Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Де жити українським біженцям, які потребують підтримки, після відміни пільги 40+ у Польщі?
1 липня 2024 року в Польщі набувають чинності зміни до спецзакону про тимчасовий захист українців. Вони зокрема передбачають скасування фінансової підтримки 40+ — компенсації за надання прихистку біженцям фізичними особами. Що ж робити тим українцям, які все ще потребують допомоги (жінки з дітьми до 3 років, пенсіонери, люди з інвалідністю тощо)? Публікуємо список контактів, за якими можна звернутися у кожному воєводстві
Більшість українців у Польщі працюють та самостійно сплачують оренду житла. Але є відсоток тих, хто потребує допомоги. Фото: Shutterstock
No items found.
Згідно з новими правилами, з 1 липня 2024 року більше не буде виплачуватися грошова компенсація фізичним особам, які прихистили українських переселенців. Разом з тим громадяни України, які все ще потребують підтримки, можуть звернутися до місцевого воєводи, який підшукає їм місце в колективному закладі розміщення.
Номери телефонів гарячих ліній при воєводських управліннях для осіб, які шукають житло:
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Цей фестиваль називають молодшим братом Октоберфесту і його дуже люблять самі німці. Історія Cannstatter Volksfest почалася в 1818 році, коли король і королева Вюртемберг вирішили влаштувати свято для свого народу після важких років чуми. За своїми масштабами цей фестиваль менший за Мюнхенський: замість 6 млн осіб його відвідують 3 млн, пивоварень чотири замість шести, натомість нижчі ціни й атмосфера — як вдома.
Для гостей є атракціони й ринок. На церемонії відкриття мер відкорковує перше барило пива, а через два тижні на закритті фестивалю можна побачити барвисті феєрверки. Кульмінацією свята вважається великий парад та гонка на повітряних кулях.
Це один з найстаріших і найбільших пивних фестивалів у Німеччині, який проводиться з 1035 року. Крім пива у величезних наметах, баварських сосисок та інших закусок, на ямарці продають вироби зі шкіри, прикраси та посуд ручної роботи, розписні пряники, іграшки та ще багато товарів. Конкурси краси, ігри, каруселі, концерти, феєрверки, ралі в стилі ретро, танці, театралізовані вистави — все це чекає на вас на цьому фестивалі. Також тут проходить великий парад і маскарад. Якщо хочете поринути в атмосферу німецьких веселощів, краще підготувати для себе костюм.
Навесні на батьківщині Октоберфесту відбувається фестиваль міцного пива Штаркбірцайт. Триває захід кілька тижнів, і якщо хочете заощадити, то бронювати житло краще починати за кілька місяців. За місцевою легендою, з'явилося це свято в 1627 році, а заснували його ченці. Напередодні Великого посту вони варили дуже міцне та поживне пиво для того, щоб витримати майбутні 40 днів посту. З 1780 року з дозволу герцога Карла Теодора це пиво дозволили продавати й простим людям.
Пивовар Франц Ксав'єр Цахерль згодом викупив чернечу броварню. Пиво стало продаватися під назвою Salvator і мало величезний попит у місцевих. Міцність напою становила 7,5%, і саме таке пиво продається на Штаркбірцайте. Але крім нього гостям пропонують чимало іншого.
Основні локації фестивалю — пивні таких великих мюнхенських пивоварень, як Paulaner, Löwenbräu та Augustiner. До того ж серцем фесту найчастіше стає пивна Paulaner am Nockherberg — «нащадок» тієї самої чернечої броварні, де здавна варять Salvator. Фестивальний майданчик цього пивного свята вміщує до 2500 осіб. Все супроводжується музикою від місцевого оркестру, а на закуску до пива подаються традиційні страви баварської кухні.
Можна заздалегідь спланувати літню європейську відпустку та відвідати пивний фестиваль у Кюльмбаху. Повірте, там є що подивитися! У середні віки кожен мешканець цього міста був спадковим пивоваром, адже пиво в цій місцевості почали варити ще багато століть тому. Сьогодні тут працюють кілька заводів та приватних пивоварень, які тримають у секреті свої рецепти. Щороку до свята вони створюють щонайменше 3 нові сорти пива.
Фестиваль відкриває церемонія на міській площі перед ратушею, де під гучну музику люди танцюють на вулицях та дегустують пиво своїх улюблених сортів. Проходять майстер-класи, дегустація традиційних німецьких закусок. Кульмбахська пивна культура — одна з найдавніших у світі. Три місцеві пивні заводи виробляють більшу кількість пива на душу населення в Німеччині, ніж будь-яке інше місто.
Спочатку свято замислювалося як масштабний автопробіг, але згодом фестиваль поступово перетворився на пивний фестиваль у таємничій атмосфері. Тепер у Баварському лісі можна не лише віддати честь мистецтву місцевих пивоварів, а й помилуватися фонтанами, покататися на гондолах, взяти участь у конкурсах.
На ціх вихідних свій Октоберфест пройде у Варшаві. Тут пануватиме баварська атмосфера, а головним пивним партнером свята стане Paulaner. Пиво цього бренду можна купити на всіх фудкортах Електровні. Очікуються страви німецької кухні, живий виступ гурту Silesian Tyrol Band та атмосфера справжнього Октоберфесту. Центральним елементом свята буде великий пивний намет, прикрашений в Баварському стилі. Людей очікується дуже багато, тож рекомендуємо приходити на свято заздалегідь.
Що потрібно знати, якщо зібрався на пивний фестиваль?
• Костюми на свято не обов'язкові, але в них веселіше • Місця в наметах краще забронювати заздалегідь • Пивні фестивалі проводяться у кожній землі Німеччини, тому краще стежити за розкладом в інтернеті. Для цього достатньо ввести в Google Bierfest + назву обраної землі чи міста • Більшість пивних фестивалів мають родинні дні, коли можна приходити з неповнолітніми дітьми. Як правило, це будні. А ось візочки брати із собою не можна •Німецький пивний фестиваль замислювався не для того, щоб напиватися, а для того, щоб познайомитися з традиціями Німеччини, скуштувати нові сорти пива від місцевих пивоварів, весело поспілкуватися та смачно поїсти. На жаль, з роками на кожному такому заході дедалі більше нетверезих, тому рекомендуємо стежити за безпекою.
У столиці Польщі учні 1-7 класів школи мають можливість користуватися громадським транспортом безкоштовно, але для цього потрібно оформити учнівський квиток (karta ucznia). Це іменний пластиковий документ, що підтверджує право школяра на безкоштовний проїзд у першій та другій білетних зонах міського громадського транспорту, автобусах передмістя, на поїздах Kolei Mazowieckich та Варшавських приміських ліній (Warszawska Kolej Dojazdow) на період навчання, але не довше восьми років. Термін дії картки 4 роки, за необхідністю її можна продовжити.
Оформити karta ucznia та їздити безкоштовно Варшавською агломерацією можна:
• довідка зі школи із зазначенням місця проживання учня
• паспорт чи інший документ, що підтверджує особу
Бланк-заяву на оформлення картки знайдете за посиланням.
Адреси Центрів обслуговування пасажирів, де можна оформити заявку, за посиланням.
Через чотири роки можна безкоштовно замінити карту на нову, але для цього обов'язково потрібно повернути старий документ. Якщо картку втрачено, за її відновлення потрібно сплатити комісію.
Краків
У Кракові діти також можуть користуватись громадським транспортом безкоштовно. Однак це стосується лише учнів початкових класів протягом навчального року. Для проїзду достатньо показати шкільну легітимацію, що діє з вересня до кінця червня.
Люблін
На безкоштовний проїзд тут мають право:
•діти до 7 років
•діти з інвалідністю віком до 26 років
•учні початкових державних або приватних шкіл, а також учні художніх міських шкіл
Спеціальну карту проїзду оформляти не потрібно — достатньо показати документ, який підтверджує статус.
Щецин
У цьому місті поблизу Німеччини скористатися безкоштовним проїздом можуть:
• учні початкової школи до 8 років
• діти та підлітки з обмеженими можливостями до 16 років
• діти, які відвідують дитячий садок
• учні початкових, середніх та художніх шкіл
Для підтвердження також достатньо мати легітимацію або посвідчення інвалідності.
Ґданськ
Тут право на безкоштовний проїзд належить дітям до 4 років, дітям від 4 до 7 років з карткою мешканця Ґданська (Gdańska Karta Mieszkańca), дітям з інвалідністю до 16 років, учням початкових та середніх шкіл. Щоб здійснювати поїздки, достатньо мати із собою документ, що підтверджує один із зазначених статусів.
А, мабуть, найцікавіша ситуація з безкоштовним проїздом для школярів склалася у місті Бидгощ (Bydgoszcz). Право на нього мають лише школярі, що отримують стипендію від мера. При собі слід мати оригінальний документ про призначення стипендії.
Суперлюди, супери — так називають своїх пацієнтів у реабілітаційному центрі Superhumans. Це сучасна клініка протезування, реабілітації, реконструктивної хірургії та психологічної підтримки постраждалих військових і цивільних. Усі послуги для пацієнтів безкоштовні. Заклад працює на кошти благодійників. Зокрема, й українських. Sestry поговорили з CEO Superhumans Centre Ольгою Руднєвою про потужності закладу, виклики сьогодення та перспективи розвитку протезування й реконструкції в Україні.
У нас немає проблем. У нас є виклики
Наталія Жуковська: Ольго, центр Superhumans може обслуговувати 70 людей щомісяця. Як справляєтесь з тим напливом пацієнтів, який є сьогодні?
Ольга Руднєва: За нашим планом, у нас щомысяця мало бути 50 пацієнтів на протезування, реабілітацію і психологічну підтримку. Але ми розуміємо, що черга доволі велика і вона не зменшується. У нас зараз в листі очікування — 800 пацієнтів. Відповідно, ми збільшили щомісячну кількість до 70.
Думаю, що ми змогли б взяти і 100 пацієнтів, але було б важко фінансово. Адже це доволі дорога історія
Наприклад, пів сотні пацієнтів обходяться у мільйон доларів лише у компонентах протезування. І це за умови, якщо ми всіх протезуватимемо базовими механічними протезами. А у нас багато людей отримують міоелектричні руки та електронні коліна. Це обходиться у рази дорожче. Також у нас вже працює палатний фонд у відділенні реконструктивної хірургії. Ми робимо реконструкції обличчя. Це доволі складні втручання, які тривають по 15 годин, з пересадкою клаптів — комплекс тканин, який складається зі шкіри, м’язової частини, фрагменту кістки з обов’язковим збереженням судин. Відновлення доволі повільне, бо це пацієнти зі складними випадками. Також ми робимо операції з відновлення слуху. Нещодавно почали робити очі — йдеться про очні імпланти. І є пацієнти, яким ми робимо реампутації. Це люди, які мають ускладнення, пов'язані з уламками, які виходять, або остеофіти, нефроми. Відповідно, ще можна додати 45-50 пацієнтів щомісяця. Тобто загалом одночасно у Superhumans маємо 100-110 пацієнтів щомісяця.
А хто допомагаєфінансово Superhumans?
Ми взагалі не використовуємо державні гроші. Така стратегія і філософія була від початку. Ми вважаємо, що держава повинна витрачати гроші на оборону, а на гуманітарні проєкти є можливість залучати додаткові ресурси з боку донорів.
Наш найбільший донор — це американський філантроп Говард Баффетт, який закрив протезування п'ятисот людей на рік
А це для нас доволі серйозна підтримка. Також ми фандрейзимо. У нас доволі широке коло донорів — як з України, так і з усього світу. Ми постійно працюємо над залученням додаткових ресурсів на різні напрямки — на психологічну підтримку, протезування, реконструктивну хірургію.
З якими трьома найбільшими проблемами стикається на сьогодні центр Superhumans?
У нас немає проблем. Є виклики, які ми вирішуємо. Їх можна сортувати за напрямками. Люди — це великий виклик. Нам потрібні спеціалісти високої якості. Командна робота — це теж виклик, бо українські лікарі не звикли працювати в команді. І наші пацієнти є частиною цієї команди. Ще один з викликів — безбар’єрність всієї України. Бо наш пацієнт йде від нас, де все ідеально, а потім потрапляє у реальний світ. І якщо там є складнощі з інтеграцією, пересуванням, то це загрожує його психологічному стану, і з часом він може знову до нас повернутися.
А ми не хочемо, щоб пацієнти поверталися до нас на психологічну реабілітацію. Нам важливо, щоб вони максимально швидко інтегрувалися у цивільне життя
Виклики — це масштаб моделі Superhumans по всій Україні. Наступні два центри мають зʼявитися в Одесі і Дніпрі. Якщо говорити про суто медичні виклики — це складні випадки ампутацій, з якими ми працюємо. Це інфекційний контроль, бо насправді наші пацієнти приходять до нас з великою кількістю інфекцій. До того, як потрапити до нас, вони бувають у 6-7 лікарнях і на якомусь етапі евакуації можуть щось підхопити. Чимало мінно-вибухових травм з безліччю ускладнень. Викликів багато, але вони не є невирішальними.
Ви проти, щоб українці протезувались за кордоном. Чому?
Ми маємо вибудувати свою власну експертизу в Україні і підготувати наших фахівців для того, щоб бути незалежними від медичної допомоги Заходу. Вона не триватиме вічно. На жаль, на сьогодні маємо багато ампутацій верхніх кінцівок, подвійних та потрійних ампутацій, з якими складно працювати. Однак, навіщо віддавати наших найскладніших пацієнтів за кордон? Аби навчалися їхні фахівці?
У нас є все для того, щоб повністю забезпечити протезування наших людей тут, в Україні
По-друге — протезист і пацієнт пов’язані на все життя. Зміна ваги, зміна запиту пацієнта щодо протезу. Його треба підкрутити, відправити на обслуговування. В Україні зробити це простіше. Повертатися за кордон — дуже витратно. Навряд чи людина зможе зібрати гроші для того, щоб переробити собі, наприклад, культеприймач або щось перепрограмувати у коліні. Відповідно, переважна більшість людей, які були запротезовані за кордоном, з часом перепротизуються в Україні. Ну, і третій фактор — мовний бар'єр. У нас доволі багато пацієнтів, які отримали класні протези за кордоном, приїжджають на реабілітацію в Україну, бо там не отримували психологічної підтримки саме через незнання іноземної мови або не було достатньої реабілітації. Відповідно, ось ці всі моменти говорять про неефективність протезування за кордоном. Тож, ми повинні робити все для того, аби надавати ці всі послуги на місці.
Як ви особисто оцінюєте рівень протезування в Україні? Які зміни відбулися за останні роки?
У нас рівень протезування доволі високий. Закордонні фахівці, які раніше їздили нас вчити, вже кажуть: «Нам немає чому вас навчати. Ми маємо їздити вчитися до вас». Бо кількість складних випадків, які ми бачили за рік в Україні та в Superhumans, — це всі випадки, які бачив Волтер Рід (американський військовий шпиталь. — Авт.) за всю історію роботи з протезування ветеранів у США. Відповідно, у нас той досвід вже є. Наші протезисти навчаються постійно, мають практичні навички. І це не лише стосується Superhumans. У нас в Україні взагалі є доволі багато потужних фахівців.
Єдине — нам бракує протезистів верхніх кінцівок. Ми постійно запрошуємо іноземців, аби вони приїжджали і допомагали нам протезувати пацієнтів
Але загалом досвід в України є, протезисти є. Просто їх має бути більше. І зараз ми їх навчаємо, зокрема, у Львівській політехніці йде навчання на нашій базі та на базі UNBROKEN. Тобто ці люди вже незабаром з'являться на ринку і будуть доволі високої кваліфікації.
Реконструктивна хірургія — це дорого і складно
На війні люди втрачають не лише кінцівки, а й отримують травми обличчя. Наприкінці лютого у центрі Superhumans почало працювати відділення реконструктивної хірургії. Наскільки розвинений в Україні цей напрямок?
У нас робиться доволі велика кількість реконструкцій обличчя і оперативних втручань. Але є проблема, що їх роблять переважно лікарі, які працюють із щелепно-лицевою травмою, а потрібні загальні хірурги. Бо йдеться про імпланти, пересадки шматків шкіри з різних частин тіла на обличчя. Разом з Міністерством охорони здоров'я ми розпочали реформу навчання і підготовку таких спеціалістів. Тут нам дійсно бракує досвіду. Але й по світу шкіл, де б навчали таких спеціалістів, небагато. У цьому напрямку МОЗ України та ми співпрацюємо із Францією. До того ж ми маємо підготувати людей, які б розумілися в нагляді в післяопераційній період. Бо людина після таких операцій потребуватиме довготривалого відновлення й особливого догляду, який би зменшив відторгнення, інфікування і ускладнення.
Чи вистачає спеціалістів, які працюють в реконструктивній хірургії обличчя? Де ви шукаєте лікарів?
Сьогодні у нас оперують спільні команди — українські фахівці разом з французькими або з чеськими колегами. Кожен випадок описується, транслюється в прямому ефірі з операційної і обговорюється з фахівцями. Кожна операція описується як кейс і видається на ринок, аби інші хірурги могли подивитися й поставити запитання. Також є американські і канадські місії, які приїжджають і допомагають з реконструктивною хірургією обличчя. Завдяки започаткованому Першою леді міжнародному медичному партнерству, ми отримали доступ до найкращих хірургів у світі.
У нашій команді лікарів були й ті, які зробили першу у світі операцію з пересадки обличчя
Їм цікаві наші складні кейси, а нам потрібний їхній досвід. До того ж, реконструктивна хірургія — це дорого, бо самі імпланти дорогі.
Люди з травмами обличчя — доволі складні пацієнти з точки зору не тільки фізичного, а й психологічного відновлення. Чи працюють із ними психологи? Чи вистачає їх?
Зустріч з психологом та оцінка психологічного стану — це перший крок пацієнта у центрі. Незалежно із чим поступає до нас людина — перша його зустріч із психологом, який оцінює її психологічний стан. Психолог — це людина, яка супроводжує пацієнта впродовж всього періоду. Доволі складно для пацієнта пройти період відновлення впродовж іноді 3-5 років. Допоки людина не буде задоволена результатом, має бути поруч психолог, який супроводжуватиме всі ці інтервенції.
Ми б не починали послугу, якщо б в нас не вистачало таких спеціалістів
Це не та історія, коли у процесі можемо з'ясувати, що нам не вистачає, наприклад, трьох фахівців. Вони не готуються за одну ніч. Відповідно від самого початку ми формуємо команду. До прикладу, центр Superhumans в Одесі стартує у лютому, але набір команди і підготовка починається у вересні. У Дніпрі центр має розпочати роботу у вересні 2025 року, але команди вже почали готуватися зараз. Тобто це доволі тривалий період підготовки команди до запуску центру або нової послуги.
Працюємо з кожним донором і пояснюємо, куди підуть його гроші
Під час своїх закордонних відряджень ви постійно закликаєте захід активніше включатися до підтримки України. Яку саме допомогу та підтримку ви б хотіли побачити від них найближчим часом?
Ми завжди просимо зброю. Це допоможе нам скоріше закінчити війну. Розуміємо, що чим скоріше це станеться, тим менше у нас буде роботи. Також просимо підтримки гуманітарних проєктів. Насамперед освіти і охорони здоров’я. Нам здається, що ці два напрямки доволі важливі для того, щоб країна могла функціонувати після перемоги. Відповідно ми постійно закликаємо іноземних донорів звертати на них увагу і підтримувати нас. Те, чи нас почують, залежить лише від нас. Від того, як ми доноситимемо свої думки. Якщо нам не дають гроші, то це наша проблема. Значить, ми погано спілкуємось, комунікуємо, доносимо свої думки. Адже у світі доволі багато проблем. Ми не єдина країна, в якій іде війна.
І це наша робота просити про допомогу, закликати і заводити сюди додаткові ресурси
Чим, в принципі, мені здається, займаються всі — від Президента до мамусі, яка сидить у Харкові і допомагає своєму чоловікові на передовій.
Ольго, якось ви казали, що мріяли зустрітися у житті з Річардом Бренсоном, Боно. І ви зустрілися. Вас надихала Гіларі Клінтон — і вона запросила на свій подкаст. Про які зустрічі мрієте сьогодні?
У принципі, все, про що мріяла, зробила. Є певні плани щодо людей, з якими нам було б цікаво працювати. Ми хотіли би, щоб вони більш активно долучалися до допомоги України. Відповідно, вони всі є у списочку.
Розумієте, ці всі зустрічі не для того, щоб Оля Руднєва якимось чином задовольнила своє его. Це ж про те, що ці люди можуть щось зробити для України
Вони можуть долучитися до підтримки, дати додаткові гроші, ресурси на якісь конкретні проєкти. Відповідно, ми так само обираємо цих людей, з якими нам важливо працювати, яких важливо заводити в Україну, як підтримку. Особисто в моєму списку є Опра Вінфрі, Джефф Безос, Мелінда Гейтс. Це люди, які в принципі ще не долучені до допомоги України у тому масштабі, в якому б нам хотілося.
Ми всі є травмованими внаслідок війни
Ольго, чому ви навчаєтеся у суперлюдей?
У спілкуванні з нашими пацієнтами ми постійно вдосконалюємо послуги. Йдемо за ним та його потребами. Змінюється центр, наше бачення того, яким він має бути. Починаючи з перебудови всієї країни, з точки зору доступності і закінчуючи ставленням до певних речей. Тобто коли ти спілкуєшся з людиною, в якої немає двох, трьох, чотирьох кінцівок і бачиш, що вона робить, то це неймовірна купа інсайтів. Це постійний навчальний процес. Одне в одного ми вдосконалюємо якісь людські і командні якості. Центр перебудовуємо таким чином, щоб їм було зручніше і щоб послуга була для них більш якісною і непомітною.
Особисто мене вони навчили стійкості, можливості мати менше, а робити більше
Це, напевно, те, чому вчать щодня. Навчили мріяти, розуміти, що в принципі це ж не про ноги і про руки, це про те, куди ми йдемо і навіщо нам ці кінцівки. Велика кількість людей мають чотири кінцівки і максимум для чого вони їх використовують, щоб писати злісні коментарі у фейсбуці. І це єдине, що людина продукує у зовнішній світ. І стає запитання, чи дійсно йому потрібні ноги і руки для того, щоб продукувати негативний контент в мережі? Ми маємо наших «суперів», які не мають чотирьох кінцівок.
Вони виграють марафони, піднімаються у гори, вчаться писати, пишуть книги, перевчаються писати іншою рукою
Ти бачиш цих людей і розумієш — так, реально руки потрібні, але не просто як руки, а для чогось. Ось це розуміння «для чого?» насправді прийшло від наших «суперів». Ну, і взагалі неймовірна вдячність за стандартну комплектацію, яку ти відчуваєш щодня, бо ти можеш економити шалений ресурс і робити речі набагато швидше. Ти розумієш, що поряд з тобою людина, яка робить не менше за тебе, але витрачає набагато більше ресурсу, здоров'я для того, щоб щось зробити. І оця вдячність — вона неймовірна. До нас щоразу приходять люди із новими історіями. І це спілкування безцінне.
Про що мріють та чого найбільше бояться пацієнти Superhumans?
Це дуже індивідуально. Складно узагальнити. Звісно, що всі хочуть перемоги, а ще — мріють знайти своє місце у цьому житті. Ми намагаємось допомогти людині віднайти мрію, яку можна розкласти на цілі.
Людина має щодня знати, заради чого вона встає і одягає протези
Це дуже важливо, бо якщо цього всього немає, то процес реабілітації затягується на місяці. І це неправильно. Ми допомагаємо нашим «суперам» знайти ціль. А бояться вони насправді смішних речей. Найбільший страх — сказати мамі, що вони втратили кінцівку. Хлопці бояться, що приїде дружина, відкриє двері в палату і, побачивши відірвану руку чи ногу, скаже: «Я ж тобі говорила». Бояться, що не зможуть інтегруватись у цивільне життя. Бояться, що люди на вулиці тикатимуть пальцем, що не зможуть знайти спільної мови з людьми, які ніколи не були на війні. Бояться, що десь не стримаються у своїх висловлюваннях, бо вони розуміють, що також представляють ветеранську спільноту. Бояться втратити друзів, які воюють, що не вистачить ресурсів допомагати побратимам, які досі на війні. Їхні страхи у контексті сьогодення. Вони бояться більше соціальних аспектів, з якими можуть стикнутися через свою інвалідність.
Як ви допомагаєте собі, коли складно емоційно і в чому шукаєте мотивацію?
Мені не буває складно емоційно. У мене немає періодів депресій або зневіри. Коли ти знаєш, що ти робиш, для кого і для чого, то, в принципі, тобі не треба шукати мотивацію. Складно буває чисто логістично поєднати певні речі чи завдання. Наприклад, тут у тебе Гіларі Клінтон на дзвінку, а тут прийшов пацієнт, якому потрібно саме зараз надати допомогу. А тут тобі треба вирішити, хто буде вивозити сміття і чомусь саме на тебе ця задача впала. Складно поєднати одночасно різні задачі. Ти жива людина, і ті 24 години, які ти маєш щодня, мусиш розподілити ефективно. Але емоційно мені не буває складно. Зневіра, депресія забирає ресурс, який і так є дуже обмеженим. Я не можу його витрачати на такі дрібниці. Ресурс обмежений і в часі, і в емоціях, і навіть в моїх знаннях. Відповідно маю використовувати це все максимально ефективно.
Так, я щодня чую різні людські історії, але я не вважаю, наприклад, негативною історію втрати людиною чотирьох кінцівок. Людина жива, вона стоїть переді мною. Я розумію, що можу зробити для неї. Якщо він або вона захочуть, у них буде прекрасне життя. Звісно, якби я кожен день ховала своїх побратимів або була на передку і не могла надати допомогу, і в мене на руках вмирали люди, я би згорала емоційно. Але я не бачу цього.
Я працюю з людьми, які вижили. Це історії на межі з дивом. Це люди, які вижили і в яких є майбутнє
І якщо вони прийшли до нас — вони мріють про відновлення і життя. Коли бачу людину в кріслі колісному, я вже уявляю, як вона стане на ноги, візьме вперше у руки горнятко. Я не бачу людини без кінцівки. Тобто мені немає через що перейматися. Ніщо мене не руйнує, бо я працюю з надією щодня. І вона не міфічна. Ми вже випустили 550 пацієнтів, які пішли від нас на своїх двох. У них є життя, яке продовжується, є родини, вони народжують дітей, мріють. Історії «суперів» — історії перемоги, навіть якщо вони надскладні.
Чи потрібно суспільство готувати до взаємодії з ветеранами? Що українцям потрібно усвідомити під час цієї війни?
Ми всі є травмованими внаслідок війни по-різному. У когось втрачене житло, у когось життя, у когось загинули близькі люди, хтось є ветераном, а хтось перебував за кордоном і повертається до України. Ми всі маємо дуже різний досвід війни і травми. І нам треба зшити всі ці досвіди і навчитись жити разом. І це не питання, чи нам потрібно навчитися жити з ветеранами. Нам треба загалом навчитися жити одне з одним, взаємодіяти з розумінням, що будь-яка людина, яка стоїть напроти тебе, має певну травму війни. І ти теж. Ставитися з повагою і розумінням. І далі це вже питання технічне. З якою травмою стоїть переді мною людина і що вона пройшла? Вона може пройти війну, отримати три тисячі поранень і матиме меншу травму, ніж той, хто перебував закордоном весь цей час і повернувся з шаленою провиною.
Ми всі різні. Немає спеціального приладу, з яким можемо підійти і виміряти рівень травми
І наша стресостійкість, реакція на травми теж різна. Відповідно, важко сказати, чия травма глибша, більш шкідлива для держави і для самої людини. Відповідно, готуватися треба до того, щоб жити з різним досвідом війни в одній країні. Мені здається, що саме це буде нашим найбільшим викликом.
Пані Зосі 70+ років. Але енергії в ній стільки, що, здається, вона здатна знести пів світу заради своєї мети. Активна, усміхнена і водночас завжди рішуче налаштована. Кожне питання сприймає як виклик, і вже готова з ним справлятися. Їздить велосипедом на дачу до подруг, аби обговорити нові події. Пані Зося має не менш серйозну та допитливу кішку, яка сидить на підвіконні і за всіма спостерігає. Мабуть, щоб потім усе розповісти своїй власниці, аби вона була в курсі, коли сусідка прийшла додому і хто викинув оту червону обгортку від цукерки просто на землю.
Пані Зося усім у своєму житловому комплексі розповіла, що ми з України і потребуємо допомоги. І люди стали пропонувати якісь речі, гроші, продукти. Я відмовлялася. Тільки б знайти, де жити. Хоча насправді потрібне було все, просто незручно брати, та і дуже не хотілося відчувати себе безпомічною. За два дні наша пані Зося знайшла нам житло. Тимчасове. Поки ми підшукаємо постійне.
Ми були сусідками. Наші будинки стояли поруч, і пані Зося кожного ранку махала мені у вікно. І посміхалася. І я раділа цьому ритуалу. Це був мій рятівний острівець у той страшний і тривожний час.
Майже щодня вона приносила нам якусь свою страву. «Я приготувала пиріг. Мені багато не треба. Це вам». «Знаю, підлітки люблять картоплю фрі. От зробила твоєму синові». «А це мій рулетик. Скуштуйте». Мені вже дуже багато років ніхто не готував. Мама пішла у засвіти, коли мені було 10. Бабуся померла 5 років тому. До цього вона довго хворіла, не могла готувати. Тому їжа пані Зосі, приправлена щирістю і теплотою, була для мене особливо смачною.
Син питав: «А чому людина, яка нічого про нас не знає, нам допомагає?». І я відповідала, що є на світі люди, яким не байдужі людські долі
Ми прожили у квартирі, яку знайшла нам пані Зося, два місяці. І за цей час глибоко здружилися з нашою чудовою новою бабусею. Чаювали, розмовляли — я українською, вона польською. Якось знаходили спільну мову.
Коли ми виїжджали, вона дала мені гроші. Я спочатку відмовилась. Але виявилося, що пані Зося оформила допомогу за програмою 40+, яка передбачала виплату полякам, які прихистили у себе українців. І от все, що вона отримала, вона віддала нам. Сказала, що ці гроші нам допоможуть. Тоді я взяла. І ці гроші дійсно дуже допомогли.
Ми живемо у Кракові понад два роки. За цей час, у силу своєї професії, я познайомилася з багатьма людьми. Але пані Зося — єдина, яка стала нам дійсно близькою. Ми продовжуємо зустрічатися, їздимо в гості, чаюємо, розмовляємо — вона польською, я українською. Хоча тепер ми розуміємо одна одну набагато краще. Як рідні люди.
Так війна об’єднала людей різних національностей, віку, віросповідань і життєвого досвіду. Так війна показала, як нерідні по крові можуть стати рідними в душі.
Чимало людей у Європі втомилися від нашої війни і навіть від нас. Ставлення до українців місцями змінилося і в Польщі. Але пані Зося — це наша стабільність, адже завжди до нас добра, чуйна, відкрита і щиро рада нас бачити. Як бабуся, якої мені так бракує.
Фотографії з приватного архіву. Титульна ілюстрація @blancaindiart
Почали власну справу, коли чоловік повернувся з АТО
До того, як почати власну справу, Анна Степнова працювала на швейній фабриці в некомфортних умовах: взимку — без опалення, влітку — спека. Її чоловік Михайло — вчитель фізики, спершу працював репетитором, а у 2016 році пішов до війська, коли в Україні тривала антитерористична операція:
— Я відчував, що повинен це зробити. За станом здоров’я я був непридатним. Та мене це не зупинило. Друзі здавали за мене аналізи — і так я туди потрапив. Пів року був на «нулі», хоча на той момент там була зовсім інша ситуація, ніж зараз.
Через проблеми зі здоров’ям у 2020-му демобілізувався. Працював вчителем фізики, але через брак грошей мусив після школи сідати за кермо і підробляти таксистом. Дружина теж заробляла небагато, тому займалась хендмейдом — шила і продавала дитячі прикраси й вела сторінку в інстаграмі. А у 2020 році вирішили спробувати зробити щось своє — почали шити вігвами.
Кроїли на підлозі в одній із вільних кімнат в орендованій квартирі. Щоб стартувати, вклали свої заощадження — 500 доларів.Так з’явилось підприємство «Жужик»
Перші клієнти прийшли з соцмереж, їм дуже полюбилися наші вироби. Два роки підприємство розвивалось. З квартири переїхали до цеху. Взяли найманих працівників на роботу. Але після повномасштабного вторгнення все змінилося.
Окупація — еміграція — дім
Коли в Миколаєві пролунали перші вибухи, Анна з донькою виїхали з міста в село Добре — за 60 кілометрів від міста. Сам же Михайло залишився, думав займатись замовленнями. Але Нова пошта вже працювала лише на видачу — відправити заплановані замовлення не вдалось. Декому із замовників повернули гроші, дехто погодився почекати. Щоб не сидіти склавши руки, Михайло допомагав з укріпленням міста: возив мішки з піском, допомагав волонтерам, бо у центрі комплектування йому відмовили — він визнаний непридатним.
Заспокоювало те, що родина перебуває в безпеці. Але тут чоловік помилився: росіяни не змогли захопити Миколаїв, тож намагалися взяти місто в кільце — і навколишні села опинились під окупацією. У тому числі, й те, де перебували донька та дружина:
— Чесно кажучи, нам просто пощастило, що в селі, де була дружина з донькою, не стояли безпосередньо війська, а проїжджали далі. А у тих селах, де вони зупинялися, — дійсно була біда: пограбування, вбивства, зґвалтування. Дуже тяжко було тестеві: в нього в хаті була моя дружина з донькою, інша дочка з дітьми, а він сам робив вилазки й доповідав про ворожі війська баштанській територіальній обороні.
У середині березня 2022-го село Добре деокупували. Та Миколаїв був під постійним вогнем ворога. Тож Анна з дитиною виїхала до Польщі, де у неї є родичі.
Через кілька тижнів після вторгнення почали з’являтися замовлення — і це викликало справжнє здивування у подружжя:
— Як це так, зараз же війна? Але потім ми зрозуміли, що попри все, люди хотіли подарувати дітям якісь емоції, відволікти їх від стресу, який вони переживають.
Замовлень було не дуже багато, але вони були. Щоб зберегти працівників, ті виходили на роботу на пів дня
Михайло знову таксував, щоб мати можливість заплатити тим робітникам, хто залишився. А дружина тим часом вигадувала нові ідеї, пересилала викрійки, малюнки в Україну.
Вже за кілька місяців Анна сказала: «Годі, хочу повернутися додому, я так більше не можу. Я люблю свій дім, Міша, я хочу в Україну. Що ми тут будемо робити?».
Влітку 2022 року Анна з донькою повернулися в Україну. Але оскільки в Миколаєві ще було небезпечно, то донька з бабусею поїхали жити в Первомайськ — за 160 кілометрів від міста. А Михайло з Анною залишились вдома й на вихідні їздили до доньки.
Пошук безпечнішого місця
Сім’ї довелося переїхати в район, який менше обстрілювався. Та далі так тривати не могло — кожна поїздка до цеху могла стати останньою. Одне авто сім’ї було пошкоджене внаслідок вибуху. А влітку 2022 року був приліт зовсім близько від цеху:
— Одного ранку їдемо на роботу і бачимо, що в тому районі, де наш цех — дим. Раніше теж були обстріли, але не так близько. Цього разу приліт був вже поруч — метрів за 100. У цеху вибило всі вікна, які ми не так давно замінили. Нам ще пощастило, бо ми працюємо з 9 години й нікого в цей момент не було в цеху. А під нами хлопці взуття шили, у тому числі й військовим, вони на 8.00 приходили, то у декого було посічене обличчя, в декого — контузії. Вся наша майстерня була всипана уламками скла. На щастя, тканини не постраждали — вони були загорнуті в щільну плівку. А знаєте, чому так? Бо коли постало питання найму прибиральниці, моя мама виступила проти. Щоразу вона загортала рулони в плівку, це того дня й врятувало наше маленьке виробництво, бо грошей на нову тканину не було.
Друзі допомогли відремонтувати вікна. Деякі просто скручували, щоб тримались рами. Після того, як цех прибрали, поновили виробництво.
Але про переїзд тоді Степнови замислились по-справжньому. Розглядали для релокації декілька міст — Кам’янець-Подільський, Тернопіль, Івано-Франківськ. Лише в останньому вдалося знайти й житло, і новий цех за прийнятною ціною:
— Ми зібрали наших працівників і повідомили їм. У нас усі вони офіційно оформлені, тож треба було вирішувати, що робити. Дехто планував теж виїжджати, а дехто лишався у місті. Ми ж запропонували тим, хто лишається, працювати й далі в цьому приміщенні.
Так воно зараз і працює: у Франківську ми шиємо різний дитячий текстиль (піжами, іграшки), а ось вігвами — повністю в Миколаєві
З вересня 2022 року основні потужності виробництва перевезли до Івано-Франківська, але в Миколаєві залишився цех. Нині двоє швачок працюють у Миколаєві, а троє людей — у майстерні в Івано-Франківську. Допомогло стати на ноги те, що родина виграла грант для учасників бойових дій на 250 тисяч гривень за програмою «єРобота» (державна програма для відновлення, створення власної справи з нуля. — Авт.) і змогли придбати нове обладнання. Потім виграли ще 100 тисяч на створення сайту.
Після релокації розширили асортимент, тепер шиють бортики для дитячих ліжечок, піжами. Щоправда, довелося вирішувати й інші питання. Через ріст курсу долара від початку вторгнення подорожчала собівартість виробів, зросла вартість реклами в соцмережах. А ось купівельна спроможність клієнтів — знизилась. За підрахунками Степнових, попит знизився приблизно удвічі, ніж до початку великої війни. Крім того. впливало і блокування кордонів на бізнес. Але, попри все, вони не здаються:
— Якось в один момент навалились усі проблеми, я сказав дружині, що нема натхнення. А вона мені сказала слова, які я досі згадую: «Міша, ти в теплі, ти зараз займаєшся улюбленою справою і скаржишся на якісь труднощі. А хлопці зараз захищають нашу Батьківщину в окопах. У порівнянні з ними в нас взагалі жодних проблем».
Це дуже приводить до тями. Бо порівняно з тим, що переживає держава й українці, наші труднощі — це дрібниці
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.