Парадокси стилю Old Money

Альдона Гартвіньська: Ти працюєш в медіа-просторі, переважно в соціальних мережах. Зібрав велику аудиторію, але це не завжди люди, які Тобі симпатизують. Досить почитати коментарі під Твоїми дописами на “Х”  — і можна знайти там навіть погрози. Як Ти з цим справляєшся? Перш за все, що відповідаєш тим, хто кричить: «Це не наша війна, вона ніколи не дійде до Польщі, допоможіть польським дітям!».

Матеуш Водзінський “Exen” (Ексен): Перш за все — я не відповідаю, я ігнорую. Але якби мені справді довелося відповісти... У цьому є певний сенс, що це не наша війна, війна Польщі. Але я з самого початку підходжу до цього так, що я живу в специфічному місці в Польщі, а це прикордонна територія. У нас тут інша ситуація, ніж у решта території країни, де війна не так помітна. З іншого боку, у мене вдома вже більше трьох років триває мігрантська криза. Там дуже багато армії, поліції, всіляких служб. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я вже знав, що якщо війна пошириться на всю територію України, тобто до нашого кордону, то і у нас буде небезпечно. Тому що мені було зрозуміло, що ця війна не дійде до Варшави. Але також зрозуміло, що з'явилася б така сіра зона, прикордонна смуга. Небезпечна і непередбачувана.

Тобто ти вважаєш, що якщо Україна не зупинить Росію, то її війська підуть далі, в балтійські країни? Дійдуть до Кенігсбергу?

Я не знаю, як це все обернеться, але це не обов'язково має бути повномасштабна війна. Для того, щоб вона торкнулася нас локально, достатньо, щоб вона дійшла до нашого кордону. І це були б якісь провокації, щось, що падало б через наш кордон частіше, ніж це відбувається зараз. І це була б група російських солдатів, які «заблукали» тому, що неправильно прочитали знак і поїхали прямо до нас, замість того, щоб поїхати туди, куди вони хотіли.

Тому я почав допомагати українцям.

Все почалося в червні 2022 року. Я робив це трохи з вдячності за те, що їм вдалося відстояти столицю і відтіснити росіян, і ця війна за 1500 кілометрів від нас

Коли почалася окупація Київської області, було незрозуміло, що буде далі. Займуть Київ і підуть на захід? Чим далі війна від наших кордонів, тим ми в більшій безпеці.

Першу автівку ти завіз до Києва. Чому їздиш все далі і далі?

Чим більше я зустрічав українських солдатів, чим більше машин я їм підвозив, тим ефективніше я ставав у пересуванні Україною. Але це не було так, що я приїхав на машині до Києва, а вже наступної поїздки я був у Бахмуті. Ми рухалися повільно, крок за кроком. У січні 2023 року ми поїхали до Бахмута. І там, дійсно, я побачив справжню живу війну.

Як це розуміти?

До росіян було десь... кілометр? Було дуже шумно і дуже небезпечно. 

Але це був перший раз, коли ви почули артилерію?

Ні, я чув раніше. Але не так близько, не так, щоб вона падала скрізь і кожні кілька секунд.

У кожному своєму пості в соціальних мережах ти підкреслюєш, що не відступиш зараз, що будеш допомагати, поки останній росіянин не покине окуповану ними територію. У тебе коли-небудь виникали сумніви: навіщо я це роблю?

Я постійно ставлю собі це питання. Саме тому я тут, можливо, в сотий раз, і я живий. Кажуть, що є дві «школи» допомоги. Одна з них — допомагати з головою, як це робимо ми. Іноді ми їздимо досить близько до лінії фронту, тому що мусимо. Але можна домовитися про зустріч за п'ять чи десять кілометрів. Можна допомогти набагато безпечніше і нічим не ризикувати. 

Бував у реальній небезпеці?

Кілька разів. І таких ситуацій стає все більше і більше. Раніше була артилерія або просто людині не пощастило. Точніше, прямо в тебе ніхто не цілився, але якщо десь близько падало, то могло зачепити осколками. Зараз все зовсім по-іншому. Якщо машина під'їжджає ближче до лінії фронту, росіяни полюють на неї. 

Говориш про безпілотники-камікадзе?

Артилерія продовжує бути загрозою, тому що вони продовжують стріляти з ГРАДів і мінометів. Але треба бути дуже нещасливим, щоб їм вдалося влучити в тебе, особливо якщо ти пересуваєшся в машині. А з дронами справа в тому, що достатньо оператору такого безпілотника, який бачить вас у прямому ефірі, помітити вас, і полювання починається негайно.

‍Полював на тебе дрон?

Так, одного разу. Це було близько трьох місяців тому. Ми були на дорозі між Торецьком і Нью-Йорком. Все, як бачиш, закінчилося щасливо, адже я сиджу перед Тобою, але ця ситуація дала мені зрозуміти, що це вже зовсім інша війна, ніж та, що була рік тому. Ми дійшли до того, що безпечніше сидіти на позиціях, в окопах, ніж виходити з них за межі зони бойових дій. Раніше ми могли заїхати в Бахмут і бути в кілометрі від росіян. Зараз вже сама дорога в бік фронту, на досить великій відстані від лінії зіткнення, є дуже небезпечною. 

Раніше ми, волонтери, теж могли пересуватися досить безпечно, щоб мінімізувати загрозу від артилерії. 

А зараз, якщо вона йде за тобою, від неї важко втекти.

Війна змінилася. Війна дронів, технологічна війна, інформаційна війна. Але як змінився Ексен? Хто він зараз, після трьох років повномасштабного вторгнення?

Незважаючи на психічне та фізичне навантаження, я все ще почуваюся комфортно поруч із лінією фронту. У тому сенсі, що страх, хоч і залишається зі мною, але не паралізує мене. 

Або ти можеш з цим впоратися, або це просто не для тебе і ти опускаєш руки. Я не здався і не збираюся.

Тобто страх залишився, він нікуди не подівся?

Ну, звичайно, він є. Навіть більше, якщо ми їдемо в групі з чотирьох чи п'яти осіб, то є страх за інших, за яких я відповідаю. Часто це також люди, які вперше чи вдруге опиняються в такому небезпечному місці. Вони не до кінця розуміють ситуацію. Я також не знаю, як вони поводитимуться, коли їм загрожуватиме безпосередня небезпека. Але це не той страх, який відчувають солдати: нон-стоп, день за днем десь на позиції за кілька десятків метрів від ворога. Я навіть не можу собі цього уявити. Страх охоплює нас на мить, коли ми зупиняємося, щоб вийти з машини. Потім ми повертаємося в безпечне місце, можемо розслабитися. А солдати застрягли в цьому, навіть не знаючи, як надовго. 

Але вони також потрохи звикають до цього страху.

Звикнути можна до чого завгодно, але страх нікуди не зникає. Нещодавно в ЗМІ пройшла інформація, що росіяни увійшли в Куп'янськ. Я був там, у місті, буквально за півтора тижні до цього. І що там? Багато людей. Магазини відкриті, кіоски працюють, життя триває. Там залишилися люди похилого віку, немічні, які, звичайно, нікуди не поїдуть. Може, їм нікуди йти, може, вони не хочуть бути нікому тягарем. Вони будуть сидіти в підвалах. 

Для українських військових цивільне населення в такому місці є проблемою, воно заважає операціям, заважає застосувати стільки сили, скільки може знадобитися в той чи інший момент. Росіяни взагалі не дбають про цивільних, вони їх просто вбивають.

А українці піклуються про громадян. Я багато разів чув історії про те, як у якомусь місті йдуть бої, і раптом з підвалу виходить цивільний, і солдати не стріляють, тому що він просто стояв на вулиці 

А у росіян такої дилеми немає, вони просто не припиняють вогонь. Я сам на власні очі бачив мирних мешканців у місцях, де їх давно не повинно було бути. Це найкращий доказ того, що людина може звикнути до всього. Бо якщо вони звикли до такого життя, що сидять безвилазно в підвалах, де постійно падають ракети.... 

Ти вже подолав круглу цифру: 280 автомобілів, переданих українській армії. Тепер мета — 300. Коли ти віз до Києва свій власний автомобіль, чи думав, що це може так розвинутись, що в поляків є така сила, що вони підтримають тебе у таких величезних масштабах?

Ні, я планував підвести свою першу машину, Grand Vitara. Паралельно я організував збір на сто тисяч злотих. Я подумав, що якщо я покажу, що завіз свою машину, то, можливо, хтось захоче підтримати покупку ще трьох наступних. Спочатку все йшло дуже повільно. Був час відпусток, і в деяких випадках можна було нормально дістатися до бойових позицій на легковому автомобілі. Але коли настала осінь, прийшли дощі та болото, на фронтові дороги виїхали пікапи. Вони робили абсолютно все: підвозили солдатів на позиції, евакуювали на них поранених, навіть стріляли з них. Тоді всі в Польщі побачили, що умови там дійсно важкі, і що ці машини були просто необхідні. Завдяки тому, що я вже чотири місяці возив ці машини, мені стали довіряти. 

Кампанія розрослася до такої міри, що ти сам навряд чи можеш думати про щось інше в даний момент, окрім автомобілів. З чого живеш?

На початку я ще допомагав і працював. Але зараз часу на нормальну роботу вже немає. Близько півроку тому на допомогу прийшов Patronite. Відтоді моїми роботодавцями є люди, які жертвують туди гроші.

‍Ти вірив, що так вийде? Що так багато поляків захочуть тебе підтримати?

Ну, не так багато. Вийшло добре, я радий. Тому ми можемо продовжувати їздити і допомагати.

‍Як виглядає ваша робота зсередини? Скільки автомобілів ви купуєте зі збору?

Збірка є одна і та ж, з самого початку, з червня 2022 року, і вона триває. Люди жертвують гроші, а я на них купую автомобілі. Якщо збирається достатньо грошей, щоб у нас були готові дві-три машини, ми відвозимо їх на фронт. Ми намагаємося все документувати  — люди хочуть знати, що відбувається з їхніми грошима. Тож у нас такий метод: скільки зберемо грошей, стільки й буде машин. Тому що є й інший шлях: брати «замовлення», тобто домовлятися про допомогу конкретній людині, а потім шукати потрібну суму. І це найкращий спосіб, щоб просто працювати далі. Тому що черга довга, попит ніколи не вичерпається. Тому я намагаюся нікому нічого не обіцяти, а говорити про машину, коли вона вже фізично є.

Ти також намагаєшся розподіляти цю допомогу, щоб вона йшла в різні підрозділи на Донбасі, Запоріжжі, Сумщині чи Херсоні. Таких підрозділів, яким ти передав автомобілі, дуже багато. Хоча є й улюбленці, яких ти не приховуєш, наприклад, Третя десантно-штурмова бригада. Як ти визначаєш, кому автомобіль потрібен більше?

Важко сказати. Третя штурмова бригада  — це просто надійний вибір. З ними у мене є впевненість, що машина буде використана для того, для чого ми її готували, і що вона буде на фронті. Тому що це гідна, професійна бригада. Вона величезна, і їм потрібно багато машин.

Тому для тебе найголовніше, щоб дружина командира не роз'їжджала на цих машинах по Львову, бо ми, на жаль, бачили такі випадки не раз. Тому що це трапляється не тільки в Україні. Війна  — це чудова можливість заробити гроші, і деякі люди цинічно цим користуються. 

Є такі ситуації, про них можна говорити дуже довго. Але ми вже виробили оптимальну стратегію. Ми знаємо, кому віддаємо машини, потім зв'язуємося з одержувачами, вони хваляться своїми фото чи відео. Іноді просять якісь запчастини до цих авто.

Хоча ми намагаємося привезти найкращі і найдорожчі машини, щоб вони не простоювали в автомайстернях.

Ти не раз говорив, що будеш на фронті доти, доки там буде хоча б один росіянин. Тобто до яких пір? Коли це все закінчиться?

Я вже давно перестав ставити це питання, тому що тут ніхто точно не знає, коли це закінчиться. Це триває вже так довго, що безглуздо ставити це питання.

Але так, я буду тут до кінця. Доки я більше не буду потрібен

Переклад: Анастасія Канарська

Лютий 2023 року

Вова і Катя чекають на нас на залишках автобусної зупинки. Я розпізнаю їх здалеку, адже місто на цьому боці річки ще вимерле, і вони — єдині живі душі навколо. Старша пані в синій куртці нервово човгає ногами. Чоловік, одягнений у чорне, зі спокійним виразом обличчя вдивляється в наш зустрічний автомобіль. Може мати трохи більше сорока, але втома на обличчі та зморшки додають йому поважності. 

Все, що вони знають про нас, це те, що ми волонтери з Польщі. Вирішують забрати нас на ніч, тому що після настання темряви подорожувати цими місцями небезпечно. Хоча місто зараз звільнене від російської окупації, все ще відбуваються ракетні обстріли. Мене дивує, що хтось захоче прийняти у себе вдома абсолютно незнайомих людей, але сутінки падають так швидко, що я майже відчуваю, як нас огортає темрява.

Напад зомбі?

Ізюм. Саме звідси походять зображення масових поховань у лісі, виявлених після звільнення міста. В одному з них знайшли чотириста п'ятдесят безіменних тіл, засипаних землею, під якою намагалися приховати звіряче вбивство. Картини, такі близькі до тих, що є в наших підручниках з історії. Більшість вбитих померли насильницькою смертю, а деякі носили сліди тортур і страти — мотузки, затягнуті на шиї, руки, зв'язані за спиною, понівечені геніталії. Ми знаємо, як назвати це своїми іменами: воєнний злочин. Важко уявити, що поруч з місцем такої трагедії, поки ще тривають ексгумації, а територія замінована і повна небезпечних уламків від вибухів бомб, починає повертатися життя. У спустошене місто, продірявлене, як решето, повертаються втомлені від поневірянь мешканці, які можуть тільки повертатися, бо більше їм нікуди йти.

За день мені вдалося побачити головну артерію міста. Прогулюючись центром Ізюма, мені здається, що я перебуваю на якомусь знімальному майданчику, оточеному ідеально поставленими декораціями. Постапокаліптичний фільм, можливо, про напад зомбі, від якого втекли мешканці. Зірвані вивіски магазинів скриплять на вітрі, бовтаються туди-сюди. Навколо напівзруйновані будівлі, вигорілі вікна, наче очі, виколоті з очниць, світяться порожнечею. На центральній площі стоїть кафе, точніше його скелет — круглий каркас без скла і дверей, з зірваним дахом. Біля того, що колись могло бути входом до кафе, стоїть перфорований холодильник для морозива «Хрещатик». На протилежній стіні, мабуть, була плита, або, можливо, мангал. На землі — килим з битого скла.

Навколо мене немає жодної будівлі, яка б не мала слідів вибуху. Скрізь ці маленькі чорні дірочки від осколків, наче якийсь докучливий висип, який неможливо приховати

До моїх вух долинають крики. Але не від болю чи жаху. Більше схоже на запеклу конкуренцію. Я йду в напрямку голосів, і перед моїми очима з'являється масивна будівля школи. Два крила і фасад з елегантним порталом вишикувалися в літеру «П», утворюючи внутрішнє подвір'я. Імовірно, саме тут починався і закінчувався навчальний рік, відбувалися урочисті збори та святкування важливих подій. Сьогодні школа, як і всі інші будівлі, розколота, як решето, з-під білої обшарпаної цегли визирає червона цегла, а дах повністю згорів. Я хочу зайти всередину, але крізь дірки у віконницях бачу футбольне поле. Восьмеро хлопців грають у футбол. Серед руїн і тиші цього міста-примари вони кричать один до одного, у мене складається враження, що вони, можливо, навіть посміхаються один одному.

Доживання, а не життя

Западає темна ніч. З приглушеними фарами ми котимо машину по вибоїстій піщаній дорозі, слідуючи за нашими господарями, які ведуть нас до притулку на ніч. До Каті та Вови приєдналися сусідка з донькою, хоча у світлі приглушених фар я бачу лише їхні ноги.

У будинку Каті забиті вікна, з-під яких мені в очі потрапляє м'яка смужка флуоресцентного світла. Коли ми виходимо, нас просять більше не вмикати світло. Тут, де ми перебуваємо, краще не видавати своєї присутності. Над самим Ізюмом часто літають російські безпілотники, а з цього боку річки до ворога ще ближче. Навколо порожньо і глухо, чути лише гавкіт собак. Більшість мешканців виїхали звідси до Харкова, Львова чи Польщі. Ті, хто залишився і пережив окупацію, радше виживають, а не живуть. Сама окупація тривала пів року, в цей час у місті було п'ятнадцять тисяч людей.

Ми піднімаємося кам'яними сходами до передпокою. Я відчуваю запах вогкості, застояного і затхлого повітря, старих меблів. Запах, який нагадує мені дерев'яну хату мого дідуся в Сондецьких Бескидах. Запах села, трохи злиднів, який мені не чужий. Відчувається, що життя тут завмерло. У передпокої стоїть крихітний старий холодильник і металева раковина з відром під ним, в яке стікає вода. Катя ставить чайник на крихітну плиту з подвійною конфоркою і запрошує нас всередину. У вітальні стоїть розкладний диван, за яким на стіні висить килим. Книжкові полиці з книжками та порцеляною. Багато фотографій — на кількох з них я бачу гарненьку молоду дівчину та усміхненого маленького хлопчика. Порожнеча в цьому будинку тепер звучить набагато сильніше.

— Люди зникали. Ніхто не знав куди. Іноді їх забирали, іноді вони просто зникали. Військових одразу розстрілювали, — розповідає Вова, — але найбільше страждали молоді дівчата. Саме їх зараз відкопують у цьому лісі. Побиті і зґвалтовані

Деякі люди в день, коли росіяни заходили в місто, спускалися в підвали і сиділи там місяцями. Деякі окупанти заходили в будинки, виганяли мешканців і просто починали там жити. Але вони не заходили в кожну хату. Вони обирали старовинні, гарні, більш розкішні, з яких теж можна було щось вкрасти. І виносили все — телевізори, мікрохвильовки, пральні машини. Коли до будинку Каті підходять російські військові, п'яні і зі зброєю, її дочка спочатку перекидає через вікно сина, а потім вистрибує сама. Вони біжать через двір за будинком і перестрибують через паркан. Їм вдається сісти на майже останній транспорт, який використовувався для евакуації біженців, і виїхати з міста. Вони в безпеці. Але тоді Катя бачить їх востаннє. Все, що залишилося, — це фотографії на полицях, притулені до порцелянових чашок.

Тут живуть люди, діти

За розмовами застає нас глибока ніч, а втома починає накривати нас хвилями. Нам приносять ще чаю та канапок. Перевіряємо балістику — каски, бронежилети. Обстежуємо вміст особистих аптечок. Коли гасне світло, я довго не можу заснути. Лежу в спальнику і все, про що можу думати, — це про те, що вранці ми їдемо в напрямку Бахмута. Я дивлюся в стелю і вперше думаю: навіщо я взагалі це роблю? Але мотивація приходить вранці.

За мить після сходу сонця до Каті заходить Вова. Він знає, що ми незабаром поїдемо, але вважає, що нам варто з ним погуляти. Жодні розповіді не замінять того, що можна побачити на власні очі. Лише при денному світлі я бачу, що сліди окупації є навіть на вулиці Каті — розстріляний і повністю вигорілий автомобіль стоїть край дороги. Майже кожен паркан, кожна хвіртка посічена осколками.

Написи на вхідних дверях: 

Тут живуть люди. 

Тут є діти. 

Люди, діти. 

Ідемо тією частиною міста, яка під час окупації була повністю відрізана від світу. Ізюм розділений на дві половини річкою. Єдиний міст одразу ж підриває українська армія, коли російські війська проривають лінію оборони. Вони знають, що відрізають єдиний шлях відступу, але розуміють, що таким чином виграють більше часу перед ордами російських військ, які вже прямують туди. Тоді росіяни встановлюють у полях ракетні батареї і починають по-звірячому обстрілювати місто, зруйнувавши весь центр, житлові будинки, школи і лікарню. Я стою над глибокою ямою, виритою в землі, де лежать обгорілі рештки вантажівки. На ній була встановлена установка «Град», яка не раз накривала цивільні квартали, забираючи десятки життів. На полі, де ми стоїмо, я нарахувала близько п'яти таких вирв. Роблю кожен крок обережно, стежкою, яку раніше протоптав Вова. З-під снігу страхітливо визирають осколки, фрагменти форми, військової техніки. Зауважую, що навколо розвіваються червоні стрічки, прив'язані до встромлених у землю прутів. 

— Сюди не ходіть, тут всюди міни, — каже Вова і показує пальцем на ліс вдалині. — А там, метрів за п'ятсот, може, шістсот, знайдено закопані тіла тих, кого вони вбили під час окупації. Переважно жінок. Тримайтеся поруч зі мною і не збивайтеся з дороги

У таких місцях є дуже просте правило: якщо ти щось не залишив, то краще не піднімай. Краще взагалі нічого не чіпати і не сходити з протоптаної стежки, а якщо можливо, то триматися асфальту. Так само і при справлянні фізіологічних потреб. Росіяни, відступаючи з Ізюма, розкидають всюди протипіхотні міни. Але можна поранитися, необережно поставивши ногу на гострі, як ніж, уламки ракет, що розірвалися.

На деяких воротах я бачу таблички: не входити, заміновано. Вова зупиняється перед однією з будівель. Там, де, ймовірно, були вхідні двері, величезна діра, а навколо купа уламків. Господарі будинку повернулися сюди через деякий час після звільнення міста. Окупанти жили в їхній квартирі і, покидаючи її, залишили на дверній ручці запал від бомби. Коли сусід натиснув на ручку дверей — бомба вибухнула. Таких сюрпризів було багато — у вимикачах, серед дитячих іграшок, у шухлядах. Вова розповідає історію про те, як вони поранили суку, у якої були маленькі цуценята. Ранили, щоб не вбити, і вона вила. Довго і голосно, поки хтось не прийшов їй на допомогу. Коли чоловік підняв її, виявилося, що в підстилці собаки була захована бомба. Вони загинули на місці — сука, цуценята і чоловік, який хотів їй допомогти. 

Червона мотузочка з хрестиком на щастя

Ми проходимо близько кілометра, і перед моїми очима постає поле бою — між зруйнованими будинками стоять обгорілі танки. Скрізь валяються осколки, скло, уламки машин. У завалах, після вибуху бойової броньованої машини, ми зауважуємо закривавлену російську форму. Мабуть, саме тут точилася головна битва за Ізюм. Є ще багато «фантомів» війни: зимові рукавиці, каска з величезною вм'ятиною, напханий речами рюкзак. На дворі зима, все вкрите льодом і снігом, і мені здається, що я відчуваю запах крові в повітрі. Привид минулого ніколи не зникне звідси, навіть якщо вони приберуть ці жахливі уламки. 

Коли ми сідаємо в машину, Катя зав'язує мені на руку червону мотузочку з хрестиком. Вона хоче, щоб це принесло мені удачу і щоб я завжди пам'ятала про неї. Того дня ми вирушаємо в напрямку Бахмута. Я ще не знаю цього, але я буду повертатися до Каті багато разів. Іноді, щоб просто обійняти її. 

*** 

Через півтора місяці після нашого від'їзду я отримую повідомлення від Каті: «Вова загинув. Він загинув під Бахмутом». 

‍

Книга видана Patronite Publishing, її можна придбати на сайті patronite-shop.co.uk

‍

Переклад: Анастасія Канарська