Ексклюзив
20
хв

«Кохання перемагає навіть війну. Коли у людини є заради чого жити, вона пройде вогонь та пекло», — Олена Ярошенко про весілля під час війни

«Під час війни не треба ставити життя на паузу. Обов’язково треба одружуватися. Бо навіть один день, який ми даруємо цим парам, може бути найкращим в їхньому житті», — волонтерка, організаторка безкоштовних весіллів для військових

Наталія Жуковська

Олена Ярошенко влаштовує безкоштовні весілля для військових. Фото: приватний архів

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

За майже 8 років Олена Ярошенко організувала понад пів сотні яскравих весіллів для закоханих військових. І все безкоштовно. Ідея робити справжні свята для захисників та захисниць прийшла 2016-го. Волонтерка із Запоріжжя хотіла, аби на війні було більше кохання та світла. Так народився її проєкт «Кохання перемагає». Разом з командою волонтерів вони допомагають військовим обрати обручки, весільну сукню, організувати церемонію розпису. Для видання Sestry Олена Ярошенко розповіла про свій шлях у весільному бізнесі, волонтерство, обрядові традиції та незабутні історії молодят. 

Як все починалося…

За освітою я — управлінець-економіст, але тривалий період свого життя віддала КВН. Була у збірній команді Запоріжжя. Та, звісно, цією справою не займатимешся все життя. Поступово більшість моїх друзів з команди ставали ведучими. А мені захотілося допомагати людям організовувати весілля — робити незабутні свята для молодят. І вже майже 18 років я цим займаюся. Паралельно з весільною агенцією створила школу координаторів, організаторів  та наречених. Ми мали вдячних клієнтів, бізнес розвивався. Так було до початку війни в Україні. 2014-й змінив наші життя. Після наступу на Донецьк у Запоріжжі почали з’являтися перші переселенці. Ніхто не знав, як їм допомогти. Ми знайшли приміщення і організували перший у місті Центр допомоги вимушеним переселенцям. А з вересня 14-го я вже почала їздити на фронт як волонтерка.  Майже кожні два тижні. І так до 20-го.  Дороги Маріупольського напрямку стали для мене рідними. Серед моїх друзів побільшало військових. Вони ділилися особистим життям. Часто чула розповіді про бажання одружитися та весілля мрії. І саме тоді я вирішила допомагати військовим одружуватися у воєнний час.  У 2016-го народився наш проєкт «Кохання перемагає». Чому така назва? Коли хлопці поверталися з війни, особливо молоді чоловіки, і не мали якоря, який їх би тримав, вони зазвичай одразу поверталися на фронт. А якір — це кохання. Це кохана жінка, родина, дитина.

Адже кохання перемагає навіть війну. Коли у чоловіка є заради чого жити, він пройде вогонь та пекло. І зробить усе, аби  повернутися

Спочатку я допомагала порадами, а потім до моєї команди почали доєднуватися інші волонтери — флористи, фотографи, візажисти. Місцевий салон весільних вбрань подарував нам перші 10 суконь, які ми безкоштовно даємо у прокат нареченим. На сьогодні їх вже 80. Щомісяця намагаємося оновлювати гардероб. Ті сукні, які є не дуже популярними у нас, «не вмирають». Ми їх удосконалюємо. Якщо фасон застарілий, віддаємо у дитячі садочки, театральні студії. І там вони продовжують далі жити. Нам присилають сукні навіть з-за кордону. Інколи мені пишуть військовослужбовиці, які виходять заміж або їхні рідні, і запитують, чи можемо ми чимось допомогти? Ми робимо це навіть дистанційно. Наречена відсилає нам свої параметри, і ми підбираємо кілька весільних суконь на вибір. Збираємо навіть рушники, ікони, весільні келихи. Після церемонії всі сукні повертаються. Побувавши у хімчистці, весільне вбрання служить далі.

Олена Ярошенко наполягає, що весілля під час війни дуже потрібні. Фото: приватний архів

Перші такі безкоштовні весілля були для друзів-військових. Далі — друзі друзів. А тепер звертаються з усіх куточків України. За тиждень до повномасштабного вторгнення я переїхала до Хмельницького. Там базувалася військова частина мого чоловіка. І, звісно, перевезла свій проєкт «Кохання перемагає». Відтак тепер маю дві команди, які повністю організовують і проводять весілля — у Хмельницькому та Запоріжжі. 

Команда однодумців

У Хмельницькому збирати команду виявилося не просто, але цілком реально. Безкоштовно допомагати військовим погодилася дівчинка-візажистка. Є декілька фотографів та кондитерка, яка пече весільні торти молодятам.  А одна з власниць місцевих кав’ярень зголосилася, за потреби,  безкоштовно надавати приміщення для весілля.  На жаль, у Запоріжжі деякий бізнес, який нам суттєво допомагав, постраждав від російських ракет. В один із закладів вже двічі прилетіли російські ракети.  

Наш проєкт ніхто не фінансує. Він об’єднав однодумців. У кожного своя зона відповідальності. Якщо ми збираємо наречену, я її повністю одягаю, підбираю сукні. Дівчата-візажисти фарбують, перукарі роблять зачіску, а фотограф — незабутні фото. Як правило, ми намагаємося все робити із мінімальними затратами. 

До повномасштабного вторгнення ми часто організовували весільні церемонії на фронті. Наприклад, якщо весілля було у Маріуполі, я виїжджала туди сама, брала все необхідне і проводила церемонію. Часто розписувала молодят просто на березі моря. Утім, зараз робити весілля на передовій набагато складніше. Бо там, де стоять хлопці, не завжди пускають наречену.    

Ще одна здійснена мрія Оленою Ярошенко. Фото: приватний архів

У Хмельницькому до нас звертається не багато людей. Про нас мало хто знає. Тож, аби надати розголосу, я навіть ходила до директора місцевого  РАГСу, давала свої  візитівки. Проте минув майже  рік — і жодного дзвінка звідти не було. Місцеві якось у мене запитували: «Навіщо ви робите це безкоштовно, якщо на  весіллях можна заробити гроші?». У таких випадках я одразу запитую: «У вас є хтось на фронті?». Відповідь очевидна: «Ні». Як розумієте, далі немає про що з такими людьми говорити.

Кожне весілля — унікальна історія

У мене часто питають, скільки весільних церемоній я організувала військовим? Особисто — з пів сотні точно. А тих, кому допомагаємо дистанційно, взагалі не рахую. За весь цей час було чимало різноманітних історій. Одного разу на мій день народження в офіс у Запоріжжі забігає незнайома дівчина і каже: «Мій наречений прийшов на день у відпустку, і нам у РАГСі сказали, що ви можете мене зібрати як наречену». І ми це зробили. Одна подружка прасувала фату, інша — побігла до бабусь, які у переході торгують квітами. Зібрала букет нареченої. Макіяж робили тим, що мали у косметичках. Наречену ми зібрали за дві години.  

Була ще історія молодят, які познайомились у Фейсбуці, на сторінці «Атошні знайомства». Прийшли до мене розписуватися. Але була проблема — у нареченої донька від першого шлюбу не сприймала нового чоловіка мами. І у нас виник задум. Коли молодята обмінялися обітницями та обручками, я кажу: «А зараз наречений зробить пропозицію ще одній дівчині». Гості шоковані. Наречений повертається до доньки коханої, стає на одне коліно, дарує ланцюжок з сердечком і каже: «Я прошу тебе стати моєю донькою». Всі плачуть, дитина кричить: «Так, я згодна». Що після цього? У них дуже гарні стосунки. Коли він повертається у відпустку, у них є звичай: тільки вдвох вони їдуть їсти морозиво. 

Весілля, влаштоване на острові Хортиця. Фото: приватний архів

Я всім розказую ще одну цікаву історію. Він — український військовий, який 4 роки тому у соцмережах познайомився з дівчиною із Росії, співали онлайн у караоке. І от у 18-му році вона приїздить до нього. За два роки вони вирішили одружитися. Помпезного весілля вона не хотіла, єдине попросила, аби ми  посвятили її в українки. Такого обряду не існує. Тому ми прийшли до рідновірів (релігійно-світоглядна течія, орієнтована на відродження та впровадження у сучасне повсякденне життя дохристиянських світоглядних засад і релігійних практик. — Авт.), разом почали його вигадувати. Весілля, розпис та посвяту організували у церкві на Хортиці. Вінчання провів військовий капелан. Батьки нареченої спостерігали за церемонією онлайн, але нічого не розуміли, бо все було українською мовою. Батько, колишній псковський десантник, не витримав. Встав і майже одразу пішов. Далі ми почали мазати щоки і руки нареченій святою землею Хортиці і омивати водою з нашого Дніпра. А потім я  сказала: «Відрікайся від свого коріння і приймай Україну в серце. Обіцяй захищати її ціною свого життя». І вона відповіла: «Обіцяю! Слава Україні!». На жаль, у цієї пари фінал кохання не щасливий. Вони розлучилися, але дівчина залишилася жити у Запоріжжі.

Я знаю долі багатьох пар. На жаль, є й загиблі хлопці та дівчата. Якось до нас звернувся військовий, який побачив мої весільні роботи у ТікТоку. Він попросив допомогти зробити пропозицію дівчині. Їй було шістнадцять. Вона вчилася на флориста, я запросила її на майстер-клас флориста І саме там хлопець зробив їй пропозицію. Батьки дали згоду. Однак, менше ніж за місяць він загинув. Це  було боляче для усіх.

І ми зрозуміли, що будемо ще більше робити таких свят, бо це єдина пам'ять, яка в них залишиться на все життя. Адже ми не знаємо, що буде завтра  

70% —  українські весілля

За час війни вподобання українців змінилися. Більшість молодят повертаються  до давніх українських традицій. Так, чоловіки замість офіційних ділових костюмів надають перевагу військовій формі  або вишиванкам. Щодо обрядових традицій, то наречена звечора пече коровай як символ лона та плодючості, а наречений як козак наступного дня пробиває його шаблею. Серед цікавинок — молодята проходять під вісьмома старовинними рушниками. Кожен — це  одне побажання парі. Я також внесла трішечки свого: ми посипаємо наречених з двох сторін фарбованим рисом. Це неймовірно красиво. Перед першим поцілунком мажемо їм губи медом, щоб життя було солодким. Такі маленькі нюанси, але вони роблять реєстрацію більш душевною та родинною.

Більшість весіллів проходять за українськими традиціями. Фото: приватний архів

Якщо раніше найбезціннішим кадром на весіллі був момент, коли наречений бачить наречену у весільній сукні вперше, то зараз —  коли чоловіки військові дають весільну обітницю. Ми її трішки змінили. Тепер вони кажуть такі слова: «Обіцяю бути у радості і в горі, у  хворобі і здравії, багатстві і бідності, у мирі і війні разом!». 

І, знаєте, це незабутньо. Коли у здоровенного, з виду брутального чоловіка, тремтять руки та губи, коли кожне слово обітниці  він промовляє  зі сльозами в очах, ти розумієш, що для нього це дуже важливо, — і це найкращі моменти в його житті.

Під час війни треба жити, не ставити життя на паузу. Обов’язково одружуватися

Бо навіть один день, який ми даруємо цим парам, може бути єдиним і найкращим в їхньому житті.  До того ж це додає їм сили, окрилює. Їхня родина — пора під ногами, яка тримає. 

Працювати на перемогу

Я всім кажу, що я існую у декількох світах. Люди, які мешкають тільки в мирному житті, вони не розуміють військових. Військові, які на війні, не розуміють цивільних. Мені рятує те, що ці два світи я можу поєднувати.

Мої принципи, цінності і пріоритети війна змінила ще у 14-му році, коли почали гинути перші наші друзі. На сьогодні у мене більше чверті записної книжки — це ті, хто кого немає. Знаєте, коли йдеш по Запорізькому кладовищі, вітаєшся майже з кожної могилою. Це страшно. Я ніколи не думала, що шурхіт прапорів   може бути таким страшним. Ти йдеш, а воно позаду шелестить, немов крила у янголів. І ти розумієш, що цінності не у шубах, діамантах чи крутих машинах. Треба жити сьогоднішнім днем, насолоджуватись стосунками з дітьми. Я для себе зрозуміла, що через те, що я впродовж восьми років регулярно їздила  на фронт, я не побачила, як виросла моя дитина. Для мене син залишився тим хлопчиком у 3-му класі. А потім бах — і переді мною вже чоловік-одинадцятикласник. Зараз я намагаюсь якомога більше з ним спілкуватися.

У нас є сьогодні, але ми не знаємо, чи буде завтра. Щоб воно було, ми повинні всі працювати на перемогу 

Я дуже хочу, щоб моє рідне Запоріжжя повернулося до нормального життя. Я хочу повернутися у бізнес, який був до війни. Я дуже хочу, щоб мої друзі повернулися живими. Хочу жити у відбудованій європейській країні. Я з гордістю хотіла б сказати, що коли у мого сина був вибір — поїхати до батька у Брюссель, де той мешкає вже багато років, чи залишитися в Україні, він обрав батьківщину. А ще я хочу, щоб кожна дитина, яка втратила батьків, знайшла родину. Я сподіваюся, що закони трішки змінять, і мої друзі і я залюбки прийняли б у родину дитину, в якої війна забрала найдорожчих людей. Впевнена, що ми змогли б подарувати їй ту забуту любов. Бо кохання все ж таки перемагає і дає надію.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я.  У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Львів допомога переселенцям безхатькам спільноти Святого Егідія 

«Допомагаючи іншим, рятуємось від власної травми»: як Львів став прихистком для тисяч біженців

Одна з найкрасивіших вулиць Львова — Коперніка. Тут від початку повномасштабного вторгнення працює гуманітарний штаб міжнародної організації Спільнота Святого Егідія. З перших днів війни сюди стікаються потоки людей, які рятуються від бомбардувань. 

Щодня евакуаційні потяги прибувають на Львівський залізничний вокзал з прифронтових міст і привозять людей похилого віку, хворих на кріслах колісних, важкопоранених і тих, хто втратив своїх рідних. До відносно безпечного Львова вдається добратися не всім: когось на етапі евакуації накривають російські ракети. 

Переселенці, офіційно — внутрішньо переміщені особи, які приїжджають до Львова — не такі ж біженці, які виїжджають до Європи. Львів приймає важкопоранених, старих і нетранспортабельних. Загалом понад 220 тисяч українців з прифронтових міст приїхали до Львова у пошуках порятунку.

Іванна Синицька, координаторка міжнародної організації Спільнота Святого Егідія у Львові, від початку повномасштабного вторгнення прийняла сотні покалічених війною українців. 

До війни організація займалася допомогою бідним і безпритульним у Львові. Під час війни не припинила цієї роботи, але багато людей, які приїхали у Львів як біженці, стали волонтерами і зараз допомагають тим, хто живе на вулиці. Переселенці кажуть: «Допомагаючи іншим, рятуємося від власної травми».

Переселенки-волонтерки роздають людям квіти

На початку повномасштабної війни до Львова приїхало дуже багато людей зі східних, південних та центральних областей України, — розповідає Sestry Іванна Синицька. — І вперше ми познайомилися з цими людьми у школі в мікрорайоні Сихів, де діяв перший притулок для біженців. Ми приїжджали до них щодня, готували їм їжу. Оскільки ми є спільнотою, яка багато років у Львові годує бідних, то вирішили готувати їжу також для наших переселенців.

Люди спали на підлозі у спортзалах і шкільних класах. Мене вразила така кількість людей. Щодня з лютого до липня ми відвідували переселенців: привозили одяг, засоби гігієни — і так знайомилися. 

Коли в місті вже було понад 200 тисяч біженців, ми вирішили робити для них більше. Запровадили процес реєстрації і стали видавати гуманітарну допомогу в нашому центрі на Коперніка. Люди приходили, ми спілкувалися, і наші розмови переростали в близькі стосунки. 

Нам довелося першими вислуховувати страшні історії пережитого на війні. Разом плакали, обіймалися.

Жоден з наших волонтерів не був психологом: ми не були готові чути такі жахливі людські драми, кожен з нас пропускав ці історії через серце

Які розповіді вразили найбільше?

— Не можу забути, коли до нас за допомогою прийшла старша жінка з Краматорська, вона весь час плакала і розповіла, що її внука вбила ракета на Краматорському вокзалі, коли вони сідали на евакуаційний рейс до Львова. Росія запустила балістичні ракети по людях, які були на платформі та перед залом очікувань. Внук цієї жінки загинув, син — батько дитини — збожеволів, бо це сталося на його очах. Ця жінка постійно плакала, це було дуже важко. 

Ще одна сім'я — з Донецької області: батьки з двома малими дітьми евакуйовувалися власною машиною. Їхнє авто попало під ракетний удар: старша донечка померла в лікарні, син Михайлик вижив і переніс безліч операцій, жінка з чоловіком вижили. Вони досі живуть у Львові в модульному містечку. Хлопчика постійно треба возити на реабілітацію. 

Внутрішні переселенці у модульному містечку для біженців у Львові

Від жертв до рятівників: як пережите горе перетворюється на силу

— Є чимало історій про наших друзів. Я їх називаю друзями, бо це люди з біженців, які приходили до нас за гуманітаркою, а потім захотіли допомагати нам і самі стали волонтерити, — продовжує Іванна. — Вони вже три роки з нами: вислуховують таких самих переселенців, як вони. 

Наталя з Оріхова з Запорізької області, яка прийшла до нас і зі сльозами на очах розповіла, що побачила в чаті місцевих пабліків, що її будинок розбомблено. Тепер вона як волонтерка допомагає тим, у кого немає домівки. Адже розуміє, що таке втратити дім. 

До нашого центру приходило й чимало чоловіків. Пан Володимир із сином евакуювалися з Маріуполя. Володимир пережив катування російського полону: йому вибили всі зуби. В Маріуполі, у дворі будинку, загинула його матір, яку не вдалося поховати.

До війни він мав у Маріуполі успішний бізнес, а у Львові став бездомним. Попри це він приходив до нас і допомагав роздавати їжу іншим потребуючим

Під час війни волонтерство у Львові допомагає переселенцям жити і рухатись далі. Вони розуміють, що роблять щось корисне. Не сидять і не замикаються у своєму горі. Вони постійно нам говорять, що їм важливо відчувати себе потрібними, що їм це допомагає відновитися. 

Переселенки роздають бездомним їжу

От приходила до нас пані Наталя із Сіверськодонецька. Це окуповане росіянами місто. Наталя розповіла про сина, який повернувся з фронту: «Він у мене кожну ніч воює». Тобто не спить, мучиться безсонням, неспокійний.  Я їх запросила приходити до нас. Через якийсь час вона зізналась, що завдяки допомозі іншим почала усміхатися:

«Ми приїхали до Львова, бо в нас вже нічого не було, і тут знайшли новий сенс життя»

На жаль, не всі історії мають щасливий кінець. Ми стежимо за долями наших біженців. Немало людей, які евакуювалися до Львова в перші дні війни, потім повернулись у свої міста і загинули від російських ракет. 

До нас приходив хлопець Влад. Він евакуювався до Львова зі своєю старенькою бабусею з Харкова. Пізніше бабуся поїхала до доньки в Німеччину, а Влад залишився у Львові, знайшов тут роботу. Одного дня Влад поїхав на три дні у Харків — чимало харків'ян, які евакуювалися до Львова, їдуть час від часу в рідне місто, щоб подивитися, як виглядають їхні будинки чи квартири. І в той момент, коли Влад перебував у Харкові у своїй квартирі, стався приліт...

— Тобто драма внутрішніх переселенців ще й у тому, що вони прагнуть повернутися до своїх будинків у прифронтові міста... і там гинуть.

— Вони всі хочуть додому, їм дуже болить. Хочуть, навіть якщо їхні міста вже окуповані, але їхні будинки стоять. Кажуть: «Ви собі не уявляєте, як ми хочемо повернутися». 

Микола з Бердянська зізнається: 

— Сьогодні рівно три роки, як я зачинив фіртку свого дому. Не покидаю думки, що повернуся, відчиню цю фіртку і зрештою зайду в свій будинок

У нас було тоді 20 людей, і кожен плакав, бо відчув його слова, як власні. Люди хочуть повернутися бодай тому, що мали все, а тепер не мають. Кажуть: «Ми — безхатченки».

Дві Іванки: координаторка допомоги і бездомна

Кругообіг доброти

— Де зараз живуть у Львові внутрішні переселенці, яких селили у школах на початку війни? Яке житло вони знайшли за три роки? 

— Майже всі винаймають квартири. Але живуть у цих квартирах кілька сімей або кілька поколінь однієї родини, бо їм бракує грошей, щоб оплатити оренду й комунальні. Люди об'єднуються: наприклад, літні батьки, донька із зятем, сестри, брати і їхні діти. І часто чую, що вони сплять на підлозі в цих квартирах, бо в них немає грошей орендувати більше помешкання. 

Хоча вони здебільшого працюють, заробляють, а пенсіонери мають пенсії. Багатьом молодими людям вдається знайти роботу. Звичайно, це часто не та робота, яку вони виконували в своїх містах, робота не за фахом. Так, інженер чи вчитель можуть працювати прибиральником чи сторожем, або продавцем у супермаркеті. 

— Чим саме переселенці займаються у вашому центрі? Отримують допомогу і самі волонтерять?

— Люди приходили до нас, щоб отримати гуманітарну допомогу, пройти реєстрацію — і залишалися на чай і щирі розмови. Зараз ми їх запрошуємо допомагати нам в роботі з новими переселенцями, а також роздавати їжу для бідних і бездомних людей у Львові (це та робота, якою спільнота займалася до війни впродовж 20 років). Раз на тиждень ми готуємо гарячу їжу, фасуємо її в посуд і йдемо до парку роздавати безхатченкам. 

Ми дружимо з цими людьми вже десятки років, їх приходить кілька сотень, а тепер серед них також — чимало внутрішніх переселенців, які стають в одну чергу з львівськими бездомними, щоб поїсти. 

Люди без власних помешкань допомагають безхатькам. А ті переселенці, які мають роботу і якось влаштували своє життя, допомагають тим, кому пощастило менше

Особливо потребують помочі переселенці пенсійного віку, які мають проблеми зі здоров'ям і не можуть влаштуватися на роботу. 

А ще разом з нашими волонтерами з-поміж внутрішньо переміщених осіб ми їздимо відвідувати людей, які живуть у будинку для людей похилого віку. Там також заселили переселенців — з інвалідністю з прифронтових міст. 

— Як безхатченки переживають війну в Україні? 

— Гостро. Двоє з наших волонтерів, які працювали з бездомними, загинули на фронті. Юрій і Володимир пішли захищати Україну з перших днів повномасштабної війни. Коли загинув Юра, якому було лише 25, одна бездомна підійшла до мене і сказала: «Я сьогодні у взутті, яке мені Юра подарував». Юрій купував безхатченкам ліки й одяг. А коли на фронті загинув наш волонтер Володя, плакали старі з будинку для людей похилого віку. Він був для них, як онук, відвідував тих самотніх людей, допомагав їм. «Він був нашим сонцем», — казали вони.

Володимир і волонтерки центру з підопічними похилого віку

Безхатченки живуть своєю спільнотою вулиці, вони дружні й солідарні. Коли один з них був мобілізований (а безхатченків також мобілізують), інші приїхали до нього на військовий полігон, щоб передати смачного, підтримати. Зараз цей чоловік захищає Україну на Харківському напрямку.  

— Як бездомні реагують на те, що їм приносять допомогу люди, які самі втратили домівки і рятувались від бомбардувань?

— Вони чекають на зустріч з переселенцями, щоб розпитати їх про пережите. Львівські бездомні товаришують з нашою волонтеркою — переселенкою Людмилою з Попасної. Людмила — лікарка-кардіолог і допомагає їм професійною консультацією, а також готує для них. Зокрема, смачну випічку. 

Наші внутрішні переселенці не тільки приходять до центру, а також залучені у волонтерську роботу для фронту. Щотижня плетуть маскувальні сітки для нашої армії. 

Отакий кругообіг допомоги.

<frame>Спільнота Святого Егідія, мирянська міжнародна організація християн - католиків, яка працює у понад 80 країнах світу. Створена в Італії у 1968 році групою римських студентів. Засновником є професор Андреа Рікарді. Спільнота відома своїми миротворчими та гуманітарними місіями в Африці, на Балканах, в Україні. Головне волонтерське спрямування: допомога бездомним, біженцям, людям похилого віку та з інвалідністю.<frame>

Фотографії: спільнота Святого Егідія у Львові

20
хв

«Ми — безхатченки, але не самотні»: як переселенці, бездомні і волонтери рятують одне одного  

Ярина Матвіїв
марш опікунок, Варшава, домашні працівниці і працівники

Спільно організовані Асоціацією театральних педагогів та Комітетом домашніх працівниць і працівників «Робітничої ініціативи», два марші українських доглядальниць відбулися на вулицях Варшави 13 та 14 квітня.

— Ми хочемо кращих умов — від трудових договорів до відгулів. Коли я читаю вимоги заснованої 200 років тому першої в Польщі профспілки домашньої допомоги, вони практично такі ж, як і наші. Це свідчить про те, що мало що змінилося. Сьогодні ми працюємо або на сміттєвих контрактах, або взагалі без них. Не завжди ми винні в тому, що хтось не хоче дати нам трудовий договір — літні люди часто не мають сім'ї і через низьку пенсію не в змозі цього зробити. Ми хотіли би бачити соціальну програму, яка б підтримувала бідніших людей, наприклад, сплачуючи хоча б частину їхніх внесків. Це полегшило б їх фінансове становище і дало б їм можливість найняти доглядальницю, а нам — застрахуватися і користуватися медичним обслуговуванням у Національній службі охорони здоров'я. Звичайно, є й нечесні роботодавці, і з ними ми теж боремося. У нас були успіхи, тому що коли наша профспілка втручається, вони зазвичай роблять крок назад і виплачують заробітну плату. Це одна з багатьох причин приєднатися до нас«, — сказала Руслана Побережник, голова Комітету домашніх працівниць і працівників «Робітничої ініціативи».

Фото автора

Під час ходи з гучномовців лунали не лише пісні, написані опікунками у співпраці з художницею Маґдаленою Совул, але учасниці несли і мегафони, створені Мартою Романків, щоб присутні могли почути виступи тих опікунок, які не змогли прийти на марш.

— Ми опікуємося дітьми, людьми похилого віку, хворими, залежними. Наша праця є важливою, але досі невидимою і нерегульованою. Ми вимагаємо легальних умов праці, страхування, права на відпочинок. Ми також хочемо поваги до себе і до того, що ми робимо. Ми допомагаємо вашим близьким, а ви іноді ставитеся до нас, як до рабів. Ми вимагаємо гідного ставлення до себе і належної заробітної плати, адже зараз її часто не вистачає навіть на місяць, — говорила одна із них.

— Літня людина, яка живе на самоті, не змогла б функціонувати без нас. Їй часто потрібна допомога, щоб встати з ліжка, поїсти, одягнутися, не кажучи вже про прибирання, покупки чи інші справи

Завдяки нам вона не тільки може залишатися в своєму домі, але й отримує від нас багато тепла, підтримки і натхнення. Завдяки цьому її діти можуть нормально працювати. Це відповідальна і часом стресова робота, а іноді і психологічно важка, коли помирає людина, за якою ми доглядаємо. Це ще одна причина, чому нас повинні цінувати, — підкреслила одна з учасниць маршу. — Якби ми не вийшли на роботу навіть кілька днів поспіль, це, можливо, не було б кінцем світу, але створило б величезні проблеми для сім'ї, якій довелося б самій піклуватися про близьку людину, — додала інша учасниця.

— Мене дуже дратує, що існує така велика різниця між зарплатами польських і українських доглядальниць. Роботодавці дуже зацікавлені шукати останніх, бо платять їм набагато менше. Більшість польських жінок за такі ставки, які отримуємо ми, взагалі не погодилися б працювати добровільно. Це несправедливо. Ми хочемо базових прав, ми не вимагаємо невідомо чого... — лунало з гучномовців.

— Наша робота дійсно важка, часто вимагає вставати вночі, бути напоготові майже 24 години на добу. Ми віддаємо свій час іншим людям і нам бракує часу на відпочинок. А нам потрібно відпочивати, бо ми не машини. Тим часом, багато опікунок з України працюють без вихідних. Навіть на засідання нашого профспілкового комітету вони приходять на дві години, а потім одразу повертаються на роботу. Так більше не може тривати, — пояснювала одна з учасниць маршу.

Фото автора

Наприкінці другого маршу українських опікунок членкині профспілки передали петицію представникам Міністерства у справах сім'ї, праці та соціальної політики:

«Шановна пані міністерко,

ми звертаємося до вас як Комітет домашніх працівниць і працівників, що діє в межах Національної профспілкової робітничої ініціативи. Ми вже кілька років об'єднуємо людей, які працюють у секторі домашньої опіки. Наша робота є нестабільною, але часто невидимою, дуже важкою і нерегульованою. Саме тому ми заснували профспілку, і саме тому ми вимагаємо від уряду дій для покращення нашої ситуації.

Ми закликаємо до системних змін у сфері зайнятості осіб, які здійснюють догляд за людьми похилого віку. Наразі більшість з нас працює без контрактів, поза межами правового поля та системи соціального забезпечення. У секторі догляду за дітьми держава вже впровадила рішення для формалізації зайнятості, надаючи субсидії на внески та можливості для легального укладення контрактів. Діти розглядаються як надія суспільства, його майбутнє, тому держава прагне забезпечити їм найкраще. Але старість — це також майбутнє, наше спільне майбутнє. Ми закликаємо до

— створення чіткої правової бази для працевлаштування опікунок у приватних домогосподарствах;

— запровадження стимулів та можливостей для роботодавців укладати легальні контракти;

— надання опікункам доступу до системи страхування, пільг та правового захисту;

— інституційної підтримки для контролю за умовами праці та протидії насильству та експлуатації.

Ми більше не хочемо функціонувати в сірій зоні, невидимі, незахищені, змушені працювати в умовах незахищеності та насильства, перевтоми та страху, не маючи можливості забезпечити свої базові потреби.

З повагою,

Комітет домашніх працівниць і працівників Загальнопольської профспілкової «Робітничої ініціативи».

20
хв

«Без нас ваші домівки не функціонують»: марш українських опікунок у Варшаві

Єнджей Дудкевич

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Ексстратег НАТО Штефані Бабст: «Ми передбачили Донбас, Маріуполь і Чорне море — але нас не почули»

Ексклюзив
20
хв

Угода Трампа про надра: шанс чи пастка для України

Ексклюзив
20
хв

Тарифна війна Трампа: що означає нова політика США для світу та України

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress