Немає слів, здатних описати біль та розпач маріупольців. Окупанти, з перших днів повномасштабного вторгнення цілеспрямовано знищували місто і людей. На відновлення Маріуполя знадобиться 10 років, та вже не відновити життя людей. Своїми історіями з нами поділилися жінки, які провели кілька тижнів в окупованому місті.
Аліна Чубарова: «Я записувала, що ми їли, куди прилетів снаряд, а потім дні злилися в один»
Аліна вела щоденник із перших днів війни. Разом із чоловіком, дитиною, мамою та стареньким котом Мойсеєм вона витримала понад три тижні у блокадному Маріуполі, поки не добралася до Бердянська.
«Я записувала, що ми їли, куди прилетів снаряд, коли пропало світло, зв’язок, газ. А потім усі дні злилися в один. Вдень бомбардували літаки. Увечері безперервно стріляли з чогось важкого. Було дико і страшно, та я далі сподівалася, що стіни сховища нас врятують. Молилася, хоч давно цього не робила. Думала, за які гріхи це могло зі мною трапитися», — згадує Аліна.
У кота закінчилась їжа. Мойсея Аліна вже раз вивозила з Ясинуватої Донецької області, тоді зіткнулися з війною вперше. Кіт нагадує їй про безтурботний час, коли ще все було добре. Потрібно було вийти і дістати Мойсею їжу. Аліна знала, що не всі повертаються — часто тих, хто вийшов, знаходили під стінами будинку мертвими.
«Попри страх, пішли з чоловіком додому. Син Демид із мамою залишилися у сховищі. Тільки зайшли до хати, затряслися стіни. Думала, все… Взяли корм, пісок для Мосі, взуття, сухі шкарпетки собі та пішли назад. Потім вже навіть готували картоплю на багатті під мінометний обстріл».
12 березня на школу, де навчався син Аліни, скинули авіабомбу. На вулиці холодно. Стріляли з усього постійно. Всі дні стали однаково страшними. Зв’язку із зовнішнім світом не було.
«Якби місяць тому хтось сказав, що я зможу другий тиждень не митися, спати в пуховику та взутті на підлозі в кімнаті, де крім нас ще 12 людей — я б розсміялася. Виявилося — можу. Постійно думаєш, від чого помреш? Від голоду? Зневоднення? Чи задихнешся під завалами будівлі, в якій ховаєшся?»
Аліна відчувала страшну провину перед сином, що йому доводиться переживати таке. Надії на зелений коридор не було, а коли все навколо розсипалося остаточно та палахкотіло, сім’я зважилася вибиратися самотужки. Залишалось провести ще одну ніч у палаючому місті. Цієї ночі Аліна з сином спустилася в інше бомбосховища, а її чоловік Сашко пішов по сумки. Через годину прийшов його товариш із підбитою ногою та словами, що не знає, де Сашко. Чоловіків розкидало вибуховою хвилею.
«На щастя, невдовзі я почула голос Сашка. Він стояв блідий, у посіченій куртці та з відірваними ручками від пакетів. Він сильно вивихнув ногу, травмував вухо та руку», — каже Аліна.
Шлях на підконтрольну Україні територію сім’я ділила на маленькі відрізки. Доводилося обминати зруйновані будинки, мертві тіла, які ніхто не міг прибрати і поховати, по дорозі застали ще й обстріли з моря. Те, що їм вдалося вибратися, Аліна вважає найбільшим дивом, а все пережите пеклом на землі. Після Маріуполя родина Аліни жила у Запоріжжі, а потім переїхали до Києва.
Лариса Ткаченко: «Прошу онука не дивитися: дуже багато мертвих»
Лариса Борисівна провела в окупованому Маріуполі кілька тижнів, переживши авіаудари та найстрашнішу дорогу у своєму житті.
«Навколо все вибухає, люди падають мертві, все відбувається як у справжнісінькому фільмі жахів, тільки наяву. А я прошу онука не дивитися навколо, бо дуже багато мертвих людей».
Коли почалася війна, 60-річна жінка відновлювалась після операції. Вона з донькою, зятем та онуком спочатку жила у тісній костюмерній Дому Культури «Молодіжний», потім родині вдалося перебратися до бомбосховища.
Перші два дні всі залишалися вдома. На третій день розірвалася бомба, їхня дев’ятиповерхівка підстрибнула від вибуху і спалахнула.
«Ми спробували потрапити до якогось підвалу, але там висів величезний замок. Пішли до бомбосховища, але там все забито людьми. Тоді вирішили піти на роботу до дітей. Тільки вийшли — почався обстріл, спалахнула зупинка. Я ледве бігла, а снаряди сипалися», — Лариса Ткаченко досі згадує ті страшні дні зі сльозами, а її руки тремтять.
Залишитися на роботі у дітей не вийшло — приліт у дах будівлі і все спалахнуло. Сім’ї пощастило потрапити до Дому Культури «Молодіжний», а після цього з’явилися місця у бомбосховищі, в якому на той момент було 300 людей. З них третина — діти. Спали сидячи, топити лід, щоб попити чай, готувати юшку з картоплі та води на багатті, але найстрашнішим було те, що обіцяну евакуацію раз-у-раз скасовували. Надія танула.
«Їжі не було. Снаряди падали дедалі ближче. Пожежу вже ніхто не гасив, та й гасити не було кому. Коли спалахнула будівля, де були діти, жінки, інваліди, ми зрозуміли, що у нас лише один шанс на порятунок. Всю ніч думали, згоримо чи ні, а вранці вирушили в дорогу».
Пробираючись через зруйновані будівлі, цеглу, каміння, мертві тіла, Лариса Борисівна разом з родиною дійшла до мети, пройшовши найдовший у своєму житті шлях — 40 кілометрів пішки. Мала можливість залишитись у Польщі чи Німеччині, але обрала переїхати до столиці України. Жінка живе у квартирі знайомих та каже, що у такому віці їй складно звикати до нових порядків.
«У Польщі нам допомагали, але згодом довелося б самим влаштовувати своє життя, вчити мову. Це більше для молодих. Та й Україну я люблю, не бачу своє життя не тут», — каже жінка.
Крім пенсії, на життя Лариса Ткаченко заробляє тим, що робить на замовлення прикраси й іграшки з бісеру. Її вироби з патріотичною символікою мають попит у Європі.
Ольга Беспала: «Люди стояли за водою. Починався обстріл — і хтось гинув»
До 24 лютого родина Ольги Беспалої жила звичайним життям: чоловік стоматолог, вона журналістка, син школяр. Збудували й облаштували будинок — живи та радій. Тоді ще ніхто не знав, що в підвалі цього дому вони переживуть найстрашніші дні свого життя, а від будівлі залишаться руїни.
«Як і багато хто, ми думали, що все швидко закінчиться. Навіть продуктами не запасалися. Чоловік ходив на роботу до 26 лютого — стоматологічна поліклініка приймала пацієнтів з гострим болем. Знаходилися й ті, хто дзвонив і запитував про зубні протези, коронки. Це якось заспокоювало. Та невдовзі центр міста перекрили, з’явилося багато військових. Чоловік про всяк випадок взяв ліки з клініки», — згадує Ольга.
Потім ці ліки допоможуть людям, бо, попри обстріли, до лікаря приходили навіть у підвал, щоб вирвати хворий зуб або за знеболювальним. Коли дрібними гострими осколками синові сусіда посікло живіт та шлунок, тоді чоловік віддав нещасному залишки знеболювальних, хлопця завантажили на ковдру та віднесли до лікарні, яка на той час уже була без вікон.
Страшними стали походи по воду, якої постійно не вистачало. Була мрія напитися вдосталь, а доводилося заощаджувати. На чай топили сніг на багатті. Ходити до джерела було страшно, це робили лише за нагальної потреби.
«Люди стояли за водою, починався обстріл — і хтось гинув. Відтягували трупи та стояли далі. Кого могли, ховали. У нас у підвалі було трохи консервації, знайшлося печиво та шоколад, що я не особливо люблю, але купила ще за часів коронавірусу. Залишки каші, яку можна було зварити на багатті, адже газу та світла давно не було. Було дуже холодно. Я думала, що мені ніколи не зігрітися».
Коли ворожі літаки почали скидати бомби безперервно, один із вибухів зруйнував гараж та одну з машин, будинок теж був частково зруйнований, вирішили їхати. Ця дорога була найстрашнішою для Ольги, адже звичні та улюблені місця встеляли розірвані тіла, поранені люди йшли з порожніми поглядами без надії на порятунок, а покинуті будинки зяяли дірками вибитих вікон.
На одному з блокпостів машину перевіряли чеченці. «Чому на машині написано “Діти”? Я у його віці вже вбивав», — сказав окупант, кивнувши у бік 15-річного сина Ольги.
Коли родина дісталася на підконтрольну Україні територію, одразу купили хліб. Ніколи ще він не здавався таким смачним.
Нині Ольга із сім’єю живе у Німеччині. Повертатися не планують, активно вчать мову й інтегруються у суспільство. Єдине, що трохи засмучує: ні вона, ні чоловік не можуть працювати за професією.
«Я люблю Україну і мрію знову побачити свій дім, але коли ми зможемо потрапити до Маріуполя, невідомо. У Німеччині хороша соціальна підтримка, нам дали житло, тому ми тут», — резюмує Ольга.
Фото з приватних архівів героїнь публікації
Журналістка, PR-спеціалістка. Мама маленького генія з аутизмом та засновниця клубу для мам «PAC-прекрасні зустрічі у Варшаві». Веде блог та ТГ-групу, де допомагає мамам особливих діток разом зі спеціалістами. Родом з Білорусі. В студентські роки приїхала на практику до Києва — і залишилася працювати в Україні. Працювала у щоденних виданнях «Газета по-київськи», «Вечірні вісті», «Сьогодні». Була автором статей для порталу оператора бізнес-процесів, де вела рубрику про інвестиційну привабливість України. Має досвід роботи smm-менеджером і маркетологом у девелоперській компанії. Вийшла заміж на телепроєкті «Давай одружимося», коли виконувала редакційне завдання. Любить людей та вважає, що історія кожного унікальна. Обожнює репортажі та живе спілкування.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
%20(1).avif)
