрема від ООН, а також запустили новий вид діяльності — 3PL, тобто надавали бізнесу послуги зберігання, пакування та доставки їхніх товарів. У березні 2022 року завдяки невпинній праці ми почали поступово відновлюватись, а вийти на колишні темпи доставки вдалось менше, ніж за пів року.
Як працюється під час війни? Як змінилися ключові процеси і як вдалося їх стабілізувати?
Це щоразу нові виклики. Тож ми продовжуємо шукати шляхи їх вирішення. До прикладу, через постійні атаки ворога на українську енергосистему ми зіштовхнулись з перебоями в електропостачанні і з тривалими відключеннями електроенергії. Щоб забезпечити безперебійну роботу відділень, обладнали їх генераторами та Starlinks, а у сортувальних хабах встановлюємо газопоршневі когенераційні установки та сонячні електростанції.
Також цього року ми створили власну паливно-енергетичну компанію Nova Energy, що вже закриває наші паливні потреби. Звісно, що нас також не оминув дефіцит персоналу, тому ми активно наймаємо студентів і відкриваємо вакансії для жінок та чоловіків без досвіду роботи. Крім того, ми запровадили програми адаптації для ветеранів.
Гуманітарні проєкти Нової пошти — чудова ілюстрація соціально відповідального бізнесу. Над чим працюєте зараз?
Нова пошта завжди була більше, ніж просто швидка доставка. Велика частка наших ресурсів націлена й на підтримку тих, хто цього потребує. Від початку повномасштабного вторгнення ми розширили наш проєкт «Гуманітарна Нова пошта» і перетворили його в окремий напрям. У рамках проєкту благодійні фонди та волонтерські організації можуть відправляти гуманітарні вантажі за рахунок Нової пошти, тобто безкоштовно.
З 2014 року ми доставили 131 тисячу тонн гуманітарної допомоги, понад 3,2 млн відправлень, а до нашої програми доєдналися 2200 благодійних фондів
Багато наших зусиль націлені на захист українців та підтримку захисників. Спільно з благодійним фондом «Повернись живим» ми запускаємо ініціативи на збір коштів для посилення українського ППО, щоб захистити небо. Торік разом з українцями ми зібрали 330 млн гривень для підсилення ППО України і забезпечили їх засобами зв’язку. Зараз збираємо на РЕР і РЕБ, щоб захистити нашу ППО від російських розвідувальних БпЛА. Долучитись може будь-хто за посиланням, а Нова пошта подвоїть кожний донат.
Крім того, ми регулярно допомагаємо 13-м військовим частинам, де служать від 2 до 8 тисяч захисників. Нова пошта одразу закриває їхні потреби і забезпечує усім: від турнікетів, рацій, автомобільних шин, генераторів — до бензопил, ножів і дронів. Ми розвиваємо власну мережу і сьогодні працюємо у понад 10 000 населених пунктах по всій Україні, включаючи прифронтові міста. Доставляємо туди, куди не доставляють інші поштові оператори.
Втрати Нової пошті під час повномасштабної війни обраховуються знищеними терміналами, технікою, окупованими відділеннями, руйнуванням логістики, і найболючіше — втратою колег під час обстрілів і на війні. Яких збитків ви зазнали? І як підтримуєте сім’ї співробітників?
Все можна придбати, відбудувати і відновити, крім життя. Звісно, що найважчим для нас є втрата колег. З початку повномасштабної війни загинуло 189 новопоштовців. З них — 20 цивільних, а 169 загиблих — це військові, які захищали країну.
У жовтні 2023 року росіяни вдарили по Новій пошті. Під час удару загинули 6 людей
Нова пошта завжди підтримує родини загиблих співробітників. Ми надаємо матеріальну допомогу сім’ям та фінансово підтримуємо їхніх дітей. Щомісяця вони отримують 10 000 гривень до досягнення ними повноліття, а також ми надаємо гранти на навчання в будь-якому ВНЗ світу розміром у $12 500. Троє дітей наших загиблих співробітників уже навчаються в університетах за кошти, надані компанією.
Крім того, ми маємо команду зі ста психологів, що надають психологічну допомогу. У штаті є дитячі та сімейні психологи, а також ті, що спеціалізуються з роботою над ПТСР та іншими видами травм, спричинених війною
Нині 3 788 працівників групи компаній NOVA — мобілізовані. Кожного ми забезпечуємо амуніцією та всіма необхідними речами, а також щомісяця виплачуємо 10 тисяч гривень. Що стосується логістичної інфраструктури, орієнтовні збитки Нової пошти через війну у 2022-2024 роках склали 3 млрд грн. Зазнали суттєвих пошкоджень або були знищені через ракетні обстріли та обстріли безпілотниками 317 відділень, 70 сортувальних терміналів та депо (у Дніпрі, Миколаєві, Харкові, Чернігові, Херсоні, Одесі, Покровську та інших містах). У Дніпрі та Полтаві приміщення та обладнання терміналів не підлягають відновленню — ми знайшли нові.
На окупованих територіях досі залишаються понад 1100 відділень, їхня доля невідома. Через війну було знищено 130 тисяч посилок. Загальна сума виплачених претензій клієнтам через знищені посилки склала понад 105 млн грн. Утім, попри втрати, Нова пошта не зупинилась ні на день під час війни. Ми перебудували свою логістичну модель таким чином, щоб посилки доставлялись безперебійно за будь-яких умов. Ми відновили роботу на звільнених територіях, заходячи туди першими після ЗСУ, і продовжуємо працювати по всій Україні, навіть біля лінії фронту.
Машина Нової пошти після російського обстрілу
Попри все, минулий рік позначився хорошими показниками. Міжнародні доставлення зросли на 86% (до 19 мільйонів), а Нова пошта доставила рекордні 480 мільйонів посилок, перевищивши показник 2023 року. Чи повернулася компанія до довоєнних показників?
Попри всі виклики воєнного часу, ми не лише повернулись до довоєнних показників, а й перевершили їх. Нам довелося повністю перебудувати логістику та графік роботи. І це було найважчим завданням. Потім ми почали працювати там, де це можливо, щоб доставляти найнеобхідніше — медикаменти, продукти, документи, речі, надавати фінансові послуги і здійснювати транспортування гуманітарної допомоги.
Під час перших тижнів війни терміни доставки збільшилися: у березні посилки могли їхати три-чотири дні. Основною складністю були переповнені дороги через блокпости у кожному населеному пункті, перевірки документів у водіїв та на вантажі, розбиті мости та понівечена інфраструктура.
Через комендантську годину автомобілі не могли заїжджати до міст уночі, водіям доводилося чекати на трасі до ранку, це обмежувало цілодобову доставку
Однак до довоєнних показників швидкості ми повернулися менш як за пів року. Ми почали доставляти навіть швидше — середній час доставки скоротився з 26 до 24 годин. Велику роль у нашому пришвидшенні відіграють постійні інвестиції в інновації та розвиток логістичної мережі. Саме тому ми постійно автоматизовуємо термінали та відкриваємо нові сортувальні хаби, впроваджуємо новітні lean-рішення, роботизацію.
Важко було відновлювати мережу та забезпечувати безпеку співробітникам. Але ми щодня відкривали по 70-80 відділень по країні. Так за два місяці відновили 17 500 точок сервісу, у яких можна було отримати та відправити посилки та вантажі. Сьогодні мережа Нової пошти в Україні більша, ніж була у 2022 році, і навіть більша, ніж у 2014-му. Торік ми відкрили в Україні 1 747 нових відділень та встановили 8 410 поштоматів — навіть на прифронтових територіях. Наразі мережа складається з 13 173 відділень та 24 535 поштоматів — разом 37 708 точок сервісів.
Нова пошта доставляє посилки у найнебезпечніші регіони України
Довоєнні рекорди по кількості доставлених посилок також були перевершені командою вже під час війни. У 2021 році ми доставили 372 мільйона відправлень, тоді як торік їхня кількість склала 480 мільйонів, що на 29% більше за довоєнні показники. Цікаво, що навіть річні рекорди були оновлені. Так, у 2021 році ми встановили рекорд, доставивши 1,8 мільйона посилок за добу. А вже у 2024 році нам вдалося опрацювати 2,24 мільйона відправлень за день. Усе це стало можливим завдяки співробітникам Нової пошти і довірі клієнтів.
Чи погоджуєтеся із тим, що вихід Нової пошти на ринки Європи — це не лише нові горизонти і масштабування бізнесу, але також об’єднавчий фактор для українців за кордоном, які дуже часто вже встигли розчаруватися закордонними сервісами?
Нова пошта об’єднує українців. Першочерговою метою нашого виходу на ринок Європи, зокрема і Польщі, було бажання допомогти українцям, які вимушено покинули Україну, не втратити контакт з рідними на батьківщині. Ми так і казали: «Розділені кордонами, об’єднані Новою поштою».
Утім, ми не ділимо клієнтів на українців і не українців. Наш клієнт — будь-хто, хто цінує якісний сервіс та швидку доставку
З часом у нас додались послуги, корисні й цікаві і локальним мешканцям, як-от швидка доставка по країні, доставка між країнами Європи, продаж пакування і інші. Крім того, українці радили нас знайомим — полякам, німцям, іспанцям — і вони ставали нашими клієнтами.
Ми пішли за нашими клієнтами, вийшли на ринок ЄС і активно розвиваємось за межами України. Нова пошта працює у 16-ти європейських країнах, ми відкрили 126 відділень та маємо понад 87 000 точок сервісу
Які маєте подальші плани на розширення мережі NOVA POST за кордоном?
Коли ми виходимо на ринок нової країни, завжди робимо це у партнерстві з локальним оператором. Це взаємовигідна співпраця, адже ми збільшуємо їхні обсяги, а вони — наше покриття. Тобто, конкурентів у нас немає, а от партнерів вже понад десять компаній по всій Європі. Це всесвітньовідомі гіганти DPD, DHL, GLS, Emons, a також локальні гравці Chronopost, SPS, Venipak, InPost тощо.
Серед наших конкурентних переваг — надійність, технологічність, клієнтоорієнтованість. Усі наші послуги ми зробили доступними онлайн — їх можна замовити на сайті, у мультимовному мобільному застосунку, бізнес-кабінеті тощо. Щоб клієнт завжди знав, де знаходиться його відправлення, ми впровадили трекінг — він допомагає відстежувати всі етапи руху посилки чи вантажу в режимі реального часу.
З приводу розвитку мережі в Європі, ми дотримуємося стратегії поглиблення і закріплення в тих країнах, де ми вже представлені. Цього року плануємо відкривати нові точки сервісу та розвивати власну адресну доставку.
Яким був шлях становлення бізнесу в Польщі?
Ми, напевно, були першою великою українською компанією, яка вийшла на польський ринок від початку повномасштабної війни. Спершу, у квітні 2022 року, ми запустили послугу «Речі з дому за кордон». Вона передбачала доставку особистих речей українцям, які тимчасово залишили територію України через війну з великими знижками до 80%.
У травні 2022 року ми остаточно ухвалили рішення про вихід на європейський ринок, а вже на початку жовтня відкрили перше відділення у Варшаві. Не можу сказати, що це було швидко і легко, проте саме Польща була найбільш лояльною на початку війни — запровадила спрощені процедури проходження митниці для C2C-вантажів, тому ми і зараз можемо швидко перевозити десятки тисяч посилок на день. До речі, не кожна митниця має достатньо ресурсів, щоб працювати із розмитненням тисяч посилок для фізосіб.
Нова пошта активно розвиває бізнес у Польщі
З якими викликами довелося стикнутися?
Виклик був один — швидко вийти на ринок нової країни. Далі — це просто нові правила гри, які ми приймаємо. Ми самостійно відкривали Spółka z o.o, банківські рахунки та шукали працівників у Польщі. Перше відділення Нової пошти у Варшаві з’явилося уже 3 жовтня 2022 року. За перші три місяці роботи, тобто з жовтня по грудень 2022 року, ми відкрили у Польщі рекордну для себе кількість відділень — 17. За перший рік роботи в Польщі ми доставили понад 1,3 млн міжнародних відправлень.
А сьогодні Нова пошта має вже 50 відділень у Польщі, що робить її найбільшою мережею серед усіх країн, де ми працюємо за межами України
Ми не лише надаємо якісний сервіс, а й створюємо нові робочі місця, сплачуємо податки і робимо свій внесок у розвиток економіки Польщі. За 2024 рік компанія сплатила більш як 14 млн злотих податків до бюджетів всіх рівнів. Серед польських споживачів ми уже маємо постійний клієнтів — це приватні особи і бізнес. Наприклад, це польські підприємці, які здебільшого доставляють в Україну. Якщо відправити посилку Новою поштою з Варшави до 12.00 години дня, то вже наступного дня увечері вона може бути у Львові. Хто, як не Нова пошта стане надійним партнером для них?
Серед місцевих клієнтів популярністю користується швидка доставка з Польщі до Німеччини. Новою поштою часто відправляють валізи в Іспанію, Італію і Францію, аби не переплачувати за багаж в літаку. Тобто, ти летиш відпочивати і не турбуєшся про валізу. Її тобі до дверей доставить кур’єр Нової пошти — тоді, коли тобі буде зручно.
Як зросте мережа відділень у Польщі найближчими роками?
Плани подальшого розвитку Нової пошти у Польщі амбітні. У 2025 році плануємо відкрити ще 20+ відділень, передовсім у Тихах, Ельблонгу, Плоцьку і Кошаліні, а також два сортувальні центри — у Познані й Кракові. Компанія також матиме сучасний центр фулфілмент-сервісу у Варшаві. Все для того, щоб зробити доставку ще швидшою і зручнішою.
Усі ми знаємо меми про те, що першою у Крим чи на Курщину зайде Нова пошта або що доставить зброю на позицію. Наскільки для вас, як для бізнесу, важливо, що над промоцією компанії «працюють» самі користувачі?
Це унікальний кейс, коли люди самотужки створюють позитивний інформаційний фон навколо бренду. Проте, РФ активно використовує ці меми в інформаційній війні, пропаганді і виправданні своїх ударів по нашій інфраструктурі.
Жарти про Нову пошту під час війни стали частиною народної творчості, і ми це цінуємо. Більш того, деякі навіть підтримуємо, як-от з поверненням в Крим і відкриттям відділення в Ластівчиному Гнізді. Це було смішно
Ми приймаємо їх як свідчення довіри до компанії і те, що споживачі асоціюють нас зі швидкістю, надійністю та стійкістю.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, ти була в самому осерді циклону — на Донбасі. Інформація про можливий напад з боку Росії циркулювала звідусіль, і все ж ти поїхала на схід, в напрямку російського кордону. Звідки взялося це рішення?
У той час я поїхала на Донбас. Туди, де останні вісім років проливають кров українські солдати і гинуть мирні жителі під обстрілами. Я не була впевнена, що станеться, але поїхала туди свідомо, вважаючи, що схід України найкраще підготований для захисту. Що я добре пам'ятаю, так це масовані обстріли. За 24 години, що передували вторгненню, на українські позиції на Донбасі впало понад дві тисячі артилерійських снарядів. Але і до, і після 24 лютого я керувалася простою логікою — російські бомби мене лякають менше, ніж контакт з російською армією та її службами, які можуть прийти відразу після цього. Тому я вважала за краще сидіти в прифронтовій зоні, ніж ризикувати, подорожуючи районами, де вони могли би зʼявитися.
Підрозділ української морської піхоти, в якому я тоді перебувала, був спокійним. Це був один з найкраще підготовлених українських підрозділів на той момент. Заголовки, що з'являлися в той час: «Чи буде війна в Україні?» — викликали у солдатів безсилу агресію. Вони запитували себе: якщо зараз буде якась «війна», то що ми тут робили весь цей час? Грали в пейнтбол? Де були наша молодість, здоров'я і загиблі друзі?
Що пам'ятаєш з розмов з ними в дні, що передували 24 лютого?
Перед самим вторгненням я досить багато говорила про це з солдатами, і наш спільний висновок був такий: рано чи пізно буде повномасштабний наступ або якась більш інтенсивна спроба взяти східні області, але це не обов'язково станеться зараз. Ми знали, що Київ наводнили іноземні журналісти. Нам здавалося, що це певний захист, що Росія не наважиться на такий крок, коли камери всіх можливих телеканалів будуть спрямовані на Україну. Ми робили ставку на те, що це може статися через кілька тижнів, коли редакції, знудьгувавшись і розчарувавшись, вже повернуть своїх кореспондентів назад з України. Але виявилося, що Росія, яка вже відчула на собі безсилля Заходу перед обличчям своїх злочинів, приковує до себе погляди всього світу.
Можна зробити висновок, що на той момент Донбас був у більшій безпеці, ніж решта України. Це звучить дещо абсурдно, враховуючи, що Донбас, зрештою, асоціюється з найжорсткішими бойовими діями.
У Донецькій області справжня війна триває з 2014 року, подекуди без особливих змін на лінії фронту до останнього часу. Такі населені пункти, як Авдіївка та Торецьк, безперервно оборонялися протягом десяти років до минулого року. На початку повномасштабної війни територіальні втрати Донецької області були незрівнянно меншими, якщо порівнювати їх з тисячами кілометрів, які російська армія пройшла в інших регіонах у лютому-березні 2022 року.
Моніка Андрушевська. Фото з приватного архіву
Ти спостерігаєш за цією війною з самого її початку, з 2014 року. Спочатку керувала Тобою цікавість, але врешті-решт прийшло свідоме рішення: я залишаюся тут. Пам'ятаєш момент, коли вирішила це зробити?
Таким переломним моментом став Іловайський котел, одна з найкривавіших битв війни на Донбасі. Коли українські добровольчі війська зайняли більшу частину міста Іловайськ, з іншого боку увійшли регулярні російські війська. Посеред цього котла опинилися бійці батальйону «Донбас». Саме та рота, з якою я працювала під час своєї першої поїздки, тоді ще в Артемівськ, який пізніше назвали Бахмут. Раптом виявилося, що більшість людей, яких я зустрічала, з якими я так чи інакше товаришувала, про яких писала у Фейсбуці, — це люди, які в кращому випадку були тяжко поранені, а в гіршому — перебували в полоні, або полягли чи загинули. Це незнання того, що з ними відбувається протягом кількох місяців, змусило мене вирішити, що я не можу це так залишити і маю зробити все можливе, щоб надати цьому розголосу. Я знала цих людей і знала, що вони були добровольцями, часто людьми зі сходу України, які буквально боролися за свої домівки. До того, як вони пішли в армію, вони були цивільними людьми, які здебільшого не мали жодного контакту зі зброєю, з будь-якими оборонними боями, і раптом вони опинилися в цій військовій реальності.
І проти них, проти цих бізнесменів, будівельників, готельєрів, раптом з'явилася регулярна російська армія, хоча по всьому світу ходила інформація, що битва за Іловайськ була тріумфом сепаратистів, солдатів Донецької Народної Республіки
Європейські та світові ЗМІ все ще говорили про громадянську війну, про те, що там на сході воюють українські сепаратисти. А я знала, я мала прямі свідчення очевидців, що моїх друзів вбиває російська армія. І я мусила зробити все, що могла, щоб якомога більше людей дізналися правду. Спочатку це були пости у Фейсбуці, але з часом редакція «Tygodnik Powszechny» запропонувала мені співпрацю. Так я стала відомою як воєнна кореспондентка, бо просто хотіла розповісти про долю своїх друзів.
З яким успіхом тобі тоді це вдавалося? Досі в ЗМІ говорять про «третій рік війни», і мало хто знає, що вона триває безперервно з 2014 року. Важко прорватися в мейнстрім.
Відчуття безсилля переважало в мені. Ми знаємо, що там відбувається, але світ вперто відмовляється це бачити. Це було для мене шокуючим і болісним. Українських солдатів, які тоді потрапили в полон, жорстоко катували. Розповіді тих, хто повернувся, були свідченням воєнних злочинів, скоєних російською армією, підконтрольними їй ополченцями та їхніми маріонетками, яких називали сепаратистами. Російські найманці скоювали воєнні злочини не лише проти військових, але й проти цивільного населення.
Мене особисто також дуже вразила історія Степана Чубенка. Степана затримали біля села Моспине в липні 2014 року, коли він повертався з Києва до рідного Краматорська, проїжджаючи через Донецьк. У рюкзаку підлітка сепаратисти знайшли стрічку в кольорах українського прапора і шарф львівського футбольного клубу «Карпати». Вони зв'язали йому руки скотчем, наділи на голову якийсь мішок і вивели з поїзда. Два тижні його жорстоко катували, а потім — для годиться — розстріляли. А розстріляли його для показухи, тому що він відмовився вступати до армії ДНР, сепаратистської армії. Хоча це була фактично дитина. Для мене цей хлопчик є символом того, що відбувалося на тих територіях: маріонетки Росії вбивали полонених, знущалися над солдатами і цивільним населенням, обстрілювали українські міста і влаштовували облави на людей з патріотичними поглядами....
Але це лише одна з тисяч історій, які ти описувала у своєму Facebook-у. Сьогодні пам'ять про Степана все ще жива, йому також встановили пам'ятники. Але такі історії чи новини про долю солдатів на фронті не завжди проривалися в медіа.
Навряд чи хтось зараз пам'ятає, що у вересні 2014 року були підписані так звані «Мінські домовленості», найважливішим пунктом яких було негайне припинення вогню. Насправді, в перший же день «перемир'я» в Луганській області почалися важкі і кровопролитні бої, в яких брали участь добровольчі підрозділи, в тому числі батальйон «Айдар». Багато бійців цього підрозділу досі вважаються зниклими безвісти. Одним із солдатів, який потрапив у полон, був Іван Ісик. Він разом зі своїм підрозділом потрапив у засідку біля села в Луганській області. Через кілька днів у проросійських ЗМІ з'явилося інтерв'ю британського псевдожурналіста Грема Філліпса з Іваном з луганської лікарні. Іван був обгорілий, на його тілі були сліди тортур. Але незважаючи на це, він протягом п'ятнадцяти хвилин спокійно і з гідністю відповідав на провокаційні запитання пропагандиста. Пізніше його нібито викрали з лікарні, де він помер в результаті тортур. Його батькам видали фальшивий документ, в якому вказали неправдиву причину смерті. Коли через місяць його тіло повернули в Україну, виявилося, що він був повністю побитий, його внутрішні органи були вирізані і зашиті назад в тіло, по суті, вставлені як блоки. У його шлунку був мозок, в горлі — український прапор. Вони просто забили його до смерті, а потім ще й поглумилися над трупом. У цьому брав участь неонацист і садист з Санкт-Петербурга Олексій Мільчаков, який досі на фронті, разом з іншими. Розбишака, який прославився відео, де він вбиває цуценя і позує для фотографій з прапором зі свастикою. Російська пропаганда розігріває свої ЗМІ тим, що на українському боці воюють нацисти, а російський неонацист, відомий широкому загалу, відкрито заявляє, що він нацист і воює на російському боці. Абсурд.
Як українцям готуватися до переговорів? Що зараз є на столі переговорів з їхнього боку? На що, окрім припинення вогню, може розраховувати Україна?
Будь-які переговори з Росією, будь-які російські обіцянки чи повага до міжнародних прав — це повна нісенітниця. Вони потім це неодноразово підтверджували. Я була у селі Піски, неподалік від Донецького аеропорту, протягом кількох місяців, коли там точилися найзапекліші бої. Взимку йшли розмови про якесь перемир'я. І воно виглядало як перемир'я. А перемир'я там виглядало так, що ти не міг спокійно вийти в туалет на вулицю, тому що російські бомби падали і палили все навколо, куди б ти не подивився. Вони говорили про перемир'я, а самі скоювали злочини, на які, в той же час, світу було абсолютно начхати.
Але ж перемир'я контролювалося — в Україну була направлена моніторингова місія ОБСЄ.
Це все було ілюзією. Як тільки ОБСЄ приїжджала, наприклад, в села під Донецьком, всі починали займатися своїми справами — можна було, наприклад, спробувати вмитися водою з пляшок, тому що ми знали, що це час, коли не буде обстрілів. І вони знову починалися відразу, коли представники ОБСЄ від'їжджали. Вони потім знову приїжджали, дивилися на осколки снарядів, які впали за їхньої відсутності, що, зрештою, повністю суперечило перемир'ю. Вони створювали свої звіти, в яких статистика російських обстрілів була абсолютно занижена.
Я сама була втягнута в ситуацію, коли ОБСЄ попросила мене показати місцезнаходження дитини, батьки якої — цивільні особи — все ще перебували тут, на лінії фронту, хоча мали б давно евакуюватися. Коли ми промчали вулицями і зникли з поля зору, російські сепаратисти були переконані, що вони вже пішли. І знову почався обстріл. Вони сіли в машину, і я почула, що чужа людина не може сісти. В результаті я йшла попереду, за мною їхала машина ОБСЄ, і я шукала підвал, де ми всі могли б сховатися.
Організація з безпеки і співробітництва не змогла забезпечити безпеку своїх співробітників і колег?
Співробітники ОБСЄ нижчої ланки, які працювали на місцях, на мою думку, знали, як це все працює. Все було побудовано на ілюзіях і брехні — реальність одне, звіти інше. Окремим питанням є діяльність на окупованих територіях таких організацій, як ОБСЄ та Червоний Хрест. За весь цей час жодна з цих організацій не змогла досягти домовленостей щодо утримання там цивільних військовополонених, які роками утримуються у в'язницях у жахливих умовах без доступу до медичної допомоги та ліків. У той же час Червоний Хрест передавав на окуповані території гігантську кількість допомоги. Допомогу, транспортування якої контролювали польові командири так званої «Новоросії». З великою часткою ймовірності можна стверджувати, що значна частина цієї допомоги йшла підконтрольним Росії військам. Крім того, частина людей, які працювали на місцях, були російського походження.
І сім'ї військовополонених, як цивільних, так і військових, наполегливо просили, щоб співробітники цих організацій хоча б зайшли в ті підвали, де утримуються їхні близькі. Щоб знати, в якому стані перебувають їхні близькі і чи живі вони взагалі. Хоча іноді вони потрапляли до полонених, це не стосувалося тих, хто перебував у нелегальних місцях існування. Докладалися також зусилля, щоб хоча б невелика частина допомоги Червоного Хреста, наприклад, одяг, медикаменти, їжа, потрапляла до їхніх близьких — це теж ніколи не вдавалося. Ці організації були абсолютними макетами, муляжами допомоги. Не було ніякої допомоги, ніяких прав людини. Це було створення великої ілюзії з мільйонним бюджетом.
Відколи беру активну участь у доставці допомоги солдатам, були теми, які не піднімалися. Ми ніколи не ставили їм питання: коли це все закінчиться? Коли кінець війни? Але у тебе не складається враження, що зараз ця тема піднімається все частіше і частіше? Не тільки в ЗМІ, а й між солдатами? Що говорять про мирні домовленості, переговори.
Я, наприклад, вважаю, що це повна нісенітниця.
Не йдеться про припинення війни, йдеться про можливе заморожування конфлікту. Але поки існує Російська Федерація, вони будуть збирати сили, щоб знову напасти на Україну
І питання в тому, чи зроблять вони це через рік, через два чи через п'ять років. Це не питання «якщо». Це питання: коли. Тому що вони відновлять свої сили і знову підуть в атаку. Саме так, як сказав Роман Ратушний, загиблий міський активіст і солдат 2022 року, «чим більше росіян ми вб'ємо зараз, тим менше їх доведеться вбивати нашим дітям». І це правда, з тієї причини, що Росія не дасть миру ні Україні, ні іншим країнам регіону загалом. Але в першу чергу вона нападе на Україну, тому що вся нинішня державна міфологія і пропаганда базується на цьому, і вони від цього не відмовляться.
Путін на своїй кількагодинній пресконференції наприкінці 2024 року підтвердив це — їхні цілі не змінилися після трьох років вторгнення, і контроль над Києвом все ще є стратегічною метою. Про повернення окупованих територій не йдеться.
Не можна також забувати, що є, зрештою, гігантські території, окуповані Росією, і будь-яке призупинення конфлікту — це залишення їх там у заручниках, що не є варіантом і ніколи не повинно бути варіантом. Тим більше, що ми знаємо, яка доля спіткала людей під російською окупацією, ми знаємо, що сталося після 2014 року на територіях окупованого Криму чи Луганської та Донецької областей.
Моніка Андрушевська. Фото з приватного архіву
Тому що поки Російська Федерація існує в такому вигляді, повернути окуповані території в кордони України неможливо — і я не думаю, що в цьому вже хтось сумнівається?
Всім відомо, що становище української армії та масштаби допомоги, яка доходить до воюючих солдатів, занадто малі в умовах протистояння з таким потужним ворогом. Лінія фронту утримується з великими труднощами, не кажучи вже про те, щоб говорити про повернення цих територій. І ця надія зменшується з кожним тижнем. І це особливо трагічно в ситуації солдатів, вихідців з окупованих територій, які пішли воювати за повернення своїх домівок. Вони не можуть собі уявити, що можуть просто від нього відмовитися. Але ми також говоримо про місця, за які загинули їхні друзі — і тепер виявиться, що вони загинули даремно? Це неймовірно похмура картина. Крім того, переважає думка, що будь-які домовленості з Росією закінчаться катастрофічно, тому що Росії не можна довіряти. Росія вже неодноразово це демонструвала, навіть у контексті Мінських угод, про які я говорила. Ніхто не має ілюзій, що ці домовленості не мають жодної цінності. Росія може зупинитися, але це не означає, що вона припинить війну.
А що кажуть про це твої знайомі, солдати? Як їхній бойовий дух?
Саме те, що вони не мають жодних ілюзій. Кожен з моїх знайомих усвідомлює, що попереду ще багато років війни, можливо, з перервами і перемир'ями, але це будуть довгі роки війни, в якій все одно буде дуже багато жертв. Солдати часто говорять про те, що Росія скористається будь-якою найменшою паузою, щоб відновити свої сили, а потім атакувати зі збільшеною силою. Україна бореться за виживання проти ворога, який не щадить нікого і з яким ні про що не можна домовитися. Адже весь час ми маємо справу з убивством військовополонених у жорстокий спосіб — розстрілами, відрізанням голів. Більшість моїх знайомих кажуть, що тут немає золотої середини. Ви просто повинні зробити все можливе, щоб зупинити їх і зробити все можливе, щоб вони не пішли далі.
Росія просувається далі з кожним днем, і хто може зупинити Росію, якщо вона відкрито говорить, що люди на фронті «закінчуються»?
Що стосується моїх друзів з попередніх років війни, з якими я познайомилася ще до початку повномасштабної війни, то насправді у мене вже більше полеглих друзів, ніж живих. А ситуація в армії, особливо в піхотних частинах, зараз жахлива. І якщо нічого не зміниться, то буде все гірше і гірше.
Коли я кажу, що щось зміниться, я, очевидно, маю на увазі масову мобілізацію. На фронті, перш за все, не вистачає людей, тому що втрати гігантські, і людей з досвідом стає все менше і менше. А вони найцінніші. Починає бракувати людей, які є фахівцями в різних аспектах ведення бою, наприклад, пілотів. І армія не встигає набирати новобранців, щоб заповнити ці прогалини. Я сама неодноразово стикалася з величезним відчуттям несправедливості у військовослужбовців, які воюють вже десять років, які повністю відмовилися від особистого життя, відмовилися від себе, а з іншого боку, у нас є величезна кількість українців, які втекли за кордон, величезна кількість українців, які сидять в таких містах, як Київ чи Одеса, і сподіваються, що їх це не торкнеться. Вони сподіваються, що загине хтось інший, що їм не доведеться воювати. За принципом: ідіть, хлопці, воюйте, а ми тут посидимо, почекаємо.
Один з моїх друзів, який на фронті з часів Майдану, кілька днів тому відверто сказав мені: ти дивуєшся, що я у відпустці навіть не хочу мати справу з цивільними? Що я навіть в жоден бар не ходжу, ні з ким не розмовляю? Я відчуваю ненависть, бо розумію, що вони тут залишаться, а я ні. Тому що про демобілізацію, про те, щоб ті самі люди воювали десять років повномасштабної війни, взагалі не йдеться. А мобілізація — це ще один фронт. Український інтернет заповнений мільйонами фейків, під якими російські боти пишуть коментарі про те, що працівники мобілізаційних центрів — вбивці, а мобілізація — це порушення прав людини. Це посилює поляризацію в суспільстві. Були напади на працівників ТЦК, підпали, а нещодавно навіть вбивство. Виявляється, жертва — ветеран, який воював у Бахмуті, отримав важке поранення в Серебрянському лісі, яке вивело його з ладу. І його вбили, причому серед білого дня. Під інформацією в соціальних мережах почали з'являтися коментарі з нападками на військових, мобілізацію, ТЦК, називаючи її, наприклад, злочинною організацією. Ця ситуація розлютила багатьох моїх друзів. Нічого не зміниться, поки ці цивільні не побачать, що таке російська армія. Мало говорять про те, що тих, хто опинився під окупацією, примусово призивають до російської армії.
Десь о четвертій годині ранку над Федорівкою пролунав перший свист ракети. Вона пролетіла так низько, що маленька дача Олександри здригнулася. Собаки зірвалися на рівні ноги, і вона одразу зрозуміла: почалося.
Перші дні російського вторгнення в цьому маленькому містечку на Київщині оповиті туманом хаосу. Росіяни наступають, з кожною годиною захоплюючи все більше і більше території. Вони прямують назустріч від білоруського кордону, через Чорнобиль, прямо на Київ. Люди в паніці залишають свої домівки, тікають у безпечні місця, хоча ніхто насправді не знає, де ці безпечні місця. З магазинів зникають продукти і все, чим можна зігрітися.
Але у Саші лише одна думка: у притулку понад три тисячі собак, яких треба нагодувати.
— У мене швидко закінчився бензин, тож я пішки ходила по довколишніх селах у пошуках їжі. Мене довго не було. Коли я повернулася, один з працівників притулку з жахом сказав, що туди зайшли росіяни. Ходять між вольєрами з автоматами, окопуються. Ставлять блокпост на дорозі. Він заборонив мені туди йти. Але я знала, що в притулку є наша колежанка, яка нещодавно перенесла другий інфаркт. Саме там мої улюбленці. Адреналін так вдарив мені в голову, що я просто кинулася бігти в бік російського блокпоста.
Пси з війни
Тварини завжди оточували Олександру Мезінову. Саме батьки навчили її поваги та любові до «братів наших менших». До її родинного будинку під Києвом приходили не лише місцеві безпритульні, а й дикі, поранені тварини, які шукали притулку в родини Олександри. Вони лікували їх і відвозили назад до лісу. Допомагали всім, незалежно від стану чи походження. Вигодовували цуценят і кошенят, а згодом шукали для них домівки. Олександра дуже добре пам'ятає, що отримати цуценя чи кошеня в подарунок від мами, шанованої та улюбленої вчительки в школі, було чимось на кшталт честі.
Коли Олександра виросла, вона зрозуміла, що хоче створити місце, де можна було б дати притулок більшій кількості тварин. Системне рішення, справжній притулок, якого ще не було в Україні. Тоді вона навіть не знала, як він має називатися, адже в Радянському Союзі таких місць не існувало.
Довгий шлях до його створення був сповнений помилок та успіхів. Але нарешті, в жовтні 2000 року, «Сіріус» був створений
— Мені дуже подобається ця зірка, вона яскрава і красива. Я люблю астрономію, вона була, поряд з історією, моїм улюбленим предметом у школі. І моя мама, вчителька історії, розповідала мені красиву легенду про Сіріуса, пса Оріона. Його господаря смертельно вкусив скорпіон, і він разом з ним перетворився на зірки. Сьогодні на небі в сузір'ї Великого Пса з'явився яскравий Сіріус.
Олександра Мезінова з улюбленцями. Фото з приватного архіву
Першою з'явилася Ніка, собака зі зламаною лапою. Хоча все починається з одного пса, «Сіріус» росте дуже швидко. Перші три роки все тримається на сімейному бюджеті, зʼявляється ще маленький син. Початок був важким, але впертість Олександри — у спадок від матері. До притулку прибуває все більше тварин, все більше волонтерів, все більше роботи. З'являються перші спонсори, які допомагають побудувати місце її мрії — справжній притулок.
Наприкінці 2013 року спалахує Революція Гідності. Зовсім несподівано, за одну ніч, син Олександри вирішує перейти на українську мову, а коли починається Майдан — їде з батьком до Києва, щоб стати на барикади. Саша не може покинути притулок, але намагається бути активним учасником, приносить їжу протестувальникам. Тоді Олександра ще не знала, що події на Майдані Незалежності матимуть такий великий вплив на її притулок для бездомних тварин.
Коли через кілька місяців починається війна на Донбасі, багато друзів Олександри записуються в армію добровольцями і їдуть в зону АТО. Вони виявляються надзвичайно чутливими до несправедливого становища тварин, яких з кожним днем стає все більше і більше на лінії фронту. І першою, до кого вони звертаються, стає Олександра. Так починається ланцюжок допомоги, створений волонтерами, які працюють на Донбасі, співробітниками «Сіріуса» і солдатами, що перевозять тварин з прифронтових сіл, які знаходять свій новий і безпечний дім у Федорівці.
Ніхто з нас не вірив, що буде повномасштабна війна
Олександра згадує, що вже в грудні 2021 року дедалі частіше говорили про те, що війна буде. Справжня, повномасштабна. Але ніхто не вірив, що в XXI столітті в Європі можна напасти на сусіда з такою силою. 5 грудня, з нагоди Міжнародного дня волонтера, президент Зеленський вручив нагороди. Хоча Олександра отримала «Орден княгині Ольги», найбільше з того вечора їй запам'яталося його напружене та стресоване обличчя.
— Він сказав, що якщо це станеться, ми всі будемо стояти разом, пліч-о-пліч. Я пам'ятаю, що це був дисонанс. Хоча я не хотіла в це вірити, мене це турбувало, я навіть не могла перестати про це думати. Я навіть думала, чи не зробити про всяк випадок запаси їжі... Але люди заспокоювали мене, казали, що нічого такого не станеться. І коли я почула перший свист ракет над головою, то зрозуміла, що дуже погано вчинила, що повірила людям і не вжила заходів обережності на випадок війни.
Спочатку війну почула. На світанку почувся свист ракет, що летіли в бік Києва. Це розбудило зі сну її та її десятьох тварин, собак і котів. Навколо все затремтіло, шибки завібрували, а маленька дача ходила ходуном. Перелякані собаки почали тулитися один до одного, і в Олександри була одна думка: почалася війна. Тисячі думок почали роїтися в її голові, поєднуючись з образами з часів Другої світової війни. Вона думала про бомбосховище, про паніку серед людей, яка ось-ось почнеться, про ракети, що почнуть падати на Федорівку, про хаос, втечі, кілометрові затори на дорогах.
— Я сиділа на дивані, собаки тремтіли, а я обдумувала план евакуації 3500 тварин. І раптом я сказала собі: «Саша, зупинись. Закутайся. Негайно розробляй план. Пункт перший: їжа
Територія притулку «Сіріус». Фото з приватного архіву
З самого ранку вона вирушає на машині в об'їзд найближчих сіл. Заходить у магазини, розпитує сусідів, завантажує в машину все, що собаки можуть з'їсти. Але через півтора дні лунають потужні вибухи — мости зірвані, росіяни беруть село в оточення, унеможливлюючи втечу для тих, хто залишився. Починається повна ізоляція. Вибухи стають дедалі гучнішими, і Олександра починає молитися, щоб ракети не впали на село та укриття. Вона знає, що на місці залишилося дев'ятнадцять людей — персонал і волонтери, які приїхали здалеку, з інших районів, і їм нікуди тікати. Вона також не знає, скільки у них часу і як до них підійдуть росіяни. Люди кажуть, що вони зайдуть у село і розстріляють їх усіх одразу. Вона дізнається про це лише через десяток годин, коли її вириває з панічних роздумів працівник притулку — військові щойно увійшли на територію притулку.
— Все, що я почула, це те, що ні в якому разі не можна туди йти, що треба ховатися. Приїхала військова техніка, вони окопуються, їх дуже багато. Вони бігають по притулку з автоматами, а людей зігнали в крихітну кімнату, яку охороняє солдат з автоматом. Я одразу сказала, що виходу немає, що я біжу до притулку, бо як же люди, як же мої собаки? Я чула, що росіяни агресивно налаштовані і одразу мене вб'ють.
Саша разом із донькою керівнички, яка нещодавно пережила другий інфаркт, пускається в пробіжку селом. У скронях Саші вирує адреналін. Здалеку вже видно, що військові дуже швидко побудували окопи, а в бліндажі стоїть замаскований танк. Також є блокпост, з флангів якого стоять солдати з гвинтівками, стволи яких спрямовані прямо на них. Вони сповільнюють хід і починають йти назустріч. Коли за двадцять метрів до блокпоста солдат перезаряджає зброю, вони зупиняються і виймають руки з кишень, щоб показати, що не озброєні.
— Я почала кричати їм, що мене звуть Олександра і я є директоркою притулку, який знаходиться трохи далі за ними, і мені потрібно туди потрапити. Мені відповіли, що ніхто нікуди не йде і ми повинні йти додому. Я кричала, що там мої люди і мої тварини, але вони лише заперечливо хитали головами. Я вимагала, щоб вони відвели мене до свого командира.
У неї в голові щось на кшталт шаленства — їй абсолютно все одно, чи почнеться стрілянина, чи не почнеться. Вона бачить перед собою ціль, не звертаючи уваги на будь-які перешкоди. Це, напевно, і помічають росіяни — її очі горять, вона розлючена, вона не відпускає. Кивком ствола вони показують їй, щоб вона йшла за ними.
Командир налаштований агресивно, але Саша не звертає на це уваги. Вона починає свою розповідь про притулок, про людей, про брак їжі. Вона прямо каже, що має намір проїжджати через їхній блокпост кілька разів на день, оскільки буде їздити по околицях у пошуках їжі для тварин.
Волонтери з друзями-песиками. Фото з приватного архіву
— Наприкінці моєї промови він вибухає сміхом. Він запитує, чи я, на його думку, приїхала сюди, щоб ставити умови? Я прийшла на озброєну вощину, стою перед ним, загинаю пальці, вираховуючи, що мені потрібно, і він повинен мені це дати? Він вперше бачить таке. І, можливо, саме це і спрацювало.
Він погоджується, але зауважує, що машини, які проїжджатимуть повз, щоразу перевірятимуть, і що він сам незабаром зазирне в укриття, щоб перевірити, чи не брешу я. Коли ми залишаємо його і йдемо до притулку, я відчуваю поколювання в хребті — я майже впевнена, що мені вистрілять у спину.
Коли вони дістаються укриття, то бачать переляканих працівників. Росіяни вишикували їх у шеренгу і наказали віддати телефони, щоб ніхто не виходив на зв'язок зі світом і не передавав жодної інформації українській армії. Не всі послухалися. Знайшовши захований телефон, вони кинули раніше знайдені телефони під ноги робітникам і демонстративно розстріляли їх, ледь не поціливши в ноги.
Зникаючі голоси
Коли хтось заходить до притулку і проходить рядами навколо вольєрів, незалежно від того, чи приходить він прихистити домашнього улюбленця, чи принести йому їжу, серед мешканців здіймається галас. Собаки гавкають, виють, перемовляються між собою. Можете собі уявити, який шум зчиняють більше трьох тисяч собак одночасно. Олександра завжди застерігає всіх відвідувачів не бігати поміж рядами, бо це ще більше їх збентежує, а сам собачий галас розноситься на кілометри.
— Російські солдати увійшли до притулку зі зброєю, агресивні, націлені на вбивство. Вони пробігли між рядами і собаками... Ті замовкли. Вони просто завмерли і дивилися на них. До цього дня я не розумію, що сталося, навіть кінологи не можуть пояснити цей феномен. Коли я вийшла з притулку і йшла селом, мене запитали: що, Сашо, перестріляли вам всіх собак?
У цей момент в її свідомість проникає могильна тиша, якої раніше ніколи не було. Вже після звільнення з'ясувалося, що ця реакція врятувала собакам життя. Після деокупації до «Сіріуса» приїжджали власники собак, які втратили своїх улюбленців, колись забраних з «Сіріуса». Були випадки, коли російські солдати, почувши собачий гавкіт, кидали гранату через паркан. Вони могли навіть не бачити собаку, і стріляли наосліп, щоб змусити його замовкнути. Так загинуло багато тварин під Києвом. А в самому притулку тиша тривала до кінця окупації.
Іноді собаки вили, коли чули, що пролітає ракета або літак, але потім забивалися в будки і згорталися калачиком. Голодні і налякані
— У мене був такий звичай з собаками, що я простягала їм руку через сітку, а вони просовували ніс або лапу, і ми так віталися один з одним. Під час окупації також часто доводилося ходити по притулку, перевіряти, чи все гаразд. Я не хотіла цього робити, не могла дивитися на собак. Потім я навчилася не дивитися їм в очі, бо кілька разів подала руку, як завжди. Але вони не розуміли. Вони були такі голодні, а я простягаю їм порожню руку... Я бачила в їхніх очах це питання: де їжа? Чому ви так з нами поводитеся? Біль розривав моє серце. Сьогодні я думаю, що це було найстрашніше і найважче завдання для мене. Навіть розмова з росіянами не була таким кошмаром.
Але зустрічі з солдатами російської армії також були далеко не приємними. Що з того, що завдяки командиру їм щодня дозволяють перетинати блокпости, якщо вони виходять до них з піднятими автоматами і люттю в очах? Момент, коли опускається вікно, — це щоденне ходіння на межі психічної стійкості. Ніколи не знаєш, чи може їм сьогодні щось сподобатися. З плином часу росіяни стають все злішими і злішими, тому що триденна спеціальна військова операція йде зовсім не так, як було заплановано. Солдати починають пити, вживати наркотики, часто безпричинно знущаються над людьми, завдають їм моральної та фізичної шкоди.
Олександра Мезінова. Фото з приватного архіву
Особливо важкий момент настає, коли Він стоїть на блокпосту. Завжди в масці, таємничий, часто дихає алкоголем. Хтось у селі сказав йому, що Олександра гарно співає, і відтоді він не відпускає її від себе. Вона йому сподобалася як жінка, тому перетин блокпостів став для нього психологічним кошмаром.
— Він почав називати мене Примадонною. Сьогодні я сміюся з цього, але це було жахливо. Коли він бачив мене в машині, то кланявся в пояс і казав: Примадонно, прошу проошу, ласкаво просимо. Потім він вирішив, що вони зроблять концерт, де я буду співати.
Саша має заспівати для російських солдатів. Концерт для них на окупованих територіях. Вона одразу зрозуміла, що, зрештою, не може йому відмовити, бо якщо відмовиться, то це може бути останнім у її житті. Хоча вона мала проблеми зі сном від початку вторгнення, зараз вона вже не спить взагалі. У неї постійно болить голова, прискорене серцебиття і темні кола перед очима. Вона починає подумувати про втечу через ліс, бо знає, що там сидять «хлопці з АТО». Але якщо вона втече, то ніколи не повернеться сюди, тварини помруть з голоду, і все, що вона зробила до цього часу, буде втрачене і зроблене даремно. І в цю мить теж чути гарчання. Її голос стає низьким, а горло так стискається, що вона насилу може говорити.
Вона, як сновида в кошмарі, який ніяк не хоче закінчуватися. Саша намагається пояснити солдату в масці, що у неї хрипкий голос, що від цих нервів вона зовсім втратила голос і не може співати
— Одного разу я йому сказала: ти ж не дурень. Я ж українка, як я можу давати вам концерт? І у відповідь він знову запросив мене на шампанське. Стверджував, що я така розуміюча і зі мною можна поговорити про цікаві речі. А це їхнє шампанське, напевно, було вкрадене з якогось магазину. Вони напивалися дорогим французьким шампанським, окупувавши моє місто. Я боялася, що одного дня це може закінчитися для мене дуже погано — коли він нап'ється, а я знову йому відмовлю. Я почала уникати конфронтації вечорами, ховаючись у темряві на задньому сидінні автомобіля.
В ізоляції
Інформація ззовні до Федорівки доходила дуже рідко. Іноді приходили есемески, навіть незнайомі люди запитували Олександру, чи жива вона. Місцеві жителі мало що знали про те, що відбувається в країні, що відбувається на фронті. Щоб зв'язатися з родичами, доводилося ризикувати, під загрозою смерті. У селі було мало місць, де можна було зловити радіозв'язок. Іноді достатньо було відправити повідомлення «я живий», але іноді можна було навіть зателефонувати. Мабуть, росіяни отримали інформацію від когось із мешканців села, тому що вони дуже швидко знайшли ці місця і почали влаштовувати облави. Вони під'їжджали на цивільних машинах, коли їх ніхто не чекав, і вистрибували зі зброєю. Одного разу навіть Сашу зловили.
— Я стояла з подругою, там була ще жінка, яка розмовляла з сином по телефону. Коли я побачила, що вони підходять, я сховала свій у черевик. Але один з них це помітив. Він, звичайно, знав мене. Мені дуже пощастило, бо він зробив вигляд, що не помітив. З іншого боку, у жінки забрали телефон, і вона впала в істерику. Вона почала кричати, що це її єдина можливість зв'язатися з сином, який... служить в нашій армії.
Один із солдатів негайно перезаряджає зброю, переконаний, що жінка передає секретну інформацію ЗСУ. Істерика жінки дратує їх ще більше. Олександра відчуває, що ось-ось станеться трагедія. Вона вирішує підійти до них і спокійним голосом каже: «Подивіться на неї. Це проста сільська жінка. Що вона може знати? Вона просто розмовляє зі своєю дитиною. Хіба мати не хвилюється за вас? Потім, якимось дивом, їй врятували життя, але Олександра більше ніколи не зустрічала цю жінку.
Як і солдата, який збрехав, що у Саші немає телефону, хоча бачив, як вона потайки сховала його в черевик. Одного ранку, на світанку, вона під'їхала до блокпоста, де побачила росіян, які поспіхом вантажили всі свої речі в машини. Вони явно боролися з часом.
Врятоване життя. Фото з приватного архіву
— Я зупинилася, відчинила вікно і запитала: куди ви, хлопці, їдете? Додому нарешті? — сказала їм глузливим голосом, бо завжди їх трохи провокувала, — Але вони відповіли, що їдуть на Донбас. Вони були дуже розлючені.
Коли росіяни втекли і окупація закінчилася, до Федорівки та навколишніх сіл приїжджають волонтери з усього світу, в тому числі з Польщі. І хоча Олександра зустрічає їх, дає інтерв'ю і показує багатьом людям притулок, щось дивне відбувається в її голові. Вона розуміє, що окупація закінчилася, але її тіло, її думки, її поведінка все ще там. Саша навіть зупиняється перед блок-постами, яких вже немає. У такій напрузі вона живе ще три місяці, поки погляди світу звернені в цей бік — адже Буча чи Ірпінь, менш ніж за п'ятдесят кілометрів від неї, потрапляють на перші шпальти всіх газет світу. Волонтери та журналісти вже на місці, місцеві жителі повертаються.
Одного ранку Олександра прокинулася і зрозуміла, що сьогодні їй нікуди не треба йти. Ні інтерв'ю, ні бігати за їжею для тварин. І раптом — весь ажіотаж зник. В одну секунду вона зрозуміла, що нарешті вільна. Тільки одна річ ніяк не поверталася на своє місце. Олександра голосно відкашлюється.
— Не знаю, може, колись до мене повернеться голос. Може, колись я знову буду співати, бо я дуже люблю співати. Може, це буде тоді, коли закінчиться окупація — але по всій моїй країні.
Єнджей Дудкевич: Спочатку ти організовувала короткострокову допомогу для осіб з України, потім взяла на себе координацію всієї житлової, медичної, освітньої підтримки, яку для них проводить Каміліанська місія соціальної допомоги. Що змінилося за ці майже три роки?
Анна Суська-Якубовська: Невдовзі після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року ми побачили, що на залізничних вокзалах у Варшаві є дуже багато людей. Ми вирішили допомогти, створивши тимчасові місця. Загалом, більшість людей не хотіли залишатися у нас, а готувалися їхати далі — до Великої Британії чи Канади. Тож людям, які тікали з України, потрібен був простір, де можна було б комфортно і безпечно перечекати, поки будуть вирішені всі формальності, квитки тощо. Однак залишилося чимало тих, хто не мав таких далекосяжних планів і, перш за все, фінансових можливостей рухатися далі. Однак вони заявляли, що готові влаштуватися на роботу і залишитися в Польщі, оскільки не мають можливості повернутися в Україну. Тому ми намагалися надати їм підтримку, в першу чергу, винаймаючи житло. Це було дуже хаотично, тому що після початку проєкту на початку березня 2023 року ми мали буквально один тиждень, щоб знайти вісім квартир для сімей біженців з дітьми або самих жінок з дітьми. Спочатку люди з України не брали жодної участі у витратах на їхнє утримання; всі збори, депозити, рахунки та обладнання були на нашому боці, що стало можливим завдяки фінансуванню від Фонду Tzu Chi. Однак мова йшла не тільки про житло, оскільки нам також потрібно було організувати, наприклад, шкільні місця і ноутбуки для навчання.
Анна Суська-Якубовська. Фото з приватного архіву
Щось ще?
Ми мали практично щоденний контакт з усіма ними — ми мусили навчити їх користуватися громадським транспортом, купувати квитки, оформляти всілякі документи, щоб вони могли користуватися пільгами, такими як 800+, або медичним обслуговуванням. Крім того, 90% з них були жінками, які страждали на ПТСР, а отже, перебували під наглядом психолога. Це було досить складним завданням, оскільки знайти психологів, які могли б спілкуватися українською мовою, було нелегко. А коли нам це вдалося, то до доступних дат записів на першу консультацію було ще далеко. Ми не здавалися, і кожна людина отримувала належну підтримку, якщо вирішувала продовжити свої візити пізніше. Одна сім'я, до речі, досі отримує психіатричну допомогу, оскільки мати двох дітей не може впоратися зі стресом, спричиненим війною. Це не дивно, адже вони втрьох жили в окопі протягом місяця. Після приїзду вона ховалася під стіл при звуці кожного літака, настільки вона була налякана. Тож до сьогодні ми все ще маємо щоденний контакт з ними.
Отже, ви багато допомагаєте людям з України, які приїхали до Польщі з різними проблемами, і намагаєтеся вирішити якомога більше з них, щоб вони могли почати жити відносно нормальним життям.
Так, було досить багато людей, які провели в нашій країні місяць або два і, віднайшлися, а окрім того в них були гроші і план поїхати кудись ще. Часто також тому, що у них були родичі або друзі за кордоном. Інші, однак, не мали таких можливостей, плюс їхні родичі залишилися в Україні. Тому вони хотіли бути в Польщі, з надією, що колись ця війна закінчиться і вони зможуть повернутися на батьківщину. Ми не могли залишити їх наодинці з усім цим.
Видається, що це мала була величезна робота...
І я, і мої колеги, Івона і Кася, були першими, з ким контактували. Як тільки щось траплялося, ми намагалися допомогти. Бувало так, що жінки з України працювали і ми ходили замість на батьківські збори до шкіл. Ми організовували все, починаючи від самої освіти, лікаря, супроводу до заповнення документів, відкриття банківського рахунку. Навіть якщо деякі люди справлялися з цим досить добре, ми були поруч, щоб забезпечити відчуття безпеки, вони знали, що якщо вони чогось не розуміють, поруч є хтось, хто втрутиться.
08.03.2022, Західний вокзал Варшави. Біженці з України у зв'язку із повномасштабною війною Росії проти України. Фото: Adam Burakowski/REPORTER
Скільком людям ви допомогли?
За два роки ми допомогли сорока людям — у житловій програмі, тому що в пансіонаті Місії їх було набагато більше. І я можу сказати, що ми були досить успішними, тому що станом на січень цього року всі люди вже підписали самостійні контракти на оренду житла. Діти влаштовані до школи, з психологічно-медичної точки зору у них теж все гаразд. Тому ми більше не маємо для них додаткових місць як у Каміліанській місії соціальної допомоги, як і не продовжуємо житлову програму — в цьому немає потреби, оскільки ці сім'ї просто стали незалежними. Тим не менше, ми продовжуємо працювати в коворкінгу та проводити навчальні та професійні курси, щоб навчити, як розпочати власний бізнес. Це фактично єдине, що ми можемо робити, оскільки фінансування нашої діяльності дуже скоротилося.
І всі отримують користь від цього навчання?
Ні, тому що деякі з них вже мають постійну, стабільну роботу, на основі трудового договору, і чекають на виконання всіх формальностей для отримання карти постійного проживання. Іншими словами, вони навчилися функціонувати в чужій для них країні, в тому числі завдяки тому, що дуже добре вивчили польську мову. Кожен з цих сорока осіб володіє мовою щонайменше на рівні А2. І все це також є нашим великим успіхом.
Тоді що було найбільшим викликом?
Безумовно, підтримка жінки, про яку я згадувала — Люди, яка провела деякий час у психіатричній лікарні. Коли вона була зі мною в офісі, лікар звернув увагу на те, як вона відреагувала, коли над будівлею пролетів літак. Люда, однак, дуже не хотіла лягати в лікарню і відмовлялася від лікування. Нам довелося пообіцяти їй, що ми подбаємо про двох її дітей — їм тоді було шість і сімнадцять років — що також потрібно було організувати, і це було досить складно. Зараз все набагато краще, але ми домовилися, щоб усі троє мали сімейного помічника, тому що допомога просто необхідна постійно. Була також дуже складна ситуація з жінкою, яка приїхала до Польщі з онкологічним захворюванням, неправильно діагностованим в Україні. У неї була меланома, і вона потрапила до нас вже дуже ослабленою після хіміотерапії. На жаль, після дворічної боротьби з хворобою вона померла. Ми підтримували її та її доньку, яка зараз навчається в Академії спеціальної педагогіки, але також супроводжували маму протягом усієї її хвороби. Дуже швидко їй довелося подорослішати і перестати бути підлітком. У якийсь момент їй довелося бути з мамою нон-стоп, тому ми намагалися влаштувати її в стаціонарний хоспіс.
Коли вона туди потрапила, лікарі сказали, що вона не проживе довго, що, тим не менш, було несподіванкою, тому що ця жінка дуже довго боролася
Я ніколи не забуду вираз її обличчя, коли вона дізналася про хоспіс, адже вона дуже старалася бути максимально незалежною. Однак вона не могла навіть встати з ліжка і виконати елементарні фізіологічні завдання, тому це був єдиний варіант. Похорони довелося організовувати пізніше в Україні, вона не встигла попрощатися зі своєю сім'єю, яка жила там. Загалом велика трагедія і дуже сумна ситуація.
Чого ти навчилася за останні роки з підтримки людям з України?
Що треба знати, як допомогти. Те, що нам здається добрим, не завжди є таким для людини, про яку йдеться. А також, безумовно, дивитися на іншу людину по-іншому, без осуду. Тому що ми самі не знаємо дня чи години, коли з нами може статися щось важке і ми самі потребуватимемо чиєїсь допомоги.
09.03.2022, Варшава. Громадяни України прибувають до Польщі, рятуючись від війни, натовп на Центральному залізничному вокзалі Варшави. Фото: Stefan Maszewski/REPORTER
А як ти оцінюєш ставлення польського суспільства до людей з України і як воно змінилося з часом?
Коли почалася повномасштабна війна, поляки допомагали тим, хто тікав з України, як могли, з розпростертими обіймами. Але вже через рік у мене виникли великі проблеми з пошуком житла для людей, яким ми, як Місія, допомагали. Можна було почути думки, що вони не будуть платити, що вони втечуть, що вони занадто багато від нас отримали. Був страх надавати житло навіть тоді, коли ми наголошували, що даємо гарантію -— тобто, якщо станеться щось негативне, то люди, яким ми допомагаємо, повернуться в пансіонат при Місії. Мені здається, однак, що таке ставлення людей було значною мірою зумовлене не власним поганим досвідом спілкування з людьми з України, а тим, що вони десь чули. Це було боляче, і нам довелося довго пояснювати, що це не так, що так, до нас приїжджають різні люди, але є також поляки, які не заплатять за оренду або пошкодять квартиру. Це зайняло певний час, але саме завдяки щоденній роботі нам вдалося змінити негативні думки. Трохи складніше в контексті пільг, тому що існують твердження, що люди з України отримують занадто багато, більше, ніж поляки. Окрім того, що це неправда, я завжди кажу, що ми, напевно, не хотіли б опинитися в ситуації, коли в нашій країні раптом починається війна, ми мусимо все покинути і поїхати в невідомість.
Тому не можна так судити інших людей, просто подумайте про те, що сталося б, якби ми були на їхньому місці
Розумію, що ти стурбована тим, що в публічному просторі дедалі частіше лунають голоси, які критикують підтримку людей з України.
Так, я хотіла би, щоб до всіх ставилися однаково, не дивлячись на те, з якої вони країни чи якого кольору їхня шкіра. У всіх людей з України є своя історія, ви повинні дивитися на них індивідуально і думати, як ви можете найкраще їх підтримати. Мене турбує агресія, яка з'являється в публічному просторі. Тим не менш, я хочу подумати про те, що ми змогли зробити. Я навмисно кажу «ми», тому що вся підтримка не була б успішною, якби у нас не було створеної команди, яка добре працювала разом. Не те, щоб я робила все сама як координаторка — без Ади, Івони, Касі та Дарка багато чого просто не вийшло б. Від самого початку ми працювали майже 24 години на добу, нам довелося на деякий час відкласти багато справ. Я думаю, що ключем до цього є емпатія, відчуття того, що іншим людям потрібно допомагати. Не тільки тому, що одного дня це може статися і з нами, а тому, що це правильне ставлення.
Анна Суська-Якубовська працює в Каміліанській місії соціальної допомоги з 2013 року, координує проєкт підготовки квартир для людей у кризі бездомності. Після початку війни відповідала за тимчасові місця для біженців у соціальному пансіонаті «Святий Лазар», а також була відповідальною за допомогу сім'ям біженців в орендованих для них квартирах.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
