.avif)
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Ми зустрічаємося з Іриною Цілик на ранок після презентації її другого фільму «Я і Фелікс» на кінофестивалі «Ukraina!» у Варшаві. Стрічка є екранізацію роману її чоловіка, письменника Артема Чеха «Хто ти такий?» — про дорослішання хлопця Тимофія на фоні 90-х і його стосунки із дорослими, поламаними пострадянськими часам. Вже за лічені години стане відомо, що фільм отримав спеціальну відзнаку польського кінофестивалю.
Історія, яка, здавалось би, мала бути зрозумілою лише людям із подібним минулим, знайшла шанувальників і в інших країнах. Про це свідчить, зокрема, нагорода кінофестивалю Giffoni в Італії, країні, яка не знає, що таке Радянський Союз. Те ж саме можна сказати про дебют Ірини — документальну стрічку «Земля блакитна, ніби апельсин» про маму з чотирма дітьми, яка шість років жила у прифронтовій зоні Донбасу. Стрічка виборола понад 30 престижних міжнародних нагород, її презентації за кордоном тривають. Про злам в свідомості Заходу стосовно України, намагання за кордоном схилити українських митців до співпраці з російськими інтелектуалами, кризу української кіноіндустрії і особисті випробування під час цієї війни — про все це Ірина Цілик розповіла Sestry.
Анна Лодигіна: Останні роки ви багато подорожуєте міжнародними фестивалями, презентаціями, панельними дискусіями, бачитися з аудиторією різних країнах. Чи розуміють за кордоном, що Росія десятиліттями тримала нашу державу в терорі, вбивала людей, знищувала українську інтелігенцію, влаштовувала Голодомор?
Ірина Цілик: Принаймні зараз нам не потрібно більше пояснювати і доводити, що ми, українці, існуємо. Пам'ятаю поїздки на початку російського вторгнення у 2014-2015-х роках, це був зовсім інший рівень дискусії. Нам говорили про громадянську війну в Україні. Нашу державу сприймали як сателіт російського світу і його культури. За останні два роки я бачу величезний крок вперед, незалежно від окремих персоналій, які іноді розчаровують. Загалом складається враження, що з'явився жадібний інтерес до пізнання України.
Часто чую здивування різних іноземців, як же це вони пропустили існування такої цілої окремої європейської цікавої нації, яку тільки зараз починають відкривати для себе. Звісно, є й інші погляди та реакції. Часом зіштовхуюся зі зверхністю вестернерів, які все одно вважають, що знають щось про нас краще. Людям іноді не хочеться змінювати оптику, до якої вони звикли, і загалом визнавати те, що в чомусь могли помилятися. Зокрема, зачіпають спроби деяких представників цивілізованого світу навчити нас, «варварів», як поводитись, коли запрошують до співпраці з російськими інтелектуалами.
АЛ: Які аргументи вони, деякі представники цивілізованого світу, наводять у випадках, коли намагаються звести на одних панелях українців з росіянами?
ІЦ: Кажуть, що ми настільки зациклені і сфокусовані на власній трагедії, що не здатні вийти за рамки. Особливо це стосується старої Європи — німців, французів і так далі, яким здається, що певні уроки минулого дають їм право на розуміння ситуації. Або за цим стоїть великий страх. Вони вважають, що потрібно шукати зв'язки з будь-якими потенційними союзниками — і від цього можна тільки виграти. На думку Заходу, ми мали б будувати спільне об'єднання з російськими інтелектуалами, які є опозиційними до сьогоднішньої російської влади. Але, по-перше, не завжди ворог мого ворога є моїм другом і союзником. По-друге, наполегливі намагання звести нас докупи з російськими інтелектуалами є дуже завчасними. Розумію, що історичні аналогії не можуть бути цілком доречними, але уявімо 1943-1944-ті роки. Не було тенденції, щоб німецькі інтелектуали, опозиційні до нацистської Німеччини, зустрічалися на спільних круглих столах з євреями, поляками, українцями тощо. Якісь точкові моменти, можливо, і були. Але поле для великих обговорень і загалом будь-яких можливих діалогів виникло потім.
АЛ: Німці після закінчення Другої світової теж не одразу усвідомили, що відбулося. Хіба що наступне покоління…
ІЦ: Так, для повноцінних рефлексій потрібен час. Війна в Україні триває, Росія свою провину не визнала, ця рана відкрита. А нас намагаються зіштовхнути носами чимскоріш. Ці наполегливі заклики до діалогів і співпраці є навіть певною формою насильства.
АЛ: Водночас за останні півтора роки Росія лише примножувала свою присутність в культурному просторі за кордоном — на противагу нашій несистемності в цьому питанні. Українська влада ніби навпаки робить все, щоб завадити працювати культурному сектору. Можна згадати призначення на посаду голови Держкіно некомпетентної людини, яка немає жодного відношення до кіно (2 листопада кінематографісти закликали уряд звільнити керівництво Держкіно. — Ред.), тиск і намагання знищити «Довженко-Центр», мистецькі конкурси, в яких мільйони з бюджету йдуть на фільми соратника керівника ОП Андрія Єрмака — Артема Колюбаєва. Чому кіноспільнота не кричить про це гучно вголос? Чому не було реакції після нещодавнього розслідування Bihus.Info про Колюбаєва? Невже це всіх це влаштовує?
ІЦ: Кіноспільнота паралізована страхом втратити рештки можливостей. Мені це розбиває серце, особливо після всього, що ми пережили з часів Майдану, і усвідомлення, як важливо не бути безголосими. Адже коли ми мовчимо, то дозволяємо собі грати за правилами недостойних людей, які насправді не мусили б займати керівні позиції. Невеликої групи бунтівників, які не бояться озвучувати правду, які не бояться потрапляти в чорні списки, недостатньо. На жаль, я не бачу єдності кіноспільноти, але і не хочу сказати, що я, на відміну від колег, така смілива і точно знаю, як здолати цих драконів. Якщо ми не зможемо перемогти їх, значить ми заслуговуємо на таке майбутнє. Ситуація, яка склалась, говорить про нас як про спільноту — або все зайде в глухий кут, і ми певним чином самознищимося, або вийдемо на той рівень, де будемо здатні впливати на процеси.
АЛ: Як може змінитися ситуація зі зміною влади?
ІЦ: Ми значною мірою і маємо посприяти тому, щоб вона змінилась. Дуже важливо не ковтати незадоволення роками, тому що це — нездорові процеси. Ми, зрештою, самі себе заганяємо у пастку.
АЛ: Чи є у вас схематичне уявлення, що має відбутися, аби це сталось?
ІЦ: Маємо називати речі своїми іменами і в різних формах виступати проти диктатури несмаку, корупції, непрозорого проведення конкурсів тощо. Так багато наших колег зараз воюють на фронті, захищаючи свободу і демократичне майбутнє України, а ми тут ніяк не подолаємо внутрішні війни.
АЛ: Ще рік тому інформаційне поле було більш лояльним до українців. Що варто розповідати, на ваш погляд, щоб нас продовжували чути?
ІЦ: Ми маємо дослухатися до власної інтуїції, бути щирими, розповідати свої історії у формах, які здаються правильними. Досі чую за кордоном про те, які ми, українці, незбагненні. Але все це — процес і пошук, ми самі досі розбираємося з тим, хто ми є, куди прямуємо. Цілком зрозуміти це неможливо без знання того, ким ми були. Я, наприклад, тільки зараз з новою оптикою багато чого усвідомила про наших попередників, зокрема, інтелектуалів 20-го століття, які були такі ж молоді і класні, як ми, але перебували ще в гіршому становищі — замкнені в радянській пастці. Вони часом свідомо відстоювали своє, знаючи, що попереду лише репресії, тюрми, смерть. Скільки ж у цьому було сили, сміливості, виклику і самопожертви! У них було набагато менше вікно можливостей, ніж у нас. Сьогодні ми більш помітні для світу. І це — привілей. Нас чують, наші голоси присутні, ми повертаємо собі суб'єктність.
Однак ми теж втрачаємо сьогодні багато людей нашого покоління. Мої ровесники йдуть, не встигнувши розказати свої історії. Я досі не можу прийняти і усвідомити загибель письменниці Віки Амеліної. Вона зараз мала бути на резиденції в Парижі і працювати над книжкою про військові злочини Росії, опрацьовуючи свідчення різних жінок, які збирала. Ця книжка не буде дописана, я вже мовчу про життя самої Віки — мами підлітка, яскравої інтелектуалки. Вона одна з багатьох, кого вбила Росія. Нещодавно я розплакалася просто на сцені, коли мій колега Юрко Прохасько, перекладач, літературознавець і психотерапевт сказав про те, що ми маліємо — нас стає менше, і ми маємо більше берегти одне одного зараз.
АЛ: Чому тоді в такому світі, де переважна більшість розуміє, що Росія напала на Україну, у категорії «Найкращий документальний фільм» на «Оскарі» перемагає стрічка «Навальний». Хоча за нагороду у цій же категорії боровся фільм «Дім зі скалок» про дітей з притулку на Донбасі. Це кіно недостатньо гарне для Голлівуду? Чи команда фільму про Олексія Навального мала більше грошей на промо? Або це політичне рішення?
ІЦ: Говорячи про будь-які конкурси і оцінювання, ми ніколи не можемо говорити про об'єктивність. Це сукупність різних факторів і правил гри. «Оскар» — це насправді про велику політику і великі гроші. Я не візьмуся сказати, чому саме цей фільм переміг, але за ним однозначно стояли величезні можливості. Його промотували на тих рівнях, до яких більшість з нас не може навіть дотягнутися. Промоція була дуже агресивною. Команда навіть робила email-розсилку на різні університети з інформацією про можливість подивитись фільм і підтримати його.
Загалом західному світу складно прийняти ідею, що війна Росії проти України є не лише війною Путіна. Це означає визнання факту, що велика багатомільйонна країна, яка підтримує свого лідера, так глибоко отруєна пропагандою, що вже перетворилася на монстра. Це страшно, особливо, коли цей монстр виривається з-під контролю. Нещодавно у Люксембурзі до мене підійшов італієць зі словами підтримки Україні. Він сказав, що донедавна сама думка про ядерну зброю і можливість її використання його паралізувала від страху. Але зараз він зрозумів, що страх тільки годує зло. І це правда. Якщо ви не зупиняєте терористів тут, вони розправляють крила в іншому місці і піднімають голови.
АЛ: Чи змінився у вас підхід у вихованні дитини через війну? Наскільки воно патріотичне, враховуючи кількість зла навколо та ймовірність того, що у віці 18 років, син може піти в армію?
ІЦ: Моєму сину зараз 13 років, і за свій шлях материнства я прийшла до певних висновків. Зокрема, наполегливі спроби виховати щось у дитині викликають лише несприйняття та бажання відштовхнути ці намагання. Найкраще працює особистий приклад, спосіб життя батьків і їхнього оточення. Мені знадобилося багато років, аби усвідомити, що мій син захищається від різних ранішніх травматичних вражень і досвідів. Його спосіб — це маска цинізму і байдужості. Здавалося, що моя дитина, яка була дуже включена в політику, життя країни та ветеранів, з часом почала дистанціюватися і навіть знецінювати все показово. Довгий час мене це ранило, поки я не усвідомила, що насправді він просто переповнений усім, що відбувається навколо, і більше не може вбирати у себе. Це не означає, що він байдужий або неемпатичний. Трішки торкнися — і зрозумієш, що всередині у нього все геть інше, ніж він намагається демонструвати.
АЛ: Нещодавно ви писали у фейсбуці про те, що одна жінка після виступу вашого чоловіка, який двічі служив в ЗСУ, запитала поради, як їй будувати стосунки з власним чоловіком, який теж прийшов з війни, — вони втратили близькість і ніжність. Як, власне, цей шлях проходите ви з Артемом?
ІЦ: Для мене це окрема болісна тема. Я вже була в ролі жінки, до якої з війни повернувся незнайомець, і я не розуміла, як жити далі з ним, а він не розумів, як йому жити в мирному житті. Нам знадобилося багато часу, щоб знову побудувати спільне поле близькості. У нього була депресія. Відтак його випадково занесло в команду художників, яка створювала реквізит для різних проєктів. Мій чоловік уперше в житті працював руками, і, як не дивно, це його витягло.
Коли ж Артем вдруге пішов на війну, і ми знову опинилися в різних вимірах, то, по-перше, він для себе відкрив терапію, бо це насправді йому допомагає, а, по-друге, ми обидва працювали над тим, щоб не втрачати емоційний зв'язок. Це щоденна робота, коли постійно намагаєшся не вимикати потік обміну новинами про те, чим займаєтеся обоє. Також я використовувала усі можливі шанси приїхати до нього.
Коли я бачу, скільки родин розвалюється навіть у моєму колі, це розбиває серце. Розлучень буде ще більше. Водночас, можливо, і нові сім'ї утворяться на цих уламках. Так чи так, війни і будь-які інші потрясіння, на жаль, руйнують безліч родин. Це велика біда і велике випробування для всіх.
АЛ: Усе, що відбувається неможливо прийняти, але потрібно навчитись з цим жити. Ви для себе знайшли спосіб капсулізації болю?
ІЦ: Я не навчилася захищатися. Я дуже емоційна і емпатична, забагато всього пропускаю через себе, але інакше не вмію. Часом падаю у чорні ями і не можу з них вибратися. А потім, навпаки, так гостро відчуваю моменти щастя. І я собі, насправді, за це дуже вдячна, тому що бачу довкола себе людей, які втратили цю здатність, які лікуються від депресії, які не можуть більше почуватися хоч іноді щасливими. Я дуже боюся, що в мене це також кудись зникне.
Для себе прийняла думку про те, що ця війна буде завжди, і я не впевнена, що доживу до її правдивого фіналу. Якщо навіть закінчаться бойові дії, ця війна може повторитись, як це постійно відбувається з Росією. Левіафан хоче крові й повертається знову й знову. Щойно я усвідомила, що не тримаюся за ниточку примарної надії про «ще рік і все», мені стало легше.
АЛ: Мені здається, попри все, що відбувається навколо, ми все ж таки навчилися жити сьогоднішнім моментом.
ІЦ: Дуже важливо не ставити життя на паузу. Я це зрозуміла ще до повномасштабного вторгнення, коли знімала фільм «Земля блакитна, ніби апельсин» або коли їздила в Авдіївку. Тоді мене особливо вразили підлітки. За вікном звуки щоденних вибухів, а у них класичний балет, хіп-хоп, зйомки кіно, сміх, перші закоханості. Момент після війни може ніколи не настати, а життя відбувається сьогодні. Тому дуже важливо продовжувати бути живими. Потрібно над цим працювати, допомагати собі. Хоча психотерапевта, на жаль, не всі можуть собі дозволити.
АЛ: Ви багато разів представляли свої фільми за кордоном. Обидва — про українські реалії. Чи розуміють їх іноземці?
ІЦ: Мій перший фільм «Земля блакитна, ніби апельсин», здавалося б, про звичайну родину, яка живе у зовсім іншому для іноземців вимірі. Але, за великим рахунком, це історія про людей, які у складні часи попри всі обставини намагались не ставити життя на паузу і боролися за свою життєрадісність. Виявилось, ця історія універсальна для світу. Хоча ми всі дуже різні, але, врешті-решт, усі однаково хочемо спертися на такі базові речі, як родина, любов, мистецтво. Нещодавно я показувала фільм у Мексиці, мене дуже вразила колективна емпатія. Велика зала, дуже емоційні відгуки, заплакані сеньйори. Це завжди зворушує. Думаєш: де ми, а де вони? Та насправді їм теж близька історія про святкування життя, повагу до смерті. Мексиканська культура уся про це.
Думала, що другий фільм «Я і Фелікс» більше відгукнеться людям зі схожим минулим, як у нас — тим, хто пам’ятає пострадянські хиткі часи. Тому для мене було великою несподіванкою, коли ми отримали спеціальну нагороду італійського кінофестивалю Giffoni у категорії Generator +16. Це найбільший європейський кінофестиваль для дітей та підлітків. І оцінює фільми не професійне журі, а 600 італійських підлітків. Тобто вони змогли порівняти себе з українським хлопцем із 90-х. Для мене це було великим сюрпризом.
АЛ: Що ви можете порекомендувати до перегляду з українських фільмів, з того, що дивились останнім часом?
ІЦ: Я хочу просто закликати дивитись українське кіно. Дистриб'ютори кажуть, що за останні два роки попит на українське кіно виріс — і люди охоче ходять на вітчизняні прем'єри. Особисто мене це дуже надихає. Зараз є що подивитися загалом. Нещодавно був у прокаті документальний фільм «20 днів в Маріуполі» Мстислава Чернова. Для когось перегляд такої стрічки поки ще є неможливим досвідом, але особисто мені було важливо її подивитися. Це такий унікальний документ того, що відбулося. Фільм зафіксував страшні події, дивитися його дуже боляче, але водночас він наповнив мене якоюсь дивною силою від усвідомлення, що ці злочини Росії були зафіксовані, а не лишилися назавжди невидимими, як безліч білих плям і сліпих зон минулого життя наших предків
Журналістка і дослідниця. Авторка проєкту про видатних постатей української культури Back to the Roots — телевізійної програми на телеканалі TVP World у Польщі та в соцмережах. Працювала шефредакторкою онлайн-версії журналу ELLE-Україна, випусковою редакторкою проєкту «Донбас.Реалії» на Радіо Свобода, редакторкою новин і журналісткою на 5 каналі.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.jpeg)
