«Кохання перемагає навіть війну. Коли у людини є заради чого жити, вона пройде вогонь та пекло», — Олена Ярошенко про весілля під час війни

Будь-яка війна, особливо така кровопролитна і довготривала, як в Україні, неминуче загострює демографічну ситуацію. Населення зменшується, народжуваність падає, зростає смертність, люди емігрують. За даними Євростату, понад 4 мільйони українців нині мають тимчасовий захист в європейських країнах. Про їхнє повернення слід думати вже сьогодні, переконані в Інституті демографії та соціальних досліджень імені М.В.Птухи НАН України.  Видання Sestry поговорили з його очільницею, демографом, академіком Еллою Лібановою про те, що ж слід робити аби українці поверталися додому, яка користь від нового міністерства Національної єдності, чи є загрозливою демографічна ситуація в Україні та чи слід очікувати нову хвилю міграції після скасування воєнного стану.

Наталія Жуковська: Німецьке видання Der Spiegel нещодавно назвало ситуацію з демографією в Україні катастрофічною. Там зазначають, що криза, розпочата ще в 1990-х роках, набула загрозливих масштабів через масову еміграцію, втрати серед військових та цивільних, а також окупацію частини територій. Якою є ситуація насправді, на ваш погляд?

Елла Лібанова: Я б хотіла запитати, а Spiegel може назвати хоча б одну країну, яка веде війну впродовж десяти років і де б не було катастрофічної демографічної ситуації? Проводячи ці дослідження, вони дивляться на масштаби міграції, темпи депопуляції, рівні народжуваності та смертності. Безумовно, це глибока демографічна криза. Утім, катастрофою я б її не називала. Після 2022 року ситуація є більш-менш сталою. Більше того, те, що люди виїхали з України, це добре чи погано? Добре, бо вони залишилися живі. Як на мене, найбільша цінність, яка є — це людське життя. Йдеться не про молодих чоловіків, які втекли від війни, а про жінок з дітьми. Мої обидва онуки в Україні. Ми живемо у селі, де часто лунає повітряна тривога. Якщо телефон можна вимкнути, то машину з гучномовцем, що їздить сільськими вулицями, нікуди не подіти. І ці бідні діти п'ять разів на ніч чують сигнали тривоги. Я не знаю, що в їхніх голівках відбувається. З жахом про це думаю. Тому, слава Богу, що люди виїхали. Я можу сказати одне — ситуація з демографією в Україні закономірна.

Як нам вибратися з цієї демографічної кризи?

Закінчиться війна — і все поступово відроджуватиметься. Навряд чи вдасться відновити довоєнну чисельність населення, але перевищення довоєнних рівнів народжуваності й смертності є цілком реальним. Я далека від очікування бебі-буму. Утім, безумовно, народжуваність зросте до 1,5 дитини в розрахунку на 1 жінку (в 2021 році цей показник становив 1,2, а в 2023-2024 — менше 1). Що мала б робити держава у цьому напрямку? Маю великі сумніви щодо тривалого підвищення народжуваності за рахунок збільшення грантів при народженні дитини. Звісно, давати гроші потрібно, аби страхувати родину від бідності. Але мені здається, що більше результатів могло б дати покращення доступу до дитячих дошкільних і позашкільних закладів.

Нам треба відновлювати та розбудовувати цю систему. Це дасть можливість жінці не переривати на три роки, а то й більше, свою трудову діяльність, не втрачати кваліфікацію та не зубожіти родині

За даними Євростату, станом на 31 жовтня 2024 року майже 4,2 мільйона українців, які виїхали з України через російське вторгнення, отримали статус тимчасового захисту в країнах ЄС. Як нам виграти боротьбу за українців? Що слід робити, аби люди поверталися додому?

Важливо, коли саме закінчиться війна. Кожний її місяць означає, що люди, які виїхали за кордон, адаптуються до тамтешнього життя. Знаходять житло, роботу, діти звикають до школи, вивчають мову. До речі, поляки говорять, й Євростат це підтверджує, що понад 80% наших «воєнних мігранток» є реально працездатними й знайшли роботу. З іншого боку, кожного місяця все більше руйнується цивільна інфраструктура, закриваються підприємства, люди втрачають житло та роботу. Частка мігрантів, готових повернутися, є зворотньо-пропорційною тривалості війни. Проте не варто переоцінювати значення відповідей, отриманих при опитуваннях. По-перше, сьогоднішні оцінки й наміри не обов’язково збігатимуться з майбутніми рішеннями, що ухвалюватимуться скоріш за все за інших умов. По-друге, ті, хто перебувають в епіцентрі подій, інакше сприймають ситуацію, ніж ті, хто перебувають на значній відстані і в інших умовах. Це стосується і тих, хто за кордоном, і тих, хто в межах України. 

Що протидіє поверненням? Перше і головне — небезпека

Причому люди бояться не тільки сьогоднішніх бомбардувань, але й того, що будь-яка мирна угода, підписана з Росією, не є гарантією довгострокової безпеки. Всі бояться того, що буде новий напад. Друге — люди, які перебувають за кордоном,  бояться того, що до них в Україні вже є негативне ставлення і що після повернення вони можуть стикнутися не просто зі стигматизацією, а навіть з маргіналізацією. Вони думають, що  не зможуть знайти житло, що їх не братимуть на роботу. Якщо у них нікого не лишилося в Україні, якщо повністю виїхала вся родина, це теж не сприяє рішенню повернутися. Давайте тверезо дивитися на речі. У мене є ситуація, коли співробітники виїхали всією родиною. Я не вірю, що вони повернуться — як би вони не запевняли у зворотному.

Якщо в Україні не залишилося майна — це теж про неповернення. Я розумію, що майно це не головне, його можна продати, але, все ж таки, якщо воно є, то це хоч якийсь якір, який тримає. Безумовно, не на нашу користь різниця в заробітках. До того ж значна частина батьків думає про майбутнє дітей — їхню освіту, перспективи працевлаштування, набуття громадянства тощо.

Тепер про мотиви повернення. За свідченням тих же польських і німецьких експертів, 70% наших жінок, які виїхали, мають вищу освіту. Як ви розумієте, переважна більшість працює закордоном не за спеціальністю і кваліфікацією. Це означає втрату соціального статусу, звичного кола спілкування і так далі. Багатьох це не влаштовує.  Причому коли вони дивляться на тих мігрантів, які виїхали задовго до війни, то розуміють неможливість змін принаймні за життя одного покоління. Тобто всі ті, хто виїхав, практично приречені на спілкування в межах свого вузького кола. Далеко не всіх це влаштовує. Друге — не всі діти, особливо середнього шкільного віку, адаптуються до шкільного навчання на Заході. Третє — як не дивно, але багатьох не дуже сильно влаштовує система медичної допомоги. Як з'ясувалося, не все так погано в Україні.

Якщо після війни Україну чекає економічний бум, а я в це вірю, то сюди не просто будуть повертатися українці, сюди поїдуть європейці. Тому що можливості самореалізації тут будуть кращі, ніж у більшості країн Європи

Торік в Україні з'явилося Міністерство національної єдності, яке серед іншого,  працюватиме з українцями за кордоном. Наскільки доцільним, на вашу думку, було його створення?

На мою думку, простіше було б ці функції покласти на Міністерство закордонних справ, додати їм повноважень, штату і всього решту. І цього було б достатньо. Але я ж не державний службовець і просто не знаю всіх мотивів такого рішення. Ми зустрічалися з міністром Олексієм Чернишовим. І в процесі тривалої розмови у мене склалося приємне враження, що він адекватно розуміє ситуацію. Знаєте, вже сьогодні ми маємо налагоджувати зв'язки з усіма українцями, які залишили батьківщину. Я б не скидала з важелів відчуття українськості. Ми його ще не втратили. І навіть якщо вони не повернуться, то можуть бути «агентами впливу», сприяти покращенню українського іміджу у світі. І це дуже важливо і для них, і для нас. Якщо людина живе за кордоном і відчуває зв’язки з Україною, ще не все втрачено. 

При міністерстві буде створено Агентство національної єдності, яке відкриє департаменти в ключових країнах перебування українців, насамперед, у Німеччині, Польщі та Чехії. У столицях цих країн буде створено «Хаби єдності». На вашу думку, що це дасть?

Насамперед це дасть підтримку зв'язків з Україною. Сьогодні нема нічого важливішого. Ми мусимо не дати людям забути свою українськість. Всі без винятку європейські країни зацікавлені в освіченій, працелюбній, неконфліктній українській робочій силі.

Більше того, втримання значної кількості українських жінок означає другу міграційну хвилю — вже чоловічу — після скасування воєнного стану

Не варто говорити про її наслідки для України. Ці осередки варто створювати не лише у Німеччині, Польщі та Чехії, а й, наприклад, у Британії.  Щоб люди мали де зустрітися, оперативно отримати різноманітні послуги, включно з інформаційними, вивчати мову і літературу, врешті-решт взяти участь в українських акціях і, наприклад, у виборах.

Чернишов обіцяє бронювання чоловікам, якщо вони повернуться з-за кордону, та роботу… 

Боюсь, що люди не дуже в це повірять, але обіцяти треба. Можна замахнутися на повернення 4,2 мільйонів зареєстрованих мігрантів, цілком розуміючи результативність такого кроку. Однак реалістичніше замахнутись на повернення, скажімо, 400 тисяч. Такий підхід є проявом цинічного оптимізму, вкрай необхідного сьогодні.

Який відсоток українців, на вашу думку, все ж таки залишиться за кордоном назавжди?

Я орієнтуюся на повоєнну ситуацію на Балканах. Це найбільш близькі до нас і географічно, і за способом життя країни. Там повернулася третина. Я мрію про половину. Раніше мріяла про 60 відсотків. Вкотре повторюю, що все залежить від того, коли закінчиться війна і наскільки серйозними будуть гарантії безпеки. Потрібно, аби люди повірили, що мир надовго. Бо якщо вони будуть впевнені у тому, що мир — це перемир'я на пів року, а далі почнеться все знову, то вони не поїдуть. 

Деякі дослідники прогнозують, що до 2051 року українців буде 25 млн, а, за даними ООН, таку цифру слід очікувати у 2069 році. Наскільки реалістичними є такі прогнози?

Тут потрібно зрозуміти, про які кордони йдеться. У нашому інституті ми оцінюємо чисельність населення на території, підконтрольній легітимній українській владі і в кордонах 1991 року. Ми робимо прогнози для військових, Міністерства економіки, Міністерства праці, Пенсійного фонду, але у кількох варіантах, кожний з яких спирається на велику кількість припущень щодо розвитку подій (воєнних, економічних, політичних) саме в Україні. Оцінки ж ООН спираються на певні узагальнені моделі демографічної поведінки. Це абсолютно різні підходи, і ніхто не знає, який в кінцевому підсумку виявиться кращим. 

Ви неодноразово наголошували на тому, що Україну після війни чекає економічне зростання.  Чи значить це, що слід очікувати напливу мігрантів? З яких країн, на вашу думку, можуть приїхати люди?

Все залежить від масштабів буму, масштабів і структури попиту на робочу силу, умов і оплати праці. Наша бідність фактично убезпечить Україну від напливу мігрантів, які розраховують на соціальну підтримку — до нас радше поїдуть мігранти, які матимуть бажання працювати. Знаєте, є книга Джона Кеннеді «Нація іммігрантів». Свого часу я по ній здавала кандидатський мінімум. Кеннеді доводив, що Америка стала великою країною з потужною економікою саме завдяки іммігрантам. Люди приїжджали з двома валізами і з нуля починали все. При цьому неабияк працювали. Про те, з яких країн поїдуть до нас мігранти, наразі важко говорити. Як правило, люди їдуть з бідніших країн до більш розвинених. Але хто взагалі провів індустріалізацію у Радянському Союзі? Виявляється — американці. Привозили сюди заводи, тут їх збирали. Хто будував ДніпроГЕС?

Тому можуть приїхати європейці з дуже розвинених країн, бо тут будуть кращі можливості самореалізації, здійснення своїх творчих, кар'єрних та інших планів

Чому я розраховую на бум? Колись ми мріяли на те, що будемо містком між Росією і Європою. Зараз, звісно, не бачу підстав для таких мрій. Скоріше ми приречені бути бар'єром. А для того, щоб ми були надійним бар'єром, ми маємо бути заможною країною із потужною армією. Інакше ми не вирвемося з пут російської пропаганди. І зараз світ допомагає нам не тільки через емпатію, відчуття справедливості, але й з міркувань власної безпеки. Те саме буде й після війни. Нещодавно я відвідувала конференцію у Черкасах, і там був чоловік, який  живе в Польщі і є своєрідним містком між польським бізнесом та Україною. Він говорив, що тисячі польських компаній готові вже сьогодні інвестувати в Україну. На це налаштовані і, наприклад, австрійці.Тому після війни гроші з'являться. Вони, власне, і зараз є. Просто наразі інвестиції дещо в інші напрямки.    

Сьогодні багато розмов західних партнерів про необхідність мобілізації 18-річних чоловіків. Відтак, не секрет, що матері намагаються вивезти своїх дітей ще 17-річними. Чи загрожує Україні втратити ціле покоління молоді?

Коли почалися розмови про ймовірність призову 18-річних, я почала читати, що пишуть науковці. Британська школа соціальних психологів пише про те, що людина психологічно формується до 25 років. Зверніть увагу, коли у Британії починають голосувати, коли горілку в барі продають? З 21 року. У мене обидва діди воювали і батько. Хоч я на той момент була ще малою, але дещо пам’ятаю. Вони розповідали, що найшвидше гинули ті, хто потрапляв на фронт у 18 років, бо у них немає розуміння, як себе вести. І саме тому я проти мобілізації у такому віці.

До 25 років вже щось в голові з'являється. А 18 років — це ще дитина

Думаю, що мобілізаційний потенціал за рахунок більш старших поколінь ми в змозі сформувати. До того ж, президент сказав, що він на це не піде. Щодо втрати поколінь, то я не люблю такі розмови. Втрата покоління — це якщо вони вбиті. Якщо ж люди виїхали, то давайте робити все, щоб вони повернулися. Я ще раз повторюю — я не в захваті від 4-х мільйонної міграції. Однак, розумію, що це краще, ніж вони б залишилися в Херсоні, в Харкові чи на окупованих територіях.

На вашу думку, чи слід очікувати нову хвилю міграції після скасування воєнного стану?

Ризик такий, безумовно, є. Він пов'язаний з кількома чинниками. По перше, чи матимуть чоловіки отримати робоче місце з гідною оплатою в Україні? Чи будуть вони мати житло або можливість його винайняти? В яких умовах жінки перебуватимуть закордоном там чи будуть люди вірити у те, що мир надовго? Я думаю, що ці фактори будуть грати важливу і вирішальну роль в ухваленні рішень.

На початку січня стало відомо, що британський прем'єр Кір Стармер та французький президент Еммануель Макрон ведуть переговори про відправлення миротворчого британського й французького контингенту після можливого досягнення мирної угоди між Україною та Росією. Цю ідею Макрон і Страмер обговорювали також з польським прем’єром Дональдом Туском. Не виключають участі в миротворчій місії німецька міністерка закордонних справ Анналена Бербок та міністр оборони Італії Гвідо Крозетто. Наскільки реально втілити цю ідею на практиці, які ще країни можуть долучитись, якою може бути роль НАТО і чи погодиться Росія на розміщення іноземних миротворців в Україні? 

Потенційні учасники

Миротворчу місію в Україні потенційно могли б підтримати країни Балтії, Польща та Франція, припускає стратегічний аналітик Центру стратегічних досліджень в Гаазі Девіс Еллісон. З точки зору логістики, це реально виконати, а втім, подібна місія одразу зіткнулась б з великою кількістю правових нюансів:

— Правові аспекти, в основному, фокусуватимуться на правилах ведення бойових дій для будь-яких іноземних військ.Чи буде дозволено, скажімо, литовським військам, розміщеним уздовж лінії припинення вогню, відкривати вогонь по російських військах? Крім того, домовленості, за якими діятимуть іноземні війська, необхідно буде узгодити з українським урядом — хто фактично командуватиме цими силами? Чи повинні вони будуть координувати свої рішення з Києвом? Якою була б політична мета місії? Виникає одразу дуже багато питань.

Ініціатором питання можливого розміщення західних військових контингентів на території України виступив торік французький президент Еммануель Макрон. Це питання одразу викликало дискусії, які пожвавились останнім часом на тлі повернення в Білий дім Дональда Трампа, який неодноразово заявляв, що швидке завершення війни в Україні — один з його пріоритетів. За даними Reuters, на столі в американського лідера три основні варіанти завершення війни. Це плани спецпредставника з питань України Кіта Келлога, віцепрезидента Ді Венса та колишнього керівника розвідки Річарда Греннела. Усі вони так чи інакше пропонують заморожування бойових дій по лінії розмежування. Країни Європейського союзу, за оцінками Reuters, можуть відправити в Україну до 100 тисяч військових для миротворчої місії в разі припинення вогню.

Одразу кілька країн висловились про перспективи своєї участі в цій ініціативі. Міністр закордонних справ Литви Кястутіс Будріс допустив обговорення питання відравки військ в Україну, якщо Київ звернеться до західних країн з цим проханням. Міністр оборони Німеччини Борис Пісторіус заявив, що Німеччина як найбільший партнер НАТО в Європі очевидно, відіграє свою роль, й питання миротворців буде обговорено в належний час. Прем’єр-міністр Британії Кір Стармер підтвердив, що його країна обговорювала ідею миротворчих сил з іншими союзниками. Стармер, як повідомляє Financial Times, збирається обговорити тему західних миротворців в Україні з генсеком НАТО Марком Рютте під час неформальної зустрічі 3 лютого. Польща вважає, що прикордонні з Україною держави не повинні відправляти миротворців до України. На даному етапі відправленні польських військ в УКраїну — виключене, заявив в інтерв'ю Financial Times міністр оборони Польщі Владислав Косіняк-Камиш. Мовляв, як буде мирний план, у Польщі його обговорять, а втім, на його думку, має бути більший розподіл обов'язків всередині НАТО.

Протягом майже трьох років Європа здебільшого поводилася так, ніби їй не потрібно робити вибір. Вона могла підтримувати боротьбу України проти Росії, зберігати європейський порядок безпеки і водночас уникати ризиків для себе. Однак, враховуючи погіршення військової ситуації в Україні, перспективу зменшення військової допомоги з боку США, Європа, ймовірно, більше не зможе уникати складних рішень, вважає військовий аналітик Міжнародного інституту стратегічних досліджень Франц-Штефан Гаді:

— Необхідно чесно оцінити ситуацію. Без значної військової присутності Заходу, будь-які гарантії безпеки для України Росія, швидше за все, проігнорує. Дональд Трамп і його команда вже дали зрозуміти, що не відправлятимуть в Україну американських військових, заявивши, що це має бути відповідальність Європи.

Українські реалії та історичний досвід

Станом на зараз введення іноземного миротворчого контингенту виглядає малоймовірним, адже це може працювати виключно за умови згоди обох сторін, зауважує голова Українського центру безпеки та співробітництва Сергій Кузан:

— Причому не просто, коли буде якась заморозка, а коли будуть визначені умови, тобто проведені консультації або переговори і буде визначена, умовно кажучи, демілітаризована зона, в якій не можуть перебувати військові. Там є ціла процедура, і вона складніша, ніж нам здається. Це не просто — оп, і перестають стріляти. Ми маємо неймовірно великий фронт — півтори тисячі кілометрів, і от оця велика демілітаризована смуга передбачає масштабне обслуговування.

Зрозуміло, якщо воно не буде насичене миротворцями, контрольно-пропускними пунктами і фізичною загородою по всій лінії, то дуже швидко там бойові дії розгоряться з новою силою

Миротворчі місії в минулому мали різні результати, каже стратегічний аналітик Центру стратегічних досліджень в Гаазі Девіс Еллісон:

—  Наприклад, миротворча місія в Боснії і Герцеговині загалом вважалася провальною і потребувала втручання НАТО, щоб «врятувати» ООН під час цієї війни. У Косово і на Кіпрі миротворчість загалом вважається більш успішною, але теж із застереженням, що основні політичні проблеми так і не були вирішені і конфлікт завжди може спалахнути знову.

Що стосується Росії, то все залежатиме від умов, в яких буде здійснюватися миротворча діяльність, продовжує Девіс Еллісон:

—  Щоб миротворча місія відбулася, повинен існувати мир, а враховуючи, що поки не йдеться про перемир'я або мирні переговори, будь-які війська, що прибудуть до цього часу, швидше за все, будуть розглядатися як ворожі комбатанти і призведуть хіба що до ескалації. Якщо миротворці прибудуть під егідою українсько-російської мирної угоди, ситуація буде іншою.

Але цілком ймовірно, що Росія наполягатиме, щоб до складу миротворців входили її власні сили або, принаймні, сили з дружніх до Москви країн

Перспективи місії

В інтерв’ю Bloomberg Володимир Зеленський заявив, що європейські союзники не мають достатньої кількості солдатів, щоб стати реальним стримуючим фактором для Росії, і будь-яке інше рішення ризикує відкрити розбіжності в альянсі НАТО. Ця миротворча місія, зі слів Зеленського, не може відбутись без Сполучених Штатів.

Джерела видання також стверджують, що й європейські посадовці нині активно працюють над тим, щоб отримати від адміністрації президента Трампа зобов'язання участі у гарантіях безпеки для України, в тому числі і направлення військ для миротворчої місії.

Поки Україна не стабілізує лінію фронту, розмови про європейські війська залишаються теоретичними. Лише коли Росія визнає, що не може досягти суттєвих військових перемог, вона може розглянути можливість заморожування конфлікту. Це може статися, якщо адміністрація Трампа вирішить дотримуватися стратегії збільшення військової допомоги Україні, щоб посилити її позиції на переговорах, каже військовий аналітик Міжнародного інституту стратегічних досліджень Франц-Штефан Гаді:

— Проте рано чи пізно Трамп може заявити, що Україна — це європейська проблема, й Європа має бути готовою до цього моменту з чітким планом дій. Будь-яка ідея про те, що Європа зможе стримати Росію від порушення перемир’я та нового нападу за допомогою легкої миротворчої місії, є ілюзією. 

Відмінність української ситуації, наголошує голова Українського центру безпеки та співробітництва Сергій Кузан, в тому, що тут застосовується взагалі вся найновіша зброя, яка тільки існує у світі: 

— Це означає, що умовні миротворці повинні бути озброєні всіма типами, в тому числі, важкого озброєння включно з гаубицями, далекобійними гарматами, реактивними снарядами. Уявімо, що командир якоїсь бригади з того чи іншого боку сказав, що він не згоден на перемовини і вперед пошурував, то ці миротворці повинні мати силу для того, щоб мирні домовленості були виконані.

Їхньої зброї має бути достатньо, щоб зупинити будь-яке просування з боку тієї чи іншої сторони. І тут питання, а якою ж зброєю повинен тоді бути наділений цей контингент

Роль НАТО, швидше за все, буде обмеженою, враховуючи, що консенсус 32 країн щодо фактичного розгортання військ видається дуже малоймовірним. У кращому випадку може йтись про непряму підтримку, таку як логістика або розвідка, що надається з території НАТО, наголошує стратегічний аналітик Центру стратегічних досліджень в Гаазі Девіс Еллісон.

У російському МЗС ідею з західними миротворцями в Україні назвали категорично неприйнятною для Росії, заявивши, що такий крок може загрожувати неконтрольованою ескалацією.

Розміщення іноземних військ в Україні зараз відкрите питання, продовжує Девіс Еллісон, і оцінки його впливу дуже різняться:

— Прихильники кажуть, що це може стати вирішальним фактором на полі бою і змусити Москву вести переговори на умовах України. Інші попереджають, що це означатиме пряму війну між НАТО і Росією, що може призвести до руйнівної ескалації, коли Україна стане головним полем битви у війні між НАТО і Росією.

Я думаю, що миротворці або, принаймні, спостерігачі за припиненням вогню з нейтральних держав будуть необхідною умовою переговорів, хоча вирішення цього питання потребувати узгодження багатьох питань

Очевидно, що росіяни погодяться говорити про миротворчу місію лише за умови, якщо Україні вдасться збити наступальний потенціал росіян, якщо їм буде задано такої поразки, за якої продовження війни в нинішньому режимі стане для них просто безперспективним, певен голова Українського центру безпеки та співробітництва Сергій Кузан: 

— Поки вони бачитимуть перспективу, вони будуть продовжувати. Говорити, що війна виснажує російську економіку, негативно на неї впливає, відкидає Росію на 20 років назад і так далі — це все дурні розмови. Бо наш рівень життя тим часом погіршується, країна відкочується назад, а для росіян це так не працює, для них єдиним аргументом є болюча військова поразка.

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

Sestry.eu два місяці тому наполегливо рекомендували переглянути цю стрічку, коли вона демонструвалася у Варшаві в межах наймасшабнішого фестивалю українського кіно «Ukraina! 9. Festiwal Filmowy». Тепер щасливці, які тоді зголосилися з порадою, можуть радо розповідати всім оточуючим, що вони бачила номінанта на «Оскар». Поки що номінанта, бо ж він цілком спроможний стати і лауреатом. Попри вже існуючого лауреату від України, «20 днів в Маріуполі» Мстислава Чернова, премійованого Американською кіноакадемією 2024 року.

Повтор такої історії ймовірний хоча б тому, що російсько-українська війна продовжується, й «Оскар» як не тільки кінематографічна подія, а й політично-соціальна, може знову зреагувати на кіно з України, обдаровуючи його своєю американською, оскарівською увагою, і таким чином поширюючи його наратив, даючи йому розголос. І розголос досі дуже потрібний, адже світ наприкінці 3-го року війни все ще не є цілком згуртований у своєму ставленні до Росії, до країни-агресорки, нового нацистського утворення, що, на основі свого дикунського права сильного, вважає за нормальне загарбати Україну, як Шерхан з казки Кіплінга вважав прийнятним з’їсти Мауглі. 

Тому номінування «Порцелянової війни» вписується в політичну концепцію «Оскара», так само, як колись було політичним кроком номінування фільму «Зима у вогні» 2015-го року, фільму, який розповідав фактично про предтечу російсько-української війни, — протистояння українських громадян взимку 2013-2014-х років на Майдані Незалежності в Києві проросійському уряду Віктора Януковича, котрий вирішив відмінити народне волевиявлення щодо руху до євроінтеграції. Відразу після завершення в лютому Революції гідності у березні Росія вторглася в Україну й анексувала Крим. 

Варто сказати, що й «Зима у вогні» 2015-го року, і «20 днів в Маріуполі» 2024-го, і «Порцелянова війна» 2025-го є майстерними творами, які в повній мірі реалізують задачі документального кіно

Показуючи історію як документ, вони занурюють глядача в проблему сучасності, і це занурення стає важливим і, водночас, захопливим процесом фізичного спостереження і духовного переживання, інтелектуального пізнання й емоційного чудування можливостям кінокамери, спроможної так і таке показати, що душа здригається, примушуючи людину усвідомити жах руйнації, й викликати бажання цю руйнацію зупинити. Саме для цього існує кіно і документальне зокрема — спонукати до кращого.

Навіть якщо згадати те, що у короткому переліку претендентів на цьогорічні «оскарівські» номінації було більше українських фільмів, а лишився тільки один, то печалі не буде — «Порцелянова війна» воістину всеохоплююча, і ледь не кращий можливий претендент від України. Справа як раз в двогострості фільму, адже він зроблений американцем і українцем, режисером і військовим, ручною камерою і з використанням дронів, про цивільне життя і про війну. Він поєднує те, що було до війни, з самою війною, і показує перехід людини від стадії спокою і щастя до стану, коли треба брати до рук зброю і вбивати тих, хто прийшов вбити тебе і твоїх рідних. 

Назагал це кіно про людину і для людей, воно просто і правильно показує події, зв’язуючи їх з людським життям, аби глядачеві, особливо неукраїнському, стало все максимально зрозуміло: ось — причина, а ось — наслідок. І це зрозуміло всім, бо всі ми — люди, як би це утилітарно не звучало. Слава Леонтьєв — військовий, який колись давно відклав зброю для занять мистецтвом, разом з дружиною виліплюючи і розфарбовуючи глиняні фігурки. Але реальність змусила його відкласти мистецтво і повернутися до зброї, і він її використовує з усією фантазією й хистом, породженими Силами Спеціальних Операцій, елітним родом військ ЗСУ.

У кінцевому рахунку «Порцелянова війна» показує і говорить про боротьбу крихкого миру із ґвалтом війни

Мистецтво, творчість і розвиток життя у фільмі вміло протиставляється запустінню, одномірності та холоду смерті. Так, десь це явно і просто. Але здебільшого Белламо і Леонтьєв змогли виліпити тендітне і разом з цим живуче тло перетину життя й війни, яке характеризує порцеляну як тонку керамічну структур, створену під впливом високотемпературної термічної обробки.

І тут надзвичайно доречним і навіть визначальним є походження матеріалу для порцеляни, походження головного героя і його попереднього існування, адже Слава родом з Харкова, багатостраждального українського міста, розташованого у безпосередній близькості з російським кордоном, яке неодноразово хотіли захопити росіяни, яке й досі — щоденно! — обстрілюється КАБами (керованими авіабомбами) й «Іскандерами» (балістичними ракетами). А жив і працював Слава у Криму, вкраденому росіянами і скаліченому. У героя вкрали один дім і намагаються зруйнувати інший. Він, мов той Мауглі супроти Шерхана, втілює образ людини проти значно більшої тварини. І ця філософія казки, втіленої в реальності, зчитується так само, як з усієї російсько-української війни. Тендітність проти грубої сили, життя проти війни. Так банально, згадуючи історію людства, і так наявно, дивлячись у вікно. Дивлячись «Порцелянову війну».       

Всі фото: матеріали для преси