Відчинила двері до Польщі

Людмила Гусейнова — правозахисниця, комунікаційна директорка громадської організації SEMA Україна, очільниця ГО «Нумо,сестри!» і номінантка цьогорічної нагороди «Портрети сестринства». У 2014-му жінка працювала інженеркою з техніки безпеки на птахофермі у Новоазовську на Донеччині. З початком війни допомогала розселяти переселенців, опікувалась дітьми з розформованого дитячого інтернату та допомагала українським військовим, які боронили у ті роки Маріуполь. У 2019 через її проукраїнську позицію та доноси колег, жінку арештували і відвезли в «Ізоляцію». Згодом перевели у Донецьке СІЗО. 17 жовтня 2022 року Гусейнову звільнили у рамках «жіночого обміну». Сьогодні правозахисниця допомагає постраждалим від сексуального насилля колишнім цивільним бранкам, а також підтримує тих жінок, котрі досі перебувають у російській неволі або в окупації.

Сексуальне насильство — найдешевша можливість подавити спротив 

Наталія Жуковська: Після повернення з полону 17 жовтня 2022 року ви на високому рівні, зокрема і під час закордонних відряджень, активно займаєтеся звільнення цивільних заручників. Чи достатньо Україна та світ роблять для цього? 

Людмила Гусейнова: На мою думку, для звільнення цивільних полонених недостатньо робить і світ, і Україна. Абсолютно нічого не робиться, щоб хоч якось сприяти цивілізованим умовам їхнього утримання. Війна триває з 2014 року. Про тих, хто був заарештований на її початку, тільки зараз почали згадувати, тому що ми про це постійно говоримо, де тільки є можливість. Це те, чим я особисто переймаюся. У неволі перебувають жінки з незаконними вироками у 10-15 років лише за те, що вони є громадянками України. Ці жінки мають маленьких дітей. Уявіть, коли заарештували Наталку Власову, її донечці було чотири роки. Нещодавно я спілкувалася з цією дитиною. Вона пам'ятає маму лише по фото. Саму ж Наталку вивезли з Донецька до Ростова, звинуватили у тероризмі й шпигунстві та засудили до 18 років.

Є ще одна цивільна бранка, Світлана Головань, яку з 2019 року утримують у Сніжному Донецької області. Її заарештовували на очах у двох маленьких донечок. Молодшій було чотири роки, старшій — 7. При них росіяни проводили обшук, били їхню маму, забрали навіть дитячі телефони. Світлану засудили на 10,5 років за шпигунство, а її діти проживають з колишнім чоловіком, зі своїм батьком, у Німеччині. Він має іншу жінку, яка їх виховує, і котру вони називають мамою. Це страшна трагедія як для самої Світлани, так і для її дітей. І таких випадків дуже багато. Найстрашніше те, що ми постійно отримуємо нові свідчення про арешти українців. Нещодавно стало відомо про 62-річну Олену Григоренко. Її заарештували на Луганщині і засудили на 15 років за те, що начебто передавала синові, котрий мешкає в Естонії, інформацію про переміщення військ РФ. Насправді вона з ним просто спілкувалася телефоном.

Як, на вашу думку, світ має реагувати на утримання Росією цивільних полонених?

Насамперед світ мав би притягувати Росію до відповідальності.

Ми ж маємо кричати світу і запитувати: «Як ви можете мати справу з країною-терористкою, котра навіть відносно цивільного населення вчиняє страшні злочини?»

Світ не знає про всі кричущі випадки. Я даю численні інтерв'ю, і це дуже травмує, бо ти щоразу переживаєш все по-новому. Єдина умова, коли я погоджуюсь на інтерв'ю, ми будемо говорити про тих дівчат, котрі зараз у полоні. Ця інформація має розповсюджуватися світом усіма можливими способами.  

Про яку кількість цивільних бранців зараз може йти мова?

Ми досі не маємо реєстру цивільних полонених. Різні звучать цифри — від 16 до 20 тисяч осіб. Але точної кількості ніхто не назве. Бо якщо раз за пів року звільняється кілька цивільних, то на їхнє місце арештовують десятки нових. На мою думку, цифра у 16 тисяч цивільних полонених, хоч і дуже орієнтовна, але має право на існування. Інколи рідні бояться говорити про те, що їхню близьку родину заарештували. Мені відомі такі випадки, і я вмовляю їх про це говорити, не мовчати. Розповідаю, що не можна вірити російським окупантам, котрі запевняють: «Якщо будете тихо сидіти, то ми через місяць її чи його звільнимо». 

Якої допомоги насамперед потребують ті, кого звільняють з полону? І чи достатньо робить держава для їхньої підтримки?

За останні два роки є величезний прогрес у наданні цієї допомоги, але однаково її замало. Не вистачає ресурсів. Обов’язково має бути психологічна допомога і певна соціалізація. Коли повертаєшся після тривалого перебування у полоні, багато речей не розумієш. Для мене, наприклад, було дивно вперше знову тримати у руках телефон, я забула, як ним користуватися. Там людина звикає до страшних умов і багато в чому себе обмежує. Я знаю дівчат, котрі виходять і бояться зайти в магазин, бо забулися як це. Мене особисто це теж дуже лякало. До того ж багато хто не знає, чим займатися далі. Та й проблеми зі здоров’ям не завжди проявляються одразу.

Перші пів року твій організм тримається ще на «тюремному ресурсі». Він розуміє, що потрібно сконцентруватися і не розслаблятися. З часом дуже стрімко все починає сипатися. І я бачу це по собі

Багато з нас мають проблеми з ногами. Я три роки не виходила з камери. Лише раз на 3-4 місяці мене, з мішком на голові, вивозили до слідчого. На жаль, не завжди держава може забезпечити повне лікування звільнених цивільних полонених. До того ж, не передбачена безкоштовна стоматологічна допомога. Для людей, котрих катували, вибивали зуби, інколи їх сточували напильником, така допомога вкрай важлива.

Величезна проблема — житло. Зазвичай, арештовані на тимчасово окупованих територіях втрачають своє помешкання. Коли ти повертаєшся і не маєш рідних, то, відповідно, і де жити невідомо. Мені після звільнення трішки допомогла племінниця. Поки вона була за кордоном, я мала можливість жити в її квартирі. Але зараз вони її продали, і ми вимушені орендувати житло за чималі гроші.  

Окрім звільнення цивільних ви також займаєтеся темою сексуального насильства. Про яку кількість постраждалих від сексуального насилля може йти мова?

Конкретних цифр немає, і вам ніхто їх не надасть. Насамперед через те, що не всі люди про це готові говорити. До того ж, не всі ідентифікують себе як постраждалі від сексуального насильства, пов’язаного із конфліктом (СНПК). На сьогодні в Україні працює пілотна програма з надання проміжних репарацій постраждалим. До неї вже звернулося понад 600 людей. Маємо 395 звернень від чоловіків, 261— жінок, 14 — від представників дітей. Відомо, що майже 400 людей зверталися в прокуратуру або правоохоронні органи з вимогою відкриття справи щодо СНПК.  

Як ви вважаєте, чому сексуальне насильство досі використовують як інструмент війни?

Це найдешевша можливість подавити спротив тих, хто у полоні. Я дивилася на охоронців  і слідчих, з ким вимушена була бачитися впродовж тих років неволі. Вони дуже хотіли принизити, роздавити щось людське у людині, над котрою вони зараз мають владу. Дуже багато серед цих охоронців не мають жодної освіти, соціального статусу, їм нічим хизуватися у цивільному житті. Якби не війна, ким би вони були? Ніким. А так, з автоматом у руках, одягнувши кайданки на чоловіка чи жінку, вони можуть робити з ними все, що захочуть. Утім, коли вони відчувають, що не знищили людину морально, це їх дратує.

Коли мене привозили до слідчого, то він постійно запитував: «Когда ти оскотинишься?». Для мене було важливо тримати гідність і показати, що в якому б я не була стані, щоб ти зі мною не зробив, ти не досягнеш своєї цілі

Відомо, що не кожна людина готова говорити про пережитий болючий досвід. Якою має бути система допомоги тим, хто пережив насильство? Досвід яких країн, з вашої точки зору, нам варто використовувати?

Досвід колишньої Югославії. Коли на Балканах тривали війни, то теж була велика кількість СНПК. Торік я була в Косово, де мала зустріч із Феріде Рушіті — косовською активісткою, директоркою Центру реабілітації жертв катувань. Вона говорила про те, що люди можуть звертатися за допомогою і через 5, 10, 20 років. Такі злочини не мають термінів давності. І я, завжди наголошую, що це не обов’язок постраждалої особи прийти зараз і свідчити. Це право. Коли людина буде готова, тоді і прийде.

Чим більше свідчень буде зафіксовано, тим більше світ побачить злочинів на тимчасово окупованій території України проти населення

Люди не свідчать з різних причин. У когось на окупованих територіях лишаються рідні, хтось переживає, аби не дізналися батьки, бо хвилюватимуться. Одна жінка, яка постраждала від сексуального насилля на Київщині, не розповідає про це, бо  не хоче, аби знав чоловік. До того ж, наше суспільство не завжди з розумінням ставиться до цього. Особливо в маленьких містечках можуть навіть засуджувати людей, начебто ти сама винна в тому, що сталося. Це наслідки з радянських часів, коли завжди була винною людина, постраждала від сексуального насилля.

Але не завжди навіть самі постраждалі можуть ідентифікувати, що з ними відбувалося. І це стосується більшою мірою тих, хто повертається з полону, бо в нашому розумінні сексуальне насилля — це про ґвалтування. Однак це не так. СНПК — це і примусове роздягання, погрози ґвалтуванням, примус дивитися за тим, як це роблять з іншими, катування. Багато чоловіків через це проходять. А саме, коли через статеві органи пропускають електричний струм. Люди ж думають, що це просто такі тортури, а насправді це теж кваліфікується як сексуальне насильство. 

Ви є ініціаторкою створення громадської організації «Нумо, сестри!». Яку наразі допомогу надаєте і хто може до вас звертатися?

Зараз ми співпрацюємо з благодійним фондом «З ангелом на плечі». І вже цього року шість жінок мали можливість пройти тижневий реабілітаційний відпочинок у Східниці, на Львівщині. Наразі ще три жінки туди поїдуть. Ми знаходимо партнерів, котрі створюють умови, хоча й не довготривалої, але релаксації.

Весною знову запрацює реабілітаційна програма за підтримки уряду. Ця допомога є більш довготривалою. Жінки поїдуть на три тижні до Закарпаття. З ними працюватимуть психологи, за потреби — психотерапевти. Також у них буде можливість пройти повне медичне обстеження. До того ж, ми співпрацюємо з організацією «Координаційний центр по наданню правової допомоги». Йдеться про надання безоплатної юридичної допомоги для жінок, котрі мають певні проблеми з документами. Тим, хто вирішив звертатися у суди щодо СНПК, допомагаємо з адвокатом. У нас великі плани працювати та знаходити партнерів в будь-якому напрямку. Я впевнена, що нам допомагатимуть.

Мені «пришили» чотири статті — три за екстремізм й одну за шпигунство

З 2014-го року ваше місто Новоазовськ окуповане. Утім, ви не виїхали з так званої ДНР. Як ви ухвалювали рішення залишатися вдома? 

У нас були сподівання, що все ось-ось якось вирішиться, що це все не надовго. За пів року почало з'являтися розуміння, що як було вже не буде. На той момент я взяла опіку над дітьми з розформованого дитячого інтернату. Мала перед ними певні зобов'язання. Неможливо було кинути дітей, котрі могли зателефонувати в будь-який час доби і попросити про допомогу. В одного не було що одягнути в школу, в іншого — взуття, у третього — інші проблеми. Ми були майже однією родиною. Тому, я, незважаючи на небезпеку, лишалася у місті.  

Яким було життя в окупації?

У мене була певна кількість друзів-однодумців, з якими ми перебували на зв'язку. Звісно, що виїжджали на вільну від ворога територію України, в Маріуполь. На той момент лінія розмежування була неподалік Новоазовська. Утім, доїхати до Маріуполя було непросто. Якщо до 2014 року шлях до міста ми могли подолати за 20 хвилин, то вже під час окупації це займало до доби. Люди були дуже обмежені в діях. До того ж, через постійні обстріли, заміновані дороги і ретельні багаторазові перевірки, було ризиковано проїжджати через блокпости.

Ваша проукраїнська позиція, яку ви не приховували, була однією з причин арешту. Чи розуміли ви, що у небезпеці?

Це не  було неочікувано, тому що мене декілька разів попереджали, і я розуміла всю серйозність справи. Утім, не очікувала того, що було далі. Мене заарештували біля дому. Цілий день нічого не пояснювали і не говорили. Після обшуку вдома, вдягли кайданки, мішок на голову і привезли в «Ізоляцію». Декілька місяців взагалі нічого не пояснювали. Згодом «пришили» чотири статті — за екстремізм й шпигунство.  

Спочатку ви опинились в катівні «Ізоляція», а за 50 днів на вас чекало СІЗО Донецька. Як відрізнялися умови утримання і поводження із полоненими у цих двох закладах?

Жахливі умови всюди. Єдина різниця, що в «Ізоляції» постійно примушували вдягати мішок. Крім того, туди, після бойових завдань, раз на два тижні приїжджали бойовики. Вони там пиячили. До них, водили дівчат і хлопців. Було чутно крики і знущання над ними. Також в «Ізоляцію» взагалі не допускався адвокат. Не було жодних передачок. Єдиний плюс, як для мене — там було заборонено курити в камерах. Натомість, у Донецькому СІЗО люди палять цілодобово.

Камера «1810», в якій я сиділа, була найстрашнішою за умовами і контингентом. Там сиділи вбивці, наркомани, продавці зброї. Більшість з них були з так званих ополченців. За страшні порушення закону їх свої ж і арештовували. Наприклад, була жінка, котра разом з двома своїми однополчанами ґвалтувала жінку, до якої всі вони прийшли в гості. А потім — чоловіка. Закінчилось все вбивством. Знаю, що після початку повномасштабного вторгнення по тюрмах ходили представники російської армії і вербували на війну ув’язнених. Та дівчина пішла воювати. 

Щодо умов, то у дуже тісній камері  з двоповерховими нарами, спареними між собою, розміщувалося 20 жінок

До мене ставилися вороже, але не чіпали. Моя сестра щотижня передавала передачі. Адвокат їй підказав, що треба обов'язково покласти цигарки, навіть якщо я не курю. Додатково — цукор, кава, чай. За тюремними традиціями все потрібно було віддавати на «общак».  

Ви втратили у полоні 70% зору. Це наслідки катувань?

Я почала втрачати зір в «Ізоляції». Там були зафарбовані вікна і дві лампи без абажура. Спала я на верхніх нарах і лампочка висіла на відстані витягнутої руки,  перед очами. Закривати обличчя рукою або відвертатися від лампи було заборонено. У камері цілодобове відеоспостереження. За тобою стежили, як ти себе поводиш. Дозволялося лише лежати на спині. У мене випікало очі від лампи. Було відчуття, немов в очах розпечене вугілля. У СІЗО також не вимикали світло. Денного майже не було. Лише зверху — два маленьких віконця. До того ж вони постійно били, часто по голові. І це теж, з часом, дало свої наслідки.  

Тісна камера, 20-ро жінок. Як було з гігієною?

Там немає такого поняття як «гігієна». Там є одна дірка у підлозі, завішана брудною ганчіркою і заткнута пляшкою з водою, щоб менше смерділо й аби пацюки звідти не вискакували, бо таке також бувало. Милися всі у тому туалеті. Часто він був дуже брудним. Важко було мити голову, бо в мене за три роки сильно відросло волосся. То був цілий квест. Воду нагрівали кип’ятильником, якщо його під час «шмону» не відібрали. Впродовж останнього року були проблеми з водою. Її у крані не було. Привозили зі ставка і виділяли по півтора літри брудної води на людину. Мені  воду часом передавали. Доводилося її економити, робити по пів ковтка. Ця звичка у мене лишилася досі. Влітку мені вистачає півторалітрової пляшки на чотири, а то й більше днів.

Щодо критичних днів, то ті дівчата, які отримували передачки, мали засоби гігієни. Інакше доводилося роздирати брудний матрас з клопами і тарганами, набитий нарізаними ганчірками, і робити з них прокладки

І цивільні заручники, і військовополонені говорять про сексуальне насильство у полоні. Що ви бачили? Що доводиться переживати жінкам?

Майже всіх роздягають — і не просто для того, щоб ідентифікувати якісь шрами чи татуювання. Насамперед, аби принизити. При цьому стан тіла описували як: «Персик, ізюм, курага». Коли мене привезли перший раз, із мішком на голові, то змусили роздягтися. Мого тіла торкалися, вказуючи де ти персик, де курага, а де ізюм. І це було жахливо. Під час допитів тиснули психологічно. Я не розуміла, що вони хотіли від мене дізнатися, але вони казали, що якщо я не зізнаюся, то незважаючи на те, що вже стара, є можливості для забезпечення релаксації бойовикам. Могли в камеру прийти посеред ночі.

Серед нас була одна молода жінка, яка вдень працювала в них на кухні — готувала, їла з ними, а вночі вони інколи її вивозили на «відпочинок». Одного разу її привезли п'яною під ранок. В неї була істерика, але потім вона сказала: «Та ні, все нормально. До мене ніхто насилля не застосовував».  З’ясувалося, що їй просто такі умови створили, що якщо вона буде з ними їздити, то вони даватимуть їй можливість бачитися з дітьми, котрі залишилися з бабусею. І вона була впевнена, що це не є насиллям, що то добровільна згода. І я знаю не одну таку жінку, котра досі так вважає.

Ще один вид насилля — я двічі потрапляла в так зване «крісло». Коли ставалася велика бійка у камері, або хтось різав вени чи перебирав з наркотиками, тоді всіх виводили на огляд

Одна з жінок охоронців вдягала брудні гумові перчатки і по черзі лізла всім у піхву, шукаючи заборонені речі. При цьому чоловіки охоронці на це дивилися. Коли до мене дійшла черга, я була восьмою. Розуміючи, що дівчата, яких дивилися передімною, хворі на СНІД, я просила: «Ви ж знаєте, що в мене нічого немає». На що чула відповідь: «Ти така сама зечка, як і всі інші, і з тобою робитимуть те, що із іншими».  І це неймовірно боляче, гидко і страшно, тому що ти не знаєш, яку заразу в тебе можуть занести.

Чи відвідували вас міжнародні організації, зокрема Червоний хрест?

Одного разу за три роки від Червоного Хреста передали на тюрму гуманітарні набори. Там був туалетний папір, пральний порошок, шматок мила, шампунь, прокладки, зубна щітка і паста. Але це видавалося не тільки політичним бранцям, а на всю камеру. На 20 жінок було 10 таких наборів. І треба було ділитися.

Тримало розуміння, що ти не одна

Як ви в тюрмі дізналися, що почався повномасштабний наступ? 

Про повномасштабний наступ ми дізналися з телевізора, який у нас цілодобово працював. Транслювали лише пропагандистські російські телеканали. Спочатку показували виступ Путіна, а потім стало зрозуміло, що почався великий наступ ворога.  

Ви були за ґратами три роки і 13 днів. Що вам допомагало триматися?

Дуже часто не хотілося виживати. Але, мабуть, знання, що мої рідні борються за мене, що я не покинута і маю з ними зустрітися та донести світу правду про злочинні дії росіян, допомагало вижити. Тримало розуміння, що я не одна. Саме тому для мене зараз важливо розповідати про інших жінок. Тому що не у кожної є рідні та друзі. Я намагаюсь, щоб до них туди доходила звістка, що ми тут боремося, якісь акції проводимо і розповсюджує інформацію про них. 

Яким був день вашого звільнення? Чи очікували ви на нього?

Ні, я взагалі не очікувала, тому що до цього у нас у тюрмі проводили так званий референдум про приєднання окупованих територій до Росії. Я проголосувала проти. Мені пообіцяли «покращити» життя. Казали, що можливо тебе переведуть в якусь російську тюрму. Ніхто нам не казав, що це обмін. Сказали 10 хвилин на збори і взяти із собою лише необхідні речі. Я думала, що мене таки перевозять до Росії. Нас возили майже дві доби. Знаєте, навіть після звільнення довго не приходило усвідомлення, що це правда. 

А про що ви мрієте найбільше? Чи хотілося б повернутися до Новоазовська?

Там залишився дім, який ми будували майже все життя. Це будинок нашої мрії — подвір'я, газон, величезний сад, город. У мене там було майже 100 кущів троянд. Знаю, що його пограбували, практично все звідти винесли. Інколи приїжджає туди сестра. У мене була собака, декілька котів і вона їх годувала. Але я вже пів року навіть не можу дізнатися, як поживає моя сестра, тому що їй заборонено зі мною розмовляти. Вона боїться навіть якусь звісточку передати.

Новоазовськ як місто для життя не розглядаю. Я бачила доноси на себе, котрі писали люди, які жили і працювали поруч. Я не маю на них злості або бажання помсти, але мені було б неприємно біля них знаходитися

Зараз ми орендуємо квартиру і є розуміння того, що то не твоє. В такому віці дуже страшно залишитися без своїх стін. Тож, попри все, я таки мрію про свій будинок у вільній від ворога України.

<frame>Людмила Гусейнова — одна з номінанток цьогорічної нагороди «Портрети сестринства». Оголошення переможців відбудеться 4 березня у Варшаві. Свій внесок може зробити кожен із наших читачів й обрати свого претендента на особливу читацьку нагороду «Портрети Сестринства». Для цього достатньо перейти за цим лінком і проголосувати за свого фаворита. Голосування триватиме до 22 лютого 2025 року.<frame>

Три роки війни — це, без перебільшення, справжнє випробування для всіх народів. Хтось готовий далі пліч-о-пліч йти поруч з Україною аж до перемоги, хтось почав на мить сумніватись, що ж робити далі, а хтось абсолютно зневірився. Та є ті, хто ні на мить не перестають творити добро на благо України та всього вільного світу. Тисячі українок та польок щоденно роблять неоціненний внесок у перемогу демократії. Попри втому за три роки війни, вони продовжують свою невпинну працю заради світлого майбутнього. І ми, міжнародний журнал Sestry.eu, розповідаємо історії цих неймовірних жінок, які щоденно змінюють світ на краще. 

У 2024 році редакція Sestry.eu започаткувала спеціальну премію «Портрети сестринства», якою відзначає жінок, котрі своєю активною громадянською позицією та готовністю до самопожертви роблять усе для допомоги тим, хто найбільше цього потребує. 

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/65cc6e8f39be6e9d65fcf154_Sestry.eu_Portretysiostrzenstwa250mini.avif">«Ми всі не конкуруємо, а співпрацюємо». Видання Sestry.eu оголосило переможниць премії «Портрети сестринства»</span>

Цьогоріч церемонія нагородження відбудеться 4 березня 2025 року у Варшаві. Поважна Капітула визначила 12 номінанток. Саме з них будуть обрані лауреатки премії «Портрети сестринства» — українка та полька як обличчя тісної взаємопідтримки та взаємодії у польсько-українському діалозі, а також взірець справжнього сестринства. 

Поважна капітула премії «Портрети сестринства»: 

• Домініка Кульчик, підприємиця, президент Фонду Кульчика
• Аґнєшка Голланд, польська режисерка
• Катерина Боднар, дружина Надзвичайного і Повноважного посла України в Республіці Польща
• Наталка Панченко, лідерка «Євромайдан-Варшава», голова правління фонду Stand with Ukraine
• Адріана Поровська, міністерка з питань громадянського суспільства
• Мирослава Керик, президентка правління Фундації «Український дім», Варшава
• Мирослава Гонгадзе, керівниця мовлення Голосу Америки у Східній Європі
• Б’янка Залевська, польська журналістка
• Ельвіра Нєвєра, польська режисерка
• Катерина Глазкова, виконавча директорка Спілки українських підприємців 
• Йоанна Мосєй, головна редакторка Sestry.eu 
• Марія Гурська, головна редакторка Sława TV

‍Номінантки на премію «Портрети сестринства», Польща: 

Аґнєшка Зах, польська волонтерка

До повномасштабної війни в Україні Аґнєшка Зах працювала гідом у найбільшому польському заповіднику — Бєбжанському національному парку. Виховувала чотирьох дітей та будувала будинок. 24 лютого 2022-го її життя змінилося докорінно. Жінка вирішила присвятити себе допомозі українцям. В одному зі своїх будинків прихистила жінок з дітьми, які втікали від війни. Згодом почала їздити як волонтерка в Україну. Аґнєшка уже фактично три роки возить гуманітарну допомогу для військових на фронт. За будь-яких погодних умов ходить босоніж — за що отримала прізвиська «босонога» або «відьма». 

Анна Лазар, кураторка, мистецтвознавиця, перекладачка

Анна Лазар — польська кураторка, мистецтвознавиця, перекладачка літератури та громадська діячка, яка вже багато років будує культурні мости між Польщею та Україною. Членкиня Архіву Жінок Інституту Літературних Досліджень Польської Академії Наук та польської секції AICA. Закінчила українську і польську філологію, а також історію мистецтва у Варшавському університеті. Протягом семи років була заступницею директора Польського інституту в Києві. У своїх міждисциплінарних проєктах Лазар поєднує сучасне мистецтво з історичною та соціальною рефлексією. Її перекладацький доробок включає як класичні, так і сучасні твори української літератури.

Анна займається волонтерством. Її діяльність об'єднує мисткинь і митців, письменниць і письменників, мислительок і мислителів з обох країн та розширює контекст про українську культуру.

Моніка Андрушевська, воєнна кореспондентка та волонтерка

Польська воєнна кореспондентка та волонтерка Моніка Андрушевська в Україні проживає від моменту Революції гідності. 2014-го разом із добровольцями подалася на схід України. У своїх матеріалах активно висвітлювала все, що відбувалося на фронті. Була свідком бойових дій в районі Донецького аеропорту. Коли почалась велика війна, Моніка Андрушевська, ризикуючи своїм життям, вивезла з-під обстрілів з Ірпеня під Києвом 30 українців.

Зараз Моніка активно займається волонтерською діяльністю, а також у рамках співпраці із варшавським Центром Лемкіна (Варшава) збирає докази воєнних злочинів РФ на території України. За свої досягнення Моніку нагороджено Золотим Хрестом Заслуги Польщі, премією Stand With Ukraine Awards та нагородою Спілки польських журналістів за репортаж «Bierz ciało, póki dają» (з польської «Бери тіло, поки дають»), присвячений українським матерям, які шукають зниклих на війні синів. 

Анна Домбровська, президентка асоціації Homo Faber

Анна Домбровська — президентка Люблінської асоціації Homo Faber, співголова Міграційного консорціуму. Працює над питаннями впливу міграції на місцеву громаду, займається програмуванням інтеграційної політики на рівні міста. Співзасновниця «Баобабу» — соціального простору зустрічей для громад у Любліні.

Ольга Пясецька-Нєч — психолог, президентка фонду «Kocham Dębniki»

Засновниця та президентка фонду «Kocham Dębniki» («Я люблю Дембнікі»). Сьогодні під опікою фонду перебувають понад 1300 українських родин. У лютому 2022 року призупинила своє життя і кар'єру, щоб бути з українськими жінками та сім'ями, які шукають притулку від війни в Польщі. 

Ольга намагається допомогти українкам і їхнім дітям відновити зруйновані життя. Вірить, що здатність перетворити кризу на силу й розвиток залежить від сприятливого середовища й підтримки: «Те, чого я активно прагну, — щоб цей досвід передавався далі. І це відбувається! Жінки, які повертаються в Україну, забирають із собою те, що тут зрозуміли, привносять це в своє життя. Вони будують навколо себе нові спільноти, використовуючи те, чого тут навчилися».

Анна Суська-Якубовська 

Анна Якубовська з 2013 року працює в Каміліанській місії соціальної допомоги, координує проєкт підготовки квартир для безхатьків. Після початку повномасштабного вторгенння відповідала за тимчасові місця для біженців у соціальному пансіонаті «Святий Лазар» та допомагала сім'ям біженців в орендованих для них квартирах.

‍Номінантки на премію «Портрети сестринства», Україна: 

Юлія «Тайра» Паєвська — військовослужбовиця, парамедик

Юлія Паєвська з позивним «Тайра» надавала медичну допомогу учасникам Революції гідності. Як керівник волонтерського загону парамедиків «Ангели Тайри» проводила тактичну медичну підготовку на передовій з 2014 по 2018 роки. 16 березня 2022 року під час оборони Маріуполя потрапила в російський полон і була звільнена 17 червня 2022 року. 

У 2023 році Юлія Паєвська стала лауреаткою міжнародної премії International Women of Courage. А Держдеп США вручив їй нагороду «Найхоробріша жінка світу». Крім того, Паєвська здобула нагороду на «Іграх нескорених» в Німеччині. Нагороджена відзнакою президента України «За гуманітарну участь в антитерористичній операції», орденом «Народний Герой України». Зараз Тайра приєдналася до лав 13 бригади Нацгвардії України «Хартія».

Олена Апчел — режисерка, військовослужбовиця 

Олена Апчел — театрознавиця, режисерка та волонтерка. Брала активну участь у Революції Гідності — у Київському і Харківському Майданах. У 2021-2022 роках керувала  відділом соціальних програм у Варшавському «Nowy Teatr». У цей період стала однією з активних учасниць волонтерської спільноти українців у Польщі. Восени 22-го  переїхала у Берлін. Там працювала співдиректоркою Theatertreffen — найбільшого театрального фестивалю німецькомовного простору. 

Після трьох років життя за кордоном Олена Апчел повернулася до України. У травні 2024 рок дівчина вступила до лав ЗСУ. 

Мар'яна Мамонова — колишня бранка Кремля, психотерапевтка, засновниця благодійного фонду 

Мар'яна Мамонова пішла на військову службу у 2018 році. Там познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком, військовослужбовцем Нацгвардії. Навесні 2022 року військова медикиня потрапила у полон — на третьому місяці вагітності. Обміняти її вдалося лише за три дні до пологів. 

Після звільнення Мамонова заснувала благодійний фонд для допомоги жінкам, які пережили російський полон. Допомога жінкам стала не лише її справою, але й місією: «Мета нашого фонду — допомагати жінкам, які пережили полон. Допомагати реабілітуватися: ментально, фізично, духовно». Також фонд надає допомогу вагітним дружинам військовослужбовців, вагітним ветеранкам і вагітним, які втратили чоловіків на війні. 

‍Ольга Руднєва, CEO of Superhumans Center

Ольга Руднєва є CEO та співзасновницею Superhumans Сenter, клініки психологічної допомоги, протезування, реконструктивної хірургії та реабілітації для людей, постраждалих під час війни. З перших днів війни очолювала найбільший логістичний хаб в Європі — HelpUkraine Center, створений в партнерстві з Новою Поштою, Rozetka, TIS terminal.

З 2004 по серпень 2022 року — директорка фонду Олени Пінчук, координаторка простору з сексуальної освіти Dialog Hub. Співзасновниця Veteran Hub, простору з надання комплексних послуг ветеранам. 

Під керівництвом Ольги були реалізовані наймасштабніші кампанії в медіа, благодійні концерти Елтона Джона, групи Queen та Пола Маккартні. Впродовж останніх 7 років входить в списки найбільш успішних жінок України за версією NV та Української правди. У 2024 році Ольга увійшла в топ 100 жінок року за версією ВВС. 

Олександра Мезінова, директорка та засновниця притулку для тварин «Сіріус»

Олександра Мезінова керує притулком «Сіріус» у Федорівці під Києвом. Перед початком війни він став домівкою для 3500 тварин. Зараз в притулку їх трохи більше 3200 — попри те, що військові та волонтери постійно привозять нових врятованих котів, собак та інших тварин. Щомісяця притулок приймає близько 50-60 тварин. Багато — з прифронтових територій та із зон бойових дій. Притулок займається порятунком, лікуванням, стерилізацією, прилаштуванням тварин, також веде освітньо-просвітницьку роботу. Крім того, «Сіріус» допомагає малозабезпеченим власникам тварин, міні-притулкам та їхнім господарям, які часто є літніми людьми.

Цьогоріч притулку виповнюється 25 років. За цей час було врятовано більше 13 тисяч тварин, з них більше 10 тисяч  були прилаштовані в гарні родини. Притулок «Сіріус» в 2023 році отримав почесну нагороду «Вибір країни». А його засновниця — Олександра Мезінова — в 2022 році нагороджена орденом княгині Ольги.

Людмила Гусейнова, правозахисниця, очільниця громадської організації «Нумо,сестри!»

З початку окупації, з 2014 року,  до арешту в 2019 році опікувалась дітьми з розформованого дитячого інтернату на окупованій території Новоазовського району. Окрім одягу, привозила з вільної території України українські книжки та листівки. Також допомагала українським військовим, що боронили в ті роки Маріуполь. Отримала від них підписаний український прапор, котрий провезла на окуповану територію і сховала. Його не знайшли під час обшуку, він досі перебуває в схованці.

Після арешту в 2019 році жінку відвезли в «Ізоляцію», пізніше перевели у Донецьке СІЗО. 17 жовтня 2022 року Гусейнову звільнили у межах «жіночого обміну». Зараз опікується захистом прав постраждалих від СНПК, колишніх цивільних полонених а також знаходить можливість підтримувати тих жінок, котрі досі в полоні або в окупації. 6 грудня створила і очолила ГО «Нумо,сестри!», котра об'єднує жінок, які пережили полон, СНПК, тортури та інші наслідки війни РФ проти України.

Партнери премії «Портрети сестринства»:

• Patronat Honorowy Prezydenta Miasta Lublin
• Patronat Honorowy Prezydenta Miasta Sopot
• Kulczyk Fundation
• Przemysław Krych
• Ulatowski Family Fundation
• Ambasada Ukrainy w Rzeczypospolitej Polskiej
• Fundacja Edukacja dla Demokracji
• Espreso TV
• Polsko-Amerykanska Fundacja Wolności
• Wspieramy Ukrainę
• Federacja Przedsiębiorców Polskich
• Żabka
• YES
• Philip Morris

Також ми закликаємо наших читачок та читачів взяти участь у голосуванні й обрати ту лідерку, яка заслуговує на особливу читацьку нагороду «Портрети Сестринства». Для цього достатньо перейти за цим лінком. Голосування триватиме до 22 лютого 2025 року.

У розмові із Sestry Ольга Пясецька-Нєч зізнається, що почала допомагати біженцям з України, навіть не задумуючись, як саме і що вона може зробити. Сьогодні під опікою фонду перебувають понад 1300 родин, тобто майже 6000 людей. Під час роботи вона отримала важливий досвід — відчула вдячність до всіх, з ким стикнулась, а також усвідомила, що створений нею простір дає можливість підтримувати одне одного. Вона відчула зв’язок між своєю історією та історією своєї родини, і це допомогло краще зрозуміти досвід війни.

«Ті перші дні війни я пам’ятаю дуже добре. Ми з чоловіком запланували вихідний і збиралися поїхати подивитись земельну ділянку, на якій хотіли збудувати дім. Вранці прокинулися, прочитали новини й були шоковані: це якесь непорозуміння, якісь фейкові новини… Так ми думали. Ми таки поїхали подивитися ту ділянку й повернулися ввечері, усе ще не вірячи в те, що відбувається. Так само добре пам’ятаю ранок наступного дня — війна все ще тривала».

Ольга Пясецька-Нєч розповідає, що відразу стало очевидно: потрібно діяти. Люди були в дорозі, вже приїжджали, добиралися до кордону, вокзалів, вже були в Перемишлі. І було зрозуміло, що хтось має бути там, щоб допомогти. Міхал, чоловік Ольги, зібрався й поїхав, а вночі повернувся з першою родиною.

Олена

Першою виявилась родина Олени Михайлової. У лютому 2022 року вона приїхала до Кракова з дітьми, сестрою, племінником і мамою. Ольга зуміла протягом тижня знайти Олені квартиру, влаштувати її на роботу, а дітей записати до садочка й школи. Вдень удома залишалися лише бабуся й песик.

Зараз Олена Михайлова виконує роль координаторки світлиці для української громади, яка діє при фонді «Kocham Dębniki». Як зізнається Ольга, Олена стала для неї надзвичайно близькою людиною — як у професійному житті, так і в особистому.

Потрібен простір

«Це була перша така ситуація, але потім таких було дуже багато. Жінки приїжджали. Ми робили все, щоб допомогти. Вони приходили, і кожна — зі своїм багажем досвіду, кожна приїхала сюди сама. Жінок було дуже багато, але кожна була сама.

У мене тоді виникла думка, що потрібен простір, де ці жінки могли б зустрічатись. Щоб вони могли зустріти когось, хто розуміє, через що вони проходять. Йшлося про створення місця, де хтось міг би їм сказати: «Я розумію, що ти відчуваєш». Бо ми цього зовсім не розуміли, бо насправді це неможливо уявити».

На десятий день війни Ольга і її колега — батько одного з її дітей зі школи — вирішили організувати зустріч. Спочатку думали, що прийде близько 50 осіб. Подія відбулася у клубі місцевого спортивного осередку. Був кейтеринг, заняття з тренерами з футболу для дітей. Сусіди поставили гриль, аніматори розважали дітей. Також була створена станція, де можна обмінюватись одягом і дитячими іграшками.

Проте у день події раптом з’ясувалося, що бажаючих набагато більше. Зрештою на зустріч прийшло близько 350 осіб. Подія стала масштабною і сприяла створенню великого простору для спільних дій і підтримки. Так виник фонд «Kocham Dębniki».

Відновлення сімейної історії

«Десь у травні-червні 2022 року я пережила момент, який спочатку трохи мене налякав, — відчуття, що маю діяти. Я замислилась: як це — триває війна, є біженці, жінки, які залишилися самі й переживають неймовірні страждання. І раптом відчула, що знаю, чого вони потребують. Я дійсно це знала. Щоранку вставала, взувала кеди й знала, що треба робити. Спочатку це дуже мене лякало. Я думала, звідки в мені цей досвід, цей інстинкт? Тоді стаала розмірковувати про трансгенераційний досвід, про історію моєї бабусі, яка ще маленькою дівчинкою пережила «визволення» радянськими військами одного з підкраківських сіл. І зрозуміла, що історії, які розповідала мені бабуся, коли я була дитиною, схожі на ті, що зараз ми чуємо про Маріуполь чи Ірпінь».

Ольга розповідає історію своєї бабусі, яка п’ятирічною дитиною зустріла і пережила війну. Після багатьох тижнів вона вийшла з погребу у двір, що був усіяний тілами жінок з відірваними пальцями, адже хтось зривав з них каблучки… Саме ці розповіді Оля пригадала, коли було відкрито документи про воєнні злочини під Києвом — у Бучі, Ірпені, Гостомелі. Говорить, що саме тоді зрозуміла: те, що вона робить зараз, є шансом не лише для неї, а й для її родини, для жінок у її сім’ї.

«Думаю, саме тому діяльність, якою я зайнялася, є для мене можливістю змінити історію — історію моєї родини. Я зрозуміла, що те, що я роблю, стосується не лише мене. Це щось більше. Думаю, багато людей у Польщі могли відчувати подібне — що в нас є шанс зробити щось, що певною мірою виправляє не лише наше минуле, а й майбутнє інших».

Вареники по середам

«Я дуже чітко пам’ятаю момент, коли дівчата прийшли й сказали: «Ми почуваємося вже достатньо добре, щоб зробити щось для вас. Маємо таку ідею — зустрічатися кожної середи і ліпити вареники, які будемо морозити. Коли хтось прийде до крамнички: принесе одяг або залишить продукти, — отримає від нас пакетик заморожених вареників». 

Ці вареники стали для нас символом вдячності, обміну та того, що від початку було для нас дуже важливим: кожен має, що дати, чим поділитися. Це ідея, яка супроводжує нас з першого дня і значною мірою визначає характер цього місця».

Ліплення вареників стало доброю традицією фонду. Тепер страви вдячності, які готують жінки, можуть змінюватися — одного дня це плов, іншого — пельмені. Станція обміну одягом і іграшками, яка з’явилася під час першої зустрічі, перетворилась на крамничку, яку назвали «місцем медитації». Окремо почала працювати також бібліотека, яка спочатку була частиною крамниці. Зараз це, мабуть, найбільша українська бібліотека в Кракові.

Крамничка

«Дівчата називають крамничку місцем медитації. Керує нею Юлія — наша чудова, справді незамінна подруга. Часто це виглядає так, що Юлія сидить за столом, займаючись документами, а тим часом хтось приходить, приміряє щось або запитує про конкретну річ. Юлія завжди щось порадить, а якщо чогось немає, підкаже, що є замість цього. І часто трапляється, що така розмова перетікає в бесіду — звідки людина приїхала, з ким вона, чого потребує. Тоді Юлія може згадати про заняття, які ми проводимо, або про іншу людину з того ж міста, яка також приходить до нас. Це місце дуже неформальне, сповнене зустрічей і розмов. Формально ми могли б назвати його рецепцією, де приймаємо клієнтів та бенефіціарів, але насправді це значно більше».

До крамнички також приходять сусіди фонду. Коли вони отримують зарплату або пенсію, наступного ж дня приносять пакет з продуктами чи побутовою хімією, діляться тим, що мають. Ольга вважає, що це місце стало чудовою точкою обміну,  куди можна прийти просто так і знайти щось потрібне. 

Сестринство

«Дуже важлива тема — сестринство. Хоч наша спільнота складається здебільшого з жінок, до нас також приїжджають чоловіки. Часто це люди з фронтовим досвідом, які з різних причин більше не хочуть або не можуть воювати. Хочу підкреслити, що сестринство для нас не є виключно жіночим досвідом. Сестринство в нашій спільноті підтримується чоловіками, що для мене є справді унікальним. Чоловіки можуть підтримувати жінок, їхні прагнення і дружбу між собою, долучаючись до цього простору з повним залученням. Це зворушливо. Коли я говорю про сестринство, я маю на увазі щось більше — спільноту, в якій чоловіки також мають своє місце».

Ольга розповідає про свого чоловіка Міхала, який від першого дня війни долучився до діяльності фонду і підтримує його безперервно. Вона також згадує інших друзів, які приїхали з різних місць, навіть із США, тільки для того, щоб допомогти жінкам, які знайшли тут прихисток. 

Рік перерви

«Це дуже складна тема. Спочатку, фактично до липня 2022 року, ми з чоловіком були залучені в усі процеси фонду. Я мала роботу, яку могла еластично обмежити, але мій чоловік мав повний робочий день, тож це було неабияким викликом. Ми працювали практично 24 години на добу. Спали по три години, а наші діти — у нас їх троє — протягом кількох місяців майже безперервно дивилися мультики. Це мало свою ціну. На якомусь етапі діти сказали: «Ми ненавидимо українців».

Хоча в садочку вони добре ладнали з українськими дітьми, все одно сприймали ситуацію так, що українці на кілька місяців «забрали маму». Я відчуваю величезну провину, адже моя діяльність зіграла в цьому недругорядну роль. Зрештою ми з чоловіком на рік розлучилися».

Ольга зізнається, що тоді сама стала тією, хто прийшов до фонду як «бенефіціар» — потребуючи підтримки та заспокоєння. Українські дівчата допомогли їй зрозуміти себе, цінність родини та можливості бути разом з коханим чоловіком. Ольга підкреслює, що вони з чоловіком досі працюють над відновленням балансу в шлюбі, але, на щастя, вже знову разом.

Мрії

«У мене є мрії різних категорій. Насамперед я мрію про те, щоб настав момент, коли я зможу повертатись додому з роботи і проводити час з моїми дітьми та родиною. Хотілося б, щоб робота мала чіткі межі. Це моя маленька, щоденна мрія.

Дівчата кажуть: «Я пережила багато болю та втрат, але разом з цим зрозуміла щось нове. Я не хочу повертатися до того, як жила раніше. Де б я не була, хочу створювати  навколо себе спільноту. Мрію навчитися, як робити це ще краще».

Це те, чого я активно прагну — щоб ми тут були не лише місцем допомоги, а щоб цей досвід міг передаватися далі. І це відбувається! Жінки, які повертаються в Україну, забирають із собою те, що тут зрозуміли, привносять це в своє життя. Вони будують навколо себе нові спільноти, використовуючи те, чого навчилися тут.

Моя найбільша мрія — щоб це могло змінити світ. Можливо, це звучить велично, але я справді вірю, що якщо ми змінимо світ однієї людини, то в певному сенсі змінимо весь світ».

Фотографії з приватного архіву