Ексклюзив
20
хв

Шлях з полону. Ольга Черняк: «Я слухала, як катують мою дитину»

Щонайменше 20 тисяч цивільних українців перебувають у російському полоні. Ольга Черняк пробула у неволі більше 9 місяців. Її жорстоко катували, але жінка витримала. Ольга — перша героїня нового циклу «Шлях з полону»

Євгенія Семенюк

Ольга Черняк пробула у полоні 280 днів. Фото авторки

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

280 днів, які Росія вкрала в Ольги Черняк. 280 днів у полоні, після якого треба заново вчитись посміхатись і радіти простим речам. Ольга, мов на сповіді, розповідає Sestry про все, що ніяк не відболить. Про донос, який написали на неї «свої». Про найважчі тортури, яких зазнала. Про те, як її, сміливу і вільну, примусили боятись власного прізвища. А ще — про свій шлях додому. Шлях у чотири з половиною тисячі кілометрів.  

Чимало херсонців стали колаборантами 

До війни ми жили чудово: я працювала в херсонському управлінні праці та соцзахисту населення, син навчався в коледжі, ми планували мандри за кордон і не скаржились. Аж поки вранці 24 лютого мене не розбудив дзвінок мами. Вона плакала і повторювала: «Війна! Почалася війна». Я не вірила до останнього. 

Виходити в місто стало страшно: російські військові, які заполонили Херсон, ганяли на БТРах, не зважаючи на пішоходів, і регулярно когось збивали. Жива, поранена чи мертва людина — без розбору кидали у багажник. А потім ніхто вже нічого про неї не чув. Щастило лише тим, кого встигали побачити і забрати рідні. 

До першого червня ми ще ходили на роботу — пішки, адже транспорт вже не працював. Це займало півтори години в один бік. Після обіду місто наче вимирало: люди виходили з домівок лише, аби купити хліб чи зняти якісь гроші. Черги, які утворювались, російські військові розганяли автоматними чергами в повітря.

Немало херсонців стали колаборантами і допомагали окупантам. Повітря було пронизане страхом. Ми з чоловіком, який працював заступником керівника управління кадрів міста, намагалися триматись разом. Я ходила з ним до нього на роботу. 

Вночі 11 серпня 2022-го року в наші двері постукали: «Военная полиция, проверка документов» («Військова поліція, перевірка документів»). Я не відчинила одразу, хотіла затягнути час, щоб чоловік сховав важливі документи. Спитала, чому так пізно, і почула, як хтось із них дав команду принести лом і виламувати двері. Тоді я їх впустила.

Росіяни ввірвалися з криками: «Ставай к стене! Руки вверх, оружие на пол» («Ставай до стіни! Руки догори, зброю на підлогу»). Кажу їм, що у мене немає зброї. Вони наказують не розмовляти з ними українською мовою. Кажуть, що знають, що я вмію говорити російською. Аби їх не дратувати, я перейшла на їхню мову.

Далі мене всю обмацали. Хоча вони — чоловіки — і не мали права цього робити, адже я — жінка. Наказали закрити рота, опустити голову і піти на кухню.

До нас зайшло мінімум десятеро чоловіків. Будинок був оточений, у вікнах я бачила лазер від прицільної зброї. Ніхто з них не представився, не показав документи, просто почали обшук квартири, кидаючи речі на підлогу. Питали, де зберігаємо зброю і наркотики. Вимагали показати паспорт, а в мене українська картка ID. Кажу їм: «Мій паспорт у вас в руках». Не вірять. Мовляв, це картка, а не паспорт. Знайшли мій закордонний, а там ще дівоче прізвище, яке я змінила у 2020-му році.Стали називати мене сукою, бо нібито я — агент — і живу під двома паспортами.

Приміщення слідчого ізолятора на вулиці Теплоенергетиків в Херсоні. Там російські військові катували цивільних українців. Фото: Роман Баклажов

Від сина і чоловіка вимагали написати на мене донос

Після обшуку мене, чоловіка й сина вивели та посадили в автівку. На очі вдягнули медичні маски. Поки їхали, допитувались: 

— Знаешь Андрея? («Знаєш Андрія?»)

— Так.

— Кто он тебе? («Ким він тобі приходиться?»)

— Племінник.

— Где прячешь? («Де ховаєш?»)

— У нас його немає. Я з ним не спілкуюся вже майже рік, бо він виїхав за кордон (хоча насправді я з ним розмовляла, він мені як рідна дитина). 

Спочатку я думала, що вони просто відпрацьовували списки. І тільки під час допиту зрозуміла, що на нас написали донос. Сусіди донесли, що мій племінник у ЗСУ, а я нібито передаю йому місця розташування російської армії.

Чоловік встиг сховати основні документи на майно, робочу печатку й навіть гроші. Вони добре почистили нашу квартиру, поки ми були ув’язнені, але того, що ми сховали, не знайшли. Однак знайшли якісь робочі документи чоловіка, за що і вирішили його про всяк випадок забрати. А сина, якому тоді було 19 років, взяли, аби маніпулювати мною.  

Сказали, що почнуть допит із нього, а потім вже будуть займатися мною. Поставили мене в коридорі, заборонили рухатись і говорити. І я стояла під дверима і слухала, як катують мою дитину… Я навіть ворогу не хочу такого бажати. Не знаю, як я взагалі це витримала. Син дуже сильно плакав, благав: «Боляче, будь ласка, не робіть цього! Я буду підтверджувати все, що ви хочете». А коли його зрештою вивели з тієї кімнати, поставили біля мене і наказали: «Говори, что хотел сказать своей матери?» («Кажи, що хотів сказати своїй матері?»).

І він мовив: «Мамо, підтверджуй все, що вони вимагають. Бо не можу, щоб зробили це зі мною знову». 

А потім на його місце посадили мене. Надягли на вказівні пальці металеві щипці, до яких були під’єднані дроти. І за те, що я спитала ім’я того, хто проводив допит, мене вперше вдарили струмом.

Їх цікавило, де мій племінник. Мовляв, вони в курсі, що він у ЗСУ. Я відповідала, що нічого не знаю. У моєму телефоні знайшли одне смс племіннику. Нейтральний текст, з якого він зрозумів, що у нас все добре. Деякі тексти я не встигла видалити, але одне залишилось. Коли  їхала в місто Сімферополь, бачила скільки техніки йшло, написала, що в бік Херсона дуже багато військової техніки рухається, описала її. І відправила наступний текст: «Єноти риють окопи». Зрештою, переконала їх, що ніхто в родині не розмовляв із племінником без мене. Пізніше чоловік розповів, що я цим врятувала їм життя. Через 15 діб їх по черзі відпустили. Аде перед тим жорстоко катували, били, вимагали написати на мене донос. 

Приміщення СІЗО у Херсоні. Фото: Michael Brochstein/SOPA Images/Shutterstock/East News

Тіла мертвих кидали у чорні пакети

У тимчасовому ізоляторі на 60 осіб тримали понад 130 херсонців. Камера, в якій перебувала я і ще п’ятеро жінок, була розрахована на двох. Ми спали на підлозі. Ліки можна було отримати тільки від родичів. Але мені заборонили все: передачі, свіже повітря, виклики лікарів і навіть сон. Не можна було нічого, бо я не погодилась на співпрацю.

Викликати на допит могли будь-якої миті дня і ночі. Телефон дзвонив у трьох випадках: привезли когось нового, повели когось на катування або когось випускали. І коли відчинялися двері до камери, кожна з нас боялася, щоб не назвали її прізвище.

Було дуже страшно. Після допиту виводили в шапці на обличчі або масці на очах, я не бачила, куди йду, весь час боялася впасти.

В ізоляторі було немало тих, кого замучили до смерті. Їхні тіла пакували в чорні пакети, кидали до сміттєвих баків. Про багатьох після допиту казали: якщо до ранку доживе — пощастить.

Мене водили на допити чотири рази. Били струмом, поки я не втрачала свідомість. Після одного з таких сеансів у мене стався серцевий напад. Дівчата дуже злякалися, почали стукати в двері й кликати лікаря. Прохання про меддопомогу російські інквізитори проігнорували, і врешті мені допоміг також полонений Міша, мануальний терапевт. Він фактично врятував мені життя. Після чого ще давав якісь ліки, міряв тиск. Усього за час мого 280-денного полону в мене сталося сім серцевих нападів.

Якось на черговий допит мене привели до темної кімнати, наказали знайти лівою рукою стілець і сідати. Коли я зрозуміла, що стілець сухий, а не мокрий, мені стало легше. Адже всі знали, що мокрий стілець — це поганий знак. Я ніколи в житті не палила, але коли поверталася в камеру після цих «сеансів», брала у дівчат сигарети. На допитах я трималася, але в камері мене накривало, починалась істерика.

Покарання за їжу для бранців

У жовтні вони почали масово забирати людей із херсонського ізолятора. Когось відпускали, когось везли до Каланчака, Чаплинки, Чонгара, Генічеська чи навіть Сімферопольського СІЗО. Людей фільтрували. Ми відчували, що українська армія ось-ось зайде до міста, бо чули з камери сильні вибухи. Однієї ночі нам, мені і ще чотирьом жінкам, наказали збирати речі. Ми були щасливі. У літньому одязі нас вивели та посадили до автозака. Після чого всі автозаки з полоненими загнали на понтон з військовою технікою. Стало страшно, адже вони нами прикрились, і якби стався приліт, ми б загинули.

У Гопрах (санаторій у Голій Пристані), куди нас привезли, ми перебували десять днів. Окупанти нас не годували, і ми вижили тільки завдяки місцевим. Вони тишком-нишком приносили їжу. Пізніше старшого по ізолятору покарали за те, що дозволив нам не вмерти з голоду.

Далі нас утримували в селищі Новотроїцьке — вже не в камері, а в кімнатці із забитим вікном. Тут, без свіжого повітря і сонця, на одному смердючому матраці оселилося п’ять жінок. У кімнаті весь час горіла лампочка. Води і туалету теж не було, тому нас двічі на добу виводили. Щодо їжі, то нам на день видавали дві упаковки «Мівіни» та банку тушонки на кімнату. Іноді приносили хліб.

Після того як у грудні відпустили на волю поліціянтку, мою сусідку по кімнаті, ходили чутки, що незабаром випустять і нас. Спочатку говорили, про Новий рік. Далі про 8-ме березня. Але ми продовжували сидіти. 17 березня я не витримала і оголосила голодування. Залишилась на хлібі й воді, від яких теж обіцяла відмовитись, якщо мене не звільнять з-під варти. За десять днів до мене приїхали якісь люди, аби вмовити поїсти. Я не погодилась.

І весь цей час мої рідні мене шукали. Але їм усюди відповідали, що тут такої немає. Хоча я була. До речі, жодного міжнародного представника за понад дев’ять місяців полону я не бачила.   

17 травня 2023 року мене викликали на розмову. Завели до кімнати, де на мене чекало двоє чоловіків. Запитали, за що сиджу. Я зорієнтувалась і вигадала історію про жінку, яка написала на мене скаргу, бо їй подобався мій чоловік. Після цього мені наказали написати три розписки: першу —  що я не розумію, як опинилась у Новотроїцькому райвідділку та не маю до них претензій, другу — що мене не катували і не застосовували проти мене силу. І третю — про те, що я отримала свої речі. Після цього повернули мені обидва мої паспорти і каблучку та сказали збиратися. Але я заявила, що без своєї співкамерниці Світлани нікуди звідси не поїду. І вони дозволили їй вийти теж.

Нам надягли на голову мішки. Возили по Новотроїцьку хвилин десять. Висадили біля якоїсь огорожі, наказали лічити до п’ятдесяти. Машина завелася, ми порахували п’ять разів по десять, після чого зняли з себе мішки. Нарешті ми були на свободі!

Але попереду на нас чекала довга дорога додому. Насамперед ми попросили місцевих відвезти нас до моїх знайомих, де привели себе до ладу, а точніше, повернули собі людську подобу. Знайомі прихистили нас, купили нам одяг і мобільний телефон. Виїхати з окупованої зони можна було через Чонгар, але це коштувало 350 доларів з кожної з нас. Ми знайшли ці гроші.

На кордоні мене змусили показати, що я не маю на тілі синців від зброї. Навпроти мого імені стояла галочка про заборону на виїзд, і я почала молитися, щоб мені пощастило. І це сталося… Перевіряючий на КПП зняв з мене ту мітку зі словами: «Нехай їде!». Вже на кордоні з Латвією нас зустріли волонтери Червоного Хреста, аби допомогти повернутися до рідного Херсона. Зі зламаним здоров’ям я подолала чотири з половиною тисячі кілометрів, але тепер я вдома. Нарешті вдома.

Ольга Черняк показує, як виглядала після звільнення з полону. Фото авторки

На головному фото — коридор у СІЗО у Херсоні, де катували українців. Фото: Mykhaylo Palinchak/Panos Pictures/Forum

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська теле- та радіожурналістка, редакторка. Працювала на кількох центральних українських радіостанціях та телеканалах. Була головною редакторкою інтернет-видання в Україні, авторкою подкасту для українців у Польщі.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Катерина Бакальчук-Клосовська успіхи українців за кордоном

Починалося все так, як у багатьох інших українок-біженок: довга дорога через кордон, перші важкі місяці адаптації, нелегкий побут і страх втратити себе в новій країні…

— Перший тиждень після приїзду ми жили в поліцеальній школі Битома, — згадує Катерина Бакальчук-Клосовська. — Це був звичайний клас, в якому поставили ліжка. На весь п’ятиповерховий будинок був лише один душ. Хто перший встав, той і помився теплою водою.

Катерина має польське коріння, в Україні була членкинею Житомирської обласної спілки поляків. Організацією евакуації членів спілки займалася її голова Вікторія Лясковська-Щур. Автобуси, які вивозили житомирян до Польщі, потім повертались в Україну, заповнені гуманітарною допомогою. Було організовано 16 таких рейсів. Катерина приїхала передостаннім — 5 березня 2022 року. 

Колядники з Житомира

Її батьків вдалося евакуювати лише через три тижні.

— Мама й тато жили за Києвом на Лівому березі, — розповідає Катерина. — Те жахіття, яке відбувалося в Бучі та Ірпені, не давало спокійно спати. Хоча батьки були з іншого боку, біля Борисполя, я все одно дуже переживала, бо з Лівого берега було важко виїхати, транспорт не ходив. У тата — наслідки інсульту, і в нього повністю паралізована права сторона. Була проблема довезти їх до вокзалу. Але я дуже хотіла їх забрати, адже така нагода трапилася — всю нашу родину погодилися прийняти в гміні Піліца.

Починаючи з 2012 року, Катерина щороку разом з артистами й колективами польського товариства їздила на концерти до Сілезії, організовані Вікторією Лясковською-Щур у межах фестивалю «Колядники з Житомира». Цей фестиваль проходив під патронатом маршалка Сілезького воєводства, тому в Піліці житомирські колективи добре знали. Родину Катерини там прийняли як рідних.

— Це було щось подібне до пансіонату або дитячого табору, — згадує Катерина. — За чотири кілометри від міста ми жили в літніх будиночках. Мені також допомогли з роботою у школі й у бібліотеці. Спочатку мене підвозили мами українських школярів, або я їздила шкільним автобусом. Потім переїхала до міста і жила там понад два роки. Ми дуже раді, що потрапили саме до Піліци. Нами опікувалися, наче власною родиною.

Виступ в благодійному концерті на Сілезькому стадіоні, 2022. Скріншот з відео

Катерина шукала будь-якої можливості виступити на сцені. Вона брала участь у багатьох музичних проєктах, переважно благодійних. Перший концерт відбувся вже 10 березня — через п’ять днів після приїзду до Польщі — на Сілезькому стадіоні.

— Це був величезний концерт з трансляцією на польському телебаченні, — згадує Катерина. — Тоді вдалося зібрати пів мільйона злотих для України.

Також мала багато сольних виступів. За свою участь у суспільно важливих заходах вона дистанційно отримала відзнаку почесного Амбасадора Житомирщини. А в бібліотеці проводила музичні заняття для дітей і дорослих. Це була приємна робота. Але її вабила велика сцена...

Невдачі й шанси

— Я шукала будь-якої можливості потрапити до музичної спільноти, — продовжує Катерина. — Надсилала резюме, їздила на прослуховування, питала знайомих про вакансії. Зрештою вирішила вступити до Музичної академії в Катовіцах. Але під час прослуховування мені натякнули, що мій вік уже не дуже підходить, а на докторат — лише одне місце, яке спершу пропонують своїм. Я сказала, що готова піти на магістратуру, але почула: «Немає сенсу повторювати те, чого ви вже навчились в Україні».

Вона пробувала вступати також до академій у Вроцлаві, Щецині й Варшаві. У Вроцлаві почула те саме, що в Катовіцах. До Щецина і Варшави її прийняли, але вона не встигла відвезти документи. Попри це — не здавалася. Ходила на концерти, намагалася познайомитися з впливовими людьми й українськими музикантами, які жили в Польщі.

— Перше знакове знайомство відбулося під час концерту в Сілезькій опері, — згадує Катерина. — Під час виступу я на хвилинку вийшла із зали, а повернувшись, не пішла на своє місце, а залишилася біля дверей і слухала там. По інший бік дверей стояла диригентка. Після концерту я підійшла до неї й сказала: «Я співачка з України, закінчила академію і хочу співати тут». «Чудово, бо саме зараз нам потрібні співаки до хору», — відповіла пані Христина Кшижановска. І запросила на прослуховування.

Виступ на благодійному аукціоні ікон, намальованих українськими і польськими сучасними іконописцями. Зібрали кілька десятків тисяч злотих на реабілітацію дітей загиблих військових. Варшава

Але до хору її не взяли. Директор опери сказав, що в неї голос солістки, а коли до хору беруть солістів, їхні амбіції шкодять цілісності колективу.

Проте знайомство з відомою диригенткою виявилося знаковим — пані Христина запросила Катерину приєднатися до свого аматорського хору.

— Це було волонтерство, — згадує Катерина. — Я їздила на репетиції й концерти за власні кошти. Далеко, з пересадками. Поверталася пізно, а зранку треба було йти в бібліотеку. Бувало, що не встигала на останній потяг і ночувала в подруг. В такому ритмі я прожила пів року.

Сказала собі: «Ти впораєшся»

— Але здаватися не збиралася. Переглядала оголошення на сайтах музичних інституцій, надсилала резюме, брала участь у конкурсах, шукала проєкти, подавала заявки. Зрештою, отримала двомісячну стипендію у Сілезькій філармонії. А коли дізналася про вакантне місце в Camerata Silesia, надіслала резюме.

— Я багато чула про цей колектив, але боялася, що це занадто високий рівень для мене. Вони працюють у різноманітних жанрах, мають широкий репертуар — від сучасної класичної, оперної, барокової музики до джазових і розважальних композицій. Колектив невеликий, лише 19 артистів, тоді як у хорі Сілезької філармонії — 50. Тут не сховаєшся — потрібно працювати, а темпи вивчення нового матеріалу шалені.

В Україні Катерина була солісткою, а в Польщі довелося навчитися працювати в колективі

Від першого прослуховування до пропозиції роботи минуло п’ять місяців.

— Офіційно я працюю в Camerata з 23 жовтня 2024 року. На першому прослуховуванні, в травні, мені дали ноти й сказали: «Прийдеш за кілька днів і покажеш, що зробила». Я дивлюсь на ці ноти і думаю: «Боже, з чого почати?». Але сказала собі: «Ти впораєшся», — і впоралась. Потім у складі Camerata Silesia співала твори видатних українських композиторів епохи бароко й класицизму — Дмитра Бортнянського, Максима Березовського, Артема Веделя.

На репетиціях робила транскрипції та вчила поляків правильно вимовляти українські звуки

«Приїжджай завтра»

Після низки концертів Катерині сказали, що поки що немає ставки, але її будуть запрошувати у проєкти. Тож вона повернулася до своєї бібліотеки.

— Хотілося плакати, — зізнається артистка. — Я вже винаймала квартиру, і мені не вистачало зарплати, яку отримувала в бібліотеці. Думала, як вижити, до того ж ціни росли шалено.

І десь наприкінці вересня зрештою подзвонила наша диригентка, пані Анна Шостак: «Якщо хочеш, приїжджай на випробувальний місяць».
«Коли?» — тільки й запитала я. — «Завтра». Я попросила директора бібліотеки про місячну відпустку за власний рахунок, бо знала, що другої такої нагоди у мене вже не буде…

Сьогодні Катерина співає в колективі своєї мрії Camerata Silesia, виступає у катовицькому NOSPR (Narodowa Orkiestra Symfoniczna Polskiego Radia) і планує власні проєкти: запис диска з українськими піснями й сольний концерт з українським композитором.

У складі «Камерата Сілезія»

«Не відмовляйся від того, що тебе надихає»

Шлях до самореалізації може бути важким, особливо в новому середовищі. Але історія Катерини доводить: знайти своє місце під сонцем — можливо. Ось кілька її порад для тих, хто не хоче зрадити своїм мріям:

Пробуй. Кожен досвід — це крок уперед. Навіть невдачі дають цінні знання та наближають до успіху.

Стукай у всі двері. Не бійся знайомитися, питати про можливості, долучатися до проєктів. Із сотні дверей бодай одні відчиняться.

Не бійся. Часто нас стримують чужі думки або власні страхи. Катерину зупиняла думка, що до Camerata складно потрапити навіть полякам. Але вона пішла на прослуховування. Не піддавайся страху — поки не спробуєш, не дізнаєшся, на що здатен.

Не зраджуй своїм захопленням. Роби те, що любиш. Перекваліфікація — це добре, особливо на початку адаптації, але не відмовляйся від того, що тебе надихає. Саме пристрасть до улюбленої справи допоможе знайти своє місце.

Цінуй кожну мить. Навіть маленький успіх має значення. Нова знайома людина чи нова подія можуть відчинити нові двері.

Вір у себе. Навіть коли здається, що все безнадійно — пам’ятай: найтемніше перед світанком. Шлях до мрії може бути складним, але кожна спроба наближає до мети. Не здавайся, продовжуй йти вперед і отримуй задоволення від процесу.

Фотографії: приватний архів

20
хв

З бібліотеки — на сцену. Історія українки, яка зуміла втілити свою мрію в чужій країні

Тетяна Виговська
каніболоцький волонтер велопробіг україна велосипед збори зсу

«Найважче — їхати далі, коли на рахунку пусто»

Оксана Щирба: Пане Олександре, як ви почуваєтеся? Знаю, що останні велопробіги суттєво підірвали ваше здоров’я…

Олександр Каніболоцький: Я проїхав близько 400 кілометрів з відкритою виразкою. Їхав з Яремче до Ужгорода, а потім через Львівську область. Зараз перебуваю під наглядом лікарів. Готуюся до ще одного велопробігу. Можливо, в травні. Залежить від здоров’я.

Вперше ви вирішили збирати кошти для військових у 2019 році?

Насправді, ще раніше — з 2014 року, коли почалася агресія в Криму. Я вже тоді розумів, що не зможу воювати — роки не ті, — але хотів допомагати. У 2019 році вперше у своєму селищі став збирати кошти для військових. Надіслав дві посилки в батальйон імені Шейха Мансура.

Але просто ходити й просити — це не моє. У 2022 році я вирішив поєднати допомогу армії з тим, що мене заспокоює. А заспокоює мене велосипед. Тоді я зробив перший велопробіг — 500 км на велосипеді «Україна». Поїхав 250 км до Батурина і назад. Зібрав 12 тисяч гривень, на які купив шини для 72-ї бригади.

Чому ви обрали саме велосипед як спосіб збору коштів на потреби ЗСУ?

У 2018 році я був депутатом селищної ради. Хотів служити людям, контролювати владу, але зіткнувся з тиском і погрозами після кількох депутатських запитів. Скажімо, коли я оприлюднив, що під час виборчої кампанії у 2018 році в одному зі штабів мав місце підкуп виборців, де роздавали по 300-400 гривень, а також брудні статті про опонентів, почалися погрози. Щоб заспокоїти нерви, катався велосипедом на природі. Це стало моїм антистресом. І тоді я вирішив: чому б не поєднати це з волонтерством?

Цей велосипед — мій надійний помічник. Простий, без передач, але дуже міцний. Йому вже понад сорок років — він у мене з 1982 року, здається. Я йому довіряю. Якщо що — десь підтягну, десь підмащу — і далі в дорогу. Запчастини завжди вожу із собою. І він жодного разу не підвів.

Ви хотіли долучитися до війська, але вам відмовили…

Я телефонував у добровольчий батальйон «Сонечко». Там порадили залишатися в тилу й продовжувати те, що я роблю. 

Рідні не відмовляли? Адже таке фізичне навантаження — ризик для здоров’я.

Відмовляли. Казали: «У тебе ж онуки, діти». Але я наполіг: спробую разок. 

Той перший велопробіг став випробуванням. Коли вже доїжджав до Ромнів, залишалося якихось кілька кілометрів, став шукати, де можна переночувати. Дзвонив знайомим, але ніхто не відповідав — вихідний день, надії мало. Вирішив їхати далі — попереду була Липова Долина. Але десь за 3-4 кілометри до неї моє тіло дало збій. Стало тиснути серце. Зупинився. Спробував дійти з велосипедом до людей, але сил не було. Аритмія була сильною. 

Став на узбіччі, поклав велосипед на землю. Навколо темно, дощ, і я — на колінах, не знаю, що робити

У той момент подзвонила донька. Запитала, де я. А я не можу відповісти! Згодом прийшов до тями. Сказав їй, що все добре, що я вже майже в Липовій Долині. Але вона зрозуміла, що добре не все. Та як важко не було, я крутив педалі, бо не міг стріляти, але хотів допомагати.

Доїхав до лікарні в Липовій Долині. Там волонтери вже домовилися, що мене приймуть. Було заплановано, що я відпочину в окремій палаті. Мене оглянули. Дощ не припинявся, тому я залишився на два дні. А тільки-но погода стабілізувалася, знову сів на велосипед і продовжив шлях. Цього разу — вже без ускладнень.

Маршрути плануєте заздалегідь?

Так, але іноді змінюю за ситуацією — питаю місцевих, де краща дорога, де можна зупинитися. Волонтери допомагають знаходити місця для ночівлі.

Бувало, ночував у поліції, лікарнях, готелях, які оплачували небайдужі люди, навіть депутати

Які найдовші дистанції ви долали під час своїх велопробігів? 

Найдовший — третій велопробіг. 1200 км. Тоді я зібрав близько 1,6 мільйона гривень.

Щиро кажучи, я і не сподівався, що зможу зібрати стільки. Було певне розчарування, коли на початку пробігу грошей на рахунку майже не було. Але тоді мене мало хто знав. Згодом журналісти зробили про мене сюжет. Після якого зателефонував чоловік і сказав: «Хочу вам допомогти». І далі вже люди стали активно донатити.

Я збираю кошти на власні картки — ПриватБанку і Монобанку. Але ніколи не передаю гроші комусь сторонньому. Бо вже бачив, як іноді благодійність потрапляє не в ті руки. Усе тримаю під особистим контролем.

Якщо волонтери просили тканину, я безпосередньо оплачував виготовлення. Потім тканину надсилали за призначенням. Усі чеки, квитанції, звіти у мене збережені, і я їх відкрито публікую. Абсолютна прозорість. Ми купували шини, тканини для амуніції, безпілотники, навіть автомобілі. Придбали три Mavic 3, пересилали запчастини до авто. Люди це бачать — і довіряють.

Яку загальну кількість кілометрів ви проїхали?

Перший велопробіг — 500 км, другий — 850 км, третій — 1200 км, четвертий — 1100 км. Тобто разом — понад 3,6 тисячі кілометрів. Зібрав вже понад два мільйони. Один велопробіг триває 10-12 днів, залежно від маршруту. Дуже багато доріг вже проїхав…

Що найважче у поїздках?

Їхати, коли перевіряєш рахунок, а там майже нічого. Дуже важко морально. А фізично — це підйоми в Карпатах. Дороги хороші, але багато спусків і підйомів, велосипед без передач, тому часто доводилося тягнути його в руках, а це непросто.

Іноді в дорозі проводжу по 12 годин на день. Харчувався під час велопробігів — як вдасться. Інколи допомагали люди, підгодовували. Але такі перекуси нашвидкуруч дуже підірвали моє здоров’я.

Часто доводиться їхати за будь-якої погоди — і в сильний дощ, і в спеку. Але я завжди тримаюсь, бо розумію, що кручу педалі за тих, хто тримає фронт

Як ви мотивуєте себе продовжувати їхати далі, коли фізично важко?

Ставлю мету. Наприклад: «Сьогодні маю доїхати до міста Суми. І все». Наче комп’ютер, задаєш програму — і виконуєш. Бувало, виїжджав о другій ночі. А був день, коли проїхав 186 км. Усе можливо, коли є мета. 

«З таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде»

Ви багато побачили під час подорожей. Відкрили для себе щось нове?

Так. Дуже багато краси, добрих людей. Це змінило моє бачення. І хоча мені подарували спортивний велосипед, я й далі продовжую їздити на старій добрій «Україні». 

Як реагують люди, коли дізнаються про вашу місію? 

Дуже добре. Особливо мені запам’яталась Івано-Франківська область. На жаль, не пригадаю назви населеного пункту, але краєвиди були неймовірні — гарні будинки, акуратні дороги. Я зупинився, почав фотографувати. І тут з одного двору виходить чоловік: «Ви хто такий?» — питає. За ним — ще один, із сусіднього подвір’я. І не встиг я до кінця пояснити, як мені стали виносити гостинці: помідори, сало, печиво. Я відмовлявся, але вони наполягли: «Бери, ти ж волонтер». Один навіть виніс бутерброд — від щирого серця.

Був ще випадок. Я їхав до Ніжина з боку Києва. Ранок, захотілося чогось гарячого. Побачив жінку, запитав, де тут можна поснідати. Вона здивувалась: «А що сталося?» Пояснив, що я волонтер, у мене велопробіг, попереду ще довга дорога. Після чого вона відкрила сумку, дістала домашні пиріжки й простягнула мені: «Візьміть гаряче, щойно спекла». Знаєте, це дуже зворушливо. Такі люди — справжні. Отака наша Україна. І саме вона дає мені сили їхати далі.

А кумедні випадки траплялися?

Пам’ятаю, виїхав з Борисполя в бік Житомира о другій ночі, щоб встигнути до кінця комендантської години. Їду — аж на блокпості мене зупиняють поліцейські. Хто, куди, чому так рано? Пояснюю їм: волонтер, їду до Житомира. Вони на мене дивляться: «А ви взагалі розумієте, де ви є?»

Хотів уже показати документи, сторінки в інтернеті, де про мене писали. Аж тут один з них мене впізнав: «Так це ж той волонтер, що всю Україну об’їздив!». Посміялися, сфотографувалися, і я далі поїхав.

Не раз бувало, перевіряли мої сумки, питали, чи немає нічого небезпечного. Завжди показую, що тільки речі й харчі. Все спокійно.

Групові велопробіги не плануєте?

Думав. Але з таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде. Це не спортивний байк. Коли їдеш з кимось, то треба підлаштовуватися. А я вже звик до свого темпу. Якщо погано — сів, відпочив, попив води. І знову в дорогу. Сам собі господар.

Чи принесли ваші поїздки сатисфакцію? Чи стало легше?

Так. Я дуже хотів бути корисним, і мені вдалося. Я зібрав чималу суму — більшу, ніж я міг уявити. Телефонували волонтери, просили допомогти тим чи іншим підрозділам. І я допомагав.

Чи змінилося ставлення односельців до вас після того, як ви стали волонтерити?

Так. Багато хто підходить, дякує, бажає успіху. Хоч є й ті, хто й далі підтримує місцеву владу, яка, м’яко кажучи, не завжди діє відкрито. У нас у селищі непроста ситуація: багато політики, опозиція під тиском, влада і мені погрожувала. Але я завжди говорю людям правду. Тому більшість мене підтримує.

Свого часу люди мене питали, чому в селищній раді такі великі зарплати, тож я офіційно зробив запит, звернувся за цією інформацію. Після цього почалася інформаційна кампанія проти мене. Я звернувся до поліції, все зафіксували. Після того, як я став активно займатися волонтерством, усе затихло. 

Як волонтерська діяльність змінила ваше життя?

Волонтерська діяльність повернула мені гідність. Усі, хто мене раніше критикував або казав про мене неправду, замовкли. Бо побачили мою справу. І вже не можуть нічого сказати.

Найбільше зворушує, коли самі військові дякують. Один хлопець подзвонив, коли я лежав у лікарні, і сказав: «Дякую, що ти зробив». Це дуже мотивує. Це важливіше за будь-яку медаль

Що допомагає вам триматися?

Інколи ночами не спиш, дивишся новини, кадри з фронту, знущання над нашими полоненими… Це так боляче. Але саме це і мотивує. Не здаватися, допомагати. Бо нашим хлопцям ще важче. І кожен повинен робити те, що може.

Велика вам подяка, пане Олександре. За щирість, за силу, за приклад. Ви теж — справжній.

Фотографії з приватного архіву героя

20
хв

«Кручу педалі, бо не можу стріляти, але хочу допомагати»: історія пенсіонера, який збирає на ЗСУ велопробігами

Оксана Щирба

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Катерина Приймак: «Що більше жінок в армії — то більше прав у цих жінок»

Ексклюзив
20
хв

Олена Гергель: «Поки немає збігу за ДНК — надія є»

Ексклюзив
20
хв

Все добре, поки не бахне

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress