Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Психіка чоловіків у кризових ситуаціях працює на завдання продовження роду. Фото: Pexels
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Оголені нерви та оголені почуття: під час війни сексуальне життя нагадує один суцільний когнітивний дисонанс. З одного боку, спостерігається збільшення лібідо, з іншого — повна відсутність сексуального бажання. Так, психіка чоловіків у кризових ситуаціях працює на завдання продовження роду, а ось для жінки куди важливіше відчуття безпеки. Війна — це жахливий стрес, що впливає на весь організм. А секс є складним ланцюжком реакцій, які запускає наш мозок. З точки зору психології війна це один із найвищих ступенів небезпеки для життя і здоров’я. Гормон стресу кортизол блокує вироблення статевих гормонів. Може відбуватися збій менструального циклу, нестабільна ерекція у чоловіків чи її відсутність.
Що відбувається з нашим сексуальним бажанням та здатністю насолоджуватись близькістю під час війни та як поводитися з партнерами, радить сексолог Юлія Квасниця на порталі Sestry:
Психолог, сексолог, член Європейської, Української та Польської асоціацій транзакційного аналізу, член Польського сексологічного товариства.
Має понад 5 років приватної психологічної практики. 12 років роботи в судовій системі (перша спеціальність юридична).
З березня 2022 року перебуває у Варшаві, працює та продовжує психологічну практику онлайн та офлайн.
R E K L A M A
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
У Варшаві розпочинає роботу новий напрям — психологічна і психіатрична допомога спеціально для українців. З українськими мігрантами працюватимуть не польські фахівці, а висококваліфіковані українські спеціалісти. Про специфіку роботи з іноземцями, недовіру українців до місцевих спеціалістів, а також психологічні травми переселенців, зокрема, дітей — в інтерв’ю з доктором медицини, психіатром і психотерапевтом Варшавського центру Psychokrates Кшиштофом Станішевським.
Кшиштоф Станішевський. Приватний архів
«Біженці найчастіше потребують особливого підходу психологів»
Оксана Щирба: Як виникла ідея відкриття напряму допомоги саме для українців? І чому саме зараз?
Кшиштоф Станішевський: У межах щоденної клінічної практики вже кілька років я консультую людей з України — як тих, хто тимчасово проживає в Польщі, так і тих, хто переїхав сюди назавжди. І саме біженці найчастіше потребують особливого спеціалізованого підходу. Це пов’язано як з реакціями на безпосередні наслідки війни в Україні, так і з труднощами швидкої адаптації до нового життя в Польщі. Додатковим викликом є обмежені можливості швидко опанувати польську мову на високому рівні.
Однією з наших відмінностей від інших центрів є готовність відповідати на потреби в діагностиці, психологічній підтримці та лікуванні українською мовою.
До того ж я неодноразово чув скарги від українців на неякісну психологічну допомогу, зокрема ту, що надається безкоштовно — часто особами без відповідної освіти, досвіду чи супервізійної підтримки. А така допомога, як ми розуміємо, уразливій людині може не лише не допомогти, а й нашкодити. Саме тому для нас дуже важливим є кваліфікація українських фахівців, їхній клінічний досвід, здатність надати професійну, безпечну і мовно комфортну підтримку.
— Які основні психоемоційні виклики стоять перед українцями після еміграції до Польщі? Чим травма вимушеної еміграції відрізняється від еміграції добровільної?
— За моїми спостереженнями, є кілька найчастіших викликів. Існує група емігрантів, які безпосередньо пережили воєнні дії у вигляді бомбардувань, ракетних атак, — особливо мешканці прикордонних регіонів. У таких людей я спостерігав типові симптоми ПТСР.
Найчастіше ми маємо справу з двома головними групами стресогенних чинників. По-перше — травма переїзду. Люди вимушено, через війну, залишили свої домівки, роботу, родичів і переїхали в безпечнішу країну, як-от Польща. По-друге, виклики і труднощі швидкої організації життя в еміграції. Обидва ці зовнішні контексти сприяють виникненню депресивних реакцій, тривожних станів, адаптаційних розладів, неврозів.
— Чимало українців за кордоном, зокрема в Польщі, не довіряють місцевим психологам, психіатрам і соціальним працівникам у державних установах. Це доводять не офіційні опитування, а приватні розмови. Це пов’язано з випадками порушення професійної етики, розголошенням лікарської таємниці, передачею даних соціальним службам або поліції. Також існує бар’єр досвіду — людина, яка не пережила війну і втрат, не завжди здатна зрозуміти того, хто це пережив. Як польські психологи можуть достукатися до українців у таких ситуаціях?
— Недовіра — природна реакція вразливої людини, яка вже зазнала втрат, травм і змушена адаптуватися до нових умов
Ми це чудово розуміємо, тому у нас з українцями працюють українські фахівці — психотерапевти, психіатри, психологи, які не лише володіють мовою, а й глибоко розуміють культурний і емоційний контекст війни, еміграції, втрат.
Ми дуже відповідально ставимося до підбору персоналу. До роботи залучаємо лише справжніх спеціалістів, які мають відповідну освіту, практику, етичну стійкість і високий рівень емпатії. Це дозволяє забезпечити безпеку, на якій будується довіра.
Якщо в будь-якому закладі, що надає психологічну або психіатричну допомогу, порушуються професійна етика або лікарська таємниця, — це окрема проблема, патологія, яка потребує рішучого реагування.
Разом з тим специфіка надання допомоги в межах державної системи охорони здоров’я (наприклад, у відділеннях невідкладної допомоги, приймальних відділеннях, психіатричних стаціонарах) полягає в тому, що туди частіше потрапляють пацієнти з більш тяжкими психічними розладами — як-от психотичні стани, втрата свідомості, тяжка депресія, аутоагресивні чи суїцидальні поведінкові прояви.
Причини таких станів не обов’язково пов’язані безпосередньо з війною чи еміграцією — вони стосуються всіх людей, які живуть у Польщі. Якщо ж психоз трапляється в українця і виникає потреба в госпіталізації, мовний бар’єр є серйозною перешкодою — адже до труднощів спілкування додаються психотичні симптоми, наприклад, галюцинації, втрата зв’язку з реальністю.
У нашій амбулаторній практиці в психіатрично-психотерапевтичному центрі ми зазвичай не лікуємо пацієнтів, які потребують негайної госпіталізації. Ми є комерційним закладом, не фондом, хоча співпрацюємо з окремими фондами. Ми також не пов’язані з Національним фондом охорони здоров’я. Наші двері відкриті для всіх, хто знає, що таке сильна тривога, втрата, вигорання, панічні атаки, ПТСР чи просто потреба в розумінні.
Психологічна допомога потрібна тим, хто знає, що таке втрата. Фото: STRINGER/AFP/East News
— Як розпізнати, що людині слід звернутися до психотерапевта або психіатра? Які тривожні сигнали, крім суїцидальних думок?
— Суїцидальні думки — це вже дуже серйозний сигнал тривоги.
Симптомами, які мають стати причиною звернення за допомогою, є:
втрата здатності радіти дрібницям,
втрата енергії для виконання щоденних обов’язків,
тривожність,
симптоми безсоння,
труднощі з концентрацією,
зміна апетиту,
зниження загальної життєвої ефективності.
Ці симптоми часто вказують на розвиток психічного розладу, хоч і не є настільки очевидними, як уже згадані думки про самогубство.
— У Польщі культура звернення за психологічною допомогою більш розвинена, ніж в Україні. Чимало людей досі вважають, що це як підписатися під тим, що ти — психічно хворий. Не хвилюєтесь, що українці будуть рідко звертатися?
— Уже багато років я спостерігаю зміни у ставленні до психічного здоров’я, передусім у польському суспільстві. Цей процес постійно розвивається, — помітна трансформація відбулася під час пандемії COVID-19.
Окрім ситуації лікар-пацієнт, я також бачу ці зміни в соціально-дружніх контекстах. Наприклад, приблизно 15 років тому під час спортивних виїздів або в неформальному спілкуванні, коли я розповідав про свою професію, часто помічав настороженість або обережність, змішану з цікавістю.
Але в останні роки я дедалі частіше бачу відкритість, навіть гордість людей, які відкрито говорять про користування психіатричною або психотерапевтичною допомогою. Це стає звичним предметом розмов, знаком свідомої турботи про себе в стресових часах, а не причиною для сорому чи ніяковіння. Серед українців я також багаторазово стикався з розумінням важливості такої допомоги, проте одночасно — з обмеженим доступом до стаціонарної терапії українською мовою.
— Однією з психологічних проблем, яка торкається багатьох біженців, особливо тих, хто не планував виїзд, є відчуття зависання між двома світами, труднощі з побудовою майбутнього в новій країні — на відміну від мігрантів за власним вибором. Уряди багатьох країн тільки підсилюють цю тривогу, постійно підкреслюючи, що біженці повинні повертатися, що тимчасовий захист і пільги будуть скасовані…
— Зависання між двома просторами, обмежений і нерегулярний контакт з близькими, які залишилися в Україні, труднощі з організацією життя у вимушеній еміграції — це одні з головних чинників психологічного навантаження і водночас — поле для викликів
Нестабільні умови державної допомоги, а також інформаційні наративи, що циркулюють у громадах і соціальних мережах, очевидно, ускладнюють досягнення відчуття безпеки, а отже, — й базової психічної рівноваги та внутрішнього спокою.
Однак, підтримка у формі фармакотерапії, психологічної допомоги, консультування, кризових інтервенцій створює можливості для пом’якшення внутрішньопсихічних наслідків зовнішньої дійсності.
«Біль дітей з України часто не кричить, а мовчить»
— Розкажіть про дітей-біженців. Вони зростають у тривозі й страху. Чи відрізняються вони психологічно від своїх польських однолітків? Якщо так, то чим саме? Як це може вплинути на їхнє майбутнє?
— Звісно, діти-біженці відрізняються від своїх польських однолітків — передусім досвідом. Дорослішати в тіні війни — це дорослішати у світі, де раптово зникло відчуття безпеки, передбачуваності, стабільності. Навіть якщо дитина фізично перебуває в безпечному місці — у Польщі, її психіка часто й далі «живе» в тому страху, у тій втраті.
Дівчинка дбає про свою молодшу сестру — біля дитячої лікарні «Охматдит», в яку влучили російські ракети, Київ, 8 липня 2024 року. Фото: Evgeniy Maloletka/Associated Press/East News
Чимало українських дітей пережили травму: втрату близьких, дому, розлуку з батьком чи братами й сестрами, життя в підвалі або втечу під обстрілами. Вони часто емоційно зріліші за своїх однолітків, але водночас — більш напружені, насторожені, замкнені або — навпаки — надмірно збуджені. Це не означає, що ці діти «гірші» — вони просто несуть із собою величезний багаж, з яким їм іноді важко бути просто дітьми. Якщо вони не отримають належної психологічної підтримки, це може вплинути на їхнє доросле життя: можуть виникнути труднощі у стосунках, у довірі, у відчутті власної цінності.
Саме тому в нашому центрі ми також відкрили спеціальний напрямок психологічної допомоги для українських родин. Ми працюємо над тим, щоб травма не стала перешкодою, а точкою, з якої можна будувати нову силу.
— Які методи або підходи у психологічній роботі найефективніші для дітей-біженців, які пережили травматичний досвід? Чи є якісь відмінності в терапії з дітьми з України, порівняно з іншими країнами?
— У роботі з дітьми-біженцями, які пережили травму, найефективнішими є ті підходи, які враховують не лише психіку, а й тіло, стосунки, культуру. Часто це інтегративна терапія — поєднання елементів когнітивно-поведінкової терапії (CBT), терапії травми, роботи через гру, арттерапії, а також тілесно орієнтованих методів, як-от TRE (Tension & Trauma Releasing Exercises) чи mindfulness для дітей.
У випадку дітей з України ми іноді бачимо дещо інший емоційний ландшафт. Вони часто тримають усе «в собі», ніби внутрішньо мобілізовані. Їхній біль часом не кричить — він мовчить. Це може бути результатом як особистого, так і колективного досвіду поколінь. Тому дуже важливо створити для дитини не просто безпечний простір, а й атмосферу глибокої довіри, поваги до її історії.
Також варто згадати про внутрішню замкненість саме в шкільному середовищі — серед інших дітей. Це проявляється не лише в емоційній закритості, а й у повідомленнях про гіперактивність, яка «реалізується» в навчальному контексті, у груповій взаємодії
Водночас багато дітей демонструють виняткову здатність до поглинання нової інформації, велику відкритість до навчання і бажання відкривати для себе нове — попри травматичний досвід.
Це важливий ресурс, на який варто спиратись у терапевтичній та освітній роботі. Також у терапії важливо враховувати мовний бар’єр, культурні особливості виховання й навіть ставлення до самої ідеї психотерапії в родині. Наприклад, батьки можуть недооцінювати потребу дитини у психологічній допомозі, бо самі не мають досвіду такого виду підтримки.
— Чи помічаєте ви у дітей-біженців з України якісь внутрішні ресурси або риси, що допомагають їм адаптуватися попри травматичний досвід? Що може підтримати їхню стійкість?
— Я часто бачу в цих дітях вражаючу внутрішню силу. Вони надзвичайно адаптивні, часто відповідальні не за віком. Вони вже з ранніх років мають досвід втрати дому, близьких, стабільності — і водночас в них можна побачити глибоке розуміння важливості підтримки, зв’язку, співпереживання.
Один з головних ресурсів — це зв’язок з родиною. Навіть якщо один з батьків фізично відсутній (наприклад, залишився в Україні), дитина часто відчуває його моральну присутність, пам’ятає про сенси, які тримають родину разом. Також важливою опорою є мова, звички, ритуали — наприклад, українські казки, музика, їжа вдома
Підтримати стійкість дитини можуть:
• стабільність у повсякденному житті (розклад, рутина, передбачуваність), • дорослі, яким можна довіряти, • можливість висловлювати емоції через творчість, гру, рух, • визнання її досвіду — не замовчування, а м’яке проговорення.
— Як проявляється оця дорослість дітей-біженців, про яку ви згадали?
— Це одна з найбільш зворушливих і водночас тривожних тем. Багато дітей-біженців, особливо старшого віку, ніби «виходять» зі свого дитинства. Вони надто рано вчаться приймати складні рішення, піклуватися про молодших, підтримувати маму, розуміти дорослий світ — хоча ще самі діти.
Я пам’ятаю двох таких дітей: дівчинку 13 років і хлопчика 15 років. Обоє приходили на терапевтичні зустрічі з мамами, але поводилися так, ніби це вони за все відповідають.
Дівчинка активно розповідала про те, які документи вже заповнені, які ще потрібно подати. Вона відповідала замість мами й намагалася контролювати процес.
Коли я спитав про її власні почуття, вона довго мовчала, а потім сказала: «Я не маю часу плакати. Мама й так сама все тягне»
Хлопець допомагав мамі говорити польською, втручався в розмову, коли вона не могла чітко сформулювати думку. Він казав, що сам ходить до магазину, готує собі просту їжу, бо мама довго працює.
Він запитав мене, чи я можу навчити його «не хвилюватися, коли мама довго не дзвонить»
Це яскраві приклади того, як діти беруть на себе відповідальність за дорослих. Це не просто зрілість — це глибока емоційна перебудова. І тут завдання терапії — допомогти дитині повернути собі дитинство: дати дозвіл боятися, гратися, сумувати, просити про підтримку.
Таке «внутрішнє дорослішання» часто призводить до емоційного вигорання, замкненості, проблем з тілесністю. Але воно також свідчить про глибокі ресурси дитини
Наше завдання — створити простір, де навіть найсильніша дитина може побути слабкою й відчути, що про неї подбають — без вимог і очікувань.
322 випадки сексуального насильства, пов'язаного з воєнним конфліктом, офіційно зафіксовано в Україні офісом Генерального прокурора на кінець 2024 року. Але всі розуміють: реальна цифра набагато, шокуюче більша. За словами Катерини Левченко, урядової уповноваженої з питань гендерної політики, за кожним встановленим випадком сексуального насильства стоїть ще щонайменше десяток, про які не повідомили — через занадто сильну травматизацію, страх осуду, незнання, куди звернутися за допомогою, а також відсутність гарантій, що винні будуть покарані.
Спеціальна представниця Генерального секретаря ООН з питань сексуального насильства у конфліктах Праміла Паттен, аналізуючи ситуацію в Україні, зазначила, що вік постраждалих від сексуального насильства становить від 4 (!) до 82 років, і жертвами є здебільшого жінки й дівчата.
Жінки, які зазнали сексуального насилля, часто відчувають глибокий сором, провину, страх, відокремленість від суспільства й недовіру до світу
«Рідні просили не народжувати дитину від окупанта»
Рідне село Ольги (ім'я змінене з етичних міркувань та задля безпеки жінки) на Донеччині російська армія окупувала на початку березня 2022 року. Жінка та двоє її неповнолітніх дітей жили у приватному будинку. Загарбники стали заїздити до Ольги на подвір’я, заходили в хату і казали готувати їм їжу. Так тривало близько місяця.
Далі, погрожуючи викрасти дітей, російські військові почали вдаватися до сексуального насилля над жінкою. Зґвалтування стали щоденними. Не маючи доступу до медичної допомоги на окупованій території, Ользі доводилося самостійно справлятися з пережитим.
Мати двох дітей розуміла небезпеку ситуації і постійно шукала волонтерів, які б допомогли їм виїхати. На щастя, зрештою це вдалося. До підконтрольної Україні територій вони діставалися довгих чотири дні. Вже в безпечному місці Ольга дізналась, що вагітна. Рідні вмовляли позбутися дитини від окупанта, втім жінка обрала дати дитині життя — у неї народилась донька.
Тривалий час Ольга працює з фахівцями проєкту GIDNA. Як вона зізнається, робота з психологом допомагає їй «не з’їхати з глузду», витримувати сильний соціальний тиск і продовжувати піклуватися про дітей.
Cпеціалісти проєкту GIDNA фонду Future for Ukraine надають анонімну й безоплатну психологічну допомогу жінкам, які пережили сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом. Або були його свідками.
Як саме допомагають жінкам — жертвам сексуального насильства?
Коли людина проживає подію, інформація про пережите відкладається в мозку, проходить переробку і перетворюється на життєвий досвід. Але якщо подія занадто травмуюча чи має повторювальний характер, ефективної переробки може не відбутися. Наче файли зависають у комп'ютері, негативні події застрягають у мозку і «вилазять» потім нічними жахіттями, флешбеками, навязливими думками, не дають нормально жити далі.
Як і коли події обробляються мозком? Здебільшого уві сні (ви напевно спостерігали за стадією руху очей сплячого). Тож науковці вирішили: чому б не використати такі самі рухи очима, щоб допомогти мозку «переварити» інформацію, яка «застрягла»? В основі метода EMBR (Eye Movement Desensibilization and Reprocessing) лежить самозцілення психіки: під час сеансу терапевт просить людину згадати травматичну подію і водночас виконати серію рухів очима. У процесі такої роботи негативні емоції поступово слабшають, а спогад стає менш болісним.
Опрацювання психотравми відбувається за допомогою руху очей
Кураторка проєкту Анна Грубая розповідає, що пережити травму, пов'язану з насиллям, наодинці надзвичайно складно, адже психіка часто не здатна самостійно впоратися з наслідками таких подій. Саме тому ефективні методи терапії, зокрема, EMDR, стають ключем до відновлення — вони допомагають поступово звільнитися від болючих спогадів і повернути жінці її внутрішню опору, силу і бажання жити.
«EMDR — спеціалізована терапія, що поєднує ефективні елементи різних терапевтичних підходів і допомагає мозку обробити травматичні спогади, зменшити їхній емоційний вплив», — додає психологиня GIDNA Наталія Молочинська.
Метод EMDR розроблений Френсін Шапіро в 1987 році. Відтоді і дотепер він широко використовується для лікування наслідків гострих травматичних подій.
EMDR застосовують при лікуванні ПТСР, тривожних розладів, панічних атак, депресії, фобій, травматичних досвідів після полону, аварій, катастроф і наслідків насильства, — зокрема, сексуального.
Психологи проєкту GIDNA підтверджують, що EMDR-протокол став найефективнішим методом у роботі з жінками, які зазнали зґвалтувань
Сьогодні EMDR визнаний ефективним методом терапії постравматичного стресового розладу Всесвітньою організацією охорони здоров’я й Американською психологічною асоціацією (APA) і активно застосовується в роботі з жертвами насильства, ветеранами війни та людьми, що пережили тяжкі втрати.
«Це потужний інструмент, який допомагає жінкам впоратися з травмою і стресом, змінюючи емоційну реакцію на спогади, які травмували. Під час терапії жінки не тільки проговорюють свої переживання, вони активно працюють з ними на рівні нервової системи. Метод дозволяє швидше й глибше відновити емоційну рівновагу, знизити рівень тривоги і страху, відновити почуття безпеки», — коментує Наталя Присажнюк, психологиня GIDNA.
Ще одна психологиня GIDNA Марина Кузьмин пояснює ефективність протоколу EMDR тим, що він активує природну здатність мозку до переробки травматичної інформації: «Цей підхід базується на чітких протоколах і дозволяє отримувати стабільні результати навіть за відносно короткий період часу».
— Як кураторка проєкту я використовую травмо-фокусований підхід в роботі з жінками, які пережили сексуальне насильство під час війни, — пояснює Анна Грубая. — З огляду на стан жінки, дуже важливо визначитися з комплексом заходів, які необхідно застосовувати в терапії. Це може бути когнітивно-процесуальний протокол, EMDR-протокол, часом необхідно стабілізувати жінку протоколом ISP, якщо її стан кризовий. Лише після пропрацювання таких кризових станів і надання нагальної психологічної допомоги, можна інтегрувати в роботу техніки майндфулнес для того, аби вчити жінку жити тут і зараз.
Адже тривога народжується саме тоді, коли ми або застряємо в минулому, або весь час тікаємо думками в майбутнє
Психотерапевти проєкту GIDNA почали застосовувати найдієвіший у світі протокол EMDR у роботі з жінками, які постраждали від сексуального насильства
«Ми працювали над тим, щоб я змогла знову відчути радість»
Один з важливих ефектів терапії EMDR — зниження почуття провини та сорому, коли жінка перестає звинувачувати себе в тому, що сталося.
«Я відчувала сильну провину за те, що сталося, це не давало мені спокою. Здавалось, я втратила частину себе. Поступово зрозуміла, що ця провина — не моя відповідальність, і навчилась приймати себе. Ми працювали над тим, щоб я змогла знову відчути радість від маленьких речей і дозволила собі мріяти про майбутнє», — зізнається одна з учасниць проєкту GIDNA.
Надважливим для жінки, яка пережила сексуальне насильство, є повернення відчуття контролю над власним життям і можливості бачити перспективи. Терапія сприяє зменшенню кількості або зникненню флешбеків і нічних жахіть.
Ще одна учасниця проєкту, постраждала від сексуального насильства окупантів, ділиться:
— Робота з психотерапевтом стала моїм порятунком у найважчий період життя. Я постійно відчувала тривогу, яка не дозволяла мені нормально спати й жити. Зустрічі допомогли мені навчитися розуміти свої емоції, а не тікати від них. Ми багато працювали над техніками заспокоєння.
Вперше за довгий час після того, що сталося, я нарешті відчула внутрішній спокій
Коли ми, жінки-біженки, почали обговорювати, чи є шкода для організму від багатомісячної відсутності фізичної близькості, виявилось, що майже кожна з нас мала досвід візиту до гінеколога, який замість фахової допомоги пропонував «додати в життя більше сексу» — як універсальні «ліки» від усіх хвороб.
«Частіше двох разів на тиждень — і менструальний цикл налагодиться», «Регулярне статеве життя вирішить проблеми зі шкірою і болем у грудях», а якщо це не допоможе, то «Вам просто треба народити дитину».
Навіть на сайті Міністерства охорони здоров’я України пишуть, що «Вагінальна стимуляція в жінок може блокувати хронічний біль у спині й ногах, зменшити менструальні болі, неприємні відчуття при артриті, а також головний біль». Як науковий доказ при цьому наводять одне-єдине дослідження: чоловіки, які мають статеві стосунки принаймні двічі на тиждень, помирають від серцевих захворювань вдвічі рідше, ніж ті, хто має нерегулярне сексуальне життя. Тож трохи не зрозуміло, хто кого лікує.
Лікарка-гінеколог Наталія Лелюх каже, що колись спеціально вперто шукала доказові публікації про те, що секс корисний для жіночого здоров’я. Бо чула це твердження від жінок: «Одна моя приятелька зустрічалася з чоловіком для секса, називаючи сексуальні стосунки «мої мультивітамінки». Так от фахівчиня теж нічого науково доведеного не знайшла.
З лікарської практики та особистого досвіду Наталія Лелюх стверджує, що найгіршу шкоду здоров'ю можна завдати, якщо займатися сексом і не отримувати від цього задоволення.
Наукові дослідження підтверджують, що від якісного сексу з коханою людиною покращуються настрій, сон, робота серцевої системи, самооцінка і навіть колір шкіри. Підвищується рівень ендорфінів і окситоцину. Іноді регулярне сексуальне задоволення може навіть відкласти симптоми менопаузи.
Разом з тим на сьогоднішній день немає жодних доказів того, що утримання від сексу негативно впливає на здоров'яжінки
Тобто без сексу не розсиплеться жіночий організм, не станеться збій гормонів і не прийде передчасна старість.
— Щиро й олдскульно вважаю, що секс — це про закоханість і про близькість, а не про профілактику варикозу і рахіту, — резюмує лікарка.
Зняти напруження можна і без партнера
— Лякаючи жінок хворобами через брак сексу, деякі медики намагаються зняти з себе відповідальність, — впевнена медична журналістка, біологиня і популяризаторка здорового способу життя Дарка Озерна. — Замість глибокого аналізу причин проблем зі здоров'ям, вони перекладають провину на саму жінку: мовляв, це її спосіб життя є причиною. І радять терміново шукати партнера «для здоров’я», хоча ситуація може бути в якихось фізіологічних причинах.
Фахівчиня з ендокринної гінекології Вікторія Бугро переконана, що статеве напруження, якщо воно є, жінка за відсутності партнера легко може зняти мастурбацією. І це навіть треба робити, щоб напруження не накопичувалось.
Інша справа, що стосунки з чоловіком, партнером не зводяться до зняття напруги. І коли ми говоримо, що нам бракує близькості, то здебільшого маємо на увазі ніжність, насолоду затребуваності й відчуття теплого рідного тіла поруч.
Фактор війни та його вплив на лібідо
— Якщо ти запитаєш мене про секс, чи бракує його мені, — то ні, — каже моя 46-річна подруга Катерина С. Вона з двома дітьми живе в Польщі, чоловік опинився в окупації, зміг вибратися звідти аж через рік, зараз працює на одному з критично важливих підприємств України.
Жінці насамперед бракує всього того, чим є шлюб: просто бути разом, просто засинати поруч в обіймах, просто, щоб «я говорила, а він слухав», вечірніх прогулянок, спільних переглядів фільмів, поділеного на двох побуту, ніжності.
Цього бракує і чоловікам, хоча вони рідше це артикулюють, переконана психологиня, психотерапевтка, консультантка з питань сексуальності Тася Осадча. І часто, коли чоловіки кажуть, що хочуть сексу, йдеться також про оцей світ інтимності та близькості, а не про голий статевий акт.
— Я б подумала, що пристрасть вщухла, — каже Катерина, — бо ми вже не юні закохані. Навіть після розлуки ми не стрибаємо одразу до ліжка. Втім розмовляю з подругами, які молодші за мене на 10-15 років — і у них зараз так само. Коли ходимо до магазину скупитися перед поїздкою додому, жартуємо: треба купити цю звабливу білизну, одягнути на «побачення» з чоловіком. А потім самі із себе сміємося — українських чоловіків трусами не здивуєш.
Проблема в тому, що тривала розлука накладає відбиток на інтимну сферу стосунків.
Коли люди довго не живуть разом, слабшає або втрачається зіграність, відчуття партнера, вміння досягти вершини насолоди під час статевого акту. Щоразу доводиться витрачати час, аби знову звикнути одне до одного
Статус біженки, дружини чи подруги військового — реальність для сотень тисяч українських жінок. Фото: ROMAN PILIPEY/AFP/East News
— У мене після кадрів у Бучі повністю зникло лібідо, я просто не хочу більше секса, наче вимкнулося щось. І я не одна така — від знайомих теж таке чую, — каже ще одна українка Євгенія.
І це природна реакція на сильний стрес від інформації про групові згвалтування, щоденні загибелі, постійну небезпеку і неясність майбутнього.
— На початку повномасштабного вторгнення були поширені дві протилежні реакції: або сильно підвищений сексуальний потяг, про що було соромно говорити, адже «навколо палає, а у мене тільки секс в голові», або навпаки — різке і суттєве зниження лібідо. Жінці для збудження треба відчуття спокою, безпеки, якого складно досягти в ситуації війни. Є індивідуальні особливості, але переважно це працює саме так, — запевняє Тася Осадча.
Разом з тим експертка звертає увагу на те, що за три роки війни проблеми з лібідо можуть мати не тільки психоемоційні причини, але й залежати від цілком конкретних порушень здоров'я.
— Депресія, тривожний розлад, збій роботи щитовидної залози, цукровий діабет — все це може спричинити зниження сексуального потягу. Варто пройти обстеження, аби виключити ці фактори або вилікувати порушення.
Знову відчувати себе бажаною
Жінки, з якими спілкувалися Sestry, розповідають, що бажання інтимної близькості іноді повертається так само раптово й несподівано, як воно зникло на початку повномасштабної війни.
Найчастіше лібідо скаче вгору, коли вирішуються базові побутові питання: з’являється стабільна робота, укладено договір оренди житла, не треба щохвилини думати про гроші, є простір для особистого комфорту й усамітнення
Поверненню бажання сприяють також заняття спортом, пробіжки, прогулянки, йога і медитації, адже знижують рівень стресу й допомагають вивільнити ендорфіни. Не можна це недооцінювати.
А коли бажання повертається, а поїхати до чоловіка в гості неможливо, на допомогу приходять відеозв’язок та різноманітні сексуальні стимулятори — від збуджуючих слів до використання вібратора або вуманайзера, діляться жінки.
Тася Осадча пояснює, що збудження — це умовний рефлекс, який формується у відповідь на певні стимули, але якщо не отримує підкріплення, з часом згасає. Жарт «що не працюється — те атрофується» цілком справедливий для інтимної сфери. «Якщо ми не робимо нічого для активізації сексуального збудження, то закономірно, що лібідо знижується і навіть зникає», — пояснює Осадча.
Природа жіночого збудження та оргазму тонка й примхлива. Війна створює ще більше перешкод, аби жінка могла розкрити свою чуттєвість. Втім цю чуттєвість можна зберегти навіть в умовах війни, якщо піклуватися про себе і свої потреби.
Розмова з коханим замість хатніх справ
— Навіть в умовах комун, гуртожитків і хостелів є ванна, душові, де можна усамітнитися, — продовжує Тася Осадча. — Якщо жінка ділить простір з кимось, то треба домовитися з іншими співмешканками, щоб у кожної був час для усамітнення. Якщо є діти, то коли вони бувають у школі, друзів чи на прогулянці, не варто хапатися в ці вільні хвилини за домашні справи. Хапатися варто за телефон, аби приділити час собі й партнерові. Або просто собі — це теж корисно і допомагає відновити чуттєвість.
Мастурбація, секстинг (пересилка інтимних фото, повідомлень інтимного змісту — Ред.) та секс-іграшки — це те, що може підтримати вогонь навіть на відстані.
Але головне — більше спілкуйтеся. По телефону, з відеозв’язком, через листи чи аудіоповідомлення розповідайте одне одному про свої почуття, емоції, побутові дрібниці. Смійтеся, жартуйте, плачте разом. Щодня. Фліртуйте, згадуйте щасливі миті й плануйте майбутні, разом переглядайте фільми, слухайте одну й ту саму музику, танцюйте і готуйте їжу «на відстані». Підтримуйте емоційний зв'язок. Адже саме він є ключовим у збереженні стосунків на відстані. Саме емоційний зв'язок допомагає зменшити почуття самотності — а це ваш ворог у довгій розлуці. Пам'ятайте: це тимчасово, але це треба пережити. І саме емоційний зв'язок провокує пристрасть і енергію любові — до того ж не тільки до партнера, але й до самого життя.
<frame>Суперово піти на побачення зі собою, почитати наодинці книжку, вирушити у соло-подорож, але часом на зміну хочеться товариства. А де взяти такого, щоб не мріяти, щоб пошвидше пішов?! Знайти «свою» людину — завдання не з найпростіших. Ускладнюється воно у випадку вимушених міґранток, які часто потрапляють у зовсім нові для себе культурні середовища. Sestry.eu попросили українок поділитися своїми історіями онлайн-побачень, побудови стосунків з іноземцями. Про це ми писатимемо у циклі статей про різні країни, наша нова зупинка — Чехія і Болгарія.<frame>
Дисклеймер: це історії кількох десятків жінок, з якими поспілкувалися Sestry.eu. Їхній досвід є особистим і не може сприйматися як соціологічне дослідження щодо всіх чоловіків із країн, згаданих у циклі статей.
Стереотипи та сором’язливість
Чехи, попри те, що їхня країна територіально близька до України, не дуже відкриті до знайомств та життя з українками. Більшість інтернаціональних шлюбів тут укладається з громадянами країн Європейського Союзу, які мають культурні та історичні зв'язки з Чехією. Переважно це Словаччина, Польща, Німеччина.
— Я б навіть сказала, що чехи українок стороняться та трішки побоюються, — говорить 38-річна Ірина (ім'я змінено на прохання героїні — прим. ред.), яка мешкає в Чехії вже кілька років. — Це досить закрита спільнота, яка має чимало упереджень до іноземців. Наприклад, родина мого хлопця-чеха не сприймає мене позитивно, хоча я нічого поганого їм не зробила, маю вищу освіту, працюю за професією. Батько Томаша (імена пари змінено на їхнє прохання — прим. ред.) постійно розповідає йому, що я хочу його обдурити, забрати його майно, що всі українки — аферистки. Навіть каже, що насправді я не розлучена, а просто чекаю, коли зможу перевезти сюди свого українського чоловіка.
Ірина обрала Чехію як країну тимчасового перебування, бо ще до війни познайомилася з чоловіком звідси. Вчила заради нього мову, але коли приїхала, виявилося, що він не готовий до стосунків з українкою. Втім, він допоміг їй облаштуватися та стати на ноги.
— З нинішнім хлопцем я познайомилася оффлайн, — каже дівчина. — Кілька разів перетиналися, він соромився підійти. Вони, здебільшого, сором'язливі, нерішучі (це теж чеська класика). Нещодавно в одній із місцевих груп з’явився допис дуже симпатичного хлопця, який уже десять разів хотів підійти до дівчини, яка працює на касі, але так і не наважився. Тепер вона вже там не працює, а він вирішив розпитати, чи знає хтось, куди вона поділася.
Зблизитися зі своїм чеським хлопцем Ірині вдалося завдяки грі в дартс. Під час гри він розкрився та запропонував зустрічатися. Разом вони вже два роки.
Ірина попереджає, що з чехами треба бути готовою до дивакуватостей, природа яких — сором'язливість.
— Друг мого хлопця попросив познайомити його з українкою, однак місяць боявся до неї підійти. Коли влаштували побачення, він там напився та… вкусив її за шию.
Як і багато столиць, Прага більш мультикультурна. Однак, якщо виїхати у віддаленіші населені пункти, там панує досить нетерпима ситуація щодо культурно відмінних людей, — попереджає дівчина. Хоча на публіці такі думки не озвучуються, у сімейному колі можна почути багато неприємного. Чехи не показуватимуть емоцій, будуть демонстративно люб'язні, але невістці з країн умовного «третього світу» не зрадіють.
— На жаль, українок це теж стосується, бо до повномасштабної війни вони переважно асоціювалися з заробітчанами, — говорить Ірина. — Часто жили скупчено в робочих гуртожитках, мали постійні сварки та бійки, інколи порушували правила і закони. Звісно, не всі так робили, але такі ситуації були більш помітні й створювали загальне враження про націю. Ніхто не звертає уваги на порядну українку, яка з ранку до ночі працює на заводі, щоб заробити гроші. Але всі помічають українців, які напилися в парку й влаштували бійку. Часто маленькі конфлікти роздмухуються політичними силами, яким це з різних причин вигідно.
Стереотипне ставлення часто проявляється навіть у несподіваних ситуаціях. Наприклад, на сайті знайомств можна отримати повідомлення, що з українками чехи не хочуть мати нічого спільного.
Фото: Shutterstock
«Люба, не псуймо статистику»
Попри настороженість чехів до українок, особливої культурної різниці між нами вони не помічають. Чехи не люблять поспішати, завжди все зважують і обдумують, нічого не роблять поспіхом.
За спостереженнями Ірини, чехи мають дуже тривалі стосунки до шлюбу. Інколи зустрічаються до 10 років. Їхні дружини дуже контролюючі, не всі це люблять. У багатьох родинах побутові обов’язки та виховання дітей розподілені порівну.
— У чомусь чехи схожі на українських чоловіків — вони рукасті, дуже хазяйновиті, — каже Ірина. — Багато з них можуть полагодити щось удома. Водночас вони дуже активно залучені у виховання дітей. Наші чоловіки досі менш активно цим займаються. Самі чехи визнають: українці — герої. Багато хто чесно каже, що у випадку війни не пішов би воювати з Росією, боявся б, волів би виїхати чи переховатися. Мій чех щиро каже: «Люба, я б наклав у штани, а ви, українці, дуже сильні й дуже сміливі».
Людям, які категорично проти алкоголю, може бути важко в шлюбі з чехом. Тут люблять випивати, пиво є частиною соціального життя.
— Однак, коли вип’ють, вони не агресивні, — каже дівчина. — Ще одна чудова якість: коли вони щось кажуть, їм можна вірити. Вони не будуть обіцяти того, чого не планують робити. Можливо, є винятки, але мій Томаш — типовий чех, і я бачу це в стосунках інших українок із чехами. Вони відверто скажуть, якщо не планують одружуватися, а не водитимуть за ніс роками. Вони щедрі на подяку і компліменти.
Томаш прийняв мою доньку, і його фраза: «Зробимо дитині кімнату й будемо жити разом» — розтопила моє серце
Бо в Україні багато чоловіків хотіли стосунків зі мною, але ніхто не хотів ураховувати в них мою доньку.
Що тут не дуже: з романтикою й пристрасним сексом, — каже Ірина. За статистикою, секс у чехів в середньому відбувається двічі на місяць. Коли вона пропонує своєму хлопцю частіше, той жартує: «Люба, не псуймо статистику».
Бжоляр, або Болгарська історія одруження, наче з кіно
Шлюб з болгарином Тодором для 44-річної українки Інни — третій. З другим чоловіком, українцем, вона так само познайомилася на сайті знайомств. Розлучилися, бо, як каже, зустрілися дві абсолютно різні людини.
— На захист цього способу знайомств скажу, що й моя мама там знайшла чоловіка в 52 роки після розлучення і живе в щасливому шлюбі вже 13 років.
Після другого розлучення Інну вмовила повернутися на міжнародний сайт знайомств подруга. Вона зробила це без особливого ентузіазму, оскільки останній потенційний партнер шукав «вільні стосунки». Він не написав про це у листуванні, а повідомив при зустрічі.
— Гортаю стрічку, була тоді після важкого ковіду, і на очі потрапило фото бджоляра. Роздивилася, що чоловік старший за мене, але відчувалася в ньому інтелігентна натура навіть у костюмі бджоляра. Поставила вподобайку та забула. Згодом виявилося, що він цього не побачив. Сайт був із платним розширеним функціоналом. Однак моє фото стрічка йому показала пізніше в рекомендаціях.
На півтора місяці Інна припинила користуватися сайтом, а коли повернулася, виявилося, що там купа повідомлень, зокрема й від бджоляра. Виявилося, що він викладач із трьома вищими освітами, професійний музикант. Написав він їй ламаною російською мовою та одразу повідомив, що шукає тільки серйозні стосунки.
— Навіть не розраховувала на швидкість, з якою будуть розвиватися наші стосунки, — розповідає жінка, — наступного дня ми вже говорили по відеозв’язку, а через два тижні він уже стояв на порозі мого рідного міста, що неподалік від Одеси. Спершу швидка зустріч дуже мене налякала.
На що він іронічно відповів: «Добре, тоді нумо ще рік будемо переписуватися, потім два зустрічатимемося, а потім одружимося старими!» І я ризикнула
Вони провели разом два тижні в Одесі, а наприкінці чоловік зробив пропозицію руки та серця. Вони гуляли, зайшли в ювелірну крамничку, де він попросив обрати обручку та запропонував стати його дружиною.
— Продавчині нам аплодували, говорячи, що бачили таке лише в кіно. Через два тижні він поїхав, очікуючи на мій приїзд до Софії. Так я там і залишилася. Через чотири місяці Тодор привіз мого сина, який мешкав на той час з татом. Він сам з’їздив за ним до України на машині, а ще через місяць ми одружилися. Нашому шлюбу вже чотири роки.
Фото: Shutterstock
Не буває чужих дітей
На Одещині, звідки Інна родом, образ болгарів сформований мешканцями Бессарабії, де проживає велика болгарська діаспора. Там досить патріархальний уклад життя з певними непорушними правилами, що зберігаються століттями. Однак сучасні болгари з самої Болгарії дуже відрізняються.
— Вони неспішні, дуже шумні, часто навіть із незнайомими літніми людьми можуть говорити на «ти», не дуже дбають про охайність та порядок, часто не дотримуються слова та обіцянок. Це — з мінусів, але з них можна вивести й плюси: не поспішають — значить, не стресують, не переймаються через дрібниці, живуть «лайтово». Святе — сієста; вдень навіть неввічливо телефонувати, бо людина може спати.
До шлюбів болгари ставляться з обережністю — багато хто живе, як кажуть, без «штампа». Справа в тому, що розлучення не обходиться без суду та великого фінансового тягаря для чоловіків. Після розлучення він може залишитися, як кажуть, «голий-босий та підперезаний». Найстрашніше — без дітей.
Болгари обожнюють своїх і чужих дітей. Тут є культ дитини.
У транспорті немає звички поступатися місцем старшим, але коли заходить дитина навіть десяти років, її можуть посадити замість себе та робити гучні компліменти
— Ображена болгарська жінка — це стихійна сила, — каже Інна. — Може позбавити чоловіка навіть будь-якого контакту з дитиною. Однак ми з Тодором одружилися, інакше я не змогла б залишитися в країні. Та й не ризикнула б без офіційного шлюбу. Вони нормально ставляться до чужих дітей. Є навіть особливі назви для них: «доведен(а)» — син чи донька, яких привезли з іншої країни в іншу родину (мій син Нікіта для Тодора — «доведен син»), і «заварен(а)» — син чи донька, яких ти застала в цій родині, коли до неї переїхала (син Тодора для мене).
Старше покоління досі не сприймає українців як окремий від росіян народ, каже Інна. Багато людей не дуже заглиблюються в історію та не мають широкого кругозору, тому українкам тут непросто. З іншого боку, тут досить комфортно жити — нікому немає діла, як ти одягаєшся чи виглядаєш. Минуле іноді визирає із засуджувальних слів більш старшого покоління або з написів на стінах із вимогою захистити «традиційні цінності».
Балканський дух і помідори замість квітів
Тут є щось східне в ментальності, адже тривалий час Болгарія перебувала під владою Османської імперії. Навіть традиція болгар кивати головою вгору-вниз, коли вони кажуть «ні», а не праворуч-ліворуч, як прийнято у всьому світі, бере своє коріння саме в тому періоді.
Балканський дух проявляється в усьому: болгари поважають свої традиції, родинні зв’язки для них — святе. Інна пояснює, що в мові є багато слів для позначення родинних зв'язків. Навіть для старшого брата та сестри є окремі назви: «батко» і «кака».
— Хто планує їхати до Болгарії заміж, мусить бути готовим до того, що наші мови, попри усталену думку, більш подібні, ніж із російською, але чимало слів при однаковому звучанні мають протилежне або інше значення.
У стосунках болгари трохи скупі, простакуваті, нетерплячі та імпульсивні. Недаремно кажуть, що вони, наче «слов'янські італійці»: можуть перебивати, не дослухати чужу думку до кінця. Це не спроба образити вас, а така особливість культури.
— З болгарином не вийде тривалий час зберігати платонічні стосунки, тримати їх на відстані, «витримувати паузу», — говорить Інна, — та й не зрозуміють вони цього. Вони дуже пристрасні. «Хубава булка» (гарна дівчина) має бути підкореною. Болгарським чоловікам, переважно, треба багато сексу. Вони в цьому витривалі та пристрасні.
Інна каже, що всі неодружені друзі її чоловіка просять познайомити їх з українками. Що приваблює? Краса, чемність, хазяйновитість, відданість, працелюбність. Вони знають, що українка і дім догляне, і на роботу ходитиме
— Місцеві жінки, зазвичай, обирають щось одне: або дім, або роботу, — говорить Інна. — Мені здається, що я б тут видала заміж будь-яку свою подругу, бо болгари впевнені, що українки тільки й мріють про шлюб із ними. Однак жоден середньостатистичний болгарин не уявляє, скільки в українок вимог до комфорту та сервісу. Тут у багатьох сферах, зокрема у стосунках і залицяннях, діє принцип «І так зійде». Романтика у вигляді квітів? Це ж дурна трата грошей! Він краще вам помідорів принесе!
Українки можуть помилятися, вважаючи, що підкорять болгар національною кухнею. Болгари в їжі дуже консервативні. Їх не вразиш ні борщем (хоча можна спробувати), ні галушками. Вони віддані своїй кухні, а вона не для людей зі слабкими нервами. Наприклад, одна з традиційних страв — «шкембе чорба» (суп зі шлунку корови, звареного в молоці) — посіла п’яте місце в рейтингу найогидніших страв світу.
Фото: Shutterstock
Патріотичні Отелло
По-перше, не варто викликати в ньому ревнощі. Не слід очікувати від нього повного пансіону чи перегинати палицю в суперечках — болгари можуть вибухнути зненацька і часто готові до конфлікту. Найголовніше — ніколи не говоріть погано про Болгарію.
Незважаючи на те що болгари часто скаржаться на занепад, їхня країна залишається святинею для кожного жителя, від немовляти до найстаршого дідуся
Болгари дуже пишаються своєю історією і героями, називаючи їхніми іменами школи та інші установи. Більшість болгар, особливо молодь, добре володіють англійською мовою, проте старше покоління болгар переважно знає лише російську.
— Мій чоловік викладає англійську, сам прожив кілька років у США, Південній Кореї та Німеччині, де спілкувався виключно англійською, — каже Інна. — Хоча він знає російську, з перших днів мого перебування в Болгарії відмовився від її використання, щоб я швидше вивчила болгарську. І він мав рацію: вже через рік я вільно спілкувалася болгарською, а через три роки почала викладати болгарську для іноземців. Тепер, як справжній українофіл, мій чоловік просить нас із сином навчити його української і вже досягає успіхів у цьому.
Що стосується побудови довготривалих стосунків із болгарином, пояснює українка, то все індивідуально. Кожного разу, починаючи стосунки, ти очікуєш, що це назавжди. Корективи вносить життя.
— Можливо, це звучить смішно від людей, які неодноразово переживали розлучення, але для мене головне — це спільні цінності та погляди на майбутнє. Незважаючи на культурні розбіжності, ми як сім’я знайшли свою гармонію. Ми любимо і цінуємо одне одного і, головне, бережемо наші стосунки, які аж ніяк не можна назвати нудними. Це додає впевненості в тому, що кожен із нас знайшов те, що шукав.
* Бонус — в останній статті циклу (Польща) будуть поради, які гарантовано допоможуть знайти вам партнера — в Україні, чи за кордоном, завдяки сервісам онлайн-знайомств. Тож підпишіться на наші соцмережі, щоб не пропустити статті циклу: Facebook, Instagram, Telegram. У попередніх матеріалах ми розповідали про Німеччину, Францію, Швецію і Фінляндію, Швейцарію, Британію та Ірландію, Іспанію і Туреччину. Наступного разу ми завітаємо в США та Канаду.
«Привіт, ти дуже гарна. Я тебе кохаю», — таке привітання від першого зустрічного турка у Тіндері, адресоване українці, може легко утвердити на думці, що всі турецькі чоловіки — гультяї, а до стосунків ставляться несерйозно. Це не так. Розібравшись із турецьким менталітетом і вдачею, серед місцевих чоловіків можна знайти хорошу пару і навіть чоловіка для щасливого шлюбу. Доведено моїми знайомими, які ось уже чимало років у турецькому шлюбі.
— Турецькі чоловіки охоче знайомляться з українками, — каже Тетяна. — А нас приваблює їхня емоційність, чітко окреслена чоловіча роль і те, що турки не приховують свого захоплення жіночою красою. Пригадую, я йшла набережною турецького селища, а хлопчик років 10-ти біг за мною і все кричав, яка я красива, бо маю світле волосся. Для цього є пояснення — турки, які зростали у сім’ях із негласним матріархатом, навчені бачити красуню в кожній жінці, а доньки завжди — татові принцеси. Турецькі чоловіки щиро роблять компліменти, тому європейки так люблять курорти на Середземному й Егейському морях — їдуть туди підвищувати власну самооцінку.
Ти можеш погладшати, спухнути від спеки, а турок скаже — ти свіжа, наче пелюстки троянд зранку. В Україні такого нема
До слова, туркені, змалечку залюблені власними татами, мають хороший імунітет до солодких слів залицяльника, а про серйозність намірів роблять висновки лише з дій обранця. І це одне із найважливіших правил стосунків із турецьким чоловіком — насолоджуватися словами, але дивитися на реальні кроки.
— Треба дуже фільтрувати слова про почуття, — застерігає Тетяна. — «Я тебе люблю, ти моя майбутня дружина» — це можна почути і від парубка із серйозними намірами через десять хвилин спілкування, і чути роками від гравця в любов по інтернету, причому без жодного бажання зустрітися з його боку. Така турецька вдача. Що казати, навіть продавець фруктів на базарі легко каже: «Моя любов, ці персики виросли для тебе». Турки — століттями нація красномовних продавців, це в їхній крові.
Турки охоче знайомляться з українками, твердить одна із героїнь
Цікаво, що цей словесний стриптиз можна спробувати пояснити з боку тюркології. Слово «кохання» у турецькій мові має щонайменше три значення і купу відтінків: aşk, sevda і sevgi. «Ашк» — це кохання-вибух, скороминуча пристрасть, щось із турецьких серіалів, коли герої палають емоціями і запалюють все навколо, включно зі знімальною групою. «Севда» — тривале і довге солодке почуття зі старовинних віршів і листів українки Роксолани до султана Сулеймана, доставлених швидкими рисаками просто до його шатра на війні. «Севгі» — світле почуття без жодного «гарячого» підтексту, так і приємній панянці можна освідчитись, і продажі підняти. Тож чи справді закохався у тебе продавець фруктів, а чи просто хоче прилаштувати залежалий товар — здогадайся сама.
Турки — нація красива, цього не забереш. Актори серіалів щороку посідають місця у рейтингах найгарніших чоловіків світу. Турки-чоловіки приємно пахнуть, доглядають за собою і займають черги до перукарів частіше, аніж жінки. У турецькій мові є навіть спеціальний «чоловічий» комплімент «çok yakışıklısın» — «ти дуже красивий, неймовірний». І його чоловіки різного віку приймають без зайвої сором’язливості.
— Мої стосунки з турком були святом, я ніколи не чула стільки гарних слів. Але все зруйнувала його краса, — може тепер сказати Надія, моя одногрупниця з Інституту Юнуса Емре. Зі своїм обранцем вона познайомилася у Києві. — Було нестерпно ловити захоплені погляди наших дівчат на мого хлопця на вулиці, а особливо розуміти, що йому це теж подобається.
Зранку він проводив дві години перед дзеркалом, намащуючи стайлінгом свого неслухняного чуба. Я втомилася від його захоплення собою і розірвала відносини
Червоні прапорці
Знайомлячись із турком в європейському Тіндері й уперше заходячи на територію турецького кохання, не зайве запитати, де його коріння: «Nereli?». Це порада від Дарії, яка одружилася із турком після досвіду нещасливого кохання, — теж із громадянином Турецької республіки:
— Чудове запитання, котре прояснить, звідкіля він родом. Звісно, доля непередбачувана, але раджу орієнтуватися на умовну вертикальну лінію «по Анкарі». На захід від цієї лінії, а особливо у таких містах як Стамбул, Ізмір, Анталія проживатимуть турки, більш зрозуміліші європейкам. На схід — більш традиційні й релігійні турки, курди, лази, заза й інші національності. Наприклад, у традиційному Діярбакирі, переважно населеному курдами, часто синові дружину «сватають» батьки задовго до його повноліття.
Умовний 25-річний чоловік із Туреччини, який має хорошу роботу у Франції, може також мати дружину і трійко дітей на батьківщині, про яку «забуде» сказати на побаченні
Жінки там переважно не працюють, носять хустки, сім’ї живуть кланово. На Чорному морі, в бік Трабзона, загострене поняття честі й досі трапляються випадки вбивства за честь і родової помсти. Як правило, тут не надто дбають про освіту. Серед таких традиційних родичів складно буде відстояти звичні для нас свободи. Утім, бувають винятки — одна моя подруга-філологиня розмовляла із курдом із Діярбакиру про схожість лексики української і курдської мов, наприклад. І співрозмовник легко міг підтримати цю розмову,
Вона познайомилась зі своїм обранцем у Німеччині, в соцмережі. До слова, тут після Першої світової війни утворилася найбільша європейська діаспора турків. За деякими джерелами, нині їх тут проживає більш як 3,5 мільйона. Німецькі турки пильнують свої традиції, сповідують іслам й досі не розчинилися серед місцевого населення, опираючись асиміляції.
— Про серйозні наміри турецького чоловіка я б судила за тим, що він одразу спробує познайомити обраницю з усіма своїми родичами — мамою, бабусею, тіткою, численними племінниками, і покаже усім своїм друзям. Найпоширеніша «лякалка», начебто турок обов’язково примусить прийняти іслам, зав’яже хустку і заявить на своє право мати кількох дружин — це вигадка. Туреччина — світська країна з часів лідера Мустафи-Кемаля Ататюрка, який наділив жінок правами, і сподіваємося, залишиться такою надалі. Так, турок може висловитися із приводу надто короткої спідниці, але це не про традиції, а про ревнощі. Турки — чоловіки, яких ревнощами краще не випробовувати, — ділиться Дарія.
Турки дуже ревниві, розповідає одна з героїнь
Як розійтися?
Турецькі чоловіки дуже гарно залицяються. Дарія розповідає історію, коли турок брав розкішну машину напрокат, аби привабити українку, запрошував у ресторани, дарував величезні букети і вліз у борги. Борг віддавав, уже одружившись зі своєю обраницею:
— Їм важливо справити враження, усе кинути під ноги. До слова, навіть турецький чоловік, який виріс в Європі, рідко коли дозволить своїй дівчині заплатити за себе у ресторані. Пригадую, як уперше дістала гаманець у кафе, щоб внести свою частину суми за десерт.
Хоч ми обоє були студентами, мій хлопець образився і не розмовляв зі мною. Тут ментальність виявилася сильнішою за отримане з народження громадянство
Турецькі чоловіки дуже емоційні — можуть заплакати під час фільму, можуть пліткувати, бурхливо обговорювати політику і любовні походеньки інших. Чого варті спеціальні заклади для чаювання у кожному турецькому місті й селищі, куди немає входу жінкам. За чорним чаєм у склянці й розмовами деякі турки проводять усі вечори.
Натомість українок і загалом європейок турецькі чоловіки часом схильні вважати холодними й навіть грубуватими. Наприклад, їх шокує категорична відмова. Турецький люд рідко каже «ні». На випадок відмови у Туреччині промовляють незмінне «bakalım» — що означає «побачимо», «дасться знати», «на все Божа воля» абощо. Іншими словами, теж «ні», «ніколи», але в екологічній формі — бакалим!
Так само туркам властиво закінчують стосунки — вони ще зізнаються у коханні, але вже забувають подзвонити; кажуть гарні слова — і тут же звинувачують у тому, що дівчина не відповіла достатньо емоційно, а отже, збирається закінчувати відносини. Причина одна — вони не звикли казати «ні» й здатні продовжувати стосунки уже як гру, аж поки обраниці це не набридне.
— Якщо відносини із турком не виходять одразу – скасовуйте симпатію в Тіндері, блокуйте у соцмережах, — радить Дарія. — Інакше він знову повернеться, підсаджуючи на емоційні гойдалки. Не раджу починати стосунки із турком, у якого в друзях десятки слов’янських красунь, котрий звідкілясь знає російську — мову, яка не потрібна йому по роботі. Будьте впевнені, що такий турок розуміє, на якій козі до нас під’їхати, що казати і як маніпулювати. Швидше за все, він займається цим на професійно, колекціонуючи перемоги на любовному фронті.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.