Ексклюзив
20
хв

«Із 17 вчителів, які працювали у ліцеї, 9 пішли на співпрацю із росіянами», — історія освітянки Лариси Фесенко з Харківщини

Лариса Фесенко — директорка Лісностінківського ліцею, що на Куп’янщині. Через відмову співпрацювати із росіянами жінці довелося пережити 45 днів катівні. Її здали ж свої колеги, які погодилися організувати у ліцеї навчання за російською програмою

Наталія Жуковська

Лариса Фесенко. Фото: Марія Лінник

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Російський напад і окупація

Відчуття того, що щось має трапитися, у мене було за кілька тижнів до повномасштабного вторгнення. Хоча я й не вірила, що Росія нападе. Весь час заспокоювала своїх вчителів, що все буде добре. Хоча й застерігала, що за будь-яких непередбачуваних ситуацій, головне — не піддаватися паніці. 24 лютого, попри вибухи, я пішла на роботу — ліцей поруч із домом. Зателефонувала керівнику відділу освіти у місто Куп’янськ. Вона розпорядилася перевести дітей на дистанційне навчання. Того ж дня ми зібралися разом з вчителями, аби обговорити подальші наші дії. Але, на жаль, трапилося так, що вже за два дні місто Куп'янськ було окуповано. Росіяни одразу почали наводити свої порядки, зокрема, й формувати ворожу адміністрацію. До нас у село Лісна стінка, яке за 45 кілометрів від Куп'янська, вони прийшли не одразу.

Місцеві жителі всіляко намагалися завадити росіянам — демонтували таблички із назвами сіл, зафарбовували будь-які вказівники на їхньому шляху

Але однаково окупанти до нас потрапили. Щоправда, під кінець березня. Дистанційно ми навіть встигли закінчити навчальний рік, виписати дітям документи. Працювали до останнього. Та окупанти усіляко схиляли людей на співпрацю з Росією. Розповідали про нові правила ведення бізнесу, сплати податків. Звісно, що не лишили поза увагою й наш ліцей.   

Вчителі-зрадники

На початку червня 2022 року староста села приніс мені якусь записку, віддав чоловікові і хутко зник. У ній було написано, що я, як керівник закладу, мушу приїхати до міста Куп'янська, у відділ освіти, привезти списки працівників, які працюватимуть на Росію. За це вони отримають винагороду по 10 000 російських рублів. Також я повинна була привезти всю документацію, яка стосувалась навчального закладу. І все це мені треба було зробити вже наступного дня. Я одразу зібрала колектив і розповіла про ситуацію. Свою позицію окреслила чітко — на співпрацю із росіянами не піду — і всіх закликала так зробити. У той момент людей було не впізнати. Деякі дивились на мене розгублено, а у декого, як мені здалося, була радість в очах.

Я очікувала, що весь колектив скаже: «Лариса Володимирівна, не хвилюйтеся, ми з вами». Але побачила відчуження. Мені було боляче і образливо

Вони по одному заходили до мого кабінету і озвучували рішення. Із 17 вчителів, які працювали у ліцеї, 9 пішли на співпрацю із росіянами. Серед них вчителька, яка пропрацювала дуже багато років у ліцеї. Має грамоти від міністерства освіти і науки за патріотичне виховання дітей у закладі. Коли грав гімн України, у неї завжди сльози котилися по обличчю. Вона тримала руку на серці і вдавала з себе патріота. Але того дня, з порогу сказала: «Я піду на співпрацю». Я думала над тим, що керувало цими людьми при ухваленні такого рішення. Частина із них, звісно, повірили у те, що їм платитимуть величезні гроші. Дехто просто є пристосуванцями. Списки у відділ освіти я відвезла, однак документацію не віддала.  

ФСБ на порозі

Ті вчителі, які погодилися працювати на Росію, написали на мене наклеп у ворожу адміністрацію. Там йшлося про те, що у мене проукраїнська позиція, мені треба відрізати світло і потримати вниз головою, аби я подумала над своєю поведінкою. Через тиждень до мого будинку під'їхав чорний джип з буквою «Z». Із нього вийшли троє озброєних чоловіків. Представилися співробітниками ФСБ. Розмовляли російською: «У нас до вас великі претензії.  Ви що не розумієте, що Росія тут назавжди? України не буде. І нас дуже турбує ваша позиція». Я стояла перед ними і просто мовчала, не знала що говорити. Вони продовжували: «Це ж добре, що ми до вас приїхали, а можуть завітати інші, й ми не знаємо що з вами буде. Вам не страшно? Якщо ви нас так ненавидите, то чому не виїхали?». І тоді я заговорила: «А чому я мушу виїжджати? Я тут народилася, це моя земля, я — директор цього ліцею. А хто ви?». На що вони відповіли: «Ми радимо вам подумати. Сподіваємося, що ви зробите правильні висновки».

Коли вони поїхали  мені стало моторошно. Ми вже чули випадки, коли людей забирали «на підвал», вбивали

Наступні дні не раз староста села, який уже працював на РФ, намагався схилити мене до співпраці. Звісно, що свого рішення я не змінила. І за декілька днів до мого подвір’я під’їхала машина вже із шістьма озброєними чоловіками. Вони голосно закричали: «Це тут українка проживає?». Я кажу: «Так, тут». І мені одразу скрутили руки і затягнули у будинок. У цей час на обід із роботи прийшов мій чоловік, якраз дивився українські новини. Почувши це рашисти схопили його і витягли у коридор. Почали проводити обшук. Розкидали всі речі. Один боляче штовхнув мене автоматом у бік. Я закричала: «Вбивай мене тут. Я нікуди з вами не піду». А вони мені кажуть: «Якщо ми зараз знайдемо щось, що ви щось від нас приховуєте, — застрелимо». Я кажу: «Нічого не приховую. Ось лежать синьо-жовтні стрічки із дзвоника, підручники, шкільні ноутбуки, які не встигли забрати вчителі для дистанційного навчання».  

Вони вилучили всі мої телефони, забрали ноутбуки, знайшли багато української символіки. Сказали мені збиратися. Одягли мішок на голову, руки у кайданки і заштовхали всередину машини

Було спекотно, важко дихати. Мене везли близько двох годин. І так я опинилася у Куп’янському ізоляторі при поліції. Мене завели у невеличку кімнату, яка нагадувала душову, підлога була слизькою. Зняли мішок, кайданки і почали обшук. Це робила жінка у присутності охоронців. Вона зняла з мене бюстгальтер, витягла з нього  «кісточки». Забрали шнурки із взуття, на джинсах зняли булавку і відвели до камери.

Життя у камері розміром 2,5 на 1,5 

В ізоляторі було 14 камер. Жіноча — одна. У камері на двох я була шостою. Час від часу нас було 12-ро. Частину кімнати займав туалет зі зламаним бачком. Вікна майже не було. Серед жінок була волонтерка, керівниця громади у Куп'янському районі, фермерка, вчителька з Луганська. Спали на підлозі, бо нар було лише двоє. Нас жодного разу не виводили на вулицю. Дихати було нічим. Перші два дні я лягала на підлогу і шукала шпаринку, аби вдихнути повітря. Рашисти так з нас знущалися, що навіть закривали отвори, так звані, «кормушки» у дверях, звідкіля хоч трохи повітря заходило до камери.

Воду пили технічну, яка бігла з-під крана. Помитись було ніяк

Щоправда, у деяких дівчат, які довго сиділи, навіть мило було і туалетний папір. Вони ділилися з нами. Коли чоловік мій дізнався, де я, він мене знайшов. Стояв у кілометровій черзі для того, щоб у прийомний день передати мені передачку. Вже у камері мені розказали, що якщо потрібний туалетний папір, треба у контейнер з-під їжі, який з дому передали, класти його шматочок. Це як натяк про те, що мені треба. Якщо хотіли чай, то клали використаний чайний пакетик. Всі посилки ретельно перевіряли. Якщо це котлета, то вона була порізана 20 разів, булочка — розірвана. До того ж охоронці часто крали те, що нам передавали рідні. Наприклад, мій чоловік постійно передавав банани, але я їх отримала лише раз. Годували нас двічі на день. Посуду не було. Їли із пластикової тари із-під соленої риби. Зранку і ввечері — 2-3 ложки відвареної вермішелі і два шматочки хліба. Мені не дуже хотілося їсти. Найбільше мріяла, аби відпустили.  

Допити — намагання зламати

Найстрашніше було, як допитували людей. Нам у камерах було чути, як знущаються переважно із чоловіків. Допити росіяни проводили вночі. Люди кричали не своїм голосом. Пам’ятаю як били одного чоловіка, він кричав: «Я — українець, я однаково українець». А вони кажуть: «Зараз ми привеземо твою жінку й дитину сюди». І він почав просити, щоб вбили його і не чіпали родину.

У мене просто бігли сльози. Ми сиділи у камері і затикали вуха пальцями, аби того не чути

Мене теж водили на допити, але не били. Можливо, пощастило. Перший раз викликали на третій день після затримання. Напроти мене сиділо двоє у військовій формі. Перше, шо запитали, чи всі ключі від ліцею я віддала. На моє питання, як довго тут триматимуть, почула відповідь: «Можливо ви не вийдете звідси». Розмова була недовгою. Другий допит проводили у камері, де піддавали людей тортурам. Посередині стояв залізний стіл. На стінах і підлозі — сліди крові. Мені й того разу пощастило, бо у того хто проводив допит, задзвонив телефон. Його напарник теж майже одразу вибіг із кімнати. Мене відвели у камеру — й аж до звільнення жодного разу не викликали на допит. Чого не скажеш про інших дівчат. Одного разу до нас потрапила 25-річна жінка. Вона була бліда. Ми пропонували їй присісти. А вона каже: «Я не можу сісти. Подивіться, як мене побили». Зняла блузку, штани, а там жах. Її так побили, що вона могла лише стояти. Причому били жінки, які проводили допит.

На щастя, нам пощастило вижити. Бо в Ізюмі усіх, кого тримали в таких самих умовах як нас, розстріляли

Звільнення

Лариса Фесенко після звільнення із французькою журналісткою. Фото: приватний архів

Це було з 7 на 8 вересня 2022 року. За два дні до цього ракета влучила у приміщення, де перебували рашисти. Дуже багато було постраждалих. А ще нам було чути гуркіт техніки, як летіли гелікоптери. Ми з надією сподівалися, що то наші йдуть. Того дня нам не давали їсти. У нас залишилась булка з маком, яку мені якось передавав чоловік. Вона була запасним трофеєм на випадок відсутності їжі. На той момент нас було шестеро, і ми розділили булку на шість частин. Була ніч і дуже дивна тиша. Ми почули, як хтось стукає чи то у двері, чи у стіну. Згодом нам розказали, що хлопці із сусідньої камери змогли відбити решітки, й один з них проліз через те мале віконце угорі. Зайшов із головного входу, знайшов ключі і почав відкривати камери. Це було о першій годині ночі. З одного боку ми раділи, а з іншого — не розуміли, що відбувається. Думали, а раптом вийдемо з того відділку і нас розстріляють.

Всі кинулися до кімнати, де були речі ув’язнених. Вони лежали у підписаних пакетах. Я не могла знайти свої. Найбільше переживала за паспорт, адже як я без нього піду? І тут забігає Юля, з якою ми сиділи у камері, й тримає у руках мій документ. Коли вийшли на подвір’я, не знали, що робити далі. Нас було десятеро, разом пішли у напрямку церкви, яка була за 200 метрів від відділку поліції. Нам треба було десь заховатися, хоча б до ранку. Залізна висока брама була закрита. Я не знаю, звідки ми взяли сили, але всі перелазили через той паркан. Підійшли до сторожки.

Ми ж не могли представитися ув’язненими, які втекли. Тож вигадали історію, ніби ми біженці з Донбасу

Можливо охоронець справді повірив, а може пожалів. Він дозволив нам бути до 6-ї ранку. Навіть напоїв чаєм. Вже від самого ранку летіли ракети, навколо усе горіло. На перехресті стояли ворожі БТРи і перевіряли у перехожих документи. Я подумала, що все, кінець. Побачила автобус із водієм, якого знала. Заскочила всередину, ми рушили. Але майже одразу нам перегородив дорогу БТР, росіяни сказали, що виїзду із Куп’янська немає. Тож я вирішила йти пішки і знову натрапила на військових, які перевіряли документи. Я просто йшла і читала про себе молитву « Отче наш». У той момент вони були зайняті документами якогось чоловіка, я вирішила не зупинятися, а просто йти вперед. Мене дивом знову ніхто не зупинив.

Дійшовши до автобусної зупинки, я побачила жінку, яка махала мені руками. То була Анжела, з якою ми сиділи у камері. Вона з Куп'янська. Втікаючи тієї ж ночі, що й я, вона сховалася у своїй крамниці, а зранку вийшла до зупинки. Каже: «Я тобі допоможу». Якраз проїжджали старі жигулі, зі знаком «таксі». Ми зупинили машину, Анжела дістала гроші і каже водієві: «Відвезіть жінку до Лісної стінки». А він: «Та ви що, я лише по місту їзджу». І тут я помічаю, що знаю цього чоловіка. Кажу: «Миколо, відвези мене будь-ласка, додому». Він погодився хоч трішки підвезти, але зрештою завіз аж під саму хату. Була 7-ма година ранку. Чоловік порався по господарству. Варив суп, засмажка пахла на всю кухню. Коли він мене побачив — не повірив очам. Обійняв, нагодував. А я йому кажу: «Ти знаєш, за мною можуть прийти, бо я втекла». А він: «Ні, ні, ні, я тепер тебе нікому не віддам». 

На той момент рашисти ще були у селі. Але вже наступного дня наші війська звільнили село

Моя віра в Україну непохитна

За ті 45 діб в ізоляторі я схудла на 12 кілограмів. Я трималась, бо вірила в Україну, в нашу армію, у те, що Росія тут не надовго. Зараз я у російському розшуку — мовляв, нацистка, підтримую київський режим. Думаю, що це справа рук тих вчителів-зрадників та добродіїв-односельців, які досі хочуть мене знищити. Щодо зрадників, то є ті, хто досі живуть у селі, немов нічого й не сталося. Дехто виїхав у Харків і працює у приватному навчальному закладі. Одна вчителька втекла до Росії. Іншу, яка була директором ліцею при рашистах, взяли під варту лише у січні цього року. При тому, що доказів більш ніж достатньо.

Якщо брати до уваги наше село то більша частина мешканців є так званими «ждунами». На мене дивляться, як на білу ворону

Досі триває суд і над старостою села. Я не розумію, чому так повільно ведеться слідство. Зрадників треба покарати. Вони скільки горя зробили, скільки людей загинуло через них, скільки дітей психологічно постраждали. Зокрема, й через тиск та примус навчатися за російською програмою. Адже батьків залякували, погрожуючи відібрати дітей і позбавити батьківських прав.

Лариса разом із учнями. Фото: приватний архів

Зараз я повернулася до обов’язків директорки ліцею. Всіх зрадників я, звісно, звільнила. Навчання у нас дистанційне. Я оновила колектив. У нас працюють вчителі з усіх куточків України — із Києва, Краматорська, Дружківки, Сумщини. Звісно, що всі переживаємо, аби знову не опинитися в окупації. Бо навряд чи вдруге я вийду звідти живою. Мрію жити в Україні без зрадників. Дуже хочеться, аби тут жили справжні українці, готові за будь-яких обставин захищати свій рідний дім. Матимуть чітку і непохитну проукраїнську позицію.

Патріотизм — це не носити вишиванку чи махати синьо-жовтим прапором. Патріотизм — це бути українцем із середини, відчувати серцем
No items found.
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я.  У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
ігор фльорко майдан азов мілітарі кафе

Ігор Фльорко — один з п'яти «янголів Інститутської». Так українці назвали  п'ятьох сміливців, які 20 лютого 2014 року під час розстрілу майданівців під кулями снайперів рятували поранених на вулиці Інститутській у Києві. Після подій на Майдані всі вони пішли на фронт. 

Ігор Фльорко продовжує захищати Україну у бригаді «Азов», а також підтримує побратимів-ветеранів. Разом з бойовим товаришем він співзаснував у Львові мережу ветеранських кав'ярень «Кава Мілітарі». Місце зустрічі цивільних і ветеранів.

«Ми виносили поранених і вбитих на руках і на щитах»

Ярина Матвіїв: Ігорю, згадаймо події Революції гідності. Під час страшного розстрілу 20 лютого ви з товаришами виносили поранених під перехресним вогнем снайперів…

Ігор Фльорко: До Майдану ми були друзями, сусідами, студентами львівських вишів. Я, Андрій Седлер, Микола Притула, Павло Дьокін і Ігор Галушка — всі разом поїхали на Майдан. Разом пішли на Інститутську. Разом вижили. 

Янголи Інститутської: Ігор Галушка (18 років), Павло Дьокін (19 років), Микола Притула (20 років), Ігор Фльорко (18 років), Андрій Седлер (20 років). Фото: Сергій Бобра/Гал-інфо

Ми прийшли на Майдан вранці 19 лютого, коли вже горіла будівля Профспілки. В наш бік літали шумові гранати від ешелонів «Беркута», на які ніхто майже не зважав. 20 лютого близько 9 ранку прибігли хлопці й сказали, що з боку Жовтневого палацу на Інститутській «Беркут» відступає. Це здалося дуже дивним. 

Потім вже стало зрозуміло, що силовики спеціально відступали, щоб заманити найактивніших майданівців під перехресний вогонь снайперів. А тоді люди, які стояли на Майдані, побачили, що дорога порожня, барикада без силовиків — і стали заходити в цей квадрат смерті. Снайпери відкрили вогонь з кількох точок одночасно — з «Жовтневого», з готелю «Україна» та з Інститутської. Ми також пішли по Інститутській. Проти куль снайперів у нас було смішне екіпірування — хокейні наколінники, спортивні каски й один на всіх щит. Я один з усіх мав бронежилет. 

Під обстрілами активісти на Інститутській почали групуватися у так звані «черепашки». Це коли п’ять-шість людей, накритих саморобними щитами, потроху просуваються вперед. На наших очах через дорогу снайпери розстріляли першу таку «черепашку». Я побіг до них через дорогу, і ми з ще одним хлопцем відтягнули першого пораненого. Це був Сергій Трапезун, простий учитель хімії, і в нього були кульові поранення обох ніг. Дотепер ми дуже міцно дружимо з Сергієм. Його дружина Оксана Трапезун допомагає мені пригадати деталі подій того дня, про які я не пам'ятаю. 

Ігор Фльорко (у чорному) і Юрій Кравчук рятують пораненого Сергія Трапезуна. 20.02.2014, Київ. Скріншот з відео

Поранених і вбитих ми несли до готелю «Україна», де був медичний штаб. Вбитих клали на підлогу і накривали білою тканиною. У нас не було нош. Тому поранених виносили голіруч і на щитах майданівців, якими до того прикривались від куль. 

— Кажуть, ви тоді врятували багато людей. Скільки саме?

— Не знаю. Справа в тому, що я досі не можу згадати цей день до кінця.

Майже всі події тих кількох годин на Інститутській і після просто випали, витіснилися з моєї пам'яті

Якось через два роки після розстрілів я побачив фотографії, де видно, як допомагаю виносити пораненого в ногу Юрія Кравчука, який разом зі мною перед тим витягував Сергія Трапезуна. І от я дивлюсь на цю світлину і розумію, що не пам'ятаю цього — наче вперше бачу! 

Пам'ятаю, по один бік вулиці Інститутської була барикада, а по інший — метро «Хрещатик», якісь дерева, і там йшли хлопці, в яких стріляли. Мені здавалося, що якщо ти за деревом, то безпечніше. А коли перебігаєш дорогу — то тоді під прицілом. І перейти ту дорогу був для мене найбільш стресовий момент. Я повторював собі: «Тільки не зараз, тільки не зараз». Хоча багатьом ці дерева не допомогли…

Кожного двадцятого лютого я передивляюся відео тих подій, щоб згадати, як сильно воно болить

Це не ті больові відчуття, які потрібно забувати. Є деструктивні, які треба викреслити з пам'яті, а тут навпаки. Ти маєш пам'ятати, бо там був. Не забувати, яку ціну хлопці віддали за те, що ми маємо Україну зараз. Навіть за можливість боротись за неї.  

20.02.2014. Вулиця Інститутська в Києві. Скріншот з відео

— З вашої п'ятірки усі «янголи Інститутської» стали є воїнами ЗСУ?

— Так. Ігор Галушка пішов на війну одразу після Майдану, я та Микола Притула долучилися у 2015 році. Я закінчив навчання, а тоді вже поїхав в Київ і подав документи на вступ до полку «Азов». Ігор Галушка на фронті дістав важке поранення в голову, вчився заново ходити, пройшов всі етапи реабілітації, брав участь в «Іграх Нескорених» і зараз працює інструктором.

До повномасштабного вторгнення не були на фронті тільки Павло Дьокін і Андрій Седлер, а з 2022 долучились і вони. 

Якби повномаштабна війна сталася в 2014 році одразу після Майдану, у нас би не було шансів втримати Україну. Від АТО і до 2022 року ми мали можливість підготувати кадри до бойових дій. АТО на Донбасі виховало офіцерів, сержантів, солдатів. Ці роки ми використали з користю. 

Спочатку я воював у складі «Азову» на Маріупольському напрямку. Після вторгнення в 2022, коли в Маріуполь вже неможливо було доїхати через бомбардування, став артилеристом 80-ої десантно-штурмової бригади, з якою пройшов контрнаступ. А з 2023 року я знову в бригаді «Азов». 

— Ця легендарна фотографія, де ви безтурботно стоїте з пакетом чіпсів на тлі артилерії, яка б'є ворога, де була зроблена?

— На околицях Соледару в 2022 році в складі 80-ої бригади. Але це не фотографія, не постановка, це відео. Ми щодня знімали нашу роботу, якщо це було безпечно і там не було видно геолокації,  щоб показати, наскільки круто бути артилеристом, щоб інші вступали до лав ЗСУ. Ми хотіли донести, що українську армію не потрібно жаліти. Має бути повага, а не жаль. 

Ми постійно тоді ночували у різних посадках, і треба було мати із собою щось перекусити. У Бахмут тоді часто їздили на хот-доги — тоді ще працювали магазини, все було. 

Ігор Фльорко: «Якщо артилерист не бачить ворога наживо, значить, все йде за планом». Скріншот з відео

Бахмут у 2019 році був дуже гарним містечком, затишним і якимось нетиповим для Донбасу. А коли я там був вже у 2022 році, місто було повністю пусте, стояла гнітюча атмосфера.   

На тих територіях Донбасу, де війна почалася в 2014 році, люди були байдужі і звиклі до війни. Здебільшого вони не дивилися тобі в очі, не віталися. Ставлення до українського захисника там було від ворожого до байдужого. 

Якщо говорити про території Харківщини, які ми звільняли, то там вже люди були зовсім інші. Під час харківського контрнаступу вони раділи звільненю, підходили, дякували. Для них ми вже дійсно були захисниками. 

— Який спогад війни для вас найболючіший?

— До повномасштабного вторгнення — загибель товариша Дмитра Прогло з позивним «Круглий», а після — втрата товариша, військовослужбовця, львівського поета Юрія Руфа. Дві втрати, після яких було дуже важко прийти до тями.  

«Або ти в ЗСУ, або для ЗСУ»

— Ми знаходимось у кафе «Кава мілітарі», яке ви відкрили для підтримки ветеранів у Львові. На столі стоять розмальовані вази, зроблені з відстріляних гільз артилерії…

Це волонтерка й художниця Дарія з Рівного розмалювала.

Як народилась ідея відкрити «Кава мілітарі»?

— У 2017 році ми були на позиціях з хлопцями-добровольцями з «Правого сектору», вони не мали фінансового забезпечення, все робили своїми силами. Тобто працювали та воювали одночасно. Нам з товаришем Ростиславом Грицьківим захотілося зробити добру справу: позбирати їм амуніцію, якої в них було недостатньо. Бійці «Азову» отримували зарплату, тож ми назбирали по трьох батальйонах амуніцію і відвезли їм.

«Українську армію не потрібно жаліти. Має бути повага, а не жаль»

Допомагати побратимам нам сподобалося. Я запропонував Ростиславу за відкладені нами кошти купити автомобіль для цього підрозділу. А Ростислав слушно зауважив, що тоді це буде остання акція, яку ми зможемо для них зробити. І запропонував знайти можливість допомагати постійно. Треба було відкривати свій бізнес.

Ростик звернув увагу на кав'ярні Veterano Coffee — бізнес, який ще у вільному Маріуполі провадив Олексій Кельт, побратим з «Азову». Він відкрив у Маріуполі понад 10 кав'ярень за типом «кава навинос». Ми хотіли у нього купити франшизу, але її не було. Тож я стажувався по різних кав'ярнях у Маріуполі, щоб навчитися, як працює цей бізнес. 

Потім поїхав у Київ до Володимира Шевченка — це людина, яка в Україні заснувала Veterano Coffee. Я з ним познайомився, і тільки тому, що нас пов'язує військова справа, він витратив на мене весь день: вчив та розповідав, як воно все робиться. 

Тепер я буду допомагати іншим ветеранам опановувати основи бізнесу, якщо вони захочуть відкрити свою справу і займатися кавою

Далі я вже збирався виїхати за кордон, аби там заробити стартовий капітал для бізнесу, навіть документи вже були. Аж познайомився з хлопцями з Києва, які були зацікавлені відкрити кав'ярні у Львові. Так і вийшло. Першу кав'ярню у Львові ми відкрили по франшизі військових ветеранів з Києва. Працювали разом якийсь час, потім потисли один одному руки й далі пішли кожен своїм шляхом.

«Янгол Інститутської», артилерист НГУ «Азов» і співзасновник соціальної кав'ярні для ветеранів Ігор Фльорко

Кав'ярня закрилася після повномасштабного вторгнення, бо ветерани, які там працювали, пішли на війну. 

Влітку 2022 року ми відновили нашу кав'ярню в іншому місці Львова. Під час урочистого відкриття «Кава Мілітарі» кинули під ноги відвідувачам прапор Росії. Зараз у місті діють вже три наші кав'ярні.

— Яка філософія «Кава Мілітарі»? Зустріч ветеранів і цивільних за філіжанкою кави? 

— Так. А ще — ми б дуже хотіли стати прикладом для решти ветеранів, які воліють почати власну справу після війни.

Раз на місяць ми збираємо кошти від продажів кави й передаємо їх на різні підрозділи, долучаємося до інших зборів. Ми продавали листівки художниці Оленки Ліберті, яка зробила серію картин, присвячених подіям на «Азовсталі». Кошти з реалізації листівок пішли на закупівлю боксів першої необхідності для хлопців, які повертаються з полону. Також ми були спонсорами донації крові «Твоя кров рятує». Пригощали донорів крові кавою і смачною їжею. 

У мережі наших кав'ярень будуть продаватися книги військових. Зокрема, збірки віршів загиблого побратима й поета Юрія Руфа. Також у кав'ярні можна взяти сертифікати, щоб познайомитися з представниками ветеранського бізнесу у Львові.

— Як має відбуватися зустріч цивільних і ветеранів?

— Або ти в ЗСУ, або для ЗСУ. Якщо це зустріч ветерана й цивільного, військовий має бачити, що ти щось робиш для перемоги. От і все. Ти маєш бути в контексті того, що відбувається в країні. Ти маєш бути включеним у війну бодай дистанційно. Тому що хтось платить найвищу ціну, щоб ти мав тут спокій.  

Фотографії з приватного архіву

20
хв

«Янгол Інститутської» Ігор Фльорко: «Беркутівці спеціально відступили, щоб заманити майданівців під перехресний вогонь снайперів»

Ярина Матвіїв
ірина разін волонтерка з німеччини берлін

Цукерка в коробці

— До лютого 2022 року я ніколи не стикалась з волонтерством, — розповідає Sestry Ірина Разін. — У Берліні я вже 8 років. Переїхала разом з колишнім чоловіком-програмістом. Коли ми вирішили спробувати себе в іншій країні, чоловік пройшов безліч співбесід у фірмах по всьому світу, і Берлін відреагував найшвидше. Я приєдналась до нього за візою по возз’єднанню сім’ї. Ми були молоді, хотіли побачити світ, вивчити нові мови — це була для нас велика пригода.

— Якими були ваші перші кроки в чужій країні?

— Я — музикантка й художниця, професійно позиціонувала себе як оперна співачка, адже маю вищу освіту вокалістки. Ще до переїзду я стала шукати можливості: подавалась на навчання в різні академії, знайшла ком’юніті оперних співаків, викладача вокалу й концертмейстера. Їхала вже з чітким планом.

На сцені

— Чи скоро вдалося знайти роботу в новій країні?

— Це зайняло багато часу. Був навіть момент, коли я хотіла здатися, бо вкладала величезні зусилля й кошти, а результатів майже не було. Оперна професія дуже конкурентна. Я навчалась в академіях, продовжувала брати участь в конкурсах, брала уроки у викладачів і проходила численні прослуховування. Але навіть талановитим вокалістам тут не завжди щастить. 

Одного разу, під час навчання в Berlin Opera Academy, нам сказали: «Ви — як велика коробка цукерок, кожна з яких зроблена за особливим рецептом. Ручна робота, ексклюзив. Але агенти бачать перед собою безліч таких коробок. І обирають за настроєм, смаком, інколи — навмання. Тож пощастить не всім». 

— Як долали виклики?

— Просто продовжувала працювати. З часом мене стали запрошувати на виступи, хоча здебільшого це були неоплачувані, або погано оплачувані проєкти. Тоді я могла собі це дозволити завдяки фінансовій підтримці колишнього чоловіка. А згодом зʼявились непогані пропозиції від різних хорових колективів. Також я відкрила для себе другу професію — почала ілюструвати дитячі книжки й навчати живопису, що стало заробітком і важливою частиною мого життя.

— Чи були у вас моменти відчаю? Що стало поштовхом для трансформації співачки в ілюстраторку?

— Мені доводилось вчити німецьку, покращувати англійську, брати участь у прослуховуваннях. Але після численних відмов агентів, які позитивно відгукувались про мою техніку і гру, але нікуди не запрошували, у мене настала криза. Зрештою я просто замкнулася вдома. 

І саме в цей час до мене звернулась подруга, яка написала збірку віршів і хотіла видати її, але мала на ілюстратора лише 500 доларів. Мало хто з професійних художників погодився б на таку суму. Я завжди любила малювати, закінчила художню школу, тож вона спитала, чи не хочу я спробувати. У мене саме лежав графічний планшет — подарунок, яким я майже не користувалася. Я погодилась, і це стало для мене справжньою терапією.

Через рік книжка побачила світ, і я стала розвивати свій акаунт в Instagram, куди викладала ілюстрації. Вони були далекі від досконалості, однак, люди почали замовляти малюнки. 

Коли була пандемія ковіду і всі музичні контракти було скасовано, я взялася за навчання, вдосконалювала техніку ілюстрації й отримала ще більше замовлень. Відтоді проілюструвала кілька книжок, зокрема «Мама для Пеппі» німецької авторки Melanie Langhoff — дуже важливу для мене історію про всиновлення. Це неймовірно важлива тема, яка особисто для мене стає дедалі актуальнішою. Я сама мрію про усиновлення. 

У вересні минулого року ми розлучилися з чоловіком, і це стало для мене великою травмою. Ми не разом, але бажання мати дітей залишилось. А в Україні зараз багато малюків залишилися без батьків. Дитячі будинки переповнені, хоча, на жаль, усиновлення з-за кордону наразі закрите. Тож, можливо, перший крок — це повернення додому, а далі вже спроба здійснити цю мрію. 

Війна перевернула все

— А потім настав лютий 2022 року… 

— 24 лютого я прокинулася, коли світ вже кілька годин був у війні.

Відчуття холоду, яке з’явилося тоді, не полишало мене місяцями. Здавалось, я не відігріюсь ніколи

Війна перевернула все. Мій чоловік поїхав провідати батьків в Україну, хоча я його відмовляла. Він запевняв, що все буде добре. Я завжди давала йому максимум свободи, тому й цього разу не зупинила. Мені було дуже за нього тривожно. 

Зрештою він пішов на фронт. Мій колишній чоловік — доброволець і розвідник. Він був у Соледарі, супроводжував контрнаступ на Херсон, працював у Дніпрі й Запоріжжі. Наша перша зустріч під час війни відбулася за 100 кілометрів від фронту. Там я вперше почула тривогу. Ми були разом десять років, і я б чекала його вічно. Але він повернувся до напів цивільного життя й обрав жити без мене. 

— Може, він хотів, щоб ви повернулися в Україну?

— Ми говорили про це, йому це не потрібно.  Я не мала можливості повернутись в Україну одразу (квартира в кредит, коти, друзі-біженці, які на той момент жили у мене вдома, а зараз народили дитину), а далі все сталося дуже швидко. Мені навіть не дали можливості спробувати врятувати нашу сім’ю. 

— Що ви зробили, коли дізналися про війну в Україні?

— У мене була реакція «біжи» — не могла сидіти на місці. Знайомі писали: «Хапай українську символіку й біжи на демонстрації!» 

Я кинулась збирати речі, шукати зарядки й термоси. В метро бачила, як люди продовжували жити звичним життям: їхали на роботу, пили каву, сварилися через велосипеди. А я стояла і думала: «Вони ще не знають, що просто зараз бомблять столицю України».

Це розщеплення реальності страшенно руйнувало. Відчуття сорому стало постійним — ти п’єш каву і їси круасан, а в Україні люди сплять у метро

Коли демонстрації припинилися, я стала шукати нові способи допомогти Україні. Звернулася до Андрія Іліна, одного із активістів Берліну, оскільки отримувала від знайомих безліч повідомлень про допомогу: хтось міг дістати медикаменти, хтось шукав можливість передати зібрану гуманітарку… Андрій відповів: «Таких повідомлень у мене сотні. Те, що мені насправді потрібно — це помічник, аби всі їх опрацювати».

На підлозі за фіранками

— І ви почали працювати у волонтерському штабі?

— Так, я майже там жила, а моя квартира стала прихистком для біженців. Подруга з панічними атаками, люди, які шукали ночівлю по дорозі до місця постійного притулку — вони плакали, шукали підтримки. 

Коли до Берліна почали приїжджати біженці, я зрозуміла: треба бути сильною не тільки для себе, а й для них

У волонтерському штабі було важко — психологічний тиск, сльози, весь час кризи, через що багато волонтерів не витримували. Приходили й швидко зникали, залишалися одиниці.

— А хто були ці волонтери? Українці чи німці теж брали участь?

— 90% — українці. Спочатку штаб знаходився в університеті біля Бранденбурзьких воріт. Нам виділили перший поверх і підвал для сортування гуманітарки. Там зібралися всі активісти Берліну. Були організації, наприклад, «Ukraine Hilfe Berlin e.V.», які працювали ще з 2014 року. Вони допомагали дітям на сході України, проводили для них творчі воркшопи та збирали гуманітарну допомогу.

Після повномасштабного вторгнення все перетворилося на хаос. Структури не було. Вчора хтось відповідав за медицину, а сьогодні лежав удома з істерикою, бо не витримав. Мені просто віддали ноутбук і телефони: «Розгрібай повідомлення». Дзвінки не припинялися, інтернет ловив лише біля вікна. Я сиділа на підлозі за фіранками, їжі в штабі не було. 

Памʼятаю, як через 5-6 годин такої роботи із-за фіранок з’явилася рука — Андрій просто підсунув мені суп у пластиковому стаканчику, подивився, чи я жива, і зник

Спочатку допомагали й німці, але багато хто змушений був повернутись до своєї роботи — всі сподівалися, що війна скоро закінчиться. Зрештою невелика група волонтерів відділилась в окрему команду при церковному фонді Ukrainische Orthodoxe Kirchengemeinde e.V.

— Ви його створили чи доєдналися?

— Це фонд, заснований українською православною церквою в Берліні. В Німеччині будь-яка організація, навіть волонтерська, навіть церковна, має бути офіційно зареєстрована, мати бухгалтерію і постійно звітувати про свою діяльність. На заснування окремого фонду пішли б місяці, тому волонтери стали частиною Ukrainische Orthodoxe Kirchengemeinde e.V. Співпрацюємо дотепер. Усі в Берліні знають нас просто як «церкву». 

Оскільки людей було мало, у фонді мені довелось бути і секретарем, і бухгалтеркою, і дизайнером. Жменька людей, але ми стали справжньою сім’єю. Були моменти, коли здавалося, що ненавиділи одне одного, йшли з фонду та… поверталися. 

Багато команд, що зібрались тоді, в лютому 2022, припинили існування. А ми вижили

Волонтерство має давати віддачу

— Розкажіть про ваші благодійні проєкти.

— Ми запустили гастрономічний проєкт Küche UA Berlin з продажу української їжі за донати. Він існує вже другий рік. Нещодавно на фестивалі українського Різдва в Берліні зібрали шість тисяч євро, щоб купити меблі для притулку в Дніпрі, який опікується сімʼями, евакуйованими з прифронтових областей. 

Я не отримую соціальну допомогу, я не біженка, мені щороку потрібно доводити, що саме я роблю в цій країні. Тож суто волонтерити, як раніше, весь час я не можу. Після розлучення поготів. 

Але страшні зміни життя дозволили мені зосередитись і здійснити давню мрію — відкрити власний артпростір. 

Разом з тим з’явилося багато музичних проєктів. Один із важливих — «Stimmen der Ukraine» («Голоси України»). Його заснували німецькі актори Jan Uplegger та Mareile Metzner. Вони читають українських класиків у німецьких перекладах: Шевченка, Забужко, Жадана, Франка. А тріо українських вокалісток із супроводом фортепіано чи електрогітари, доповнюють виступ. Спочатку це був благодійний проєкт, а тепер Ян знайшов гранти, і на 2025 рік заплановано 15 виступів. 

— Німцям це цікаво?

— Дуже. Вони слухають не лише уривки з класики й музику, а й наші історії війни. Одна солістка евакуювалася під обстрілами з малою дитиною, інша — з племінником. Ці розповіді зачіпають німців за живе.

— Хто у вас займається написанням грантових заявок?

— У фонді немає такої людини, тож вирішила спробувати сама. Подала заявку на грант «Durсhstarten» для групи дітей-біженців, з якими працюю. Вони неймовірно талановиті, і хочеться дати їм більше — закупити матеріали, організувати виставку з їхніми рефлексіями про самоідентифікацію: хто вони зараз, коли інтегруються в німецьке суспільство? Також хочу розповідати про українську культуру — навіть про маловідомі речі, як-от чумацькі ікони на сушеній рибі. Важливо, щоб діти не тільки вивчали історію Німеччини, а й спілкувалися українською і створювали українське.

— Як ви справляєтеся з вигоранням?

— Я — тривожниця, а тривожники завжди надактивні. Інколи люди навіть питають: «Чи можна тебе якось трохи “вимкнути”?» Але навчилась нарешті балансувати, делегувати завдання, казати «ні». Після Українського різдвяного фестивалю отримала багато пропозицій: «Давайте тут організуємо, там проведемо…» Раніше б погодилася на все й вигоріла. Зараз аналізую: що це дасть фонду? Чи варто витрачати час і ресурси?

Волонтерство має приносити віддачу — збір донатів, нові контакти, розповіді про фонд. Я зрозуміла, що потрібно бути прагматичною і організованою, щоб не вигоріти й залишатися ефективною

— На ваші фестивалі та концерти приходить багато людей?

— Так, досить багато. Якщо говорити про останній захід — Фестиваль Українського Різдва — тут ми більше орієнтувалися на українців. Але центральною подією заходу я зробила виставку про українське Різдво двома мовами. У Німеччині є Adventszeit — час очікування Різдва, що триває близько місяця. Вони створюють особливу атмосферу: тиждень за тижнем запалюють свічки у вінку, відкривають віконця адвент-календаря, відвідують ярмарки. У нас же це було втрачено, хоча теж існувало.

Насправді в українських традиціях сезон зимових свят тривав з 4 грудня і до Водохреща, просто радянська влада зробила все, аби ми це забули

Я дослідила, зібрала матеріали і створила виставку, яка мала велику просвітницьку мету. Найбільше зацікавила вона саме німців: їм було цікаво дізнатися про наші традиції, знайти спільне й відмінне. Вони охоче брали участь у майстеркласах: робили різдвяні павуки, дідухи, вчилися петриківському розпису.

— Крутий проєкт, а які маєте ідеї на цей рік?

— Перший проєкт, на який я подала грант — «Коріння. Діти». Ще є музичний проєкт «Коріння», де я досліджую народні пісні як віддзеркалення історії. Для нього вибрала 10–14 пісень різних епох —- від Київської Русі до сьогодення. Кожну супроводжує коротке відео про її історичний контекст. Це буде театралізована музична постановка. Декорації та костюми вже готові, шукаємо кошти на звукорежисуру та логістику. Ми працюємо над цим із моєю подругою, яка підтримує всі мої творчі авантюри. 

Третій проєкт — дитяча книжка, присвячена вивченню і збереженню природи. Коли почалась пандемія ковіду, я багато гуляла берлінським парком. Спостерігала за дикими тваринами, встановила фотопастку, щоб вивчати їх уночі. У Німеччині це особливо цікаво: тут у парках живуть європейські косулі, єноти, лисиці, безліч птахів. Але сучасні діти майже не помічають природи, бо занурені в гаджети. Разом з тим звичайний похід у парк може стати справжньою пригодою, якщо знати, що і як шукати. Можна годинами відслідковувати бобрів, досліджувати сліди, збирати й ідентифіковувати пір’я… 

Ще я пишу книжку. Розповідаю про міфічного охоронця лісу — маленьке створіння, яке веде щоденник, вчить дітей спостерігати, захищати тварин, не смітити, правильно підгодовувати пташок. Хочу незабаром її завершити й запропонувати видавництвам. 

Після фестивалю українського Різдва готуємо також фестиваль українського Великодня. Після чого планую поїхати в Україну із заняттями для дітей з дитячих будинків. Тягне мене туди…

Фотографії з приватного архіву

20
хв

Волонтерка Ірина Разін: «Тривожники завжди надактивні. Інколи мене навіть питають: «Чи можна тебе якось “вимкнути”?»

Тетяна Виговська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Швидкий мир по-американськи. Чи переграє Трамп Путіна?

Ексклюзив
20
хв

Оборонна стратегія Європи: що зміниться

Ексклюзив
20
хв

«Русофобка на чолі Європи»: як естонка Кая Каллас стала гучним голосом Східної Європи у Брюсселі

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress