Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Порушити правила дорожнього руху у Британії і не збанкрутувати
«Мені і ще тридцятьом неслухняним громадянам розповіли, як визначити, яка це дорога і який там ліміт швидкості. Далі ми, як в дитячому садочку, обіцяли, що більше так не будемо», — каже українська журналістка з Вельсу
Катерина Городнича вперше стикнулась зі штрафами за перевищення швидкості у Британії. Фото: приватний архів автора
No items found.
Перше питання, яке мені ставлять друзі-автомобілісти після мого переїзду в Британію, наскільки швидко я навчилася їздити лівою смугою або як воно — їхати за кермом праворуч, а не ліворуч. Щодо їзди по зустрічній (тобто лівою смугою), можу вас запевнити — ти просто їдеш: мозок переключився відразу ж, як я з’їхала з порома у березні 2022-го. Якщо не враховувати кількох епізодів, коли на автомобільних колах я намагалася рушити в протилежному напрямку, призвичаювання до лівостороннього руху пройшло безболісно.
А от переналаштування на кермо cправа йшло трохи болючіше. Коли я попрощалась зі своєю українською машиною та змінила її на місцеву, певний час було важкувато зрозуміти габарити нової автівки. Особливо зважаючи на місцевість, де я живу зараз. Тут переважно вузькі дороги для руху в один бік, з «кишенями» для того, щоб роз’їхатися із зустрічною машиною. З обох боків цієї дивної вигадки людства — суцільні кущі в два метри. Поки я їздила ними в своїй українській машині, сидячи ліворуч, я притискалась якомога ближче до лівого боку і практично до сантиметра могла скоротити відстань, щоб з іншого боку мене не зачепив інший автомобіль. Тепер же, з правим кермом, я маю розраховувати цю відстань інтуїтивно. Місяці за три навчилася, але стресу набралася на рік наперед.
Найважчим було переключити мізки з кілометрів на милі. Математик з мене такий собі, тож множити і ділити на 1,6 в режимі кермування було додатковим атракціоном.
З 1 серпня 2023 року в Уельсі, де я живу зараз, місцевий парламент зобов’язав знизити ліміт швидкості в населених пунктах до 20 миль на годину. У Британії, де населення майже вдвічі більше, ніж в Україні, щороку на дорогах гине в середньому 1700 людей. Для порівняння, в Україні у 2021-му загинули більше 3000. На трасах тут стається лише 5% всіх ДТП, решта — в населених пунктах. Отже, 20 миль або 32 кілометри на годину — і не більше. Коли я у місцевих спитала, чи є у них ті самі 20 «бонусних» кілометрів, на які безболісно можна перевищувати швидкість в Україні, всі як один кліпали очима і не розуміли, що я маю на увазі. Варто зазначити, що валійці не надто задоволені нововведенням, адже у більшості машин з круїз-контролем таку швидкість навіть не можна встановити як ліміт. Тобто в межах міст та сіл треба дивитись не на дорогу, а також пішоходів та велосипедистів, які легко тебе обганяють, а на спідометр, щоб, не дай боже, не їхати 21 милю на годину.
Не важко здогадатися, що вже в перші місяці за кермом автівки на британських номерах я отримала «лист щастя» від поліції про перевищення швидкості. У цей момент я пустила тиху ностальгійну сльозу за своїми поїздками українськими дорогами, де можна було, не виходячи з-за керма, отримати повідомлення в Дії, там же натиснути одну кнопку «сплатити штраф» і їхати далі.
Обмеження швидкості у 20 миль стало сюрпризом навіть для місцевих мешканців. Фото: приватний архів автора
У паперовому листі мене просили спочатку заповнити анкету, де я мала визнати, що саме я і ніхто інший була за кермом автомобіля-порушника. Відповідь треба відправити на зазначену адресу (тут варто пояснити, що в Україні багато послуг можна отримати через інтернет — сайт чи аплікацію). Для того треба поїхати на пошту. Далі приходить наступний лист, де пропонують на вибір три опції:
— пройти одноденний курс «Ліміт швидкості», заплативши за нього приблизно 90 фунтів (більше 4100 гривень);
— заплатити штраф (розмір якого визначається відповідно до моїх доходів), при цьому отримати три поїнти (бали) у британське водійське посвідчення;
— судитися з поліцією, доводячи, що не така вже я й порушниця.
Найстрашніше в цьому переліку — це бали. Кожна водійська ліцензія в Британії має «депозит» з 12 поїнтів. Отже, варто чотири рази перевищити швидкість, права забирають і нові можна отримати, лише заново склавши іспити (дуже дорогі й такі, що люди їх по сім разів складають). Але і це не все. За наявності поїнтів стрімко дорожчає страховка, яка й так обходиться зовсім не дешево. Моя, наприклад, — 50 фунтів (приблизно 2300 гривень) на місяць. І це з ідеальними показниками, великим стажем водіння та відсутністю страхових випадків протягом багатьох років. З поїнтами вартість страховки може зрости вчетверо.
Мій вибір очевидний — курси для любителів швидкості. Таке щастя доступне лише раз на три роки. Якщо я знову перевищу швидкість до 2026 року, то опції «посидіти за партою» у мене не буде — тільки штраф плюс поїнти.
Курси тривали майже три години, з яких справді цікава та важлива інформація зайняла хвилин 10. На самому початку мені і ще тридцятьом неслухняним громадянам розповіли, як без знаків визначити, яка саме це дорога і який тут встановлений ліміт швидкості. Далі ми мали, як в дитячому садочку, вголос і хором щиро обіцяти, що більше так не будемо.
Схема приблизно така:
— Давайте всі скажемо, чому ми перевищуємо?
— Бо запізнюємось!
— А що ми будемо робити, щоб не запізнюватись?
— Раніше виїжджати!
— Що нам заважає раніше виходити з дому?
— Обставини!
— Що ми робитимемо з обставинами?
— Докладемо зусиль, щоб їх подолати!
За пару днів на електронну пошту прийшов лист від дорожньої поліції, що я тепер чиста і знову непорочна. Всі поїнти на місці. Ніхто не здогадається, що я порушила правила.
Не можу не сказати, що «постраждала» я за власну чесність і частково за невроз. Згідно британського законодавства, будь-який іноземець, який приїжджає в Британію більше ніж на півроку, має перереєструвати автомобіль, отримавши британські номери. А через рік всі мають поміняти свої права на місцеві. Машину з українськими номерами не фіксують камери, а українські водійські посвідчення не мають поїнтів. Ми тут всі вчимося помічати за собою, що раніше ми порушували за дефолтом і часом навіть не звертали на це уваги. Отже я в рамках своєї власної програми «Стань краще і не дратуй Британію» побігла все робити правильно однією з найперших. Продала українську машину, купила британську, обміняла права. І… через місяць після цього британський уряд дозволив українцям не міняти ані права, ані реєстрацію автомобіля протягом дії терміну візи. Тобто три роки. З чим я себе і вітаю.
Журналістка, редакторка, продюсерка, сценаристка. Має двадцятирічний досвід роботи на українському телебаченні і в онлайн-виданнях. Членкиня Української кіноакадемії, засновниця Stories production. У 2022-му році переїхала до Великобританії, у Вельс, де разом з колегами заснувала фестиваль українського мистецтва в Кардіффі. Наразі є тьюторкою та редакторкою-консультанткою видання Harbingers’.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Фото з Помаранчевої революції я знайшла в шафі у своїй київській квартирі. Квартири, де ми зараз не живемо і куди лише раз на рік приїжджаємо в гості. Мені — 21 рік. Помаранчева революція — у розпалі.
Марія, батько і пес
На цьому фото ми з татом щасливі і веселі, ідемо урядовими кварталом з прапорами і нашим псом Краком, народженим у Кракові. Батько саме приїхав в Україну з Польщі, де 10 років жив і керував українським театром. Повернувся для того, щоб взяти участь у доленосних подіях в країні, будувати європейську Україну. Моя маленька сестра Наталія народилася в Польщі, але разом із батьком переїхала і пішла в перший клас в українську школу.
На Майдан з батьком ходить вся наша родина і весь батьків театр «Дзеркало» (і, як бачите, навіть пес). Актори після вистав приходять в костюмах, протестують, розважають, як можуть, людей на Майдані.
Час від часу ми працюємо на польовій кухні — розливаємо чай, робимо бутерброди з того, що принесли волонтери
На Майдані я не тільки із батьком. На революцію ми ходимо з однокурсниками з історичного факультету — прогулюємо пари в Університеті Шевченка. Разом на протести ідуть студенти усіх курсів, а професори кажуть: «Ідіть на Майдан, діти, там вирішується ваше майбутнє».
З подругою Анею
На цьому фото ми з подругою з факультету політології Університету Шевченка стоїмо на якомусь перехресті з червоно-чорним революційним прапором боротьби за Незалежність України. Аня була серед тих, хто встановлював на Майдані перші намети, а ще знімала про революцію документальний фільм.
Марія, пес і вінницька молодь
А ось я з молоддю з Вінниці, з якою ми познайомилися на Майдані і протестували разом. Дехто з цих незнайомих досі хлопців жив у нас вдома на запрошення мого батька — аби лишень не ночувати щоночі у холодних наметах.
Ті дні були одними з найщасливіших в моєму житті. Ми тусувалися, мріяли, дружили, засинали і прокидалися під телемарафон 5-го каналу. Усюди — навіть в транспорті — співали гімн революції «Разом нас багато, нас не подолати»
Найзворушливіше було, коли одного разу в автобусі жінка, почувши, як я наспівую цю пісню і побачивши революційні наліпки на моєму одязі, дала мені 20 гривень «на справи Майдану».
Попри загальне піднесення у ті дні, ми чітко розуміли, що країна опинилася на роздоріжжі, де один вибір — це бідність, брехня, корупція, жлобство, кримінал і вічна залежність від Росії, а другий — Україна — «справедлива і заможна європейська держава, де кожна людина може реалізувати свої можливості, не шукаючи кращої долі за кордоном».
Ми готові були виходити на вулиці доти, доки ці тези з програми Віктора Ющенка, який гарантував європейське майбутнє і за якого проголосували ми самі й усі, кого знали, не опиниться на Банковій у президентському кріслі, попри замах і отруєння діоксином, сфальсифіковані Януковичем і його поплічниками вибори та введену в Київ бронетехніку
Ці фото працюють, як машина часу. Дивлячись на них, я думаю про те, що за десять років з тими ж вимогами братиму участь в Революції Гідності — і вже не тільки з батьком, а й з чоловіком. Згадуватиму наш розпач і сльози, коли на Майдан винесуть у відкритих трунах під пісню «Пливе кача» Героїв Небесної сотні…
Я думаю про те, що за 10 років почнеться війна, а 2022-го — повномаштабне вторгнення. Мої однокурсники, з якими тоді прогулювали пари під помаранчевими прапорами кампанії Ющенка і прапорами України і ЄС, зараз на фронті. Замість фото з дітьми, вони виставляють у фейсбук світлини у пікселі, щоб привернути увагу до чергового збору коштів на автівку чи дрон для свого підрозділу.
Я опинилася з дітьми в Польщі, Аня — в Канаді, Віка — в Німеччині, Таня — в США. Я згадую революцію, розглядаючи ці фото, стоячи у своїй київській квартирі, поки збираюся в Варшаву, де зараз живу з дітьми через війну
Лунає сирена, і голос у смартфоні говорить: «Увага, увага! Режим підвищеної ракетної небезпеки. Пройдіть у найближче укриття». У старшої дочки починається напад паніки (поки нас немає вдома, не тільки ми відзвичаюємося від реалій воєнного життя в місті, а й з’являються нові деталі, як от це аудіосповіщення в додатку про тривогу). Моя дворічна дочка починає бігати по квартирі колами, заламуючи руки, як маленька бабуся, і примовляє: «О, Боже-Боже! О, Боже-Боже!». Ловлю себе на думці, що це вперше в житті дитина говорить слово «Бог».
Заспокоюю дочок і думаю про всіх українських дітей. Про тих, які гинуть щодня і отримують страшні поранення від російських ракет. Про депортованих в РФ і про сиріт, батьки яких ніколи не повернуться з війни. Про дітей в Україні, які кожного дня в бомбосховищах чекають кінця Путіна, перемоги України і свого європейського майбутнього, і тих, хто як мої, третій рік мріють про повернення додому. Про мого батька, який відстояв за європейську Україну усі три революції, і в свої 70 років, замість грати на сцені, 2022-го робив коктейлі Молотова, готуючись зустрічати росіян в Києві.
Читаю заяву ексочільника Європейської Комісії Жана-Клода Юнкера, який говорить про те, що Україна наразі не готова до повноцінного членства в ЄС, бо не пройшла достатньо трансформацій. Хочеться відповісти Юнкеру і іншим західним політикам, які усе ще не наважуються відкрити Україні двері в ЄС і НАТО, надати потрібну для перемоги зброю, запровадити остаточні санкції проти російської сировини: «Ви що, забули? Ще 20 років тому на Майдані сказали: “Україна — це Європа!”».
І якщо ви не наважувалися визнати це тоді для майбутнього мого покоління — майте мужність зробити це хоча б для сьогоднішніх українських дітей!
Спадає перший емоційний шок від того факту, що Росія для удару по Дніпру 21 листопада 2024 року застосувала міжконтинентальну балістичну ракету (МБР), тому маємо можливість предметно розібратись у цьому питанні, зокрема, як світ має відреагувати на такий удар.
Як можемо зрозуміти «по гарячим слідам», в цій історії США все ж зробили деякі кроки для профілактики загрози, тому, наприклад, коли надали дозвіл для ЗСУ бити західними ракетами по території РФ, то географічні обмеження були прибрані.
Хоча тут мова також про досі небачений крок, бо до цього моменту західні ракети ніколи в історії по Росії ще не били
Як визнала під час брифінгу одна з речників Пентагону Сабріна Сінгх, існування російської ракети РС-26 «Рубіж» для США секретом не було. Ба більше — є навіть орієнтовне розуміння про запас таких ракет, цикл виробництва яких займає мінімум кілька місяців. Тобто дозвіл на удари ATACMS та Storm Shadow по РФ надійшов якраз у момент найбільшого наростання ракетної загрози від країни-агресора.
Однак тут однаково треба розібратись у питанні, так що за ракету використали росіяни для балістичного удару великої дальності по Дніпру 21 листопада 2024 року, що треба для захисту від такої загрози та яка відповідь необхідна від усього цивілізованого світу.
Наслідки удару по Дніпру 21 листопада 2024 року. Фото: Телеграм / Сергій Лисак
Повернення до «Холодної війни»
Почнімо ось із чого. Під вечір 21 листопада в західних ЗМІ почали з’являтись оцінки, що росіяни по Дніпру вдарили «всього лише» балістичною ракетою середньої дальності (БРСД), а не МБР. Чи має таке уточнення сенс — це уже з якого ракурсу дивитись.
Якщо говорити про можливості протиракетної оборони України, то в нас нема комплексів для збиття в штатному порядку ані БРСД, ані МБР
Тому як тут термінами не жонглюй, для нашої країни стає життєво необхідним отримати хоча би мобільні протиракетні комплекси THAAD від США. Навіть попри те, що в самих американців є лише сім батарей такого комплексу, який на експорт поки не продавався.
За своїми характеристиками РС-26 «Рубіж» одночасно відноситься і до балістичних ракет середньої дальності, і до МБР також. За відомими характеристиками «Рубіж» має дальність до 6000 кілометрів, у той час як до БРСД відносять ракети з дальністю пуску до 5500 кілометрів. Тобто це нове російське «вундерваффе» якби «застрягло» між двома класами озброєння.
Водночас у цій історії називати РС-26 «Рубіж» балістичною ракетою середньої дальності є певний геополітичний сенс. Бо це вказівка, що цей вид озброєння націлений не тільки на США, але й на Європу також, що в свою чергу повертає до реалій «Холодної війни», коли весь європейський континент був під «прицілом» радянських ракет середньої дальності РСД-10 «Піонер», які були носіями ядерної зброї. Бо одна справа, коли уряд Німеччини не передає ракети Taurus, бо вважає пряму російську загрозу все ще дуже далекою.
А от інша справа — коли офіційний Берлін зіткнеться з реальністю, де російські БРСД під ядерну зброю загрожуватимуть всій Європі в режимі 24/7. І тут допоможе хіба що рішення нарешті дати ЗСУ свої далекобійні ракети
Кремлівський диктатор заявляв, що нове «вундерваффе» має назву «Орешник». Але схоже, що в даному випадку це просто спроба «переназвати» той самий «Рубіж» за прикладом того, як росіяни «Шахеди» називають «Геранями».
А щоб зрозуміти ймовірні темпи виробництва РС-26 «Рубіж» на потужностях російського ВПК і які там західні компоненти в обхід санкцій можуть використовуватись, треба дочекатись результатів експертизи від українських фахівців.
«Нептун» треба перетворити в «Томагавк»
Удар Росії ракетою РС-26 «Рубіж» по Дніпру 21 листопада 2024 року показав насправді не тільки слабкі місця системи безпеки Заходу, але й слабкі місця агресора також.
Базовий технічний момент — балістична ракета будь-якого типу летить лише по передбачуваній дугоподібній траєкторії, змінювати в польоті висоту та маршрут можуть лише крилаті ракети. Для виявлення пусків МБР країни НАТО мають загоризонтні РЛС, і судячи з усього, звідти попередження для наших військових про запуск «Рубежа» по Дніпру надійшло оперативно.
Що в свою чергу вказує на те, що про будь-який ракетний удар росіян ми можемо знати завчасно
Але збити цю РС-26 на підльоті до Дніпра було нічим, з чого випливає висновок, що протиракетна база НАТО в польському місті Редзіково перекриває лише незначну частину нашої території. Саме тому для посилення протиракетної оборони України так вкрай потрібен комплекс THAAD від США.
База протиракетної оборони ВПС США у Польщі. Фото: WOJCIECH STROZYK/REPORTER
Слабке місце Росії в цій історії проявилось ось в чому: існуюча система стримування передбачає, що Кремль та Білий Дім мають завчасно попереджати одне одного про будь-які заплановані пуски МБР, бо якщо відбудеться якийсь «позаплановий» пуск, це означатиме початок ядерної війни з усіма випливаючими.
Хоча РФ постійно погрожує ядерною зброєю, по факту сам агресор боїться перетворитись на «ядерний попіл» після удару Заходу
Власне, як і боїться прямого покарання за будь-які свої злочинні дії. Якщо Кремль аж так не приховує свій страх, значить ним треба скористатись, і це можна зробити ось у якому ключі.
У будь-яку гру можна грати вдвох, тому росіянам слід «нагадати», що часи «Холодної війни» — це і західні ракети, яким кілька хвилин польоту до кремлівських бункерів. Перший крок у цій грі Захід вже зробив, і вийшло вдало: за поки що неофіційними даними, Storm Shadow успішно знищили бункер з військовими РФ на території одного з об’єктів президента РФ на Курщині.
Наступний крок — це наземний «Томагавк», який націлений безпосередньо на Росію, щоб якщо реалії «Холодної війни», то за повною програмою
Так, урядовці США через ЗМІ уже натякнули, що пряма передача Tomahawk для України їм виглядає малореалістичною. Але ж тут є й більш практичний варіант, назвемо його умовно «тайванським»: на початку 2000-х років Тайвань отримав від США необхідні технології, створив свою далекобійну «томагавкоподібну» ракету, і це напряму стримує КНР від вторгнення.
Коли цивілізований світ дає пряму відповідь, зухвалість Кремля «випаровується». Тому Захід має дати нову допомогу України, аби удар по Дніпру 21 листопада 2024 року став й останнім в історії застосуванням міжконтинентальної балістичної ракети.
<frame>Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти? Потребуєте поради, підтримки? Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам redakcja@sestry.eu, і ми подбаємо про те, щоб досвідчений психолог відповів вам доброю порадою. Це може стати першим кроком у вирішенні проблеми, і це полегшить ваше життя за кордоном. Ми публікуємо лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.<frame>
Моєму синові скоро 18 і він — моя єдина родина. Хоча ми виїхали з ним на початку війни і безпечно живемо в Польщі, він хоче повернутися в Україну і піти добровольцем на фронт, тільки-но стане повнолітнім. І мене це жахає.
Так, з одного боку, я пишаюся тим, що маю такого дорослого сина, який має нашу країну в своєму серці і хоче боротися за її свободу. Але, з іншого боку, я не можу уявити, як буду без нього і що буду боятися за його життя кожен день.
Він спілкується зі старшими колегами з нашого міста в Україні. Вони залишилися і пішли воювати. Мій син дуже вражений і хоче приєднатися до них. Я намагаюся відрадити його, наскільки можу. У мене є приклади молодих хлопців, синів моїх друзів, які постраждали і залишаться інвалідами на все життя. Один втратив обидві руки, інший ліву ногу.
Я розповідаю йому ці жахливі історії, сподіваючись, що він передумає і залишиться зі мною. Проте він відповідає так: «Іде війна, є поранені й загиблі, але навіть у Польщі я можу померти на переході чи посеред вулиці. Що буде, те буде».
Я страшенно засмутилася, коли повідомила про свою проблему своїй тепер уже колишній подрузі. Я розповіла їй про плани свого сина, і вона сказала: «Якщо він дурний, відпусти його». Її чоловік і двоє дорослих синів з нею в Польщі і їм байдуже до нашої країни, вони ніколи не підуть воювати за батьківщину. Я сказала їй, що думаю про поведінку чоловіків у її родині — і ми розлучилися в гніві. З тих пір ми більше не спілкувалися одна з одною і вже не дружимо.
Мені прийшла до голови думка затримати його в Польщі, симулювавши свою хворобу. Я подумала, що тоді він залишиться, а там, може, через два-три місяці закінчиться війна... Я ніколи не брехала своєму синові, але тільки мати зрозуміє, що я відчуваю і наскільки великий мій страх. Я вже не знаю, як його переконати.
Разом з тим боюся, що коли він дізнається, що я сказала неправду, то ніколи мене не пробачить, і я втрачу його назавжди. Дуже переживаю через рішення мого сина і відчуваю, що від такого стресу дійсно можу захворіти.
Відповідає Рафал Збожень, психолог на сайті avigon.pl:
Те, через що ви проходите, є надзвичайно складним випробуванням, тож я чудово розумію, які сильні, навіть екстремальні емоції ви переживаєте. Ви хочете захистити сина від небезпеки, але водночас вступаєте в конфлікт з його бажанням взяти на себе важку відповідальність. Як мати ви відчуваєте біль, тривогу і великий страх за майбутнє.
Неправда, яка може принести тимчасове полегшення, у довгостроковій перспективі обернеться болем
У ситуаціях, які емоційно переповнюють нас, наші думки і реакції часто є спробою знайти хоча б часткове рішення, щоб уникнути ризиків. Звідси ідея зупинити сина, симулюючи хворобу. Однак варто зазначити, що таке рішення може призвести до довготривалих наслідків і потенційних труднощів у стосунках, особливо якщо ваш син дізнається правду. Також можливо, що такий крок, навіть якщо він принесе тимчасове полегшення, може завдати болю в довгостроковій перспективі як вам, так і вашому синові.
Варто переглянути також те, як ви діяли до цього часу — тобто розповідали історії інших людей, які постраждали внаслідок війни. Іноді, намагаючись переконати близьких, ми несвідомо викликаємо в них протилежну реакцію. Син, зосередившись на своєму почутті обов'язку, може бути закритим до таких аргументів.
Ось деякі стратегії, які можуть допомогти:
1. Зосередьтеся на розмові зі своїм сином про його плани та цінності. Можна спробувати підійти до розмови з цікавістю, розпитавши про його мотивацію, мрії, уявляючи себе в цій ролі. Замість того щоб переконувати, спробуйте зрозуміти, що насправді стоїть за його потребою піти на фронт. Чи може він задовольнити цю потребу тут?
2. Висловлюйте свої почуття чесно, але без засудження. Ви можете сказати: «Я пишаюся тим, що у тебе такі цінності, і в той же час дуже боюся, що можу тебе втратити. Правда про ваші почуття, а не прагнення за будь-яку ціну переконати сина, дозволить йому краще зрозуміти, через що ви проходите, разом з тим він не буде відчувати себе під тиском вибору між власними цінностями та стосунками з вами.
3. Подумайте про консультацію психолога, який спеціалізується на роботі із сім'ями та юнаками. Зустріч з людиною, яка знає динаміку сімейних стосунків і психологію молоді у надскладних ситуаціях, може допомогти вам виробити стратегію спілкування із сином без напруги.
4. Соціальна підтримка. Ви написали, що ця ситуація також спричинила втрату дружби, але ви точно не сама. Часто корисною є підтримка тих, хто знаходиться у подібній ситуації і переживає схожі труднощі. Можливо, варто пошукати групи підтримки або місця, де можна поділитися своїми почуттями і бути почутою, зрозумілою. Досвід інших людей, які знають, через що ви проходите, може виявитись для вас ресурсом.
Тривога — природна реакція на загрозу
Страх, який ви відчуваєте, є природною реакцією на загрозу і спробою зберегти стан безпеки. Такі почуття можуть бути дуже важкими, але разом з тим вони показують, як сильно ви любите свого сина.
Розмова, сповнена щирого висловлювання своїх емоцій, питань, які дають простір зрозуміти перспективи, а також відкритість до взаємної підтримки можуть допомогти вам і вашому синові пройти крізь цей важкий час, незалежно від його остаточного рішення.
Щиро бажаю вам багато терпіння й сил у ці складні моменти.
Фото з Помаранчевої революції я знайшла в шафі у своїй київській квартирі. Квартири, де ми зараз не живемо і куди лише раз на рік приїжджаємо в гості. Мені — 21 рік. Помаранчева революція — у розпалі.
Марія, батько і пес
На цьому фото ми з татом щасливі і веселі, ідемо урядовими кварталом з прапорами і нашим псом Краком, народженим у Кракові. Батько саме приїхав в Україну з Польщі, де 10 років жив і керував українським театром. Повернувся для того, щоб взяти участь у доленосних подіях в країні, будувати європейську Україну. Моя маленька сестра Наталія народилася в Польщі, але разом із батьком переїхала і пішла в перший клас в українську школу.
На Майдан з батьком ходить вся наша родина і весь батьків театр «Дзеркало» (і, як бачите, навіть пес). Актори після вистав приходять в костюмах, протестують, розважають, як можуть, людей на Майдані.
Час від часу ми працюємо на польовій кухні — розливаємо чай, робимо бутерброди з того, що принесли волонтери
На Майдані я не тільки із батьком. На революцію ми ходимо з однокурсниками з історичного факультету — прогулюємо пари в Університеті Шевченка. Разом на протести ідуть студенти усіх курсів, а професори кажуть: «Ідіть на Майдан, діти, там вирішується ваше майбутнє».
З подругою Анею
На цьому фото ми з подругою з факультету політології Університету Шевченка стоїмо на якомусь перехресті з червоно-чорним революційним прапором боротьби за Незалежність України. Аня була серед тих, хто встановлював на Майдані перші намети, а ще знімала про революцію документальний фільм.
Марія, пес і вінницька молодь
А ось я з молоддю з Вінниці, з якою ми познайомилися на Майдані і протестували разом. Дехто з цих незнайомих досі хлопців жив у нас вдома на запрошення мого батька — аби лишень не ночувати щоночі у холодних наметах.
Ті дні були одними з найщасливіших в моєму житті. Ми тусувалися, мріяли, дружили, засинали і прокидалися під телемарафон 5-го каналу. Усюди — навіть в транспорті — співали гімн революції «Разом нас багато, нас не подолати»
Найзворушливіше було, коли одного разу в автобусі жінка, почувши, як я наспівую цю пісню і побачивши революційні наліпки на моєму одязі, дала мені 20 гривень «на справи Майдану».
Попри загальне піднесення у ті дні, ми чітко розуміли, що країна опинилася на роздоріжжі, де один вибір — це бідність, брехня, корупція, жлобство, кримінал і вічна залежність від Росії, а другий — Україна — «справедлива і заможна європейська держава, де кожна людина може реалізувати свої можливості, не шукаючи кращої долі за кордоном».
Ми готові були виходити на вулиці доти, доки ці тези з програми Віктора Ющенка, який гарантував європейське майбутнє і за якого проголосували ми самі й усі, кого знали, не опиниться на Банковій у президентському кріслі, попри замах і отруєння діоксином, сфальсифіковані Януковичем і його поплічниками вибори та введену в Київ бронетехніку
Ці фото працюють, як машина часу. Дивлячись на них, я думаю про те, що за десять років з тими ж вимогами братиму участь в Революції Гідності — і вже не тільки з батьком, а й з чоловіком. Згадуватиму наш розпач і сльози, коли на Майдан винесуть у відкритих трунах під пісню «Пливе кача» Героїв Небесної сотні…
Я думаю про те, що за 10 років почнеться війна, а 2022-го — повномаштабне вторгнення. Мої однокурсники, з якими тоді прогулювали пари під помаранчевими прапорами кампанії Ющенка і прапорами України і ЄС, зараз на фронті. Замість фото з дітьми, вони виставляють у фейсбук світлини у пікселі, щоб привернути увагу до чергового збору коштів на автівку чи дрон для свого підрозділу.
Я опинилася з дітьми в Польщі, Аня — в Канаді, Віка — в Німеччині, Таня — в США. Я згадую революцію, розглядаючи ці фото, стоячи у своїй київській квартирі, поки збираюся в Варшаву, де зараз живу з дітьми через війну
Лунає сирена, і голос у смартфоні говорить: «Увага, увага! Режим підвищеної ракетної небезпеки. Пройдіть у найближче укриття». У старшої дочки починається напад паніки (поки нас немає вдома, не тільки ми відзвичаюємося від реалій воєнного життя в місті, а й з’являються нові деталі, як от це аудіосповіщення в додатку про тривогу). Моя дворічна дочка починає бігати по квартирі колами, заламуючи руки, як маленька бабуся, і примовляє: «О, Боже-Боже! О, Боже-Боже!». Ловлю себе на думці, що це вперше в житті дитина говорить слово «Бог».
Заспокоюю дочок і думаю про всіх українських дітей. Про тих, які гинуть щодня і отримують страшні поранення від російських ракет. Про депортованих в РФ і про сиріт, батьки яких ніколи не повернуться з війни. Про дітей в Україні, які кожного дня в бомбосховищах чекають кінця Путіна, перемоги України і свого європейського майбутнього, і тих, хто як мої, третій рік мріють про повернення додому. Про мого батька, який відстояв за європейську Україну усі три революції, і в свої 70 років, замість грати на сцені, 2022-го робив коктейлі Молотова, готуючись зустрічати росіян в Києві.
Читаю заяву ексочільника Європейської Комісії Жана-Клода Юнкера, який говорить про те, що Україна наразі не готова до повноцінного членства в ЄС, бо не пройшла достатньо трансформацій. Хочеться відповісти Юнкеру і іншим західним політикам, які усе ще не наважуються відкрити Україні двері в ЄС і НАТО, надати потрібну для перемоги зброю, запровадити остаточні санкції проти російської сировини: «Ви що, забули? Ще 20 років тому на Майдані сказали: “Україна — це Європа!”».
І якщо ви не наважувалися визнати це тоді для майбутнього мого покоління — майте мужність зробити це хоча б для сьогоднішніх українських дітей!
Анастасія Савка до повномасштабного вторгнення працювала адміністратором у салоні автосервісу. Та всидіти на місці, поки у країні йде кровопролитна війна, не змогла і доєдналася спочатку до ТРО, а згодом до 118-ї бригади. На фронті була снайперкою. Під час одного із завдань втратила ногу, підірвавшись на ворожій міні. Нині відновлюється після поранення і будує плани на сімейне життя
Служити хотіла давно
На момент повномасштабного вторгнення я працювала адміністраторкою в одному з автосервісів Львова. Мої батьки дуже хотіли, аби ми з 5-річним сином виїхали за кордон. На той момент я була розлучена і вся відповідальність за дитину впала на мої плечі. Одного дня ми вже сиділи в автобусі, у черзі на кордоні. Малий плакав, не хотів їхати. Я теж була проти. І раптом мені приходять думки: «А чого це ми маємо втікати із власного дому?». Я беру сина на руки і кажу: «Ми повертаємось». І так я знову пішла на роботу. Однак відчувала, що перебуваю не на своєму місці. Вдень працювала, а вночі допомагала на блокпостах. Майже не спала. До того ж разом з подругою ми почали ходити на курси з військової справи. Їх проводили тероборонівці. Ми ухвалили рішення мобілізуватися, але нікому його не озвучували. Насправді я вже давно хотіла йти служити за контрактом. Чекала, поки дитина підросте. Я фізично витривала і не бачу себе на подіумі чи в офісі у короткій сукні з надувними губами.
Я не хотіла йти вбивати. Я хотіла насамперед захищати свій дім, на який напав ворог. Розуміла, що він може прийти до мого будинку і не дивитиметься, військова я чи цивільна. Для нього буде головне, що я — українка
Ми самостійно знайшли частину, яка зголосилася нас прийняти. Це був новостворений батальйон. Нам надіслали відношення (рекомендаційний лист, який надається військовослужбовцю, який за власним бажанням хоче служити в тій чи інші частині. — Авт.) і з ним ми пішли до військкомату.
Анастасія Савка: «Я не хотіла йти вбивати. Я хотіла насамперед захищати свій дім, на який напав ворог». Фото: приватний архів
Пройшли ВЛК, отримали військові квитки. Спочатку нас поставили у різні роти марксменами — піхотними снайперками. А після проходження навчань нас перевели в окремий підрозділ снайперів.
Робота снайпера цілодобова
Насправді у нас йде нестандартна війна. Немає такого, як було під час Другої світової, коли снайпер лежав на одній точці тривалий час, спостерігав і вичікував. Коли ми наступаємо, то всі, включаючи снайпера, беруть участь у штурмі. Тобто ми не сидимо за кілометр від позицій ворога. Найближче ворог був за 100 метрів. Снайпер має мати дуже добру фізичну підготовку та орієнтування. Ти маєш працювати і вдень, і вночі. Найскладніше, коли довго доводиться дивитися у нічний приціл. Бо коли повертаєшся назад у темряву, у тебе стоїть туман перед очима. Ти нічого не бачиш.
У нас із побратимом була ситуація, коли після 2-ї доби роботи нас мали замінити. Був сильний обстріл, темрява. Ми розуміли, що нам треба виходити і шукати наших. Від «прильотів» у мене і командира були контузії. Мій напарник взагалі нічого не чув, а я нічого не бачила, бо перед цим довго дивилася у приціл. Перед очима було лише миготіння. Нам дивом вдалося дійти до командно-спостережного пункту.
Анастасія Савка: «Промах снайпера — це не кінець світу. Це не робот. Є багато факторів, які впливають на стрільбу». Фото: приватний архів
Снайпери працюють у парі. По-перше, це — прикриття, а по-друге — підстраховка. Є перший і другий номер. Перший — стрілок. Другий — корегувальник, який завжди підстрахує. Побачивши промах — влучить куди треба. Але скажу одразу, що промах снайпера — це не кінець світу. Це не робот. Є багато факторів, які впливають на стрільбу, у тому числі погодні умови, зокрема, й вітер. А ще через вже пережиті контузії часом важко зосередитись. Насправді ми підлаштовувалися вже під той тип війни, яка у нас триває. Так, йдучи на завдання, ми не брали з собою дві гвинтівки. Бо дистанції були часом короткі і відстрілюватися легше звичайним автоматом. Тому з гвинтівкою була я, а мій командир — з автоматом і підствольником.
Основна зброя — лопата
Постріл снайпера займає три секунди, однак якщо ти у штурмі — дещо довше. Але треба розуміти, шо ти робитимеш після того, як відпрацюєш. В ідеалі — маєш одразу зникнути. Аби втекти, у тебе є небагато часу, максимум хвилин десять. Тому перш, ніж йти на завдання, треба добре вивчити місцевість та шляхи відступу. Їх має бути декілька. Якщо не встиг — заритись і тихо сидіти. А для цього має бути підготовлений окоп і так звана лисяча нора в ньому. Він сам себе не викопає. Знаєте, як би дивно не звучало, але часом головна зброя на фронті — не гвинтівка, а лопата. Якщо ти хочеш жити — копатимеш. При цьому над нами майже весь час висіли дрони, і нашим завданням було встигнути замаскуватися. Іноді ми накривали місце нашої засідки маскувальною сіткою і копали. Удвох робити це нереально, бо місця мало та й руху буде забагато. Тож робили це по черзі. На цій війні надзвичайно тяжко працювати.
Дрони та масивні обстріли — найскладніше для снайпера. Ти не можеш довго перебувати на одній точці. Обстріли постійні. Це гра в рулетку
Тобто ти в окопі, а прильоти хаотично навколо. Нас не раз присипало землею, і ми відкопувалися. Майже щоразу виходили контужені.
Бути снайпером не просто
Робота снайпера залежить від кількох факторів. Перше — місцевість. Снайперу важко працювати у лісі, особливо якщо взяти Запорізький напрямок. Я там була, тому можу говорити про нього. Там одні рельєфи. Це надзвичайно складно і незручно. Важко знайти позицію, з якої би тобі було добре видно. На Донеччині легше. Звісно, що були моменти, коли наші позиції помічали. Одразу починався обстріл. У той момент нічого не зробиш. Ти просто сидиш в ямі і по рації передаєш командуванню, звідки йдуть прильоти, який калібр по тобі працює, з якою періодичністю йде обстріл. Рахуєш секунди. Паралельно на основі отриманої інформації наші дрони шукають місце, де це може бути, і знищують ціль. Не завжди це може бути вдало. Ворог теж замаскований і дуже добре закопаний. Тож ти просто сидиш і чекаєш.
Найгірше, коли по тобі працює танк. Тому що якщо вихід міни ти чуєш, то з танка чути тільки прихід
Одного разу ворожий танк намагався попасти у бліндаж, де ми перебували. То були старі ворожі позиції. Перед ними було попадання КАБа. На місці утворилася величезна вирва. Виходило так, що снаряд з танка або не долітав, падаючи у вирву, або перелітав. Тобто це знову ж така рулетка — попаде чи не попаде.
Доводилося носити до пів сотні кілограмів
Снайпер, окрім зброї, бере на завдання метеостанцію, дальномір, нічний прилад бачення, лопату, маскування. А ще — їжу, воду і боєрипаси. Їз їжі зазвичай брали сухпаї, тушонку, енергетичні батончики. Та й логістика працювала. Тому часом провізію підвозили. Загалом доводилося нести на собі до 50 кілограм ваги.Лише зброя важила щонайменше 10 кілограмів. Та ми звикли до навантаження. Було таке, що коли я все це знімала з себе, то голою почувалася. Та й часто назад було йти важче, бо зазвичай ми несли якісь трофеї з поля бою. То могла бути зброя або плити з бронежилету, якими можна обшити машину.
Щодо умов нашої праці, то вони зазвичай однакові. Туалету немає. Щоразу, за потреби, береш з собою лопатку. Зараз памперси ніхто не використовує. Звісно, що дівчатам важче сходити у туалет. Ти не можеш встати і подзюрити. І у пляшку не зробиш цього. Однак я підлаштовувалася під різні умови
Ще одна проблема — миші. Вони просто загризають. Лазять по тобі, гризуть тебе і твою їжу. Якщо хочеш поспати — треба одягнути балаклаву й рукавиці. Інакше — вони згризуть мочку носа.
Найбільший страх — полон
Снайпером не народжуються — ним стають. Немає такого, що ти стрельнув раз, влучив і ти — снайпер. Повертаючись з бойових, тобі однаково треба їздити на полігон і постійно тренуватися і удосконалюватися. Свої влучання я ніколи не рахувала. Я не Чикатило (радянський серійний вбивця. — Авт). Я це сприймаю так: відпрацювала і все — цей день пройшов. Я не хочу багато про що згадувати і розповідати. Виконуючи свою роботу, яне бачила в обличчі ворога людей. Я знаю, що вони роблять і що вони можуть зробити. Ту нечисть треба знищити.
У кожної пари снайперів є свої правила. Ми, наприклад не розповідаємо подробиці нашої роботи, не говоримо про успіхи. Можемо обговорити це лише між собою
Найбільше на фронті боялася потрапити у полон. Снайпер — цінна фігура для ворога. Бо він стріляє влучно на дальні дистанції, бачить те, що не бачить піхота. Були навіть випадки, що за нами полювали ворожі снайпери. Однак снайпер снайпера може знищити тільки у фільмі. Принаймні, на тому напрямку, де ми були. Це якщо брати міські бої, де ви обоє працюєте з будівлі, то таке може статися. Але у лісах, в посадках це максимально незручно.
Ми вижили дивом
Того дня, 28 листопада 23-го року, ми працювали на вході до села Новопрокопівка на Запорізькому напрямку. Росіяни були орієнтовно за сто метрів. Ми пішли з піхотою. Це була велика помилка командування і ризик особовим складом. Ворог почав наступати. Ми просто відбивали штурм. Зробивши свою роботу мали відійти. Однак командир бригади заборонив нам це робити. По нас почав працювати міномет та FPV-дрони. Місця, де сховатися, було небагато — окоп і дві нори, на трьох піхотинців і нас двох. У кожній норі лежало по пару ворожих трупів. Нам доводилося на них сидіти і часом лежати. Ми навіть не могли їх витягнути звідти. Ворог міг помітити рух, та й вони вже розкладалися. Навколо стояв нестерпний запах. Ми дивом вижили. У всіх була контузія. Тільки я могла доповідати по рації. Обстріл був потужний. Від виходу до приходу було 2-3 секунди. Лише коли стемніло, командування наказало мені з напарником відійти. Піхотинці лишилися.
То була сіра зона, де були і ми, і ворог. Пройшовши метрів 60, я наступила на міну. У той момент відчула прилив току від ніг до голови. Побратим наклав мені турнікети на обидві ноги
Пробував нести мене на собі, поки йшла група евакуації. У них були м’які ноші, які постійно складались. Тож під час руху мої ноги постійно спадали і волочилися по землі. Хлопці несли мене до пункту евакуації декілька кілометрів. Я весь час була у свідомості.
Анастасія Савка після поранення. Фото: приватний архів
Доставивши мене на стабілізаційний пункт, зняли турнікет, зробили анестезію і відрізали залишки ноги. Шансів її зберегти не було. Хоча від поранення до евакуації пройшло всього дві години. Після клініки у Дніпрі і в Києві я потрапила до 8-ї клінічної лікарні Львова. Там мені зробили першу операцію і я заповнила заявку до Superhumans. Туди я прибула 22 січня цього року, де мене поставили на протез. І саме там я знайшла своє кохання.
Чекала саме на нього
Із Олексієм ми вже одне одного бачили. Він теж приїздив на первинний огляд до Superhumans. Нас навіть госпіталізували в один день. Якось, після здачі аналізів, мені захотілося десь нормально поїсти. Я запитала у дівчат на рецепції, де смачно готують? Він це почув і каже: «Я на машині, поїхали, тут неподалік є кафе, де можна поїсти». І так ми познайомились, почали більше часу проводити разом. Їздили на реабілітацію, поснідати, пообідати, повечеряти. Всюди були разом. Те, що це той самий чоловік я зрозуміла одразу. Олексій був дуже турботливим.
Нам було легко разом, бо ми одне одного добре розуміли. Війна нас об'єднала. Згодом він зробив мені пропозицію руки та серця. Це було під час запису телепередачі «Ніколи не забуду». Вони мене дуже кликали на інтерв'ю, я довго відмовлялась. А потім вони зв’язалися з Олексієм і домовилися про те, що саме там він зробить мені пропозицію. Звісно, що я нічого по це не знала. Лише дивувалася, чому Олексій підштовхував мене до участі у передачі. І ми таки поїхали.
Анастасія Савка разом з коханим Олексієм після пропозиції вийти заміж. Фото: приватний архів
Були я, Ярема — мій син та Олексій. Першим зайшов він, за годину покликали мене. Прихожу, а там ще й моя мама і посестра Роксолана. Думаю, що вони тут роблять? І тут Олексій робить пропозицію, ставши на коліно. Я не очікувала, що так все станеться, що отак я з'їжджу з людиною поснідати. З датою весілля поки що не визначилися. Олексій ще на реабілітації. Великих гулянь — на сто людей — точно не буде. Це зараз не на часі. Після реабілітації плануємо повертатися на службу. Це не означає, що ми повертаємось на передову. Робитимемо те, що буде під силу. А що саме — час покаже.
Анастасія Савка під час реабілітації. Фото: приватний архів
Без надійного тилу фронт не вистоїть
До війни я дуже не вірила у себе та свої можливості. Сьогодні розумію, що це вже не та дівчинка, яка буде від когось залежати. Я точно стала сильнішою. А ще — зустріла багато надійних людей, яким сміливо можу довірити навіть своє життя. Щоб перемогти, ми маємо перестати думати про переговори і заморозку війни. Це неможливо. Ніхто її не заморозить. Це просто буде пил в очі кожному українцю. Не перемога. Це дасть ворогу час підготуватися до наступних наступальних дій. І це ніколи не закінчиться. Що нам робити? Я не кажу наступати. Нам треба будувати окопи, оборонні споруди і не лізти у безглузді контрнаступи.
Анастасія Савка з коханим Олексієм. Фото: приватний архів
Нам потрібно міняти армію. Виганяти з кабінетів ту совдепію, генералів, які сиділи собі спокійно по 20-30 років та збирали медальки й погони. Сьогодні вони ж, не нюхаючи навіть пороху, розказують нам, що робити. А ще — без надійного тилу фронт не вистоїть.
Знаєте, для мене перемоги як такої не буде, тому що занадто багато ми вже віддали. Але в будь-якому випадку ми маємо повернути свої території. Насамперед тому, що багато людей за них полягло
Та і просто показати ворогу, шо ми однаково стоятимемо, бо це наша земля. Якщо зараз їм віддати території, то вони наступатимуть знову, але через 3-5-10 років. І наші діти триматимуть зброю. Цього не можна допустити. Я не хочу, щоб у майбутньому моя дитина брала зброю до рук аби воювати. Не хочу, будучи старенькою, чекати з війни на свого сина.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
%20(1).avif)
