Не пам’ятаю, хто розповів мені про Ірину Довгань, але це було за кілька тижнів після того, як Росія почала повномасштабне вторгнення. Я написала тоді свою першу статтю про військові зґвалтування, які відбуваються в Україні. Відтоді ми зустрічалися з Іриною кожні кілька місяців. Перша зустріч була онлайн: я — у Варшаві, пані Ірина — вдома в Україні. Ми говорили про те, що звірства росіян почалися задовго до лютого 2022 року. Ще через три місяці ми зустрілися вже у Львові, куди я поїхала з парламентарями з Польщі та Бельгії. Вони мали на меті документувати сексуальні військові злочини, щоб у майбутньому притягнути винних до відповідальності в міжнародних судах. Третя наша зустріч відбулася в Брюсселі рік тому, коли ми обидві були на Жіночому Конгресі, присвяченому українкам. І, зрештою, ця зустріч у Лешні на міжнародній конференції про сексуальне насильство під час військових конфліктів, де ми й записали це інтерв’ю.
Пишу про це, бо хочу сказати, що всюди, де ми з Іриною Довгань зустрічалися, вона виконувала свої робочі завдання. Кількість цих зустрічей і географічний розкид яскраво показують її життя у постійній мандрівці, в яку вона вирушила, щоб сколихнути світ і розповісти йому про шкоду, заподіяну українським жінкам. Де б не була пані Ірина, вона однакова: невтомна. Неважливо, скільки тривають панелі, скільки журналістів шикується в чергу на інтерв’ю і скільки людей хочуть з нею поспілкуватися. Вона завжди — незважаючи на втому, яка має бути очевидна за такого способу життя — готова говорити, пояснювати та шукати допомоги для українських жінок.
А ще вона вперта, сильна, невтомна у своїй місії.
Ірина Довгань — голова ГО «СЕМА України», до якої входять жінки, які побували в полоні у росіян, пережили сексуальне насилля, але зуміли трансформувати травматичний досвід у посттравматичний ріст. У 2014 році, під час війни на сході України, вона допомагала українській армії, за що була викрадена й ув’язнена терористами з ДНР та російськими військовими, піддана тортурам і сексуальному насильству. Визволити її вдалося завдяки втручанню журналіста The New York Times, який робив репортаж у Донецьку, після чого кадр зі знущаннями над Іриною облетів весь світ. Від часу свого звільнення і реабілітації керує організацією, яка допомагає жінкам пережити травматичний досвід і свідчити проти своїх катів, застосовуючи правду як зброю. В 2016 році отримала відзнаку Народний герой України.
«Прокуратура не хотіла знати про те, що українських жінок ґвалтували»
Наталя Вальох: У російському полоні знаходиться кілька тисяч українських жінок. Чи займається ними Україна?
Ірина Довгань: Після 2014 року Україна обмінювала цивільних полонених раз на два роки. Вперше великий обмін стався в 2017 році, коли додому повернулося 124 людини з України. Вдруге — в 2019 році, коли вдалося повернути 70 українців. Серед них, наприклад, — Олена Лазарєва, яка тепер працює разом з нами. Потім була надія, що ось-ось буде обмін і ми врешті отримаємо своїх людей додому, але натомість сталося масштабне вторгнення і нові тисячі полонених. Але якщо раніше Україна віддавала військовополонених ДНР, ЛНР і забирала своїх цивільних, то тепер Україна обмінює військових на військових. Те, що у військовий обмін потрапили Юлія Дворніченко та Людмила Гусейнова, — справжнє диво.
На окупованих територіях, на Донбасі й у Криму, починаючи з 2014 року, завжди були полонені. І серед них велика частка — жінки. Наша організація відслідковує ці випадки і завжди намагається допомагати жінкам, звертатися до представників різних країн. Зокрема, Польщі.
Наприклад, неодноразово я розмовляла з послом Польщі в Україні. Домовлялася з Яном Пєкло, що він допоможе відправити до Польщі на реабілітацію підлітків 14 і 18 років, які пройшли полон. Коли консул змінився, я мала нові зустрічі в польському посольстві. А ще — з віцемаршалкою Сейму Малгожатою Госєвською, в 2021 році ми багато розмовляли про цивільних полонених. Малгожата сказала, що «всім серцем хотіла б допомогти, але Польща досі сама не може отримати від Росії того, що вимагає після падіння літака з президентом Лехом Качинським». Вона відверто сказала, що Польща просто не має можливостей допомогти.
Тоді я називала ім'я Людмили Гусейнової, яка з 2019 року знаходилась в російському полоні (Людмилу повернули у межах «жіночого обміну» 17 жовтня 2022 року — Ред.). І всі три роки, поки Людмила була в неволі, ми передавати кошти її родині, я намагалася підтримати її чоловіка по телефону. Прості українці на своєму рівні завжди підтримували одне одного, допомагали, тоді як держава нічого такого не робила.
НВ: Війна йде з 2014 року, але заговорили про неї тільки після 2022 року…
ІД: Так. Війни офіційно не було, була антитерористична операція, і навіть українська прокуратура не хотіла знати про те, що жінок ґвалтували.
Весь світ не хотів дратувати Путіна. Страждаючих людей у відсотковому відношенні було небагато, тому можна було мовчати й не зважати на них. Але коли ми закриваємо очі на маленькі масштаби зла, то це зло дуже швидко розростається до великих масштабів.
НВ: Ви займаєтеся справами полонених з 2014 року, а також їздите територіями, звільненими з-під окупації. Ви працюєте там з жінками?
ІД: Так. У кожному звільненому селі, в кожній невеличкій деокупованій громаді обов'язково чуєш про зґвалтованих жінок та цивільних чоловіків, яких забрали в російський полон або вбили на місці.
Це геноцид проти українського населення, і говорити про нього варто комплексно, не вихоплюючи якусь одну проблему. Все це частини великого горя.
«Під час допиту офіцер ФСБ примусив дівчину випити дві склянки горілки й зґвалтував»...
НВ: Як ви працюєте з жінками, які постраждали від російського насильства, щоб задокументувати злочини?
ІД: Я не завжди документую. І процес цей відбувається не одразу, а з часом. Спочатку я приїжджаю в села на деокуповані території та встановлюю контакт з громадою. Можливо, з головою сільради. Якщо її немає, шукаю вчительку, директорку школи, фельдшерку, і з ними розмовляю про потреби громади.
Моя діяльність складається з різноманітної кількості напрямів. Наприклад, можу отримати медикаменти з-за кордону і роздаю частину них у села України, а частину везу громадам. Маю також нормальні зв'язки та довіру до себе з різними благодійними організаціями і можу сказати їм, приміром, що їду на Херсонщину і там громада потребує. І вони діляться якимось речами першої необхідності.
Ще один напрямок моєї діяльності — я розмовляю з людьми. Хтось каже: «Оця жінка важко пережила окупацію, в неї поранено корову, тварина довго помирала в неї на очах, вона тепер не спить ночами». Я збираю такі випадки й передаю їхні дані до реабілітаційного центру, після чого лікар звідти телефонує й запрошує вказаних мною людей на реабілітацію. І тільки потім, коли в мене з громадою складаються довірливі стосунки, люди починають розповідати про зґвалтованих жінок.
І тоді я можу попросити голову сільради або вчительку домовитись з цією жінкою, аби вона зі мною зустрілась. І тільки коли ця жінка вже має довіру, тільки тоді вона починає говорити і слухати. Бо якщо просто прийти та почати її розпитувати, то зґвалтована жінка не те що говорити, вона й слухати мене не буде!
Наведу вам приклад. В одному з сіл була зґвалтована юна 18-річна дівчина. До приходу росіян у неї ще не було контактів з чоловіками, вона навіть ще ні з ким не зустрічалася. І я не розмовляла з нею про зґвалтування. Розповідала їй про нашу організацію, про те, що навесні ми відправимо її до Швейцарії. Що є можливості їй допомогти.
Про саме зґвалтування я розмовляла тільки з її мамою. І дуже довго. Її мама розповіла, як це сталося. І дуже страждала, що ця дівчинка звинувачує батьків в тому, що вони її не евакуювали, не вивезли, а залишились в окупації. Мама дуже плакала й виправдовувалась, що це мале село, у них дві корови, свиня, гусі, кури, з яких ці люди жили. Як так все кинути й виїхати? Пізніше вони вже готові були все кинути, але Росія їх не випустила.
Її мама розповіла, що ґвалтівник був офіцером ФСБ. Він приїжджав до доньки тричі. Спочатку забрав її телефон, брехав їй, що знайшов у неї в телефоні докази, що вона допомагала українській армії, надавала координати, де стоять російські танки. Він її звинувачував, тиснув, двічі забирав на допит. Вона казала, що взагалі нікуди не виходила з підвалу, нічого ніколи не знімала. Але він, як удав, стискав і стискав її в кільце, і на наступному допиті примусив її випити дві склянки горілки і зґвалтував.
Через те що дівчина звинувачує батька, він дуже хворіє. Згасає на очах. І от я в розмові з дівчинкою зробила на цьому акцент. Я сказала їй: «Слухай, твій батько так погано виглядає. Він так кашляє!»
Вона погодилась. Це її батько, вона його любить, хоч і звинувачує. Я продовжила: «Давай ти мені допоможеш, ми з тобою покладемо його в Києві в дуже гарний реабілітаційний центр. Але мені потрібна твоя допомога». І завдяки цьому між нами встановився контакт. Це дуже гарний випадок, коли ми вдвох відправили її батька на реабілітацію.
«Документування — важлива справа. Але важливіше для мене — не травмувати жінку»
НВ: Що ви будете робити з інформацією, яку збираєте? Передавати кудись? Є якась процедура?
ІД: Ми співпрацюємо з організацією, яка надає психологічну допомогу, і через неї дівчину, скоріше за все, заберемо в Полтаву до центру допомоги врятованим. Їй зараз 19 років, їй знайдуть легку роботу й вона буде допомагати іншим постраждалим від війни. Наприклад, переселенцям. Це важливо, адже це можливість забрати її з середовища, де все село знає про те, що з нею сталося. Змінити обстановку, яка нагадує про травмуючу подію.
Від своєї організації «СЕМА України» ми будемо допомагати їй одягом, коштами, гігієнічними засобами тощо. Можливо, відправимо її в монастир Фрібур у Швейцарії. Разом з тим я не можу наразі задокументувати її свідчення, бо це свідчення не дівчинки, а її мами. І я не буду документувати її свідчення, адже це людська етика. Інститут Пілецького робить гарну важливу справу, історії жінок будуть представлені в Європарламенті, але найважливішим для мене є не травмувати дитину.
Документування — важкий процес. Коли жінка вже знаходиться в стабільному стані, я розповідаю їй, що це європейська структура, яка працює для того, аби Європа краще знала, що коїться в Україні. І що там завжди є можливість відмовитись показувати обличчя. Ми усім жінкам, які говорять про сексуальне насильство, на відео заблюрюємо обличчя.
У групі Інститутом Пілецького задокументовано Таню Василенко, Галину Тищенко. Інші поки ні. Не маю сили вислухати Олену Лазарєву, щоб задокументувати, бо ми дуже близькі з нею. Я потім не можу її слова з себе зсередини нікуди діти.
З інститутом Пілецького здебільшого працює зараз мій чоловік, він документує російські злочини в родинах, де були вбиті цивільні, де забрали когось в полон. Ось, наприклад, він їздив до жінки, у якої зникли чоловік і син. Він розповідав, що це жахливий досвід: він заходить у двір, стоять дві автівки — чоловіка і сина, але ніхто не може на них їздити, бо чоловіки в полоні. Жінка лишилась сама, вона стоїть посеред двору й просить про допомогу.
НВ: Чи ті жінки, з якими ви розмовляєте, знають вашу особисту історію? Чи допомагає це встановити контакт?
ІД: Інколи я розповідаю, інколи жінка дізнається від інших. Інколи це потрібно, а інколи ні. Я не використовую свою історію. Можу чесно сказати жінці, що дуже її розумію. Але постійно про це говорити — це цинізм.
НВ: Але коли ви працюєте з жінками, то самі для себе постійно згадуєте свою травмуючу історію. Як ви з цим справляєтесь?
ІД: Погано. І те що я зараз лікуюся й перебуваю в поганому фізичному стані — прямий результат моєї роботи.
НВ: Але ваша робота впливає. Те, що ви, українки, зараз робите, має сильний вплив на польок. Вони починають розповідати про те, що відбувалось з жінками під час Другої світової війни, хоча мовчали про це 80 років. Одна вчителька почитала про те, що відбувалося в Бучі, і вирішила поставити пам'ятник жінкам, які постраждали від російських ґвалтівників. Тобто жінки не можуть стріляти в окопах, але можуть писати й говорити.
ІД: Сподіваюсь, світ вже не буде таким толерантним до Росії. Протягом довгих років світ бачив тільки частинку Росія — багатих, культурних, які подорожували по світу. Зараз вилізло все гівно. Ще й виявилось, що його 90 відсотків.
Заради всього цього й працює інститут Пілецького. Крок за кроком. Україна з Польщею зараз має сварки, але це все дрібне в порівнянні з тим, що ми маємо однакові людські цінності. Нам треба тільки щось зробити з Росією, бо інакше не буде нам спокою.
Журналістка, 19 років працює для щоденного видання Gazeta Wyborcza i тижневика Wysokie Obcasy. Займається суспільними темами, правами жінок і політикою. З березня 2022 року зосередилася на описі злочинів російських окупантів - воєнних зґвалтувань в Україні. У червні 2023 року разом з делегацією парламентаристок з Бельгії і Польщі була в Україні з метою збирання доказів злочинів росіян проти жінок.
Мама-феміністка Станіслава і Люції.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
