Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Ви втратили найближчих людей? Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти, попросити підтримки? Потребуєте поради, підтримки?
Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам (redakcja@sestry.eu), і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт допоміг вам доброю порадою. Це може стати першим кроком, який полегшить ваше життя за кордоном і допоможе почати вирішувати проблеми. Ми публікуємо наступний лист, який отримали від української переселенки, а також відповідь психолога.
«Я зрозуміла, що можна жити без насильства»
Моя історія схожа на історію сотень тисяч українських жінок, які втекли від війни, рятуючи життя своїх дітей. Тільки в моєму випадку війна не лише змусила мене емігрувати, а й відкрила очі. Показала, що в моєму житті насильство й агресія були вже до російського нападу.
З початком війни мій чоловік одразу пішов воювати, а я вирішила вивезти трьох наших дітей за кордон. Після приїзду до Польщі нас прийняла у себе родина теж з трьома дітьми (тільки вже підлітками). Господарка — директор у великій компанії, її чоловік — лікар. Дивовижним було те, як ці люди нас прийняли. Мені здавалося, що ми з ними знайомі цілу вічність, просто не бачилися кілька років. Вони одразу запропонували перейти на «ти». В їхньому комфортабельному будинку в кожного з нас була своя кімната, у нас був власний санвузол, а холодильник завжди був повний. Ми часто їли разом, господарі цікавилися нашим життям, водили нас по магазинах, приділяли час моїм дітям. Вони ставилися до нас як до членів власної родини.
Коли діти займалися своїми справами, ми з моєю новою польською подругою пили каву та розмовляли про життя. Вона цікавилася моїм і охоче розповідала про своє. Одного вечора, коли ми сиділи отак за столом після прибирання будинку та занять з дітьми, її чоловік саме повернувся додому з роботи. Він прийшов після багатогодинного чергування. Було видно, що він втомився. Чоловік зайшов, привітався й каже: «О, я бачу, ви п’єте каву. Я теж би випив, зробиш мені?» На що дружина йому спокійно відповіла: «А хіба Бог не дав тобі рук? Зроби чашечку собі й ще по одній для нас». Я була приголомшена. В цей момент перед очима в мене промайнуло життя з моїм чоловіком.
Згадала, як якось після повернення мого чоловіка з роботи я сказала, щоб він приготував вечерю, бо я закінчую уроки з дітьми. Після цього я три дні не виходила з дому, щоб ніхто не бачив синця на моєму обличчі. А що відповів своїй дружині польський господар? «Авжеж, ти посидь, я зварю каву й охоче доєднаюся до вашої розмови».
Тоді я подумала, що, можливо, ця війна виникла в моєму житті не просто так. А щоб я зрозуміла, що родина може жити без насильства й крику. Що дружина не є власністю чоловіка, його служницею та коханкою на вимогу.
Зараз ми з дітьми живемо вже у власній квартирі, я маю роботу, а дітям добре в польських школах. При цьому родина, яка прийняла нас у перші місяці війни, не забуває про нас і тепер. Разом ми проводимо вихідні, ходимо за покупками, вони дарують моїм дітям подарунки. І я вдячна їм за все, особливо за цю фразу: «Хіба Бог не дав тобі рук?» Я усвідомила, що не хочу вертатись до свого колишнього життя. Не хочу їхати до свого чоловіка, або щоб він приїжджав до нас. І я дуже сильно боюся, що колись мені доведеться про це йому сказати. Від однієї думки про цю розмову мені страшно до болю. Не знаю поки, як я це переживу.
Юстина Майхровська, психолог на платформі Avigon.pl:
Шановна пані, насамперед прийміть від мене слова вдячності та поваги. Ви пишете, що ви не єдина жінка в такій ситуації, але це не змінює того факту, що домашнього насильства ніколи не повинно бути. Вітаю вас, що ви проявили мужність, силу та не здалися. Щиро радію, що ви знайшли таку гарну та приємну польську родину, яка забезпечила вам і вашим дітям гідні умови проживання, а також дала багато турботи й тепла. Вдячність — це почуття, яке, як я можу здогадатися, наповнює ваше серце.
Люди, яких ми зустрічаємо в житті, — дзеркала, в яких ми бачимо себе
Ситуація з фразою «А хіба тобі Бог не дав рук?» — це своєрідна рефлексія. Ви побачили тут себе. І вас можна тільки привітати з тим, що, як ви самі пишете, це вам «відкрило очі». Люди, яких ми зустрічаємо, є для нас дзеркалом, в якому ми бачимо як свої позитивні риси характеру, так і ті, яких хотілося б позбутися. Ця ситуація дозволила вам побачити, що є інший спосіб реагування в родині, окрім образ і з’ясовування стосунків. Адже чоловік вашої нової польської подруги, швидше за все, вирішив, що його жінка жартує, і просто приготував каву для вас трьох.
Кожна людина має право жити без страху та насильства
Ви маєте право на щастя, радість і мир. Право жити без страху й насильства. Розмова з вашим чоловіком, скоріше за все, буде нелегкою, але, без сумніву, ще важче було б для вас застрягти в ситуації небезпеки, невпевненості й дискомфорту.
Коли будете готові до розмови, варто подбати про умови, в яких ви повідомите новину чоловікові. Ви можете розглянути можливість зустрічі в громадському місці або в присутності третьої особи, щоб відчувати спокій і безпеку. Телефонна розмова також є непоганим варіантом. Існують організації та установи, що пропонують допомогу людям, які зазнали домашнього насильства. Крім того, безцінною є допомога та підтримка, яку ви та ваші діти отримуєте від польської родини, в якої зупинялися на початку війни. Чудово, що ви тримаєте контакт.
Нехай минуле стане уроком для зростання
Важливо, що у вас є робота, квартира, а ваші діти дуже добре почуваються в новій польській школі. Бажаю вам, щоб ви передавали отримане тепло своїм дітям та всім тим, хто його потребує. Нехай минуле зміцнить вас, нехай воно стане уроком для зростання, і нехай ваше майбутнє життя буде сповнене любові, щастя та свідомих дій без страху на шляху до кращого життя.
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
<frame>Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти? Потребуєте поради, підтримки?Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам redakcja@sestry.eu, і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт відповів вам доброю порадою. Це може стати першим кроком у вирішенні проблеми, і це полегшить ваше життя за кордоном. Ми публікуємо лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.<frame>
Як навчитися говорити з партнером про гроші?
«Ми переїхали до Польщі за два місяці до початку війни. Мій чоловік почув від знайомих, які знайшли тут роботу, що в Польщі пристойніші заробітки й життя спокійніше.
Ми не їхали наосліп. Двоюрідна сестра чоловіка знайшла йому роботу, а нам — квартиру. У нас також були деякі заощадження для початку — на випадок, якщо щось не вийде. Проте все обійшлося. Я доглядала за трьома дітьми, чоловік почав працювати. Ми раділи новому життю, поки його не порушив напад Росії на Україну…
Ви добре знаєте, скільки коштує оренда квартири та утримання дітей
Мама та сестра мого чоловіка залишилися в Україні. У мене немає сім'ї, я виросла в дитячому будинку. Після того, як почалася війна, ми стали допомагати мамі та невістці. Надсилали гроші, посилки. Запропонували привезти їх до Польщі, але вони не захотіли залишати рідний дім.
Завод, де працювала сестра мого чоловіка, був зруйнований, і вона втратила джерело доходу. У мами — мізерна пенсія. Я знаю, що вони не зможуть впоратися без нашої підтримки, але мій чоловік аж занадто їм допомагає. Він посилає їм більше, ніж залишає нам на життя. Ви добре знаєте, скільки коштує оренда квартири та утримання дітей. Добре, хоч є допомога 800+, яка приходить на мій рахунок. Хоч ці гроші він не чіпає.
Мрію поїхати з дітьми в подорож, хоча б на день-два. Але грошей не вистачає
Коли я вказую йому, що ці пропорції несправедливі по відношенню до нас, то чую, що його родина в жахливій ситуації і їм потрібно це компенсувати. Погоджуюсь, що війна, окрім втрати здоров’я, — це найстрашніше, що може трапитися з людиною. Але мій чоловік має також пам’ятати, що у нього є діти, які ростуть, їм потрібні нові черевики, куртки, а інколи й маленька іграшка.
Зрештою замість того, щоб жити мирно, ми постійно сперечаємося про гроші. Мій чоловік добре заробляє, але ми з цього практично нічого не отримуємо. Я не марнотратна, роблю покупки в недорогих магазинах, вмію готувати смачні страви з недорогих продуктів. Я вважаю себе хорошою господинею і хочу, щоб мій чоловік це цінував. Мені також хоч іноді потрібні косметика та похід до перукаря. Мрію поїхати з дітьми в подорож, хоча б на день-два. Але грошей не вистачає.
Мені набридла ця ситуація, але я не знаю, як опустити чоловіка на землю. Він відчуває провину за те, що залишив свою матір напризволяще, і тепер намагається компенсувати це грошима. Але це гроші і його дітей також»…
Юстина Ричко, психолог з Avigon.pl:
Дуже дякую, що поділилися з нами своєю проблемою. Чудово, що ви з чоловіком знайшли дім і роботу в Польщі і можете жити тут у спокої. Незважаючи на те, що ви вирішили поїхати до Польщі ще до початку війни, її початок мав сильно вплинути на ваше відчуття безпеки.
У партнерстві потрібно навчитися говорити про фінанси, адже це дуже важлива частина життя
Безумовно, ви дуже переживаєте за своїх рідних і друзів, які вирішили залишитися в Україні, незважаючи на небезпеку та невизначеність, що їм загрожує. Пишу це не випадково, тому що, на мою думку, ви повинні співпереживати емоціям свого чоловіка, щоб мати можливість використовувати аргументи, які переконають його у вашій правоті.
Ви пишете, що ваш чоловік значну частину доходів вашої сім'ї відправляє матері та сестрі в Україну. Звідси ваші суперечки і проблеми, а кажуть, що суперечки про гроші найшвидше вбивають кохання. Про це варто пам’ятати, але це не означає, що про це не варто говорити.
Навпаки, в партнерстві потрібно навчитися говорити про фінанси, тому що це дуже важлива частина життя, і в складних ситуаціях компроміс у цій сфері необхідний для збереження хороших стосунків.
Чоловіки, як правило, реалісти, зосереджені на пошуку рішень, тому їх приваблюють раціональні аргументи
Я згодна з вами, що ваш чоловік може почуватися винним перед своєю матір’ю та сестрою, і надсилання їм значної суми грошей може бути способом компенсації за цю ситуацію. Якщо це так, він діє на емоційному рівні, і його буде важко переконати без добре підготовленого аргументу. Я також розумію, чому ви вважаєте, що значна частина зароблених грошей належить вам і вашим дітям. Ви також багато чим пожертвували, щоб побудувати своє життя в іншій країні, і віддавати більшу частину свого доходу комусь іншому здається вам несправедливим. Отже, як ви намагаєтеся досягти компромісу?
Чоловіки, як правило, реалісти, зосереджені на пошуку рішень, і тому їх приваблюють раціональні аргументи. На вашому місці я б подумала, як конструктивно донести ваші аргументи до чоловіка.
Однак перш ніж почати це робити, будь ласка, спочатку подумайте, скільки коштує ваше життя в Польщі та скільки коштує життя сьогодні в Україні. Враховуючи нинішній дохід сестри та матері чоловіка, чи вистачає надісланих їм грошей для задоволення основних потреб? Чи потреби більші? Якби ви зараз жили в Україні, чи могли б ви утримувати себе на такі гроші? Перераховані їм кошти дозволяють більше, ніж гроші, які ви зберігаєте на власні потреби в Польщі?
Зробіть такий розрахунок, дізнавшись, скільки зараз коштують продукти харчування чи засоби гігієни в обох країнах. Будь ласка, відчуйте також становище матері та сестри вашого чоловіка під час війни, а також емоції вашого чоловіка, який залишив цих двох близьких людей у країні, спустошеній війною.
Поточний стан має бути тимчасовим і не може тривати вічно
Якщо ваші розрахунки показують, що кошти, перераховані сім’ї в Україні, дозволяють задовольнити більше потреб, ніж гроші, які залишаються на сім’ю в Польщі, ви отримаєте раціональні аргументи, які допоможуть вам переконати свого чоловіка.
Пам’ятайте, що зазвичай люди мають дуже глибоко вкорінене почуття справедливості, тому звернення до цього почуття, безумовно, може допомогти. Ви також можете проявити добру волю в розмові з чоловіком і домовитися з ним, що зменшувати кількість грошей, які надсилаються сім’ї, можна поступово. Це дозволить йому швидше звикнути до ситуації і прийняти її. Це також дасть йому зрозуміти, що поточний стан має бути тимчасовим і не може тривати вічно.
Я вважаю, що раціональні аргументи допоможуть вам переконати свого чоловіка в тому, що хоча він і намагається відшкодувати матері та сестрі воєнні труднощі, але в нинішній ситуації він завдає шкоди власній родині, тобто вам і вашим дітям.
<frame>Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти? Потребуєте поради, підтримки?Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам redakcja@sestry.eu, і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт відповів вам доброю порадою. Це може стати першим кроком у вирішенні проблеми, і це полегшить ваше життя за кордоном. Ми публікуємо лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.<frame>
Як не рубати з плеча і зрозуміти одне одного?
«Ми з чоловіком і чотирьма дітьми від початку війни живемо в Польщі. Ми покинули свою квартиру і все наше життя в Україні. У мене такий характер, що я не вагаюсь, а просто дію. Це для мене рецепт від стресу. Щоб розум був чимось зайнятий, тоді і про проблеми менше думок.
Відразу після приїзду, коли формальності були завершені, я сказала чоловікові, що буду працювати, а опіку за дітьми ми поділимо порівну. В Україні я сиділа з дітьми, готувала, прала, прибирала — була домогосподаркою. У Польщі я вирішила це змінити.
Я знайшла роботу в приватній компанії. Хоча у мене не було досвіду, власники виявились дуже добрими і повірили в мене. Я навчилася всьому з нуля, і мені дуже подобається моя робота.
Керівники ретельно контролюють якість продукції, і я задоволена. Через рік моєї праці мене оцінили, я отримала підвищення. Змогла перейти від виробництва до перевірки. Нарешті я можу розвиватися, і мене цінують не тільки вдома.
На жаль, моєму чоловікові у Польщі не так пощастило у професійному сенсі. Він уже кілька разів змінював роботу. В Україні він керував людьми, а тепер мусить підпорядковуватись. І йому це не подобається.
Зараз він взагалі без роботи. Я намагаюся переконати його шукати нову, адаптуватися до умов, своїм прикладом показую, що можна розвиватися, а його це абсолютно не хвилює. Не знаю, як його стимулювати до дій.
Він уже заявив, що коли закінчиться війна, ми повернемося в країну. А у мене дедалі більше сумнівів щодо цього. Я нарешті повірила в себе та свої можливості. Вивчила нову мову, відкрилась людям. І нарешті відчуваю себе живою, тож не хочу нічого міняти.
Боюся, коли настане час прийняти остаточне рішення, я оберу жити в Польщі. З дітьми, але без чоловіка. Знову повертатися до горщиків я не маю бажання. Можу поєднувати роботу з доглядом за домом. Навіть розриватися між роботою і хатніми обов’язками краще, ніж просто сидіти вдома.
Коли під час однієї з розмов про повернення в Україну я сказала чоловікові, що не зацікавлена вертатись, він здійняв страшенний галас. Звинуватив мене в тому, що я хочу розбити сім'ю і думаю тільки про себе. Оголосив, що діти повернуться з ним, хочу я того чи ні. Але я думаю от що.
Діти скоро стануть самостійними, і в Україні я знову стану кухаркою та прибиральницею. До такої перспективи я не хочу повертатися. Чи є у нас шанс порозумітися? Чи є якесь здорове вирішення цієї ситуації?»
Александра Антонська, психолог на Avigon.pl:
Дякую, що поділилися своєю ситуацією. Бачу, у вас дилема, з якою непросто розібратися. Написане в листі свідчить про те, що ви почали друге життя в Польщі, впорались із переїздом, до того ж знайшли шлях розвитку й професійної реалізації. Ваші навички помітили й оцінили. І це неймовірно важливо для вас.
З іншого боку — ваш чоловік, розчарований своєю поточною ситуацією на роботі, почувається абсолютно навпаки — він відчуває в Польщі регрес. Сильні емоції іноді заважають нам приймати раціональні рішення, ми говоримо щось імпульсивно, не завжди те, що маємо на увазі.
Повернення в Україну чи подальше перебування в Польщі — це дуже важливе рішення. Тому говорити про таке слід у спокої — можливо, під час спільної вечері. Варто сказати про свої почуття і те, що ви не хочете повертатися до тієї ролі, яку грали в Україні.
Я вважаю, що в цій ситуації знайти спільне рішення можливо
Варто відкрито говорити про ваші потреби та очікування. Незважаючи на те, що у вас з чоловіком зовсім різні погляди на поточну проблему, варто пам'ятати, що проблема не повинна розділяти вас і ставити по різні боки, натомість ви маєте протистояти ситуації разом. І підтримувати одне одного.
Ви повинні розуміти мотивацію вашого чоловіка для повернення — він почувається недооціненим у Польщі, відчуває, що не може розвиватися. Разом з тим ваш чоловік має розуміти, що його жінка так само почувалась в Україні.
Не можна втекти від проблеми чи забути про неї
Зупиніться на мить, подумайте про можливі наслідки рішень, а також дайте собі час на емоції, щоб пережити те, що всередині вас.
Зміцнення стосунків з чоловіком також має допомогти. Можливо, ваш чоловік ще не виявив хороші сторони цієї країни. Можливо, варто відвідати місця, які вам цікаві, помітити, що наше життя складається не лише з роботи.
Ну ви ж в курсі, що у нас тут всьо піздєц, всьо пропало, всьо несеться. Нєрви в людей і так ні к чорту за 10 років війни і скоро вже 3 роки великої такої повсюдної капітальної війни. А тут ще й оце от усе. Звісно, ще на першому році горизонт планування змістився до 1 місяця і то з обмовкою «якщо доживем».
Зараз от я думаю, чи міняти в квартирі кран, бо буде обідно, якщо поміняю, а хату з новим краном шахед роз’їбашить. А зараз і поготів
Фейсбук знущається, пропонує мені тренчі на наступну весну. Альоу, дурачок ти електронний, ти кому і шо пропонуєш. Пише він мені англійською «що ти одягнеш наступної весни?». А я йому кажу: «Слухай сюди мене, електронна хрінь, у мене на весну можуть бути варіанти — гамівна сорочка, прикольна домовина або костюм хімзахисту — і то в кращому випадку. Про що ти шепчеш? Яка весна? Тут би до суботи дожити — і бажано не в божевільні».
Я от нещодавно була в Німеччині, й одна німкеня каже мені: «Через 2 роки ми поїдемо відпочивати…. За 3 роки переїдемо…». Я на неї дивлюсь, як на інопланетянку. Я вже не памʼятаю тих часів, коли планувала щось на рік вперед. В Україні це і за кращих часів було шаленою розкішшю. «Ця родина володіє цим замком вже 3 століття», — каже екскурсовод. Я подумки регочу, мені в спадок від бабусі дісталися лише радянські простирадла, які в 2015 пішли на маскувальні сітки.
Своїм дітям я, мабуть, не лишу нічого, окрім психотравм і книжок, які встигла написати ще у відносно спокійні часи
Мою подругу на співбесіді в іноземній компанії запитали, ким вона хоче бути за 5 років. Вона задумалась крепко, а тоді сказала: «Ну, якщо не здохну до того часу від ядерки або шахеда, то хотілось би бути психічно здоровою людиною з усіма кінцівками». Її не взяли, настрої занадто песимістичні і фаталістичні.
Зараз от мене питають, з огляду на вибори в США і політичні настрої Європи, що буде з нами в майбутньому. Я теж крепко задумуюсь. Ні, не прораховую прогнози, не вираховую вірогідності, у мене в принципі з математикою так собі. Я просто підбираю влучну відповідь, щось типу «за теорією Бризмана-Шпільгауза (абсолютно вигадана теорія мною щойно) у нас є вірогідність вижити, десь відсотків 50, ну, або не вижити, теж із таким відсотком». Це буде найточніший прогноз нашого майбутнього. І це не я така. Життя таке, розумієте?!
Вранці я прокидаюся, пʼю свою чорну каву, яка радше нагадує бітум на вигляд і на смак, і дивлюся у вікно. За вікном вже голі дерева, сіра дійсність, сірі будинки. І я думаю, ну от, пощастило, цієї ночі ні ракета, ні шахед не порушили оцю мою сіру завіконну дійсність. Пощастило
Плануючи поїздку за кордон, я до останнього тягну з бронюванням готелю. Бо я забронюю, оплачу, а тоді — хоба — і всьо. Нікуди не поїду. Грошей жалко. Хоча, очевидно, що якщо всьо, то і на гроші вже пофіг.
«Чому ти така спокійна?» — питає подруга. Я кажу, що написала заповіт. За ним, усі, хто виживе і переживе мене на той час, мають вибрати мої найвсратіші фотки і заставити ними прощальну залу. А ще ця подруга має прийти з батогом, щоб шмагати кожного, хто схоче сказати, що я була пророчицею. Я, звісно, ще та пророчиця, але звучить це крінжово, погодьтесь.
«Ти що, вмирати зібралася?», — питає вона. І я кажу цілком щиро, що я вже вмерла, просто поки що ще жива. Тому дивлюся на все це довкола і мене вже нічого не лякає, в принципі. Прожила день — пощастило
І от в цьому всьому я якось парадоксально, відчайдушно і шалено насолоджуюсь життям. За першої можливості зустрічаюся з друзями, іноді можу зупинитися посеред тротуару і довго роздивлятися хмарку, бо вона красива. На кожне «а давай…» я погоджуюсь, бо це прекрасно — щось зробити, щось встигнути зробити.
Із Мюнхена я привезла в кармані каштанчик, бо він торохнув мене по голові і мені від нього так радісно стало, що я так і ношу його в кармані куртки. Іноді я знаходжу якийсь вірш і він такий прекрасний, що я вчу його напамʼять, як в школі, просто так. Мені стало не страшно. Мені стало важливо лиш встигнути. Бо хочеться все ж до свого останнього дня ухайдохать якомога більше ворогів — прямо чи опосередковано. Для цього оце все. Тільки для цього.
Професор Тадеуш Славек. Фото: Dominik Gajda/REPORTER
Олександра Кліх: Що таке проксенія?
Професор Тадеуш Славек: Це звичай божественної санкції, який у Стародавній Греції безумовно наказував надавати гостинність кожному незнайомцю. У грецьких трагедіях є неодноразове нагадування: горе містам, які не надають гостинності чужинцям, бо боги пам'ятають про це і помстяться такому місту.
Чи було воно того варте для греків?
Без цього закону вони не могли існувати. Грецька культура формувалася в мандрах з острова на острів. На островах завжди були потрібні прибульці.
Минули тисячоліття, і сьогодні це право зовсім не є самоочевидним.
Виникли різні релігійні, політичні та економічні суперечності, які призвели до того, що право гостинності перестало бути таким самоочевидним. Воно було позбавлене своєї божественної санкції і стало цивільним договором, регульованим законом. І як показує нещодавній приклад Німеччини чи Польщі, право гостинності може бути призупинене в будь-який момент.
Нікому не прийде в голову селекціонувати людей, які втекли від війни в Україні, як сьогодні польська держава хоче зробити з людьми, які тікають з Сирії чи Афганістану через зелений кордон з Білоруссю.
Майже три роки тому це був рефлекс, заснований на переконанні, що ми захищаємо тих, хто тікає від смерті, особливо якщо це відбувається на наших очах. Люди тікали від бомб, і ми бачили це по телевізору і в соціальних мережах.
Однак, в наших очах інакше виглядає ситуація людей, які приходять до нас, бо хочуть кращого життя: заробляти більше грошей, мати доступ до води, до їжі. У цьому немає нічого поганого, але є заперечення, тому що гостинність переплуталася з політикою.
Не секрет, що майбутні президентські вибори в Польщі будуть позначені міграцією. І це питання буде всіляко обігруватися. Будемо сподіватися, що в рамках пристойності, але це крихка надія
Найгірше в цьому всьому те, що люди, які просто хотіли покращити свої умови життя, борються за своє життя в лісі. Політика цього, на жаль, не бачить. Це виродження політики — не тільки польської, але й світової — що вона все менше цінує людське життя, що воно втрачається в електоральній грі. Зараз політики дивляться, як більш жорсткий курс щодо емігрантів вплине на рейтинги. Це сумно.
9.08.2021, польсько-білоруський кордон. Група біженців з Іраку та Афганістану, серед яких жінки та діти. З обох боків кордону їх охороняють озброєні охоронці, які не пропускають їх до Польщі або назад до Білорусі. Фото: Grzegorz Dąbrowski / Agencja Wyborcza.pl
Чи є вихід у ліберальних політиків?Антимігрантські конфедерати набирають силу в Польщі, АдН в Німеччині.Тому ліберальні політики закручують міграційний гвинт, щоб популісти не перемогли.Люди хочуть відчувати себе в безпеці, тому політики роблять так, щоб вони відчували себе в безпеці.
Я розумію, я знаю метод: робити те, що роблять популісти, щоб вони не зростали. Це як взяти карту з колоди опонента. Але де в цьому всьому вписується етична позиція?
Я зараз трохи ідеалізую, добре?
Будь ласка.
Справа іммігрантів триває вже довго. Здається, ми проґавили момент, коли можна було б побудувати біля кордону місця, де всі, хто його перетинає, могли б залишатися до перевірки польськими службами. Ті, хто відповідав би умовам, залишалися б у Польщі. Ті, хто не відповідав би — мусили б повернутися додому.
А як бути з тими, хто не має жодних документів?
Я думаю, що наші служби могли б розробити процедуру і для таких випадків. Але ніхто не намагався. А це потрібно робити, тому що на нас чекають кліматичні біженці, і це дійсно буде дуже багато людей. Ми не будемо допомагати їм там, де вони живуть, тому що ці місця можуть зникнути.
З одного боку, ми маємо користь для суспільства, вигоду для політиків, а з іншого —цінності: допомога тим, хто її потребує.Чи можливо взагалі це поєднати?
Виходу немає, треба намагатися. Зрозуміло, що того, хто чітко викладе карту цінностей на стіл, може спіткати доля Ангели Меркель, яка свого часу сказала: «Я християнка, тому я впускаю нужденних.»
Ми всі знаємо, чим це обернулося.
Цей жест парадоксальним чином допоміг як новоприбулим, так і німецьким популістам, які на антиіммігрантських гаслах приходять до влади в різних частинах Німеччини.
Іншими словами, цей християнський жест нас обдурив.Він накликав на нас популізм.
Так, але це не означає, що ми не повинні намагатися. Демократія — це гра між рівністю і свободою.
Афганські інтелектуали можуть шукати притулку в європейських країнах з Багдада.
І це правильно. А люди, які опинилися в Біловезькій пущі, вже не мають такого права? Основною умовою демократії є рівність.
Канада також приймала тільки тих, хто відповідав її освітнім вимогам.
Так, я пам'ятаю.
24.06.2017, Середземне море: Рятувальна операція ВМС Італії в Середземному морі за 20 миль від берегів Лівії. Фото: Fabrizio Villa/Polaris
Коли я готувалася до цієї розмови, то натрапила на цитату Іммануїла Канта: «Гостинність має бути формою закону, а не філантропії.Вона має бути універсальною, бо гарантує, що ми не вб'ємо один одного».Останнє речення справило на мене велике враження.
Так, це чудова цитата з есе «Вічний мир: філософський нарис». Кант написав його в буремні часи Французької революції.
Сам він ніколи не переїжджав з Кенігсберга, але дуже цікавився геополітикою. І він дуже слушно стверджував — а це був кінець XVIII століття! — що просторові ресурси Землі обмежені. Кількість людей у світі зростатиме, тож згідно зі здоровим глуздом добре припустити, що нам доведеться навчитися жити разом з людьми, які по-іншому одягаються, по-іншому вірять, по-іншому думають, розмовляють різними мовами, мають, можливо, інші принципи, інші цінності.
І Кант стверджує: «Краще підготуватися до цього, ніж імпровізувати в останню хвилину».
При цьому він додає — і тут можна захоплюватися його проникливістю — що вічний мир, окрім закону гостинності, повинен бути ще обумовлений невтручанням країн у справи одна одної. Горе тим народам, тим державам, які будуть використовувати людей, спеціально підготовлених для того, щоб сіяти сум'яття, хаос, беззаконня в чужому суспільстві, яке проживає на території іншої держави. Тобто використовувати терористів.
Я б включив до шкільної програми два есе Канта «Про здатність мислення до самооцінки» та «Про вічний мир», а також есе Генрі Девіда Торо «Про громадянську непокору». Разом це ледь більше сотні сторінок, тож це легко читається.
Чому Торо?
Тому що до визначення, що хороший громадянин — це той, хто підкоряється закону, який служить загальному благу, він додає: «Якщо через це когось скривдять, я маю право припинити підкорятися такому закону. І я не буду підкорятися цьому закону.»
Складний принцип.
Ризикований. Треба бути дуже свідомим, за яких умов його застосовувати. Він вимагає самостійного мислення. Не можна їхати на червоне світло, тому що мені так подобається. Питання не в цьому.
Дозвольте мені повернутися до питання: чи маю я право вводити правила, які будуть підтримувати популістів?
Принцип громадянської непокори слід застосовувати вкрай обережно. Ніхто не є островом, ми обумовлені обставинами. Ми живемо в епоху, коли технології комунікації такі, що фактично це вже не питання доступу до інформації — це питання захисту від інформації, тому що її надходить стільки, що ми не встигаємо її переробляти. А по-друге, багато цієї інформації є неправдивою або неповною, не зовсім правдивою, не заснованою на жодних фактах.
Що таке гостинність сьогодні?
Мистецтво вітати іншу людину, сприймати її присутність серйозно, а не процедурно. Тому що процедури, які застосовуються до іммігранта чи пацієнта у відділенні швидкої допомоги, є вторинними. Абсолютно найважливішим є той перший жест, жест привітання. Потім ми якось звикаємо до процедур, входимо в курс справи, стаємо «гвинтиками».
Пам'ятаєте, яке враження ми справили на весь світ, коли поїхали забирати українців на кордоні? Це була справжня гостинність.
Мене менше турбує старомодна гостинність, яка зводиться до спільного застілля. Я за гостинність, яку практикують щодня, коли люди посміхаються один одному, коли переходять вулицю. Для мене це вже жест гостинності, який говорить: якщо тобі щось потрібно, я тут. Найчастіше ми маємо відгороджені обличчя, які говорять: не втручайся, не заходь, не питай, я зайнятий, «я засмиканий», ти мені заважаєш.
Я прихильник такої гостинності, яка змащує гвинтики соціальної машини: коли ти їдеш вранці в автівці й пропускаєш людину, а вона тобі посміхається. Або піднімає руку на знак подяки. Тоді день починається зовсім по-іншому, чи не так?
Таку поведінку можна практикувати, тож практикуймо.
Учасники промігрантської демонстрації тримають плакати з написом «Ласкаво просимо, милі люди» у Варшаві, 12 вересня 2015 року, в якості контрдемонстрації проти праворадикального мітингу проти мігрантів в той самий час. Фото: Janek Skarżyński/AFP/East News
Не всі гості є очікуваними або навіть бажаними.
Легко бути гостинним до того, кого ми запросили, чи не так? Тому що ми знаємо, чого очікувати, і якщо він розчарує нас у цих очікуваннях, ми, ймовірно, не запросимо його вдруге. З іншого боку, важко бути гостинним до когось, кого ми не знаємо. Ось тут і відбувається справжнє випробування гостинності. Якщо говорити радикально, мовою Дерріди гостинність має бути безумовною.
Сьогодні це дуже ризикована вимога.
І, можливо, парадоксальним чином виконувана лише за певних умов. Над цими умовами ми повинні інтенсивно працювати. Жест, який ми зараз зробили як держава, призупинивши право на притулок, можливо, і необхідний, але він є результатом недбалості. Це такий жест, щоб врятувати свою шкуру. Раніше можна було вчинити по-іншому, але ми цього не зробили, а тепер вже занадто пізно.
З іншого боку, мені здається помилкою — і я закидаю цю помилку прем'єр-міністру — те, що коли він їде за кордон, він зустрічається з солдатами. Це все добре, але він не знаходить навіть 10 хвилин, щоб зустрітися з організаціями, які працюють на кордоні. Це все одно, що сказати їм: ви їм заважаєте.
А роботу цих людей треба поважати, бо вони, рятуючи життя інших, ризикують власним життям.
Взагалі, вада нашого суспільства в тому, що ми недбало ставимося до життя. Ми відстрілюємо нутрій, захищаємо полювання... І ми звикаємо до того, що люди гинуть тисячами в Газі та Україні.
Світ загалом у поганому стані. Питання в тому, в якому стані ми вийдемо з цієї кризи, наскільки побитими, з якими ранами
Євангельська цитата «Люби ближнього свого, як самого себе» в оригіналі звучить як «Люби чужинця, як самого себе».Поганий переклад значною мірою змінює сенс цієї заповіді.
Гостинність — це саме вітання незнайомця, іншого. Звиклі до певних правил, облич, поведінки, ми раптом мусимо сказати собі: ми впустили гостя в наш дім, і це все змінює. Ніщо не буде таким, як раніше, і ми також не будемо такими, як раніше. Ми змінюємося, суспільство змінюється. І в цьому немає нічого поганого.
Переконання, що ми є монолітом — чи то як окремі люди, чи як суспільство — це переконання, яке є абсолютно хибним, бо воно паралізує зміни. А зміни — це суть життя.
І навіть погляд на себе очима іншого є безцінним, бо вчить нас багато чому про самих себе.
Чого це може навчити нас, поляків?
Наприклад, що таке праця. У нас є свої протоптані стежки, свій GPS. А приїжджі кинуті в нове середовище, без контактів. Для них це виклик. Спостерігаючи за ними, допомагаючи їм, ми можемо багато дізнатися про те, що заважає іншим/іноземцям орієнтуватися в цьому світі, і впровадити модифікації, які полегшать життя і роботу.
Нам знадобилося багато років, щоб побачити, що є люди, «інші», які не можуть функціонувати в «нашому» світі. Люди, які мають труднощі з пересуванням, які пересуваються на інвалідних візках. Вони не можуть увійти до концертної зали, тому що ми будували її для себе: для людей, які пересуваються на власних ногах.
Отже, ця інакшість є попереджувальним сигналом, який говорить: з нами тут щось не так. Якщо інший має проблему, то, можливо, це не його вина, а вина того, що ми побудували закритий світ, в якому можемо рухатися лише з пункту А в пункт Б, але не дуже-то й у пункт В?
Інший виводить нас з рівноваги.
Це показує, що, можливо, ми сидимо в шаблонах. Загалом, громаді добре служить той, хто критично ставиться до неї, чи не так? Той, хто сидить у центрі спільноти і насолоджується нею, нічого не виправить. Треба спускатися на периферію, на маргінес, звідки можна побачити, що, можливо, щось треба змінювати.
«Нашість» — це небезпечне поняття, і краще його не плекати.
27.08.2021, польсько-білоруський кордон між Кринками та Юровлянами, Підляське воєводство. Під час будівництва паркану з колючого дроту. Фото: Grzegorz Dabrowski / Agencja Wyborcza.pl
І хто кому має бути вдячний: господар гостю — чи гість господареві? Чи про вдячність взагалі не повинно бути мови?
Це складне питання, тому що ми маємо кризу вдячності. Після розквіту капіталізму кожен вважає, що він зобов'язаний тільки собі. Створено міф про самодостатню людину, яка нікому нічого не винна. Мій успіх — це мій успіх, а моя невдача — це теж моя невдача. Це не так.
Нам потрібно повернути сенс поняттю несамодостатності. Це визнання: ні, я не можу зробити це сам, мені потрібна допомога когось іншого. Розуміння цього поняття веде до вдячності.
З іншого боку, очікування вдячності настільки ж природне, наскільки й дріб'язкове, будьмо чесними. Тому, хоча я закликаю до розмови про вдячність — адже вдячність — це почуття, яке виправляє нас, оберігає від помилки надмірної самовпевненості, — я не став би очікувати вдячності.
Гостинність — це вулиця з двостороннім рухом. Як господарі, ми хочемо бути гостинними, але ми вимагаємо, щоб наша культура, наші правила були прийняті новоприбулим
Але де ж ці межі? Адже важко вимагати від мусульманина, щоб він гостинно з'їв нашу свинячу полядвицю? Це означає, що ми повинні докладати взаємних зусиль для розуміння інших культур.
Як це все запровадити?
Нещодавно я читав інтерв'ю, в якому якась титулована пані біохімік сказала, що це чудово, що програмісти отримують Нобелівські премії. І що це справжні Нобелівські премії, а не ті, що за мир чи літературу. Тобто, тверді факти мають значення. На її думку, добре, що світ рухається в бік природничих наук, математики, всього, що можна порахувати і що принесе швидку користь, наприклад, створення комп'ютерної програми, а не цієї гуманістичної магії.
Тільки це думка, висловлена з ухилом: давайте більше не будемо думати про те, чому, де, як і навіщо ми знаходимося на цій землі — іншими словами, викинемо гуманістичну рефлексію в сміттєвий бак. Ця рефлексія, яку неможливо конвертувати в бали, підкріплена цією людською іскрою, яка не вірить в жодні бали, не піддається жодним балам, не реагує на жодні гранти.
Гуманітарна рефлексія не дуже застосовна. А от природничі науки — так. Вони дають результати, які потім втілюються в нові винаходи, нові машини, нове обладнання, нові методи лікування. Супер, чудово, я схиляю капелюха до землі.
Справа в тому, що за відсутності цієї людської іскри я іноді повертаюся до фільму «Час помирати» з уже немолодою Данутою Шафлярською, яка приходить на прийом до лікаря.
Цей лікар, не дивлячись на неї, просто порпаючись у документах, каже: «Нехай роздягнеться». А вона відповідає: «Нехай поцілує себе в дупу».
У цьому вся річ. Немає, на жаль, людської іскри в цьому лікареві, можливо, великому професіоналі, і слава йому за це.
А якщо її немає, ми вмираємо. І наші блохи.
Тоді, власне, вже можна закривати компанію під назвою «людяність».
Видатний польський філолог, англійський філолог, компаративіст, літературознавець, поет, прозаїк, есеїст, перекладач, філософ. Запрошений професор багатьох університетів світу. Досліджує Г.Д. Торо, Шекспіра, Блейка, Дерріду, Емілі Дікінсон. Був ректором Сілезького університету в Катовіце.
Цьогоріч у рамках форуму проведуть велику українсько-польську зустріч.
— Двом сусідам потрібно чути одне одного, а говорити є про що. Саме тому очікуємо представницьку делегацію — парламентарів та представників влади. Її очолить голова польсько-української парламентської групи Марцін Босацький. Будуть важливі розмови про майбутнє, — наголосив народний депутат, ініціатор Via Carpatia Микола Княжицький. — Українці та поляки можуть спільно стримувати Кремль від повторної агресії та експансії в Європі.
Впродовж трьох днів триватимуть дискусії на різноманітні теми — культури, оборони, енергетики та економічної співпраці у спільному протистоянні російській агресії.
Окрема панель — безпекова, наголосив Микола Княжицький:
— У цей непростий час ми маємо зрозуміти на що опиратиметься українська стійкість в наступному році, яка врешті має наблизити нас до омріяної перемоги.
Очікується участь міністра оборони Рустема Умєрова, міністра стратегічних галузей Германа Сметаніна, представників урядових структур Польщі, Консорціуму оборонної інформації, який об’єднує аналітиків з провідних українських та міжнародних дослідницьких центрів: Національного інституту стратегічних досліджень, інформаційно-консалтингової компанії Defense Express, Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння, а також New Geopolitics Research Network.
Крім того, у рамках форуму відбудуться дводенні публічні літературні читання, спеціальна дитяча програма, а також традиційне вручення премії імені видатного друга України, польського філософа і літописця Гуцульщини Станіслава Вінценза «За гуманістичне служіння та внесок у розвиток регіонів».
— Торік лауреатом премії Станіслава Вінценза став визначний український правозахисних, в’язень російських таборів Йосип Зісельс. За всю історію Via Carpatia цю премію отримали Мирослав Маринович, Іван Малкович, Юлія Паєвська («Тайра»), Леонід Фінберг та інші видатні особистості. Коли задумувався цей фестиваль, я мав на меті популяризувати чудовий Гуцульський край. Тим самим займався і поляк Вінценз, він буквально жив та дихав нашою Гуцульщиною, — наголосив Микола Княжицький.
У 2022 році Юлія Паєвська стала лауреаткою премії Вінценза
Окремою подією на форумі стане прем’єра вистави «Дзяди» за твором Адама Міцкевича. Її створила команда Івано-Франківського національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка під керівництвом директора-художнього керівника театру Ростислава Держипільського у копродукції з Краківським театром імені Юліуша Словацького та режисеркою Майєю Клечевською.
— «Дзяди» — це не просто романтичний твір. Це — маніфест польської волі до свободи. Одна з частин цього твору написана після розгрому росіянами Листопадового повстання 1831 року, в якому масово брали участь і українці. Саме гасло «за нашу і вашу свободу», яке тоді було особливо популярним, має залишатися камертоном і нинішніх стосунків між Україною та Польщею, — підкреслив ініціатор Via Carpatia Микола Княжицький.
Заходи Форуму Via Carpatia 2024 наживо транслюватиме телеканал «Еспресо». Дискусійні панелі конференції покаже польський телеканал TVP World. Один із медіапартнерів — Sestry.eu.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
