Дарія Боднар — перша українка, яка двічі подолала один із найскладніших у світі забігів Swiss Peaks 360. Вперше гірську трасу довжиною у 360 кілометрів жінка подолала торік у серпні — за 118 годин 7 хвилин і 27 секунд. Вдруге — цьогоріч у вересні — за 109 годин. Міжнародна асоціація трейлового бігу визнала Дарію найкращою атлеткою України. Жінка проходить дистанції у лісах, горах, на болотистій місцевості. Каже, що кайфує від цього. Спеціально для Sestry Дарія розповіла про підготовку до нових стартів та особливості перегонів. А ще про війну та друзів спортсменів, які в один день стали військовими.
Наталя Жуковська: Даріє, де вас застала повномасштабна війна?
Дарія Боднар: Перший день війни я зустріла за кордоном, куди напередодні поїхала на лижні змагання. Був страх, що не можна повернутися додому, розгубленість, злість. Насправді ми не вірили, що війна буде настільки масштабною. Особисто я, як і більшість моїх друзів, очікували, що це будуть конфлікти на межі Донецької та Луганської областей, отож спокійно зібралися і поїхали на змагання у Швецію. Щойно перетнули кордон, почули повідомлення про війну. Я досі пам’ятаю: вмикаю телефон і приходять повідомлення про вибухи у Києві, Івано-Франківську, Львові. Коли все це читаєш, то мозок малює дуже страшні картини. О п’ятій ранку я обдзвонювала своїх рідних і рвалася додому. Бо новини — це одне, а у житті — це зовсім інше. Утім наш тренер наполіг, щоб ми їхали далі на змагання, а сам того ж дня повернувся до України. До Львова я повернулася за тиждень.
НЖ: А далі? Що було після повернення?
ДБ: Львів, як виявилося, до війни готувався. На третій день я зрозуміла, що у нас все буде добре — і ми не здамося. Всі об’єдналися і добре спрацювали. Дуже багато волонтерів, які займалися логістикою, було саме серед спортсменок. Бо у нас багато друзів за кордоном, знаємо, звідки і як доставити необхідне. Всі були налаштовані войовничо, з холодною і злою впевненістю, що своє відвоюємо. У мене в квартирі постійно жили волонтери. Я також пробувала допомагати на складах. А ось в середині літа відчула втому, бо той стрес капсулювався і не проявлявся назовні.
НЖ: Чи війна якось вплинула на графіки та режим тренувань?
ДБ: Війна на всіх дуже вплинула. Весною 2022-го року взагалі про тренування ніхто не думав. То був жахливий період. До того ж всі були залучені — хто на складах, хто воює… Спорт дуже тримав морально. Після пробіжки почуваєшся легше, бо виробляються ендорфіни і стаєш спокійнішим, скидаєш негативну енергію.
До кінця весни в мене ці тренування були як частина життя: коли тобі погано, то просто викидаєш негативну енергію через спорт.
НЖ: Попри війну ви не зламалися і таки змогли підготуватися та подолати один із найскладніших у світі забігів — Swiss Peaks 360. Як вам це вдалося?
ДБ: Просто я дуже цього хотіла. Насправді до цього забігу я готувалася кілька років. Взагалі вся моя кар’єра будується на тому, що я бігаю ультрамарафони. Короткі дистанції мені не дуже подобаються. Підсвідомо всі останні роки я йшла до цього великого марафону. Моральна підготовка зайняла 5–6 років. Я знала, що колись його пробіжу-таки. Цього року було значно легше. Я знала свої помилки з попереднього забігу, який відбувся торік. Я мала рік на їхнє опрацювання та побудову стратегії для наступних змагань. Відповідно, могла краще підготуватися.
НЖ: Гірську трасу довжиною 360 кілометрів ви пробігли за 109 годин. Як на мене, для цього треба мати надлюдські можливості. Як ви готувалися до такого забігу?
ДБ: За останні роки у мене кардинально змінилося життя. Я звільнилася з фірми, працюю сама на себе. Тож маю можливість часто виїжджати у гори — майже кожні вихідні. Це можуть бути різні активності — біг, альпінізм, велосипед, просто подорож у горах. І коли ти часто й довго там буваєш, то гори стають тобі звичні. Я за фахом інженер-еколог. Мені зараз 39 років. У спорт я прийшла в 30. І вже через три роки пробігла свої перші сто кілометрів. Щодо тренувань: певна схема підготовки є для бігання по асфальту, а також для коротких чи середніх дистанцій у горах. А ось для ультразабігів на 100 і більше кілометрів — нема. В Україні навіть немає тренера, який би підказав, як готуватися до ультразабігу на 360 кілометрів. Отож все будується на власному досвіді спортсмена, відчуттях та інформації, яка накопичилася впродовж років. Щоб був результат, треба щонайменше 30 відсотків свого часу приділяти поїздкам в гори і постійно тренуватися саме там. Тоді організм до того звикатиме.
У мене, наприклад, високий рівень витривалості. Тривалий час я можу обходитись без їжі, легко долаю спуски різної технічної складності. Але я зовсім не можу підтримувати високу швидкість руху, особливо на рівних ділянках. Мені підходять протяжні гірські забіги з великим набором висоти та технічно-складним рельєфом, але на рівнинний ультрі я програю.
Цьогоріч я задоволена результатом. Я прибігла на 10 годин швидше ніж торік. Була п’ята серед жінок, друга у віковій категорії і дев’ятнадцята у загальному заліку зі 147-ми фінішерів. Це хороший результат для таких складних змагань, враховуючи, що із 254-х учасників на старті до фінішу не дійшли 108. І треба розуміти, що кожен із цих 254-х учасників — це досвідчений спортсмен який проходить попередній відбір організаторами та має досвідом вдалих фінішів.
НЖ: Розкажіть про сам маршрут. У чому полягала його складність, окрім того, що він був дуже довгим?
ДБ: Під час забігу требу було подолати понад 20 гірських вершин або 25900 метрів набору висоти (для прикладу, з бази Заросляк до Говерли всього 700 метрів набору висоти). Ми бігли і пересікали гірські хребти. Рівних ділянок немає взагалі. На трасі є шість «баз життя», на яких ми можемо повноцінно перепочити. Кожні 10-20 кілометрів — КП («контрольна точка»), де є чай чи вода, а також мінімальна їжа. Також там можна сходити у душ чи поспати за потреби. Лідери забігів не сплять взагалі. Торік під час забігу у мене були помилки зі сном. Цього разу я все добре прорахувала. Це мали бути короткі «відключки» від 20 до 40 хвилин із сумарним часом сну за забіг 5-5,5 години. І треба було визначити, де і як саме спати. Проблема в тому, що ти не завжди можеш заснути вдень. Відповідно треба було прорахувати, де я можу це зробити вночі, щоб там було тепло і затишно. Це такі змагання, де втома йде лише збільшується. На третю добу твій організм у найгіршому стані. І саме це я змогла прорахувати і відпочити.
НЖ: Чим харчуються ультрамарафонці?
ДБ: Я мала із собою спеціальні спортивні харчові гелі, періодично під’їдала горішки, сухофрукти. Але з часом довелося їсти те, що давали організатори на тих «базах життя». Там можна було напитися чаю, гарячого бульйону, з’їсти канапку. Насправді на другій частині дистанції харчування не сильно заходить: ти змучений, з’являється нудота. Тоді важливі фізичні параметри спортсмена. Я, наприклад, можу бути без їжі досить довго, майже добу. І це ніяк не вплине на силу та інші параметри.
НЖ: Ви сова чи жайворонок? Коли вам найлегше біжиться?
ДБ: Яскраво виражена сова. Мені добре біжиться пообіді і в першій половині ночі. Найгірше 4–5 ранку. У ті передсвітанкові години сильно тягне на сон, їх дуже важко пережити. Зазвичай саме в цей час сильно сповільнюєшся.
НЖ: Чи був спеціальний відбір? Важко потрапити на такі забіги?
ДБ: Обов'язково є відбір. Ти маєш зазначити у своєму резюме, що маєш досвід забігу 160 кілометрів і саме у горах. Без цього тебе не допустять до ультрамарафону.
НЖ: Але навіть з таким ретельним добором до фінішу добігає лише половина учасників. Чому не всі фінішують?
ДБ: Учасники сходять з дистанції переважно через травми. Найпоширеніші — розриви м’язів, розтяжки, у людей «вилітають» суглоби. Адже навантаження на ноги величезне, траса складна. На складних забігах нормальним показником вважається сходження до 40 відсотків людей. Також цьогоріч під час забігу була аномальна спека — плюс 30. Бігуни отримували теплові удари, тож сходили з дистанції. У мене часто йшла кров з носу, бо через пересушеність слизової пошкодився капіляр.
НЖ: Даріє, навіщо вам ці надскладні забіги?
ДБ: Мені це дає задоволення. Напевно, в кожної людини є якась підсвідома мрія, бажання прожити якусь пригоду, пишатись своїми можливостями та силою волі. Насправді перемога на змаганнях йде бонусом. Сам забіг ніби змучує, але коли вже добігаєш дистанцію, озираєшся назад і ледь не плачеш, бо не хочеш закінчувати цю пригоду.
Це як найкращі якісь співпереживання з рідними людьми, найкращий похід, найкращі краєвиди, найкращі миті, коли ти отримував задоволення і боровся.
НЖ: Щодо боротьби. Вже майже 10 років Україна воює за свою Незалежність і свої території. Багато публічних людей, зокрема спортсменів, після повномасштабного вторгнення взяли до рук зброю. Серед вашого оточення є такі люди?
ДБ: Багато моїх друзів воює. Загинув мій друг Сергій Поліщук. Він з першого дня пішов воювати. Ця людина в мене асоціювалася з безпекою, захистом і піклуванням про інших людей. З ним точно нічого не мало трапитися. Але був випадковий приліт снаряду і він загинув. Ми не вірили. Насправді у жодну смерть не віримо, бо гинуть найкращі люди, які свідомо пішли на фронт. З Сергієм ми зустрілися на моїх перших змаганнях, і так сталося, що він всі роки був янголом-охоронцем, який багато мені допоміг. Перший рік він зі мною бігав змагання. Стежив, щоб я мала нормальне спорядження, безпечно ходила. У 2022-му році Сергій мріяв взяти участь в одному із найскладніших ультразабігів в Україні і мав реєстраційний номер — №1. Тепер цей номер назавжди закріплений організаторами за його ім’ям.
НЖ: Знаю, що серед ваших захоплень — вишиванки. І одну з них ви подарували саме Сергію.
ДБ: Так, я давно почала захоплюватися вишиванками, вивчати історію. Моя сім’я з Білої Церкви і Луганщини. І так сталося, що все моє оточення до 16 років було російськомовне, з російськомовною освітою. Одного разу я познайомилася з дівчатами, які змінили моє бачення справжньої української вишитої сорочки. Я побачила стародавні зразки — і це мене захопило. Вивчала техніку вишивки у тих традиціях. Сергій Поліщук мені багато чого дарував. Він був дуже ретельним, любив, щоб все було ідеальним, і раз на рік дарував мені шкіряний поясок. Був перфекціоністом. І я взялася за вишивання сорочки для нього. Я розуміла, що вона має бути ідеальною. Тому я дуже довго її вишивала — півтора року. В мене було мало вільного часу, але я дуже хотіла, щоб він її отримав перед Великоднем. На жаль, він одягнув її лише двічі. Вперше — коли отримав посилку, і вдруге — коли ми проводжали його в останню путь. Тоді спитали мого дозволу, чи можна його поховати у тій вишиванці. Вважаю, що така річ, вишита для людини, не може комусь іншому належати — і я погодилася.
НЖ: Якою є ваша найамбітніша мета та яким бачите своє майбутнє після нашої Перемоги?
ДБ: Знаю, що я ще повторю цей складний забіг. Щоправда, ще не визначилася щодо термінів. Можливо через пару років. Хоча нещодавно організатори цих змагань оприлюднили новину про нову дистанцію з наступного року — 620 кілометрів. Вперше у світі. І я себе спіймала на думці, що вже про неї думаю. Але зараз я хочу відпочити.
А щодо планів після нашої Перемоги, то, зрозуміло, хочу жити лише в Україні. У своєму рідному Львові. Я буваю у багатьох європейських країнах, у мене є можливість лишитися жити за кордоном, та щоразу повертаюся до України. Бо лише там я насправді вдома!
Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я. У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.jpg)
