Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Чим стрес відрізняється від кризової ситуації? Фото: pexels
No items found.
Психолог ділиться з нашими читачками знаннями про те, як подолати кризу. Деколи базовий набір почуттів може допомогти людині подолати важку ситуацію та буквально повернути людину до життя.
Це дуже важливе відео про те, чим стрес відрізняється від кризової ситуації, як правильно допомогти собі і яку роль у цьому відіграє суспільство, власна уява та віра. Усередині вас є те, що сильніше за будь-яку армію світу, і цим психологічним інструментом може навчитися користуватися кожна людина, якщо буде уважна до себе.
Психолог, сексолог, член Європейської, Української та Польської асоціацій транзакційного аналізу, член Польського сексологічного товариства.
Має понад 5 років приватної психологічної практики. 12 років роботи в судовій системі (перша спеціальність юридична).
З березня 2022 року перебуває у Варшаві, працює та продовжує психологічну практику онлайн та офлайн.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
<frame>Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти? Потребуєте поради, підтримки?Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам redakcja@sestry.eu, і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт відповів вам доброю порадою. Це може стати першим кроком у вирішенні проблеми, і це полегшить ваше життя за кордоном. Ми публікуємо лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.<frame>
Не покарання, а нові можливості
Дуже хвилююсь перед початком навчального року. Вважаю обов’язкове навчання українських дітей у польських школах непродуманою ідеєю. Розумію, що це логічно, якщо хтось хоче залишитися в Польщі і його діти будуть тут жити, але навіщо моєму синові польська школа, якщо ми плануємо повернутися в Україну?
Я навіки вдячна полякам за те, як вони зустріли нас на початку війни, але також вважаю, що нам треба дати вибір, коли йдеться про школи для наших дітей. Я читала історії про те, що багато дітей з України взагалі ніде не вчаться, і навіть переконалася, що це правда. Але навіщо карати всіх, коли це малий відсоток від усієї української дитячої громади в Польщі?
До того ж запроваджено додатковий штраф: якщо дитина не навчається в польській школі, її батьки втрачають допомогу 800+. Я вважаю це несправедливим і принизливим.
Мій син дотепер навчався дистанційно в українській школі. Йому 16, і я записала його до польської середньої школи. Правила є правила, але я не знаю, чи піде він фізично до цієї школи. Я взагалі не знаю, як його переконати? У мене немає аргументів. А син не має наміру йти з української школи — а значить, буде тільки формально учнем польської, якого, швидше за все, з неї виключать після першого семестру. І тоді у нас заберуть 800+.
Я намагалася поговорити із сином про фінансову сторону цієї справи, пояснити, що це великі гроші, брак яких ми обов'язково відчуємо, але син не хоче навіть чути про польську школу. Він сказав, що спробує знайти роботу і заробити після уроків в українській школі, але я не повинна змушувати його вчитися в польській школі.
Ми повертаємося до цієї теми чи не щодня. Нещодавно мій син сказав, що якщо його змусять або якщо я потраплю в біду через те, що маю неповнолітню дитину, яка має виконувати польські шкільні обов’язки, але відмовляється — він втече в Україну і проблема вирішиться сама собою.
Що мені робити? Із сином у мене завжди були хороші стосунки, ми багато спілкуємося, разом вирішуємо проблеми. Але боюся, що цю проблему вирішити неможливо...
Тетяна Ричко, коуч і медіатор на Avigon.pl відповідає:
Шановна пані, змінені правила, ухвалені в травні цього року щодо осіб, які перебувають у Польщі у зв’язку зі збройним конфліктом в Україні, не мають на меті бути покаранням, вони є результатом поточних потреб і необхідністю стандартизації окремих питань.
Кожен із нас хотів би, щоб конфлікт якнайшвидше закінчився і щоб ви змогли повернутися до своїх домівок і свого колишнього життя, але, на жаль, ми не в силах цього зробити. Приймаючи нові рішення, влада дає шанс вашим дітям навчатися в нормальних умовах, і це не виключає повернення в Україну в майбутньому і продовження навчання там.
Якщо ви вирішили функціонувати в польській правовій системі та отримувати соціальні пільги, то зі свого боку також повинні прийняти ці рішення, навіть якщо вони здаються несправедливими.
З вашого листа я зрозуміла, що ваш син попередні роки не ходив до польської школи (а шкода, бо як активний вчитель я бачу, що діти, які мали таку можливість, вже акліматизувалися). І захисна реакція вашого сина мене не дивує. Проте ви не написали, в чому конкретно причина такого небажання? А це досить важлива справа.
Не маю сумнівів, що у вас хороші стосунки із сином, але, можливо, варто було б проконсультуватися з фахівцем, чому його реакція така сильна, якщо він навіть вдається до емоційного шантажу. Тут можуть бути важливі зв’язки з однолітками — діти та молоді люди часто, бажаючи бути частиною спільноти, здатні наслідувати певну поведінку та прагнути вписатися в групу.
Син вже не маленький хлопчик, але, можливо, він ще не настільки зрілий, щоб зрозуміти, що відповідальність за себе та інших передбачає прийняття певних речей. І в цьому випадку ви повинні зробити це за нього. Я щиро бажаю вам удачі в цій нелегкій справі і впевнена, що ви зможете переконати сина бодай спробувати.
<frame>Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти? Потребуєте поради, підтримки?Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам redakcja@sestry.eu, і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт відповів вам доброю порадою. Це може стати першим кроком у вирішенні проблеми, і це полегшить ваше життя за кордоном. Ми публікуємо лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.<frame>
Я відчуваю себе виснаженою війною, відсутністю близьких, важкою працею, яка дозволяє хоча б на мить забути про те, з чим щодня стикаються моя донька та мої батьки. Вони залишилися в Харкові, я — в Польщі. Моя донька військова і не могла виїхати, а батьки не хотіли. Сказали, що надто старі, щоб тинятися по світу й починати життя заново на чужині. Я довго з ними спілкувалася на цю тему, але безрезультатно.
Я приїхала до Польщі, тому що це була єдина можливість заробити розумні гроші та підтримати батьків в Україні. Я знала, що розлучитися буде важко, але не усвідомлювала наскільки.
Щоб не думати про те, що відбувається з моїми близькими, я тікаю в роботу.
Працюю на двох роботах і маю вісім годин на відпочинок. Але у вільний час замість того, щоб спати стежу за новинами, телефоную близьким і питаю, як вони.
Я живу в маленькому місті, де люди знають, що я з Харкова. Іноді люди повідомляють мені, що знову бомбардування. Тоді я одразу телефоную рідним, щоб пересвідчитись, що з ними все гаразд.
Я багато разів була близька до рішення повернутися. Я поїду, буду жити з ними, і якщо ми помремо, то помремо разом. Разом з тим я знаю, що без моєї фінансової підтримки ні моя сім'я, ні я довго не проживемо. Почуваюся хом'яком, який застряг на маховику. Я бігаю, як божевільна, але мої думки завжди в одному місці — з родиною.
Коли мені вдається зв'язатися з донькою, я відчуваю велику радість. Це те, що завжди заспокоює мене і надає сили. Знаєте, як важко бути у безпеці, коли твої близькі будь-якої миті можуть загинути від російської бомби?
Знаю, що маю думати раціонально, але це надзвичайно важко. Я щодня прокидаюся з рішенням, що сьогодні контролюватиму свій страх, що не дозволю йому паралізувати мене, але достатньо отримати інформацію з України — і мій план розвалюється.
Не знаю, можливо є якісь методи, які допомагають заспокоїтися й очистити думки. Мені конче потрібна ця навичка. Інакше просто боюся збожеволіти.
Івонна Килимнюк, психолог на Avigon.pl:
Шановна читачко, досвід війни — одне з найважчих переживань, які випадають на людську долю. Це також багатовимірний досвід, який торкається різних сфер життя. Тому варто подбати про себе в різних аспектах.
Моя перша думка була про фізичне здоров’я. Здоров'я — це ще не все, але без здоров'я все — ніщо. Без підтягнутого, міцного і «розумно відпочилого» тіла далеко не підеш.
Тому варто подбати про сон, регулярне харчування, пиття води та стимулюючі фізичні вправи (танці, йога, пілатес, бажано на природі, де органи чуття можуть відпочити). Уі основні види діяльності (якщо вони регулярні) можуть значно покращити ваше самопочуття.
Починайте з цих маленьких-великих змін і спостерігайте за метаморфозами. Регулярна участь у заняттях йогою, медитаціях чи інших техніках релаксації може допомогти зменшити стрес і симптоми психосоматики. А саме проблеми з диханням, головні болі та запаморочення, проблеми з травленням, напругою м'язів, розладами сну тощо.
<frame>Менше половини українських школярів, які через війну живуть зараз у Польщі, відвідують польські школи. Але незабаром всі діти мусять піти до них, щоб не мати прогалин у навчальній програмі та інтегруватися в польське суспільство. Для багатьох українських дітей це означає неабиякий стрес, адже чимало з них недостатньо знають польську, мають психологічні травми й іноді зазнають булінгу. Редакція Sestry.eu знає, що це одна з найважливіших проблем біженців. В циклі публікацій «Школа без дому» ми описуємо те, що турбує наших дітей, шукаємо хороших прикладів для наслідування, спілкуємося з психологами, вчителями та чиновниками. Тож якщо ви мати, вчителька, волонтер, психолог, чиновник — пишіть нам на redakcja@sestry.eu. Ми тут — для вас.<frame>
Анна Герчук — за освітою економістка. Протягом багатьох років співпрацює з різними неурядовими організаціями в Польщі. З 2022 року є координаторкою Програми телефонної допомоги Фонду Dajemy Dzieciom Siłę. Понад 5 років підтримує діяльність для біженців у Польщі.
Телефон довіри: 116 111 — працює вже 16 років. Він став брендом, місцем, про яке знають і діти, і дорослі. Коли телефон довіри почав працювати для українських дітей, тих, хто приїхав сюди після початку російської агресії проти України?
Програми телефонної допомоги, в межах якої Фонд «Даємо дітям силу» керує лінією довіри 116 111 для дітей та юнацтва і лінією 800 100 100 для дорослих, передусім батьків та вчителів, працює вже 16 років. За цей час вона справді стала інституцією та безпечним притулком для багатьох дітей та їхніх батьків. Лінію допомоги для дітей з України ми запустили в червні 2022 року, через чотири місяці після повномасштабного вторгнення і наполягаємо на тому, щоб називати її саме так, тому що в цій великій групі малих біженок і біженців є діти різних національностей; їх об'єднує те, що вони жили в Україні і приїхали звідти.
Чому не відразу?
У нас є великий досвід підтримки дітей, коли вони цього потребують, тому ми одразу побачили потребу поширити опіку та підтримку на дітей з України. Після вторгнення, коли біженці — переважно біженки з дітьми — масово прибули до Польщі, ми знали, що ці діти, які раптово втратили свій дім, своє оточення, боялися за своїх близьких, не мали абсолютно ніякого відчуття безпеки і стабільності, потребують підтримки.
Може здатися, що ми запізнилися, але ми дуже хотіли забезпечити цим дітям такий самий рівень і якість, який ми пропонуємо польським дітям
Знадобився час, щоб знайти і найняти психологів з відповідною кваліфікацією, адже ці люди повинні були відповідати певним критеріям: мати вищу освіту в галузі психології, досвід роботи з дітьми, і не тільки володіти українською та російською мовами, але й вважати ці мови рідними для себе.
Чому це так важливо?
Ідея полягала не лише в тому, щоб дати дітям можливість спілкуватися рідною мовою, але й у тому, щоб ці розмови відбувалися з людьми, близькими їм культурно і ментально. Так воно і є — 11 консультантів, які працюють за цим напрямком, є жінками, які мають досвід біженства. Вони пережили те саме, що й ці діти, вони розуміють їх, вони знають емоції, які вони відчувають. Саме вони відповідають на дзвінки, електронні листи, ведуть чати, адже це ті канали зв'язку, які ми забезпечуємо для дітей.
Як ви доносили до дітей інформацію про те, що ви поруч, що готові допомогти?
Ми здійснювали цю комунікацію двома способами. Ми інформували польських реципієнтів, щоб вони могли передати цю інформацію далі. Пам'ятаймо, що тисячі людей були залучені до допомоги біженцям з України, часто приймаючи цих людей та їхніх дітей у своїх домівках. По-друге, ми активно використовували соціальні мережі, інформуючи в Instagram і TikTok про те, що існує така лінія допомоги, відкрита для дітей, призначена для них, і нею можна користуватися щодня, і в будні, і в свята, протягом 10 годин на добу. Ми також контактували з гуманітарними організаціями, польськими та українськими школами. Сьогодні ми бачимо, що цих організацій, які ще діють, з кожним місяцем стає все менше і менше, тому ми все більше покладаємося на соціальні мережі для комунікації.
Ми знайомимо дітей з тим, що можна і потрібно просити про допомогу. Що це нормально, коли іноді почуваєшся гірше і хочеш про це поговорити
Таким чином ми не лише підвищуємо обізнаність про те, що в Польщі є такий телефон і що консультанти чекають на дзвінки від дітей, але й нормалізуємо питання психічного здоров'я.
Як швидко почав дзвонити телефон?
Майже одразу, хоча спочатку дзвінки не були такими численними, як сьогодні. Наприклад, за останній місяць (на момент проведення інтервʼю — прим. ред.) до нас звернулася майже тисяча дітей. Це все ще менше дзвінків, ніж отримують консультанти на польській лінії, але пам'ятаймо, що польська дитяча лінія допомоги 116 111 має давню традицію і вкорінилася у свідомості як дітей, так і батьків. Іноді ми є єдиним місцем, де дитина може безпечно поговорити з дорослим, не боячись осуду чи критики. Ми надаємо дітям добру підтримку.
Про які проблеми діти повідомляють найчастіше?
Причина контакту змінюється з часом. Спочатку, в перші місяці, у нас було багато звернень, безпосередньо пов'язаних з війною, тугою за домом і страхами за близьких. З часом дзвінків, пов'язаних з війною, стало менше, а дзвінків, пов'язаних з насильством, — більше. Ми усвідомлюємо, що діти, які приїхали з України до Польщі з одним із батьків, а іноді й зовсім одні, опинилися в абсолютно новій, екстремальній ситуації. Але також важливо пам'ятати, що це була зовсім інша ситуація, ніж та, в якій перебували польські діти. Це був другий етап, і зараз ми спостерігаємо, що теми розмов і виклики, з якими стикаються діти, все частіше стосуються тих самих тем, з якими діти телефонують на польську лінію. Переважно йдеться про стосунки та проблеми, які є типовими для віку і дуже важливими для молодої людини.
Чи можемо ми наважитися стверджувати, що діти перебувають у кращій психічній формі?
Я б не наважилась зробити такий висновок. Скоріше, ми можемо говорити про те, що вони почали користуватися психологічною допомогою та підтримкою, і сьогодні ми також маємо більше свідчень того, що діти перебувають у постійному контакті з психологом, вони також мають психологів у школах. Все більше дітей звикають до того, що вони можуть звернутися за підтримкою, яка є у них під рукою. У навушниках, власне. Але також не можна сказати, що їхні проблеми відокремлені від війни в Україні, тому що війна все ще там, а вони все ще тут.
Вони по-дитячому шукають шляхи і методи, як влаштувати це життя для себе, але цей пошук, зрештою, все одно випливає з того, що Росія напала на Україну
Пам'ятайте, ми відкриті щодня з 14 до 24, ви можете дзвонити і писати (116111.pl/ua), ми говоримо українською, російською та польською мовами. Ми з нетерпінням чекаємо на дзвінки та повідомлення, ми відкриті до будь-якої потреби поговорити. Якщо дитина дзвонить нам з якоюсь темою, це означає, що ця тема важлива для неї. А отже, вона важлива і для нас.
Перший мій страх після початку повномасштабного вторгнення доволі банальний. Як, власне, у всіх. Що прилетить ракета, а я в душі миюся. І от прям картінками бачила це — розгрібають завали і дістають моє жирненьке голе і мокре тіло.
Так, я навчилася митися між тривогами за 3 хвилини. Вискакувала — і така відразу: «Хууууух, пронесло»
Другий мій страх — ракета і туалет. Він почався після ракетного удару по району раннім раночком. Мене, власне, розбудив гучний бабах. Бо тривогу я урочисто проспала. Вибух, відкриваю очі, а я вже стою з малим на руках в загальному коридорі. Далі серія бабахів, все дрижить. І раптом перерва… А я в туалет хочу аж плачу. Ну, думаю, збігаю, шо вже там. Зайшла, тільки всілася — і яаааак бабахне. Мене підкинуло прямо з унітазом. Після того, я боюся, що я отак у туалеті, а тут прилетіла ракета. Красиві і сильні пожежники розгрібають усе це і знаходять мене верхи на білому… коні. І журналісти пишуть: «Знайшли женщіну без трусів на унітазі». І весь Київ збільшує картінку, роздивляється шрами і родінки, аби ж понять, хто там такий тривогу проср…, тобто простяв.
А от труси… Ми виховувалися здебільшого в пострадянські часи. Підліткам нашого покоління не цікаво було зазирати під спіднички. Бо труси у всіх були однакові. Однаковісінькі. Шо у мами Сергійка, шо у Олі, Сергійкової однокласниці. Уродські аж страшне. Мами того часу завжди тримали у шафі нові труси — на празнік і до лікаря. Що б не сталося з людиною, перше слід було подбати про труси. А тут війна… Як тільки мене трохи попустило після початку, я першим ділом купила красіві і нові труси. Бо раптом оце от все — ракета, руїни, пожежники, ЗМІ… І, може, врешті напишуть: «Під завалами найшли тіло женщіни в красівих трусах». Ну должні ж таке написать — нє?! Якшо не напишуть, то це якісь агенти кремля, а не журналісти. Одна моя подружка, Лєна, повернувшись після деокупації у свій дім, найбільше ображалася на русню, що ті погидували в хаті навіть побутовою технікою, а от бежеві, безшовні, страшенно удобні і через це добре ношені труси — таки спиздили, паскуди.
Мать моя теж мала свій страх. Шо раптом ракета попаде в хату, все рознесло, безпризорні курі бігають, качки негодовані і город, заросший бур'яном. Так і казала мені: «Полю, доцю, город, бо вдруг ракета, а в мене щириця на картоплі»
Валя боялась за свої, як його,… хуї. Їх у неї, вибачте за тавтологію, було дохуя. Люди з інших країн везли щось корисне, а Валя — хуї. Оточувала себе прекрасним, так би мовити. І от почалося. Спершу Валя прибрала хуї із зони можливого ураження. Потім сховала в шафу. І от якоїсь зі страшних ночей із обстрілами, коли дім буквально підкидало, Валя на ранок побачила сон — красиві і сміливі люди, усе ті ж пожежники, гребуть завали, а потім один найкрасивіший кричить: «Хлопці, тут женщіну хуями привалило». На ранок Валя зібрала свої скарби у велику коробку і винесла до смітника. А на місце найкрасивішого хуя почепила портрет Лесі Українки. Все з тих же міркувань, раптом що… На вечір Валя дивилася зі свого вікна на той же смітник і бачила, як радісні русанівські бомжі несли її коробку, а дорогу підсвічували її найдорожчим — Генріхом Четвертим (фалоімітатор з підсвіткою. — Авт.).
31 грудня росіяни цілий день «тішили» нас «вітаннями» у вигляді то шахедів, то ракет. Біля моїх дверей у спільному коридорі збиралися сусіди з верхніх поверхів. Збиралися і невдоволено бурчали, що кляті росіяни не дають закінчити приготування святкового столу. Хтось виніс шампанське, я винесла стаканчики: «Ну, за ППО».
— Якщо зараз ввалять у наш дім і в мене згорить та качка, яку я вже третій день готую, я за себе не отвічаю, — каже сусідка з 9 поверху. І я їй чомусь вірю.
Коли вранці 2 січня росіяни влаштували наймасовіший ракетний удар по Україні, коли по Києву летіли тонни вибухівки, моя подруга Катя чемно пішла в метро, там у нас ховаються від ракет. І от люди здригаються від вибухів у підземці, а Катя пише нам у спільний чат:
— Ох і йобнуло щойно, я ледь круасан не випустила з рук.
Ми ошелешені пишемо:
— Катя, який круасан? Ти де?
І Катя так спокійно відповідає:
— Я вийшла по каву, а що таке?! Я українська жінка. Я хочу кави і круасан — і жоден йобаний російський калібр мене не зупинить.
Давайте пропустимо той момент, що, попри вибухи по всьому місту, надворі працювала кав'ярня з круасанами, це тема для окремої розмови.
Але Катя, виявляється, боїться померти від ракети, не випивши кави з хрустким круасаном
Ми боїмося. Ох, як же ми боїмося. Я от під час найгучнішого вибуху втискалася в долівку і думала, «курва, загину в старому халаті» — і скидала гроші на дрони. Нам страшно, страшно, коли ракети летять на інше місто, страшно, коли в новинах пишуть про авіаудар на лінії оборони в районі міста М. Ми, здається, боїмося кожної секунди свого життя. Але наші страхи стали нашими братанами — і ми їм кажемо: «оце було капець як страшно, а тепер погнали донатити, чувак, давай зберемо на дрони». Наші страхи стали нашими сильними сторонами, наші страхи стали нашим безстрашшям.
І, врешті, якщо колись і знайдуть моє тіло в старому халаті, в старих трусах, на унітазі, якщо вибухом мої сексіграшки розкидає по району, хтось таки напише «ця жінка закінчила готувати борщ, ця жінка зібрала на дрони, ця жінка — українка».
… Хоча… нас захищають титани. Тому є всі шанси дожити до 90 і померти якось зовсім банально, без згадки в новинах.
Я бачу це по своїх знайомих — стосунки, що увінчалися шлюбами яксамраз на початку повномасштабного вторгнення, коли закохані зрозуміли усю крихкість життя і поспішали засвідчити серйозність своїх намірів, тихенько розпадаються. Ба навіть шлюби, загартовані життєвими випробуваннями, потроху тліють, добігаючи кінця, втрапивши в зону турбулентності на прямій «війна — евакуація — розділення родини».
Коли чоловік у війську або в Україні, а жінка — за кордоном або в тиловому місті, буває дуже складно зберегти стосунки. Ще складніше — продовжувати їх, розвивати, працювати над ними на відстані попри всі негаразди й труднощі. А випробувань — чимало.
«Відчуваю, що сил стає дедалі менше, — констатує Іванна. Її чоловік — на війні. — Завалюю себе роботою 24/7, волонтерською діяльністю в Пласті, бо бачу, що вони *башать там, а нам треба *башити тут. «Руського міра» навколо дофігіща, російська мова полонила міста і села ще більше, ніж раніше — мені зараз м*скальщина ріже вухо всюди».
Іванна каже про постійне відчуття провини — їй здається, що без чоловіка робить недостатньо і занадто мало. Вона повністю зосередилася на дітях, бо на їх емоційному стані погано відбивається відсутність батька:
— Не маю ані бажання, ані сил входити в якісь групи підтримки, бо враження таке, що якщо відкрию свою хатку равлика, то емоційно згину й не зможу взяти себе в руки знов
Втім психологиня Олена Кузнецова, яка консультує у Centrum Edukacji i Rozwoju у Варшаві й допомагає українським жінкам емоційно «вигребти» з пригнічених станів через розлуку, радить усе ж шукати підтримки — хоча б у колі таких самих українок. Зараз особливо важливо зосередитися на власних відчуттях, прислухатися до себе і концентруватися на головному, що єднає пари.
Олена Кузнєцова розповідає, що жінки намагаються знайти для себе заняття, аби легше переносити розлуку — роблять це свідомо або й інтуїтивно. І часом прогулянка або заняття у спортзалі спільно зі знайомими мають найкращий ефект для переживання смутку. «Подруга сказала мені, що займається йогою, щоб бути спокійнішою в розлуці з чоловіком», — підтверджує Наталія.
«Концентрую увагу на тому, що можу зробити: побутові питання, здоровʼя, діти, робота. Це дає можливість зайняти голову справами. Бо коли є спокій, мозок починає ставити болючі питання, відповідей на які я не маю», — ділиться Ірина.
«Якщо мені треба проїхати 700 кілометрів в один бік за кермом і заправити машину, щоб побачитися на два дні, я поїду, — каже Аліна, чоловік якої воює з першого дня повномасштабного вторгнення. — Гроші я зароблю, а побути разом — безцінно. Намагаємося бачитися якомога частіше».
Це її спосіб пережити розлуку без втрати для почуттів. Загалом у нагоді парі стають сучасні гаджети й інтернет. Розуміння того, що спілкування є, зберігає прив’язаність. Навіть якщо повідомлення тривалий час мають статус непрочитаних.
— Він — там, я — тут. Задіюю всі органи відчуттів — від спання у чоловіковій сорочці із запахом його тіла — до прослуховування аудіоповідомлень з його голосом
— Коли виходить, чоловік розповідає синові казку на ніч — просто по телефону. Ці банальні речі трохи допомагають, — ділиться Надія.
Психолог і гештальт-терапевт Геннадій Мустафаєв, який надає психологічну допомогу парам, вважає абсолютне залучення у життя партнера одним із найважливіших способів збереження почуттів у розлуці. Під час розмови з українками, які через війну тимчасово опинились у Польщі, він наголошував на спільному плануванні життя й обговоренні всіх його аспектів аж до дрібниць: «Вибираєте чашки — оговорюйте чашки. І не важливо, що між вами — сотні кілометрів».
Пари, які дійшли до цього інтуїтивно, мають усі шанси зберегти стосунки попри розлуку і негаразди.
«Чоловік на війні з перших днів, — розповідає Олександра. — Вже давно визнала, що це надовго, і роблю все, щоб вкладати в наші стосунки тут і зараз. Що мені допомагає? Small talks про щось радісне. Dirty talks — обов'язково, секстинг, ню-фоточки. Та будь-що, або відчути цей сексуальний контакт між нами.
Також шлю фотки сина, деталі, як ми проводимо час. Вислуховую, коли просить і ділиться. Не лізу, коли мовчить і не розказує. Намагаємося бачитися якомога частіше фізично — або він бере декілька днів і мчить до нас, або я беру роботу із собою і їду до нього «на канікули».
Графіки і планування — ще один лайфхак, який рятує пару. «Чоловік якось проговорився, що того ранку був з побратимами у повній «дупі». Згадка, що завтра о 10-ій ми маємо зідзвон на нашу сімейну «планірку», дала йому сил вигребти, — ділиться Надія.
«Мій чоловік неодноразово казав, що відчуває, ніби є поряд, коли я все докладно йому розповідаю і висилаю світлини, коли раджуся щодо побутових речей і ділюся буденними радощами», — погоджується Олександра.
Попри негаразди, складнощі й загальне виснаження від новин, пари, які вирішили триматися разом, відзначають, що їм довелося змінити комунікацію. У кращий бік
«Найважливіше — я намагаюся фільтрувати свій «базар» і спершу думати, ніж щось писати і висилати, — каже Олександра. — Особливо це стосується військових тем. Щодо «ниття», що мені важко — загалом чоловік хоче чути, де я не справляюся, щоб підтримати. Тому я вільно ділюся цим, але звісно, в межах розумного. Я часто висловлюю своє безсилля — кажу, що хочу бути йому підтримкою, але нічим не можу ані допомогти, ані розрадити. Він теж ділиться своїм безсиллям».
Навіть у часи складних випробувань, викликаних повномасштабною війною, українки шукають позитив і стверджують, що дистанція дає змогу тримати голову холодною і можливість подумати, перш ніж щось сказати. Навчившись давати раду собі й дітям, вони вчаться звертатися за допомогою — до близьких людей або практикуючих психологів. І є оптимістичний прогноз, що з цієї боротьби, яка триває щоденно, вони вийдуть переможницями.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.