Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Психіка чоловіків у кризових ситуаціях працює на завдання продовження роду. Фото: Pexels
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Оголені нерви та оголені почуття: під час війни сексуальне життя нагадує один суцільний когнітивний дисонанс. З одного боку, спостерігається збільшення лібідо, з іншого — повна відсутність сексуального бажання. Так, психіка чоловіків у кризових ситуаціях працює на завдання продовження роду, а ось для жінки куди важливіше відчуття безпеки. Війна — це жахливий стрес, що впливає на весь організм. А секс є складним ланцюжком реакцій, які запускає наш мозок. З точки зору психології війна це один із найвищих ступенів небезпеки для життя і здоров’я. Гормон стресу кортизол блокує вироблення статевих гормонів. Може відбуватися збій менструального циклу, нестабільна ерекція у чоловіків чи її відсутність.
Що відбувається з нашим сексуальним бажанням та здатністю насолоджуватись близькістю під час війни та як поводитися з партнерами, радить сексолог Юлія Квасниця на порталі Sestry:
Психолог, сексолог, член Європейської, Української та Польської асоціацій транзакційного аналізу, член Польського сексологічного товариства.
Має понад 5 років приватної психологічної практики. 12 років роботи в судовій системі (перша спеціальність юридична).
З березня 2022 року перебуває у Варшаві, працює та продовжує психологічну практику онлайн та офлайн.
R E K L A M A
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Юрій Меркотан — саксофоніст Національної гвардії України. З 2020 року він разом з дружиною жив і виступав у Маріуполі. Однак, хоч і був музикантом, 26 лютого 2022 пішов захищати свій край на «Азовсталь». А далі був 21-місячний полон. Таке очікуване повернення. І довгі місяці пристосування до нормального життя, яке в нього намагалися відібрати. Юрій зізнається, що після пережитого їм з дружиною довелося будувати стосунки заново — чи не з нуля.
У полон за наказом. Оленівка
— 24 лютого о другій ночі я вже був у частині, — розповідає Sestry Юрій Меркотан. — За два дні потрапив на «Азовсталь». Разом з іншими військовими тримав оборону міста і 21 травня вийшов за наказом у полон. Спочатку нас повезли в Оленівку. Ми жили у звичайних двоповерхових бараках, оточених високим парканом. У народі їх називають «швейка». Спали на залізних ліжках з прогнившими матрацами. Годували нас кашою і шматком хліба у їдальні на території. Їжа щоразу була гарячою. Нам давали хвилину-півтори, аби все з’їсти. Ми обпікали піднебіння, у роті пекло.
Юрій Меркотан до російського полону, 2022
Випадково я потрапив у списки тих, кого росіяни щодня возили у Маріуполь для розкопок тіл. Це була група із 65 військовополонених. Моє прізвище було дописане ручкою останнім. Щоранку за нами приїжджали три звичайні рейсові автобуси з Донецька. Коли ми їхали вперше, то не розуміли, чого нас туди везуть. Кожний, хто виходив з автобуса, отримував по лопаті і наказ копати. Пам’ятаю, там було щось на кшталт братської могили.
Я одразу натрапив на тіло. З однієї ями ми дістали семеро людей. Працювали з 7 ранку до 19 вечора. Психологічно це витримати було дуже важко. Коли ми починали копати і витягувати тіла, на пакетах вже були цифри 1100. Коли закінчили роботу, цифра зросла до 4000.
Могили були розкидані по місту — між будинками, на подвір’ях. Ми весь час дуже погано пахли. Були геть просякнуті трупним запахом. Належної санітарної обробки не було. Митись і прати речі випадало не часто. Воду пили з річки. Її у бочках нам привозили пожежники. Щодо тортур, то в Оленівці особисто до мене жодних знущань не застосовували. Вони почалися за 4,5 місяці, коли мене перевезли до Воронезької області РФ…
Нас зустрічали гумовими палицями й спускали на нас собак
Того дня ми думали, що їдемо на обмін, але помилилися. Нас всіх загнали у КамАЗи, зав'язали очі, руки. За відчуттями, ми їхали впродовж восьми годин до аеропорту у Ростові. Звідти — літаком до Воронежа. Далі на «зечках» (тюремний автотранспорт, — Авт.) нас довезли до місцевої колонії. При виході зустрічали гумовими палицями.
Спочатку записували особисті дані, а далі по двоє виводили в баню. На помитися виділяли до 20 секунд. Витиратися давали мокрими рушниками, якими вже до нас хтось користувався. Я одразу потрапив у двомісну камеру.
Перші п'ять днів — це був жах. Нас били тричі на день, особливо по вечорах. Виводили на коридор, ставили на «шпагат». Били по статевих органах, ногах, рвали сухожилля, відбивали м'язи. Застосовували шокер. Після таких «перевірок» ми потім не могли ні ходити, ні бігати, ні взагалі лягти чи сісти на унітаз. Ноги опухали, були жахливі гематоми. Те, що вони робили на коридорах, не було допитом чи вибиванням інформації. Вони просто запитували «Хто ти? Місце служби?». Їм достатньо було почути «Нацгвардія». Тоді вони говорили: «О, у нас тут нацики, фашисти». І били щонайменше 10 хвилин, при цьому змушували розказувати вірші, співати російські пісні.
Найскладнішим був страх очікування… нового побиття
Разом з тим допити відбувалися у всіх по-різному. У мене тривали щонайменше 40 хвилин, були й по годині-півтори. У спецкабінеті ставили так, як у коридорі — на «шпагат». І ось тебе б'ють і запитують, наприклад, «які злочини українських військових ти знаєш?». Ти кажеш: «Не знаю». Вони лайливо констатують: «Брешеш», після чого посилюють удари. І тільки коли бачать, що ти безсилий, кажуть: «Добре, іди подумай, ми тебе викличемо трішки пізніше». За тиждень історія повторюється. І так весь час.
Для тортур використовували гумові палки, шокер, «киянку» (дерев’яний молоток, — Авт.). Були випадки, що спускали собак. Це взагалі поширена історія. Пси кусають за руки, ноги. Особливо люблять натравлювати їх, коли ти в душі, поки переодягаєшся. Більшість з тварин у спеціальних намордниках, але навіть так роблять дуже боляче. Були і без, але собака так навчена, що вона ніби грається — не прокусує повністю.
Юрій Меркотан за час полону втратив мйже 60 кг ваги
Через сім місяців мене перемістили в іншу колонію, де я пробув ще дев’ять місяців. Найскладнішим був страх очікування. Тебе б’ють зранку й увечері. Утримувались тільки з 22.00 вечора до 6.00 ранку. Тому ти у постійному стресі — будь-якої миті можуть зайти і побити. До того ж є черговий по коридору, який може підійти до твоєї камери, зазирнути в невеликий отвір у дверях для спостереження. А тобі в його бік повертатися не можна. Якщо ти подивишся і він помітить — тебе знову битимуть.
Ми не мали права взагалі ні на нікого дивитися. Весь час ходили зігнутими, головою у підлогу, руки підняті ззаду догори
Обмін з другої спроби
У нас завжди були сумніви. Ми не вірили, що це був обмін, бо дуже багато людей перевозять по етапах. Однак, 23 січня 2024 року мені сказали, що я йду на обмін. Переодягли у форму ЗСУ.
Штани були на 10 розмірів більші, взуття — 43 розміру при тому, що в мене 47-й. Я ледве туди ногу запхав. Була зима і слизько. Я весь час падав
Нас завантажили в «зечки». Везли впродовж восьми годин до якогось аеропорту. Я зрозумів, що точно везуть на обмін, коли пересадили в цивільний автобус. Однак, вже за дві години по рації передали «відбій». Нас повезли назад. Під час зупинки «в туалет» стали бити по обличчю. Мене так побили, що був двосторонній перелом щелепи.
Юрій Меркотан під час обміну полоненими 31 січня 2024 року
Ми не розуміли сплеску такої агресії. Однак, згодом дізналися, що того дня у Бєлгородській області зазнав авіакатастрофи російський ІЛ-76. Після чого ще тиждень мені довелося пробути у тій же колонії і камері, де я сидів. І тільки з другої спроби, ввечері 30 січня, мене відпустили. І наступного дня я вже був на території України.
«Знайомство» з дружиною
На третій день після повернення до мене в лікарню приїхала дружина. Я дуже хвилювався, бо ми не бачились з нею два роки. За цей час вона змінилась. У неї своє життя, у мене, — яке б воно не було, — теж своє. Відчувалася певна відчуженість. Довелося заново одне одного пізнавати.
Подружжя Меркотан
Коли ви не бачите рідну людину майже 2 роки, це дуже відчутно. Вона змінюється зовнішньо — обличчя, фігура, плюс змінюються її характер, звички, поведінка, з’являються нові інтереси. Це збиває з пантелику, бо тебе ніби зустрічає інша людина з іншими поглядами на життя. І ти такий: «Серйозно?». Вона кудись їздила, щось бачила, вона розповідає про це, а я розумію, що навіть не можу уявити собі, про що вона говорить. Але дружина продовжувала розповідати, говорити зі мною — і я звикав. Думаю, нам допомогло те, що дружина підготувалась до мого повернення.
«Я розуміла, що він не буде таким, як колись»
— До повернення чоловіка з полону я консультувалась із психологами, — підтверджує дружина військового Анастасія Меркотан. — Тобто, таки готувалась. Розуміла, які проблеми можуть бути, як правильно спілкуватись. Намагалась слідувати рекомендаціям спеціалістів. Найголовніше — не відноситись із жалем. Не знецінювати пережитий досвід. Слухати все, що чоловік розповідає. Наскільки складно не було б це чути.
Звісно, що були труднощі і в психологічному плані. Чоловік довго звикав до соціуму. Коли до нас приїжджали друзі, він небагато з ними спілкувався, бо дуже втомлювався від людей.
Цьогоріч буде 12 років, як ми разом. Завжди намагалися про все говорити, всі складні питання вирішувати розмовами. Зрозуміло, що деякі моменти я замовчувала, щоб не ранити його. Або шукала зручний час і нагоду, щоб сказати. Потрібно розуміти, що якщо людина, наприклад, у приступі панічної атаки, то говорити про щось, що тебе не влаштовує, — м'яко кажучи, недоречно.
Дуже важливо набратися терпіння. Я заздалегідь розуміла, що він не буде таким, яким був до полону. Однак, який би він не був, це мій чоловік, якого я чекала і дочекалась
Ми разом їздили на родинну декомпресію (сімейна психологічна реабілітація, — Авт.) в Карпати. Нас вчили чути одне одного, розуміти. Відкинути свої амбіції. Робити приємності одне одному. Це не про подарунки, а про моменти турботи. Вчили проводити час разом і водночас давати особистий простір, якщо людина цього потребує. Ті десять днів зіграли велику роль в наших подальших стосунках. Я розумію, що нічого страшного, найімовірніше, не сталося б, адже ми не думали про розлучення. Однак, ми дійсно стали краще розуміти одне одного. До того ж саме під час цієї поїздки я вирішила змінити професію. Зараз вчуся на психолога. А Юра нещодавно написав і записав про мене пісню.
Подружжя Меркотан під час сімейної психологічної реабілітації у Карпатах
Коли сором з’їдає зсередини. Психолог про досвід роботи з людьми після полону
— Коли хлопці й дівчата повертаються з полону, то перше, що ми бачимо — фізичний вплив неволі, тобто поранення, наслідки тортур, виснаження, — розповідає психологиня ГО «Серце Азовсталі» Наталія Шевченко.
— Може бути порушення сексуальних стосунків до трьох місяців. Коли людина тривалий час у стресі, гормональна система дає збій і працює тільки на виживання, адаптацію в тих умовах, де людина перебуває
Полон залишає відбиток на психіці військового. Щоразу, працюючи з тими, хто повертається з полону, я бачу нові випадки. Тіло і психіка звільнених адаптувалися до умов полону, і потрібний час, аби переналаштуватись. Я вам скажу дивну річ: хлопці, які повернулися, впродовж першого місяця іноді кажуть: «Мені здається, що було легше там, ніж тут. Я не розумію, що тут роблю, як мені жити і що взагалі відбувається». Вони дезорієнтовані.
Перший місяць — найважливіший. Якщо ми говоримо про сімейні стосунки з дружиною або з чоловіком, то дуже важливим є процес сприйняття. У хлопців і дівчат, які повертаються, багато сорому за те, що вони пройшли. Це відчуття з'їдає зсередини. Багато хто не витримує і вдається до шкідливих звичок — алкоголь, наркотики. Як наслідок — йде руйнація сімейних стосунків. Я весь час говорю, що держава, громадські організації повинні максимально працювати з рідними, які будуть зустрічати військових з полону. Вони мають бути підготовлені.
Наталія Шевченко: «Полон залишає відбиток на психіці військового». Фото: ГО «Серце Азовсталі»
«Новий етап вашої боротьби». Як зберегти стосунки?
1. Головне — довіра. Якщо людина знаходиться в полоні, вона не довіряє нікому, навіть побратимам. Бо часом бувають ситуації, коли той, з ким ти пройшов пекло, став працювати на ворога і здає тебе.
Подбайте, аби людина відчувала поряд з вами безпеку.
Часом у військових вмикається «маскулінність»: я — герой, я воював. А як герой може показати комусь, що йому боляче? Він витримав такі умови й вижив!
Часто люди після полону уникають скупчення людей, зокрема, рідних. І це природно. Людина потребує усамітнення, свого особистого замкненого простору. Мине час, і звільнений вийде до суспільства.
2. Не розпитуйте, що відбувалось у полоні. Звільнений сам усе вам розповість, коли буде готовий.
3. Дочекавшись рідну людину, близькі намагаються піклуватися про неї, часто обмежуючи у діях. Звільнені хлопці й дівчата часом зізнаються: «Мені здається, що я потрапив у полон знову, але цього разу до рідних». Гіперопіка — це не добре. Можна просто сказати: «Я поруч, і коли тобі буде потрібна допомога, кажи».
4. Закапсолізовані емоції. Мозок людини, яка перебуває у полоні, пристосовується до травмуючих реалій. Це нормально. Бо інакше, якщо дати волю всім своїм емоціям, можна зійти з розуму чи не вижити.
Після повернення дружина чи мати намагається максимально огорнути увагою звільненого. Натомість сам звільнений може реагувати, ніби йому/їй байдуже. І тоді починаються сумніви й запитання: «Ти мене розлюбив? Ти мене не хочеш? Ти не хочеш зі мною жити далі?».
Не очікуйте емоційного сплеску і прояву уваги. Людині після полону треба адаптуватися.
5. Замкненість у собі. Якщо звільнений раптом випадає з розмови, не питайте: «Що ти відчуваєш?». У жодному разі. Йому дуже складно сказати про те, що він відчуває біль.
Є чимало методик, за допомогою яких можна повернути людину до свого тіла. Якщо ви розумієте, що людина не з вами, має скляний погляд, то візьміть її за руку і скажіть: «Подивись мені в очі, я з тобою, зараз стискаю твою руку. Скажи, ти відчуваєш тиск руки? Що ти відчуваєш в лівій нозі? Що ти відчуваєш в правій нозі?». Таким чином людина мимоволі з важких думок переключається на своє тіло. Коли це відбудеться, дайте випити водички маленькими ковтками.
6. Поважайте тілесні кордони звільненого. У полоні хлопці й дівчата переживають різні тортури. Буває, вони розповідають, що соромляться свого тіла після повернення. Трапляється, що людині не хочеться, аби її торкалися. Це не означає, що так буде завжди. Іноді буває, хлопці повертаються і можуть спочатку спати в іншій кімнаті. Це теж варіант норми. Для інтимних стосунків потрібен час.
У мене був випадок — хлопець розповідав, що коли повертався з війни, спав у спальнику біля ліжка дружини. Він говорив, що йому так було безпечно. Не тому, що дружина якась не така. Щось всередині нього відбувалося неконтрольоване.
7. Підтримайте чоловіка або дружину, підіть разом до психолога, скажіть так: «Ти не слабкий, тобі просто потрібна допомога. Я готова бути твоєю підтримкою». Дуже важливий момент підтримки. Багато хто думає, що ось людина повернеться з полону, і життя знову буде в яскравих барвах. А я кажу: «Вибачте, але ні. Почнеться новий етап боротьби, і ви повинні бути готовими до нього».
Рятуючись від війни в Україні, майже 200 тисяч українців знайшли прихисток у польському місті Вроцлав. Зараз, за даними центрального статистичного управління Польщі, кожен четвертий житель Вроцлава — українець. З перших днів війни місто допомагало нужденним. З’являлися шелтери, збирали гуманітарку для України. До допомоги доєдналась і фундація «Калейдоскоп культур», яка понад 10 років займалась культурними заходами й збереженням українських традицій. Тепер фонд зосереджений на наданні психологічної підтримки. Про те, що переживають українці за кордоном, як говорити з дітьми про війну та до чого слід готуватися суспільству, Sestry поговорили з Ольгою Овчаренко — психологинею та координаторкою команди психологів фундації «Калейдоскоп культур».
Ольга Овчаренко: «Багато питань щодо адаптації дітей у школі»
Діти питають: «Мої сусід і друг залишилися. Чому виїхали ми?»
Наталія Жуковська: Сьогодні «Калейдоскоп Культур» — серед тих громадських організацій, які продовжують допомагати українцям, надаючи психологічну підтримку. З якими проблемами до вас приходять українці?
Ольга Овчаренко: Насамперед вимушені мігранти звертаються з проблемами порушення стосунків, тому що більшість жінок приїхала до Польщі без чоловіків, а стосунки на відстані зберегти непросто. Є й інша категорія жінок, які приїхали сюди до чоловіків, які тривалий час працювали у Польщі. Звісно, вони не звикли разом мешкати, вести побут. Їм доводиться пристосовуватись, це теж створює певні труднощі. Зокрема, у комунікації дітей з батьками, найчастіше з татом. Якщо він не був присутній у житті дитини тривалий час, а зараз намагається привчити до свого порядку — буде опір з боку малечі.
Багато питань щодо адаптації дітей у школі. Проблема з поведінкою — найчастіша, на яку скаржаться вчителі батькам. Чому так відбувається? Дитина протестує. Наймолодшому моєму клієнту було 5 років. У дівчинки були істерики, вона кричала, що хоче до бабусі в Україну.
Батькам важко підтримувати дітей, бо їм самим хочеться кричати, плакати, сховатись…
Є діти, які не розуміють, навіщо їм вчитись у польській школі, вивчати мову, особливо якщо мама чи тато цього не роблять. Та й підхід до навчання і виховання дітей у Польщі інший. Якщо вчитель бачить, що дитина відстає у навчанні — обов’язково буде наполягати, щоб батьки звернулися за психолого-педагогічною допомогою. Польські вчителі і вихователі несуть карну відповідальність за те, якщо вчасно не зголосять про проблеми у розвитку дітей. А для українців це дуже великий стрес, адже зазвичай вони не розуміють, чому їхніх дітей відправляють до спеціалістів. Бояться, що дитина буде визнана психічно нездоровою.
Психоедукаційна функція Фундації полягає зокрема в тому, щоб витлумачити батькам цю культурну різницю. Пояснити, що їх ніхто не хоче образити чи нашкодити їм.
Під час занять з дітьми
Багато звернень українських вимушених мігрантів стосуються проживання важких почуттів, втрати сенсу життя, неможливості пристосуватись до змін, туги за домом.
Які історії вас вразили найбільше?
Якщо ми беремо, наприклад, схід України, бо до Польщі дуже багато українців приїжджають саме звідти, то це переважно історії про життя в окупації.
Одного разу до мене прийшла 30-річна жінка з трирічною дитиною. Дівчинка не розмовляла. Вона посміхалася, дивлячись на мене, але водночас робила дивний жест — затуляла очі й обличчя руками, ніби постійно ховалась.
Виявилося, що вони з мамою перебували близько місяця в окупації і часто сиділи у підвалі. Дитині на той момент було півтора роки. Вона вже починала говорити, нормально розвивалась. Але повністю перестала розмовляти під час перебування в окупації. До того ж на тлі стресу почався енурез. Отямившись у Польщі від пережитого, жінка зрозуміла, що у її доньки значні проблеми, плюс на це звернули увагу польські вихователі.
Окрім психолога, я порадила мамі звернутись до логопеда. Вже за півтора місяці роботи дівчинка почала говорити, щоправда, тільки склади, характерні для однорічного розвитку дитини. Вона перестала ховатися і затуляти обличчя руками. Корекційна підтримка дівчинки продовжується. Взагалі робота з травмою — тривалий процес.
Ви багато працюєте з дітьми. Що вони вам розповідають?
Що бачили військових, але лише завдяки розмові батьків змогли зрозуміти, ворог це чи ні. Дехто розуміється на зброї. У родині, де батько служить, діти більш напружені, відчувають страх і сум. У них постійні питання: «А якщо впаде щось на тата? А якщо з ним щось станеться і я ніколи його не побачу? А чи побачу я бабусю?». Також діти розповідали, що бачили, як у сусідній будинок «прилетіло». Часто це стається, коли діти з мамою їдуть додому на тиждень-два і стають свідками удару.
Були діти, які малювали свої кімнати в деталях — з надією, що скоро повернуться. Також був хлопчик, який малював катакомби. Він проговорював, що коли повернеться в Україну, то будуватиме бомбосховище, в якому треба жити. Взагалі, хлопці частіше говорять про те, що підуть до війська, пов’язують своє життя у майбутньому з тим, що розроблять спеціальну зброю.
Чи варто говорити з дітьми про війну? Як?
Варто, тому що це наша історія, яку ми не повинні приховувати. Потрібно пояснювати дитині, чому ви виїхали зі своєї країни. Інформацію слід доносити залежно від її віку і ситуації у родині. Якщо, наприклад, мама чи тато служать, то слід пояснити їхню відсутність і місію: «Тато чи мама бережуть кордони нашої держави, захищають наше місто». Якщо це родина, не дотична до війська, то акцент бажано робити на тому, що ми турбуємося про те, що відбувається в Україні — донатимо, робимо все, що у наших силах. Потрібно вчити дітей розділяти відповідальність. Тому що їм властиво вважати, що за певних обставин винними є саме вони.
Під час тренінгу
Ще одна річ: часто діти виїжджали з України, не бачивши бойових дій. І вони не розуміють, чому поїхали. Батькам говорять, що війни немає: «Ну, подивіться, мій
сусід і друг там залишилися. Чому виїхали ми?». Мене чимало батьків питали, чи треба дітям давати обіцянку на повернення.
Якщо дитині відразу сказати, що ні, ми ніколи не повернемось, то її стан погіршиться
Не обманюйте — говоріть або правду, або речі, наближені до правди.
Вимушеність переїзду — головна причина психологічних проблем українських біженців
Чому вимушені мігранти страждають відчуттям провини за власний комфорт і безпеку? Як боротися з таким станом?
У воєнного мігранта може бути так званий синдромом «вцілілого». Тобто почуття провини, що ти у безпеці. До того ж пригнічує засудження тих українців, які залишилися вдома. Це посилює депресивні стани. Що робити? По-перше, відділити від себе фактори, на які ти не можеш вплинути. По-друге, оточити себе людьми, до яких завжди можна звернутися за порадою, підтримкою чи просто гарним настроєм. По-третє, згадати свої способи подолання стресу. Комусь допомагає хобі — малювання, в’язання, читання, прогулянки.
Є чимало дієвих технік. Щоб хоча б трішки заспокоїти мозок, для початку слід повільно випити склянку холодної води. Подивитися і порахувати п’ять предметів, чотири звуки, смаки, доторкнутись до того, що поряд. Відчути себе у просторі, зосередитися на диханні. Також є вправа «Безпечна рука». Беремо свою руку, уявляємо, що вона несе у собі добро, піклування, любов. І можемо навіть уявити, від кого за життя ми це все отримували. Уявіть, як наповнюється ця рука приємними відчуттями. Відчуйте тепло і притуліть її до грудей. Зосередьтеся на тому, як через ваше тіло рука пропускає тепло. П’ять хвилин, які швидко знімають напруження, людина навіть засинає після цього. Але якщо почуття провини не проходить, раджу працювати зі спеціалістом.
У штаті працюють 14 психологів, і всі — українки
Олю, чому не всім вдається адаптуватись за кордоном? І як прийняти новуреальність?
Перший критерій — вимушеність. І це доведено американськими психологами, які працювали з біженцями з інших країн. Вимушений мігрант постійно у стані очікування, невизначеності. Адже якщо це мігрант, наприклад, трудовий, то він вчив мову, готував документи, він чітко розуміє, чому змінив країну і за яких умов повернеться. А ось вимушений мігрант не обирав переїзд, він не готувався до нього. Він постійно очікує на повернення додому. І у такому стані може перебувати багато років. У мене є клієнтка, яка приїхала до Польщі з двома дітьми. Її чоловік в Україні, але він може приїздити до них, бо одна з дітей в родині — з особливими потребами. Але ця жінка перебуває у постійному пригніченому стані. На роботу в Польщі йти не хоче. Каже, що має в Україні вакансію, яку для неї тримають. Хоча вона вже не працює там два роки. Вона вірить, що повернеться, бо у неї там будинок і багато планів. Вона хоче бути тільки вдома. Але заради дітей мусить бути у Польщі. І ось ця вимушеність, як ярмо, яке на тебе одягли і ти мусиш його тягнути. При цьому не завжди розумієш, для чого саме ти це робиш. Чому не розумієш? Бо якщо у стані стресу і паніки ти втікав і тобою керувало бажання вижити, то за два роки, живучи у мирній країні, не чуючи сирен тривоги, тобі починає здаватися, що все вже нормально. І виникає питання: «Чого ти мусиш сидіти за кордоном?». І оцей внутрішній опір обтяжує найбільше.
Звичайно, є й успішні історії, коли жінки відкривають тут бізнеси, коли вони реалізовуються навіть після вимушеної міграції. Нещодавно одна моя клієнтка сказала: «Я зрозуміла різницю між друзями з України і іноземцями — це хімія, яку я відчуваю, коли спілкуюся з людьми зі свого краю. Словами це не пояснити». Це невидимий зв’язок, який буде відчуватись завжди. Ось чому я прогнозую, що коли закінчиться війна, дуже багато людей повернуться додому.
Фундація «Калейдоскоп культур» нині зосереджена на наданні психологічної підтримки
Попереду подолання колективної травми
Українці не соромляться звертатися за психологічною допомогою?
Іноді соромляться. Особливо, коли ми приїжджаємо до хостелів, де проживають українці.
Пропонуємо їм поспілкуватися з психологом. У відповідь зазвичай чуємо, що у них немає психологічних проблем. Притому, що серед них є люди з Бучі, які жили в окупації і бачили жахливі речі. В однієї жінки, наприклад, закатували чоловіка
Ці люди кажуть, що їм не потрібен психолог. І я навіть розумію, чому так. Тому що вони живуть разом, одна одну знають і бояться, що їхні проблеми вийдуть за межі їхнього простору. Тобто це теж питання безпеки. Ці жінки нікому не довіряють. Зокрема, психологам.
А чи є, наприклад, правила, котрі, якщо їх дотримуватися, допоможуть без ліків покращити свій психічний стан?
Є копінг-стратегія, яка довела свою ефективність — почати комусь допомагати. Волонтерити, турбуватись, опікуватись, шукати тих, кому ти можеш допомогти. Наприклад, можна доєднатися до нашої фундації. Це теж форма подолання наслідків стресу. Потрібно говорити з людьми, правильно налаштовуватися, самонавчатися, опановувати щось нове. Мозок слід тренувати. Іноді для заспокоєння достатньо пройтися вулицею.
Часто після консультації я кажу: «Пройдіться ногами, не їдьте транспортом»
І це теж спрацьовує. У кожного свій механізм для опрацювання важкого досвіду. Хтось тікає, хтось завмирає, хтось починає боротися за свободу і незалежність.
Ольга Овчренко:«Багато звернень українських вимушених мігрантів стосуються проживання важких почуттів, втрати сенсу життя, неможливості пристосуватись до змін, туги за домом»
З якими психологічними викликами доведеться боротися психологам і психотерапевтам після закінчення війни?
З багатьма. По-перше, — не прожита, довготривала втрата. По-друге, вже є військові з контузіями, з ПТСР (посттравматичний стресовий розлад) та іншими наслідками досвіду війни. По-третє, буде адаптація сім’ї до ветерана та реадаптація ветерана до мирного життя. Українцям, які будуть повертатися в Україну, теж заново доведеться адаптуватися. Вимушеним мігрантам по поверненню доведеться будувати життя знову з початкової точки. Буде зміна сімейної системи, пов’язана з тим, що діти повиростали, змінились ролі, трансформувались відносини у родині. Чимало дітей втратили своїх батьків і вже ніколи їх не побачать. Викликом також буде значна колективна травма. І тут надія тільки на те, що ми будемо об’єднуватись, а не загострювати ворожнечу. Бо якщо ми станемо порівнювати, говорити, що комусь легше, комусь важче, ми не допоможемо ані собі, ані іншим. Суспільство має бути готовим до значної реконструкції цінностей, зміни тих опор, на які спиралось до війни.
Коли ми, жінки-біженки, почали обговорювати, чи є шкода для організму від багатомісячної відсутності фізичної близькості, виявилось, що майже кожна з нас мала досвід візиту до гінеколога, який замість фахової допомоги пропонував «додати в життя більше сексу» — як універсальні «ліки» від усіх хвороб.
«Частіше двох разів на тиждень — і менструальний цикл налагодиться», «Регулярне статеве життя вирішить проблеми зі шкірою і болем у грудях», а якщо це не допоможе, то «Вам просто треба народити дитину».
Навіть на сайті Міністерства охорони здоров’я України пишуть, що «Вагінальна стимуляція в жінок може блокувати хронічний біль у спині й ногах, зменшити менструальні болі, неприємні відчуття при артриті, а також головний біль». Як науковий доказ при цьому наводять одне-єдине дослідження: чоловіки, які мають статеві стосунки принаймні двічі на тиждень, помирають від серцевих захворювань вдвічі рідше, ніж ті, хто має нерегулярне сексуальне життя. Тож трохи не зрозуміло, хто кого лікує.
Лікарка-гінеколог Наталія Лелюх каже, що колись спеціально вперто шукала доказові публікації про те, що секс корисний для жіночого здоров’я. Бо чула це твердження від жінок: «Одна моя приятелька зустрічалася з чоловіком для секса, називаючи сексуальні стосунки «мої мультивітамінки». Так от фахівчиня теж нічого науково доведеного не знайшла.
З лікарської практики та особистого досвіду Наталія Лелюх стверджує, що найгіршу шкоду здоров'ю можна завдати, якщо займатися сексом і не отримувати від цього задоволення.
Наукові дослідження підтверджують, що від якісного сексу з коханою людиною покращуються настрій, сон, робота серцевої системи, самооцінка і навіть колір шкіри. Підвищується рівень ендорфінів і окситоцину. Іноді регулярне сексуальне задоволення може навіть відкласти симптоми менопаузи.
Разом з тим на сьогоднішній день немає жодних доказів того, що утримання від сексу негативно впливає на здоров'яжінки
Тобто без сексу не розсиплеться жіночий організм, не станеться збій гормонів і не прийде передчасна старість.
— Щиро й олдскульно вважаю, що секс — це про закоханість і про близькість, а не про профілактику варикозу і рахіту, — резюмує лікарка.
Зняти напруження можна і без партнера
— Лякаючи жінок хворобами через брак сексу, деякі медики намагаються зняти з себе відповідальність, — впевнена медична журналістка, біологиня і популяризаторка здорового способу життя Дарка Озерна. — Замість глибокого аналізу причин проблем зі здоров'ям, вони перекладають провину на саму жінку: мовляв, це її спосіб життя є причиною. І радять терміново шукати партнера «для здоров’я», хоча ситуація може бути в якихось фізіологічних причинах.
Фахівчиня з ендокринної гінекології Вікторія Бугро переконана, що статеве напруження, якщо воно є, жінка за відсутності партнера легко може зняти мастурбацією. І це навіть треба робити, щоб напруження не накопичувалось.
Інша справа, що стосунки з чоловіком, партнером не зводяться до зняття напруги. І коли ми говоримо, що нам бракує близькості, то здебільшого маємо на увазі ніжність, насолоду затребуваності й відчуття теплого рідного тіла поруч.
Фактор війни та його вплив на лібідо
— Якщо ти запитаєш мене про секс, чи бракує його мені, — то ні, — каже моя 46-річна подруга Катерина С. Вона з двома дітьми живе в Польщі, чоловік опинився в окупації, зміг вибратися звідти аж через рік, зараз працює на одному з критично важливих підприємств України.
Жінці насамперед бракує всього того, чим є шлюб: просто бути разом, просто засинати поруч в обіймах, просто, щоб «я говорила, а він слухав», вечірніх прогулянок, спільних переглядів фільмів, поділеного на двох побуту, ніжності.
Цього бракує і чоловікам, хоча вони рідше це артикулюють, переконана психологиня, психотерапевтка, консультантка з питань сексуальності Тася Осадча. І часто, коли чоловіки кажуть, що хочуть сексу, йдеться також про оцей світ інтимності та близькості, а не про голий статевий акт.
— Я б подумала, що пристрасть вщухла, — каже Катерина, — бо ми вже не юні закохані. Навіть після розлуки ми не стрибаємо одразу до ліжка. Втім розмовляю з подругами, які молодші за мене на 10-15 років — і у них зараз так само. Коли ходимо до магазину скупитися перед поїздкою додому, жартуємо: треба купити цю звабливу білизну, одягнути на «побачення» з чоловіком. А потім самі із себе сміємося — українських чоловіків трусами не здивуєш.
Проблема в тому, що тривала розлука накладає відбиток на інтимну сферу стосунків.
Коли люди довго не живуть разом, слабшає або втрачається зіграність, відчуття партнера, вміння досягти вершини насолоди під час статевого акту. Щоразу доводиться витрачати час, аби знову звикнути одне до одного
Статус біженки, дружини чи подруги військового — реальність для сотень тисяч українських жінок. Фото: ROMAN PILIPEY/AFP/East News
— У мене після кадрів у Бучі повністю зникло лібідо, я просто не хочу більше секса, наче вимкнулося щось. І я не одна така — від знайомих теж таке чую, — каже ще одна українка Євгенія.
І це природна реакція на сильний стрес від інформації про групові згвалтування, щоденні загибелі, постійну небезпеку і неясність майбутнього.
— На початку повномасштабного вторгнення були поширені дві протилежні реакції: або сильно підвищений сексуальний потяг, про що було соромно говорити, адже «навколо палає, а у мене тільки секс в голові», або навпаки — різке і суттєве зниження лібідо. Жінці для збудження треба відчуття спокою, безпеки, якого складно досягти в ситуації війни. Є індивідуальні особливості, але переважно це працює саме так, — запевняє Тася Осадча.
Разом з тим експертка звертає увагу на те, що за три роки війни проблеми з лібідо можуть мати не тільки психоемоційні причини, але й залежати від цілком конкретних порушень здоров'я.
— Депресія, тривожний розлад, збій роботи щитовидної залози, цукровий діабет — все це може спричинити зниження сексуального потягу. Варто пройти обстеження, аби виключити ці фактори або вилікувати порушення.
Знову відчувати себе бажаною
Жінки, з якими спілкувалися Sestry, розповідають, що бажання інтимної близькості іноді повертається так само раптово й несподівано, як воно зникло на початку повномасштабної війни.
Найчастіше лібідо скаче вгору, коли вирішуються базові побутові питання: з’являється стабільна робота, укладено договір оренди житла, не треба щохвилини думати про гроші, є простір для особистого комфорту й усамітнення
Поверненню бажання сприяють також заняття спортом, пробіжки, прогулянки, йога і медитації, адже знижують рівень стресу й допомагають вивільнити ендорфіни. Не можна це недооцінювати.
А коли бажання повертається, а поїхати до чоловіка в гості неможливо, на допомогу приходять відеозв’язок та різноманітні сексуальні стимулятори — від збуджуючих слів до використання вібратора або вуманайзера, діляться жінки.
Тася Осадча пояснює, що збудження — це умовний рефлекс, який формується у відповідь на певні стимули, але якщо не отримує підкріплення, з часом згасає. Жарт «що не працюється — те атрофується» цілком справедливий для інтимної сфери. «Якщо ми не робимо нічого для активізації сексуального збудження, то закономірно, що лібідо знижується і навіть зникає», — пояснює Осадча.
Природа жіночого збудження та оргазму тонка й примхлива. Війна створює ще більше перешкод, аби жінка могла розкрити свою чуттєвість. Втім цю чуттєвість можна зберегти навіть в умовах війни, якщо піклуватися про себе і свої потреби.
Розмова з коханим замість хатніх справ
— Навіть в умовах комун, гуртожитків і хостелів є ванна, душові, де можна усамітнитися, — продовжує Тася Осадча. — Якщо жінка ділить простір з кимось, то треба домовитися з іншими співмешканками, щоб у кожної був час для усамітнення. Якщо є діти, то коли вони бувають у школі, друзів чи на прогулянці, не варто хапатися в ці вільні хвилини за домашні справи. Хапатися варто за телефон, аби приділити час собі й партнерові. Або просто собі — це теж корисно і допомагає відновити чуттєвість.
Мастурбація, секстинг (пересилка інтимних фото, повідомлень інтимного змісту — Ред.) та секс-іграшки — це те, що може підтримати вогонь навіть на відстані.
Але головне — більше спілкуйтеся. По телефону, з відеозв’язком, через листи чи аудіоповідомлення розповідайте одне одному про свої почуття, емоції, побутові дрібниці. Смійтеся, жартуйте, плачте разом. Щодня. Фліртуйте, згадуйте щасливі миті й плануйте майбутні, разом переглядайте фільми, слухайте одну й ту саму музику, танцюйте і готуйте їжу «на відстані». Підтримуйте емоційний зв'язок. Адже саме він є ключовим у збереженні стосунків на відстані. Саме емоційний зв'язок допомагає зменшити почуття самотності — а це ваш ворог у довгій розлуці. Пам'ятайте: це тимчасово, але це треба пережити. І саме емоційний зв'язок провокує пристрасть і енергію любові — до того ж не тільки до партнера, але й до самого життя.
<frame>Суперово піти на побачення зі собою, почитати наодинці книжку, вирушити у соло-подорож, але часом на зміну хочеться товариства. А де взяти такого, щоб не мріяти, щоб пошвидше пішов?! Знайти «свою» людину — завдання не з найпростіших. Ускладнюється воно у випадку вимушених міґранток, які часто потрапляють у зовсім нові для себе культурні середовища. Sestry.eu попросили українок поділитися своїми історіями онлайн-побачень, побудови стосунків з іноземцями. Про це ми писатимемо у циклі статей про різні країни, наша нова зупинка — Чехія і Болгарія.<frame>
Дисклеймер: це історії кількох десятків жінок, з якими поспілкувалися Sestry.eu. Їхній досвід є особистим і не може сприйматися як соціологічне дослідження щодо всіх чоловіків із країн, згаданих у циклі статей.
Стереотипи та сором’язливість
Чехи, попри те, що їхня країна територіально близька до України, не дуже відкриті до знайомств та життя з українками. Більшість інтернаціональних шлюбів тут укладається з громадянами країн Європейського Союзу, які мають культурні та історичні зв'язки з Чехією. Переважно це Словаччина, Польща, Німеччина.
— Я б навіть сказала, що чехи українок стороняться та трішки побоюються, — говорить 38-річна Ірина (ім'я змінено на прохання героїні — прим. ред.), яка мешкає в Чехії вже кілька років. — Це досить закрита спільнота, яка має чимало упереджень до іноземців. Наприклад, родина мого хлопця-чеха не сприймає мене позитивно, хоча я нічого поганого їм не зробила, маю вищу освіту, працюю за професією. Батько Томаша (імена пари змінено на їхнє прохання — прим. ред.) постійно розповідає йому, що я хочу його обдурити, забрати його майно, що всі українки — аферистки. Навіть каже, що насправді я не розлучена, а просто чекаю, коли зможу перевезти сюди свого українського чоловіка.
Ірина обрала Чехію як країну тимчасового перебування, бо ще до війни познайомилася з чоловіком звідси. Вчила заради нього мову, але коли приїхала, виявилося, що він не готовий до стосунків з українкою. Втім, він допоміг їй облаштуватися та стати на ноги.
— З нинішнім хлопцем я познайомилася оффлайн, — каже дівчина. — Кілька разів перетиналися, він соромився підійти. Вони, здебільшого, сором'язливі, нерішучі (це теж чеська класика). Нещодавно в одній із місцевих груп з’явився допис дуже симпатичного хлопця, який уже десять разів хотів підійти до дівчини, яка працює на касі, але так і не наважився. Тепер вона вже там не працює, а він вирішив розпитати, чи знає хтось, куди вона поділася.
Зблизитися зі своїм чеським хлопцем Ірині вдалося завдяки грі в дартс. Під час гри він розкрився та запропонував зустрічатися. Разом вони вже два роки.
Ірина попереджає, що з чехами треба бути готовою до дивакуватостей, природа яких — сором'язливість.
— Друг мого хлопця попросив познайомити його з українкою, однак місяць боявся до неї підійти. Коли влаштували побачення, він там напився та… вкусив її за шию.
Як і багато столиць, Прага більш мультикультурна. Однак, якщо виїхати у віддаленіші населені пункти, там панує досить нетерпима ситуація щодо культурно відмінних людей, — попереджає дівчина. Хоча на публіці такі думки не озвучуються, у сімейному колі можна почути багато неприємного. Чехи не показуватимуть емоцій, будуть демонстративно люб'язні, але невістці з країн умовного «третього світу» не зрадіють.
— На жаль, українок це теж стосується, бо до повномасштабної війни вони переважно асоціювалися з заробітчанами, — говорить Ірина. — Часто жили скупчено в робочих гуртожитках, мали постійні сварки та бійки, інколи порушували правила і закони. Звісно, не всі так робили, але такі ситуації були більш помітні й створювали загальне враження про націю. Ніхто не звертає уваги на порядну українку, яка з ранку до ночі працює на заводі, щоб заробити гроші. Але всі помічають українців, які напилися в парку й влаштували бійку. Часто маленькі конфлікти роздмухуються політичними силами, яким це з різних причин вигідно.
Стереотипне ставлення часто проявляється навіть у несподіваних ситуаціях. Наприклад, на сайті знайомств можна отримати повідомлення, що з українками чехи не хочуть мати нічого спільного.
Фото: Shutterstock
«Люба, не псуймо статистику»
Попри настороженість чехів до українок, особливої культурної різниці між нами вони не помічають. Чехи не люблять поспішати, завжди все зважують і обдумують, нічого не роблять поспіхом.
За спостереженнями Ірини, чехи мають дуже тривалі стосунки до шлюбу. Інколи зустрічаються до 10 років. Їхні дружини дуже контролюючі, не всі це люблять. У багатьох родинах побутові обов’язки та виховання дітей розподілені порівну.
— У чомусь чехи схожі на українських чоловіків — вони рукасті, дуже хазяйновиті, — каже Ірина. — Багато з них можуть полагодити щось удома. Водночас вони дуже активно залучені у виховання дітей. Наші чоловіки досі менш активно цим займаються. Самі чехи визнають: українці — герої. Багато хто чесно каже, що у випадку війни не пішов би воювати з Росією, боявся б, волів би виїхати чи переховатися. Мій чех щиро каже: «Люба, я б наклав у штани, а ви, українці, дуже сильні й дуже сміливі».
Людям, які категорично проти алкоголю, може бути важко в шлюбі з чехом. Тут люблять випивати, пиво є частиною соціального життя.
— Однак, коли вип’ють, вони не агресивні, — каже дівчина. — Ще одна чудова якість: коли вони щось кажуть, їм можна вірити. Вони не будуть обіцяти того, чого не планують робити. Можливо, є винятки, але мій Томаш — типовий чех, і я бачу це в стосунках інших українок із чехами. Вони відверто скажуть, якщо не планують одружуватися, а не водитимуть за ніс роками. Вони щедрі на подяку і компліменти.
Томаш прийняв мою доньку, і його фраза: «Зробимо дитині кімнату й будемо жити разом» — розтопила моє серце
Бо в Україні багато чоловіків хотіли стосунків зі мною, але ніхто не хотів ураховувати в них мою доньку.
Що тут не дуже: з романтикою й пристрасним сексом, — каже Ірина. За статистикою, секс у чехів в середньому відбувається двічі на місяць. Коли вона пропонує своєму хлопцю частіше, той жартує: «Люба, не псуймо статистику».
Бжоляр, або Болгарська історія одруження, наче з кіно
Шлюб з болгарином Тодором для 44-річної українки Інни — третій. З другим чоловіком, українцем, вона так само познайомилася на сайті знайомств. Розлучилися, бо, як каже, зустрілися дві абсолютно різні людини.
— На захист цього способу знайомств скажу, що й моя мама там знайшла чоловіка в 52 роки після розлучення і живе в щасливому шлюбі вже 13 років.
Після другого розлучення Інну вмовила повернутися на міжнародний сайт знайомств подруга. Вона зробила це без особливого ентузіазму, оскільки останній потенційний партнер шукав «вільні стосунки». Він не написав про це у листуванні, а повідомив при зустрічі.
— Гортаю стрічку, була тоді після важкого ковіду, і на очі потрапило фото бджоляра. Роздивилася, що чоловік старший за мене, але відчувалася в ньому інтелігентна натура навіть у костюмі бджоляра. Поставила вподобайку та забула. Згодом виявилося, що він цього не побачив. Сайт був із платним розширеним функціоналом. Однак моє фото стрічка йому показала пізніше в рекомендаціях.
На півтора місяці Інна припинила користуватися сайтом, а коли повернулася, виявилося, що там купа повідомлень, зокрема й від бджоляра. Виявилося, що він викладач із трьома вищими освітами, професійний музикант. Написав він їй ламаною російською мовою та одразу повідомив, що шукає тільки серйозні стосунки.
— Навіть не розраховувала на швидкість, з якою будуть розвиватися наші стосунки, — розповідає жінка, — наступного дня ми вже говорили по відеозв’язку, а через два тижні він уже стояв на порозі мого рідного міста, що неподалік від Одеси. Спершу швидка зустріч дуже мене налякала.
На що він іронічно відповів: «Добре, тоді нумо ще рік будемо переписуватися, потім два зустрічатимемося, а потім одружимося старими!» І я ризикнула
Вони провели разом два тижні в Одесі, а наприкінці чоловік зробив пропозицію руки та серця. Вони гуляли, зайшли в ювелірну крамничку, де він попросив обрати обручку та запропонував стати його дружиною.
— Продавчині нам аплодували, говорячи, що бачили таке лише в кіно. Через два тижні він поїхав, очікуючи на мій приїзд до Софії. Так я там і залишилася. Через чотири місяці Тодор привіз мого сина, який мешкав на той час з татом. Він сам з’їздив за ним до України на машині, а ще через місяць ми одружилися. Нашому шлюбу вже чотири роки.
Фото: Shutterstock
Не буває чужих дітей
На Одещині, звідки Інна родом, образ болгарів сформований мешканцями Бессарабії, де проживає велика болгарська діаспора. Там досить патріархальний уклад життя з певними непорушними правилами, що зберігаються століттями. Однак сучасні болгари з самої Болгарії дуже відрізняються.
— Вони неспішні, дуже шумні, часто навіть із незнайомими літніми людьми можуть говорити на «ти», не дуже дбають про охайність та порядок, часто не дотримуються слова та обіцянок. Це — з мінусів, але з них можна вивести й плюси: не поспішають — значить, не стресують, не переймаються через дрібниці, живуть «лайтово». Святе — сієста; вдень навіть неввічливо телефонувати, бо людина може спати.
До шлюбів болгари ставляться з обережністю — багато хто живе, як кажуть, без «штампа». Справа в тому, що розлучення не обходиться без суду та великого фінансового тягаря для чоловіків. Після розлучення він може залишитися, як кажуть, «голий-босий та підперезаний». Найстрашніше — без дітей.
Болгари обожнюють своїх і чужих дітей. Тут є культ дитини.
У транспорті немає звички поступатися місцем старшим, але коли заходить дитина навіть десяти років, її можуть посадити замість себе та робити гучні компліменти
— Ображена болгарська жінка — це стихійна сила, — каже Інна. — Може позбавити чоловіка навіть будь-якого контакту з дитиною. Однак ми з Тодором одружилися, інакше я не змогла б залишитися в країні. Та й не ризикнула б без офіційного шлюбу. Вони нормально ставляться до чужих дітей. Є навіть особливі назви для них: «доведен(а)» — син чи донька, яких привезли з іншої країни в іншу родину (мій син Нікіта для Тодора — «доведен син»), і «заварен(а)» — син чи донька, яких ти застала в цій родині, коли до неї переїхала (син Тодора для мене).
Старше покоління досі не сприймає українців як окремий від росіян народ, каже Інна. Багато людей не дуже заглиблюються в історію та не мають широкого кругозору, тому українкам тут непросто. З іншого боку, тут досить комфортно жити — нікому немає діла, як ти одягаєшся чи виглядаєш. Минуле іноді визирає із засуджувальних слів більш старшого покоління або з написів на стінах із вимогою захистити «традиційні цінності».
Балканський дух і помідори замість квітів
Тут є щось східне в ментальності, адже тривалий час Болгарія перебувала під владою Османської імперії. Навіть традиція болгар кивати головою вгору-вниз, коли вони кажуть «ні», а не праворуч-ліворуч, як прийнято у всьому світі, бере своє коріння саме в тому періоді.
Балканський дух проявляється в усьому: болгари поважають свої традиції, родинні зв’язки для них — святе. Інна пояснює, що в мові є багато слів для позначення родинних зв'язків. Навіть для старшого брата та сестри є окремі назви: «батко» і «кака».
— Хто планує їхати до Болгарії заміж, мусить бути готовим до того, що наші мови, попри усталену думку, більш подібні, ніж із російською, але чимало слів при однаковому звучанні мають протилежне або інше значення.
У стосунках болгари трохи скупі, простакуваті, нетерплячі та імпульсивні. Недаремно кажуть, що вони, наче «слов'янські італійці»: можуть перебивати, не дослухати чужу думку до кінця. Це не спроба образити вас, а така особливість культури.
— З болгарином не вийде тривалий час зберігати платонічні стосунки, тримати їх на відстані, «витримувати паузу», — говорить Інна, — та й не зрозуміють вони цього. Вони дуже пристрасні. «Хубава булка» (гарна дівчина) має бути підкореною. Болгарським чоловікам, переважно, треба багато сексу. Вони в цьому витривалі та пристрасні.
Інна каже, що всі неодружені друзі її чоловіка просять познайомити їх з українками. Що приваблює? Краса, чемність, хазяйновитість, відданість, працелюбність. Вони знають, що українка і дім догляне, і на роботу ходитиме
— Місцеві жінки, зазвичай, обирають щось одне: або дім, або роботу, — говорить Інна. — Мені здається, що я б тут видала заміж будь-яку свою подругу, бо болгари впевнені, що українки тільки й мріють про шлюб із ними. Однак жоден середньостатистичний болгарин не уявляє, скільки в українок вимог до комфорту та сервісу. Тут у багатьох сферах, зокрема у стосунках і залицяннях, діє принцип «І так зійде». Романтика у вигляді квітів? Це ж дурна трата грошей! Він краще вам помідорів принесе!
Українки можуть помилятися, вважаючи, що підкорять болгар національною кухнею. Болгари в їжі дуже консервативні. Їх не вразиш ні борщем (хоча можна спробувати), ні галушками. Вони віддані своїй кухні, а вона не для людей зі слабкими нервами. Наприклад, одна з традиційних страв — «шкембе чорба» (суп зі шлунку корови, звареного в молоці) — посіла п’яте місце в рейтингу найогидніших страв світу.
Фото: Shutterstock
Патріотичні Отелло
По-перше, не варто викликати в ньому ревнощі. Не слід очікувати від нього повного пансіону чи перегинати палицю в суперечках — болгари можуть вибухнути зненацька і часто готові до конфлікту. Найголовніше — ніколи не говоріть погано про Болгарію.
Незважаючи на те що болгари часто скаржаться на занепад, їхня країна залишається святинею для кожного жителя, від немовляти до найстаршого дідуся
Болгари дуже пишаються своєю історією і героями, називаючи їхніми іменами школи та інші установи. Більшість болгар, особливо молодь, добре володіють англійською мовою, проте старше покоління болгар переважно знає лише російську.
— Мій чоловік викладає англійську, сам прожив кілька років у США, Південній Кореї та Німеччині, де спілкувався виключно англійською, — каже Інна. — Хоча він знає російську, з перших днів мого перебування в Болгарії відмовився від її використання, щоб я швидше вивчила болгарську. І він мав рацію: вже через рік я вільно спілкувалася болгарською, а через три роки почала викладати болгарську для іноземців. Тепер, як справжній українофіл, мій чоловік просить нас із сином навчити його української і вже досягає успіхів у цьому.
Що стосується побудови довготривалих стосунків із болгарином, пояснює українка, то все індивідуально. Кожного разу, починаючи стосунки, ти очікуєш, що це назавжди. Корективи вносить життя.
— Можливо, це звучить смішно від людей, які неодноразово переживали розлучення, але для мене головне — це спільні цінності та погляди на майбутнє. Незважаючи на культурні розбіжності, ми як сім’я знайшли свою гармонію. Ми любимо і цінуємо одне одного і, головне, бережемо наші стосунки, які аж ніяк не можна назвати нудними. Це додає впевненості в тому, що кожен із нас знайшов те, що шукав.
* Бонус — в останній статті циклу (Польща) будуть поради, які гарантовано допоможуть знайти вам партнера — в Україні, чи за кордоном, завдяки сервісам онлайн-знайомств. Тож підпишіться на наші соцмережі, щоб не пропустити статті циклу: Facebook, Instagram, Telegram. У попередніх матеріалах ми розповідали про Німеччину, Францію, Швецію і Фінляндію, Швейцарію, Британію та Ірландію, Іспанію і Туреччину. Наступного разу ми завітаємо в США та Канаду.
«Привіт, ти дуже гарна. Я тебе кохаю», — таке привітання від першого зустрічного турка у Тіндері, адресоване українці, може легко утвердити на думці, що всі турецькі чоловіки — гультяї, а до стосунків ставляться несерйозно. Це не так. Розібравшись із турецьким менталітетом і вдачею, серед місцевих чоловіків можна знайти хорошу пару і навіть чоловіка для щасливого шлюбу. Доведено моїми знайомими, які ось уже чимало років у турецькому шлюбі.
— Турецькі чоловіки охоче знайомляться з українками, — каже Тетяна. — А нас приваблює їхня емоційність, чітко окреслена чоловіча роль і те, що турки не приховують свого захоплення жіночою красою. Пригадую, я йшла набережною турецького селища, а хлопчик років 10-ти біг за мною і все кричав, яка я красива, бо маю світле волосся. Для цього є пояснення — турки, які зростали у сім’ях із негласним матріархатом, навчені бачити красуню в кожній жінці, а доньки завжди — татові принцеси. Турецькі чоловіки щиро роблять компліменти, тому європейки так люблять курорти на Середземному й Егейському морях — їдуть туди підвищувати власну самооцінку.
Ти можеш погладшати, спухнути від спеки, а турок скаже — ти свіжа, наче пелюстки троянд зранку. В Україні такого нема
До слова, туркені, змалечку залюблені власними татами, мають хороший імунітет до солодких слів залицяльника, а про серйозність намірів роблять висновки лише з дій обранця. І це одне із найважливіших правил стосунків із турецьким чоловіком — насолоджуватися словами, але дивитися на реальні кроки.
— Треба дуже фільтрувати слова про почуття, — застерігає Тетяна. — «Я тебе люблю, ти моя майбутня дружина» — це можна почути і від парубка із серйозними намірами через десять хвилин спілкування, і чути роками від гравця в любов по інтернету, причому без жодного бажання зустрітися з його боку. Така турецька вдача. Що казати, навіть продавець фруктів на базарі легко каже: «Моя любов, ці персики виросли для тебе». Турки — століттями нація красномовних продавців, це в їхній крові.
Турки охоче знайомляться з українками, твердить одна із героїнь
Цікаво, що цей словесний стриптиз можна спробувати пояснити з боку тюркології. Слово «кохання» у турецькій мові має щонайменше три значення і купу відтінків: aşk, sevda і sevgi. «Ашк» — це кохання-вибух, скороминуча пристрасть, щось із турецьких серіалів, коли герої палають емоціями і запалюють все навколо, включно зі знімальною групою. «Севда» — тривале і довге солодке почуття зі старовинних віршів і листів українки Роксолани до султана Сулеймана, доставлених швидкими рисаками просто до його шатра на війні. «Севгі» — світле почуття без жодного «гарячого» підтексту, так і приємній панянці можна освідчитись, і продажі підняти. Тож чи справді закохався у тебе продавець фруктів, а чи просто хоче прилаштувати залежалий товар — здогадайся сама.
Турки — нація красива, цього не забереш. Актори серіалів щороку посідають місця у рейтингах найгарніших чоловіків світу. Турки-чоловіки приємно пахнуть, доглядають за собою і займають черги до перукарів частіше, аніж жінки. У турецькій мові є навіть спеціальний «чоловічий» комплімент «çok yakışıklısın» — «ти дуже красивий, неймовірний». І його чоловіки різного віку приймають без зайвої сором’язливості.
— Мої стосунки з турком були святом, я ніколи не чула стільки гарних слів. Але все зруйнувала його краса, — може тепер сказати Надія, моя одногрупниця з Інституту Юнуса Емре. Зі своїм обранцем вона познайомилася у Києві. — Було нестерпно ловити захоплені погляди наших дівчат на мого хлопця на вулиці, а особливо розуміти, що йому це теж подобається.
Зранку він проводив дві години перед дзеркалом, намащуючи стайлінгом свого неслухняного чуба. Я втомилася від його захоплення собою і розірвала відносини
Червоні прапорці
Знайомлячись із турком в європейському Тіндері й уперше заходячи на територію турецького кохання, не зайве запитати, де його коріння: «Nereli?». Це порада від Дарії, яка одружилася із турком після досвіду нещасливого кохання, — теж із громадянином Турецької республіки:
— Чудове запитання, котре прояснить, звідкіля він родом. Звісно, доля непередбачувана, але раджу орієнтуватися на умовну вертикальну лінію «по Анкарі». На захід від цієї лінії, а особливо у таких містах як Стамбул, Ізмір, Анталія проживатимуть турки, більш зрозуміліші європейкам. На схід — більш традиційні й релігійні турки, курди, лази, заза й інші національності. Наприклад, у традиційному Діярбакирі, переважно населеному курдами, часто синові дружину «сватають» батьки задовго до його повноліття.
Умовний 25-річний чоловік із Туреччини, який має хорошу роботу у Франції, може також мати дружину і трійко дітей на батьківщині, про яку «забуде» сказати на побаченні
Жінки там переважно не працюють, носять хустки, сім’ї живуть кланово. На Чорному морі, в бік Трабзона, загострене поняття честі й досі трапляються випадки вбивства за честь і родової помсти. Як правило, тут не надто дбають про освіту. Серед таких традиційних родичів складно буде відстояти звичні для нас свободи. Утім, бувають винятки — одна моя подруга-філологиня розмовляла із курдом із Діярбакиру про схожість лексики української і курдської мов, наприклад. І співрозмовник легко міг підтримати цю розмову,
Вона познайомилась зі своїм обранцем у Німеччині, в соцмережі. До слова, тут після Першої світової війни утворилася найбільша європейська діаспора турків. За деякими джерелами, нині їх тут проживає більш як 3,5 мільйона. Німецькі турки пильнують свої традиції, сповідують іслам й досі не розчинилися серед місцевого населення, опираючись асиміляції.
— Про серйозні наміри турецького чоловіка я б судила за тим, що він одразу спробує познайомити обраницю з усіма своїми родичами — мамою, бабусею, тіткою, численними племінниками, і покаже усім своїм друзям. Найпоширеніша «лякалка», начебто турок обов’язково примусить прийняти іслам, зав’яже хустку і заявить на своє право мати кількох дружин — це вигадка. Туреччина — світська країна з часів лідера Мустафи-Кемаля Ататюрка, який наділив жінок правами, і сподіваємося, залишиться такою надалі. Так, турок може висловитися із приводу надто короткої спідниці, але це не про традиції, а про ревнощі. Турки — чоловіки, яких ревнощами краще не випробовувати, — ділиться Дарія.
Турки дуже ревниві, розповідає одна з героїнь
Як розійтися?
Турецькі чоловіки дуже гарно залицяються. Дарія розповідає історію, коли турок брав розкішну машину напрокат, аби привабити українку, запрошував у ресторани, дарував величезні букети і вліз у борги. Борг віддавав, уже одружившись зі своєю обраницею:
— Їм важливо справити враження, усе кинути під ноги. До слова, навіть турецький чоловік, який виріс в Європі, рідко коли дозволить своїй дівчині заплатити за себе у ресторані. Пригадую, як уперше дістала гаманець у кафе, щоб внести свою частину суми за десерт.
Хоч ми обоє були студентами, мій хлопець образився і не розмовляв зі мною. Тут ментальність виявилася сильнішою за отримане з народження громадянство
Турецькі чоловіки дуже емоційні — можуть заплакати під час фільму, можуть пліткувати, бурхливо обговорювати політику і любовні походеньки інших. Чого варті спеціальні заклади для чаювання у кожному турецькому місті й селищі, куди немає входу жінкам. За чорним чаєм у склянці й розмовами деякі турки проводять усі вечори.
Натомість українок і загалом європейок турецькі чоловіки часом схильні вважати холодними й навіть грубуватими. Наприклад, їх шокує категорична відмова. Турецький люд рідко каже «ні». На випадок відмови у Туреччині промовляють незмінне «bakalım» — що означає «побачимо», «дасться знати», «на все Божа воля» абощо. Іншими словами, теж «ні», «ніколи», але в екологічній формі — бакалим!
Так само туркам властиво закінчують стосунки — вони ще зізнаються у коханні, але вже забувають подзвонити; кажуть гарні слова — і тут же звинувачують у тому, що дівчина не відповіла достатньо емоційно, а отже, збирається закінчувати відносини. Причина одна — вони не звикли казати «ні» й здатні продовжувати стосунки уже як гру, аж поки обраниці це не набридне.
— Якщо відносини із турком не виходять одразу – скасовуйте симпатію в Тіндері, блокуйте у соцмережах, — радить Дарія. — Інакше він знову повернеться, підсаджуючи на емоційні гойдалки. Не раджу починати стосунки із турком, у якого в друзях десятки слов’янських красунь, котрий звідкілясь знає російську — мову, яка не потрібна йому по роботі. Будьте впевнені, що такий турок розуміє, на якій козі до нас під’їхати, що казати і як маніпулювати. Швидше за все, він займається цим на професійно, колекціонуючи перемоги на любовному фронті.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.