У «Кінотеці», «Атлантику» і Центрі кінокультури ім. Анджея Вайди будуть художні, документальні і короткометражні фільми, фільми для дітей, про кримських татар і фестивальні переможці. Такої кількості, такої різноманітності українського кіно з його історичним, актуалізованим надривом в Польщі ще не показувалося. Нижче — три найбільш репрезентативні фільми фестивалю, які демонструють реальність України — війну з РФ. Але демонструють її різноманітно: художнім способом, змальовуючи людей в сірій зоні, і документальним — безпосередньо з окопів і з розбомбленого Харкова.
Сірі бджоли (2024), реж. Дмитро Мойсеєв
Ґрунтуючись на однойменній книзі Андрія Куркова, виданої, окрім України, ще й у Великій Британії та Сполучених Штатах, фільм все ж переносить драматичні події книги з часів АТО, тобто середини-кінця 2010-х, в час повномасштабного вторгнення РФ. Місце подій залишається сталим — схід України. Як і герої — двійко самотніх чоловіків далеко за 50 років. Останні, хто залишився в селі, вони є «друзями за обставинами», розділені барикадою в поглядах і характерах. Один похмурий, малоговіркий і відверто має проукраїнську позицію, інший, хоч і відкритий та веселий, втім, таємно підтримує проросійських сепаратистів. Їхнє спільне життя — це вимушене сусідство зі складним психологічним, географічним та актуальним підтекстом, уособлюючи минулу історію про підступні дії Росії задля розколу українського суспільства і сучасну війну на знищення України. Чудова книжка Куркова, прекрасно адаптована Мойсеєвим в сценарії, поданого ще 2020 року на конкурс Держаного агентства України з питано кіно і підтриманий державою, полемізує на тему різниці людських характерів і політичних уподобань, та все ж апелює до здорового глузду і елементарної людськості. Вмирає той, хто піднімає зброю на людину; залишаються живими ті, хто вміє говорити.
Реал (2024), реж. Олег Сенцов
Це фільм для бажаючих зрозуміти сучасну війну в Україні і сміливців без страху зазирнути безпосередньо їй в очі. «Безпосередньо» — це означає без посередників, бо камера не в руках оператора, а на грудях бійця, і відзнятий нею матеріал не проходить етап монтажу — ми дивимося цільний 1,5-годинний шматок бою. Боєць з нагрудною камерою — це Олег Сенцов, колись, в цивільному житті, режисер і сценарист, активіст та колишній в’язень російського концтабору, а тепер, вже два роки, солдат 47-ї окремої механізованої бригади «Маґура», що влітку 2023-го року почала контрнаступ на Запорізькому напрямку. Його група їхала на допомогу затиснутого кацапами підрозділу українців, але їхня «Бредлі» була підбита. Вибравшись без втрат, вони сидять в окопі, весь час перебуваючи під обстрілом. Глядач дивиться на одноманітний антураж окопу, чує безперервні прильоти мінометних мін з протитанковими ракетами і слухає постійні перемовини Олега з оточеним підрозділом і тилом. Сюжетна невибагливість документальності швидко набуває трилерової напруги і драматизму, яких не знайти ані в художніх трилері чи драмі. І тут геніальною є назва, бо в ній, як в деталях, ховається диявол: в кадрі не тільки найсправжнісінька реальність, в кадрі постійно йде мова про посадку з назвою «Реал», і герої застрягли в ній, як Україна в диявольській дійсності війни.
Порцелянова війна (2024), реж. Брендан Белломо та Слава Леонтьєв
Ідеальний документальний фільм для західного глядача — це презентація сучасної війни крізь долі митців з Харкова. Слава ліпив і обпалював порцелянові фігурки, Аня їх чудернацьким чином розписувала, а Андрій знімав митців та їхні твори. Допоки не почалося вторгнення, і Слава, давно відчуваючи наближення війни і роками до неї готуючись, був змушений взяти до рук автомат, спочатку навчаючи меш досвідчених, а потім перебуваючи пліч-о-пліч з найдосвідченішими, Силами Спеціальних Операцій. Особливість фільму — в поєднанні задокументованої воєнної дійсності та мистецтва, коли кадри з дронів влучання російських снарядів та ракет в харківські житлові будинки перемежовуються з ліпленням порцеляни, а моменти тренування молодиків на стрільбищі озвучуються музикою київського етногурту «ДахаБраха». Життя героїв поділене на дві частини — до війни і під час. «До» вони мешкали і кайфували в Криму, знімаючи його і вивчаючи життя флори і фауни, а «під час» — у Харкові, де знімали смерть від російських «визволителів». Все разом — прекрасно зроблене і майстерно змонтоване панно про внутрішню українську красу і зовнішній російський жах.
Журналіст, кінокритик, сценарист. Друкувався у понад 60 журналах, газетах та інтернет-сайтах. Опублікував понад 3 тисячі матеріалів. Був редактором відділу «кіно» в журналі «ШО», в журналі «Кіно Дайджест» був головним редактором, як і в українському представництві міжнародного журналу Total Film. 2015 року започаткував фестиваль «Тиждень кіновоскресіння Розстріляного відродження» (за фінансової підтримки Держкіно). 2018-го року брав участь у створенні Спілки кінокритиків України, фестивалю «Тиждень кінокритики», а пізніше — у створенні премії Спілки кінокритиків «Кіноколо». 2021 року був співтворцем Коростенського фестиваль вуличного кіно. 2020 року написав сценарій до повнометражного ігрового фільму військового екшну «Право на помсту» (у співпраці з Юлею Чернявською), а 2021 року — сценарій до повнометражного ігрового фільму кримінального еротичного трилеру «Ключі від пекла і від раю». Член Спілки кінокритиків України, Української кіноакадемії, Спілки журналістів України.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
