Ексклюзив
20
хв

Коли увійшли росіяни, жоден пес не гавкнув

З того моменту, як над дачею Олександри Мезінової пролетіла перша ракета, жінку не покидала одна думка: як прогодувати понад три тисячі собак. Директорка притулку «Сіріус» — одна із номінанток на премію «Портрети сестринства»

Альдона Гартвіньська

Олександра Мезінова. Фото з приватного архіву

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Десь о четвертій годині ранку над Федорівкою пролунав перший свист ракети. Вона пролетіла так низько, що маленька дача Олександри здригнулася. Собаки зірвалися на рівні ноги, і вона одразу зрозуміла: почалося.

Перші дні російського вторгнення в цьому маленькому містечку на Київщині оповиті туманом хаосу. Росіяни наступають, з кожною годиною захоплюючи все більше і більше території. Вони прямують назустріч від білоруського кордону, через Чорнобиль, прямо на Київ. Люди в паніці залишають свої домівки, тікають у безпечні місця, хоча ніхто насправді не знає, де ці безпечні місця. З магазинів зникають продукти і все, чим можна зігрітися.

Але у Саші лише одна думка: у притулку понад три тисячі собак, яких треба нагодувати.

— У мене швидко закінчився бензин, тож я пішки ходила по довколишніх селах у пошуках їжі. Мене довго не було. Коли я повернулася, один з працівників притулку з жахом сказав, що туди зайшли росіяни. Ходять між вольєрами з автоматами, окопуються. Ставлять блокпост на дорозі. Він заборонив мені туди йти. Але я знала, що в притулку є наша колежанка, яка нещодавно перенесла другий інфаркт. Саме там мої улюбленці. Адреналін так вдарив мені в голову, що я просто кинулася бігти в бік російського блокпоста.

Пси з війни

Тварини завжди оточували Олександру Мезінову. Саме батьки навчили її поваги та любові до «братів наших менших». До її родинного будинку під Києвом приходили не лише місцеві безпритульні, а й дикі, поранені тварини, які шукали притулку в родини Олександри. Вони лікували їх і відвозили назад до лісу. Допомагали всім, незалежно від стану чи походження. Вигодовували цуценят і кошенят, а згодом шукали для них домівки. Олександра дуже добре пам'ятає, що отримати цуценя чи кошеня в подарунок від мами, шанованої та улюбленої вчительки в школі, було чимось на кшталт честі. 

Коли Олександра виросла, вона зрозуміла, що хоче створити місце, де можна було б дати притулок більшій кількості тварин. Системне рішення, справжній притулок, якого ще не було в Україні. Тоді вона навіть не знала, як він має називатися, адже в Радянському Союзі таких місць не існувало.

Довгий шлях до його створення був сповнений помилок та успіхів. Але нарешті, в жовтні 2000 року, «Сіріус» був створений

— Мені дуже подобається ця зірка, вона яскрава і красива. Я люблю астрономію, вона була, поряд з історією, моїм улюбленим предметом у школі. І моя мама, вчителька історії, розповідала мені красиву легенду про Сіріуса, пса Оріона. Його господаря смертельно вкусив скорпіон, і він разом з ним перетворився на зірки. Сьогодні на небі в сузір'ї Великого Пса з'явився яскравий Сіріус.

Олександра Мезінова з улюбленцями. Фото з приватного архіву

Першою з'явилася Ніка, собака зі зламаною лапою. Хоча все починається з одного пса, «Сіріус» росте дуже швидко. Перші три роки все тримається на сімейному бюджеті, зʼявляється ще маленький син. Початок був важким, але впертість Олександри — у спадок від матері. До притулку прибуває все більше тварин, все більше волонтерів, все більше роботи. З'являються перші спонсори, які допомагають побудувати місце її мрії — справжній притулок.  

Наприкінці 2013 року спалахує Революція Гідності. Зовсім несподівано, за одну ніч, син Олександри вирішує перейти на українську мову, а коли починається Майдан — їде з батьком до Києва, щоб стати на барикади. Саша не може покинути притулок, але намагається бути активним учасником, приносить їжу протестувальникам. Тоді Олександра ще не знала, що події на Майдані Незалежності матимуть такий великий вплив на її притулок для бездомних тварин.

Коли через кілька місяців починається війна на Донбасі, багато друзів Олександри записуються в армію добровольцями і їдуть в зону АТО. Вони виявляються надзвичайно чутливими до несправедливого становища тварин, яких з кожним днем стає все більше і більше на лінії фронту. І першою, до кого вони звертаються, стає Олександра. Так починається ланцюжок допомоги, створений волонтерами, які працюють на Донбасі, співробітниками «Сіріуса» і солдатами, що перевозять тварин з прифронтових сіл, які знаходять свій новий і безпечний дім у Федорівці.

Ніхто з нас не вірив, що буде повномасштабна війна

Олександра згадує, що вже в грудні 2021 року дедалі частіше говорили про те, що війна буде. Справжня, повномасштабна. Але ніхто не вірив, що в XXI столітті в Європі можна напасти на сусіда з такою силою. 5 грудня, з нагоди Міжнародного дня волонтера, президент Зеленський вручив нагороди. Хоча Олександра отримала «Орден княгині Ольги», найбільше з того вечора їй запам'яталося його напружене та стресоване обличчя.

— Він сказав, що якщо це станеться, ми всі будемо стояти разом, пліч-о-пліч. Я пам'ятаю, що це був дисонанс. Хоча я не хотіла в це вірити, мене це турбувало, я навіть не могла перестати про це думати. Я навіть думала, чи не зробити про всяк випадок запаси їжі... Але люди заспокоювали мене, казали, що нічого такого не станеться. І коли я почула перший свист ракет над головою, то зрозуміла, що дуже погано вчинила, що повірила людям і не вжила заходів обережності на випадок війни.

Спочатку війну почула. На світанку почувся свист ракет, що летіли в бік Києва. Це розбудило зі сну її та її десятьох тварин, собак і котів. Навколо все затремтіло, шибки завібрували, а маленька дача ходила ходуном. Перелякані собаки почали тулитися один до одного, і в Олександри була одна думка: почалася війна. Тисячі думок почали роїтися в її голові, поєднуючись з образами з часів Другої світової війни. Вона думала про бомбосховище, про паніку серед людей, яка ось-ось почнеться, про ракети, що почнуть падати на Федорівку, про хаос, втечі, кілометрові затори на дорогах. 

— Я сиділа на дивані, собаки тремтіли, а я обдумувала план евакуації 3500 тварин. І раптом я сказала собі: «Саша, зупинись. Закутайся. Негайно розробляй план. Пункт перший: їжа
Територія притулку «Сіріус». Фото з приватного архіву

З самого ранку вона вирушає на машині в об'їзд найближчих сіл. Заходить у магазини, розпитує сусідів, завантажує в машину все, що собаки можуть з'їсти. Але через півтора дні лунають потужні вибухи — мости зірвані, росіяни беруть село в оточення, унеможливлюючи втечу для тих, хто залишився. Починається повна ізоляція. Вибухи стають дедалі гучнішими, і Олександра починає молитися, щоб ракети не впали на село та укриття. Вона знає, що на місці залишилося дев'ятнадцять людей — персонал і волонтери, які приїхали здалеку, з інших районів, і їм нікуди тікати. Вона також не знає, скільки у них часу і як до них підійдуть росіяни. Люди кажуть, що вони зайдуть у село і розстріляють їх усіх одразу. Вона дізнається про це лише через десяток годин, коли її вириває з панічних роздумів працівник притулку — військові щойно увійшли на територію притулку.

— Все, що я почула, це те, що ні в якому разі не можна туди йти, що треба ховатися. Приїхала військова техніка, вони окопуються, їх дуже багато. Вони бігають по притулку з автоматами, а людей зігнали в крихітну кімнату, яку охороняє солдат з автоматом. Я одразу сказала, що виходу немає, що я біжу до притулку, бо як же люди, як же мої собаки? Я чула, що росіяни агресивно налаштовані і одразу мене вб'ють. 

Саша разом із донькою керівнички, яка нещодавно пережила другий інфаркт, пускається в пробіжку селом. У скронях Саші вирує адреналін. Здалеку вже видно, що військові дуже швидко побудували окопи, а в бліндажі стоїть замаскований танк. Також є блокпост, з флангів якого стоять солдати з гвинтівками, стволи яких спрямовані прямо на них. Вони сповільнюють хід і починають йти назустріч. Коли за двадцять метрів до блокпоста солдат перезаряджає зброю, вони зупиняються і виймають руки з кишень, щоб показати, що не озброєні.

— Я почала кричати їм, що мене звуть Олександра і я є директоркою притулку, який знаходиться трохи далі за ними, і мені потрібно туди потрапити. Мені відповіли, що ніхто нікуди не йде і ми повинні йти додому. Я кричала, що там мої люди і мої тварини, але вони лише заперечливо хитали головами. Я вимагала, щоб вони відвели мене до свого командира.

У неї в голові щось на кшталт шаленства — їй абсолютно все одно, чи почнеться стрілянина, чи не почнеться. Вона бачить перед собою ціль, не звертаючи уваги на будь-які перешкоди. Це, напевно, і помічають росіяни — її очі горять, вона розлючена, вона не відпускає. Кивком ствола вони показують їй, щоб вона йшла за ними. 

Командир налаштований агресивно, але Саша не звертає на це уваги. Вона починає свою розповідь про притулок, про людей, про брак їжі. Вона прямо каже, що має намір проїжджати через їхній блокпост кілька разів на день, оскільки буде їздити по околицях у пошуках їжі для тварин.

Волонтери з друзями-песиками. Фото з приватного архіву

— Наприкінці моєї промови він вибухає сміхом. Він запитує, чи я, на його думку, приїхала сюди, щоб ставити умови? Я прийшла на озброєну вощину, стою перед ним, загинаю пальці, вираховуючи, що мені потрібно, і він повинен мені це дати? Він вперше бачить таке. І, можливо, саме це і спрацювало.

Він погоджується, але зауважує, що машини, які проїжджатимуть повз, щоразу перевірятимуть, і що він сам незабаром зазирне в укриття, щоб перевірити, чи не брешу я. Коли ми залишаємо його і йдемо до притулку, я відчуваю поколювання в хребті — я майже впевнена, що мені вистрілять у спину.

Коли вони дістаються укриття, то бачать переляканих працівників. Росіяни вишикували їх у шеренгу і наказали віддати телефони, щоб ніхто не виходив на зв'язок зі світом і не передавав жодної інформації українській армії. Не всі послухалися. Знайшовши захований телефон, вони кинули раніше знайдені телефони під ноги робітникам і демонстративно розстріляли їх, ледь не поціливши в ноги.

Зникаючі голоси

Коли хтось заходить до притулку і проходить рядами навколо вольєрів, незалежно від того, чи приходить він прихистити домашнього улюбленця, чи принести йому їжу, серед мешканців здіймається галас. Собаки гавкають, виють, перемовляються між собою. Можете собі уявити, який шум зчиняють більше трьох тисяч собак одночасно. Олександра завжди застерігає всіх відвідувачів не бігати поміж рядами, бо це ще більше їх збентежує, а сам собачий галас розноситься на кілометри.

— Російські солдати увійшли до притулку зі зброєю, агресивні, націлені на вбивство. Вони пробігли між рядами і собаками... Ті замовкли. Вони просто завмерли і дивилися на них. До цього дня я не розумію, що сталося, навіть кінологи не можуть пояснити цей феномен. Коли я вийшла з притулку і йшла селом, мене запитали: що, Сашо, перестріляли вам всіх собак?

У цей момент в її свідомість проникає могильна тиша, якої раніше ніколи не було. Вже після звільнення з'ясувалося, що ця реакція врятувала собакам життя. Після деокупації до «Сіріуса» приїжджали власники собак, які втратили своїх улюбленців, колись забраних з «Сіріуса». Були випадки, коли російські солдати, почувши собачий гавкіт, кидали гранату через паркан. Вони могли навіть не бачити собаку, і стріляли наосліп, щоб змусити його замовкнути. Так загинуло багато тварин під Києвом. А в самому притулку тиша тривала до кінця окупації.

Іноді собаки вили, коли чули, що пролітає ракета або літак, але потім забивалися в будки і згорталися калачиком. Голодні і налякані

— У мене був такий звичай з собаками, що я простягала їм руку через сітку, а вони просовували ніс або лапу, і ми так віталися один з одним. Під час окупації також часто доводилося ходити по притулку, перевіряти, чи все гаразд. Я не хотіла цього робити, не могла дивитися на собак. Потім я навчилася не дивитися їм в очі, бо кілька разів подала руку, як завжди. Але вони не розуміли. Вони були такі голодні, а я простягаю їм порожню руку... Я бачила в їхніх очах це питання: де їжа? Чому ви так з нами поводитеся? Біль розривав моє серце. Сьогодні я думаю, що це було найстрашніше і найважче завдання для мене. Навіть розмова з росіянами не була таким кошмаром.

Але зустрічі з солдатами російської армії також були далеко не приємними. Що з того, що завдяки командиру їм щодня дозволяють перетинати блокпости, якщо вони виходять до них з піднятими автоматами і люттю в очах? Момент, коли опускається вікно, — це щоденне ходіння на межі психічної стійкості. Ніколи не знаєш, чи може їм сьогодні щось сподобатися. З плином часу росіяни стають все злішими і злішими, тому що триденна спеціальна військова операція йде зовсім не так, як було заплановано. Солдати починають пити, вживати наркотики, часто безпричинно знущаються над людьми, завдають їм моральної та фізичної шкоди. 

Олександра Мезінова. Фото з приватного архіву

Особливо важкий момент настає, коли Він стоїть на блокпосту. Завжди в масці, таємничий, часто дихає алкоголем. Хтось у селі сказав йому, що Олександра гарно співає, і відтоді він не відпускає її від себе. Вона йому сподобалася як жінка, тому перетин блокпостів став для нього психологічним кошмаром. 

— Він почав називати мене Примадонною. Сьогодні я сміюся з цього, але це було жахливо. Коли він бачив мене в машині, то кланявся в пояс і казав: Примадонно, прошу проошу, ласкаво просимо. Потім він вирішив, що вони зроблять концерт, де я буду співати.

Саша має заспівати для російських солдатів. Концерт для них на окупованих територіях. Вона одразу зрозуміла, що, зрештою, не може йому відмовити, бо якщо відмовиться, то це може бути останнім у її житті. Хоча вона мала проблеми зі сном від початку вторгнення, зараз вона вже не спить взагалі. У неї постійно болить голова, прискорене серцебиття і темні кола перед очима. Вона починає подумувати про втечу через ліс, бо знає, що там сидять «хлопці з АТО». Але якщо вона втече, то ніколи не повернеться сюди, тварини помруть з голоду, і все, що вона зробила до цього часу, буде втрачене і зроблене даремно. І в цю мить теж чути гарчання. Її голос стає низьким, а горло так стискається, що вона насилу може говорити.

Вона, як сновида в кошмарі, який ніяк не хоче закінчуватися. Саша намагається пояснити солдату в масці, що у неї хрипкий голос, що від цих нервів вона зовсім втратила голос і не може співати

— Одного разу я йому сказала: ти ж не дурень. Я ж українка, як я можу давати вам концерт? І у відповідь він знову запросив мене на шампанське. Стверджував, що я така розуміюча і зі мною можна поговорити про цікаві речі. А це їхнє шампанське, напевно, було вкрадене з якогось магазину. Вони напивалися дорогим французьким шампанським, окупувавши моє місто. Я боялася, що одного дня це може закінчитися для мене дуже погано — коли він нап'ється, а я знову йому відмовлю. Я почала уникати конфронтації вечорами, ховаючись у темряві на задньому сидінні автомобіля.

В ізоляції

Інформація ззовні до Федорівки доходила дуже рідко. Іноді приходили есемески, навіть незнайомі люди запитували Олександру, чи жива вона. Місцеві жителі мало що знали про те, що відбувається в країні, що відбувається на фронті. Щоб зв'язатися з родичами, доводилося ризикувати, під загрозою смерті. У селі було мало місць, де можна було зловити радіозв'язок. Іноді достатньо було відправити повідомлення «я живий», але іноді можна було навіть зателефонувати. Мабуть, росіяни отримали інформацію від когось із мешканців села, тому що вони дуже швидко знайшли ці місця і почали влаштовувати облави. Вони під'їжджали на цивільних машинах, коли їх ніхто не чекав, і вистрибували зі зброєю. Одного разу навіть Сашу зловили.

— Я стояла з подругою, там була ще жінка, яка розмовляла з сином по телефону. Коли я побачила, що вони підходять, я сховала свій у черевик. Але один з них це помітив. Він, звичайно, знав мене. Мені дуже пощастило, бо він зробив вигляд, що не помітив. З іншого боку, у жінки забрали телефон, і вона впала в істерику. Вона почала кричати, що це її єдина можливість зв'язатися з сином, який... служить в нашій армії. 

Один із солдатів негайно перезаряджає зброю, переконаний, що жінка передає секретну інформацію ЗСУ. Істерика жінки дратує їх ще більше. Олександра відчуває, що ось-ось станеться трагедія. Вона вирішує підійти до них і спокійним голосом каже: «Подивіться на неї. Це проста сільська жінка. Що вона може знати? Вона просто розмовляє зі своєю дитиною. Хіба мати не хвилюється за вас? Потім, якимось дивом, їй врятували життя, але Олександра більше ніколи не зустрічала цю жінку.

 Як і солдата, який збрехав, що у Саші немає телефону, хоча бачив, як вона потайки сховала його в черевик. Одного ранку, на світанку, вона під'їхала до блокпоста, де побачила росіян, які поспіхом вантажили всі свої речі в машини. Вони явно боролися з часом.

Врятоване життя. Фото з приватного архіву

— Я зупинилася, відчинила вікно і запитала: куди ви, хлопці, їдете? Додому нарешті? — сказала їм глузливим голосом, бо завжди їх трохи провокувала, — Але вони відповіли, що їдуть на Донбас. Вони були дуже розлючені. 

Коли росіяни втекли і окупація закінчилася, до Федорівки та навколишніх сіл приїжджають волонтери з усього світу, в тому числі з Польщі. І хоча Олександра зустрічає їх, дає інтерв'ю і показує багатьом людям притулок, щось дивне відбувається в її голові. Вона розуміє, що окупація закінчилася, але її тіло, її думки, її поведінка все ще там. Саша навіть зупиняється перед блок-постами, яких вже немає. У такій напрузі вона живе ще три місяці, поки погляди світу звернені в цей бік — адже Буча чи Ірпінь, менш ніж за п'ятдесят кілометрів від неї, потрапляють на перші шпальти всіх газет світу. Волонтери та журналісти вже на місці, місцеві жителі повертаються.

Одного ранку Олександра прокинулася і зрозуміла, що сьогодні їй нікуди не треба йти. Ні інтерв'ю, ні бігати за їжею для тварин. І раптом — весь ажіотаж зник. В одну секунду вона зрозуміла, що нарешті вільна. Тільки одна річ ніяк не поверталася на своє місце. Олександра голосно відкашлюється.

— Не знаю, може, колись до мене повернеться голос. Може, колись я знову буду співати, бо я дуже люблю співати. Може, це буде тоді, коли закінчиться окупація — але по всій моїй країні. 

Переклад: Анастасія Канарська

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Журналістка та авторка книг (зокрема, «Швеція. Де вікінг п'є вівсяний лате»). Доставляє військову допомогу на передову. Вперше побачила війну на власні очі у грудні 2022 року. Саме тоді вона прийняла рішення повертатися на передову з допомогою якомога частіше. Сьогодні про неї говорять, що вона — «чоткий тил». Солдати ефективно воюють з гвинтівками, а вона — тил з фотоапаратом і відеокамерою, який відчуває обов'язок говорити про те, що відбувається. Хоче й надалі залишатися на місці — допомагати і показувати реальність війни — не завжди в чорних і сумних кольорах. 

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
олена хохлаткіна актриса народна конотопська відьма

Війна наздоганяла її двічі. Вирвала з корінням з Донецька в 2014, змусила нестись перекотиполем до Києва. Потім зрівняла із землею рідну Білозерку на Херсонщині, а коли постукала у київські двері, була вже послана якнайдалі. 

Херсон — це її біль, Донецьк — теж, а Київ — просто місце, де вона зараз працює. Грає головні ролі у театрі і кіно. 

Актриса Олена Хохлаткіна, заслужена і народна, піклується у київській зйомній квартирі про квіти — це про коріння без метафор. А тут зненацька радість — 18 березня її донька, актриса Оксана Жданова, народила їй онуку. І це теж історія про коріння, яке вростає в землю навіть під час війни.

«Не можу зрозуміти, чому на інтервʼю журналісти кажуть: Олено Анатоліївно, ми вас боїмося», — чи питає, чи застерігає Хохлаткіна, відома виконанням ролі Конотопської відьми з нашумілої в Україні та за її межами однойменної вистави. 

Пані Олена ніжна й усміхнена, але раптом під час розмови як блисне оком. Відчувається її сила. Ми розмовляємо, потім обіймаємось. Дуже хочеться водночас підтримати й доторкнутися до цієї сили… 

Фото: Kateryna Kozinska

«Зараз із живого в домі лише я і квіти»

Оксана Гончарук: Пані Олено, війна для вас почалася одинадцять років тому. Як ви взагалі себе в цьому всьому відчуваєте? Що вам дає силу говорити, приймати рішення, грати, дихати?

Олена Хохлаткіна: Часто чую від людей зараз, що вони не хочуть для себе ні сніданки готувати, ні роботу робити, та й взагалі виходити кудись. Зі мною не так, тому що я маю велику мотивацію — подивитись, чим все закінчиться. А ще — бути зі своїми дітьми якнайдовше, бачити, як вони йдуть по життю, йти разом з ними. 

Це моя сила, мій кайф по життю, це те, що тримає і не дає скотитися в прірву жалю до себе. Бо інколи хочеться пожаліти себе, — в житті я зазнала стільки змін, що на десять чужих життів вистачить. Ніколи не думала, що побачу війну на власні очі.

Для мене 2014 рік став дуже великим стресом. Я зі своєю війною приїхала з Донецька в Київ і через місяць зрозуміла, що війни для людей в Києві не існує. Воно в певному сенсі так і зараз. І я по свободі про це думаю. І навіть квіти, які живуть разом зі мною під одним дахом, цю важкість думок відчувають.

— Ви розмовляєте зі своїми квітами?

— Розмовляю. У мене небагато квітів, тому що я винаймаю квартиру і не можу в ній «пускати коріння». Є квітка, яку мені подарували друзі ще в 2014, бо я люблю, щоб було щось живе і зелене у квартирі. В мене ще був собака, який зі мною приїхав з Донецька, але він нещодавно помер — йому було 16 років. Тож зараз із живого в домі лише я та квіти.

Діти кажуть, що тепер треба мамі подарувати на день народження собачку, щоб їй не було сумно. А я їм пригрозила, щоб цього не робили. Тому що це велика відповідальність. Недарма ж «Маленький принц» Екзюпері — моя улюблена книга. Я її розгортаю й одразу плачу — що зараз, що колись, коли читала її на ніч дітям. Я завжди була дуже відповідальною. Так вже мене виховали.

Акторська родина: народна артистка Олена Хохлаткіна, заслужений артист Віктор Жданов і їхня донька актриса Оксана Жданова. Фото: Arthouse Traffic

— Вам одній в хаті не сумно?

— Мені ніколи не буває сумно. Іноді буває нудно, коли немає роботи, але сумно — ніколи. Нещодавно подумала: «Хвала богам інтернета, що ми не почуваємось самотніми в той час, коли нас залишають діти й друзі». У мене є дві подруги, але вони дуже далеко від мене, тож ми не можемо зустрітися з ними на каву, просто попліткувати. Вони обидві з Херсону і зараз за кордоном. А інших я не придбала.

— Життя у вас таке мандрівне й циклічне: майже десять років — херсонський театр, далі 14 років — театр у Донецьку, і ось вже 11 років — театр у Києві. Попри підгрунтя вам подобається цей рух?

— Мені завжди важко переїжджати, бо я домашня людина. Взагалі не розумію, чого це мене мотало по всім усюдам.

Я люблю свій дім, вважаю, що він повинен бути, як заведено в українців, — садок вишневий коло хати, хрущі… і нікому не заходити! Якщо мені треба — я вийду і впущу. Всі українці такі: «Моя територія — моя держава». І ми б весь час будували цю свою державу, якби не зовнішній вплив

Але доводити свою спроможність на новому місці мені ніколи не було складно. Я гарна артистка, знаю собі ціну, можу зіграти будь-що. Мені в цьому плані легко. Нелегко тим, хто навколо мене. Бо починається бродіння, мовляв, «приїхала з провінційного театру». Я нормально до цього ставлюсь, бо, можливо, теж би так думала, якби хтось прийшов з вулиці, а я тут така вся місцева артистка, яка народилась у стінах цього театру. Я вільна від театральних упереджень і вдячна всім театрам, що були в моєму житті. 

«Конотопська відьма» на гастролях у Варшаві. Фото: Театр імені Івана Франка

«Для рідних у Херсоні постійна небезпека перетворилась на буденність. І це страшно»

— Знаю, що в Херсоні у вас багато родичів. Як їм там живеться?

— Там зараз мої двоюрідні, троюрідні племінники і три брати. Вони там всі залишилися і якось виживають. Це страшно, бо для них ця постійна небезпека перетворилась на буденність. Вони майже виснажені. Але працюють, планують посадити зараз той город, годувати курей. Це таке життя… без мрій, без надій.

Коли підірвали Каховську ГЕС, мій брат прислав відео з хати, де вода була під саму стелю, і сказав: «Знаєш, чого мені найбільше шкода в цій ситуації? Мої помідори. Бо кущі ж уже виросли, я їх підживлював і поливав, і так плекав надію, що ми ті помідори зберемо й з’їмо, закатки якісь зробимо. А вони всі загинули». Хоча крім помідорів там загинула хата — вона обвалилась, і все піднімалося з нуля.

— А що зараз відбувається у вашій рідній Білозерці, де ви виросли?

— Там зараз майже все зрівняно із землею, особливо те, що біля води. Я кажу про воду тому, що лінія фронту нас з орками розділяє по Дніпру і плавням. І в цьому прекрасному місці зараз немає жодної цілої хати. В хату моєї шкільної подруги вже прилітало чотири рази, вікон немає, вони забиті дошками. Це зранена хата — вся, як решето. Але вони залишаються там. Подруга каже, що не може виїхати, бо в Білозерці залишилось багато старих людей, за якими немає кому доглянути. 

А нещодавно ця подруга зателефонувала й каже: «Лена, що відбувається у вас в Києві, чому у вас на телебаченні розважальні шоу, якийсь «Єдиний марафон», чому вони там радіють, коли такі трагедії в Херсоні та Білозерці?». І я розумію, що майже те саме пережила в 2014 році. 

Не засуджую людей, які знімаються в тих шоу, бо ми зараз всі живемо в моменті творення і мистецтва. Ось я зараз вийду на сцену й буду грати клоуна, співати й танцювати, а потім змию грим і піду додому, де мене чекають нові збори на ЗСУ, трагедії знайомих мені людей, які сидять в підвалі й бояться вийти, бо сирен там немає, а час між вильотом снаряду й прильотом — секунд 10-15.

Фото: приватний архів

Я відчуваю сором за це, хоча не повинна його відчувати. Але ми не вибирали таке життя. І в Києві в 2014 році я опинилась, бо тут в театральному навчалась моя донька.

— Був варіант залишитись у Донецьку… 

— Знаєте, бувають моменти, які нібито нічого не значать, але ти їх запам'ятовуєш на все життя. І ось такий момент-спалах був тоді в Донецьку, коли я пішла в магазин за хлібом, а мені там кажуть продавчині: «Мы собираем на наших мальчиков». Тобто вони збирали гроші на тих, що приїхали Донбас окуповувати! Я вивезла свою дитину, повернулася, щоб завершити справи і за день до входу Гіркіна в місто остаточно виїхала. Відтоді слово «мальчіки» в мені викликає огиду й страх. Хоча було чимало моментів страшніших — і автомат на мене наставляли, і гвинтівки, і чеченці на блокпостах могли вирішити мою долю. 

— Як ви взагалі почуваєтесь у Києві?

— Я дуже любила Київ, коли була молодою і приїжджала сюди погуляти до друзів. Мені подобався настрій цього міста, як зараз модно казати, «вайб». Мій Київ сьогодні — це шлях від роботи додому. Я зараз живу на лівому березі, на Троєщині, і ці місця мені подобаються, тому що нагадують ті, де я колись жила. Десь я можу пізнати Донецьк, десь можу знайти багато Херсону. Ці панельки, багато зелені, річка близько. Тут мені добре.

— Ви орендуєте квартиру. Чи вистачає вам на це театральної зарплатні? Як взагалі викручуєтесь?

— Виключно іншими роботами. Наприклад, кіно. Якщо зйомки є, можна собі дозволити не тільки хліб з маслом, а ще, наприклад, дорогої ковбаси. Хоча я не їм ковбасу. 

Пам'ятаю, як у 2014 році у мене брали багато інтерв'ю і всі питали одне й те саме: «От ви з Донецька переїхали — а які там люди?» Нормальні там були люди. У нас проукраїнський мітинг був такого масштабу, що нікому й не снилося. Але потім понавезли тих люмпенів від сусідів, і вода в регіоні стала мутна.

— Не знаю, як можна відповідати на питання «Як вам було кидати своє життя в Донецьку?». Це наче спитати «Як воно — вмирати?».

— Мене тоді дуже роздратував момент, коли сказали, що мені пощастило отримати в Києві роботу, що мене взяли в такий театр. По-перше, я довго домагалася, щоб тут працювати. Ніхто мене просто так не брав. А по-друге, мене оте «пощастило» так сильно торкнуло, що я у відповідь запропонувала: «А давайте поміняємось, раз вже мені так пощастило. Я готова мінятися, бо не хотіла всього цього». У мене була успішна кар'єра в театрі в Донецьку, квартира своя величезна, дача улюблена… Було життя, були друзі. І я не знаю в чому щастя того, що я вимушена була буквально тікати в Київ. Пощастило в тому, що я жива. Ось і все.

Фото: Anastasia Vodchenko

— Ваша мама, яка мешкає під Херсоном, 24 лютого 2022 року, на щастя, була з вами в Києві. Як вона зараз?

— Так, мама була тут, бо ми завжди на зиму забирали її, а весною вона їхала додому. Але вже не поїде. У мами стався інсульт. Я нікому про це ще не розповідала, і роблю це, щоб ви знали, що таке акторська професія. Уявіть, я сиджу в костюмі й гримі, до вистави 15 хвилин, тут дзвонить телефон і мама кричить у слухавку, що стався вибух. Виявилось, у моїй квартирі вибухнув газовий балончик і її обпік. Дякувати сусідові, молодий хлопець швидко відреагував, все загасив і викликав швидку. Але мама отримала сильний стрес. А після цього в неї стався інсульт — один, далі другий. Зараз мама прикута до ліжка.

Тож оця вистава «Співай, Лоло, співай» для мене тепер дуже тригерна. Бо кожного разу, як я одягаю для ролі в ній костюм клоуна, я чую цей мамин крик. Тоді вся родина з'їхалася на біду дуже швидко, а я продовжувала грати. Ось така це професія, в ній дуже багато прекрасного в моменті творення і водночас немало страшного. 

«Мені подобається бути відьмою»

— Але ж ви своїм талантом тримаєте так званий «культурний фронт».

— Згодна. І ми немало робимо для війська, бо багато грошей збираємо — кожен з нас веде якісь збори. Ми робимо все, що можливо, для того, щоб максимальна кількість хлопців повернулась додому живими. Бо моя перемога — це коли хлопці повернуться додому. Саме це я буду святкувати.

Життя допомагає знайти сенс в моїй роботі. Нещодавно на найпопулярнішій нашій виставі «Конотопська відьма» був присутній важливий глядач — військовий без ніг на кріслі колісному. Він сидів такий красивий і молодий, такий гордий, дивився виставу разом з дівчиною своєю. А після вистави актори залишились, щоб привітатися з ним. І він так просто сказав, що дякує нам і розуміє тепер, що не дарма захищав і життям ризикував. Боже, мене порвало на шматки. Та мене весь час рве на шматки від цих хлопців, тому що я з тих дурних людей, які в метро, коли бачать чоловіків у формі й з наплічниками, підходять і дякують. Хочу, щоб усі так робили… 

«Конотопська відьма». Фото: Театр імені Івана Франка

— Ви вже обʼїздили пів Європи з виставою «Конотопська відьма». Завдяки цій постановці Івана Уривського ви відкриваєте український театр світу і збираєте на ЗСУ. Як вас Європа приймає?

— Я була на гастролях у Варшаві, Кракові. У залі — майже всі українці. Які на виставах плачуть і радіють від того, що чують рідну мову і бачать це дійство прекрасне.

Для мене такі гастролі — це можливість ствердження нашої української культури, це її інтеграція — не віночки й чоботи червоні, а саме високий рівень. Це для європейців інформаційний привід почути, що таке сучасна Україна, що таке українське мистецтво високого класу. Це і є культурна дипломатія, і вона надважлива.

— З ваших інтерв'ю я розумію, що ви в містику вірите. Тож цікаво, чи не слабо вам при цьому саме відьму грати і в театрі, і в однойменному фільмі.

— Ні, не слабо. Мені подобається бути відьмою. Подобається карати дурнів, які приходять з нерозумними бажаннями. «Можна зробити так, щоб вона мене полюбила?». Можна, рибко, але відплата буде. І тобі може не сподобатися те, що ти отримаєш.

— Я оце іноді думаю, якби я була відьмою, то нашим ворогам наворожила б — стерла б їх в попіл. У вас такого не буває?

— Буває, звичайно. Я ворога уявляю, коли виставу перериває повітряна тривога. Справжніх відьом (від слова відати, знати) багато, і вони працюють над тим, щоб наблизити перемогу, але звідти теж працюють сили. Боротьба добра й зла, світла й темряви відбувається постійно. Ми свій вибір зробили, але ж як багато людей у світі перебувають на боці темної сили…

20
хв

Олена Хохлаткіна: «Тим, хто каже, що мені пощастило, відповідаю: “А давайте поміняємось!” Пощастило, що жива. Ось і все»

Оксана Гончарук
Юлія «Куба» Сідорова жадан ветеранка війна історія інтерв'ю

«Це був мій перший виїзд під час повномасштабної війни. Машина наших хлопців потрапила під танковий обстріл, і ми з «Аляскою» (парамедикиня, з якою працювали в одному екіпажі) вирушили на допомогу. Приїжджаємо й бачимо: машина горить (виявилося, наші встигли з неї вискочити), а хлопців ніде немає. Почали їх шукати, і в цей момент російський танк відкрив по нам вогонь. Ми сховалися в єдиному «укритті», яке знайшли — між автобусною зупинкою і вуличним туалетом. Танк стріляє, за нашими спинами «приліт», я розумію, що нас зараз вб'є. Але нас розбирає сміх — ну яка ж безславна смерть: отак загинути біля вуличного туалету на першому ж виїзді. Аляска вирішує зафіксувати цей момент — а раптом телефон вціліє, і хтось колись подивитися. Питає, якими будуть мої останні слова. І ми на тлі вибухів записуємо відео…»

Це відео, що завірусилось у соцмережах, увійшло до документального фільму «Куба і Аляска», який режисер Єгор Трояновський зробив спільно з французькою, бельгійською й українською продакшн студіями. Стрічка, яку можна буде побачити вже цьогоріч, розповідає історію парамедикинь Юлії Сідорової з позивним «Куба» й Олександри Лисицької з позивним «Аляска». Вони рятують життя українських військових на фронті. Зокрема, Куба це робить з 2014 року — ще тоді вона поїхала на Донбас бойовим медиком. Хоча до медицини жодного стосунку не мала.

Юлія — дизайнерка, її колекції побували на Ukrainian Fashion Week і в Парижі. Втім зараз її швейний цех шиє жіночу військову форму, а сама Куба є керівницею медичної служби Veterankа. Починала вона з «Госпітальєрів», потім разом з Аліною Михайловою створила медичну службу «Ульф». Сергій Жадан присвятив Юлії вірш, який так і назвав — «Госпітальєрка».

«Іноді почуваюсь, як у кіно. В якому героїні дуже важко, але разом з тим неймовірно цікаво»

«Перша година після поранення найважливіша»

— Жадан нам допомагає, — розповідає Sestry Юлія «Куба» Сідорова. — На творчому вечорі у Києві він збирав гроші на проєкт, який ми зараз втілюємо в життя — наземний дрон для евакуації поранених. Війна змінюється, тож доводиться шукати нові рішення. 

Є таке поняття як «золота година» — перша година після того, як людина отримала поранення. Протягом цього часу «трьохсотий» (поранений — Ред.) має бути доставлений до шпиталю.

Раніше з цим було простіше, але за теперішньої щільності вогню поранених часто вдається евакуювати у кращому випадку через добу. У такій ситуації наземний дрон — це можливість під'їхати максимально близько і забрати людину

Безперечно, ворог може його знищити — як і будь-який інший транспорт. Коли ми працювали із квадроциклами, у нас так загинув водій медслужби. Але плюс дрона в тому, що водій не потрібний. Якщо тестування дрону пройде успішно, працюватимемо над тим, щоб таких дронів побільшало. 

Паралельно ми зараз навчаємо особовий склад тактичній медицині — в умовах, коли евакуацію не можна провести швидко, важливо, щоб бійці знали, як допомогти один одному і могли розраховувати самі на себе. Щоб навчитися правильно діяти при пораненнях, не обов'язково мати медичну освіту — у мене, наприклад, її не було. Проте ще на Майдані я надавала людям допомогу в парламентській бібліотеці на Грушевського, де на той момент був шпиталь.

— До подій на Майдані ви жили у Харкові?

— Так. Після побиття силовиками студентів просто сіла на потяг і поїхала до Києва. Навіть мамі не сказала, куди й навіщо їду. Схожа ситуація була восени 2014 року, коли вирішила їхати на фронт. Я рвалася туди з першого дня війни на Донбасі. Але відмовляли друзі, а сама я не дуже уявляла, що на мене чекає. Разом з тим певної миті зрозуміла, що більше не можу залишатися в тилу... Через знайомих вийшла на Марію Берлінську, вона познайомила мене з Яною Зінкевич — так я опинилася в «Госпітальєрах». Дуже хотіла бути корисною на фронті. Хоча й сумнівалася, що зможу там вижити.

«Іноді доводиться виїжджати на трьох колесах»

— Психологічно?

— Фізично. Думала, що мене одразу вб'ють. І у 2022, коли повернулась на фронт після трирічної паузи, теж були такі думки. Але, як бачимо, я виявилася досить живучою (сміється).

— Пам'ятаєте момент, який могли б назвати своїм бойовим хрещенням?

— Коли вперше приїхала на базу, саме привезли тіло «Сєвєра» — наймолодшого «кіборга» з Донецького аеропорту (Сергію Табалі, який загинув у листопаді 2014, було 18 років. — Авт.)… 

Але саме бойове хрещення — це коли на виїзді з Катериною Приймак (парамедикинею, згодом співзасновницею Жіночого ветаранського руху — Авт.) ворог знищив дві наші машини. І коли ми з Євгеном Титаренком (режисером, який пішов на фронт 2014 року — Авт.) потрапили під обстріл і осколки снарядів стукали по плиті мого броника. 

Я навіть рада, що це сталося одразу. Швидко прийшло усвідомлення, що смерть завжди ходить поруч. Ще зрозуміла, що вмію зібратися та діяти у критичний момент. Коли пізніше прокручую в голові все, що сталося, події ніби уповільнюються — хоча насправді все відбувалося дуже швидко.

— У будь-якій екстремальній ситуації ви знаходите місце гумору...

— Гумор допомагає. Це захисна реакція. Пам'ятаю, тягнемо з побратимом «трьохсотого» (пораненого. — Ред.) з позивним «Бегемот». Навколо стрілянина, «прильоти». Дотягнули його до певної точки, він видихає: «Ух, дивом вижили». «Та ще не вижили» — кажу. І всім нам раптом стає так смішно. Лежимо в траві і сміємося — попри цілком реальну перспективу там і загинути. Або як у тій ситуації біля вуличного туалету, де були разом з Аляскою. До речі, наші хлопці тоді вижили — декілька з них отримали легкі поранення.

Аляска і Куба. Скріншот з відео

— Відео з того дня — не єдине, що вам з Аляскою вдалося зняти на війні.

— Таких коротких відео з фронту у нас дійсно багато. Спочатку це була ініціатива Аляски, яка раніше працювала у ЗМІ — вона хотіла зафіксувати те, що з нами відбувається. Після того, як ми виклали кілька відео в мережу, режисер Єгор Трояновський сказав, що хоче зняти фільм — і з того часу за будь-якої нагоди ми знімали себе на гоупрошки. Наші відео можна буде побачити у фільмі, коли він вийде у прокат.

— Ви вмієте зібратись і діяти в екстремальних ситуаціях. Чи були моменти, коли втрачали контроль над емоціями?

— На бойових завданнях — ніколи. Але мене можуть довести до істерики некомпетентні люди та їхні неадекватні рішення. Я можу сперечатися, кричати — навіть якщо переді мною керівництво. Часто кажу, що на війні мене вб'є не ворог, а якийсь місцевий командир, якого «дістала вже ця Куба».

«Найстрашніший день — коли загинув мій наречений»

— Кажуть, робота бойового медика — одна із найскладніших психологічно. Ви постійно бачите смерть і змушені миритись з тим, що всім допомогти неможливо…

— Складно втрачати своїх — тих, кого знала особисто. Разом з тим до смерті як до явища на війні звикаєш. Тільки до смерті близьких звикнути неможливо… Усіх дійсно не врятувати, і якщо вмирає людина, травма якої була несумісна з життям, мені нема в чому себе звинувачувати. Я це розумію і концентруюся не на тому, чого не можу зробити, а на тому, що можу. Наприклад, ми постійно працюємо над удосконаленням процесу евакуації, над радіомедициною — коли медик по рації інструктує солдата, як допомогти пораненому побратиму.

— Який момент війни став для вас найстрашнішим?

— Смерть мого нареченого... Він загинув на фронті 8 червня 2023 року. Ще дні, коли загинули мої друзі — на цій війні я втратила багато дорогих мені людей. А ось екстремальні ситуації, обстріли, прильоти — все це ніколи не було для мене чимось дуже страшним. Сприймаю це радше як пригоду. 

— Вам знайомий страх смерті?

— Не думаю. Іноді (знову ж таки не на бойових) буває поганий настрій і накривають думки — мовляв, не хотілося б зараз померти. Але саме страху смерті немає.

«Ми постійно працюємо над удосконаленням процесу евакуації поранених»

— У 2019 році, після п'яти років на фронті, ви вирішили повернутися до цивільного життя. Чому?

— Я пішла з армії у поганому психологічному стані: вигоряння, ПТСР, депресія. Не хотіла бачити людей — навіть звук кроків за дверима міг спровокувати панічну атаку. Від неймовірної слабкості буквально викручувало м'язи. Мене дратували цивільні (іноді вони дратують і зараз). Повернувшись до Харкова, звернулася до психотерапевта, і це допомогло. Всім раджу — і не лише тим, хто пройшов фронт. 

Думаю, основна проблема з цивільними саме в тому, що всю відповідальність вони перекладають на військових. У їхньому розумінні ми повинні спочатку воювати, потім лікуватися, адаптуватися, підлаштовуватися під суспільство, щоб нікого не дратувати. Тоді як цивільним теж треба працювати зі спеціалістами, щоб зрозуміти нас

Це ті, хто не був на війні, поділили суспільство на «військових» і «цивільних». У моїй уяві ми маємо бути єдиним цілим. Сьогодні я на фронті, ти в тилу, а завтра буде навпаки. Мені хотілося б, щоб люди сприймали це так. 

Щоб усвідомлювали, що час не на війні — це їхня можливість підготуватися. Пройти курси тактичної медицини, здобути нові навички. Боїшся, що заберуть у піхоту? Вчися вже зараз чомусь іншому. Наприклад, літай на дронах. Стань фахівцем — і тобі будуть раді у тій сфері, яку вибереш сам. Але в нас багато людей люблять скаржитися і звинувачувати у всіх бідах військових.

«Коли маю час, продовжую малювати ескізи»

— У 2019 ви повернулися до дизайну, створили власний бренд одягу і мали чимало творчих планів. Ви вірили у можливість повномасштабного російського вторгнення?

— Вірила у 2014-2016 роках. Була впевнена, що це станеться, готувалась. А ось 2022 впевненості вже не було. Перед повномасштабною війною я була на Ukrainian Fashion Week, виступала там від школи дизайну, в якій навчалася. Почала створювати свій цех з пошиття одягу. 

Велика війна застала мене в Києві. Ми з Катериною Приймак відразу створили штаб швидкого реагування. На зібрані гроші почали купувати броники, аптечки, тепловізори. Вчитель зі школи дизайну став моїм партнером зі швейного цеху, який теж був перелаштований для допомоги силам оборони. Потім ми виграли грант на закупівлю нового обладнання, збільшили наші потужності, найняли ще одну команду — і тепер цех працює на повну силу. Ми шиємо жіночу форму, сумки, чохли. Створили бренд Cubitus Dei — в 2023 році демонстрували нашу благодійну колекцію Fire of Liberty в Парижі.

«Довгим ногам і пишним формам має бути комфортно у військовій формі»

Коли у травні 2022 року я зрозуміла, що наш штаб забезпечення вже може працювати і без мене, поїхала на фронт.

Що було складніше: опинитися на фронті вперше чи після трирічної перерви й терапії?

— Вперше складніше, бо ти взагалі не розумієш, як там і що. І хоча у порівнянні з повномасштабною війною АТО — це тренувальний майданчик (калібри та інтенсивність бойових дій неспівставні), ти вже знаєш, як діяти. У 2022 я комплектувалася повністю сама, їхала на своїй машині із зібраними медрюкзаками. 

Відмінність ще й в тому, що 2014 це був дійсно вибір, а у 2022 — вибір без вибору. Для мене під час повномасштабної війни варіанта не їхати на війну просто не існувало — я не могла таке навіть уявити. Як це не захищати свою країну в такий момент? Виїхати за кордон? Я б перестала себе поважати, і психологічно мені було б ще складніше.

Зараз я на своєму місці. Не просто виконую свою роботу, а ще й можу навчати інших — це допомагає рятувати більше життів. Коли маю час, продовжую малювати ескізи — це моя віддушина.

— Що ще допомагає триматись?

— Мій пес Кавунчик з Херсона. Вже рік, як він всюди зі мною. Ще — люди, яких люблю і які люблять мене. На війні знайомишся з людьми, з якими навряд чи зустрівся б у мирному житті. Зазвичай нам потрібно багато часу, щоб з кимось потоваришувати, ми шукаємо спільні інтереси. На війні все відбувається набагато швидше. Розуміння, що будь-якої миті людини може не стати, загострює почуття, люди швидко стають рідними. Не просто так ми називаємо одне одного «побратим», «посестра» — це завжди більше, ніж просто друзі.

Сергій Жадан, Куба й Тайра

***

Госпітальєрка
(Сергій Жадан) 

Вони б мали тебе називати сестрою.
Просто мертві не пам’ятають про батьків та освіту.
Правда про світ виявилась замалою,
аби в ній вмістити все, що ти хочеш від світу.

І коли ти виносиш їх на собі, госпітальєрко,
і відбиваєш їхнє життя в їхньої смерті,
смерть говорить — зі мною завжди нелегко,
ті, що мають зі мною справу, рідко бувають відверті.

І ті, що справді не знають, як тебе звати,
знають твій позивний, за ним і кличуть.
Перекрикують біль, ніби ламають загати,
ніби криком хочуть спинити кров убивчу.

І залишають цей світ з обов’язками та правами,
говорять про світ, як про найбільшу втрату.
Але правду про світ писали такими словами,
що нам потрібно виправдовуватись за нашу правду.

Правда про світ така, що навіть вірші,
які ти читаєш, для когось є пропагандою й грою.
Пропаганда — це не відмовлятись від тих, кому віриш.
Пропаганда — це називати тебе сестрою.

Політика — це не вміння підкидати монетку,
і не вміння домовлятися із ворами.
Політика — це школяр, який читає свою абетку,
це госпітальєрка, яка накладає бинти на рани.

Політика — це далі жити в своїй країні.
Любити її такою, якою вона є насправді.
Політика — це знаходити слова: важкі, єдині,
і лагодити все життя небеса несправні.

Політика — це любити тоді, коли лякає
саме слово любов, коли не шкодують бранців.
Релігія — це відчути на дотик, своїми руками,
як знімаються шви із того, кому не давали шансів.

Релігія — це телефони, зроблені в Китаї,
це священники з простреленими паспортами.
Війна, мов сука, вигодовує щенят, яких їй підкидають,
назавжди роблячи їх сестрами та братами.

Твої брати з грізними позивними.
Твої поети з недописаними віршами.
Земля з гарячим камінням лежить під ними.
Апостоли за ними стоять з книгами і ножами.

Фотографії з приватного архіву героїні

20
хв

«На війні мене вб'є не ворог, а якийсь місцевий командир, якого «дістала вже ця Куба»

Катерина Копанєва

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Чи можуть жертва й агресор перемогти одночасно? Престижний міжнародний фотоконкурс вважає, що так

Ексклюзив
20
хв

«Коли не бачиш дружину два роки, доводиться знайомитися заново», — азовець, який пережив полон

Ексклюзив
20
хв

Обман Росії

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress