Ексклюзив
20
хв

Леся Литвинова: «Моєму сину — 15. І він готується йти у військо»

«У моїй картині світу — я їх не покинула, а захищала. А в їхній — це історія про те, що найважчі часи свого життя вони проходили без мене», — ветеранка, волонтерка, співзасновниця БФ «Свої», мама п’ятьох дітей Леся Литвинова про материнство під час війни, пекло цивільного життя і те, чому у війську стає дедалі більше жінок

Ірена Тимотієвич

Леся Литвинова. Фото з приватного архіву

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

«Життя в очікуванні страшніше, ніж сама війна»

— Лесю, як проходить ваша адаптація у суспільстві після повернення з фронту в цивільне життя?

— Це складний процес і проблема всіх, хто тимчасово або назавжди повертається в цивільне життя. Спочатку відчуваєш ейфорію від того, що можеш обійняти свою сім’ю, близьких, друзів. Що завтра не треба нікуди бігти, що є час. Але дуже швидко цей етап проходить і починаєш бачити те, що за межами твого будинку. І тут вже починається важка історія. 

Контраст між досвідом на фронті і цивільним життям такий, що цю прірву нічим не можливо нівелювати. Взагалі. Два різних світи, які між собою не перетинаються. 

Для більшості війни не існує. Заїжджений штамп, але він — чесний. Навіть ті, хто допомагає, донатить, щось робить — поза межами бойових дій. Неможливо цього відчути, коли ти не там. Так само як неможливо відчути те, що переживають вони, коли ти не тут. У нас різний життєвий досвід, різні переживання. Про це мало говорять і в цьому напрямку майже не ведеться робота. 

Зараз я знаходжусь у зворотній ситуації. Мій теперішній чоловік все ще на фронті, перший чоловік також воює на одній з найбільш гарячих ділянок. Мій батальйон все ще бореться. Постійні втрати, втрати, втрати… 

Коли ти там, ти — частина великої хвилі, яка рухається. 

Тут — ти жодним чином не керуєш процесами. Нічого не можеш зробити. І цей тягар зводить з розуму. 

Як на мене, життя в очікуванні когось — страшніше, ніж сама війна. Сподівання на «плюсик» або статус «у мережі» — страшніше, аніж стрибати окопами

У мене є подруга, у якої чоловік вважається зниклим безвісти вже майже два роки. Всі розуміють, що він загинув. Але немає тіла, свідоцтва про смерть і свідків загибелі. Їй є за що чіплятись. І ця марна надія залишиться пеклом на все її життя.

А тим, хто виживе і повернеться — доведеться наново будувати стосунки в своїх сім’ях, зі своїм оточенням.  

З чоловіком Владиславом Урбаном

— Які шляхи порозуміння між цивільними і ветеранами ви бачите, аби полегшити реінтеграцію у мирне життя? 

— Думаю, це має бути двосторонній процес. Ветеранам потрібно буде робити крок в бік суспільства, а суспільству — в бік ветеранів. Нас чекає чимало трагедій. І ми нікуди від них не дінемось, не зможемо «підстелити соломку» з усіх боків.

У 2016 чи 2017-му році я побувала у США, це була поїздка, організована держдепом для лідерів громадянського суспільства. Нам багато показували та розказували, як це функціонує там. Розповідали про співпрацю з державою у різних напрямах. Зокрема був і блок, присвячений роботі з ветеранами. Все дуже добре організовано, безліч програм. Але на практиці це не працює. І вони чесно про це кажуть: рівень самогубств серед ветеранів — стабільний, знизити цей відсоток не вдається. Так, вдається допомогти тим, хто менш травмований, але на загальну картину це майже не впливає. На жаль.

Єдине, що працює — програми «рівний рівному», тобто коли ти можеш допомогти побратиму, або побратим — тобі. 

Зараз у мене є дуже тісне спілкування з людьми, які проходять важкий етап після втрати друзів на фронті. Я їм допомогти можу, я в силі їх «тримати». Тому що вони знають, що я прожила подібний досвід і їх по-справжньому розумію. Їм зі мною легше, ніж з цивільними психологами.

— Тобто може спрацювати система якісного навчання і перекваліфікації ветеранів? 

— Можливо. Але все, що мультиплікується, зазвичай працює погано. Коли починається питання кількості — втрачається якість. 

Те, що точно має робити держава — вона має відслідковувати подальший життєвий шлях ветеранів. Особливо тих, хто зазнав важких травм — і фізичних, і психологічних. Хоча б для того, аби вони не відчували себе покинутими. Це вкрай важливо. Не на тому рівні, як це було в СРСР — дарувати по гвоздичці на 9 травня. А на людському рівні.

Бо всі ветерани, яких я бачу — не важливо чи це ветерани після першої чи після другої фази війни — вони всі подумки продовжують бути у війську. А фізично вже не там. І оце буття між світами сильно їх вимотує.

«Своїх дітей я не покинула, а захищала»

— У вас п’ятеро дітей, троє з яких — неповнолітні. І все ж у 2022-му ви з чоловіком обоє пішли на фронт. Очікування батьків з фронту — велика травма, яку переживають десятки тисяч дітей в Україні. Як після повернення ви з цим працюєте у своїй сім’ї?

— Ми розмовляємо. Я намагаюсь стримувати себе і не реагувати на їхні образи, давати їм можливість це проговорити. А їх багато. Вони мені прямо кажуть, що я їх покинула. Що вони залишились самі. І чути це дуже боляче.

Тому що в моїй картині світу — я їх не покинула, а захищала. Щоб залишились живі. Я вчинила так, як могла і як того вимагала ситуація. А в їхній картині світу — це історія про те, що найважчі часи свого життя вони проходили без мене. І тут немає вірної відповіді, як правильно треба робити.

Леся Литвинова і її доньки

Що відчувають діти, які чекають батьків з фронту? Я боюсь навіть думати про їхні емоції. У моєї доньки був умовний «випускний», вона закінчила початкову школу. Діти підготували маленький концерт для батьків, що поруч. А для тих, хто не з ними — записали відео і відіслали їм. Майже у кожного в класі хтось воює. 

Вони говорять про те, як сумують. Про те, як важко без них жити і як живуть лише очікуванням.

Дитині моєї подруги — всього 4,5 рочки. Чоловіку дали відпустку на короткий період. І коли потрібно було повертатись, вона відвезла його до Краматорська, щоб побути разом ще хоч трішки. Коли повернулась — дитина перестала з нею спілкуватись, тому що «мама відвезла тата туди», «тато був би тут, але мама його відвезла на війну». Вони над цим намагаються працювати, спілкуються з психологом, але з цим поки ніхто не може впоратись. Таких історій багато. Дитина починає звинувачувати того, хто поряд, в тому, що іншого з батьків немає поруч. 

Діти найбільше бояться смерті. Вони ще не розуміють, що є речі, страшніші за смерть. Враховуючи нашого «чудового сусіда»

— Як війна змінила ваші підходи до виховання власних дітей? Яких речей ви їх навчаєте?

— Мої діти виховуються самостійно. Я можу лише їх підтримувати у тому, до чого вони готуються.

Старшій дочці 27. У неї двоє маленьких дітей. Вона готова виїхати за кордон, якщо наступна фаза війни буде ще більш гарячою. Я її розумію. Донька, якій 24, готується до того, що буде допомагати тут, виїжджати не збирається. Принципово не хоче оформлювати собі закордонний паспорт, аби я не мала можливості на неї натиснути у критичний момент. Але йти воювати вона не готова. 

Моєму сину 15. З 18-ти він хоче підписувати контракт. Я все ж наполягаю на тому, щоб він спочатку отримав військову спеціальність і пішов у військо кимось корисним, а не просто статистом. Вчиться керувати дроном. Фізично готується. І досвід, який я можу йому передати — передаю вже зараз. 

Донька і син

Двоє моїх молодших доньок — 10 і 4 рочків — поки добирають останні шматочки свого дитинства.

Я пояснюю своїм дітям, як, на приклад, відрізнити критичну кровотечу від некритичної. Де потрібно накладати турнікет, а де затиснути долонькою. Але це те, чому зараз, напевно, вчать всі українці своїх дітей. Принаймні на це сподіваюсь. 

— Офіційно в лавах ЗСУ за останніми даними перебувають понад 60 тисячі жінок, ця цифра постійно зростає. Чому жінки все частіше йдуть на війну? 

— Так, досить багато дівчат серед моїх знайомих туди йдуть. Це пов’язано з багатьма факторами. Серед іншого з тим, що військо стало більш відкрите до жінок, бо на фронті потрібні люди. Не має значення стать, вік і фізична підготовка. Якщо людина готова — вона знайде своє місце в армії. 

Є дуже багато роботи, яку треба виконувати щоденно. Вона нецікава, рутинна, але хтось повинен її робити. 

Про цих людей мало говорять, мало пишуть, всім здається, що це щось не про армію взагалі. Хочеться ж бачити гарних хлопців і дівчат — молодих, здорових, з палаючими очима. Але насправді ті, хто знаходяться безпосередньо на позиції — це менша частина армії. А більша її частина забезпечує тих, хто там, підтримкою з усіх боків. Хтось годує, хтось привозить, хтось нараховує зарплату, хтось пише звіти і тд. Вони теж воюють. Без них оборонці залишаться без очей над головою, без їжі, транспорту, палива, без плану дій — без усього. 

Сьогодні в нашій армії реалізувати себе може кожен, в будь-якому віці і будь-якій фізичній формі

— Як ви оцінюєте закон про мобілізацію від 18 травня і його перші ефекти? Чи підтримуєте ідею примусового повернення українців з-за кордону?

— Вважаю, що цей закон надто м’який. І мав би бути жорсткішим і прийняти його потрібно було значно раніше. Він направлений на цивільних: як зробити так, щоб не потрапити у військо. 

Ми у важкій ситуації, ні для кого це не секрет. 

Нам партнери можуть дати будь-яку кількість зброї чи техніки. Але якщо не буде кому цим усім користуватись — все це марно. Армія зараз критично потребує людей. У великій кількості.

Ті люди, які хотіли піти добровільно, вже майже закінчились. Лишилась ще певна кількість тих, хто не ховається від мобілізації: прийшла повістка — пішли. Серед моїх знайомих таких достатньо, але для армії цього мало.

Я проти примусового повернення. Я швидше «за» можливість виїхати всім бажаючим. Але нехай повертаються сюди лише в якості гостя, а не в якості громадянина країни. 

Треба обирати. Або ти громадянин — і тоді ти захищаєш свою землю. Або ти знаходиш собі інший дім. А в Україні будеш тим, хто завжди зможе приїхати сюди в якості туриста.

Світ занадто великий і прекрасний, ти знайдеш собі куточок. Не як біженець, а як член місцевої громади. 

— Проблема мобілізації — це питання до влади чи до суспільства?

— Це питання до всіх. 

Ми можемо ненавидіти нашу владу. Ми можемо її критикувати і говорити про те, що вони зробили недостатньо. Що провалили мобілізацію, комунікацію з суспільством. І це буде правдою. Але зараз йдеться не про нашу любов до влади, а про наше виживання. Це як сидіти в палаючому будинку і кричати «з моїх податків утримується пожежна охорона, хай їдуть і гасять, а я не зрушу з місця». 

Не намагатись вижити, розповідаючи, що за тебе це мають зробити якісь інші люди — такий рівень інфантилізму, про який навіть соромно говорити.

Фотографії з приватного архіву

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Журналістка, редакторка, фотографка. Працювала у сфері комунікацій. З 2022 року висвітлює соціальні та культурні проблеми, пов’язані з війною в Україні.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Катерина Бакальчук-Клосовська успіхи українців за кордоном

Починалося все так, як у багатьох інших українок-біженок: довга дорога через кордон, перші важкі місяці адаптації, нелегкий побут і страх втратити себе в новій країні…

— Перший тиждень після приїзду ми жили в поліцеальній школі Битома, — згадує Катерина Бакальчук-Клосовська. — Це був звичайний клас, в якому поставили ліжка. На весь п’ятиповерховий будинок був лише один душ. Хто перший встав, той і помився теплою водою.

Катерина має польське коріння, в Україні була членкинею Житомирської обласної спілки поляків. Організацією евакуації членів спілки займалася її голова Вікторія Лясковська-Щур. Автобуси, які вивозили житомирян до Польщі, потім повертались в Україну, заповнені гуманітарною допомогою. Було організовано 16 таких рейсів. Катерина приїхала передостаннім — 5 березня 2022 року. 

Колядники з Житомира

Її батьків вдалося евакуювати лише через три тижні.

— Мама й тато жили за Києвом на Лівому березі, — розповідає Катерина. — Те жахіття, яке відбувалося в Бучі та Ірпені, не давало спокійно спати. Хоча батьки були з іншого боку, біля Борисполя, я все одно дуже переживала, бо з Лівого берега було важко виїхати, транспорт не ходив. У тата — наслідки інсульту, і в нього повністю паралізована права сторона. Була проблема довезти їх до вокзалу. Але я дуже хотіла їх забрати, адже така нагода трапилася — всю нашу родину погодилися прийняти в гміні Піліца.

Починаючи з 2012 року, Катерина щороку разом з артистами й колективами польського товариства їздила на концерти до Сілезії, організовані Вікторією Лясковською-Щур у межах фестивалю «Колядники з Житомира». Цей фестиваль проходив під патронатом маршалка Сілезького воєводства, тому в Піліці житомирські колективи добре знали. Родину Катерини там прийняли як рідних.

— Це було щось подібне до пансіонату або дитячого табору, — згадує Катерина. — За чотири кілометри від міста ми жили в літніх будиночках. Мені також допомогли з роботою у школі й у бібліотеці. Спочатку мене підвозили мами українських школярів, або я їздила шкільним автобусом. Потім переїхала до міста і жила там понад два роки. Ми дуже раді, що потрапили саме до Піліци. Нами опікувалися, наче власною родиною.

Виступ в благодійному концерті на Сілезькому стадіоні, 2022. Скріншот з відео

Катерина шукала будь-якої можливості виступити на сцені. Вона брала участь у багатьох музичних проєктах, переважно благодійних. Перший концерт відбувся вже 10 березня — через п’ять днів після приїзду до Польщі — на Сілезькому стадіоні.

— Це був величезний концерт з трансляцією на польському телебаченні, — згадує Катерина. — Тоді вдалося зібрати пів мільйона злотих для України.

Також мала багато сольних виступів. За свою участь у суспільно важливих заходах вона дистанційно отримала відзнаку почесного Амбасадора Житомирщини. А в бібліотеці проводила музичні заняття для дітей і дорослих. Це була приємна робота. Але її вабила велика сцена...

Невдачі й шанси

— Я шукала будь-якої можливості потрапити до музичної спільноти, — продовжує Катерина. — Надсилала резюме, їздила на прослуховування, питала знайомих про вакансії. Зрештою вирішила вступити до Музичної академії в Катовіцах. Але під час прослуховування мені натякнули, що мій вік уже не дуже підходить, а на докторат — лише одне місце, яке спершу пропонують своїм. Я сказала, що готова піти на магістратуру, але почула: «Немає сенсу повторювати те, чого ви вже навчились в Україні».

Вона пробувала вступати також до академій у Вроцлаві, Щецині й Варшаві. У Вроцлаві почула те саме, що в Катовіцах. До Щецина і Варшави її прийняли, але вона не встигла відвезти документи. Попри це — не здавалася. Ходила на концерти, намагалася познайомитися з впливовими людьми й українськими музикантами, які жили в Польщі.

— Перше знакове знайомство відбулося під час концерту в Сілезькій опері, — згадує Катерина. — Під час виступу я на хвилинку вийшла із зали, а повернувшись, не пішла на своє місце, а залишилася біля дверей і слухала там. По інший бік дверей стояла диригентка. Після концерту я підійшла до неї й сказала: «Я співачка з України, закінчила академію і хочу співати тут». «Чудово, бо саме зараз нам потрібні співаки до хору», — відповіла пані Христина Кшижановска. І запросила на прослуховування.

Виступ на благодійному аукціоні ікон, намальованих українськими і польськими сучасними іконописцями. Зібрали кілька десятків тисяч злотих на реабілітацію дітей загиблих військових. Варшава

Але до хору її не взяли. Директор опери сказав, що в неї голос солістки, а коли до хору беруть солістів, їхні амбіції шкодять цілісності колективу.

Проте знайомство з відомою диригенткою виявилося знаковим — пані Христина запросила Катерину приєднатися до свого аматорського хору.

— Це було волонтерство, — згадує Катерина. — Я їздила на репетиції й концерти за власні кошти. Далеко, з пересадками. Поверталася пізно, а зранку треба було йти в бібліотеку. Бувало, що не встигала на останній потяг і ночувала в подруг. В такому ритмі я прожила пів року.

Сказала собі: «Ти впораєшся»

— Але здаватися не збиралася. Переглядала оголошення на сайтах музичних інституцій, надсилала резюме, брала участь у конкурсах, шукала проєкти, подавала заявки. Зрештою, отримала двомісячну стипендію у Сілезькій філармонії. А коли дізналася про вакантне місце в Camerata Silesia, надіслала резюме.

— Я багато чула про цей колектив, але боялася, що це занадто високий рівень для мене. Вони працюють у різноманітних жанрах, мають широкий репертуар — від сучасної класичної, оперної, барокової музики до джазових і розважальних композицій. Колектив невеликий, лише 19 артистів, тоді як у хорі Сілезької філармонії — 50. Тут не сховаєшся — потрібно працювати, а темпи вивчення нового матеріалу шалені.

В Україні Катерина була солісткою, а в Польщі довелося навчитися працювати в колективі

Від першого прослуховування до пропозиції роботи минуло п’ять місяців.

— Офіційно я працюю в Camerata з 23 жовтня 2024 року. На першому прослуховуванні, в травні, мені дали ноти й сказали: «Прийдеш за кілька днів і покажеш, що зробила». Я дивлюсь на ці ноти і думаю: «Боже, з чого почати?». Але сказала собі: «Ти впораєшся», — і впоралась. Потім у складі Camerata Silesia співала твори видатних українських композиторів епохи бароко й класицизму — Дмитра Бортнянського, Максима Березовського, Артема Веделя.

На репетиціях робила транскрипції та вчила поляків правильно вимовляти українські звуки

«Приїжджай завтра»

Після низки концертів Катерині сказали, що поки що немає ставки, але її будуть запрошувати у проєкти. Тож вона повернулася до своєї бібліотеки.

— Хотілося плакати, — зізнається артистка. — Я вже винаймала квартиру, і мені не вистачало зарплати, яку отримувала в бібліотеці. Думала, як вижити, до того ж ціни росли шалено.

І десь наприкінці вересня зрештою подзвонила наша диригентка, пані Анна Шостак: «Якщо хочеш, приїжджай на випробувальний місяць».
«Коли?» — тільки й запитала я. — «Завтра». Я попросила директора бібліотеки про місячну відпустку за власний рахунок, бо знала, що другої такої нагоди у мене вже не буде…

Сьогодні Катерина співає в колективі своєї мрії Camerata Silesia, виступає у катовицькому NOSPR (Narodowa Orkiestra Symfoniczna Polskiego Radia) і планує власні проєкти: запис диска з українськими піснями й сольний концерт з українським композитором.

У складі «Камерата Сілезія»

«Не відмовляйся від того, що тебе надихає»

Шлях до самореалізації може бути важким, особливо в новому середовищі. Але історія Катерини доводить: знайти своє місце під сонцем — можливо. Ось кілька її порад для тих, хто не хоче зрадити своїм мріям:

Пробуй. Кожен досвід — це крок уперед. Навіть невдачі дають цінні знання та наближають до успіху.

Стукай у всі двері. Не бійся знайомитися, питати про можливості, долучатися до проєктів. Із сотні дверей бодай одні відчиняться.

Не бійся. Часто нас стримують чужі думки або власні страхи. Катерину зупиняла думка, що до Camerata складно потрапити навіть полякам. Але вона пішла на прослуховування. Не піддавайся страху — поки не спробуєш, не дізнаєшся, на що здатен.

Не зраджуй своїм захопленням. Роби те, що любиш. Перекваліфікація — це добре, особливо на початку адаптації, але не відмовляйся від того, що тебе надихає. Саме пристрасть до улюбленої справи допоможе знайти своє місце.

Цінуй кожну мить. Навіть маленький успіх має значення. Нова знайома людина чи нова подія можуть відчинити нові двері.

Вір у себе. Навіть коли здається, що все безнадійно — пам’ятай: найтемніше перед світанком. Шлях до мрії може бути складним, але кожна спроба наближає до мети. Не здавайся, продовжуй йти вперед і отримуй задоволення від процесу.

Фотографії: приватний архів

20
хв

З бібліотеки — на сцену. Історія українки, яка зуміла втілити свою мрію в чужій країні

Тетяна Виговська
каніболоцький волонтер велопробіг україна велосипед збори зсу

«Найважче — їхати далі, коли на рахунку пусто»

Оксана Щирба: Пане Олександре, як ви почуваєтеся? Знаю, що останні велопробіги суттєво підірвали ваше здоров’я…

Олександр Каніболоцький: Я проїхав близько 400 кілометрів з відкритою виразкою. Їхав з Яремче до Ужгорода, а потім через Львівську область. Зараз перебуваю під наглядом лікарів. Готуюся до ще одного велопробігу. Можливо, в травні. Залежить від здоров’я.

Вперше ви вирішили збирати кошти для військових у 2019 році?

Насправді, ще раніше — з 2014 року, коли почалася агресія в Криму. Я вже тоді розумів, що не зможу воювати — роки не ті, — але хотів допомагати. У 2019 році вперше у своєму селищі став збирати кошти для військових. Надіслав дві посилки в батальйон імені Шейха Мансура.

Але просто ходити й просити — це не моє. У 2022 році я вирішив поєднати допомогу армії з тим, що мене заспокоює. А заспокоює мене велосипед. Тоді я зробив перший велопробіг — 500 км на велосипеді «Україна». Поїхав 250 км до Батурина і назад. Зібрав 12 тисяч гривень, на які купив шини для 72-ї бригади.

Чому ви обрали саме велосипед як спосіб збору коштів на потреби ЗСУ?

У 2018 році я був депутатом селищної ради. Хотів служити людям, контролювати владу, але зіткнувся з тиском і погрозами після кількох депутатських запитів. Скажімо, коли я оприлюднив, що під час виборчої кампанії у 2018 році в одному зі штабів мав місце підкуп виборців, де роздавали по 300-400 гривень, а також брудні статті про опонентів, почалися погрози. Щоб заспокоїти нерви, катався велосипедом на природі. Це стало моїм антистресом. І тоді я вирішив: чому б не поєднати це з волонтерством?

Цей велосипед — мій надійний помічник. Простий, без передач, але дуже міцний. Йому вже понад сорок років — він у мене з 1982 року, здається. Я йому довіряю. Якщо що — десь підтягну, десь підмащу — і далі в дорогу. Запчастини завжди вожу із собою. І він жодного разу не підвів.

Ви хотіли долучитися до війська, але вам відмовили…

Я телефонував у добровольчий батальйон «Сонечко». Там порадили залишатися в тилу й продовжувати те, що я роблю. 

Рідні не відмовляли? Адже таке фізичне навантаження — ризик для здоров’я.

Відмовляли. Казали: «У тебе ж онуки, діти». Але я наполіг: спробую разок. 

Той перший велопробіг став випробуванням. Коли вже доїжджав до Ромнів, залишалося якихось кілька кілометрів, став шукати, де можна переночувати. Дзвонив знайомим, але ніхто не відповідав — вихідний день, надії мало. Вирішив їхати далі — попереду була Липова Долина. Але десь за 3-4 кілометри до неї моє тіло дало збій. Стало тиснути серце. Зупинився. Спробував дійти з велосипедом до людей, але сил не було. Аритмія була сильною. 

Став на узбіччі, поклав велосипед на землю. Навколо темно, дощ, і я — на колінах, не знаю, що робити

У той момент подзвонила донька. Запитала, де я. А я не можу відповісти! Згодом прийшов до тями. Сказав їй, що все добре, що я вже майже в Липовій Долині. Але вона зрозуміла, що добре не все. Та як важко не було, я крутив педалі, бо не міг стріляти, але хотів допомагати.

Доїхав до лікарні в Липовій Долині. Там волонтери вже домовилися, що мене приймуть. Було заплановано, що я відпочину в окремій палаті. Мене оглянули. Дощ не припинявся, тому я залишився на два дні. А тільки-но погода стабілізувалася, знову сів на велосипед і продовжив шлях. Цього разу — вже без ускладнень.

Маршрути плануєте заздалегідь?

Так, але іноді змінюю за ситуацією — питаю місцевих, де краща дорога, де можна зупинитися. Волонтери допомагають знаходити місця для ночівлі.

Бувало, ночував у поліції, лікарнях, готелях, які оплачували небайдужі люди, навіть депутати

Які найдовші дистанції ви долали під час своїх велопробігів? 

Найдовший — третій велопробіг. 1200 км. Тоді я зібрав близько 1,6 мільйона гривень.

Щиро кажучи, я і не сподівався, що зможу зібрати стільки. Було певне розчарування, коли на початку пробігу грошей на рахунку майже не було. Але тоді мене мало хто знав. Згодом журналісти зробили про мене сюжет. Після якого зателефонував чоловік і сказав: «Хочу вам допомогти». І далі вже люди стали активно донатити.

Я збираю кошти на власні картки — ПриватБанку і Монобанку. Але ніколи не передаю гроші комусь сторонньому. Бо вже бачив, як іноді благодійність потрапляє не в ті руки. Усе тримаю під особистим контролем.

Якщо волонтери просили тканину, я безпосередньо оплачував виготовлення. Потім тканину надсилали за призначенням. Усі чеки, квитанції, звіти у мене збережені, і я їх відкрито публікую. Абсолютна прозорість. Ми купували шини, тканини для амуніції, безпілотники, навіть автомобілі. Придбали три Mavic 3, пересилали запчастини до авто. Люди це бачать — і довіряють.

Яку загальну кількість кілометрів ви проїхали?

Перший велопробіг — 500 км, другий — 850 км, третій — 1200 км, четвертий — 1100 км. Тобто разом — понад 3,6 тисячі кілометрів. Зібрав вже понад два мільйони. Один велопробіг триває 10-12 днів, залежно від маршруту. Дуже багато доріг вже проїхав…

Що найважче у поїздках?

Їхати, коли перевіряєш рахунок, а там майже нічого. Дуже важко морально. А фізично — це підйоми в Карпатах. Дороги хороші, але багато спусків і підйомів, велосипед без передач, тому часто доводилося тягнути його в руках, а це непросто.

Іноді в дорозі проводжу по 12 годин на день. Харчувався під час велопробігів — як вдасться. Інколи допомагали люди, підгодовували. Але такі перекуси нашвидкуруч дуже підірвали моє здоров’я.

Часто доводиться їхати за будь-якої погоди — і в сильний дощ, і в спеку. Але я завжди тримаюсь, бо розумію, що кручу педалі за тих, хто тримає фронт

Як ви мотивуєте себе продовжувати їхати далі, коли фізично важко?

Ставлю мету. Наприклад: «Сьогодні маю доїхати до міста Суми. І все». Наче комп’ютер, задаєш програму — і виконуєш. Бувало, виїжджав о другій ночі. А був день, коли проїхав 186 км. Усе можливо, коли є мета. 

«З таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде»

Ви багато побачили під час подорожей. Відкрили для себе щось нове?

Так. Дуже багато краси, добрих людей. Це змінило моє бачення. І хоча мені подарували спортивний велосипед, я й далі продовжую їздити на старій добрій «Україні». 

Як реагують люди, коли дізнаються про вашу місію? 

Дуже добре. Особливо мені запам’яталась Івано-Франківська область. На жаль, не пригадаю назви населеного пункту, але краєвиди були неймовірні — гарні будинки, акуратні дороги. Я зупинився, почав фотографувати. І тут з одного двору виходить чоловік: «Ви хто такий?» — питає. За ним — ще один, із сусіднього подвір’я. І не встиг я до кінця пояснити, як мені стали виносити гостинці: помідори, сало, печиво. Я відмовлявся, але вони наполягли: «Бери, ти ж волонтер». Один навіть виніс бутерброд — від щирого серця.

Був ще випадок. Я їхав до Ніжина з боку Києва. Ранок, захотілося чогось гарячого. Побачив жінку, запитав, де тут можна поснідати. Вона здивувалась: «А що сталося?» Пояснив, що я волонтер, у мене велопробіг, попереду ще довга дорога. Після чого вона відкрила сумку, дістала домашні пиріжки й простягнула мені: «Візьміть гаряче, щойно спекла». Знаєте, це дуже зворушливо. Такі люди — справжні. Отака наша Україна. І саме вона дає мені сили їхати далі.

А кумедні випадки траплялися?

Пам’ятаю, виїхав з Борисполя в бік Житомира о другій ночі, щоб встигнути до кінця комендантської години. Їду — аж на блокпості мене зупиняють поліцейські. Хто, куди, чому так рано? Пояснюю їм: волонтер, їду до Житомира. Вони на мене дивляться: «А ви взагалі розумієте, де ви є?»

Хотів уже показати документи, сторінки в інтернеті, де про мене писали. Аж тут один з них мене впізнав: «Так це ж той волонтер, що всю Україну об’їздив!». Посміялися, сфотографувалися, і я далі поїхав.

Не раз бувало, перевіряли мої сумки, питали, чи немає нічого небезпечного. Завжди показую, що тільки речі й харчі. Все спокійно.

Групові велопробіги не плануєте?

Думав. Але з таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде. Це не спортивний байк. Коли їдеш з кимось, то треба підлаштовуватися. А я вже звик до свого темпу. Якщо погано — сів, відпочив, попив води. І знову в дорогу. Сам собі господар.

Чи принесли ваші поїздки сатисфакцію? Чи стало легше?

Так. Я дуже хотів бути корисним, і мені вдалося. Я зібрав чималу суму — більшу, ніж я міг уявити. Телефонували волонтери, просили допомогти тим чи іншим підрозділам. І я допомагав.

Чи змінилося ставлення односельців до вас після того, як ви стали волонтерити?

Так. Багато хто підходить, дякує, бажає успіху. Хоч є й ті, хто й далі підтримує місцеву владу, яка, м’яко кажучи, не завжди діє відкрито. У нас у селищі непроста ситуація: багато політики, опозиція під тиском, влада і мені погрожувала. Але я завжди говорю людям правду. Тому більшість мене підтримує.

Свого часу люди мене питали, чому в селищній раді такі великі зарплати, тож я офіційно зробив запит, звернувся за цією інформацію. Після цього почалася інформаційна кампанія проти мене. Я звернувся до поліції, все зафіксували. Після того, як я став активно займатися волонтерством, усе затихло. 

Як волонтерська діяльність змінила ваше життя?

Волонтерська діяльність повернула мені гідність. Усі, хто мене раніше критикував або казав про мене неправду, замовкли. Бо побачили мою справу. І вже не можуть нічого сказати.

Найбільше зворушує, коли самі військові дякують. Один хлопець подзвонив, коли я лежав у лікарні, і сказав: «Дякую, що ти зробив». Це дуже мотивує. Це важливіше за будь-яку медаль

Що допомагає вам триматися?

Інколи ночами не спиш, дивишся новини, кадри з фронту, знущання над нашими полоненими… Це так боляче. Але саме це і мотивує. Не здаватися, допомагати. Бо нашим хлопцям ще важче. І кожен повинен робити те, що може.

Велика вам подяка, пане Олександре. За щирість, за силу, за приклад. Ви теж — справжній.

Фотографії з приватного архіву героя

20
хв

«Кручу педалі, бо не можу стріляти, але хочу допомагати»: історія пенсіонера, який збирає на ЗСУ велопробігами

Оксана Щирба

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Катерина Приймак: «Що більше жінок в армії — то більше прав у цих жінок»

Ексклюзив
20
хв

Психіатр Кшиштоф Станішевський: «Часто бачу в дітях біженців вражаючу внутрішню силу. Вони емоційно зріліші за своїх іноземних однолітків»

Ексклюзив
20
хв

Олена Гергель: «Поки немає збігу за ДНК — надія є»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress