В мене було ціле літо для того, щоби віднести в ремонт тепле взуття. Три довгих місяці, навіть більше — в Лондоні потепліло достатньо, щоби носити сандалики і балетки уже наприкінці квітня. Влітку зовсім не хочеться думати про високі черевики, чобітки-челсі та туфлі на товстій підошві, тож і про таку дрібну прозаїчну справу геть легко забути, але я була до цього готова: громіздкі пари демісезонного взуття, всі потребують ремонту, я залишила на найзручнішій полиці, тій, що завжди на виду.
Три довгих місяці, навіть більше, вони стояли там і заважали мені обирати літнє взуття на сьогодні. Я думала про них кожен божий день, доки вчора отак в одну ніч не почалася справжня осінь. Тепер дощ не вщухає, вітер дме, і в ноги страшно холодно. Сьогодні я вбрала шкарпетки під тоненькі шкіряні туфлі: все тепле взуття потребує ремонту.
«Ти адаптувалася. Тепер розквітнеш»
В липні минув рік, як ми живемо в Лондоні. Лондон добрий до нас. Мені вдається тут все, що повинно вдаватися. Я навіть почала займатися тенісом. Моя місцева приятелька, пригадую, сказала мені, коли я розповіла їй, що от ми уже рік тут: ти адаптувалася. Тепер розквітнеш.
Ця думка кружляла мені в голові, як пташка під куполом якоїсь порожньої лункої споруди, і не знаходила місця, де б присісти. Я? Розквітну?
Від лютого 2022 я взагалі не думаю про те, щоби розквітати. Зізнаюся, є в цьому навіть певна полегкість: вдома я завжди спішила розквітати. Подорожувати, змінювати своє та, за можливості, іще чиєсь життя на краще, добиватися, долати, вирішувати, наснажуватися, надихатися. Це давало мені рушійну силу, але і створювало навантаження і тиск. Але тепер це все настільки далеке для мене, що пташці думки про розквіт не знайшлося місця, де прихилитися в моїй голові, і вона випурхнула звідки недовго після розмови із приятелькою. Навантаження і тиску не поменшало, але їх тепер створюють зовсім інші речі.
Коли я розповідаю комусь, як мені тут, я постійно починаю з перепрошення: мені пощастило, кажу, я знаю мову, легко даю собі ради з установами і бюрократичними процесами, маю навичку розбиратися в документах і шукати та перевіряти інформацію, маю роботу і прибуток. Тільки нещодавно я звернула увагу на те, що знають мову, мають різноманітний досвід життя закордоном та більш-менш стабільний прибуток незалежно від місця проживання і функціонування українського ринку не всі, а от перепрошують за те, що їм пощастило, майже всі. Мені пощастило швидко знайти роботу, — кажуть жінки, які самі тягнуть своїх дітей і батьків. Мені пощастило, мої діти уже дорослі (чи навпаки, ще малі), — кажуть мами, які уже майже два роки працюють щодня за маму, тата і обох дідусів і бабусь. Нам пощастило отримати окреме житло, — кажуть очільниці родин, які тепер тісняться всі разом в дуже далеких від комфорту умовах. Нам пощастило з родиною, що нас прихистила — кажуть ті, що з дітьми ділять одну кімнату в чужому домі і дотепер стидаються з’ясувати, де що лежить на кухні і мають дуже обачно складати посудомийку, щоби нікого не засмутити, бо в домі ж є своя традиція і свій стиль її складання. І так далі, до нескінченності.
Я чула, як жінки перепрошують за те, що їм пощастило, адже їхній чоловік після поранення на фронті був визнаний непридатним до військової служби і зміг до них приєднатися. Поза контекстом це звучить уже просто страшно, та й якщо чесно — в контексті теж.
Не можна зцілитися чи зберегтися, переконуючи себе, що страшні речі насправді не такі вже й страшні
Люди завжди намагаються нормалізувати те, що з ними відбувається — особливо коли воно відбувається довго, і вплинути на те, щоби воно перестало відбуватися, змоги немає. Що більша загроза, що більше обставини нас зруйнують, то завзятіше ми їх для себе нормалізуємо: нам здається, в такий спосіб ми даємо собі шанс вціліти. Але не можна зцілитися чи зберегтися, переконуючи себе, що страшні речі насправді не такі вже й страшні, й не так уже нас руйнують і болять.
Те, що відбувається в Україні зараз — страшно, несправедливо і неможливо. Ми усі цим зранені, навіть якщо з вигляду зовсім ціленькі і посиділи в підвалах всього один-два дні. Навіть якщо з найближчих рідних усі все ще живі. Навіть якщо сьогодні нема нікого, хто на передовій і не відповів на повідомлення «Як ти?», а отже, невідомо чи вже відповість.
Це не нормально. Це не можна нормалізувати силою думки, надзусиллям і формулою «мені пощастило, іншим складніше» просто тому, що нормальній людині не стає легше від того, що комусь складніше.
Ми всі маємо ліміти
Нещодавно я прочитала книжку. Не було б чим хвалитися, але це перша книжка з грудня, яку я прочитала. Я навіть не можу сказати, що в мене не було часу, я ж бо звикла жити в парадигмі, що на те, що тобі справді потрібно, час завжди знайдеться. Я ще не навчилася казати собі, що є обставини, за яких це магічне правило не працює зовсім, але я уже навчилася помічати це в житті інших. Наприклад, одна моя знайома нещодавно пожалілася на те, що здає і здає аналізи крові і не може виявити, що з нею не так: уже три спроби здати на права, а все ніяк, а вона ж сумлінно вчиться і раніше справлялася зі значно складнішими об’ємами інформації.
З квітня минулого року вона сама з двома дітьми живе в місті, де не була ніколи до того, в новому для неї мовному середовищі; вона з нуля відремонтувала і обжила квартиру, влаштувала всіх в школи і на гуртки, перереєструвала авто, підтвердила свої професійні дипломи та сертифікати, влаштувалася на роботу, вивчила десятки нових маршрутів, сотні нових слів, запам’ятала нові імена й обличчя, нові правила сортування сміття, вимоги до шкільного дрескоду і ланчбоксів, нові схеми обрахунку й оплати податків та зборів, страхових внесків, реєстраційних зборів за одне, друге і п’яте.
Разом з тим, як і в регулярному житті її діти хворіють і потребують уваги і любові, а також їжі, одягу, іграшок і навчальних матеріалів, її батьки потребують підтримки, а її чоловік в важкій депресії далеко від неї, він боїться смерті і на тлі цього в нього розвинувся тривожний розлад. Вона говорила мені про аналізи крові, а я дивилася на неї і думала: вона серйозно не розуміє, що, може, просто насправді нереально зараз спроцесити ще й дорожні знаки і пріоритети руху? Але авто є, а прав немає, і вона не може дозволити собі їх не отримати, бо тоді зможе частіше їздити і бачитися з чоловіком і краще облаштувати логістику своїх дітей.
Я сказала їй, що ми всі маємо ліміти, і що їх, безперечно, завжди можна розширити, але лише спершу визнавши. Вона спитала, чи відчувала я якесь особливе знесилення, коли в мене виявили дисфункцію щитовидної залози. Я порадила їй перевірити вуха, бо вона мене не чує. Ми посміялися. Я майже переконана, що вона потім гуглила про щитовидну залозу — набагато простіше прийняти те, що в тебе тиреоїдит, діабет, переінфарктний стан чи навіть деменція, ніж те, що ти просто не можеш справитися ні з чим іще крім того, з чим і так уже справляєшся.
Ми живі, допоки живі
Іноді просто неможливо розквітнути, коли твій дім у вогні. Страшно жити, коли стільки людей щодня втрачають життя — ти потопаєш в почуттях провини, зневіри, в сумнівах, чи маєш ти право на все те, що маєш. Це виснажує, не кажучи вже про все інше — більш грубі, приземлені матерії тисяч і тисяч питань і справ, які доводиться розрулювати в новому середовищі, не розуміючи мови, ментальності, контекстів, натяків і часом просто принципів життя.
Ні, звісно, стаються дива — хтось зустрів справжнє кохання, знайшов себе, отримав відповідь на питання життя, всесвіту і взагалі. Народилися немовлята, спростувалися страшні діагнози, знайшлося житло, реалізувалися проєкти, почалися бізнеси. Просто тому, що ми живі, допоки живі. Не обов’язково розквітати через силу, те, що нам допомогли, те, що ми отримали підтримку, те, що ми вціліли і перебуваємо в безпеці не накладає на нас обов’язку розквітати і фонтанувати щастям, успіхом та ефективністю. Досить вдячності, уваги до себе і світу і внеску в перемогу — такого, який зараз можливий.
Війна тисне на нас достатньо, а якщо чесно — понад усяку міру. Нам не треба тиснути на себе ще більше.
_____________________________
Від редакції: на головному фото зображено нове графіті у стилі Бенксі на стіні зруйнованого житлового будинку в місті Ірпінь, яке сильно постраждало від бойових дій на початку російського вторгнення, 12 листопада 2022 року. Фото: Maxym Marusenko/NurPhoto/AFP/East News
Українська журналістка, поетка, письменниця. Лавреатка Центральноєвропейської літературної премії «Ангелус» за книжку «Мій дід танцював краще за всіх» (польський переклад Богдана Задури). Співпрацювала з виданнями Esquire, Le Monde, Harpers Bazaar, «Українська правда», «Бізнес», Bird in Flight тощо. Літературні тексти друкуються в альманахах та антологіях в Україні, Європі і США.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
