Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Як обрати універсальну річ серед пропозицій масмаркету? Фото: pexels
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
З початком повномасштабного вторгнення мільйони українок тікали від війни з “тривожною валізкою” — документи, змінна білизна, запасний светр. Але з одним запасним светром повноцінно функціонувати буквально неможливо — особливо українкам, які здебільшого звикли самовиражатися саме через вбрання. На поміч прийшов мінімалізм — стиль Old Money, який заохочує купувати універсальні речі, які можна спокійно носити декілька сезонів підряд.
Білого ніколи не буває забагато. Фото: shutterstock
Парадокс Old Money, базового стриманого стилю, який полюбляє переважна більшість з нас, в тому, що його здебільшого невірно інтерпретують. Масмаркет намагається заплутати нас і продати банальність та швидкоплинні тренди під виглядом класики, розуміючи, що середньостатистичному покупцю важко зорієнтуватися і зробити правильний вибір під час шопінгу. Як не загубитись серед десятків базових речей і уникнути ситуації, коли наступного сезону оновлений гардероб в черговому fashion-блозі потрапить до категорії антитрендів?
Простота як розкіш
Old Money — це елегантний стиль, у якому немає нічого зайвого; «тиха розкіш» — ті речі, які у старих американських фільмах мають всі стереотипні багатії. Чому? Все просто — він практичний. Купуючи поло Ralph Lauren за сто доларів, мільйонер Марк знає, що протягом наступних трьох років одягне його щонайменше сто разів — на весілля тітки Белли, пікнік з друзями, semi-formal ланч з колегами, і це поло згодиться ще у 97 інших, звичайних, днів. Для Марка це зручна інвестиція: він не має часу на те, аби розмірковувати зранку, чим прикрити — не «прикрасити» — своє тіло. Марку потрібен гардероб, який дозволить уникнути труднощів складного вибору. Його шафа буквально каже: «Заплющуй очі та обирай навпомацки, там все однакове, ти не помилишся». Одяг Марка мінімалістичний, якщо на його білій сорочці раптом опиниться надпис: «I love Malibu», вона перестане бути універсальною — саме тому вона ніколи не опиниться у шафі мільйонера Марка.
Обираємо універсальний одяг із заплющеними очима у шафі. Фото: shutterstock
Річ Двох Виходів
Та ХХІ сторіччя стало періодом абсурду у багатьох сенсах, мода не виключення. Масмаркет створив поняття fast-fashion як культ швидкозмінних колекцій. Ми отримали абсолютну протилежність кутюру, чий момент слави приходить лише двічі на рік. Проте й кутюр є різний — і класичний, і екстравагантний. Дизайнери вправно міксують ці стилі на подіумі, тоді як магазини середнього сегменту позбавлені можливості тонко грати на контрастах. Вони намагаються одночасно поєднувати в одному виробі універсальність та унікальність, даруючи споживачу непристосований до реального життя несмак.
Нас спонукають купувати більше швидкоплинних речей. Фото: pexels
Коли ми бачимо молочний светр у горизонтальну смужку вперше, ми думаємо, що він дуже подібний до того кардигану, який позавчора був на фото відомої моделі. Коли ми бачимо светр у смужку наступного дня, (той самий, але цього разу з трохи видозміненим комірцем), ми спантеличено думаємо — напевно, він може бути частиною базового гардеробу, це ж той самий стиль «тиха розкіш», який носять усі. Коли ми бачимо його втретє, помічаємо, як концепції нібито базового светру додали присмаку тимчасовості (наприклад, абсолютно непотрібними манжетами з дешевими ґудзиками «під золото»). Ми розуміємо, що це Річ Двох Виходів — той одяг, який вдягають вдруге вже з усвідомленням — це востаннє, бо «куди це взагалі можна вбрати?» Одяг, який не є ні виразним, ні стриманим, у будь-якому контексті підпадатиме під категорію «недоречно».
Пришити, відірвати, або не купувати?
Природньо, масмаркет намагається максимально здешевити виробництво, але більше, ніж на дизайні, магазини заощаджують лише на деталях виробів: це ті самі недбало пришиті ґудзики, криві шви, нитки, що стирчать відусюди, непотрібні вставки з металу, — все те, про що у примірочній кажуть: «вдома я це пришʼю» (чи «відірву» — в залежності від розміру заощаджених на дизайні грошей).
Саме якість відрізняє автентичну тиху розкіш від інстаграмного Old Money style, але якщо у соцмережах все непотрібне можна прибрати у мобільних додатках, то у житті всі нюанси видно і вам, і оточуючим. Як не дивно, але під час шопінгу в магазинах середнього сегменту варто віддати перевагу екстравагантному одягу: неоново-зелений вкорочений жакет з пірʼям привертає до себе стільки уваги, що нікому не спаде на думку розглядати якісь нерівні шви. Виразність, власне, одягу набридає раніше, аніж прокидається бажання роздивлятися його глибше, — глядачу легше подумки погодитись, що жакет цікавий і оцінити весь образ цілісно.
Іноді краще придбати щось екстравагантне. Фото: pexels
Правила мінімалізму
Мінімалістичний стиль навпаки не терпить економії: погляду немає за що зачепитись, і якщо у пошуках деталей натрапити на недбалість — негативне враження гарантоване, адже як інакше, якщо недолік — єдине, чим ця річ вирізняється з-поміж інших такого ж штибу?
Креативні речі займають більше уваги і розглядати їх варто більшим масштабом, пробачаючи дрібні недосконалості. Базовий одяг та стиль тихої розкоші візуально проаналізувати нескладно. Менше деталей — більше уваги до кожної з них. У магазині ми маємо одразу визначити, до якої категорії належить предмет одягу, і якщо раптом «це базова річ з цікавим трендовим акцентом» — варто подумати, що робити з цим акцентом, коли його цикл життя дійде до свого логічного «антитрендового» кінця.
Справжній мінімалізм є дуже прискіпливим. Обираємо за правилами. Фото: pexels
Відчувати суть одягу просто: варто лише спитати себе, у якому випадку я прикрашаю себе одягом, а в якому мені важлива лише його технічна функція? Запорукою розумного шопінгу є уважність до кожного окремого елементу гардеробу, іншими словами — чітке розуміння, що і з якою метою купувати, а також інвестиція у якість та економія на екстра-креативі. Як робить умовний мільйонер Марк, до речі.
Навчається у Вищій школі бізнесу у Варшаві на спеціальності «міжнародний менеджмент». Стажувалась на телеканалі «Еспресо» у якості помічника стиліста. Серед її професійних зацікавлень є пріоритетом такі напрямки як мода, стиль, психологія та історія моди, бізнес у сфері fashion.
R E K L A M A
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Український Народний дім у Перемишлі — це будівля, про яку не розкажуть під час туристичних екскурсій містом. За останні кілька років мені неодноразово доводилося відвідувати такі тури й щоразу місцеві гіди оминали згадку про українців — одну з ключових спільнот Перемишля, яка залишила по собі десятки архітектурних і історичних артефактів. Українську громаду Перемишля місцеві часто називають «православними», хоча це не точне визначення. У 1860-х роках, коли Перемишль активно розвивався завдяки будівництву фортеці-форпосту, тут проживало лише 10 тисяч людей, а до 1910 року їх кількість зросла до 56 тисяч. З них 12,3 тисячі — українці, які здебільшого були греко-католиками.
Український Народний дім розташований у центрі міста на Костюшки, 5. Колись це була модернова будівля, збудована коштом української громади за ініціативи Теофіла Кормоша — доктора права, адвоката, громадського діяча й члена місцевої української спільноти у 1903-1904 роках. Теперішній керівник Українського Народного дому Ігор Горків розповідає, як і чому місце, яке не помічають туристичні гіди, стало ключовим для українства.
«Не таке синє небо, не така зелена трава»
Галина Халимоник: Пане Ігорю, розкажіть історію вашої родини, адже вона, наскільки знаю, безпосередньо пов'язана з історією Народного Дому у Перемишлі ще у попередніх поколіннях. І певною мірою є віддзеркаленням історії багатьох українців, які ведуть свій родовід з південно-східних земель Польщі.
Ігор Горків: Родину моїх бабусь-дідусів депортували під час операції «Вісла» під гаслом «остаточного розв'язання української проблеми в Польщі» — в межах домовленостей між комуністичними урядами СРСР та Польщі, так як інші 150 тисяч українців з території Лемківщини, Холмщини, Надсяння та Підляшшя. До цього відразу після Другої світової війни близько пів мільйона українців було депортовано з теперішніх земель південно-східної Польщі до Радянської України, натомість звідти забрали більшість польського населення. У 1947 році ще 150 тисяч українців депортували на західну і північну частини Польщі — на так звані «повернуті землі».
Таким чином прокремлівський Уряд комуністичної Польщі хотів стерти українську ідентичність і полонізувати українців. Їм суворо заборонили повертатися на землі, які були для них рідними.
Втім, на західних землях Польщі українці не бачили для себе майбутнього, бо там не було «українського життя»: свого театрального гуртка, свого часопису, свого священника, своєї церкви, своєї школи. Вони шукали місця, де є український священник, витрачали інколи день, щоб дістатися до церкви, відстояти двогодинну службу і так само день повертатися назад. Українці — народ, який дуже прив'язаний до землі. Тому все на новому місці для них було не так: і небо не таке синє, і трава не така зелена, і сонце не так гріло.
Попри заборони, вони шукали можливість повернутися додому. Тим паче, що в Перемишлі залишався Український Народний дім, була церква. Перемишль став містом-міфом, що давав надію на відродження українського життя спільноти. Люди почали правдами-неправдами приїжджати саме туди, прописуватися в навколишніх селах, щоб відчути дух «українського життя».
— Ця ідея закладалася від початку будівництва Народного Дому?
— Коли будували Народний дім у Перемишлі, це не була ідея саме української громади. Тоді був бум будівництва таких домів на Галичині. Українці будували свої народні доми, поляки — польські. Люди хотіли гуртуватися в окремі громади. Українці довго запрягали, тому Народний Дім у Перемишлі з'явився набагато пізніше за інші. Його збудували коштом місцевої громади й навколишніх сіл, які були переважно українськими, плюс за підтримки української діаспори.
У будівництво була закладена дійсно велична мета — цей дім мав стати символом воскресіння України-Русі, яка повстане незалежною державою на карті Європи так само, як повстав він. Навіть купол побудували, як для церкви. Фасад прикрасили синьо-жовтим орнаментом, а в театральному залі всередині є орнаменти з різних регіонів України: від Сяну, який бере початок на Львівщині, до Дону, з написами про відродження України.
Український Народний Дім у Перемишлі
Українська спільнота Перемишля мала дуже свідому громадянську позицію та україноцентричний менталітет. Для відродження українства Перемишль відіграв надзвичайно важливу роль. Саме тут вперше пролунала пісня «Ще не вмерла України», що згодом стала національним гімном держави, автор музики Михайло Вербицький народився у селі неподалік від Перемишля та похований на території сучасної Польщі. З театральної сцени Народного дому пророчу поему «Мойсей» читав Іван Франко.
Український бізнес Перемишля започаткував два вихідних дні 9 та 10 березня — у день народження та роковин Тараса Шевченка
Вони були наповнені культурно-просвітницькими подіями. Тому не дивно, що українці Польщі, яких прокремлівські комуністи хотіли позбавити ідентичності, шукали місця, де вони могли відчути себе українцями без страху, де було б «українське життя».
— Що було в цей час з Українським Народним домом у Перемишлі?
— У 1947 році все майно української громади, як і інших товариств, було націоналізоване. Після смерті Сталіна в Польщі почалася відлига, комуністична влада дала право національним меншинам створювати свої товариства. Це був 1956 рік. По одному товариству з’явилося у білорусів, українців та інших меншин.
«Українське суспільно-культурне товариство», як воно називалося, було повністю підконтрольне польській комуністичній владі: доноси, контроль за висловлюваннями, думками. Втім, навіть у такій формі це дозволило українцями бодай якоюсь мірою відродити свою спільність: у культурних заходах, у діяльності. Тут працював театральний гурток, випускався часопис «Наше слово», був пункт навчання українській мові.
Українська громада Перемишля роками зверталася до місцевої влади щодо повернення будівлі, але не могла цього добитися. Три покоління намагалися зберегти будівлю через оренду частини приміщень. Спочатку це була одна кімната, далі дві, три, згодом театральний зал — так українці дбали про будинок, були поруч з ним, намагалися врятувати від руйнування та забуття.
За 1 відсоток вартості — 100 відсотків ідентичності
— Пам’ятаєте, як ви вперше прийшли до Народного дому?
— Я народився на півночі Польщі, але багато чув в родині про Український народний дім в Перемишлі. Батьки намагалися підтримувати в мені розуміння, що я — українець, громадянин Польщі українського походження, вдома ми говорили українською, я навчався в українській школі. Тому у мене завжди було зворушливе й особливе ставлення до цього місця. І переїзд до Перемишля був для мене свідомим рішенням.
Завжди хотілося побачити цей будинок. Це сталося у 2007 році. Тоді народний дім роздали під комунальні квартири, відкрили там громадський туалет. Стан був жахливим.
«Українське суспільно-культурне товариство» проіснувало до 1989 року. Воно було ліквідоване через тісний зв'язок з комуністичним режимом, на заміну йому прийшло «Об’єднання українців у Польщі». Згідно з нормою Закону Польщі про національні меншини, до них належать меншини, які мешкають на території Польщі останні 100 років.Українці жили на території східної частини Польщі завжди, а не лише останні 100 років. Їх неможливо асимілювати остаточно. Про це свідчить і той факт, що під час перепису 2011 року українську національну ідентичність заявило більше українців, ніж під час перепису 2002 року.
Українська громада неодноразово зверталася до муніципалітету з проханням передати їй будівлю, але ми змогли дійти згоди лише у 2011 році. Саме «Об’єднання українців у Польщі» викупило будівлю у місцевого муніципалітету за символічний один відсоток вартості. Це рішення також було пов'язане із взаємною поступкою з боку України — повернення полякам будівлі Польського дому у Львові.
Пізніше українська громада зібрала 6,5 мільйонів злотих приватними пожертвами й грантами з необхідних 12,5 млн на ремонт будівлі. Ремонт почався з театральної зали:нам здавалося надзвичайно важливим показати, як зміниться життя будівлі після того, як вона повернеться до української громади. Хотіли, щоб з перших днів там почалися культурні й інтеграційні заходи.
Відтоді це місце працювало не тільки для української громади, воно стало місцем міжкультурного діалогу, близького знайомства й подолання стереотипів. Адже ніхто не повинен бути сегрегованим у свою культурну бульбашку.
— Правду кажуть, що місцева влада часто ігнорує пропозиції дружби від Українського Народного дому?
— Перемишль — місто непростої історичної долі.
Українську тему використовують майже всі політики під час виборів, не зробивши висновків з помилок минулого
А оскільки весь час проходять якісь вибори, складається враження, що це безкінечний процес. Ми робимо все, що можемо, аби подолати стереотипи й упередження щодо українців, однак багатьом політикам простіше грати на виборчих симпатіях, призначивши когось ворогом. Часто історичні теми використовують як зручний ґрунт для маніпуляцій.
Як ми з цим боремося? Розповідаємо факти — про внесок українців у польську пенсійну й податкову системи, наприклад. Коли відбувались фермерські протести у Перемишлі, ми акцентували увагу на збитках, які несли польські підприємці через блокування кордону.
До того ж ми активно запрошуємо до участі в усіх заходах польську спільноту — тільки в тісному контакті можемо подолати упередження. На жаль, не все залежить тільки від нашої громади, але наші двері завжди відчинені. І це єдиний спосіб — хоч і нешвидкий, — щоб збудувати українсько-польську спільність. Табличка на стіні Народного дому каже: «Нема вільної України без вільної Польщі, немає вільної Польщі без вільної України». Це мають усвідомити українські й польські політики та громади по обидві боки кордону.
Театральна зала на 24 ліжка
— Водночас Народний дім в Перемишлі завжди був місцем сили для українців не лише Польщі. Зокрема, під час повномасштабної війни…
— Так, ми завжди були поруч з Україною в усіх її випробуваннях. Коли стався Євромайдан, а пізніше Революція гідності, українці Польщі й поляки збирали гуманітарну допомогу. Коли українська сторона, керована тоді експрезидентом-втікачем Віктором Януковичем, заборонила ввозити гуманітарні вантажі, ми ділили їх невеликими партіями вивозили в індивідуальних автівках, збирали з українського боку кордону — і везли далі.
Перед війною ми зібралися, щоб обговорити, чим Український Народний дім у Перемишлі зможе допомогти українцям. Ми розробили план допомоги, і якщо ви бачили в Перемишлі на вокзалі волонтерів, які підходили й допомагали українським біженцям дістатися до необхідного потягу, автобусу, отримати логістичну інформацію, — це були українські й польські волонтери нашого Дому.
Ми серйозно підготувалися, мали протоколи надання допомоги.
Театральна зала, де виступали українські й польські митці Соломія Крушельницька, Лесь Курбас, Оксана Забужко, Ольга Токарчук, Анджей Стасюк, перетворилась на тимчасовий хостел на 24 ліжка. Такою ми уявляли собі кількість українських біженців. Потім ми доставляли ліжка: 50, 80…
Загалом протягом пів року у нас зупинилося близько 5000 людей — з ночівлею і харчуванням.
Театральна зала пертворюється на прихисток для біженців, 2022. Фото: Адам Яремко
Український Народний дім в Перемишлі організував понад 1000-денне чергування на вокзалі. Наші волонтери зустрічали поїзди з України, допомагали жінкам з дітьми донести валізи, розібратися з логістикою. Ми підготували інформацію, яку доносили біженцям за 100 секунд. Основне, що варто було знати українцям, аби не натрапити на шахраїв і злодіїв. Працювали також у кімнаті матері й дитини. За всім цим стояв колектив «Об’єднання українців у Польщі» — польські й українські волонтери, які були готові в будні і свята.
За підтримки спонсорів вдалося відремонтувати іншу будівлю, де до 2024 року функціонував хостел для біженців. У ньому постійно перебували люди, які потребують тимчасового прихистку — видихнути й зрозуміти, куди рухатися далі. Був відкритий також шелтер для людей з інвалідністю, розрахований на короткотермінове проживання — від двох до трьох місяців. Ці люди й до війни стикалися з труднощами, а тепер їм потрібен додатковий час для адаптації та відновлення.
Нашою метою було допомогти людям спланувати майбутнє: знайти роботу, школу дітям, курси з вивчення мови. Через два-три місяці люди казали, що «далі вже самі» — і те, що вони можуть дати собі раду, — головна винагорода нашої роботи. Завдяки підтримці біженці повертали контроль над своїм життям.
Завдяки різноманітним грантовим програмам нам вдавалося, наприклад, організовувати візити лікарів до хостелу, психологічну допомогу. Зараз через зупинку підтримки від USAID частину програм довелося скоротити — зокрема, напрям психологічної допомоги. Шукаємо, чим можемо це замінити, оскільки українська громада Польщі зайнята переважно зборами для фронту. Чимало організацій виходять зараз з участі в допомозі, хоча потреба в ній не зникла. Наша організація все ще залишається асистентом для українців з багатьох питань: переклад в складних життєвих ситуаціях, організація похорон, підтримка жінок, які мають народити.
Для нас роботи стало більше, бо коли всі йдуть, ми залишаємось одними з небагатьох
Понад 1000 днів повномасштабної війни першим контактом українців на вокзалі в Перемишлі були волонтери Народного Дому. Фото: Adam Jaremko
— Зараз дедалі частіше лунає думка про те, що частина воєнних біженців можуть залишитися в Польщі назавжди, оскільки вони вже змінили статус тимчасового захисту на робочі контракти. Яким має бути політика Польщі щодо інтеграції українців?
— Держава не повинна виключати з цього процесу громадські організації, які мають успішний тривалий досвід інтеграційної роботи. З моменту, коли Народний дім у Перемишлі відновив свою роботу, ми провели десятки спільних польсько-українських заходів. Ми позиціонуємо себе як Український Народний дім, в якому є місце для всіх мешканців Перемишля, а не лише для українців.
Це підхід, який не будує навколо нашої громади мур, а відчиняє двері. Лише через постійні особисті контакти й відкриті культурні простори ми можемо побудувати справжній міст взаєморозуміння. Саме такі ініціативи, як наша, доводять: інтеграція — це не асиміляція, а співжиття, де кожен зберігає свою ідентичність, водночас стаючи частиною чогось більшого.
Кожна четверта країна в світі зазнала регресу в сфері прав жінок, зазначає останній звіт UN Women 2024, а в Європейському Союзі близько 50 мільйонів жінок продовжують переживати високий рівень сексуального та фізичного насильства — як вдома й на роботі, так і в публічних місцях.
З докторкою соціологічних наук, професоркою Варшавського університету Ельжбетою Корольчук розмовляємо про ситуацію з правами жінок у світі, Польщі та Україні, а також про те, що варто робити, аби захистити й підтримати права жінок, які знову під загрозою
Вплив Церкви
Ольга Пакош: Пані професор, що означає регрес прав жінок?
Ельжбета Корольчук: Це означає, що в багатьох країнах призупинився процес вирівнювання можливостей, а в деяких навіть погіршилась ситуація з існуючими правами.
Звісно, ніколи не було так, щоб усі учасники публічного життя, навіть у ліберальних країнах, приймали рівність статей
Завжди існували групи, які виступали проти прав жінок — репродуктивних, права на аборт, контрацепції чи рівності жінок у політичному житті.
Але у демократичних країнах існувала загальна згода, що ми повинні прагнути повноправної участі жінок у суспільному та політичному житті. Групи, які противились цьому, залишалися на маргінесі публічного життя. Сьогодні антигендерні погляди пересуваються в центр публічної дискусії і — залежно від країни — набирають різних форм.
Наприклад, в Афганістані, де в різні періоди XX століття були введені закони, котрі поліпшували становище жінок, сьогодні у жінок немає жодних прав. Фундаменталісти призвели до того, що жінки не можуть працювати, самостійно виходити з дому, навчатися. Вони не можуть брати участь ані в публічному, ані в політичному житті, більшість з них також зазнає насильства — є дані, які показують, що це може стосуватися аж 85% афганських жінок.
А в Сполучених Штатах, де протягом багатьох років політичний мейнстрім поділяв переконання, що права жінок є очевидною частиною демократії, зараз здійснюється напад як на демократію, так і на права жінок. Одне й інше пов'язано з розвитком антигендерних і консервативних рухів, які часто перегукуються з організованими релігіями — як з християнством, так і з ісламом, а також з ортодоксальним юдаїзмом, який теж ніколи не був другом жінок.
— А як із цим у Польщі? Минуло майже два роки від зміни влади. Чому ж, попри попередні обіцянки, досі не зроблено жодних кроків, аби хоча б частково врегулювати питання абортів?
— По-перше, тому що сучасний політичний клас — і це стосується не лише Польщі, а й багатьох інших країн — значно консервативніший за більшість суспільства. По-друге, питання прав жінок і прав меншин усе ще залишаються під потужним впливом релігійних інституцій.
У Польщі ми спостерігаємо виразний культурний конфлікт: країна стрімко секуляризується — молодше покоління відходить від інституційної релігії, а часто й від віри загалом. Водночас значна частина виборців, переважно людей старшого віку, залишаються глибоко релігійними. Костел як політична інституція досі відіграє величезну роль — як на загальнодержавному рівні, так і на місцях. Нерідко єпископи фактично беруть участь у місцевому політичному житті. Велику вагу має й економічна міць Костелу — він залишається одним з найбільших власників майна в країні.
— Чи може зміна президента на щось вплинути?
— Чи можемо ми довіряти політикам? Це питання сьогодні ставить собі чимало людей. Обіцянки звучали ще два роки тому, під час парламентських виборів. Але, як свідчать дослідження, значна частина молодих жінок, які у 2023 році голосували за нинішню коаліцію, нині почувається розчарованою і зневіреною. Під час кампанії саме на них спрямовували зусилля мобілізації — зокрема, через обіцянки щодо репродуктивних прав, фінансової підтримки в питаннях, пов’язаних з абортами, рівності для ЛГБТ-спільноти тощо. Наразі ці обіцянки залишаються невиконаними. Що зміниться після виборів президента — побачимо.
Боюсь, ми маємо справу з ігноруванням виборчинь: спершу їм щось обіцяють, щоб здобути голоси, а потім не виконують обіцяного
Така стратегія не лише відштовхує конкретні групи виборців, а й загалом підриває довіру до демократії як політичного устрою. Питання в тому, наскільки самі політики усвідомлюють це і чи розуміють довгострокові наслідки таких дій.
Як соціологиня я не маю надмірних очікувань. Але як громадянка сподіваюсь, що правлячі партії зрештою прокинуться, і що зміна президента призведе принаймні до вирішення таких базових питань, як заборона абортів чи нерівність прав ЛГБТ-спільноти.
У Польщі жертва не зобов'язана доводити, що сказала гвалтівнику «ні»
— Як нині виглядає ситуація з правами жінок в Україні?
— Війна — як і будь-яка криза — завжди негативно позначається на суспільстві. З одного боку, звісно, на чоловіках, адже саме вони здебільшого гинуть на фронті або несуть інші тяжкі наслідки, пов’язані зі службою в армії. З іншого боку, тягар щоденного виживання лягає саме на плечі жінок. Йдеться не лише про професійну працю, а й про діяльність, пов’язану з підтриманням життя родин, громад і загалом повсякденного функціонування людей. До того ж в українській армії служить чимало жінок, які несуть, по суті, подвійне навантаження.
Українка серед уламків будинку після російського обстрілу в Миколаєві, 2 серпня 2022. Фото: Kostiantyn Liberov/AP/Associated Press/East News
Війна також означає призупинення нормальної політичної боротьби, а це теж ускладнює можливість меншинам відстоювати свої права. Індивідуальні права, як і права окремих груп, відходять на задній план перед обличчям страшної реальності боротьби з російською агресією.
Попри це помітно, що в політичному сенсі Україна прагне інтеграції з Європою, а це відкриває можливості для впровадження рівноправних рішень. Наприклад, можна порівняти Україну і Грузію — дві пострадянські держави, які стартували з подібних позицій. Якщо Україна рішуче обрала шлях євроінтеграції, — що, до речі, стало одним з чинників військового конфлікту, — і в цьому контексті ухвалила чимало рішень, як-от ратифікація Стамбульської конвенції, захист прав жінок і меншин, то Грузія рушила в протилежному напрямку. Вона наблизилась до Росії — зокрема, через релігійні питання, обмеження діяльності неурядових організацій та посилений вплив Православної церкви.
Грузинський уряд рухається в бік обмеження прав меншин, зокрема ЛГБТ-людей, що є частиною ширшого процесу звуження прав громадянського суспільства і простору для низових рухів. Це свідчить про те, що маємо справу не лише зі світоглядними чи культурними розбіжностями — ставлення до рівноправ’я є також елементом геополітичного вибору, який здійснюють держави. Так само було у випадку Польщі та інших країн, які вступали до ЄС — цей процес був пов’язаний з прийняттям принаймні частини зобов’язань у сфері рівноправ’я. І це, безумовно, має значення для конкретних рішень, які ухвалює держава, хоча результати не завжди відповідають очікуванням.
Під час акції протесту в Тбілісі, 18 квітня 2024. Фото: VANO SHLAMOV/AFP/East News
— Яких законів або правових механізмів бракує в Україні для підтримки прав жінок? Чи проблема полягає лише в кризі, спричиненій війною?
— Я не є спеціалісткою з українських справ — про це варто питати самих українок. Але думаю, що ситуація складна. З одного боку, варто запитати: наскільки відкритими є державні інституції до голосів меншин, зокрема жінок? Наскільки вони насправді представляють групи, які в суспільстві перебувають у вразливому становищі?
З іншого боку, проблема полягає також у способі реалізації наявних норм. Наприклад, коли йдеться про захист від насильства — одну з найфундаментальніших тем. Якщо такого захисту немає, зрозуміло, що громадянки не мають рівних прав.
Якщо вони не захищені у власному домі чи на вулиці, годі говорити про рівні можливості в політиці чи інших сферах
І тут постає питання: чи здатна держава, яка проходить через настільки глибоку кризу — воєнну, економічну, інфраструктурну, — ефективно гарантувати жінкам захист від насильства? Я думаю, ми повинні цього вимагати, але водночас слід розуміти, що це — надзвичайно складне завдання.
— А як із цим у Польщі? Чи польське законодавство дієве в контексті захисту жінок?
— Так, у багатьох сферах існують цілком непогані правові норми, але часто вони не впроваджуються належним чином. Прикладом можуть бути зміни, запроваджені у лютому цього року — щодо визначення зґвалтування.
Згідно з новими положеннями, зґвалтуванням є будь-яке порушення сексуальних меж без чіткої згоди. Тобто теоретично тепер жертва не зобов’язана доводити, що сказала «ні», — натомість кривдник має довести, що отримав згоду
Разом з тим у нас немає жодної масштабної інформаційної кампанії з цього приводу. Більшість людей навіть не знає, що щось змінилося. Немає відповідних освітніх програм. Не проводиться достатньо тренінгів для поліції та прокуратури, які дозволили б ефективно впроваджувати нові норми.
Такі речі мали б опинитися на перших шпальтах газет.
«Не можу повірити, що ми знову маємо протестувати проти цього лайна». Протест у США. Фото: Shutterstock
«Права жінок не даються раз і назавжди»
— Колись Сполучені Штати були прикладом у боротьбі за права жінок і реалізацію цих прав. А як тепер? Суфражистки перевертаються в трунах?
— Я сподіваюся, що Сполучені Штати стануть не лише прикладом того, як можна зруйнувати те, що здавалося вже здобутим, але й навчать нас, як це справді втримати. Варто підкреслити, що порівняно з Польщею, Україною та більшістю країн Східної Європи права жінок у США були гарантовані досить пізно — у той момент, коли більшість жінок у Східній Європі вже працювала й мала певну фінансову незалежність.
У Польщі жінки отримали право на аборт у 1953 році, а у США федеральне право на переривання вагітності було запроваджене лише в середині 70-х.
Хоча ще на початку 60–70-х років жінки боролися за доступ до легальних абортів, протягом останніх п’яти десятиліть США сформували образ країни, в якій права меншин і жінок дуже розвинені
Але ця боротьба за рівність завжди була напруженою, а противники рівноправ’я ніколи не залишались осторонь.
Сьогодні головна відмінність полягає в тому, що частина політичних еліт стала вкрай консервативною, і система захисту прав на федеральному рівні починає руйнуватись. Зокрема, це стосується рішень Верховного суду, який скасував норми, що гарантували право на аборт на федеральному рівні — зокрема рішення у справі Roe v. Wade.
Ці зміни показують, наскільки важливо постійно пильнувати за дотриманням принципів рівності. Права жінок не даються раз і назавжди. Це також демонструє зв’язок між правами жінок і меншин та демократією.
З одного боку, в недемократичних країнах дуже чітко простежується ерозія прав жінок, які зазвичай є тією групою, що першою втрачає свої права. Коли створюється жорстка ієрархія влади, жінки зазвичай опиняються внизу.
З іншого боку, критика прав жінок часто використовується як привід для атак на демократичні цінності й інститути. Напади на гендерну рівність сьогодні є інструментом у руках антидемократичних рухів, які мобілізують суспільство, викликаючи страх і переконуючи людей, що як рівність статей, так і сама демократія зайшли надто далеко. Прикладом може бути кампанія Трампа проти Камали Гарріс, яку зображували як речницю трансгендерної спільноти, а теми, пов’язані з фінансуванням операцій зі зміни статі у в’язницях, використовувались для мобілізації виборців і водночас — для висміювання ліберальної демократії.
Стратегія правопопулістів полягає в тому, щоб висміювати теми рівності, показуючи їх як щось абсурдне й таке, що загрожує самим жінкам, а заодно — підбурювати суспільство проти демократії як такої
Демонстрація на підтримку прав жінок в Афганістані, Лондон, 8 березня 2024. Фото: HENRY NICHOLLS/AFP/East News
— Що ми, звичайні жінки, можемо зараз зробити в Польщі та Україні, щоб захистити свої права?
— Відповідь ми вже знаємо від суфражисток: ніхто не дасть нам прав просто так, ми маємо їх вибороти. А коли вже здобудемо — мусимо їх захищати.
Це трохи схоже на шлюб. Зазвичай, якщо ми беремо на себе всі обов’язки, але не вимагаємо того, що нам належить, інша сторона не допоможе і добровільно нам наших прав не надасть
Те саме стосується і політичного життя.
Йдеться про голосування, підтримку організацій, які допомагають жінкам, а також тих, які виходять на вулиці — людей, які мобілізуються. Йдеться про підтримку конкретних жінок, які діють для інших. Навіть якщо ми самі не готові включатися — ми можемо підтримати їх. Йдеться про підтримку конкретних політикинь, а також про притягнення їх до відповідальності. Йдеться про те, щоб перевіряти, що вони роблять, на яких підставах, висловлювати свою думку. Це те, від чого ми ніколи не повинні відмовлятися. Чи то на Facebook, чи в публічних дискусіях, чи на робочому місці.
Ми все ще живемо в хорошому місці, де наш голос має вагу
Ми не в Афганістані — ми там, де цей голос у нас є, і ми можемо ним користуватись.
Ми маємо докласти зусиль, звикнути до того, що політична активність — це просто частина нашого життя, а не якась маргінальна річ, яка з’являється лише, наприклад, під час голосування, або й зовсім не з’являється. Бо тоді ми добровільно відмовляємось від можливості змінити світ.
Є жінки, які виступають проти права на аборт. Звісно, вони мають на це право. Але, на жаль, вони діють ані в своїх інтересах, ані в інтересах своїх сестер, подруг, доньок. Ніхто нікого не змушує робити аборт. Але у світі, де жінкам його забороняють, саме звичайні жінки заплатять за цю заборону своїм життям, здоров’ям, психічним добробутом. І на такий світ ми просто не повинні погоджуватися.
Якщо війна і непевні часи турбулентності, у котрі нині занурилася чи не половина світу, — це також час для росту, то український видавничий «глянцевий» бізнес показує непогані результати. Інша справа — скільки зусиль для цього доводиться прикладати.
Наталія Дунайська 25 років у видавничому бізнесі, запускала різні проєкти, переважно у люксовому сегменті. Вона — видавчиня глянцю Elle, Elle Decoration, Harper’s Bazaar і Cosmopolitan в Україні. Останні два видання постали вже в часи повномасштабного вторгнення. За час повномасштабного вторгнення їй вдалося не лише зберегти колектив DOMIO PUBLISHING, а й збільшити штат. У Польщі Наталія Дунайська запустила Architectural Digest (AD) із редакцією у Варшаві, який одразу знайшов свого читача і вже успішно завойовує місцевий ринок. З виданням Sestry.eu вона поділилася особливостями видавничого бізнесу в Польщі, а також роздумами про те, якими ми вийдемо з цієї війни.
Про видання
Вихід Architectural Digest (AD) на польський ринок відбувся, коли минув перший шок після повномасштабного вторгнення. Перемовини про отримання ліцензії для нового видання велися приблизно 1,5-2 роки. У партнерів було чітке розуміння польского ринку, а також уявлення про потенційних клієнтів.
Польський AD — журнал про архітектурний дизайн і мистецтво, вишукані інтер’єри і стильні будинки, технологічні новинки і тенденції. На сторінках представлений також сегмент «lifestyle» — із модою і предметами розкоші.
Обкладинка журналу. Фото: матеріали для преси
У продуктів видавничого дому DOMIO PUBLISHING 90% контенту — виробленого локально. Адже ми добре знаємо, що те, що працює у Польщі, не працює в Україні або у тій же Франції. Так само те, що працює в Україні — не працюватиме у Польщі.
Я дуже комерційно орієнтована людина і повністю відповідаю за бізнес. Ось тому я розмовляю мовою цифр, мені завжди важливий результат. Люблю свою роботу
Ми несемо людям мрії, нас купують і читають. Це не означає, що хтось обов’язково купить кухню за 100 тисяч євро. Але, принаймні, він може наблизитись до цього, поринути у світ люксу, зазирнути до зі смаком оформленої квартири чи будинку. Ми даємо можливість наблизитися до мрій і реалізувати їх. Адже лише коли ми мріємо, у нас виходить — думки матеріальні.
Про смак
У поляків є смак, він доволі стриманий. Вони менш сміливі у кольорах і відтінках, як от іспанці. Утім, віддають перевагу надійності: дорога річ має бути справді якісною.
Якщо польський покупець витрачає 100 доларів, то має розуміти, на що їх витратив
Дається взнаки європейський менталітет — у 20 років не заведено ходити в норковій шуби до п'ят і їздити на Bentley. Тобто, для усіх цих атрибутів ти маєш досягти певного віку. У польському сегменті «лакшері» ми бачимо красивих людей, гарно одягнених. Але вони одягнуті стриманіше, аніж в Україні. І машини у них стриманіші, ніж у нас.
Чим ми відрізняємось
В Україні є таке явище як show-off — життя на показ. Ти можеш жити у доволі простих умовах, не мати за душею нічого, але їздити на «Мерседесі». Такий собі дещо азійський наліт потягу до розкоші.
Урочисте відкриття журналу AD. Фото: пресматеріали
Українка, коли виходить на вулицю, наче виходить заміж. Вона завжди із макіяжем, часто на підборах. У Польщі — це виражено меншою мірою. Більше того, люди тут одягнені набагато простіше, часом навіть нудно. Модні люди тут — великі консерватори. І навіть якщо вони добре забезпечені — ці гроші «мовчазні». В Україні багаті люди теж потроху змінюються в цей бік.
Особливості ринку
У нашому сегменті бізнесу Польща — це Україна 7-10 років тому. Ринок люксу в Україні у рази більший. Тут досі немає тих брендів, які є у нас. Приміром, у нас напряму відкритий монобренд — представництво Cartier, CHANEL, Louis Vuitton, PRADA, John Richmond. Тут же корнер Dior відкрився кілька місяців тому. Louis Vuitton тут також корнер, а в нас — окремий магазин. Cartier працює через агента, в Україні — напряму.
Я думаю, що навіть під час війни за обсягом ринку Україна конкурує із Польщею. Але тут — шалений потенціал. За останні два роки відкрилося чимало шоу-румів у сегменті «дизайн інтер’єрів» і чимало ще збираються відкриватися.
Поляки люблять своє, захищають його і не пускають чужих. Але є інший бік, коли вони не можуть запропонувати рівень якості речей, щоб замінити ті закордонні бренди, які зараз приходять на ринок
Відкриваються лакшері-магазини, місцеві туди заходять, приглядаються. Щоб витратити $10 тисяч на диван, до цієї думки найперш треба звикнути. Але поляки так само люблять їздять на автомобілях Audi, BMW, Porsche. Вони надають перевагу швейцарським годинникам, ювелірним прикрасам Bulgari, Cartier, Van Cleef тощо. Тобто, поряд із польськими дизайнерами і брендами є запит на західні бренди. Тож я впевнена у потенціалі цього ринку.
Як усе починалося
За роки у видавничому бізнесі я знаю всі процеси зсередини, розумію, як їх вибудувати. Мені потрібна була правильна команда. І насамперед треба було знайти головного редактора, котрий «під себе» підбере журналістів, які писатимуть. Оскільки я не розумію польську, не маю відчуття мови, була велика небезпека помилитися із людиною. Але нам пощастило.
З дистриб’юцією було все просто, я звернулася до штучного інтелекту і написала: «Дайте мені, будь ласка, найбільші дистриб'юторські компанії в журналах» і отримала їх із контактами. Маємо двох чудових продавців реклами.
У нас повністю польський колектив. Звісно, десь ми корегували, із кимось прощалися, але за півтора року сформувалася дуже хороша команда. Я — генеральний директор компанії і, звісно, розриваюся між двом ринками. 50% свого часу проводжу в Польщі, 50% — в Україні. Але «long distance doesn't work» — як у стосунках, так і в бізнесі, тому потрібно все контролювати.
Наталія Дунайська з Бріжит Макрон. Фото: приватний архів
Помилки і труднощі
Коли ми зареєстрували компанію онлайн, допустилися невеликої помилки. Ми з’явилися в KRS (Krajowy Rejestr Sądowy — загальнопольський державний судовий реєстр, до якого вносять суб'єкти підприємницької діяльності. – Авт.), але не з’являлися у вайтлисті й не могли рухатися далі. На всі питання, які ми ставили, відповіді не отримували.
В усіх структурах існує проблема комунікації, особливо, якщо ти — іноземець. У тому числі, відкриття банківського рахунку. Тож і ми були наче у вакуумі. І лише коли виправили помилку, все запрацювало. Ми б набили менше гуль, якби від початку хтось узяв нас за руку і вів. Пізніше наша колега — українка, яка давно живе у Польщі, — полегшила усі процеси і прискорила їх.
Труднощі виникли із відкриття корпоративного рахунку в банку. Відкритий рахунок чомусь не активувався. Я пишу — що відбувається? Чому для активації потрібно стільки часу? Проходить тиждень-два, мені ніхто не відповідає. Я приходжу в банк і дізнаюся, що при оформленні документів менеджер допустився помилки. Але виправити не можуть, бо немає того самого менеджера. Новий рахунок теж не можуть відкрити, бо я уже його маю. Я кажу: «Дивіться, ось ваш банк, а ось — сусідні двері іншого банку. Нам байдуже, де відкривати рахунок». За дві хвилини усе було вирішено, хоч на це ми витратили місяць.
Коли ми знайшли приміщення під офіс у Варшаві, рієлтор оголосив: «Через кілька місяців підпишемо договір». Було дивно, бо ж не йдеться про покупку, а лише про оренду. У Києві це робиться набагато швидше. Також ми зрозуміли, що із частиною команди ми «не злітаємо». Тож при збережених ключових позиціях ми змінили 20% польових гравців, здійснили approve і все запрацювало.
Зараз я можу відверто сказати: для того, аби вийти на ринок, треба мати партнера-поляка, який би був помічником і провідником
Із допомогою місцевих усе пришвидшується й набагато простіше вирішується. Хоча зараз є багато організацій, фондів, котрі допомагають становленню українського бізнесу, виділяють гранти на його розвиток.
Зараз, уже розуміючи місцевий ринок, я завжди додаю до строків укладання угод кілька місяців з огляду на польську непоспішність. Зате поляки мають міцніші нерви. Ми ж активно працюємо, попри те, що у нас — то революція, то війна.
Про початок «великої» війни
Ми живемо за кілометр від Бучі. Коли почалася повномасштабна війна, чоловік скочив у машину і поїхав на Печерськ забирати усіх батьків до нас «у безпечне місце». Перші три доби ми сиділи у підвалі — бо над нами усе літало, адже поруч аеродром у Гостомелі. Я навіть могла розледіти обличчя пілота, який летів над будинком.
Наступного дня після початку повномасштабної війни у нас відключили світло, а через кілька днів — газ. Із усіх наших друзів в околиці ми мали камін, то хоча б грілися. Чоловік мій — фанат грилю, тож ми готували їжу на грилі. А ще у мене була купа свічок, які я постійно купувала — тож ми палили свічки.
Вулиця Вокзальна, на якій знищили російську колону, пересікається з вулицею Яблунською (під час окупації росіяни вбили тут щонайменше 60 цивільних. — Авт.) у нас за парканом. Тобто, поряд їздили танки.
А мій брат живе трохи далі, у Березівці. Третього березня о 3.00 ночі до нього прийшли буряти і сказали: «Элитный котеджный домик — на выход». Його будинок був зруйновний — від вибухової хвилі міжкімнатна кухонна перегородка зрушилася на 20 сантиметрів, скло повилітало. Зараз дім відновлюють.
Ми виїздили 9 березня. Волонтери казали: «Давайте пробувати пробивати коридор». Їхали з білими ганчірками, на яких було написано «Діти». Ми проїздили через два російських блокпости, машини оглядали. Потім, коли я вже читала про Бучу, я думала: «Господи, над нами, здається, летіла армія ангелів-спасителів». Ми поїхали на захід України. Але щойно у Ворзелі дали світло — наступного дня вже були вдома.
Стосунки із Варшавою
Я приїжджаю до Варшави як додому, я все тут знаю. Обожнюю її за те, що я тут не їжджу на автомобілі. Навіть якщо хтось пропонує підвезти, відповідаю: «Не треба». Адже у Києві я увесь час пересуваюсь на авто. Маю тут улюблені місця — Музей сучасного мистецтва у Варшаві на Маршалковській, Музей Війська Польського, дуже подобається архітектура Великого театру. Тобто у мене немає відчуття, що для мене це чуже місто. У Варшаві я проводжу багато часу. Коли ми запускали проєкт, першого року я більше провела у польській столиці, аніж у Києві. Це було нестерпно для моїх дітей. Зараз я перебуваю в обох містах однакову кількість часу. Утім, для постійного життя я Варшаву не розглядаю.
У Києві я маю великий гарний дім, який ми збудували. Переїхати з цього будинку з великим із ділянкою і грилем? Ні. Я люблю гарні українські супермаркети, я — естет. Я люблю нашу швидкість, цифровізацію і застосунки — «Дію», Монобанк. Ми дуже інноваційні. І тут в дечому навіть переплюнули Америку. Той рівень життя, який я маю в Україні, я не отримаю в Польщі. Хоча я маю чимало знайомих, які переїхали у Варшаву і живуть там.
Я прихильник того, якщо жити в цій країні, то треба бути повністю інтегрованим у цю культуру. Коли вже ти переїхав до Польщі, то граєш за її правилами, спілкуєшся з поляками, живеш цією культурою і привносиш свою. Не варто замикатися у своєму соціумі. Треба бути повністю залученим у цю країну.
Якими вийдемо з цієї війни
У мене стійке відчуття, що ті межі, які раніше були, в Європі ще більше розмиються. Ми будемо більш інтегровані до Євросоюзу, до європейських країн, вони нас краще розумітимуть. Ми починаємо під них адаптуватися — так само, як і вони під нас. Зміниться навіть наш менталітет. Бо як би там не було, є у нас одна особливість — як легше викрутити, як оминути закон.
Тут у Польщі ми працюємо за законодавством, чітко сплачуємо податки. І це перший крок до нормального цивілізованого суспільства. А також — відсутність корупції
У Польщі мені дуже імпонує розвиток регіонів — тобто, життя не крутиться лише в містах і довкола міст. Добре було б перейняти це для нас.
Чоловік Оксани Макарової з першого дня повномасштабного вторгнення був на війні, а жінка разом із сином залишались у Маріуполі. Ховались у підвалі, топили сніг, бо води вже не було. Як і зв’язку. Чи вистояв Київ — не знали. Що робиться за межами міста — теж.
Оксана разом із сином мешкали неподалік драмтеатру. До того, як це приміщення розбомбили росіяни 16 березня 2022 року, вона ще сподівалась, що фортеця «Маріуполь» вистоїть. Та на вулицях почали з’явились російські танки. Сусідній будинок зруйнувала авіабомба. В їхньому — вибило вікна. Мусила з сином переїжджати до друзів. Але й там не було безпечно. Щодня дізнавались про смерть когось зі знайомих.
Та коли почула, що російські військові мають списки квартир, де живуть родини українських військових, і почали робити обхід, зрозуміла — треба виїжджати. В автівці — пів бака пального. На руках — маленький син і собака. Заклеїла всі герби, всю символіку. Проїхали 18 російських блокпостів на окупованій території. Коли виїжджали — не знали, де опиняться. Але у соціальних мережах на прохання про допомогу відгукнувся чоловік з Волині і запропонував сім’ї безплатно пожити в його будинку у селі Милуші під Луцьком, де прожили 7 місяців. Згодом родина переїхала до Луцька.
Все почалось з однієї швейної машинки
Ще до вторгнення Оксана у Маріуполі шила спорядження чоловікові, паралельно займаючись виробами з епоксидної смоли. А чоловік у вільний від служби час робив вироби зі шкіри — гаманці, портфелі. Коли жінка переїхала на Волинь, залишилось актуальним питання пошуку спорядження для чоловіка — Олега:
— Коли ми виїхали з Маріуполя, я вирішили залишатись в Україні. Чоловік на війні, я хочу бути поруч — якщо його поранять, мені треба буде швидко до нього дістатися. У Луцьку почала придивлятися до грантів, думала зробити свою майстерню, хотіла трошки майструвати, щось продавати. Але чоловік постійно дзвонив, казав, що треба спорядження.
На той момент купити його було нереально. Я писала деяким волонтерам, однак вони відповідали, що нічого нема
Оксана подалась на програму для дружин військовослужбовців, ветеранів та ветеранок «Варто». На виграний грант купила швейну машинку і почала відшивати чоловікові та його побратимам спорядження. З цієї швейної машинки й почалась історія підприємства «Тетрапод». Назва — не випадкова. Тетраподи — хвилерізи, які у Маріуполі зберігали берегову лінію від руйнування водною стихією. З 2014 року тетраподи використовували для укріплення блокпостів Маріуполя.
Такі сумки для дронів шиє фірма Макарових
— Спочатку шила розвантажувальні жилети. Чоловік виїжджав з Маріуполя в зимовому спорядженні, а потрібен був весняний варіант. Я пошила і йому, і його друзям. Восени почала робити дощовики і зрозуміла, що одна вже не встигаю. 11 листопада 2022 року у мене з’явилась перша швачка. Зараз на підприємстві — 10 працівників, з яких 8 — швачки, — розповідає Оксана.
Перші метри тканини для роботи подруга прислала з Польщі. Потім, коли підприємство розрослося, — довелося шукати постачальників тканини, ретельно обирати спеціальні нитки, міцну фурнітуру.
Обладнання для «Тетраподу» купували або за зароблені підприємством гроші, або за зарплату чоловіка. Бо гранти від міжнародних фондів на проєкти, де шиють амуніцію для військових, неможливо отримати:
— «Тетрапод» виріс сам. Все, що ми заробляли, вкладали в підприємство. Зараз планую придбати машинку, на якій будемо вишивати наше лого, бо досі нам це роблять партнери, але щоразу все дорожчає: одна нашивка коштувала 3 грн, а тепер — 11.
Нові моделі й держзамовлення
Починало підприємство у 2022 році з виготовлення 10 позицій, а нині в асортименті — більш як 50 видів спорядження. Генератор всіх ідей — чоловік Оксани. Як зізнається жінка, вона лише веде бізнес, поки він на війні:
— На фронті потреби стрімко змінюються. То були дуже потрібні розгрузки (розвантажувальні жилети), то переноски для дронів і окремі підсумки для пультів. Коли чоловік приїжджає у відпустку — на нашому підприємстві відбувається черговий ривок, з’являються нові продукти. Це його проєкт, я просто як менеджер виступаю.
Тепер тут шиють штурмові пояси, чохли для зброї, підсумки для FPV-окулярів, дронів, пультів. Деякі замовлення були повністю індивідуальними:
— Багато моделей ми розробили на основі відгуків від військових — вони розповідали, який їм треба функціонал. Наприклад, якісь додаткові кишені чи місце для карабіна. Ми також дуже відповідально обираємо фурнітуру. Липучки такі, що не псуються через постійне використання. Карабіни витримують велику вагу. Нитки — армовані. Маємо кілька видів сумок для перенесення амуніції.
Найбільшим попитом зараз користуються сумки під батареї для акумуляторів від дронів. Взимку їх треба тримати в теплі, ми розробили спеціальні термосумки з утеплювачем. Є менші — на 10 батарей, і більші — на 20
Ці сумки для батарей користуються великим попитом серед військових
Оксана розповідає, що разом з військовими вигадують нові елементи для спорядження:
— Пам’ятаю, як ми почали робити переноски для FPV дронів. Хлопці нам їх принесли і сказали: «Нам треба торбинка, щоб їх носити». От і почали вигадувати, як зробити краще. І так постійно — вони щось приносять, ми розробляємо рішення ще до того, як щось подібне з’являється в інших. Часом просять підсумки для зарядних станцій, спеціальні чохли для дуже чутливих і крихких антен. Чого ми тільки не робимо.
Цього року підприємство «Тетрапод» почало брати участь в держзамовленнях і виграло декілька тендерів.
— Це новий рівень для нас, велика відповідальність. Але це й складно, бо в ситуації з держзамовленнями заплатити тобі можуть в кінці бюджетного року. Тобто я вкладаю гроші у сировину, зарплати — і чекаю. Але у мене немає стільки оборотних коштів. Цього разу нам пощастило, я поцікавилась перед тендером, скільки ми будемо чекати коштів, бо від цього залежало, чи будемо брати участь в тендері чи ні. Виграли, бо ставили мінімальну націнку: наприклад, один з тактичних поясів, який на ринку коштує мінімум 3900 грн, в «Тетраподі» продають за 1900 грн.
Мій чоловік все життя купував сам спорядження, тож я знаю, як це дорого, і якщо вдасться зекономити, то вони зможуть купити більше спорядження
Наразі на підприємстві спланували роботу так, що пів місяця будуть шити за держзамовленням, а пів місяця — на звичайні продажі, щоб затримки в оплаті могли компенсувати поточними продажами.
Асортимент військового спорядження у магазині маріупольців у Луцьку
До слова, у подружжя є й плани, як переформатувати бізнес на мирний час. Наприклад, зможуть виготовляти туристичне спорядження. Тому, власне, й почали тут шити штани та убакси (тактичні сорочки. — Авт.), щоб за потреби можна було швидко переключитись на інші речі, розповідає Оксана:
— Я мрію, коли настане той день, що ми закінчимо шити військове спорядження і будемо шити туристичне. Ось чому з'явився відділ одягу, бо ми поступово маємо почати шити футболки, шорти, щось актуальне на той момент, коли війна закінчиться.
Місце, де можна відпочити душею
Друга любов Оксани — її студія «Оранж». Тут вона робить вироби із епоксидної смоли: столики, картини, годинники на замовлення. Тут — зовсім інша атмосфера, тут відчутний дух художника. Відродити справу, якою займалась до вторгнення, — це її велика мрія. Адже й попит на її роботи є, чимало людей хотіли б зробити замовлення, але багатьом доводиться відмовляти через брак часу. За цю роботу вона береться рідко. Зараз, каже Оксана, не той час, щоб повністю віддати себе творчості:
— Якби я могла приділяти увагу «Оранжу» стільки часу, скільки б я хотіла, я думаю, він би мав такий вже успіх як і «Тетрапод». Тут моє натхнення, тут я трохи розвантажую свою голову, бо по-іншому не змогла б. Щороку на день народження я виграю якийсь маленький грант для «Оранжу», бо всі бачать в ньому потенціал. Все, що є тут: крісла, стіл, обладнання — все придбане за грантові кошти. Але я не можу бути тут і там.
Сьогодні війна, сьогодні треба займатись тим, що треба для фронту. Тому я дуже мало часу приділяю творчості
Горщики для квітів з епоксидної смоли
Особлива її любов – картини з епоксидної смоли, присвячені Азовському морю, за яким дуже сумує. Багато з них вона віддала на благодійні аукціони. У грудні 2024 року одну картину розміром 1,35 м на 1 м разом з моделлю F-16 у смолі та українським прапором, підписаним військовими інструкторами-льотчиками, продали на аукціоні за 15 тисяч доларів. Усі кошти пішли на потреби військових підрозділів.
Жінка додає: для того, щоб справа мала успіх, мало мати просто бажання чи ідеї, треба вкладати весь свій час. Зараз пріоритет — пошиття військової амуніції. А «Оранж» допомагає їй відволіктися. Оксана мріє про час, коли нарешті вона зможе дати волю своєму натхненню і не житиме в постійній напрузі й хвилюванні за сина, чоловіка, друзів і країну.
Йоанна Мосєй-Сітек: Ким є Наталія де Барбаро сьогодні?
Наталія де Барбаро: Моя особистість складається з різних шматочків. Я є психологинею. Я є читачкою. Спочатку читачка, потім письменниця.
Дуже важливою частиною моєї ідентичності є те, що я проводжу семінари для жінок. Моїм найулюбленішим є «Власна кімната», під час якого ми розглядаємо автопортрети наших душ. Я також є йогинею і мамою 21-літка. Дружина того самого чоловіка вже 30 років.
Іноді я думаю про себе як про християнку. Я відчуваю себе мандрівницею по життю. Я дуже голодна до життя. Я все ще проводжу тренінги для бізнесу про те, як будувати добрі стосунки на роботі.
Коли я слухаю це, мені важко уявити, що ти починала свою кар'єру в політиці.
Так і було. Коли мені виповнилося 18 років, у Польщі відбулися перші частково вільні вибори. Я це дуже добре пам'ятаю. Патріотична тема дуже важлива в моєму житті, тому я зайнялася політикою і працювала над виборчими кампаніями протягом багатьох років. В основному я займалася створенням виборчих стратегій та копірайтингом. Звичайно, я працювала тільки для тих політиків, за яких сама хотіла проголосувати.
Це була важлива частина мого життя, але в якийсь момент я відчула, що віддаю перевагу роботі у світах, які я створюю для себе сама, і де мені доводиться якомога менше йти на компроміси з самою собою.
Саме тому я залишила політику, але, звичайно, я все ще дуже стурбована долею Польщі та світу. І я дуже переживаю за Україну.
В Україні якраз вийшов твій бестселер “Czuła przewodniczka” (в українському перекладі «У пошуках чуйності» — прим. пер.) . Це вже десь тринадцята країна, яка купила ліцензію. Є чеська версія, німецька, іспанська. Польські жінки два роки тому шаленіли від цієї книжки. Купували одразу кілька примірників. Один для себе, інший для своїх мам, подруг, сестер. Як тобі це вдалося?
Думаю, мені вдалося промовити їхньою мовою. Мовою, якою вони говорять до себе. Мовою, якою вони говорять про себе. Чую її часто під час тренінгів «Власна кімната». Для багатьох жінок це був досвід називання того, що є справжнім, важливим для них. Але також і того, що вони вважали лише своїм, бо є трохи дивним.
І тут хтось все це описав. Коли вони читали, у них було відчуття: це про мене.
Обкладинка українського перекладу «У пошуках чуйності». Фото: пресматеріали
Що саме такого ти вловила, чого не змогли зробити інші автори численних психологічних порадником?
«У пошуках чуйності» не є порадником. Порадників безліч, увесь навколишній світ закликає нас дбати про себе. Але більшості жінок, яких я зустрічаю, не потрібен ще один порадник. На інтелектуальному рівні вони вже все знають. Так чи інакше, у мене те ж саме — я не шукаю настанов на кшталт: люби себе, піклуйся про себе, відстоюй свої кордони. Я шукаю трансформаційного досвіду, який іноді може статися і через чиїсь слова. Я мала честь написати книгу, яка стала таким інструментом трансформації для багатьох жінок. Від простого промовляння слів, яке не супроводжується переживанням, в нас мало що змінюється.
Твоє уважне око виділило і описало такі типи жіночих особистостей, як Снігова Королева, Мучениця і Покірна. Чи кожна з нас є однією з цих героїнь?
Скоріше, ми складаємося з багатьох різних ниток, і вони переплітаються всередині нас. У мене самої бувають моменти, коли я чую в собі кожен з цих голосів. Звичайно, є жінки, в яких один з голосів домінує.
Я, коли вперше читала «У пошуках чуйності», з жахом виявила, що в мені найбільше домінує Снігова королева, і, чесно зізнаюся, це мене трохи налякало.
Три голоси в нас доповнюють один одного. Це динаміка. Вони танцюють, вони трансформуються в залежності від ситуації, моменту життя. Це не так, що я дивлюся на когось і думаю: ось ця точно Снігова Королева, а ця — Мучениця. Я, наприклад, більше не прагну взагалі не мати в собі голосу Покірної, чи голосу Мучениці, чи Снігової Королеви. Я радше зосереджуюся на тому, щоб зауважувати ці голоси в собі, приймати їх, але також не діяти під їхнім впливом — бо вони, як правило, не дають добрих підказок.
Мені здається, що, працюючи над собою, ми часто прагнемо бути ідеальними і завжди щасливими. Тому що, зрештою, ми прочитали десятки книжок з психології. Ну і в інстаграмі у всіх ідеальне життя. Нам важко відпустити і прийняти себе.
Дійсно, я теж багато думала про це останнім часом. Яка наша мета в цій ситуації? До чого ми прагнемо? Чи очікуємо ми, що якщо я зараз «прочитаю» всі ці книжки з самодопомоги, «вивчу», «поговорю», «натерапевтизуюсь», а ще побігаю і зайду в соцмережі, то досягну стану вічного щастя? І буду відчувати лише позитивні емоції, легкість, задоволення, захоплення? Якщо ми маємо такі очікування, то повторюємо чи не найболючішу помилку наших вихователів у дитинстві. Коли вони вимагали від нас лише посмішки і не приймали гніву, смутку, горя чи страху.
Якщо ми постійно прагнемо бути щасливими, це насправді означає, що ми відкидаємо самих себе. Вони казали собі «ні». Це безглуздо. Було б добре, щоб наше прагнення полягало в тому, щоб у різні моменти підтримувати себе. Уважний супровід. Не тікати, хоча це не завжди будуть просто приємні стани.
Фото: Shutterstock
Так, але зараз твоя книжка вперше виходить у країні, яка перебуває у стані війни. Її читатимуть українські жінки. Втомлені, стресовані, часто в депресії. Жінки, які не дозволяють собі відпочивати. Легко радити, коли ракети літають не над нашими головами.
Я знаю, що це не порівняти, але я писала «У пошуках чуйності» під час ковіду. Це був потужний досвід, хоча мені пощастило, що я не втратила нікого з близьких. З іншого боку, я втратила роботу, бо всі тренінги, якими я заробляла на життя, були скасовані. Багато чого зупинилося. Була велика невизначеність і страх за своє життя і життя моїх близьких. Ця книга народилася в дуже складних умовах.
З іншого боку, дивлячись на повсякденне життя у Львові чи Києві, можна побачити, що життя переважає. Я також знаю це від мого чоловіка і сина, які були в Україні кілька місяців тому. Вони розповіли мені, що і у Львові, і в Києві вирує життя. Це є доказом перемоги життя над смертю. Добра над злом. Люди хочуть жити. Вони хочуть слухати музику на вулицях. Вони хочуть під неї танцювати. Це теж такі мікроакти героїзму.
І повертаючись до Твого запитання. Мені здається, що «У пошуках чуйності» — це книжка про свободу. Про спроби побудувати якийсь добрий контакт зі собою, точку опори. Базу, до якої ми можемо повернутися
І книга може в цьому допомогти?
Варто спробувати. Це може бути першим кроком. Ризик невеликий. Це інвестиція у дві кави в місті та кілька годин читання. І книгу можна в будь-який момент відкласти.
Я думаю, що спільним досвідом для багатьох людей є потреба зрозуміти, як ми функціонуємо. Це питання «розуміння» як інструменту впливу на себе. Розуміння того, чому я поводжуся так, як поводжуся, або чому я продовжую робити щось, що, як я знаю, не приносить мені користі. Чому я не вмію зупинитися і розслабитися. Посидіти п'ять хвилин на дивані, щоб на четвертій секунді мене не підхопило почуття провини, що я маю щось робити, прибирати, готувати. Варто подивитися, чому ми обираємо речі, які нам не служать. І не вибираємо те, що нам служить. Це важлива річ, бо вона де-факто визначає, як виглядає наше повсякденне життя. А зрештою, життя — це те, яким є наше повсякденне життя.
У такі моменти багато хто з нас обирає критикувати себе. Такий собі внутрішній монолог, де ми говоримо: ідіотко, навіщо знову так вчинила. Або застягаємо в почутті провини.
Ці суворі внутрішні голоси не допомагають нам здійснити необхідні зміни. Але лише розуміння того, звідки ці голоси з'явилися всередині нас, може призвести до певних змін. Коли ми бачимо, в яких шаблонах ми діємо. Що я постійно жертвую собою, наприклад, або постійно зменшую себе у стосунках з іншими. Або завдаю болю людям, яких люблю. Мені здається, що у «У пошуках чуйності» я змогла висвітлити ці речі з позиції співчуття.
Я спостерігаю, що багато жінок в Україні зараз взяли на себе роль сильних жінок. Що вони хоробрі, що вони можуть впоратися з усім. І що інакше чинити неправильно.
Це надзвичайно емоційно затратна ситуація. Достатньо лише того, що ти постійно чуєш сигнал тривоги. Навіть якщо ти не спускаєшся до укриття, бо більшість людей цього не робить, це має величезну психологічну ціну.
Нещодавно я бачила таке проникливе відео, де дівчина співала під сирену. Сирена вила, а вона співала сирену. Мене це дуже зворушило. Це прекрасна метафора того, що сьогодні роблять жінки в Україні
Вони намагаються вписати своє життя, дати свою мелодію тому, чого взагалі не повинно бути. Не повинно бути цих сирен. Цього штурму. Цього не повинно було статися. У мене сироти виступили, коли я про це говорю. Як це все вмістити. Це повсякденне життя. І те, що мій партнер, мій чоловік або мій двоюрідний брат перебуває в небезпеці для життя? Як мені змиритися з тим, що моя донька запитує мене, чому це відбувається і коли це закінчиться? І я не знаю, що їй відповісти.
Я згадую пісню Матильди Даменцької Trzymaj moją głowę nad wodą” (Тримай мою голову над водою). І там є рядок про серце: „Moje serce bije za mocno; I marzę żeby przestało rosnąć; Ale tego nie da się cofnąć” (Моє серце б'ється занадто сильно, і мрію, щоб воно перестало рости, але цього не можна змінити). І для мене це саме та ситуація, в якій опинилися люди в Україні. Ти мусиш вмістити стільки всього у своєму серці. Стільки болю. Стільки страху. І здається, що серце вже не може вмістити. І все ж це все вміщається. Всередину того, що є, зрештою, невибраним досвідом.
День захисника України біля імпровізованого військового меморіалу на Майдані Незалежності, 1 жовтня 2024 року. Фото: AP Photo/Efrem Lukatsky
Що я можу сказати? Що я не знаю, як це. Що я схиляюся перед цим. Що на моєму будинку висять два прапори: польський і український.
Я намагаюся говорити зі смиренням, щоб не впасти в якусь дешеву псевдо-самодопомогу.
Іноді буває так, що ми хочемо, щоб страждання, які ми пережили, не пропали даремно. Щоб, наприклад, у цій надзвичайно складній ситуації я міг щось побачити і зрозуміти саме тому, що я перебуваю в тому просторі. У такій лайтовій версії, тому я і написала книгу, яку, напевно, не написала б, якби не було ковіду. Утворилась така вирва і такий досвід для багатьох людей, що може якийсь неочевидний сенс з'явитися всередині трагедії або всередині людської драми. Але я б не сказала цього матері, яка втратила дитину.
Що казати такій матері?
Я не думаю, що справа в тому, щоб щось говорити. Це взагалі не про слова, а про супровід. Це більше схоже на пісню у виконанні Касі Носовської та Ренати Пжемик, де одна подруга каже іншій: “Podtrzymywałaś moją głowę. Nie roztrzaskałam skroni o podłogę, póki co” (Ти підтримувала мою голову. Я не розбила скроню об підлогу, поки що). Дуже важливо розчинити цю напругу, цю тривогу, цей біль. Щоб він не запечатався у велику, тверду грудку, яка залишається з нами у вигляді травми. Навіть саме слово сестри несе в собі цю якість. Переконання, що у світі, де може статися таке зло, все ж таки є тепло, добро, дружба. Якесь світло все ж таки існує.
Як розчинити цей біль?
Це залежить від моменту і можливостей. Якщо у тебе є лише 15 секунд, ти кладеш руку собі на живіт, заплющуєш очі та робиш чотири глибокі вдихи і видихи.
І ти наважуєшся відчути те, що відчуваєш. Це такий мікро-акт. Але іноді це вже багато — зробити такий один акт контакту зі собою. Це також акт того, що я кажу собі, що я не покинула себе. І якщо я роблю це чотири рази на день, або хвилину, це вже важливо для тієї структури найкрихкішої дівчинки в мені. А ще є тіло. Як каже один вчитель йоги на YouTube: «Коли ви дійшли до килимка, найважче позаду». Хоча я пам'ятаю якраз такі довгі місяці в ковіді, коли я просто не могла сісти на килимок. Мій вчитель казав мені: «Сідай на килимок і просто роби собаку з опущеною головою, і ти побачиш, що з цього вийде».
Та інша людина. Наше коло. Я люблю жіночі кола. Але це не обов'язково має бути формальне коло. Все, що тобі потрібно — це подруга, якій ти можеш зателефонувати і запитати: Як справи? Але це також повага до того, що в нас є живого.
Для мене Україна — це країна, яка дійсно обирає життя. Це також своєрідний героїзм — не замикатися в собі, не здаватися
Що ти робиш з такою кількістю болю, трагедій, які відбуваються щодня?
Питаєш мене, як це все вмістити? Мені здається, що головне — відчувати свої почуття. Ці почуття є. Але вони можуть бути настільки складними, що ми не хочемо їх відчувати. І це така бомба уповільненої дії.
Я пам'ятаю, що, звичайно, знову ж таки, я говорю з точки зору людини, яка живе в країні, де немає війни. Але я пам'ятаю, що у 2022 році, коли почалося повномасштабне вторгнення, це був, напевно, найдовший період у моєму житті, коли я не плакала. Навіть зараз, коли ми говоримо про це, у нас обох сльози на очах, а тоді, думаю, я не могла плакати два-три тижні.
Що для мене досить незвично, бо як людина дуже чутлива, не минає і дня, щоб я не плакала. Я пам'ятаю, як слухала цю пісню знову і знову, про когось, хто спустився в підвал. І я знала, що в якомусь сенсі я теж туди спустилася. Подумки. Що я просто не змогла відчути те, що відчувала.
Фото: Shutterstock
Можливо, є якась мудрість у тому, що в екстремальній ситуації ти спочатку перебуваєш у стані короткого замикання, мобілізації, що ти не хочеш розпастися, розбитися? Тому для мене це також таке питання в єдиному життєвому плані: «Чи можу я сьогодні відчути себе хоч трішечки»? Що це не обов'язково має бути так, що я зараз біжу на терапію, де я збираюся все викинути. Тому що іноді це занадто, коли все так свіжо. Можливо, на початку я зможу покласти руку на живіт і зробити вдих та видих. І, можливо, вимовляти своє ім'я вголос? Щось ніжне. І важливо не ізолювати себе. Шукати того, хто вміє нас слухати. Навіть п'ять розмов.
Ти згадала про свою високу чутливість. Ми бачимо, що багато поетів, письменників, акторів подали заяви на службу в армію. Зазвичай це люди з великою чутливістю, їм важче?
Це як у тій пісні, про яку я говорила: я хотів би, щоб моє серце перестало рости, але нічого не можна змінити. Для людей, які мають стільки чутливості в собі і займаються описом світу і складності людських істот, це не варіант заплющити очі. Відвернутися, заперечити те, що відбувається. Саме тому вони обирають таку героїчну участь у війні. Вони не хочуть сидіти склавши руки. Вони готові ризикувати життям за те, у що вірять.
Але в межах однієї і тієї ж ситуації є великий діапазон наших реакцій, ставлень. І ми не говоримо тільки в термінах «або-або». Або ми забуваємо, що йде війна, або жертвуємо всім. Мені здається, що для когось може бути якийсь варіант «трохи». Навіть з амбіціями врятувати світ. Можна знайти такі простори для вдиху і видиху. І ще є такий простір між вдихом і видихом. Можна знайти такі проміжки, з якими можна дотягнутися до себе і дати собі маленький перепочинок у тому, що найважче. Наш момент перепочинку в проміжку.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.jpg)
