Семеро загиблих, 30 поранених — такі наслідки російської атаки 29 грудня по Дніпру. Армія РФ влучила в торговельний центр та пологовий будинок. Крім того, пошкоджено 14 багатоповерхівок, понівечено сім приватних будинків, 35 автомобілів, 12 адмінбудівель. Як місто оговтується від атаки — у матеріалі Sestry.
Моє місто і мої люди під звуки вибухів
Ранок 29 грудня. Того дня українці читали у чатах тривожні повідомлення: «Зафіксовано зліт стратегічних бомбардувальників 11 бортів ТУ-95МС з Оленьї». Наступне повідомлення не забарилось: «Вхід ракет у повітряний простір України о 6:00».
На годиннику 6:35. Дніпро. Вибух. Важкі глухі удари. Здається, лунають звідусіль. Їх кілька. Канонада. 3-5-7. Рахувати не виходить. Гучно. Моторошно. І, ніби, ципенієш. Липкий страх стає комом десь в районі діафрагми. Це все? Чи буде ще? Збили чи «приліт»? Як рідні? Питання пульсують у голові.
У чатах перша інформація:
— На вулиці Тітова повилітали вікна.
Пишу рідним з того району.
— Ми норм.
Нині цієї фрази цілком достатньо для видиху.
.jpg)
Але за кілька секунд подруга надсилає відео і фото. Вона опинилась в епіцентрі вибуху. Наталя бігла на роботу в аптеку. Торговельний центр вже палав, кілька людей лежали на асфальті в крові. Аптека без скла. Наталя сказала, що сидить на підлозі в аптеці, чекає на поліцію. Голос тремтить, плаче. Чую в слухавку вий сирен швидких.
Десь о 7:35 було зрозуміло, що основний удар прийшовся на торговельний центр, там були поранені і загиблі. Але вже біля 8:00 з'явилася інформація про влучання у пологовий будинок… І перші його кадри у вогні. Кров гупала у скронях. Уява вимальовувала страшні картинки…
Цілий житловий квартал, як кадри з кіна про війну. Втім, у реальність повертає хрускіт скла під ногами. Будинки без вікон. Люди, як мурахи, розгрібають гори сміття та скла. Вікна закривають ДСП-панелями. Будинки без очей.
Мої хлопці народились у сорочці
Павло та Оля Щури прибирають квартиру від скла та пилу. Вона чистить віником улюблену іграшку сина Макарчика — сортер-розвивалку. Їхня квартира на четвертому поверсі будинку, який навпроти пологового.
— Я рано-вранці пішла на роботу. Залишила своїх хлопців досипати, — розповідає молода мама.
Павло з сином були на дивані. Півторарічний Макар не любить спати в ліжечку біля вікна. Сирена вже провила. Павло моніторив чати:
— Ймовірно, спрацював інстинкт. За кілька секунд до вибуху я схопив сина і вибіг в коридор.
Вибуховою хвилею вибило вхідні двері, посипалось скло. Павло накрив собою сина. Щось ударило в лоба. Макарчик злякався вибухів і плакав. З голови Павла текла кров. Затуливши однією рукою дитину, іншою чоловік сумкою-шоппером витирав кров на лобі.
У квартирі стояв пил. Було враження, ніби все у тумані. Забігли сусіди. Допомогли вийти на вулицю. Павло помітив, що й в Макарка розсічена голова. Побіг з малим на руках до лікарні, яка поруч. Там надали першу допомогу. Обробили та перевязали голови. І Павлові, і сину. Вже потім з Олею поїхали у дитячу лікарню, аби там обстежили сина. Найменший постраждалий того дня у Дніпрі, півторарічний Макарчик, не мав серйозних поранень. Хоча на рану на голові все ж таки наклали шви. Хлопчика у той же день відпустили додому.
— Мої хлопці народились у сорочці, — каже Оля.
Куріння справді може вбити
Так тепер каже 25-річний Олександр Діденко. Того дня, 29 грудня, молодик йшов на ранкову зміну. Купив хліб і завернув за цигарками. Вирішив скоротити шлях до крамниці. Говорив з мамою телефоном. Вона просила набрати її, як він дійде до роботи, бо все ж таки тривога і летять ракети. Олександра поклав слухавку і у ту саму мить почув свист над головою. А потім удар. Один, другий, третій. Саша був біля пологового — ворожа ракета розірвалась поруч:
— Я відчув біль в нозі. А потім стало важко дихати. Побачив якогось хлопця. Пошкандибав до нього. Я просто кричав: «Допоможи, брате, я хочу жити».
Перехожий виявився військовим. У нього було 4 турнікети, які він наклав Сашкові, аби зупинити кровотечу. Далі була швидка. Вже на ношах хлопець встиг відповісти мамі по телефону:
— Я зробив титанічне зусилля над собою і, піднявши слухавку, сказав мамі, що зі мною все ок, я вже на роботі. Коли натиснув на кнопку «відбій», втратив свідомість.
Олександр отримав надважкі поранення, його оперували три бригади лікарів — нейрохірурги, хірургі та травматологи.
— Розбита голова, черепно-мозкова гематома, вирвані куски тіла, величезний предмет в животі, якій розірвав кишківник, перелом гомілки та безліч інших поранень, — так коментує стан молодого чоловіка Олександр Толубаєв, заступник медичного директора з надання екстреної медичної допомоги Дніпровської обласної олінічної лікарні ім. І.І. Мечнікова.
Хлопець вижив, попереду ще кілька операцій та реабілітація. Дівчина Сашка вже зустрілась з випадковим рятівником свого хлопця — військовим Богданом. Бо, власне, ці 4 турнікети і те, що військовослужбовець наклав їх правильно й врятували Сашкові життя.
А сам молодик каже, що кине палити, бо он як дорого коштувала йому ця шкідлива звичка.
Будинок щастя: коли тут знову будуть пологи?
Біля розрощеного пологового зустрічає завідувачка акушерського відділення Ірина Кульбач. Ця жінка, без пафосного перебільшення, героїня, бо врятувала 12 породіль, 4 немовляти й увесь колектив пологового.
— Так, у нас є інструкція: як тільки звучить сигнал повітряної тривоги, усі мають спуститись в укриття. Але ж ви знаєте, як ми на другому році війни реагуємо на сигнали повітряної тривоги. Я читала чати, я бачила і розуміла рівень загрози та ймовірні наслідки, тому наполегливо, можливо, досить категорично пояснювала жінкам необхідність походу в укриття. І, слава Богу, за кілька хвилин до першого удару усі наші мамочки та діти були у сховищі.
Ірина хоче показати згарище, але телефонує Катя Лисенко. За три дні до ракетної атаки їй зробили кесарів розтин.
— Катю, як груди? Як шов? Приїхали на БЦЖ?
З машини виходить молоде подружжя. Оглядати малюка в пологовому немає змоги. Щеплення зробили у лікарні поруч. До пологового Катя з чоловіком заїхали, аби ще раз подякувати лікарці за свого сина Віктора, який побачив світ завдяки Ірині, а також за врятоване своє життя.
— Ми спочатку дійсно не дуже хотіли йти в укриття. Це була третя доба після кесаревого розтину, мені ще важко було ходити. Але медперсонал наполягав. І як тільки ми спустились в укриття, пролунав перший вибух, — каже Катя Лисенко.
Жінка народжувала разом із чоловіком. Він три дні був у палаті з дружиною. В укриття пішли втрьох — він, вона і малюк.
— Я накрив дружину та сина собою. Другий та третій вибухи були дуже сильними. Ми чули, як розбивається скло, як щось гупає та валиться. В якийсь момент я втратив слух на одне вухо, — згадує В’ячеслав.
Після серії вибухів в укритті почалась паніка. Тоді Ірина Кульбач взяла все у свої руки і гучно роздавала команди.
Пологовий вже почав горіти, лікарка організувала евакуацію: персонал почав виводити породіль з укриття, аби вивезти подалі від епіцентру небезпеки. Лікарі, медсестри, санітарки, за вказівкою завідувачки, кинулись на дорогу. Зупиняли всі автівки, що їхали повз пологовий. Вмовляли водіїв вивезти вагітних жінок та мам з немовлятами.
— Я дуже вдячна нашим людям за те, що ніхто не відмовив. Абсолютно незнайомі люди саджали в машини наших вагітних та породіль з діточками і вивозили подалі від палаючого пологового, — розповідає Ірина Кульбач.
Ми заходимо у будівлю пологового. Вікна без скла, шахти ліфтів порожні: троси не витримали — кабіни впали. Рухаємось за пані Іриною, підсвічуємо дорогу телефонами, під ногами — чорне сміття, шматки кахлів, над головою обвуглені квадратики стелі звисають розірваним шматтям. Доходимо до груди металу — це шматки ракети. Лікарка сміливо йде, вона, ніби, не відчуває небезпеки. Тут було дитяче відділення. Видно уламки кювезів для немовлят, але удар був такої сили, що рухнула підлога. Тож під ногами — прірва. Запрошує Ірина Кульбач і до свого кабінету. Вона вправно балансує на дверях, якими проклали прохід до кабінетів, бо підлоги у цій частині будівлі також немає.
Далі палати. Колись комфортабельні з великими двоспальними ліжками, телевізорами та шведськими стінками. Ось білосніжне джакузі і вибиті шибки та потріскані стіни, всюди попіл та пил. А у кутку букет червоних троянд — подяка за сина чи доньку. Пелюстки квітів почорніли…
— Біль, я відчуваю великий біль, через те, що ці жахіття трапились у нашому пологовому. Але ще у серці є надія. Наш колектив згуртувався. Ми ось вже кілька днів розгрібаємо ці завали. І у кожного питання: коли тут знову будуть пологи? Наші солдати нині в окопах, їм потрібна зброя і дрони, але я знаю, що кожен з них після перемоги мріє прийти у пологовий, аби разом з коханою народити сина чи дочку. Бо немає більшого щастя. Тому я благаю всіх допомогти — руками чи копійчиною — відродити наш пологовий, — звертається Ірина Кульбач.
Під кінець «екскурсії» пані Ірина ділиться таємницею. Вона піднімає светр і показує спину. На спині великі фіолетові синці.
— Я не знаю, коли мене так поранило і чим. Поки я бігала, на мене щось летіло. Тоді не відчувала ні болю, ні страху. А зараз вся спина болить.
Хочеться обійняти цю жінку. Кажу:
— Дякую за племінницю. Моя сестричка у вас народжувала у 2021-му. У неї ще татуювання під груддю дивне — ім'я бабусі, яка її виховала сама.
— Анічка?
— Так, Аня!
Лікарка Ірина обіймає мене сама. А я боюсь торкатись її пораненої спини. І дивуюсь, як вона добре пам'ятає своїх породіль.
У залі урочистої виписки стоїть прикрашена ялинка, деякі кульки цілі. З ікони споглядає Богородиця…
Має досвід роботи журналістом та редактором у провідних українських національних телеканалах (Новий канал, UBR та Громадське ТБ), працювала спеціальною кореспонденткою Institute for War & Peace Reporting (IWPR) та журналістом проєкту «Говорить Суханов». Має авторську колонку в українському онлайн-медіа «Дзеркало тижня». Працювала піарницею в українських бізнес-компаніях. Очолює відділ комунікацій Всеукраїнського руху «Єдині».
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.jpg)
%20(1).avif)
