Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Вибори до парламенту Польщі: результати екзитполів
Рівно о 21-й годині 15 жовтня закрились двері майже всіх виборчих дільниць у Польщі. І відразу були оприлюднені результати екзитполів. Хто ж, згідно з ними, перемагає?
Опозиція радіє після оголошення екзитполів. Фото: Wojciech Olkuśnik/East News
No items found.
Втретє поспіль екзитпол проводить дослідницька компанія Ipsos. Згідно з її даними, «Право та справедливість» набирає 36,8% голосів, «Громадянська коаліція» — 31,6%, «Третій шлях» отримав 13% голосів виборів, «Лівиця» — 8,6%, за «Конфедерацію свободи та незалежності» віддали свої голоси 6,2%. Інші партії не здолали 5-відсотковий бар'єр.
Згідно з даними екзитполу, місця у Сеймі будуть розподілені наступним чином: «Право та справедливість» отримає 200 мандатів, «Громадянська коаліція» — 163, «Третій шлях» отримав 55 місць, «Лівиця» — 30, а «Конфедерація свободи та незалежності» отримала 12. Це означає, що коаліція трьох опозиційних сил матиме 248 місць за мінімальної більшості у 231 мандат.
— Я вітаю тисячі людей, які стояли в чергах на виборчих дільницях. Сьогодні ми можемо це сказати: «Це кінець цього поганого часу». Це кінець правління ПіС. Ми разом зробили велику справу. Ми здобули свободу, ми здобули демократію, ми здобули нашу улюблену Польщу, — заявив лідер опозиції Дональд Туск після закриття виборчих дільниць.
— Перед нами стоїть питання, чи зможе цей успіх трансформуватися в ще один термін роботи нашого уряду. Наразі ми цього не знаємо, але ми повинні мати надію і знати, що незалежно від того, чи ми при владі, чи в опозиції, ми реалізуємо цей проєкт і не дозволимо зрадити Польщу, — сказав лідер ПіС Ярослав Качинський після закінчення голосування.
Ці вибори показали рекордну явку серед поляків. Станом на 17.00 за місцевим часом свої голоси віддали 57,54% виборців. І це на майже 12% більше, ніж 4 роки тому під час попередніх виборів. У 2019 році станом на 17.00 явка була 45,94%. Згідно з екзитполом, загальна явка становила 72,9%.
Офіційні остаточні результати виборів мають бути оголошені до обіду вівторка, 17 жовтня.
15 жовтня поляки обирали 460 депутатів і 100 сенаторів. Також цього дня відбувся референдум. На розгляд виборців представили чотири питання: підвищення пенсійного віку; ліквідація стіни на польсько-білоруському кордоні; допуск тисяч нелегальних іммігрантів з Близького Сходу та Африки; підтримки продажу державних активів іноземним структурам.
Українська журналістка, редакторка. Працювала в українській редакції Radio France Internationale (RFI). Була старшою редакторкою тижня на телеканалі Україна 24. Працювала на телеканалі Еспресо, Радіо Свобода, Громадському радіо (2003-2005). Є продюсером Free Press for Eastern Europe
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Марія Гурська: Чи використовується у російсько-українській війні мова як зброя? У чому це полягає?
Тарас Кремінь: Росіяни здійснюють проти України і українців ретельно спланований лінгвоцид. Перше, у що цілиться ворог, крім об'єктів критичної інфраструктури, це об'єкти культурної, освітньої, мовної інфраструктури. Вивіски при в'їзді до населених пунктів, які тимчасово займають окупанти, одразу ж змінюються на російськомовні, відновлюються назви декомунізованих топонімів. В окупації знищується українська мова і література, спалюються бібліотеки, а україномовних громадян катують — особливо вчителів та священиків. Безліч колег — освітян — які вимушено опинилися в окупації, на жаль, загинули. Дитячий автор Володимир Вакуленко був убитий росіянами за те, що був письменником і людиною з активною української позицією.
Священнослужителі ПЦУ і УГКЦ зазнають особливо жорстоких тортур — фізичних і моральних принижень, зґвалтувань, про що духівники, які вийшли з полону, розповіли пресі та правозахисникам
Відомо, що для того, щоб вийти з тимчасово окупованої території, треба пройти так звані фільтраційні табори, де відбувається перевірка лояльності за зовнішніми ознаками — наявність або відсутність татуювань на тілі, досліджується минуле людей на предмет участі в Революції Гідності, бойових діях, у підпіллі, волонтерстві, в допомозі ЗСУ, участі в мітингах, наявності ветеранів в родині. Якщо окупанти виявляють, що навіть не сама людина, а, припустимо, її родичі є освітянами, такі люди одразу ж потрапляють під приціл. Відомі приклади не тільки побиття, але й розстрілів, викидання з транспорту, пострілів як по живих мішенях. Таких прикладів було дуже багато, згадати хоча б Бучу, Гостомель і Ірпінь.
Вбивство мовознавиці Ірини Фаріон у Львові цього року — жахливий приклад атаки на мову в тилу під час війни. Що ви про це думаєте?
Вбивство Ірини Фаріон є одним із найзагадковіших за роки повномасштабного вторгнення. Але воно якраз говорить про те, що навіть у Львові, який називають найбільш українським містом на всій планеті, можуть вбивати за наші національні цінності. А в окупації і на фронті за українську мову вбивають щодня.
Як діє щодо цих фактів Офіс уповноваженого?
Ми звертаємося до правоохоронних органів та правозахисних організацій, їм ми офіційно передали сотні прикладів. Дуже добре, що Національна поліція, Генпрокуратура, СБУ долучають ці факти або до відкритих, або відкривають нові провадження під кутом, зокрема, 161 статті Кримінального кодексу «Дискримінація за мовною ознакою». На жаль, в нашому законодавстві немає кримінального покарання за лінгвоцид. Але, сподіваюся, що це може бути активним предметом законодавчих ініціатив з боку народних депутатів України, тому що ми повинні навчитися карати злодіїв за лінгвоцид в Україні і добиватися такого покарання у міжнародних судових процесах. Я постійно комунікую з нашим представником в Європейському суді з прав людини.
ЄСПЛ однозначно засудив знищення національної ідентичності українців — зокрема, мови в окупації
Є відповідні резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи. Створено робочу групу з питань геноциду в Україні з ініціативи Міжнародного кримінального суду. Я спілкуюся з суддями і прокурором Карімом Ханом, вони розглядають лінгвоцид як злочин — ще одну складову великої справи про геноцид проти українського народу. Дуже важливі активні дії в міжнародних судових інстанціях, щоб знайти причетних, організаторів, виконавців, з подальшим притягнення до кримінальної відповідальності.
Офіс уповноваженого з захисту державної мови існує п’ятий рік і у втіленні державної мовної політики спирається на Закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Що за цей час стало для вас найбілішим викликом?
Закон про мову з моменту набуття його чинності пройшов перевірку на здатність бути головним інструментом боротьби за ідентичність українців. На початку нашій інституції закидали наявність неіснуючих поліцейських функцій, називаючи нас контролюючим органом, який створює зайві інструменти розколу суспільства за мовною ознакою. Хоча це абсолютно не відповідало дійсності, тому що мовний закон чітко відповідає 10-й статті Конституції, яка визначає українську мову як державну і створює додаткові інструменти для захисту мовних прав громадян України в усіх сферах суспільного життя. З метою захисту мови і забезпечення мовних прав громадян і було створено інституцію, в якій я працюю. Ми почали роботу у двомовній країні за повної відсутності мовної інфраструктури і нерозуміння потреби у ній місцевою владою. Все це доводилося будувати з нуля. Почали виникати мовні курси і місцеві мовні програми, відкриватися українські книгарні, зніматись фільми і ставитися вистави державною мовою.
Найбільш злісні порушники — найчастіше заступники міських голів на сході і півдні, а також рекламні агентства і інтернет-компанії — своїми штрафами регулярно поповнювали місцеві бюджети
Кожні пів року впроваджувались наступні параметри мовного закону. Окремі статті визначали обов'язковість української мови у сферах освіти, обслуговування, користувацьких інтерфейсів, соціальних мереж, інтернет-магазинів, офіційних представництв державних установ і комунальних організацій. Одним з найбільших викликів стала українізація сфери обслуговування — одна з наймасовіших в Україні, і тому для нас принципово важлива. Потрібно було переконати багатомільйонну армію людей, які працюють в тренажерних залах, надають послуги в супермаркетах, заправляють машини, варять каву, продають квіти тощо спілкуватися з українцями за замовчуванням державною мовою. Станом на 16 січня 2021 року 30-а стаття Закону про мову була найпопулярнішим пошуковим запитом в інтернеті — третім за популярністю після виборів президента США і пандемії коронавірусу. Ці п'ять років були неймовірно складними.
Але з початком повномасштабного вторгнення раптом виявилося, що переконувати громадян України у важливості мови, яка стала маркером ідентичності «свій-чужий» та простором свободи, більше не потрібно
А як ставлення самих українців до своєї мови змінилося за час війни?
Нав'язувана двомовність прийшла до нас із радянських часів. На превеликий жаль, протягом тривалого часу українська в Україні не була першою. Українська мова в масовій свідомості була мовою села, непопулярною мовою. А мовою престижу, кар'єри, влади, успіху була російська. Це змінювалося поступово протягом періоду незалежності, але початок повномаштабної війни став точкою неповернення. Віра в ЗСУ і українське суспільство разом з внутрішніми переконаннями, які спираються на нашу історію, мову та культуру, стали стрижнями незламності, довкола яких обертається сила нашої волі і шлях до перемоги.
Чи існує конкретна статистика переходів на українську серед громадян за останні три роки?
Серед опитувань різних служб та агентств станом на 2024 рік фігурує цифра до 80% українців, які говорять українською в офіційно визначених сферах, визнають українською єдиною державною мовою і віддають їй перевагу.
А скільки було до війни?
До війни було понад п'ятдесят відсотків.
Тобто кількість україномовних українців виросла за час війни на 30%! Це дивовижно. А як щодо мови приватного спілкування?
Закон не поширюється на мову приватного спілкування. Але, за дослідженнями, можемо зробити висновок, що вдома поки що щонайменше 60% послуговується українською. Варто розуміти, що частина громадян, які публічно спілкуються українською а вдома іншими мовами — це представники національних меншин або корінних народів.
І все ж 80% спілкування українською у громадському секторі — це рекорд. Питання в тому, щоб таку динаміку зберегти і знайти додаткові можливості
Наша задача — допомогти українцям опанувати українську мову і в домашньому спілкуванні, і в спілкуванні в соціальних мережах, і в пошуку тієї або іншої інформації на інтернет-ресурсах, і в створенні додаткових можливостей, щоб в середовищі, в громадах, в містах було значно більше ресурсів для опанування української мови.
Поділіться найпотужнішими відомими вам прикладами переходу українців на українську мову?
У 2022 році Нобелівською лауреаткою Премії миру стала Олександра Матвійчук. Під час церемонії Нобелівської премії промова вперше за всю історію лунала українською, а Матвійчук розповідала про важливість мови, культури, ідентичності — особливо з початком повномасштабного вторгнення.
Я зараз працюю над книгою, в якій зібрав історії українських лідерів, які говорять про важливість мови в їхньому житті. Олександра розповіла мені, як колись перейшла на українську мову студенткою ліцею під впливом вірша Оксани Пахльовської:
«Страшний мисливець вийде знов на лови.
В єдину сітку всіх рабів згребе,
Раби — це нація, котра не має мови.
Тому й не може захистить себе».
Значна частина есеїв у цій книзі розповідає, по суті, такі історії переходів на українську, які сталися з людьми за ці десять років війни або вже безпосередньо під час повномаштабного вторгнення. Наприклад, олімпійський чемпіон, Міністр молоді та спорту (2020-2023 рр.), президент Національного Олімпійського Комітету України Вадим Гутцайт свого часу в зросійщеному спортивному середовищі зміг переконати співтовариство у важливості української мови як державної і перейшов на українську разом з дружиною, відомою журналісткою і майстром спорту з художньої гімнастики Оксаною Гутцайт, а також зміг переконати перейти на українську наших спортсменок — олімпійську чемпіонку та володарку світового рекорду зі стрибків у висоту Ярославу Магучих і дворазову олімпійську чемпіонку з фехтування Ольгу Харлан, які сьогодні своєю незламністю і потужною позицією надихають весь світ.
Я хочу також навести приклад Кирила Кашлікова, генерального директора та художнього керівника Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки, який разом з колективом перейшов на українську вже після початку повномаштабної війни. Кирило розповів мені, як це сталося: 24 лютого 2022 року, коли на Київ полетіли російські ракети, він побачив, як плаче його маленький син. У той момент він твердо вирішив, що це остання хвилина, коли він говорить російською! І в перший же тиждень театр переклав весь свій репертуар і запустив мовні курси для артистів, щоб продемонструвати свою єдність, культуру і повагу до національних цінностей. І скажу вам, таких прикладів тисячі!
Якою мовою говорить сьогодні Український фронт?
Українці говорять українською мовою. Але для тих військових, спортсменів, представників сфери обслуговування, які спілкуються недостатньо українською, ми продовжуємо створювати додаткові можливості. Я особисто створив для військових мовні курси і сподіваюся, що Міністерство оборони та відповідні заклади освіти продовжать мою ініціативу. Звісно, проблема двомовності зберігається — це очевидний факт. Але треба боротися з цим, створюючи нові інструменти і захищаючи кожного військового, який хоче спілкуватися зі своїм командиром та чути команду про наступ українською, а ще у спілкуванні зі своїми дітьми, які навчаються, скажімо, в Запоріжжі або в Одесі, хоче чути українську, а не російську, яка, на превеликий жаль, ще зберігається в освітньому процесі у вигляді двомовності деяких педагогів.
Міністерство освіти і науки підтримало законопроєкт, який пропонує заборонити використання російської мови у школах під час перерв. Як ви ставитеся до цієї ініціативи?
Категорично підтримую. Але для цього треба зрозуміти одне, що не тільки українська школа, а й вся територія української держави є територією української мови. Двозначності тут бути не може. Це стосується і компактного проживання наших громадян за кордоном.
Наше видання писало про випадки, коли дітям у школах в Польщі забороняли говорити українською на перервах. Співавтор Закону про мову Микола Княжицький наголошує, що Україні бракує стратегії щодо освіти українською за кордоном — уряд не робить відповідних кроків, щоб цьому сприяти. Як будувати стратегію розвитку української мови для українців за кордоном, зокрема, в країнах найбільшого розселення — Польщі, Німеччині, Чехії?
У нас доволі багато прикладів, як підтримуються громадяни України за кордоном. Але от до стратегії потрібно підходити окремо в кожній країні. Скажімо, нещодавно я був у Будапешті, зустрічався з нашою громадою і точно знаю, що запит на українське шкільництво там неймовірно високий. Але і підтримка з боку місцевої влади можлива тільки тоді, коли у нас там з'явиться посол.
Тому питання ефективності наших дипломатичних представництв тягне за собою стратегію реалізації зовнішньої культурної дипломатії і мовної політики, в якій ми активно готові брати участь
А як з Польщею?
У Польщі мені відомо про чисельні освітні хаби, суботні і недільні школи. Та якщо ми говоримо про традиційну польську школу, зрозуміло, що вона відстоює власні інтереси. Ми не можемо створити українське середовище в іншій країні, а найкращі умови для розвитку української мови, звичайно ж, гарантуються в Україні. Так, ми повинні продовжувати створювати можливості для навчання дітей за кордоном і допомагати їм в опануванні української, бути активними в просуванні українознавчих студій, доступності української мови в музеях, університетах і медіа, забезпечувати наших школярів, які перебувають за кордоном, доступною літературою і підручниками. З іншого боку, самі українці, які опинилися за кордоном, віддали своїх дітей до школи, займаються підтримкою України та збором коштів на допомогу ЗСУ, мовою висловлюють свою солідарність з власним народом. Це важливо памятати кожному.
Як цьогорічний старт перемовин про вступ України в ЄС впливає на державну мовну політику?
Коли Україна стане членом ЄС, українська мова стане однією з мов Європейського Союзу. Наше завдання наближати українську мову до статусу мови європейського співтовариства. Інтерес до України, який забезпечив героїзм нашого війська, потрібно підтримувати і гарантувати доступність української мови для громадян інших країн ЄС.
Для вільного світу українська мова вже сьогодні стала одним із джерел пізнання нашої незламності, нашого духу
Щоб зробити її зрозумілою європейцям, ми започаткували програму «Українська мова — це мова ЄС». Вона полягає у можливостях опанування української мови громадянами країн ЄС, які хочуть брати участь у відновленні об'єктів критичної інфраструктури, сприяти у відкритті українських шкіл за кордоном, реалізовують культурні та бізнес-проєкти, хочуть пізнавати Україну, а можливо, навіть планують в майбутньому переїхати сюди, змінивши громадянство. Програма «Українська мова — це мова ЄС» забезпечить вивчення мови, якісні переклади, юридичний супровід і загалом — зближення мовних політик України та європейських країн.
А де можна знайти інформацію про такі можливості вже зараз?
На сайті Уповноваженого з захисту державної мови. Перелік таких курсів є в нас на порталі, а самі вони є у відкритому доступі і безоплатними з боку національних платформ, громадських організацій, телевізійних каналів, тренінгових платформ та міжнародних навчальних центрів, які демонструють високий рівень переходу на українську мову.
Концентрація цих повідомлень ставала тим більшою, чим ближчою була дата 12 жовтня. Тоді мало відбутись засідання в форматі Рамштайн на найвищому рівні за участю лідерів США, України, Франції та Німеччини. Утім через стихійне лихо в Америці президент Байден скасував поїздку в Європу, а заразом вирішили і відтермінувати саме засідання. Натомість український президент вирушив у європейське турне, під час якого зустрівся з очільниками Великої Британії, Франції, Італії та Німеччини. На момент початку поїздки Зеленського в Європу медіапростір настільки був заповнений повідомленнями про кулуарні мирні ініціативи, що коментувати цю історію довелось самому українському президенту: «Я бачив, що сьогодні у якихось ЗМІ було багато інформації про те, що нібито я приїхав до союзників говорити про припинення вогню. Але ж ні. Це не так». Звідки взялись повідомлення про можливе призупинення бойових дій, чи можлива на практиці формула «території в обмін на безпеку» і чи взагалі на часі дискусії про мирні перемови?
Спокуса миром
Єдиний шлях до будь-яких перемов — винятково той, який обере Київ, наголошує науковий консультант з питань безпеки Chatham House Матьє Булєг (Mathieu Boulègue). Всі інші обговорення без схвалення України просто безсенсові:
— Будь-який сценарій має базуватися на українських умовах, а не на умовах, які обговорює іноземна преса. І тим більше тут аж ніяк не можна спекулювати темами на кшталт «територіальне замороження» тощо.
Такі умови — це не цукерки, якими можна обмінюватись
Першим, хто написав про ймовірність сценарію «території в обмін на безпеку» було видання Financial Times. У статті йдеться, шо така думка здобуває дедалі більше прихильників серед західних та українських дипломатів. Потенційна угода передбачатиме «мовчазне прийняття» факту, що окуповані території можна буде повернути дипломатичним шляхом у майбутньому. Автор статті визнає, що українці навряд чи готові сприйняти такий сценарій, відтак посилається на неназваного західного дипломата, за словами якого поступитися частиною території в обмін на членство у НАТО може бути єдиною можливою опцією. Та ж Financial Times на початку жовтня, покликаючись на власні джерела, знайомі з перебігом останніх перемов Зеленського з Байденом, повідомила нібито американський президент під час зустрічі у форматі Рамштайн 12 жовтня збирався підвищити статус української заявки на членство в НАТО. А втім, цю зустріч скасували — за офіційним повідомленням, через ураган у США. Чи відбудеться зібрання в такому форматі, питання наразі відкрите.
Україна не може виключати того, що розмови про якісь такі сценарії можуть мати місце, каже міністр закордонних справ України (2007-2009 рр), дипломат Володимир Огризко. Київ,за його словами, не в тій ситуації, коли може комусь диктувати, що обговорювати, як обговорювати, з ким і так далі. Інше питання, чому це зараз подається саме в такому вигляді:
— Чому ці останні кілька тижнів пішла така шалена атака на Україну? Я вважаю, для того, щоб запустити тезу про те, що хтось хоче миру, а хтось його не хоче. І цей хтось, хто не хоче, має бути, звичайно, Україна.
Кому це вигідно, не треба довго шукати і думати. Це вигідно Росії. І, думаю, за всіма цими публікаціями так чи інакше присутній якийсь хвіст Росії
На варто забувати, продовжує Володимир Огризко, на Заході так само є люди, яким набридла війна, які втрачають економічно, відтак, ймовірно, йдеться про певний тиск з двох боків:
— З одного боку, російський, щоб Україна погодилась на капітуляцію. З іншого — західний, який буде підштовхувати до того, щоб нарешті повернутися до звичного бізнесу в Росії. Нам на це треба дивитися дуже спокійно і дуже прагматично: пояснювати західним партнерам — якщо ви хочете вирішувати власні питання за наш рахунок, дуже вам дякуємо, але нам це не підходить. У нас свої національні інтереси, своя територія і свій суверенітет.
Гарантії безпеки
Такий інтенсивний потік меседжів про потенційні гарантії безпеки в обмін на якісь поступки України схоже на зондування з метою перевірити, як подібні кроки теоретично готові сприйняти як українська влада й українське суспільство, так і західні партнери, вважає кандидат політичних наук, експерт-міжнародник Станіслав Желіховський:
— Але бачимо, що такі комбінації не дуже ефективні. Наприклад, коли йдеться про перспективи українського членства в НАТО, в будь-якому форматі, бачимо, що попри заяви нібито у США з цього приводу є якийсь прогрес, у членів Альянсу немає ані консенсусу, ані рішучості, щоб взяти нас в НАТО.
В Європі не може бути довготривалої безпеки без сильної незалежної України, і члени НАТО повинні виконати свою частину зобов’язань, даних Україні на Вашингтонському саміті Альянсу. Про це в першій промові на посаді генсека НАТО заявив Марк Рютте, а потім повторив ці тези під час візиту до Києва — першого закордонного візиту на посаді очільника Альянсу. Мовляв, Україна ближче до НАТО, ніж будь-коли раніше, шлях до членства є незворотнім, а Росія в цьому питанні не має права ні голосу, ні вето.
Що стосується гарантій безпеки, то до рівня НАТО ще далеко, можливо, навіть далі, ніж два роки тому, вважає стратегічний аналітик Центру стратегічних досліджень в Гаазі (HCSS) Девіс Еллісон (Davis Ellison). Зараз діють угоди з багатьма країнами НАТО, але жодна з них не дає однозначної гарантії безпеки для українців. Подібні гарантії цілком можуть виходити від США, Франції чи, можливо, такої держави, як Польща, але це, звичайно, стане ще одним випробуванням європейської довіри до стримування чергового російського нападу, що не спрацювало минулого разу. Потенційне замороження лінії фронту як частина якогось торгу для України було б реальним ризиком, наголошує Девіс Еллісон (Davis Ellison):
— Росія, як і раніше, віддана довгостроковій меті захоплення України, і таке «перемир’я» лише створило б для неї плацдарм для наступної спроби. Це було б лише погіршенням ситуації порівняно з лютим 2022 року. Крім того, така ситуація фактично створила б сильно мілітаризовану «залізну завісу» через всю Україну, ще більше розбалансувавши національну економіку і політику. Росія цілком може погодитися на такий сценарій, хоча, швидше за все, розглядатиме його лише як тимчасовий. Нинішня лінія розмежування залишить частини Донецької та Луганської областей поза їхнім контролем.
Для Путіна це може бути способом зменшити свої втрати, оголосити про перемогу і припинити бойові дії, але знову ж таки, це лише дасть Москві постійний важіль для тестування нової лінії фронту
Блискавичне турне
Європейське турне Зеленського, яке фактично було вимушеним кроком після скасування зустрічі у форматі Рамштайн, почалося із саміту країн Південно-Східної Європи 9 жовтня у Хорватії і завершилось 11 жовтня у Берліні. За ці 36 годин український президент відвідав також Лондон, Париж і Рим. Володимир Зеленський презентував колегам план перемоги та закликав діяти спільними зусиллями вже зараз — протягом найближчих місяців.
Під час цієї поїздки український президент адресував європейським лідерам 5 запитів, про це написали журналісти Politico і оцінили шанси на їхнє успішне виконання за шкалою від 1 до 5. Найменші шанси, за оцінкою видання, у тому, що Україна отримає запрошення до НАТО. Так само невисоко оцінюють перспективи застосування ППО українських сусідів, насамперед йдеться про Польщу та Румунію, для захисту української території від російських атак. Politico вказує, що західні партнери бояться прямої конфронтації з Росією. Україна також просить більше систем ППО, попри те, що влітку з різних столиць лунали обнадійливі обіцянки, постачання йде повільно. Навряд чи партнери готові надати Україні дозвіл бити вглиб російської території. З Шольцем Зеленський, ймовірно, піднімав питання про передачу Україні Taurus, а втім, позиція німецького канцлера залишається незмінною. Найперспективнішим запитом Politico вважає залучення європейських інвестицій в український оборонний сектор, низка країн, зокрема, Німеччина, Норвегія, Данія, Швеція, Литва та Канада вже співпрацюють з Україною в цьому напрямі.
«Оборонні пакети для захисту, ППО, інвестиції у виробництво дронів та іншої зброї в Україні – це все результати візиту в Лондон, Париж, Рим і Берлін», — підсумував сам Зеленський.
Переговори українського президента з європейськими лідерами мали на меті мобілізувати союзників. Головне, що зараз потрібно Україні це позбавити російських терористів можливості продовжувати війну, а вже далі можна перейти до дипломатії, каже кандидат політичних наук, експерт-міжнародник Станіслав Желіховський:
— Це переважно були зустрічі з керівниками ключових країн, які найбільше нам допомагають. Я впевнений, що обговорювали широке коло питань: від економічних і юридичних до військових акцентів. Думаю, в Німеччині йшлося про те, щоб отримати зелене світло на Taurus від канцлера Шольца.
Далі, якщо все зійдеться позитивно для нас, то ці домовленості трансформуються в якісь конкретні рішення на наступному Рамштайні
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Скільки коштує парковка у Варшаві та де можна оплатити паркування
Тарифи на паркування в зоні SPPN (Strefa Płatnego Parkowania Niestrzeżonego) встановлює мерія, і в даний час перша година паркування у Варшаві коштує 4,50 злотих, друга — 5,40 злотих, третя — 6,40 злотих, а кожна наступна — 4,50 злотих.
Незважаючи на те, що плата за паркування стягується тільки в будні дні з 8:00 до 20:00, щомісячні витрати все одно виходять чималі, особливо якщо ви працюєте або винаймаєте квартиру без підземного паркінгу.
У вихідні та святкові дні, а також 2 травня, 24 грудня та 31 грудня у Варшаві можна паркуватися безкоштовно. Не платять за паркування власники електромобілів, якщо вони мають наклейку «ЕЕ» або зелені номерні знаки.
Іншим власникам авто потрібно оплачувати стоянку у паркоматах або через мобільний додаток. Зробити це можна, прив'язавши банківську картку до наступних аплікацій: • mobilet.pl • skycash.com • flowbird.pl
Оплату паркування у Варшаві контролює система електронного моніторингу автоматично. Штраф за несплату сьогодні становить 300 злотих (якщо оплата проводиться протягом 7 днів з моменту отримання повідомлення, суму буде знижено до 200 злотих). Але якщо ви живете у Варшаві та сплачуєте податки, то можете оформити abonament mieszkańca та платити за паркування у столиці від 30 до 600 злотих на рік.
Що таке абонемент на парковку і хто має право його отримати?
Абонемент резидента Варшави (abonament mieszkańca) дозволить значно заощадити на парковці у столиці. Завдяки йому після придбання річного паркувального дозволу ви можете залишати автомобіль у платній паркувальній зоні (SPPN) без необхідності щоразу платити за паркування. Але отримати такий документ можуть не всі.
Щоб оформити абонемент, необхідно відповідати наступним умовам:
• мати постійну або тимчасову прописку у Варшаві в зоні платного паркування (Strefa Płatnego Parkowania Niestrzeżonego). Звертаємо увагу, що звичайна міська прописка не підходить — має бути прописка саме в межах SPPN; • сплачувати податок на доходи фізичних осіб PIT у Варшаві та мати звіт про це принаймні за попередній рік; • мати у користуванні транспортний засіб з максимально допустимою масою до 2,5 тонни або легковий автомобіль масою понад 2,5 тонни.
Існують два види абонементів — вартістю 30 та 600 злотих на рік
• Районний абонемент (abonament rejonowy)
Його вартість 30 злотих на рік, і ви можете вибрати не більше 8 паркоматів у радіусі не більше 200 м від місця проживання чи роботи. Також ця опція дає право паркуватися у зоні дії знаків B-35 і B-39, де стоянка дозволена тільки резидентам.
Докладніше про ідентифікатор B-35 можна дізнатися на офіційному сайті.
Карта зон дії районних абонементів з індивідуальними тарифами доступна за посиланням.
• Окружний абонемент (abonament obszarowy).
Його вартість 600 злотих на рік, а опцій набагато більше. Замість 8 паркоматів, тут 46 зон SPPN і близько 1200 місць для паркування. Паркуватись можна фактично в будь-якому місці житлового масиву чи району, зокрема у «зоні тільки для резидентів» B-35 на всій території, де діє абонемент.
• Офлайн у пункті обслуговування пасажирів. Записуватись бажано заздалегідь, оплатити абонемент можна готівкою або карткою в день оформлення. Адреси пунктів доступні за посиланням;
Після перевірки документів ви отримуєте індивідуальне посилання на оплату електронною поштою. Воно дійсне протягом 5 днів. Після оплати на мейл приходить файл з абонементом, який потрібно роздрукувати. Після чого розмістити на лобовому склі автомобіля.
Список документів, необхідних для оформлення:
• паспорт; • техпаспорт автомобіля; • якщо ви не є власником або співвласником автомобіля, знадобиться сплачений цивільно-правовий договір або договір найму у формі нотаріального акта; • перша сторінка податкової декларації PIT за попередній рік, завірена податковою службою у Варшаві; • у разі розрахунків PIT через інтернет потрібно роздрукувати першу сторінку декларації PIT за попередній рік та роздрукувати квитанцію про сплату прибуткового податку (UPO) з номером документа, що відповідає ідентифікатору документа UPO; •довідка, що податкова інспекція підтверджує подання декларації PIT за попередній рік. У документі має бути зазначений район Варшави як місце проживання та подання податкової декларації.
Як не дивно, посвідчення водія надавати не обов'язково. Тому якщо на вас оформлений автомобіль, а їздить на ньому співробітник фірми або родич, а у вас дотримано всіх інших умов, подання документів на абонемент є можливим.
Володимир Нікулін — поліцейський Головного управління Національної поліції в Донецькій області та один з головних героїв оскароносної документальної стрічки «20 днів у Маріуполі». Це та сама людина, завдяки якій команда Мстислава Чернова, Євгена Малолєткі й Василиси Степаненко зуміла виїхати з Маріуполя та вивезти фото- і відеодокази численних злочинів росіян — перетнувши близько 15 блокпостів. В інтерв’ю Sestry Володимир розповів про хитрощі, до яких вдавався під час евакуації; про співпрацю з відомими журналістами та про те, як завдяки печиву зрозумів, що все в житті повертається: і добро, і зло.
«Для мене стало ударом, як багато тих, кого я знав, стали зрадниками»
— У Маріуполі я опинився після того, як Донецьк — мій дім — був захоплений, — розповідає Володимир Нікулін. — Вже понад 30 років я працюю у правоохоронних органах. І працював у Донецькій обласній поліції у 2014, коли відбулися епохальні події. Ми захищали Обласну держадміністрацію, коли були спроби її захопити. Я залишався у Донецьку навіть тоді, коли він був майже захоплений. Але влітку 2014 року ми з родиною покинули дім. На той час це був єдиний варіант продовжувати службу, яка є для мене дуже важливою.
Особливо важко мені було прийняти факт, що не всі українські міліціонери тоді виїхали з окупованого Донецька — не всі залишилися вірними присязі. Адже багатьох я знав особисто, ми разом служили. І ось вони свідомо зробили вибір стати зрадниками.
Ті, хто залишились у Донецьку, перейшли на бік ворога. А ті, хто не зрадив, опинилися зрештою в Маріуполі.
Говорити про свій дім у Донецьку важко. Сподіваюся, він цілий. Взагалі я вже залишив три своїх домівки: у Донецьку, в Маріуполі та в Мирнограді. Коли ми їхали з Донецька, нічого не взяв із речей. Пам'ятаю літнє взуття в сіточку, формену сорочку з короткими рукавами. Навіть штанів не взяв — шукав вже форму на місці,. Але були вірні товариші по службі й відчуття свободи. Якого в Донецьку вже не було.
У Маріуполі ми працювали у скороченому складі. Зі 120 працівників обласної міліції УДСО залишилося 12. Коли було створено поліцію, я як міліціонер пройшов всі етапи люстрації, переатестації. Часто їздив до Авдіївки. Мене дивувало, як люди там живуть — під обстрілами. Але жили, бо залишались держава і свобода. Діти гуляли на майданчиках, працювали магазини.
Мій товариш по службі після отримання поранення на фронті навіть купив в Авдіївці квартиру. Отак люди любили свою землю й вірили в перемогу
— Чи готувалися ви до повномасштабної війни?
— В 2021, коли ми вже мали інформацію на рівні закордонної розвідки про те, що Росія готується, ми теж почали підготовку. І це нам дуже допомогло. Колись, у 2014 році, ми багато втратили, бо не були готові й не змогли зорієнтуватися. У Маріуполі ми вже такого не допустили. Наприклад, жодного документа чи справи росіяни при окупації Маріуполя не отримали. Як і зброї. Ми все вивезли ще до початку повномасштабного вторгнення. Також не було такої кількості зрадників, як тоді в Донецьку. Ми змогли зберегти порядок. Наскільки це можливо за таких умов.
Для нас, донецьких поліцейських, війна почалася не в 2022, а в 2014. І коли 24 лютого о 5 ранку мене розбудив керівник словами «бойова тривога», я одразу все зрозумів. Дуже боляче було усвідомлювати, що під ударом опинилася вся країна.
«Щоранку я благав: тільки щоб не влучило в будинок, де моя сім'я»
— Якими вам запам’ятались перші 20 днів у Маріуполі?
— Ніколи не забуду ті дні. Пізніше до мене прийде осмислення чи переосмислення. А поки я у вирі подій.Чуєте? Ми розмовляємо, а в цей час лунають вибухи. І я думаю про те, що робити і куди їхати після закінчення обстрілів у Краматорську. Думати про інше поки немає часу. Але я пам’ятаю кожен день і кожну людину, яка була поруч.
Початок великої війни мені запам'ятався наповзаючим відчуттям катастрофи. Я відчував її кожною клітиною свого тіла. А потім побачив, як місто починають вбивати. Росіяни лізли на Маріуполь з усіх боків. Ми розуміли, що воно їм дуже потрібне, але чинили опір, щоб не повторити історію Донецька.
Моя дружина з донькою прийняли рішення залишилися в Маріуполі. Дружина сказала: «Не хочу, щоб було, як у Донецьку. Не хочу більше нікуди бігти. Хочу бути у себе вдома».
І щодня рано вранці я йшов на службу, дивився на будинок, де залишалась моя родина, і боявся, що бачу його цілим востаннє
Це було найстрашнішим. Коли відбувались удари та влучання (а вони ставалися постійно), я щоразу думав: «Благаю, тільки не в будинок, де моя сім'я».
У мене як у поліцейського було багато роботи. Спочатку вивіз документацію. Потім збір зброї, підготовка матеріалів для укріплень. А коли почався наступ — допомога людям. Поліція залишалася в місті до останнього. Ми розвозили гуманітарну допомогу, памперси, шукали для людей прихисток. Сконтактовували людей з лікарями. Був момент, коли ми вже були в оточенні в лікарні. А до цього я привозив до цієї лікарні печиво — кругле з фруктовою начинкою. І от коли ми в лікарні вже ховалися в підвалі, лікарі принесли нам це саме печиво. Так воно до мене повернулося.
— Шкодуєте, що залишалися в Маріуполі так довго?
— Насправді шкодую, що поїхав. Бо я дуже не хотів, щоб повторився досвід мого рідного Донецька. В Маріуполі залишалося багато людей. Вони потребували допомоги. Маріуполь оточували, бомбували, атакували. Не давали можливості місцевим вибратися з міста. Кожна людина в Маріуполі тоді знаходилась на межі — між життям і смертю. Бомби з літаків, ракети, артилерія. Будинки вигорали. Росіяни свідомо все руйнували, аби зламати спротив.
Били і по управлінню державної служби надзвичайних ситуацій (ДСНС) — щоб рятувальники не допомагали людям. Люди гинули страшною смертю. Наприклад, ховалися в підвалі будинку, в який прилітали снаряди, і людей засипало. Вони не могли вибратись. А допомогти було нікому — ДСНС вже не працювала. Лікарі під обстрілами витягували людей. Герої. І таких історій — безліч. Постраждалих — десятки, сотні тисяч. Мирні люди, діти... Засипані уламками в підвалах. Пізніше росіяни не ховали загиблих, а просто кудись вивозили.
Ми навіть не уявляємо, з чим стикнемось, коли звільнимо Маріуполь…
«Ми подивились один на одного й зрозуміли — відтепер будемо триматися разом»
— Пам'ятаєте, як познайомилися зі Мстиславом Черновим, Євгеном Малолєткою і Василисою Степаненко?
— Ми зустрілися за жахливих подій — коли росіяни били по пологовому будинку (9 березня 2022 року).
— Я був вражений цією командою. Майже зруйнований Маріуполь, у місті — тільки місцеві. І тут я бачу людей з написами "Press". Вони були у шоломах, бронежилетах. Я спочатку подумав, що це іноземні журналісти. І, щиро кажучи, дуже їм зрадів. Це була така трохи егоїстична радість, але мені не соромно, бо я отримав надію, що те, що відбувається з нашим містом, має шанс стати надбанням людства. Росіяни вміють брехати, і я переживав, що вони знову приховають свої злочини.
Спочатку я познайомився зі Мстиславом. Він сказав, що з Харкова. Я спитав: «Як ви тут? Може, вам потрібна допомога?» Він не відповів. Ми просто подивились один на одного — і я зрозумів, що тепер їм допомагатиму. Бо це потрібно. Не тільки їм, а й мені. Відтоді ми були разом.
Те, як вони працювали, мене вражало. Професійно, чітко, безстрашно. Важливим моментом була передача відзнятих матеріалів. Це було майже неможливо в тих умовах. По-перше, вони вже стали ворогами для росіян. По-друге, місць з доступом до інтернету в місті вже було мало. Спочатку ми їздили в центр, там була базова станція Київстар. У фільмі є кадри, як ми туди приїжджали, сиділи під бетонними сходами, росіяни бомбили, а Мстислав з телефона відправляв відзняті матеріали. Коли перестала працювати і ця точка, ми стали їздити до командного пункту Нацгвардії та Морської піхоти, де була супутникова мережа. Там стратегічний об’єкт — поліцейські у формі з автоматами. Коли ми приїжджали, щоб передати матеріали, всі за моїм проханням відключалися від Wi-Fi. Навіть питань не ставили. Усі тоді розуміли важливість інформації, яка згодом вплинула на багатьох у світі. Зокрема, на передачу нам військової допомоги.
«Не знав, чи доїде кудись моє потрощене авто. Але завів машину — і ми рушили»
— Ми відбивались як могли. Раділи кожному відбитому метру. Коли вдавалося відвоювати бодай один будинок, тішились так, ніби звільнили ціле місто.
З одного боку міста росіяни почали атаку Маріуполя з лікарні. Пам’ятаю, снайпер поранив головну медсестру в шию. З іншого боку міста — танкова атака. В одному з кадрів фільму є картина, як російський танк сховався за церкву. Потім він виїхав і почав розстрілювати будинки, в яких були люди.
Танк, який розстрілює мирне населення, ховаючись за церкву, — це і є Росія
Пам'ятаю очі людей, які переховувались у лікарні разом з нами. Серед них було чимало літніх і жінок, і вони дивилися на нас із благаючим проханням «зробіть щось, щоб нас не вбили». Я казав усім не показуватись у вікнах. Розумів, що якби ми стали чинити опір, нас би всіх розстріляли. З оточення нас вивів спецпідрозділ ЗСУ. Врятував нас.
— Коли і як ви зрозуміли, що час виїжджати з Маріуполя?
— Події розвивалися динамічно. Росіяни не робили гуманітарних коридорів для мешканців Маріуполя. І 14 березня люди почали прориватися самостійно. Команді журналістів — Мстиславу, Євгену й Василісі — спеціалісти з безпеки порадили терміново виїжджати. І вони почали шукати шляхи. Я не збирався їхати з Маріуполя, але ми вже стали однією командою. До того ж перша спроба виїхати у них не вдалася. Я відчував, що маю бути з ними до останнього. Тож сказав, що вивезу їх. І свою родину теж.
Автівка Євгена Малолєтки, на якій вони з командою приїхали до Маріуполя 24 лютого, була знищена. Моя машина була розтрощена «Градом», жодного цілого скла у ній не було. Але вона їхала. Я не знав, куди вона доїде. Але завів двигун — і ми рушили. Зараз частина моєї автівки знаходиться у Німеччині в музеї журналістики.
Ми майже нічого з собою не взяли. Маленька валіза доньки та дружини.
Мої зібрані речі стояли у квартирі ще з 2014 — я і не розбирав їх
«Мої хитрощі працювали тому, що на блокпостах стояли непрофесійні військові»
— Ми їхали, не знаючи шляху. Розумів, що їхати основною дорогою не варто. Я працював у карному розшуку, тож дещо знав. Ми поїхали в бік узбережжя. Але до цього нам треба було оминути чергу машин, в яких виїжджали інші. Довжелезні колони машин стояли на виїзд. Я розумів, що треба прориватися, щоб виїхати до заходу сонця — тільки так був шанс вивезти фотографії та відео. Тож вирішив шокувати і ось що запропонував.
Мстислав і Євген у шоломах і бронежилетах, маркованих Press, бігли перед нашим авто. Люди бачили, що біжать журналісти, були шоковані, не знали, що відбувається, і поступалися дорогою. Потім Євген сидів на капоті машини. Це теж був елемент привертання уваги, і люди нас пропускали. Так ми подолали шлях по місту. Це був величезний ризик. Але план спрацював.
Дорогою ми проїжджали багато блокпостів. Якби бодай одну з наших сумок росіяни перевірили, ми б одразу потрапили в полон. Треба було зробити так, щоб нас не оглядали. Тому я діяв, як детектив. Відволікав. Наприклад, на кожному блокпості діставав пачку цигарок Marlboro. На очах в окупантів починав палити. Це привертало їхню увагу. Потім пригощав їх цими цигарками. Вони відволікалися і пропускали нас. Це лише маленька частина того, як я на них діяв. Але працювало це тому, що на блокпостах стояли непрофесійні військові. Їх було простіше обдурити. Страшно подумати, що могло б статися, якби нас затримали.
Пам'ятаю момент, коли ми їхали ввечері без жодного освітлення через лінію фронту. Вимкнули фари. У будь-який момент колону, в якій ми пересувалися, могли розстріляти. Так ми проїхали Пологи. Згодом доїхали до чергового блокпосту, де нас освітили ліхтарем. І тут я побачив військового в українській формі. Я вийшов з авто, підійшов до нього і… обійняв. А він — мене. Без слів.
Далі нас уже зупиняли поліцейські, перевіряли документи, машину. Я був на такому адреналіні, що нічого не розумів, але стало трохи легше. Те, що нам вдалося виїхати — таки справжнє диво.
— Вам сниться Маріуполь?
— Поки ні. Думаю, мозок так витісняє спогади. Сни — це коли є час на аналіз. А я продовжую нести службу в Донецькій області. Де б я не був, я буду продовжувати це робити. Бо це моя земля...
Концентрація цих повідомлень ставала тим більшою, чим ближчою була дата 12 жовтня. Тоді мало відбутись засідання в форматі Рамштайн на найвищому рівні за участю лідерів США, України, Франції та Німеччини. Утім через стихійне лихо в Америці президент Байден скасував поїздку в Європу, а заразом вирішили і відтермінувати саме засідання. Натомість український президент вирушив у європейське турне, під час якого зустрівся з очільниками Великої Британії, Франції, Італії та Німеччини. На момент початку поїздки Зеленського в Європу медіапростір настільки був заповнений повідомленнями про кулуарні мирні ініціативи, що коментувати цю історію довелось самому українському президенту: «Я бачив, що сьогодні у якихось ЗМІ було багато інформації про те, що нібито я приїхав до союзників говорити про припинення вогню. Але ж ні. Це не так». Звідки взялись повідомлення про можливе призупинення бойових дій, чи можлива на практиці формула «території в обмін на безпеку» і чи взагалі на часі дискусії про мирні перемови?
Спокуса миром
Єдиний шлях до будь-яких перемов — винятково той, який обере Київ, наголошує науковий консультант з питань безпеки Chatham House Матьє Булєг (Mathieu Boulègue). Всі інші обговорення без схвалення України просто безсенсові:
— Будь-який сценарій має базуватися на українських умовах, а не на умовах, які обговорює іноземна преса. І тим більше тут аж ніяк не можна спекулювати темами на кшталт «територіальне замороження» тощо.
Такі умови — це не цукерки, якими можна обмінюватись
Першим, хто написав про ймовірність сценарію «території в обмін на безпеку» було видання Financial Times. У статті йдеться, шо така думка здобуває дедалі більше прихильників серед західних та українських дипломатів. Потенційна угода передбачатиме «мовчазне прийняття» факту, що окуповані території можна буде повернути дипломатичним шляхом у майбутньому. Автор статті визнає, що українці навряд чи готові сприйняти такий сценарій, відтак посилається на неназваного західного дипломата, за словами якого поступитися частиною території в обмін на членство у НАТО може бути єдиною можливою опцією. Та ж Financial Times на початку жовтня, покликаючись на власні джерела, знайомі з перебігом останніх перемов Зеленського з Байденом, повідомила нібито американський президент під час зустрічі у форматі Рамштайн 12 жовтня збирався підвищити статус української заявки на членство в НАТО. А втім, цю зустріч скасували — за офіційним повідомленням, через ураган у США. Чи відбудеться зібрання в такому форматі, питання наразі відкрите.
Україна не може виключати того, що розмови про якісь такі сценарії можуть мати місце, каже міністр закордонних справ України (2007-2009 рр), дипломат Володимир Огризко. Київ,за його словами, не в тій ситуації, коли може комусь диктувати, що обговорювати, як обговорювати, з ким і так далі. Інше питання, чому це зараз подається саме в такому вигляді:
— Чому ці останні кілька тижнів пішла така шалена атака на Україну? Я вважаю, для того, щоб запустити тезу про те, що хтось хоче миру, а хтось його не хоче. І цей хтось, хто не хоче, має бути, звичайно, Україна.
Кому це вигідно, не треба довго шукати і думати. Це вигідно Росії. І, думаю, за всіма цими публікаціями так чи інакше присутній якийсь хвіст Росії
На варто забувати, продовжує Володимир Огризко, на Заході так само є люди, яким набридла війна, які втрачають економічно, відтак, ймовірно, йдеться про певний тиск з двох боків:
— З одного боку, російський, щоб Україна погодилась на капітуляцію. З іншого — західний, який буде підштовхувати до того, щоб нарешті повернутися до звичного бізнесу в Росії. Нам на це треба дивитися дуже спокійно і дуже прагматично: пояснювати західним партнерам — якщо ви хочете вирішувати власні питання за наш рахунок, дуже вам дякуємо, але нам це не підходить. У нас свої національні інтереси, своя територія і свій суверенітет.
Гарантії безпеки
Такий інтенсивний потік меседжів про потенційні гарантії безпеки в обмін на якісь поступки України схоже на зондування з метою перевірити, як подібні кроки теоретично готові сприйняти як українська влада й українське суспільство, так і західні партнери, вважає кандидат політичних наук, експерт-міжнародник Станіслав Желіховський:
— Але бачимо, що такі комбінації не дуже ефективні. Наприклад, коли йдеться про перспективи українського членства в НАТО, в будь-якому форматі, бачимо, що попри заяви нібито у США з цього приводу є якийсь прогрес, у членів Альянсу немає ані консенсусу, ані рішучості, щоб взяти нас в НАТО.
В Європі не може бути довготривалої безпеки без сильної незалежної України, і члени НАТО повинні виконати свою частину зобов’язань, даних Україні на Вашингтонському саміті Альянсу. Про це в першій промові на посаді генсека НАТО заявив Марк Рютте, а потім повторив ці тези під час візиту до Києва — першого закордонного візиту на посаді очільника Альянсу. Мовляв, Україна ближче до НАТО, ніж будь-коли раніше, шлях до членства є незворотнім, а Росія в цьому питанні не має права ні голосу, ні вето.
Що стосується гарантій безпеки, то до рівня НАТО ще далеко, можливо, навіть далі, ніж два роки тому, вважає стратегічний аналітик Центру стратегічних досліджень в Гаазі (HCSS) Девіс Еллісон (Davis Ellison). Зараз діють угоди з багатьма країнами НАТО, але жодна з них не дає однозначної гарантії безпеки для українців. Подібні гарантії цілком можуть виходити від США, Франції чи, можливо, такої держави, як Польща, але це, звичайно, стане ще одним випробуванням європейської довіри до стримування чергового російського нападу, що не спрацювало минулого разу. Потенційне замороження лінії фронту як частина якогось торгу для України було б реальним ризиком, наголошує Девіс Еллісон (Davis Ellison):
— Росія, як і раніше, віддана довгостроковій меті захоплення України, і таке «перемир’я» лише створило б для неї плацдарм для наступної спроби. Це було б лише погіршенням ситуації порівняно з лютим 2022 року. Крім того, така ситуація фактично створила б сильно мілітаризовану «залізну завісу» через всю Україну, ще більше розбалансувавши національну економіку і політику. Росія цілком може погодитися на такий сценарій, хоча, швидше за все, розглядатиме його лише як тимчасовий. Нинішня лінія розмежування залишить частини Донецької та Луганської областей поза їхнім контролем.
Для Путіна це може бути способом зменшити свої втрати, оголосити про перемогу і припинити бойові дії, але знову ж таки, це лише дасть Москві постійний важіль для тестування нової лінії фронту
Блискавичне турне
Європейське турне Зеленського, яке фактично було вимушеним кроком після скасування зустрічі у форматі Рамштайн, почалося із саміту країн Південно-Східної Європи 9 жовтня у Хорватії і завершилось 11 жовтня у Берліні. За ці 36 годин український президент відвідав також Лондон, Париж і Рим. Володимир Зеленський презентував колегам план перемоги та закликав діяти спільними зусиллями вже зараз — протягом найближчих місяців.
Під час цієї поїздки український президент адресував європейським лідерам 5 запитів, про це написали журналісти Politico і оцінили шанси на їхнє успішне виконання за шкалою від 1 до 5. Найменші шанси, за оцінкою видання, у тому, що Україна отримає запрошення до НАТО. Так само невисоко оцінюють перспективи застосування ППО українських сусідів, насамперед йдеться про Польщу та Румунію, для захисту української території від російських атак. Politico вказує, що західні партнери бояться прямої конфронтації з Росією. Україна також просить більше систем ППО, попри те, що влітку з різних столиць лунали обнадійливі обіцянки, постачання йде повільно. Навряд чи партнери готові надати Україні дозвіл бити вглиб російської території. З Шольцем Зеленський, ймовірно, піднімав питання про передачу Україні Taurus, а втім, позиція німецького канцлера залишається незмінною. Найперспективнішим запитом Politico вважає залучення європейських інвестицій в український оборонний сектор, низка країн, зокрема, Німеччина, Норвегія, Данія, Швеція, Литва та Канада вже співпрацюють з Україною в цьому напрямі.
«Оборонні пакети для захисту, ППО, інвестиції у виробництво дронів та іншої зброї в Україні – це все результати візиту в Лондон, Париж, Рим і Берлін», — підсумував сам Зеленський.
Переговори українського президента з європейськими лідерами мали на меті мобілізувати союзників. Головне, що зараз потрібно Україні це позбавити російських терористів можливості продовжувати війну, а вже далі можна перейти до дипломатії, каже кандидат політичних наук, експерт-міжнародник Станіслав Желіховський:
— Це переважно були зустрічі з керівниками ключових країн, які найбільше нам допомагають. Я впевнений, що обговорювали широке коло питань: від економічних і юридичних до військових акцентів. Думаю, в Німеччині йшлося про те, щоб отримати зелене світло на Taurus від канцлера Шольца.
Далі, якщо все зійдеться позитивно для нас, то ці домовленості трансформуються в якісь конкретні рішення на наступному Рамштайні
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.