Її господарство навесні 2022-го опинилось під російською окупацією. За місяць ворог майже вщент знищив усе майно Ксенії Костенко. У будинок жінки влучив снаряд, а на її підприємстві з перших днів повномасштабної війни мародерили кадирівці. Зневіритися і буквально повстати з попелу їй допомогло навчання, гранти та підтримка небайдужих. Свою історію Ксенія Костенко розповіла виданню Sestry.
Людина «навпаки»
Саме так я себе іноді називаю. Після закінчення факультету кібернетики в університеті імені Шевченка я вісім років працювала в IT-галузі програмістом. Мала добрі заробітки. Я ніколи не думала, що займатимуся агробізнесом. Хоча мікрофермерство у моєму житті було присутнє завжди. Мої батьки проживали на Київщині, мали ділянку у 40 соток. Щовихідних улітку я була на городі у мами. Допомагала вирощувати городину. І ось одного дня, живучи і працюючи у Києві, я зрозуміла, що мені там не комфортно. Я знайшла земельну ділянку у Бучанському районі і почала зводити будинок. Згодом зрозуміла, що тієї території мені замало — і я викупила занедбану ферму, розташовану неподалік. Так почався мій шлях в агробізнес. Спочатку планувала вирощувати овочі для себе. Утім відмовилась від цього проєкту.
Вирішила у більших масштабах вирощувати моркву та буряк, які не потребують дорогої техніки для обробки. Продукцію оптом купували невеликі фермерські господарства. Вже тоді я зрозуміла, щоб мати добрий урожай, потрібні знання з аграрних наук. І почала глибше занурюватися у цю сферу. Багато читала, перш ніж щось купувати, радилась із фахівцями. Ну, і сарафанне радіо допомагало. Згодом у мене виникла ідея налагодити виробництво добрив. Я хотіла виготовляти такий екологічний продукт, який би не шкодив землі. На розробку і патент пішло понад два роки. Органічні добрива з використанням цеоліту з українських Карпат тестували в Національному університеті водного господарства та природокористування у Рівному. Результатом були задоволені і я, і науковці. Замовлень було багато. Ми навіть думали про експорт. Та все ж таки на той момент вирішили сконцентруватися на внутрішньому ринку. Знаєте, мабуть, у мене, як і у більшості українців життя до 24 лютого було щасливим. Хоча не всі ми це усвідомлювали. Звісно, було не просто, але ми були живі і мали життєдайні мрії.
«Араби» на виробництві
Щодо повномасштабного наступу росіян мене підвела моя самовпевненість. Я розуміла, що війна вже йде, просто її назва — АТО [ з квітня 2014 року по квітень 2018 року війну на сході України називали АТО, з 2018 року — ООС. — Ред.]. Навесні 2017-го я була у Волновасі на форумі «Роль жінки в АТО». Розуміла, наскільки це жахливо. Саме тому не могла повірити, що можливі ще більші і жахливіші масштаби війни. До речі, красиве містечко Волноваха знищене ворогом.
Я маю друзів-одногрупників по кібфаку по всьому світу. Моя подруга з Брюсселя купила для мене авіаквиток на 18 лютого. На той момент в Україні ще працювали аеропорти. Вона мені говорила: «Ксюшо, у вас буде війна!». А я вперто відповідала: «Іро, я нікуди не поїду. Яка війна у 21 столітті в Європі? Це неможливо». Авіаквиток, звісно, пропав. Перед повномасштабним наступом моя інтуїція боролася з логікою. Логіка перемогла, бо вона говорила, що цього не може бути.
24 лютого я була у Києві. Мене розбудила сестра, яка живе у військовому містечку у Василькові. Вона кричала, що їх бомблять. Після розмови з нею я одразу набрала охоронця на підприємстві, всі мої господарства були неподалік аеропорту Гостомеля. По прямій — п'ять кілометрів. Ще й за селом на пагорбі. У цьому нам не пощастило. Охоронець почав кричати, що на нас напали якісь «араби». То були чеченці. У перший же день окупанти відключили електрику та зв’язок. Ви знаєте, Господь мене любить, тому що того дня я мала бути на підприємстві. Плани змінилися останньої миті. Та й на виробництві того дня була профілактика, тож там перебувало лише троє, а не дванадцять людей. Двоє втекли одразу, а старенький сторож не встиг. Російські військові забрали у нього всі речі, навіть старий телефон. На щастя, лишили живим.
За місяць перебування на моїх підприємствах вони знищили усе. Вікон та частини даху не було. Вкрали батареї, акумулятори та навіть запчастини, які неможливо ніде використати. Поля та будинки замінували. Сировина перегоріла. Знищено майже тисяча тонн посліду. Збитків було завдано на мільйони. На підприємство я потрапила у квітні. Згодом зрозуміла, що поїхала зарано. Я бачила, як витягували військову техніку з річки, тіла військових. Люди шукали одне одного за ДНК. Після побаченого я не спала кілька днів поспіль. Мені не хотілося нічого робити, відбудовувати. Руки опускалися. Було єдине бажання — розвернутися і поїхати геть. Але були працівники, які мене підтримали. Всі заощадження вклала у ремонт приміщення. Ми все робили своїми силами. Шукали запчастини, ремонтувати обладнання. Але згодом я знову зупинилася. Виникло питання — куди рухатися далі? Сировини немає. Що робити? І тут мені пощастило. Мене запросили на навчальну програму жінок-фермерів «TalentA-2022. Антикрихкість». Її проводить міжнародна компанія Corteva Agriscience.
Повернення до життя
Саме викладачі інноваційної освітньо-грантової програми допомогли мені змінити своє ставлення та повернутися до роботи. Навчання тривало два місяці. Серед лекторів були агрономи, юристи, економісти. Вони навчали антикризовим навичкам, веденню бізнесу, управлінню персоналом. Розповідали, яку сільськогосподарську культуру обрати для отримання прибуткового врожаю навіть у складних умовах. Говорили про нові технології. На навчанні були жінки-аграрії з усієї України. Наприклад, з Харківщини, де їхня земля зараз під окупацією і вони нічого не можуть зробити. Однак вони навчались на майбутнє. Вперше за 4 роки існування програми додали психолога. Мабуть, це мені й допомогло. Були дуже прості поради. Я постійно читала новини у телефоні. Психолог порадила мені це робити дозовано. Один-два рази на день і не більше 5 хвилин. Пояснення просте — від вас ті події не залежать, ви нічого не можете змінити.
Також важливо повернути робочий режим. До повномасштабної війни у мене все було чітко розписано. Наприклад, добривами займаємося до осені. Вирощування овочів — з ранньої весни. У моїх планах навіть були вистави у театрі, які я хочу подивитися. Людям, які мають такі ж, як у мене, проблеми, я б радила одразу звертатися за допомогою до спеціалістів. Маленькими кроками я поверталася до життя.
Відбудова та гранти
Під час навчання я виграла грант на 340 тисяч гривень. Гроші пішли на відновлення підприємства. Ми відремонтували та запустили одну лінію — і цієї весни навіть зробили невелику партію добрив. Взимку наше підприємство зараз не працює — є проблема з постачанням сировини. Адже дуже багато ферм, де ми купували послід, постраждали. Ще одна проблема — працівники. У мене донедавна працювало 3-4 людини віком 60+. Інші співробітники служать в армії. Нам потрібно щонайменше 8 людей, які могли б працювати у дві зміни. Бо в одну — збитково. Щодо потужностей виробництва, то навесні ми виробили лише 30 тонн добрив за весь сезон. До війни це була денна норма. Маю надію, що все ж таки наприкінці лютого цього року ми запустимо лінію, яка зможе робити до 10 тонн добрив щоденно. Руки я точно вже не опущу. На мою продукцію є попит. Троє замовників-фермерів запропонували мені навіть підтримку. На повне відновлення, за попередніми підрахунками, нам потрібно два з половиною мільйони гривень. Всю проєктну документацію доведеться робити з нуля. А це коштує дорожче, ніж полагодити обладнання.
Щодо державних програм, то для нашого регіону вони є недієвими, бо маємо заміновані території. Торік я нічого не садила. Дуже сподіваюся, що цього року можна буде обробляти землю. А поки що це небезпечно. Були випадки коли підривалися люди на полях. Чим могла б нам допомогти держава? Мій тато був медиком, у медицині перший принцип — не нашкодь. Тож аби чиновники-бюрократи не заважали. Коли я бачу, як перекладають тротуарну плитку, моя нервова система не витримує. Держава повинна допомагати військовим бити ворога. Якщо буде вибір — дати гроші моєму виробництву чи купити зайвий квадрокоптер на фронт — я оберу останнє.
«Ми вже в Європі»
Ми досить демократична держава. Я б дуже хотіла бачити не корумповану Україну. Ми — європейці, завжди жили на території Європи. У деяких сферах ми на голову вище за інші країни. Наприклад, банківська система. У Швейцарії вона чудова, та ви не зможете швидко відкрити рахунок, в Україні це можна зробити за півгодини. Медична система: спробуйте у Чехії потрапити до окуліста, коли вам потрібно. Вас поставлять у чергу — і до лікаря ви прийдете щонайменше за два місяці. IT-сфера: наші спеціалісти найсильніші у світі. Хто був у Стіва Джобса технічним директором? Стів Возняк з Чернівців. Те ж саме і в інших компаніях. Я просто знаю, де мої одногрупники працюють і ким, тому можу впевнено сказати, що світ тримається на українських айтішниках. А ще я б дуже хотіла, аби молоді, освічені та інтелігентні люди йшли у політику і розвивали державу. Ставали мерами та президентами. Щоб радянський патерн «у владу ідуть тільки негідники» назавжди змінився у нашій країні. Найбільша мрія, як і у всіх, перемога. А у професійному плані – мрію, аби всі мої працівники, які захищають країну, повернулися живими — і ми продовжили спільну роботу. Я вірю у майбутнє України, а значить маю працювати заради його розвитку.
Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я. У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
