Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Цімошевич: «Прийшов час конфіскувати російські мільярди в Європі»
Влодзімеж Цімошевич, колишній прем'єр-міністр Польщі, а нині член Європейського парламенту, закликає в Politico передати Україні 200 мільярдів доларів допомоги
Влодзімеж Цімошевич, з відеозапису розмови в клубі wyborcza.pl. Фото: Kuba Atys / Agencja Wyborcza.pl
No items found.
«Рідко коли моральні, правові, політичні та економічні аргументи для вжиття заходів є настільки сильними, як у випадку з конфіскацією російських державних активів для фінансування відбудови та реконструкції України», — пише Влодзімеж Цімошевич, колишній прем'єр-міністр Польщі та депутат Європарламенту впродовж майже п'яти років, у тексті, опублікованому на сайті politico.eu. За його словами, наразі вартість повоєнної відбудови України становить 400 мільярдів євро, і ця цифра стрімко зростає.
Криваві мільярди Москви
На думку Цімошевича, дискусія, яка вже деякий час точиться в Європі щодо оподаткування прибутків від російських державних активів, є «підміною понять». Насправді конфісковувати треба не прибутки від 200 мільярдів доларів, які Росія вклала в Euroclear, а всі ці 200 мільярдів.
Euroclear, міжнародна фінансова установа, що базується в Брюсселі і спеціалізується на обслуговуванні транзакцій на ринках капіталу, виступає посередником, як пише Цімошевич, «при переказі коштів з одного депозитарію в інший». Вона виступає проти конфіскації 4 мільярдів прибутку від цих транзакцій за 2023 рік на користь України, оскільки вважає ці гроші своєю власністю.
Цімошевич називає речі своїми іменами: це криваві гроші, але не про ці гроші сьогодні треба вести дискусію, а про повну суму.
У Цімошевича дуже переконливі аргументи щодо конфіскації всіх російських державних активів у Європі на користь України.
Передусім, моральний аргумент: Росія несе смерть і руйнування в Україні, за що вона повинна понести юридичну і фінансову відповідальність — навіть на думку Генеральної Асамблеї ООН. Україна, яка не має змоги розраховувати на допомогу ООН, повинна захищати себе самостійно, — за фінансової та військової підтримки західних союзників.
Принцип колективної самооборони
Цімошевич нагадує, що в жовтні 2023 року Європарламент прийняв його поправку до проєкту «Ukraine Facility» — програми фінансування відновлення країни з 2024 до 2027 року з бюджетом у 50 мільярдів євро.
Згідно з цією поправкою, конфіскація російських державних активів в Європі обґрунтовується «відповідно до міжнародного звичаєвого права, або як колективний засіб правового захисту у відповідь на порушення Росією основоположного принципу, що забороняє агресивну війну, або як акт колективної самооборони згідно зі статтею 51 Статуту ООН».
Конфіскація 200 мільярдів євро Росії була б ще одним логічним елементом того ж принципу колективної самооборони, в рамках якого Європа після нападу на Україну:
заморозила російські активи за кордоном;
запровадила 12 пакетів санкцій;
перерахувала на українські рахунки мільярди євро;
заборонила росіянам в'їзд до країн ЄС.
Це той самий пазл, який включає, серед іншого, постачання зброї та боєприпасів в Україну чи навчання тисяч українських солдатів на європейських полігонах.
Безпрограшний варіант
Поглинання кривавих мільярдів Росії, таким чином, здається очевидним. Чому ж цього не відбувається? Цімошевич називає дві причини. Перша — Європа чекає, коли Сполучені Штати зроблять перший крок. Попри те, що Комітет у закордонних справах Палати представників Конгресу США вже схвалив законопроєкт, який дозволяє конфіскацію російських державних активів у США, гроші ще не конфіскували. Тому Європа чекає, коли «старший брат» зробить свій хід.
Друга причина — побоювання деяких європейців, що арешт російських державних активів «підірве фінансові ринки і призведе до виведення активів такими країнами, як Китай».
Гаразд, розмірковує Цімошевич, але чому Китай повинен забирати їхні гроші? Куди вони з ними підуть? «Переважна більшість резервів центральних банків знаходяться в західних столицях, тому що для цих країн економічно доцільно таким чином керувати своїми міжнародними транзакціями», — зазначає він.
З іншого боку, припустимо, що після конфіскації російських активів Китай все ж виведе свої гроші із західних ринків. Про що б це свідчило? Про те, що вони готуються розпочати власну війну.
Незалежно від наслідків, слідування аргументам Цімошевича для Європи виглядає безпрограшним кроком: win-win. За будь-якого сценарію Росія ослабне, Україна — а отже, і Захід — зміцніє. Китай, в свою чергу, або не зможе дестабілізувати ринки, або, якщо все ж дестабілізує, попередить Захід про значно більше зло — війну.
Напружити м’язи
Існує також й зустрічний аргумент. До яких наслідків може призвести невилучення російських мільярдів? До катастрофічних, особливо в короткостроковій перспективі. Ці гроші найбільше потрібні Україні саме зараз, коли республіканці в Конгресі продовжують блокувати допомогу країні, Орбан робить те ж саме в Європейському Союзі, а ситуація на фронті стає все складнішою для українців через нестачу боєприпасів.
У довгостроковій перспективі Україна зіткнеться з потребою відбудови зруйнованої економіки та інфраструктури, а також з сотнями тисяч ветеранів, яким необхідно буде забезпечити роботу, інтеграцію в суспільство і, в багатьох випадках, опіку.
«(...) Було б іронією долі, якби навіть у такому питанні — коли активи знаходяться в Європі і ЄС цілком міг би взяти їх під свій контроль — нічого не було би зроблено доти, доки США не зроблять перший крок», — резюмує Влодзімеж Цімошевич.
Тому Європа повинна напружити свої «геоекономічні м'язи» — взяти на себе ініціативу.
Журналіст, редактор, публіцист, автор книг. Цікавиться новими технологіями та політикою. Літературознавець, доктор гуманітарних наук. Створив і керував веб-сайтом sztucznainteligencja.org.pl
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Марія Гурська: Чи використовується у російсько-українській війні мова як зброя? У чому це полягає?
Тарас Кремінь: Росіяни здійснюють проти України і українців ретельно спланований лінгвоцид. Перше, у що цілиться ворог, крім об'єктів критичної інфраструктури, це об'єкти культурної, освітньої, мовної інфраструктури. Вивіски при в'їзді до населених пунктів, які тимчасово займають окупанти, одразу ж змінюються на російськомовні, відновлюються назви декомунізованих топонімів. В окупації знищується українська мова і література, спалюються бібліотеки, а україномовних громадян катують — особливо вчителів та священиків. Безліч колег — освітян — які вимушено опинилися в окупації, на жаль, загинули. Дитячий автор Володимир Вакуленко був убитий росіянами за те, що був письменником і людиною з активною української позицією.
Священнослужителі ПЦУ і УГКЦ зазнають особливо жорстоких тортур — фізичних і моральних принижень, зґвалтувань, про що духівники, які вийшли з полону, розповіли пресі та правозахисникам
Відомо, що для того, щоб вийти з тимчасово окупованої території, треба пройти так звані фільтраційні табори, де відбувається перевірка лояльності за зовнішніми ознаками — наявність або відсутність татуювань на тілі, досліджується минуле людей на предмет участі в Революції Гідності, бойових діях, у підпіллі, волонтерстві, в допомозі ЗСУ, участі в мітингах, наявності ветеранів в родині. Якщо окупанти виявляють, що навіть не сама людина, а, припустимо, її родичі є освітянами, такі люди одразу ж потрапляють під приціл. Відомі приклади не тільки побиття, але й розстрілів, викидання з транспорту, пострілів як по живих мішенях. Таких прикладів було дуже багато, згадати хоча б Бучу, Гостомель і Ірпінь.
Вбивство мовознавиці Ірини Фаріон у Львові цього року — жахливий приклад атаки на мову в тилу під час війни. Що ви про це думаєте?
Вбивство Ірини Фаріон є одним із найзагадковіших за роки повномасштабного вторгнення. Але воно якраз говорить про те, що навіть у Львові, який називають найбільш українським містом на всій планеті, можуть вбивати за наші національні цінності. А в окупації і на фронті за українську мову вбивають щодня.
Як діє щодо цих фактів Офіс уповноваженого?
Ми звертаємося до правоохоронних органів та правозахисних організацій, їм ми офіційно передали сотні прикладів. Дуже добре, що Національна поліція, Генпрокуратура, СБУ долучають ці факти або до відкритих, або відкривають нові провадження під кутом, зокрема, 161 статті Кримінального кодексу «Дискримінація за мовною ознакою». На жаль, в нашому законодавстві немає кримінального покарання за лінгвоцид. Але, сподіваюся, що це може бути активним предметом законодавчих ініціатив з боку народних депутатів України, тому що ми повинні навчитися карати злодіїв за лінгвоцид в Україні і добиватися такого покарання у міжнародних судових процесах. Я постійно комунікую з нашим представником в Європейському суді з прав людини.
ЄСПЛ однозначно засудив знищення національної ідентичності українців — зокрема, мови в окупації
Є відповідні резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи. Створено робочу групу з питань геноциду в Україні з ініціативи Міжнародного кримінального суду. Я спілкуюся з суддями і прокурором Карімом Ханом, вони розглядають лінгвоцид як злочин — ще одну складову великої справи про геноцид проти українського народу. Дуже важливі активні дії в міжнародних судових інстанціях, щоб знайти причетних, організаторів, виконавців, з подальшим притягнення до кримінальної відповідальності.
Офіс уповноваженого з захисту державної мови існує п’ятий рік і у втіленні державної мовної політики спирається на Закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Що за цей час стало для вас найбілішим викликом?
Закон про мову з моменту набуття його чинності пройшов перевірку на здатність бути головним інструментом боротьби за ідентичність українців. На початку нашій інституції закидали наявність неіснуючих поліцейських функцій, називаючи нас контролюючим органом, який створює зайві інструменти розколу суспільства за мовною ознакою. Хоча це абсолютно не відповідало дійсності, тому що мовний закон чітко відповідає 10-й статті Конституції, яка визначає українську мову як державну і створює додаткові інструменти для захисту мовних прав громадян України в усіх сферах суспільного життя. З метою захисту мови і забезпечення мовних прав громадян і було створено інституцію, в якій я працюю. Ми почали роботу у двомовній країні за повної відсутності мовної інфраструктури і нерозуміння потреби у ній місцевою владою. Все це доводилося будувати з нуля. Почали виникати мовні курси і місцеві мовні програми, відкриватися українські книгарні, зніматись фільми і ставитися вистави державною мовою.
Найбільш злісні порушники — найчастіше заступники міських голів на сході і півдні, а також рекламні агентства і інтернет-компанії — своїми штрафами регулярно поповнювали місцеві бюджети
Кожні пів року впроваджувались наступні параметри мовного закону. Окремі статті визначали обов'язковість української мови у сферах освіти, обслуговування, користувацьких інтерфейсів, соціальних мереж, інтернет-магазинів, офіційних представництв державних установ і комунальних організацій. Одним з найбільших викликів стала українізація сфери обслуговування — одна з наймасовіших в Україні, і тому для нас принципово важлива. Потрібно було переконати багатомільйонну армію людей, які працюють в тренажерних залах, надають послуги в супермаркетах, заправляють машини, варять каву, продають квіти тощо спілкуватися з українцями за замовчуванням державною мовою. Станом на 16 січня 2021 року 30-а стаття Закону про мову була найпопулярнішим пошуковим запитом в інтернеті — третім за популярністю після виборів президента США і пандемії коронавірусу. Ці п'ять років були неймовірно складними.
Але з початком повномасштабного вторгнення раптом виявилося, що переконувати громадян України у важливості мови, яка стала маркером ідентичності «свій-чужий» та простором свободи, більше не потрібно
А як ставлення самих українців до своєї мови змінилося за час війни?
Нав'язувана двомовність прийшла до нас із радянських часів. На превеликий жаль, протягом тривалого часу українська в Україні не була першою. Українська мова в масовій свідомості була мовою села, непопулярною мовою. А мовою престижу, кар'єри, влади, успіху була російська. Це змінювалося поступово протягом періоду незалежності, але початок повномаштабної війни став точкою неповернення. Віра в ЗСУ і українське суспільство разом з внутрішніми переконаннями, які спираються на нашу історію, мову та культуру, стали стрижнями незламності, довкола яких обертається сила нашої волі і шлях до перемоги.
Чи існує конкретна статистика переходів на українську серед громадян за останні три роки?
Серед опитувань різних служб та агентств станом на 2024 рік фігурує цифра до 80% українців, які говорять українською в офіційно визначених сферах, визнають українською єдиною державною мовою і віддають їй перевагу.
А скільки було до війни?
До війни було понад п'ятдесят відсотків.
Тобто кількість україномовних українців виросла за час війни на 30%! Це дивовижно. А як щодо мови приватного спілкування?
Закон не поширюється на мову приватного спілкування. Але, за дослідженнями, можемо зробити висновок, що вдома поки що щонайменше 60% послуговується українською. Варто розуміти, що частина громадян, які публічно спілкуються українською а вдома іншими мовами — це представники національних меншин або корінних народів.
І все ж 80% спілкування українською у громадському секторі — це рекорд. Питання в тому, щоб таку динаміку зберегти і знайти додаткові можливості
Наша задача — допомогти українцям опанувати українську мову і в домашньому спілкуванні, і в спілкуванні в соціальних мережах, і в пошуку тієї або іншої інформації на інтернет-ресурсах, і в створенні додаткових можливостей, щоб в середовищі, в громадах, в містах було значно більше ресурсів для опанування української мови.
Поділіться найпотужнішими відомими вам прикладами переходу українців на українську мову?
У 2022 році Нобелівською лауреаткою Премії миру стала Олександра Матвійчук. Під час церемонії Нобелівської премії промова вперше за всю історію лунала українською, а Матвійчук розповідала про важливість мови, культури, ідентичності — особливо з початком повномасштабного вторгнення.
Я зараз працюю над книгою, в якій зібрав історії українських лідерів, які говорять про важливість мови в їхньому житті. Олександра розповіла мені, як колись перейшла на українську мову студенткою ліцею під впливом вірша Оксани Пахльовської:
«Страшний мисливець вийде знов на лови.
В єдину сітку всіх рабів згребе,
Раби — це нація, котра не має мови.
Тому й не може захистить себе».
Значна частина есеїв у цій книзі розповідає, по суті, такі історії переходів на українську, які сталися з людьми за ці десять років війни або вже безпосередньо під час повномаштабного вторгнення. Наприклад, олімпійський чемпіон, Міністр молоді та спорту (2020-2023 рр.), президент Національного Олімпійського Комітету України Вадим Гутцайт свого часу в зросійщеному спортивному середовищі зміг переконати співтовариство у важливості української мови як державної і перейшов на українську разом з дружиною, відомою журналісткою і майстром спорту з художньої гімнастики Оксаною Гутцайт, а також зміг переконати перейти на українську наших спортсменок — олімпійську чемпіонку та володарку світового рекорду зі стрибків у висоту Ярославу Магучих і дворазову олімпійську чемпіонку з фехтування Ольгу Харлан, які сьогодні своєю незламністю і потужною позицією надихають весь світ.
Я хочу також навести приклад Кирила Кашлікова, генерального директора та художнього керівника Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки, який разом з колективом перейшов на українську вже після початку повномаштабної війни. Кирило розповів мені, як це сталося: 24 лютого 2022 року, коли на Київ полетіли російські ракети, він побачив, як плаче його маленький син. У той момент він твердо вирішив, що це остання хвилина, коли він говорить російською! І в перший же тиждень театр переклав весь свій репертуар і запустив мовні курси для артистів, щоб продемонструвати свою єдність, культуру і повагу до національних цінностей. І скажу вам, таких прикладів тисячі!
Якою мовою говорить сьогодні Український фронт?
Українці говорять українською мовою. Але для тих військових, спортсменів, представників сфери обслуговування, які спілкуються недостатньо українською, ми продовжуємо створювати додаткові можливості. Я особисто створив для військових мовні курси і сподіваюся, що Міністерство оборони та відповідні заклади освіти продовжать мою ініціативу. Звісно, проблема двомовності зберігається — це очевидний факт. Але треба боротися з цим, створюючи нові інструменти і захищаючи кожного військового, який хоче спілкуватися зі своїм командиром та чути команду про наступ українською, а ще у спілкуванні зі своїми дітьми, які навчаються, скажімо, в Запоріжжі або в Одесі, хоче чути українську, а не російську, яка, на превеликий жаль, ще зберігається в освітньому процесі у вигляді двомовності деяких педагогів.
Міністерство освіти і науки підтримало законопроєкт, який пропонує заборонити використання російської мови у школах під час перерв. Як ви ставитеся до цієї ініціативи?
Категорично підтримую. Але для цього треба зрозуміти одне, що не тільки українська школа, а й вся територія української держави є територією української мови. Двозначності тут бути не може. Це стосується і компактного проживання наших громадян за кордоном.
Наше видання писало про випадки, коли дітям у школах в Польщі забороняли говорити українською на перервах. Співавтор Закону про мову Микола Княжицький наголошує, що Україні бракує стратегії щодо освіти українською за кордоном — уряд не робить відповідних кроків, щоб цьому сприяти. Як будувати стратегію розвитку української мови для українців за кордоном, зокрема, в країнах найбільшого розселення — Польщі, Німеччині, Чехії?
У нас доволі багато прикладів, як підтримуються громадяни України за кордоном. Але от до стратегії потрібно підходити окремо в кожній країні. Скажімо, нещодавно я був у Будапешті, зустрічався з нашою громадою і точно знаю, що запит на українське шкільництво там неймовірно високий. Але і підтримка з боку місцевої влади можлива тільки тоді, коли у нас там з'явиться посол.
Тому питання ефективності наших дипломатичних представництв тягне за собою стратегію реалізації зовнішньої культурної дипломатії і мовної політики, в якій ми активно готові брати участь
А як з Польщею?
У Польщі мені відомо про чисельні освітні хаби, суботні і недільні школи. Та якщо ми говоримо про традиційну польську школу, зрозуміло, що вона відстоює власні інтереси. Ми не можемо створити українське середовище в іншій країні, а найкращі умови для розвитку української мови, звичайно ж, гарантуються в Україні. Так, ми повинні продовжувати створювати можливості для навчання дітей за кордоном і допомагати їм в опануванні української, бути активними в просуванні українознавчих студій, доступності української мови в музеях, університетах і медіа, забезпечувати наших школярів, які перебувають за кордоном, доступною літературою і підручниками. З іншого боку, самі українці, які опинилися за кордоном, віддали своїх дітей до школи, займаються підтримкою України та збором коштів на допомогу ЗСУ, мовою висловлюють свою солідарність з власним народом. Це важливо памятати кожному.
Як цьогорічний старт перемовин про вступ України в ЄС впливає на державну мовну політику?
Коли Україна стане членом ЄС, українська мова стане однією з мов Європейського Союзу. Наше завдання наближати українську мову до статусу мови європейського співтовариства. Інтерес до України, який забезпечив героїзм нашого війська, потрібно підтримувати і гарантувати доступність української мови для громадян інших країн ЄС.
Для вільного світу українська мова вже сьогодні стала одним із джерел пізнання нашої незламності, нашого духу
Щоб зробити її зрозумілою європейцям, ми започаткували програму «Українська мова — це мова ЄС». Вона полягає у можливостях опанування української мови громадянами країн ЄС, які хочуть брати участь у відновленні об'єктів критичної інфраструктури, сприяти у відкритті українських шкіл за кордоном, реалізовують культурні та бізнес-проєкти, хочуть пізнавати Україну, а можливо, навіть планують в майбутньому переїхати сюди, змінивши громадянство. Програма «Українська мова — це мова ЄС» забезпечить вивчення мови, якісні переклади, юридичний супровід і загалом — зближення мовних політик України та європейських країн.
А де можна знайти інформацію про такі можливості вже зараз?
На сайті Уповноваженого з захисту державної мови. Перелік таких курсів є в нас на порталі, а самі вони є у відкритому доступі і безоплатними з боку національних платформ, громадських організацій, телевізійних каналів, тренінгових платформ та міжнародних навчальних центрів, які демонструють високий рівень переходу на українську мову.
Концентрація цих повідомлень ставала тим більшою, чим ближчою була дата 12 жовтня. Тоді мало відбутись засідання в форматі Рамштайн на найвищому рівні за участю лідерів США, України, Франції та Німеччини. Утім через стихійне лихо в Америці президент Байден скасував поїздку в Європу, а заразом вирішили і відтермінувати саме засідання. Натомість український президент вирушив у європейське турне, під час якого зустрівся з очільниками Великої Британії, Франції, Італії та Німеччини. На момент початку поїздки Зеленського в Європу медіапростір настільки був заповнений повідомленнями про кулуарні мирні ініціативи, що коментувати цю історію довелось самому українському президенту: «Я бачив, що сьогодні у якихось ЗМІ було багато інформації про те, що нібито я приїхав до союзників говорити про припинення вогню. Але ж ні. Це не так». Звідки взялись повідомлення про можливе призупинення бойових дій, чи можлива на практиці формула «території в обмін на безпеку» і чи взагалі на часі дискусії про мирні перемови?
Спокуса миром
Єдиний шлях до будь-яких перемов — винятково той, який обере Київ, наголошує науковий консультант з питань безпеки Chatham House Матьє Булєг (Mathieu Boulègue). Всі інші обговорення без схвалення України просто безсенсові:
— Будь-який сценарій має базуватися на українських умовах, а не на умовах, які обговорює іноземна преса. І тим більше тут аж ніяк не можна спекулювати темами на кшталт «територіальне замороження» тощо.
Такі умови — це не цукерки, якими можна обмінюватись
Першим, хто написав про ймовірність сценарію «території в обмін на безпеку» було видання Financial Times. У статті йдеться, шо така думка здобуває дедалі більше прихильників серед західних та українських дипломатів. Потенційна угода передбачатиме «мовчазне прийняття» факту, що окуповані території можна буде повернути дипломатичним шляхом у майбутньому. Автор статті визнає, що українці навряд чи готові сприйняти такий сценарій, відтак посилається на неназваного західного дипломата, за словами якого поступитися частиною території в обмін на членство у НАТО може бути єдиною можливою опцією. Та ж Financial Times на початку жовтня, покликаючись на власні джерела, знайомі з перебігом останніх перемов Зеленського з Байденом, повідомила нібито американський президент під час зустрічі у форматі Рамштайн 12 жовтня збирався підвищити статус української заявки на членство в НАТО. А втім, цю зустріч скасували — за офіційним повідомленням, через ураган у США. Чи відбудеться зібрання в такому форматі, питання наразі відкрите.
Україна не може виключати того, що розмови про якісь такі сценарії можуть мати місце, каже міністр закордонних справ України (2007-2009 рр), дипломат Володимир Огризко. Київ,за його словами, не в тій ситуації, коли може комусь диктувати, що обговорювати, як обговорювати, з ким і так далі. Інше питання, чому це зараз подається саме в такому вигляді:
— Чому ці останні кілька тижнів пішла така шалена атака на Україну? Я вважаю, для того, щоб запустити тезу про те, що хтось хоче миру, а хтось його не хоче. І цей хтось, хто не хоче, має бути, звичайно, Україна.
Кому це вигідно, не треба довго шукати і думати. Це вигідно Росії. І, думаю, за всіма цими публікаціями так чи інакше присутній якийсь хвіст Росії
На варто забувати, продовжує Володимир Огризко, на Заході так само є люди, яким набридла війна, які втрачають економічно, відтак, ймовірно, йдеться про певний тиск з двох боків:
— З одного боку, російський, щоб Україна погодилась на капітуляцію. З іншого — західний, який буде підштовхувати до того, щоб нарешті повернутися до звичного бізнесу в Росії. Нам на це треба дивитися дуже спокійно і дуже прагматично: пояснювати західним партнерам — якщо ви хочете вирішувати власні питання за наш рахунок, дуже вам дякуємо, але нам це не підходить. У нас свої національні інтереси, своя територія і свій суверенітет.
Гарантії безпеки
Такий інтенсивний потік меседжів про потенційні гарантії безпеки в обмін на якісь поступки України схоже на зондування з метою перевірити, як подібні кроки теоретично готові сприйняти як українська влада й українське суспільство, так і західні партнери, вважає кандидат політичних наук, експерт-міжнародник Станіслав Желіховський:
— Але бачимо, що такі комбінації не дуже ефективні. Наприклад, коли йдеться про перспективи українського членства в НАТО, в будь-якому форматі, бачимо, що попри заяви нібито у США з цього приводу є якийсь прогрес, у членів Альянсу немає ані консенсусу, ані рішучості, щоб взяти нас в НАТО.
В Європі не може бути довготривалої безпеки без сильної незалежної України, і члени НАТО повинні виконати свою частину зобов’язань, даних Україні на Вашингтонському саміті Альянсу. Про це в першій промові на посаді генсека НАТО заявив Марк Рютте, а потім повторив ці тези під час візиту до Києва — першого закордонного візиту на посаді очільника Альянсу. Мовляв, Україна ближче до НАТО, ніж будь-коли раніше, шлях до членства є незворотнім, а Росія в цьому питанні не має права ні голосу, ні вето.
Що стосується гарантій безпеки, то до рівня НАТО ще далеко, можливо, навіть далі, ніж два роки тому, вважає стратегічний аналітик Центру стратегічних досліджень в Гаазі (HCSS) Девіс Еллісон (Davis Ellison). Зараз діють угоди з багатьма країнами НАТО, але жодна з них не дає однозначної гарантії безпеки для українців. Подібні гарантії цілком можуть виходити від США, Франції чи, можливо, такої держави, як Польща, але це, звичайно, стане ще одним випробуванням європейської довіри до стримування чергового російського нападу, що не спрацювало минулого разу. Потенційне замороження лінії фронту як частина якогось торгу для України було б реальним ризиком, наголошує Девіс Еллісон (Davis Ellison):
— Росія, як і раніше, віддана довгостроковій меті захоплення України, і таке «перемир’я» лише створило б для неї плацдарм для наступної спроби. Це було б лише погіршенням ситуації порівняно з лютим 2022 року. Крім того, така ситуація фактично створила б сильно мілітаризовану «залізну завісу» через всю Україну, ще більше розбалансувавши національну економіку і політику. Росія цілком може погодитися на такий сценарій, хоча, швидше за все, розглядатиме його лише як тимчасовий. Нинішня лінія розмежування залишить частини Донецької та Луганської областей поза їхнім контролем.
Для Путіна це може бути способом зменшити свої втрати, оголосити про перемогу і припинити бойові дії, але знову ж таки, це лише дасть Москві постійний важіль для тестування нової лінії фронту
Блискавичне турне
Європейське турне Зеленського, яке фактично було вимушеним кроком після скасування зустрічі у форматі Рамштайн, почалося із саміту країн Південно-Східної Європи 9 жовтня у Хорватії і завершилось 11 жовтня у Берліні. За ці 36 годин український президент відвідав також Лондон, Париж і Рим. Володимир Зеленський презентував колегам план перемоги та закликав діяти спільними зусиллями вже зараз — протягом найближчих місяців.
Під час цієї поїздки український президент адресував європейським лідерам 5 запитів, про це написали журналісти Politico і оцінили шанси на їхнє успішне виконання за шкалою від 1 до 5. Найменші шанси, за оцінкою видання, у тому, що Україна отримає запрошення до НАТО. Так само невисоко оцінюють перспективи застосування ППО українських сусідів, насамперед йдеться про Польщу та Румунію, для захисту української території від російських атак. Politico вказує, що західні партнери бояться прямої конфронтації з Росією. Україна також просить більше систем ППО, попри те, що влітку з різних столиць лунали обнадійливі обіцянки, постачання йде повільно. Навряд чи партнери готові надати Україні дозвіл бити вглиб російської території. З Шольцем Зеленський, ймовірно, піднімав питання про передачу Україні Taurus, а втім, позиція німецького канцлера залишається незмінною. Найперспективнішим запитом Politico вважає залучення європейських інвестицій в український оборонний сектор, низка країн, зокрема, Німеччина, Норвегія, Данія, Швеція, Литва та Канада вже співпрацюють з Україною в цьому напрямі.
«Оборонні пакети для захисту, ППО, інвестиції у виробництво дронів та іншої зброї в Україні – це все результати візиту в Лондон, Париж, Рим і Берлін», — підсумував сам Зеленський.
Переговори українського президента з європейськими лідерами мали на меті мобілізувати союзників. Головне, що зараз потрібно Україні це позбавити російських терористів можливості продовжувати війну, а вже далі можна перейти до дипломатії, каже кандидат політичних наук, експерт-міжнародник Станіслав Желіховський:
— Це переважно були зустрічі з керівниками ключових країн, які найбільше нам допомагають. Я впевнений, що обговорювали широке коло питань: від економічних і юридичних до військових акцентів. Думаю, в Німеччині йшлося про те, щоб отримати зелене світло на Taurus від канцлера Шольца.
Далі, якщо все зійдеться позитивно для нас, то ці домовленості трансформуються в якісь конкретні рішення на наступному Рамштайні
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Оксана Щирба: Якою на даний момент є політика Путіна і його оточення щодо Маріуполя? Яку мету переслідують, що відбувається в місті?
Петро Андрющенко: Якщо глобально подивитися на те, що відбувається з Маріуполем, то росіяни там приймають всі остаточні рішення. Фактично вони будують Севастополь на Азовському морі. Усі військові події, які відбувались протягом двох років, свідчать, що в росіян є потреба у створенні військово-логістичної бази на території Приазовщини, аби забезпечити військову логістику Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей.
Тож вони проводять політику заміщення населення, маргіналізацію залишків українського населення і пропагують так звану «відбудову» міста. Але із цим виникли значні проблеми. Насамперед з фінансуванням. Люди з міста розповідають, що в Маріуполі ніби все завмерло. Стоять висотні крани біля будинків, але нічого не відбувається. Всі гроші в Росії зараз йдуть на війну. Тож замість відбудови — ті самі руїни, вже третій рік.
Хто з окупантів зараз керує містом і в який спосіб відбувається злочинне управління?
Усі рішення приймають люди, підпорядковані Марату Хуснулліну (російський державний діяч, заступник голови уряду Російської Федерації з питань будівництва, житлово-комунального господарства та регіонального розвитку з 21 січня 2020 року — Ред.). Саме він на сьогодні володіє ключами і фінансовими потоками всієї окупованої азовської частини. У Хуснулліна дуже великі корупційні плани на неї — він особисто добре на цьому заробляє.
До того ж Денис Пушилін (український колабораціоніст, другий ватажок терористичного утворення «ДНР» — Ред.), за яким стоїть ФСБ, намагається стати політичною персоною в Москві. Ми всі маємо це розуміти. Як відбувається управління на нижчому рівні — теж дуже цікаво. Наприклад, є, умовно, керівник адміністрації Маріуполя, хтось на кшталт нашого мера і так далі. Жоден з них не приймає жодного рішення, не керує містом. Це лише так звані «говорящі голови». У них є радники з ФСБ, імена яких засекречені. І саме вони приймають всі рішення по місту.
Розкажіть про демографічну ситуацію в місті. Скільки зараз мешканців і який портрет цих людей, їхнє сприйняття всього того, що відбувається?
Маріупольців залишилося 80 тисяч з 530-ти. Абсолютна більшість ― люди пенсійного віку. Цифри ми отримуємо від наших партизанів. Це спрощує оцінку демографії. Знаємо, наприклад, що 11 352 українські дитини пішли до школи минулого навчального року. Саме стільки українських дітей шкільного віку знаходиться в Маріуполі. Це приблизно відповідає кількості 20-25 тисяч дорослих. Додамо пенсіонерів. Загалом виходить приблизно 80 тисяч, враховуючи, що в Маріуполі живуть неповні сім'ї ― і через окупацію, і через соціальний зріз.
Якщо говорити про росіян, їх десь стільки ж. Причому росіян, які приїхали з початку цього року на постійне проживання, за нашими оцінками, щонайменше 7-8 тисяч. На 1 вересня минулого року до школи пішло 3,5 тис російських дітей, а закінчило вже 5,5 тисяч. Ось така зараз демографічна ситуація. Якщо брати росіян, то їх щонайменше 50-55 тисяч, і це переважно особи мусульманського віросповідання, азійські вихідці, а також кавказці. Етнічні росіяни також є, але їх дуже мало.
Будинки, в яких ніхто не живе
Яким є стан житлового фонду і який підхід до так званої відбудови? Скільки будівель зведено на кістках?
Станом на 1 січня 2025 року за планами росіян має бути демонтовано 600 багатоповерхівок, а це приблизно 40-45 тисяч квартир. Загалом непридатно для життя разом з тим, що знесено, зноситься і має бути знесено, щонайменше 75 000 квартир. А відбудували росіяни, або побудували з нуля, як вони кажуть, 5,5 тисяч квартир. Це менше десяти відсотків того, що знищено їхніми бомбами і потім добито їхніми екскаваторами.
Якщо ж говорити про ремонти, тут ситуація складніша. Цілі квартали порожні. Якщо брати історичний центр — територію від Драматичного театру аж до виїзду з Маріуполя — там не живуть люди. Разом з тим багатоповерхівки там стоять. Ззовні пороблено фасади, замінено вікна, всередині проведено комунікації, зачищено стіни до стану цегли. І в такому стані все кинуто. Так виглядає більша частина Маріуполя.
Якщо дивитись російські пабліки, ви не знайдете жодного пропагандистського відео, знятого ввечері з тих районів. Тому що коли немає світла видно, що в будинках не горить світло. Нові фасади є, а людей немає
Картина дійсно жахлива. Маріуполь ― мертве місто. Все, що роблять росіяни, ― це фарбують фасади.
Чи фіксуєте випадки участі європейських фірм та бізнесу у так званій «відбудові»?
Так, намагаємося це моніторити. Так, кілька місяців тому в Маріуполі була зафіксована робота фірми Knauf. Департамент міністерства економіки РФ, який відповідає за поставку обладнання, зокрема з облаштування систем зв'язку, контролю, моніторингу, за нашими даними, регулярно намагається залучати партнерів із Заходу. Ми пробуємо з'ясувати деталі, але бізнес ховається. Наприклад, незрозуміло як, але через окремі дрібні канали до Маріуполя постійно потрапляють українські товари.
В який спосіб російська окупаційна влада позбавляє українців житла?
Українці, які знаходяться в місті і мають документи на свої квартири, видані українськими органами влади до повномаштабки, у будь-який момент можуть зіткнутися з тим, що ці документи росіяни з легкістю визнають недійсними чи підробленими
Люди не можуть підтвердити своє право власності і втрачають житло. Такі квартири націоналізуються або навіть демонтуються. Так, у моєї тещі дві квартири в Маріуполі фізично перестали існувати. Українці, які живуть на підконтрольних Україні територіях, по факту не можуть повернути своє майно в Маріуполі. Їм треба приїхати в місто і пройти так звану фільтрацію, яку проводить російська влада.
Це мій випадок. У мене є квартира, на яку я не можу підтвердити право власності. Зі зрозумілих причин, я не можу з'явитися в Маріупольську окупаційну адміністрацію з документами про право власності на свою квартиру. Тому її буде націоналізовано і передано або продано росіянам. І навіть якщо хтось менш публічний, ніж я, заїде в Маріуполь, складнощі в тому, що він не зможе продати своє житло росіянам, адже відсутні будь-які механізми цього процесу.
Вони знищують все. Але є те, чого їм не знищити
Яка безпекова ситуація в місті? Чи є випадки торгівлі людьми?
Дані на цю тему відсутні. Безпеки в місті немає взагалі. Панує анархія. Для громадян Російської Федерації в Маріуполі абсолютна безкарність. Спостерігається розквіт наркотрафіку.
Мігранти домагаються жінок, неповнолітніх дівчат — і в це ніхто не втручається. У російських військових підрозділів та поліції є повідомлення про повітряну тривогу. Вони спускаються в укриття, а цивільні навіть не знають про небезпеку. Це, мабуть, найкраща демонстрація безпекової ситуації в Маріуполі
Ми пам'ятаємо екологічну катастрофу в Маріуполі в перші місяці після вторгнення. Трупна отрута в каналізаціях, отруєні питна вода й море, мертві дельфіни… Як ситуація виглядає сьогодні?
Це суцільний жах! Фактично вбито флору і фауну. «Азовсталь» розбомблено, всі шкідливі речовини потрапили у навколишнє середовище. Майже всюди не працюють каналізація й очисні споруди. Азовське море забруднюється через каналізаційні стоки. Продовжують гинути дельфіни — і все через дії окупантів.
Які дії міжнародного співтовариства зараз потрібні по Маріуполю?
За два з половиною роки окупації я повністю розчарувався в міжнародних інституціях. Всі забули про Маріуполь. Потрібна повна ізоляція Росії на міжнародному рівні та міжнародна екологічна місія. Це ж питання екологічної безпеки всього світу! Я не кажу вже про воєнні злочини. Давайте хоча б екологічну місію реалізовувати, на рівні ООН порушувати питання репарації, блокування, розмінування Азовсталі.
Значна кількість полонених захисників з полку «Азов» ― громадяни Маріуполя. Яка кількість перебуває в полоні? Яка ситуація зі звільненням?
Понад тисячу чи півтори тисячі людей перебуває в російському полоні вже понад два роки. Але, наприклад, якщо говорити про територіальну оборону, жоден хлопець ще не повернувся додому. А це взагалі виключно маріупольці, які до 24.02.2022 року були цивільними. Там немає військових, які проходили кадрову службу. Дуже сподіваюся на повернення всіх полонених додому. Але в якому стані ворог повертає наших полонених? Це треба бачити! Це жах.
Якою є кількість жертв України у Маріуполі?
Точних даних немає. Окупанти свідомо знищували тіла загиблих маріупольців, затирали сліди злочинів, тож здійснити точні підрахунки неможливо. Ми викупили через наших партизан російську базу даних з 2022 року по загиблих дітях у Донецькій області. Загиблих там — 103 дитини. Ми додали наші дані і вийшло 164 смерті дитини. Всі діти верифіковані ― прізвище, ім'я, по-батькові. Це страшні описи, і оприлюднювати їх ― підірвати чиюсь психіку.
Чи можливо буде відбудувати український Маріуполь? Яким ви бачите майбутнє міста?
Можливо. Є різні плани. По суті, місто треба будувати заново. Для відбудови знадобиться не менше 10-15 років. В ідеалі я бачу Маріуполь як сучасне місто на 300-350 тисяч мешканців, витягнуте вздовж моря. Місто середнього бізнесу. Від будь-якого будинку до лінії моря в ідеалі має бути 15 хвилин пішки. Я вірю, що люди повернуться, а гроші на відбудову знайдемо — і репарації від країни-агресорки вимагатимемо, й інвесторів до відбудови залучимо. Маріуполь — це люди, дух міста живе в них, а не в стінах і цеглі. І цього не знищити окупантам.
Досвід Маріуполя і решти стертих з лиця землі українських міст — не унікальний. 80 років тому, за часів іншої війни, європейські міста уже зазнавали нищівних руйнувань і знищення. Досвід нідерландського Роттердама і британського Ковентрі, а також ближчих до нас польських Варшави і Ґданська, знищених бомбардуваннями і повсталих з руїн, дає надію для українців, які сподіваються повернутися у рідні місця.
Найсміливіші прогнози передбачають не просто відновлення населених пунктів, а й перетворення їх на вітрину сучасної архітектури, де зможуть реалізуватися найкращі спеціалісти від містобудування. І вони мають усі шанси справдитися.
Варшава. Трійко міфів
Понад 14,5 тисяч архівних папок із містобудівними документами, картами, планами, фотографіями й ескізами полотен Бернардо Беллотто лягли в основу відбудови Варшави. Усе це збиралося архітекторами до закінчення Другої світової війни і задовго до звільнення польської столиці від загарбників.
— Спочатку не було очевидним, чи Варшава взагалі буде відбудована і чи залишатиметься столицею, — розповідає Міхал Красуцкі, директор Варшавського столичного управління зі збереження пам'яток. Він взяв участь у дискусії Українського дому у Варшаві, присвяченій відбудові Маріуполя. — Були плани перенесення столиці до Любліна. Але те, що до міста поверталися його колишні мешканці, а також ті, хто захопився міфом відбудови, переконувало в тому, що іншого шляху немає.
85% будівель і 90% промислових підприємств Варшави в часи Другої світової війни було зруйновано вщент. Рештки будинків утворили 16 мільйонів тонн будівельного сміття. Докладне переосмислення ідеї відбудови розпочалося у січні 1945 року, коли до Варшави повернулися архітектори, урбаністи, консерватори, деякі з мешканців, які провели «інвентаризацію» на предмет того, що у місті вціліло й що варте відбудови.
— Архітектура й урбаністика мають велику рушійну силу формування емоцій і думок, — каже Міхал Красуцкі.
— Тож було вирішено, що певні фрагменти Варшави мусять бути тими якірцями, котрі пов’язують нас із минулим, але одночасно мають великий емоційний вплив на майбутнє
Ці старі символи мали зостатися поряд із новими атрибутами відбудови. Вирішили зберегти найстарішу серцевину міста, яка була оцінена архітекторами у процесі відбудови столиці: Старе місто та історичну вісь, котра пролягала вздовж Королівського Тракту. Це символічний простір, який мав би поєднувати з тим старим містом, до знищення.
За словами директора Варшавського столичного управління зі збереження пам'яток, відбудова польської столиці породила щонайменше три міфи. Це міф довоєнної Варшави — так зване «золоте століття»; міф закладення міста, котрий став найважливішим конструктом не лише столиці, але також повоєнної Польщі; і міф Варшави, котра весь час переживала свою травму. І що більше часу минає, то більш фальшивим стає той перший.
Результатом роботи візіонерів і будівничих зрештою стала нова Варшава. Її відбудова розтяглася у часі. Перший період відновлення тривав протягом 10 років, другий — 20-30 років після війни.
— Покоління моїх батьків, котре виростало у 50-х роках, практично бачило вже добре відбудовану або збудовану наново Варшаву, — ділиться Міхал Красуцкі. — Розуміння і бачення пам’яток, які треба зберегти, з часом змінювалося. Якщо в 50-60-х роках руїн як місць пам’яті було багато, то в 70-х — вже значно менше. Водночас значення місць пам’яті, які лишилися до 80-х, значно зросло.
Утім вже в 1980 році відроджене варшавське Старе місто впевнено посіло своє місце у Списку світової спадщини ЮНЕСКО.
Сучасна Варшава має тяглість до «золотих часів» минувшини, в її урбаністичний пейзаж вдало інтегровано стрімкі хмарочоси, а в міський ландшафт органічно вписано місця скорботи й пам’яті
Ґданськ. Шанс для урбаністів
Строката, як і фасади його будинків, польсько-німецька історія Ґданська, вигідне розміщення на березі Балтики викликали зовсім інші дискусії навколо відбудови міста. Зрештою, правильні рішення знайшлися, і середмістя Гданська стало хорошим полігоном із досвіду повоєнної відбудови. І коли варшав’яни ще очікували відмашки на відбудову, у місті над морем вже засукали рукави.
— Ґданськ був знищений у часи війни, тут точилися надзвичайно активні бої, — каже доктор Клаудіуш Грабовскі з відділу історії Музею Ґданська, котрий спеціалізується на післявоєнній відбудові міста. — А пізніше, коли Червона армія захопила Ґданськ, вона потрактувала його як вороже німецьке місто, тож била по ньому ще два місяці, грабувала і руйнувала. Через те, що забудова була дуже густою, коли вибухали пожежі, вогонь швидко випалював частину, багату на пам’ятки. Так 90% гданського середмістя було повністю знищено.
Утім, як можемо побачити на фотографіях тих часів, більшість монументальних споруд таки збереглися. Вдалося відновити костели з вигорілими інтер'єрами, але уцілілими склепіннями, а потім завезти сюди історичні артефакти, вчасно евакуйовані з міста. Були відновлені будинки без покрівлі й перекриттів, у яких збереглися лише фасади з оригінальним оздобленням, цінні з точки зору мистецтвознавців.
— Через те, що місто було так сильно знищене, воєводська влада тимчасово переїхала до Сопоту, — додає Клаудіуш Грабовскі. — Загалом була ідея перенести столицю воєводства туди. Була також думка не відбудовувати середмістя Ґданська, а зосередитися на Вжещу — великій дільниці, де можна було б створити новий центр. Третя ідея — збудувати абсолютно нову дільницю біля Нового порту.
Під час дискусій, що робити зі знищеним середмістям Ґданська, навіть з’являлися обережні думки, що, може, варто зосередитися на відбудові Варшави, оскільки місто над морем — німецьке, і жили тут німці. Утім, зрештою, дослухалися до компетентної думки групи активістів на чолі з Владиславом Черним — президентом Ґданська, архітектором за освітою.
— Мистецтвознавці підтримали відбудову Ґданська, бо місто було цінним об’єктом з пам’ятками, — каже Клаудіуш Грабовскі. — Економічні розрахунки так само були на користь відбудови. Було прораховано, що дешевше відбудувати місто на знищеному обшарі, аніж звести його з нуля в іншому місці. Місто вигідно розташоване, тут схрещувалися усі дороги — ці чинники переважили. Відновлення почалося за однієї умови — звести Гданськ кращим, аніж він був перед знищенням.
Жаль за навік утраченими об’єктами дещо компенсували рішення тодішніх урбаністів. Вони зосередилися на будівництві, яке б значно покращило якість життя мешканців: проектували просторі приміщення з доступом до природного світла, простори із зеленими насадженнями.
— У містах, збудованих в XIX столітті, усіх цих переваг не було. Загущення будинків було таким значним, що люди не мали достатньо сонця, повітря, зелені. Саме воєнні знищення уможливили ці позитивні зміни, — резюмує Грабовскі.
Уже на зламі 1947-48 років головний консерватор пам’яток Ґданська Ян Захватович оголосив, що відбудова Старого міста закінчена. Інші будівельні роботи тривали ще у 50-60-ті роки, щоб остаточно згаснути в 70-х.
— Відбудова може стати шансом для урбаністів, — розповідає Клаудіуш Грабовскі. — Проблема сучасних девелоперів по всій Польщі — велике загущення будинків, брак простору із зеленню.
Люди шкодують, що так, як у 60-70-х роках, більше не будують. При плануванні відбудови міста і новому проєктуванні важливо звернути на це увагу, не послуговуватися лише вигодами швидких інвестицій
Маріуполь. Обличчям до моря
Знищений разом з тисячами його мешканців, Маріуполь вважають найпромовистішим символом злочинів російської армії, але водночас і української звитяги. За різними оцінками, у місті зруйновано до 90% будинків, а під завалами і на вулицях загинуло щонайменше 20 000 містян. Попри те, що місто досі перебуває в окупації і лише чекає на звільнення, розмови про відновлення Маріуполя тривають уже кілька років. Головним завданням маріупольці вважають відбудувати сучасне українське місто.
— Таких масштабів відбудови не було з часів Другої світової війни, — каже міський голова Маріуполя Вадим Бойченко. — Наше завдання — не відбудувати так, як було, а побудувати нове місто, з новою економікою і новим майбутнім. При відродженні хочемо врахувати сучасні методи у будівництві, підходи у створенні комфортної та доступної інфраструктури, впровадити «зелену металургію» та розгорнути Маріуполь обличчям до моря.
«Місто Марії» матиме унікальну візію відбудови, яку йому вже розробили чотири команди провідних архітекторів та урбаністів. Аби залучити до обговорень маріупольців, які нині перебувають у статусі внутрішньо переміщених осіб у різних містах України, були створені центри підтримки «ЯМаріуполь». Кожен може поставити собі питання «Яким повинне стати місто, щоб туди повернулися люди?» і відверто відповісти на нього.
— При розробці великої мапи відновлення наша команда експертів вивчає досвід Європи й інших країн, — наголошує Вадим Бойченко.
— Нас надихнув підхід Варшави під час Другої світової війни, те, що її план відбудови почали розробляти ще до деокупації міста. Такий самий історичний шлях Маріуполь проходить зараз
Нам цікаво, з якими викликами зіштовхнулося місто, які ухвалювались рішення, що треба додатково врахувати та на що звернути увагу. Це допоможе нам уникнути помилок при відбудові. Досвід Ґданська цікавий з точки зору відновлення історичної частини міста, адже наша мета не тільки побудувати нове, але й зберегти нашу історію. На жаль, історичний центр міста нам треба буде збирати по шматкам, але ми хочемо зберегти маріупольську автентичність — нашу історію, культуру і традиції. А у Вроцлаві нас цікавить створення сучасної транспортної інфраструктури та розвиток економіки.
P.S. Місця пам'яті й скорботи
Важливе місце у відбудованому після воєнного знищення Маріуполі посідатимуть місця пам’яті. Це розуміли 80 років тому у Варшаві, на цьому наголошують, плануючи відбудову «міста Марії».
Символічні острівці на жалобу необхідні для чесного внутрішнього діалогу із собою тих, хто житиме у населених пунктах, які пам’ятають війну. Це також буде екологічним способом переживання травми для маріупольців
Частина недоторканних старих просторів у відбудованій Варшаві була залишена саме з цією метою.
— Такою дільницею був Муранув, який не був дуже приємним для життя (під час війни тут розташовувалось єврейське гетто — Авт.), — розповідає Міхал Красуцкі, директор Варшавського столичного управління зі збереження пам'яток. — Його почали відбудовувати значно пізніше, і навіть фасади довго не були пофарбовані. Таким місцем була дільниця навколо Могили невідомого солдата (нині — площа маршала Юзефа Пілсудського) і ще кілька місць, котрі у Варшаві були залишені як місця-свідки з дуже міцним символічним значенням.
У Маріуполі найболючішими символами війни стали Драматичний театр й «Азовсталь».
— У театрі від російських обстрілів ховалися маріупольські родини, у надії на щось людське в окупантах перед будівлею написали великими літерами «ДІТИ». Натомість ті цілеспрямовано скинули з літаків на театр дві бомби, загинули сотні людей, серед них — діти. Маріупольці не хочуть відбудовувати театр, є потреба зробити на цьому місці меморіал пам’яті, — наголошує міський голова Маріуполя Вадим Бойченко.
Уже розроблено дві концепції вшанування. Одна з них передбачає збереження руїн Драматичного театру з одночасною модернізацією прилеглої території, створення громадського простору для роздумів, оформлення за допомогою мистецьких інсталяцій навколо театру. Інша пропонує законсервувати частину руїн під скляним дзеркальним куполом. Під площею мав би бути розміщений музей із доступом до руїн і місця вибуху, подібно до Музею 9/11 у Нью-Йорку.
Під час публічних обговорень маріупольці запропонували також створити Музей втраченого дитинства — меморіал, присвячений дітям, які стали свідками повномасштабної війни.
Підтримка закордонних інституцій — Європейського банку реконструкції та розвитку, Світового банку, Агенції США з міжнародного розвитку «USAID», а також ініціативи українського бізнесу — не залишають жодних сумнівів — одразу по закінченню війни на руїнах знищених міст почнеться робота. Міста, в які повертатимуться люди, обов’язково будуть відбудовані. Якщо відродження вдалося в Європі у часи повоєнних лихоліть, то має вийти й в України.
Марія Гурська: Значну частину свого професійного життя ви присвятили боротьбі з наслідками російської експансії. Що відчуваєте сьогодні, коли дивитесь на війну в Україні та виклики для безпеки Польщі?
Лешек Бальцерович: Ця війна є злочином з боку Путіна, вторгненням у незалежну країну. Я захоплююся неймовірною хоробрістю та організованістю українського суспільства, завдяки якому очільник Кремля, який сподівався взяти Київ за три дні, прорахувався і не досягнув своїх цілей. Ми — я говорю про переважну більшість громадянського суспільства в Польщі — є великими прихильниками міцної, незалежної України. Українці зарекомендували себе як захисники всієї Європи! І більшість поляків підтримують вступ України до ЄС — процес, який от-от розпочнеться! Це головне.
Війна в Україні перевернула з ніг на голову світовий порядок, встановлений після Другої світової війни. Навіщо Путіну Україна?
Він імперіаліст. Я припускаю, що його амбіція — це територіальна реконструкція колишнього Радянського Союзу. Кожен автократ частково є психопатом. Очільник Кремля знищив ті елементи демократії, які були в Росії за часів Єльцина.
Путін добився політичного домінування в РФ і став фактичним диктатором, а тепер, як більшість диктаторів, намагається зберегти і збільшити свою популярність шляхом зовнішньої агресії
На щастя, Україна встояла, захищає не лише себе, але також і Захід. Це надзвичайно важлива місія. Тому Захід має максимально підтримувати Україну.
Захід готується до можливого нападу Путіна на одну з країн ЄС. Польща також будує Східний Щит для захисту свого кордону і східного флангу НАТО. Якими є кінцеві цілі Путіна і чи достатньо Європа робить сьогодні для власного захисту?
Уже зрозуміло, що Путін має погані наміри щодо Заходу. Будь-які його успіхи в Україні були б стимулом для подальшої агресії. Тож зараз ефективний захист української території — це і є головне, що можемо робити для захисту Європи і Польщі.
Поки Європа шукає шляхи для захисту своєї безпеки, Росія зміцнює зв'язки з Північною Кореєю, Іраном, Китаєм та іншими партнерами у так званій осі зла. Які перспективи?
Я б сказав, що до 1989 року світ був значно більш поляризованим, ніж зараз. Тоді був величезний радянський блок — соціалістичний Радянський Союз, а разом з ним — маоїстський Китай. Відтоді поляризація значно зменшилася на користь демократії та верховенства права, а це означає, що Захід посилив свій вплив. Звичайно, залишаються анклави диктатури та імперіалізму, але є й відмінності, тому що, наприклад, Китай досяг економічного успіху не тому, що зберіг соціалізм, а навпаки, тому, що відмовився від нього в радикальний спосіб. Пекін запровадив економічну свободу і не є васалом Путіна — швидше навпаки. Китай як країна, яка має незалежну позицію, хоч і з диктатурою, веде активну зовнішню політику, є великим експортером і залежить від відносин із Заходом. І цей факт грає явно не на користь Кремля.
Як залучити країни Глобального Півдня до партнерства — щоб вони вийшли з-під впливу РФ і чітко підтримали Україну? Наскільки визначальними ці країни є в сьогоднішніх переговорах про мир?
Перш за все, потрібен більший тиск на Китай, і це головне, адже економічно він є більшим, ніж вся Африка разом узята. Я не знаю, чи можливо посилити тиск на Північну Корею, яка постачає Росії ракети, але це точно можливо у випадку з Пекіном, який має серйозні інтереси на Заході, а разом з тим, де-факто є головним союзником Росії, хоча й заявляє про нейтралітет. Наразі ми бачимо, як він імпортує нафту з РФ, підтримуючи Путіна. Це потрібно припинити. Потрібен також тиск на Індію, яка, на відміну від Китаю, є демократичною країною, тому на них можна впливати через засоби масової інформації та через встановлення контактів і діалогу з урядом Моді.
Якби я був західним лідером, я б зосередився на зміні їхнього ставлення до Росії
На жаль, Москва має сильні позиції в Африці, адже вона військово присутня в деяких гарячих точках. І тут варто задуматися, що Захід може зробити, щоб дати відсіч, адже економічний вплив Росії навряд чи зростатиме через їхні внутрішні проблеми. І, нарешті, візьмемо Латинську Америку. Найбільша її країна — це Бразилія на чолі з президентом да Сілвою, який є надзвичайно невизначеним і нейтральним. По суті, ця відсутність критики Росії означає толерантність. Якщо він вважає себе демократом, то не повинен ставити під сумнів, що Росія — це імперіалізм і диктатура. Його визначеність повела б за собою інших. Тому я сказав би західним і українським політикам — зосередьтесь на Китаї, Індії та Бразилії. Це важливо.
Як на підтримку України в світі вплинуть американські вибори?
У нас немає власної чарівної кулі, щоб передбачити результати виборів у США. Та у мене складається враження, що хто б не переміг, переважна більшість американського суспільства буде за успішну відсіч агресії Путіна.
Якщо говорити про те, як довго Росія може виживати під впливом західних санкцій, як ви оцінюєте стан російської економіки сьогодні?
З тієї аналітики, яку я читаю, я бачу, що вона скорочується, хоч і не дуже швидко. І це добре, адже поле для популістської політики Путіна зменшується. Однак, якщо згадати часи Другої світової, Росія тоді витримала дуже довго, попри багаторічну війну. Звісно, для росіян було очевидно, що це агресія, смертельна загроза, та й Сталін на додачу мобілізував суспільство жорстокими репресіями. Зараз, коли «чистота» цієї війни не очевидна для росіян, в умовах скорочення економіки та еміграції популярність режиму буде весь час падати.
В усіх російських диктаторів на це один рецепт — внутрішні репресії проти росіян
Що спричинить крах Росії?
По-перше, ізоляція від Заходу. У друзях залишився один Китай, але не всі росіяни раді бачити, що вони є його васалами. По-друге, внутрішня система, яка не дає Росії розвиватися і призводить до регресу — це і обмежена внутрішня конкуренція, і корупція, і олігархічні зв’язки. Економічний занепад обмежує простір для маневру для російського експансіонізму. Дуже важливим є збереження чинних санкцій і їхнє посилення. Але головна умова російської поразки — відсіч агресії в Україні. Величезною мірою майбутнє самої Росії залежить від того, чи зазнає поразки Путін у війні. Перемога України матиме вплив і на Європу, і на Росію.
Що є ключем до української перемоги?
Ключем до припинення війни є припинення агресії, і його назва — це Patriot. Зенітна зброя дуже важлива. Захід має забезпечити поставки ракет Patriot у належній кількості — щоб Путін не міг далі нищити інфраструктуру України. І завдяки захисту прямо зараз Україна могла би вже почати відбудову зруйнованих частин країни. Тому ключове — це зенітна зброя на чолі з ракетами Patriot.
Згідно з аналізом Світового банку, для відбудови України потрібно 486 мільярдів доларів на 10 років.
Не думайте, що це триватиме дуже довго. Вам не потрібно чекати 10 років — все буде відбуватися покроково. Те, що Путін робить з Україною, — це проблема, а от відбудова України — це не проблема.
Де взяти такі колосальні кошти на відбудову? І як ви бачите відновлення економіки після війни, особливо її зруйнованих галузей?
Введення ліберальної економічної системи в Україні залучатиме зовнішній капітал — і це буде значною частиною відбудови. Звісно, підтримка Заходу важлива і вона буде, але це не все, що потрібно. Україна має принципово відрізнятися від Росії за її системою, в тому числі економічною. Війна не повинна гальмувати змін. І тому другий ключ української перемоги — реформи.
До кінця року Україна отримає 50 мільярдів допомоги від Заходу, які надійдуть від доходів від заморожених в Європі російських активів. Наскільки ці заморожені кошти можуть бути рішенням для Заходу у фінансуванні української перемоги?
Я вважаю, що не тільки відсотки з цих 300 мільярдів, а й всі 300 мільярдів мають бути якнайшвидше передані Україні — як підтримка у військовому і в економічному плані. Для того, щоб це сталося, потрібна постійна дипломатична і інформаційна робота на користь відповідних рішень західних лідерів, у тому числі США.
З лютого 2022 року до українського бюджету надійшла фінансова допомога від партнерів на суму $83,7 млрд, а щомісяця Україна потребує приблизно $3 млрд зовнішнього фінансування. Як зберегти цю підтримку і які основні рецепти виживання економіки під час війни?
Так, Україна є об’єктом путінської агресії, але разом з тим, вона має постійно реформувати свою економіку. Перш за все, держава не повинна заважати підприємництву. Натомість, потрібне розширення свободи, зняття непотрібних обмежень та навантажень на малий та середній бізнес. Ідеться про надмірне регулювання — норми, які подаються людям як вигідні, наприклад, обмеження на ринку праці, зайве соціальне навантаження тощо. Війна не має бути приводом для збільшення регуляторного чи фіскального тягаря, а скоріше навпаки — приводом для його зменшення, щоб економіка дихала і розвивалася. Це найголовніше.
Якщо ж говорити про фінансове стимулювання, досвід показує, що економічна свобода, захищена правовою державою, набагато важливіша за різні субсидії
Дотації завжди є стимулом для популістів, які отримують більший вплив. Потрібно робити ставку на розширення економічної свободи та її захист незалежною, некорумпованою системою правосуддя. В інтересах України та її сусідів зробити так, щоб вона мала вільну ринкову економічну систему з високим рівнем верховенства права, а також мінімізувала корупцію, тому що тоді країна буде привабливою і для українських підприємців, і для зовнішнього капіталу. За цих умов Україна, як колись Польща, стане дуже привабливим місцем для інвестування.
Якби війна закінчилася у 2025 році, як ви би використали набутий Україною капітал для швидких реформ?
В Україні є багато чудових економістів, які знають, що робити. Спочатку потрібне діагностування, щоб зрозуміти, яким є стан політичної та економічної системи порівняно з таким, що найбільше сприяє розвитку. Результатом порівняльного аналізу мають бути реформи. Що тут можна сказати вже зараз — з висоти пташиного польоту? Безумовно, треба завершити приватизацію, це перше. По-друге, запровадити конкуренцію там, де це необхідно — те, що не відбулося в 90-х роках. І, звичайно, треба дивитися на стан державних фінансів. Чим менше витрати, тим краще. Податки низькі лише тоді, коли витрати низькі. Ви завжди повинні дивитися на витрати, де ви можете їх обмежити, щоб зберегти податки на низькому рівні. Це речі, які здаються цілком очевидними, але їх завжди варто повторювати: завершити приватизацію, прибрати джерела корупції і усунути монополії, щоб була конкуренція в усіх секторах.
Чому після отримання незалежності Україна так сильно відстала від Польщі в економічних реформах і на своєму шляху в ЄС?
У нас з самого початку були принципові розбіжності з Україною щодо економіки – і тут, і там, була приватизація, але в Польщі наприкінці 90-х у нас одразу виникла конкуренція, натомість в Україні з'явилися олігархи. Без конкуренції навіть приватний сектор функціонує погано. Дуже важливим моментом була також демонополізація, а також відкриття світові, тобто конкуренція ззовні. Мені здається, що це головні причини того, чому економічні результати перших десяти років у Польщі та Україні були дуже різними.
Факт у тому, що олігархи після війни нікуди не зникнуть, вони все ще матимуть свій вплив. Що з цим робити?
Має бути контроль і тиск громадянського суспільства. В країні можуть бути великі підприємці, але вони не повинні бути монополістами. У нас також є великі підприємці в Польщі, але жоден із них, наскільки мені відомо, не є монополістом.
Які поради ви б дали Україні, виходячи з польського досвіду проривних реформ у 1980-1990-х роках?
Україні після війни потрібен уряд професіоналів. Саме професіоналів, а не політиків. Це мають бути люди, для яких має значення не політика, а покращення і реформування країни. Тож, дуже важливо, хто буде при владі, яка відбудуватиме Україну. Це принципове питання, адже влада популістів, які підкуповують суспільство бюджетними витратами, забирає в країни шанси на прискорення розвитку.
Тож найголовніше — вибрати правильну владу, яка відновить економічне зростання після війни
Як Україна може і має використати польський досвід інтеграції з ЄС у цей час?
Вчіться на наших помилках. Крім того, є деякі досвідчені люди — як, наприклад, теперішній голова Ради з питань співпраці з Україною Павел Коваль, які пройшли через ці переговори. Вони можуть порадити, допомогти, використати досвід, який накопичили в Польщі.
Яких польських помилок ви порадили б не повторювати?
Вважаю помилкою використання коштів у пенсійних фондах — я дуже критично ставився до цього. По-друге, на мою думку, для Польщі було б краще, якби приватизація проходила швидше, ніж була. Польща — велика країна, ми маємо найбільший відсоток ВВП одразу після Туреччини. І можу сказати, що державний сектор завжди є джерелом неефективності. Навіть у малих дозах соціалізм не лише не працює на користь державі, а й є джерелом корупції. Завжди легше красти в держави, ніж в бізнесу, оскільки останній не дозволяє красти стільки в своїх інтересах. А політики бувають різні, але загалом не дуже зацікавлені побороти корупцію.
25 червня Україна починає переговори про вступ до Європейського Союзу. Що буде відбуватися під час цих перемовин? До чого готуватися українському бізнесу?
Погляньте на досвід Польщі — умови та вимоги з боку Євросоюзу будуть дуже схожими — це верховенство права та ринкова економіка. І ці вимоги у випадку Польщі та інших країн, я вважаю, були правильними. Їхнє виконання сприяло покращенню політичного устрою та умов життя в Польщі. Все, що було поганого в польській політиці, було вітчизняного виробництва. А все, що надходило з ЄС, загалом було добре для розвитку Польщі. Цей шлях чекає і на Україну. Пришвидшене реформування у напрямку верховенства права та ринкової економіки.
Що думаєте про кризові моменти між Польщею та Україною в останні три роки? На наших очах відбувається боротьба за європейський ринок у різних сферах — транспортних перевезень, агропродукції — і це тільки початок! Як конкурентам стати партнерами і чи можливий сценарій спільного економічного дива для України та Польщі?
Я був різким критиком блокування кордону — вважаю це моральним і політичним паскудством. Значна частина громадської думки в Польщі також критична щодо цього. Фермери не повинні бути священними коровами, вони також несуть моральну відповідальність. Крім того, це було неефективно. І врешті, коли Польща свого часу подала заявку на членство в ЄС, це також викликало занепокоєння, наприклад, у Франції, щодо польського сільського господарства. Нам також доводилося долати різні перепони з боку ЄС. Не розумію, чому зараз ми маємо так ставити питання, що коли ми входили до Євросоюзу це було добре, а коли Україна — то це погано. Не можна поводитись, як пес садівника! Потрібен постійний сигнал до польської громадськості, щоб вона не поводилася егоїстично.
Маємо зміцнити в польському суспільстві розуміння того, що Україна, яка рухається до ЄС і зрештою стає його членом, зміцнить Європу в наших інтересах, а не послабить її
Якими є переваги України та Польщі в ЄС і в чому наша спільна сила?
Предусім, це наша спільна безпека — України, Польщі і Європейського Союзу. Ми культурно близькі одне одному. Українці — найбільша група, з якою контактують поляки. І хоча є різна напруга, у мене складається враження, що в цілому все йде добре. І це дуже важливо. Україна буде дуже важливою країною для Європи і для Польщі. Не лише для безпеки, а й для розвитку. Україна, яка ставатиме сильнішою економічно, буде надзвичайно вигідною для Польщі. Відкриються нові взаємні експортні можливості, адже ринок заснований на взаємності. Це дуже важлива риса вільного ринку. Взаємна вигода. Це виграш і для Європи — мати серед своїх членів таку велику країну, як Україна. У засновницьких актах Європейського Союзу записано, що він має розширюватися, і це обов'язково відбудеться.
Що б ви сказали польським політикам про підтримку України?
Хоча між польськими політиками є великі розбіжності, але щодо підтримки України та ставлення до Росії, я, на щастя, не бачу великих відмінностей. І це дуже добре. І PіS, і PO загалом — проукраїнські. Тому що вони знають, що Путін — це абсолютне зло і загроза. Це дуже важливо.
Яких реформ, на вашу думку, сьогодні потребує сама Польща і як ви оцінюєте стан польської економіки після восьми років популістського уряду?
За 8 років у нас, на жаль, немає жодного прогресу в реформуванні економіки. Більше того, були відкати, наприклад, націоналізація значної частини банків, збільшення видатків, особливо соціальних, за рахунок збільшення дефіциту. І незважаючи ні на що, польська економіка продовжувала розвиватися протягом 8 років. Це могло створити ілюзію, що така політика не приносить шкоди, але це не так. Між проведенням тієї чи іншої політики та її ефектом проходить зазвичай кілька років, і якраз зараз ці роки настають. Тому нам негайно потрібна нова порція реформ. Яких саме? По-перше, приватизація, тому що у нас забагато державного майна, яке завжди є тягарем і сприяє розкраданню. По-друге, у нас занадто великий дефіцит держбюджету, тому що, незважаючи на високі податки, у нас занадто багато соціальних витрат, наприклад, зниження пенсійного віку в умовах, коли, на щастя, і жінки, і чоловіки живуть довше. Це чистий популізм! Тож, нам також є, чим зайнятися в Польщі. Будемо реформуватися разом!
Ви вірите, що нова влада в Польщі зможе впоратися?
Я є невіруючим у політиці. Я намагаюся впливати на політиків через громадську думку. І тут в мене немає жодних преференцій. Я дивлюся, що роблять ті, хто при владі, як і ті, хто в опозиції. У них у всіх багато роботи.
Аналіз Світового банку показує, що станом на сьогодні понад 6,4 мільйона людей виїхали з України. Як це вплине на майбутнє країни? І чи повернуться українки з дітьми з Європи додому?
Українське суспільство демонструє велику мужність перед обличчям цієї агресії. Я розумію й еміграцію. Це цілком природна тенденція людини шукати безпеки. Але якщо за відповідної підтримки Заходу та мобілізації буде відбита агресія Путіна, то відбудеться і повернення. Існує парадокс, що значна частина економічного зростання в Польщі в останні роки пов’язана з припливом сюди українців на роботу. Це десь близько 7% додаткового зростання.
Але я хочу, щоб результат відсічі російській агресії був таким, щоб українці повернулися за власним бажанням. Це буде плюс для України, а в Польщі треба буде з цим якось розібратися, щоб компенсувати збитки
В якому світі ми будемо жити через 10 років?
Україна, яка успішно відбиває російську агресію і реформується, Польща, яка прискорює реформи, тому що у нас є багато роботи. Європейський Союз, який розширюється за рахунок України, а також Молдови та Грузії, і стає сильнішим. Це мій позитивний сценарій, і я хотів би, щоб він здійснився.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.