Ракетна атака на Київ 2 січня 2024 року стала наймасштабнішою за два роки війни — загальна площа пожежі у столиці після прильоту склала близько 10 000 м2. Найбільше постраждав багатоквартирний будинок у Солом’янському районі: посеред двору — величезна вирва від ракети, троє людей загинуло, десятки поранено, три під’їзди з дев’яти вигоріли й не є придатними до заселення, 160 людей було евакуйовано.
Що з цими людьми зараз і що буде далі? Як кияни позбуваються наслідків трагедії?
Вирішив поснідати не там, де завжди, і цим врятувався
Киянин Олег Гонтаренко того дня прокинувся рано й вирішив поснідати у спальні. Це, як тепер згадує чоловік, його врятувало. Бо від кухні та балкону, де він снідає зазвичай, майже нічого не залишилося. Олег страждає від природної ламкості кісток та має особливість — його зріст всього на п’ять сантиметрів більший за метр. 62-річний чоловік пересувається на милицях. Із задимленої квартири його, як дитину, винесли на руках рятувальники.
«Від повітряних тривог я давно не тікаю: бомбосховища у нас в будинку немає, а до найближчого я все одно швидко не дійду, — зізнається Олег Гонтаренко Sestry. — Загалом у нас у будинку багато старих, вони перечікують тривоги вдома. Ховаються у ванній, виходять у коридор. Дотримуються правила двох стін.
Я вже поснідав і збирався віднести посуд на кухню. Раптом мене підняло, вдарило об стіну і відкинуло на диван. Такої сили була ударна хвиля. Мене навіть накрило ковдрою, завдяки чому я не постраждав від уламків. Одразу навіть не зрозумів, що сталося. Хвилин п’ять у мене просто був шок. Потім до мене долинули звуки сирени, і я побачив, що перебуваю у зруйнованій квартирі, навколо все горить, а значить, мені треба якось звідси вибратись. На щастя, поряд зі мною був телефон, я зателефонував 112 і сказав, що мені терміново необхідна допомога. Накрився пледом і намагався глибоко не вдихати — довкола все горіло, дихати було складно», — згадує Олег.
Щоб дістатися Олега, рятувальникам знадобилося близько 40 хвилин. Його витягли через вікно і почали передавати ланцюжком іншим рятувальникам. Вже в машині швидкої допомоги стало зрозуміло, що чоловік надихався чадним газом. На нього надягли кисневу маску. 11 січня Олег Гонтаренко переїхав з лікарні до квартири, яку для чоловіка орендували й оплачують волонтери. Свого житла у чоловіка більше немає, але для нього найстрашніше, що ракета повністю знищила його машину, припарковану в дворі. Олег їздив на 11-річній Toyota Yaris, яка була спеціально обладнана для його особливих потреб. «Вона була моїми ногами, без неї я не можу пересуватися містом».
З одягу вціліло лише кілька светрів і футболок та пара взуття — через фізичні особливості чоловікові складно підібрати звичайний одяг, а ортопедичне взуття необхідно замовляти. Олег відкрив збір на спецавто та дуже вдячний людям, які його підтримують. Каже, без них би не впорався.
«Тато виніс із палаючого будинку військову форму й берци, бо захотів помститися»
Про трагедію у своїй родині Поліна Мельникова дізналась із сімейного чату. Дівчина проживає у Варшаві і згадує, що за кілька днів до російської атаки у всіх членів сім'ї було якесь погане передчуття, ніби трапиться щось жахливе. 2 січня 2024 року Поліна прокинулась і побачила повідомлення: «Наш дім горить. Бабуся загинула»…
— У нас дуже дружна сім'я, ми постійно спілкуємось, ділимося новинами та тим, що у нас сталося за день. Кілька днів у нас усіх була якась незрозуміла внутрішня тривога, і я навіть стала вмовляти рідних приїхати до Варшави. Але вони відмовилися, — розповідає Sestry Поліна Мельникова, онука загиблої професорки Києво-Могилянської Академії Людмили Шевцової.
Коли оголосили повітряну тривогу, тато за кілька хвилин до вибуху перекрив газ і відключив щиток з електрикою у своїй та бабусиній квартирі. Квартири моїх батьків та бабусі суміжні, у них два різні входи та один загальний невеликий коридор. Вікна виходять на різні боки. Того ранку тато хотів забрати бабусю до нас, але коли відчинив двері до її кімнати, вона буквально виштовхнула його за двері зі словами «Не заходь сюди!». Це було вперше в житті, щоб бабуся когось з нас не пустила. І тільки-но тато зачинив двері, пролунав вибух…
.jpeg)
Тієї ночі Людмила Василівна спала саме з того боку, куди прийшовся удар. Вибухова хвиля була настільки сильною, що у квартирі зірвало паркет. З речей майже нічого не вціліло. Першою на допомогу рідним приїхала сестра Поліни Даша. Вона мешкає на Подолі й забрала батьків жити до себе.
«Даші бабуся встигла сказати, що вона всіх нас любить. Але до лікарні її не довезли, бабуся померла в дорозі… У заключенні лікарів так і написано: «смерть внаслідок військової агресії, множинні осколкові рани». Після цієї трагедії мої батьки досі перебувають у стані шоку.
Похороном займалися ми з сестрою. Мама досі не може прийти до тями, адже втратила свою матір. А тато має інвалідність, у нього була операція на серці, а зараз ще й сильно порушився слух. І навіть за таких даних у свої 65 років він був добровольцем у батальйоні, що захищає критичну інфраструктуру столиці.
Коли після вибуху рятувальники вивели батьків з дому, тато раптом побіг назад через палаючі завали й знову пробрався до квартири, аби забрати свої берці та військову форму. Він захотів помститися за все, що з нами сталося»…
Сім'я Шевцових — корінні кияни, які дуже люблять своє місто. Незважаючи на те, що вся родина мала шанс залишитися за кордоном, було прийняте рішення жити вдома, в Україні. У перший рік війни кілька місяців всі Шевцови мешкали в Польщі, але повернулися й дуже цьому раділи. Любили повторювати, що Варшава — як курорт, де спокійно, добрі люди, але серце все одно хоче додому.
«Бабуся часто говорила, що пережила Другу світову війну, отже, переживе й цю, — згадує Поліна зі сльозами на очах. — У неї було відмінне здоров’я, вона бігала, викладала в університеті. Навіть коли була в Польщі, то працювала онлайн. Додому повернулася, бо душею їй було спокійніше на рідній землі. У будинку на Солом'янці моя сім'я прожила понад сорок років.
Найцінніше, що вдалося врятувати — це скринька, де бабуся зберігала наші листівки, сімейні фотографії. Вона дуже любила, коли ми дарували їй листівки з побажаннями, для неї це було найкращим подарунком».
Допомогти постраждалим прийшли сотні людей і за кілька днів прибрали величезні двір і будинок
Понівечений будинок потроху повертається до життя — в деяких під’їздах відновлено водопостачання, опалення, світло. Все це результат титанічної праці волонтерів і громади, яка за декілька днів зробила майже неможливе, відновивши життя там, де було згарище. Працювали всі: судді та візажистки, в сніг, дощ, просто неба, в пилюці та бруді...
— Це не перший обстріл нашого району, але таких руйнувань ще не було. Ми прибули на місце подій одні з перших і, коли побачили масштаби трагедії, були шоковані. Навколо вирви від ракети, яка впала у дворі, були пошкоджені кілька будинків, а також школа, — розповідає Sestry Альона Нікітіна, мешканка Солом’янського району, волонтерка і голова громадської організації Los Solomas (це найбільша районна спільнота Києва). Саме Альона організувала групу «Мурашник» для допомоги постраждалим, в якому взяли участь майже три тисячі людей.
Ми завжди координуємо свої дії з рятувальними службами, пожежниками, тому спочатку, щоб не заважати їхній рятівній роботі, ми стали допомагати мешканцям сусіднього будинку — вибуховою хвилею там винесло вікна, тож потрібно було їх закрити, щоб не виходило тепло з будинку. Коли людей було евакуйовано, ми перейшли до наступного кроку — очищення двору від наслідків атаки. Адже він був завалений повністю: згорілі машини й речі, уламки скла й стін. А вже потім ми стали допомагати людям з прибиранням квартир.
Мені дуже вразило те, що тільки-но ми оголосили про наш «Мурашник» і створили окремий телеграм-чат допомоги, туди відразу почали масово додаватися люди й пропонувати допомогу. У перші дні я прийняла кілька сотень дзвінків, люди надсилали гроші постраждалим, приїжджали з різних районів Києва, аби допомогти чимось власноруч. Загалом за ці дні ми закрили 1624 вибитих вікна. Це дуже великий обсяг роботи. Зараз майже все зроблено, територія очищена, щоб могли працювати комісія і будівельники. Але до нас продовжують надходити точкові запити на прибирання, адже мешканці квартир просто не в змозі зробити це самотужки», — каже Альона.
.jpg)
«Вкрай важко осягнути те, що нещодавно в цих помешканнях вирувало життя, люди снідали на кухні, а зараз все, що залишилось у квартирі після вибуху, вміщується в п’ять великих пакетів сміття… У деяких оселях люди знаходили цінні речі та документи, а деякі настільки вигоріли, що серед обвугленої чорної маси неможливо було впізнати, що це за річ», — каже Альона Нікітіна.
До багатьох квартир перші дні не було доступу через зруйновані перекриття та сходи, тож волонтерам і комунальникам довелося спочатку розчистити собі шлях до помешкань. Всі працювали практично цілодобово.
.jpg)
За словами Альони, доля будинку зараз вирішується місцевою владою та комісією. Це не швидкий процес, тому що пошкодження дуже великі, в двух під’їздах зруйновані перекриття, потрібен час, щоб оцінити всі наслідки. Деякі люди, чиї квартири вціліли, вже повертаються до себе додому. Вікон, в яких ввечері горить світло, стає дедалі більше. Зараз в будинку частково відновлено світло й опалення, але немає газу — мешканцям доводиться готувати їсти на маленькій електроплиті.
Ті, чиї квартири знищено повністю, поки живуть у родичів, друзів, а також в орендованих помешканнях. За допомогою громади та небайдужих людей вдалося зібрати їм гроші на оплату житла.
До 15 січня в сусідній школі працював штаб допомоги: люди отримали консультацію фахівців управління соціального захисту населення, психологів, одяг та їжу. Ті, хто не мав, куди піти, могли тут заночувати. Волонтери приходили сюди зігрітися та поїсти.
Щоб обійти всі квартири та оцінити збитки повністю, комісії знадобиться кілька тижнів. Але вже сьогодні є інформація, що всім постраждалим виплатять по 10 тисяч гривень (1000 злотих).
.jpg)
Журналістка, PR-спеціалістка. Мама маленького генія з аутизмом та засновниця клубу для мам «PAC-прекрасні зустрічі у Варшаві». Веде блог та ТГ-групу, де допомагає мамам особливих діток разом зі спеціалістами. Родом з Білорусі. В студентські роки приїхала на практику до Києва — і залишилася працювати в Україні. Працювала у щоденних виданнях «Газета по-київськи», «Вечірні вісті», «Сьогодні». Була автором статей для порталу оператора бізнес-процесів, де вела рубрику про інвестиційну привабливість України. Має досвід роботи smm-менеджером і маркетологом у девелоперській компанії. Вийшла заміж на телепроєкті «Давай одружимося», коли виконувала редакційне завдання. Любить людей та вважає, що історія кожного унікальна. Обожнює репортажі та живе спілкування.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
