Культура

Зґвалтування. Байдужість. Сором. Може, сором виникає через байдужість інших до зґвалтування? Або як реакція на власну байдужість? Зґвалтування — це ж про біль і страх, часом про смерть. Хто захоче в таке добровільно зануритись? Навіть подумати, не кажучи вже про «відчути»… 

П'ятдесят п’ять хвилин болю і сорому, що пульсують у тілі від перших звуків «Щедрика», яким починається вистава, до рятівних, навіть зцілюючих слів однієї з героїнь: «Ця війна вчить мене любити». 

Насправді у виставі «Матері. Пісня під час війни», яку показали у Кракові під час 17-го Міжнародного театрального фестивалю Boska Komedia, немає героїнь. Точніше — кожна з 21 жінки на сцені є героїнею. І кожна вкладає свою історію в кілька речень чи реплік, у пісню, одяг чи крок. Які ж вони різні! І як багато їх об’єднує… 

Перше збентеження виникає вже на початку, коли на сцені стоять жінки різного віку, а голос у залі розповідає, чим є зґвалтування в процесі війни. Про те, що цей різновид насилля переважно публічний, бо має свідків; знищуючий, бо травмує психіку аж до бажання померти; вічний, бо передається як травма наступним поколінням генетично... Напруга, страх, бажання вибігти із зали і водночас завмирання — так страшно почути про це і зовсім не хочеться занурюватись у цей біль.

Жінки стоять і дивляться в зал. Наймолодшій — 10 років. Інші — юні, молоді, дорослі, зрілі, досвідчені. Говорять різними мовами — українською, білоруською, польською. Це їхні рідні мови. Вони співають ними і декламують вірші. Не лише говорять про те, що «втекти не вийде, і що не можна погляд зі страждання і болю перевести на меми, котів і собак». У тлі сцени транслюються субтитри, і мимоволі почуте стає ще й прочитаним. Їхні голоси наче пришпилюють глядача до крісла. А потім звучить пісня про ластівку — рідну мати, але навіть вона не може врятувати від болю і смерті... 

Але якщо не відводити погляд від того, що відбувається, і хоча б кілька хвилин рефлексувати над історіями, почутими зі сцени, — цього вже достатньо, аби не бути байдужим.

Режисерці Марті Гурницькій і акторкам вдалося створити багатошаровий твір, своєрідний рецепт терапевтичної практики: коли спершу асоціативно, без деталей і занурення, створюється травматичне поле, а потім за допомогою простих істин — порад чи рекомендацій — пропонується зцілити цю травму.

Кожна дія вистави — окрема емоція на війну, яку демонструють акторки. Коли в першій вони розповідають про зґвалтування, здається, що далі вже гірше не буде. Але далі — гірше. Бо якщо від зґвалтування ще можна відмежуватись («цього немає в моєму досвіді»), то відмежуватись від швидкого перегортання новин про війну або роздратування нею вже не виходить. Вони ставлять глядача перед фактом: ось війна і ось твоя реакція на неї. Яка вона? Збрехати самому собі не вдається. А відповідь і є зціленням. 

Бо якщо я байдужа до війни, то я можу це змінити, зрозумівши свої реакції, свої очікування чи можливості. Якщо війни багато в моєму житті, я можу захистити себе, усвідомивши таку можливість. 

«Матері. Пісні під час війни» називають мистецько-політичним твором. Але насамперед це терапія. Бо препарує біль і страждання, які створює війна

Сила вистави в тому, що в жодному її моменті жодна акторка, навіть наймолодша, коли мама пише їй фломастером на спині дату народження, ім’я, прізвище та телефон, не є жертвою. Так, вони змушені тікати від війни, так, вони сумують за домом і за втраченими мріями, але вони живі, відкриті й готові розповідати про цю війну з позиції гідності і співчуття.

«Ця війна вчить мене любити». Глибина цих слів і те, що стоїть за прожитим болем, викликає катарсис. Вони такі переконливі в своїх історіях — справжніх, невигаданих, — такі щирі й близькі, що відразу бачиш щасливе продовження їхнього життя тут, у Польщі. І тоді нарешті видихаєш. Це теж ілюзія (але така мила серцю), що від війни можна сховатись, врятуватись і жити далі своє щасливе життя.

П’ятдесят п’ять хвилин, які дають ширше і глибше розуміння війни, ніж всі новини, статті і сюжети за понад тисячу днів війни. Бо ставлять у центр війни кожного з глядачів.

Після вистави не вийде залишитись тією ж людиною, якою прийшов. «Бо війна не перестає, вона вантажиться знову і знову». І навіть коли вона закінчиться, ми все ще будемо осмислювати її та проживати її з тими, хто обрав не бути її жертвою.

Фотографії: Boska Komedia

Театральні премʼєри для дорослих і дітей у Варшаві, які варто побачити в грудні 2024:

1. «Mahagonny – Ein Songspiel / Afterparty»

Коли: 14, 15, 18, 19, 20 грудня 2024, 23, 24, 26 січня 2025

Де:Teatr Studio im. Stanisława Ignacego Witkiewicza. Pałac Kultury i Nauki, pl. Defilad 1

На сцені зустрічаються два міста: Махагони  — вигадане місто в Європі 1930-х років, і сучасна Варшава.

Бертольд Брехт і Курт Вайль створили в XIX столітті жанр театру «сонгшпіль», який використовує і підкреслює спів як форму вираження найглибших і найприхованіших емоційних станів. Сонгшпіль мав на меті стати доступнішим за традиційну оперу. Характер пісень Брехт і Вайль черпали з навколишньої динаміки міста та берлінських пабів, особливо тих, що розташовані в ненайкращих районах. Такі місця митці вважали найбільш людяними. 

Сучасна Варшава, якій присвячена друга частина вистави, відтворена завдяки музиці Касі Ґловіцької (Kasia Głowicka), а тексти пісень, або, як казав Курт Вайль, вокальні номери, написав Бартош Фіш Ваглевський (Bartosz Fisz Waglewski). 

Режисер і сценограф — Кристіан Лада (Krystian Lada).

2. «Божевілля на двох»/«Szaleństwo we dwoje»

Коли: 18 грудня 2024

Де: Teatr Druga Strefa, Magazynowa 14A

Ежен Йонеско у своєму творі «Божевілля для двох» (оригінал «Délire à deux») створив проникливе дослідження людської природи, дія якої відбувається у світі, повному абсурду та хаосу. П’єса, вперше поставлена ​​в 1962 році на сцені Studio des Champs-Elysées, розповідає про пару закоханих, які після сімнадцяти років спільного життя постійно сперечаються про найменші питання, наприклад, чи належать черепаха та равлик до одного виду. У той час, коли за вікном їхньої квартири точиться війна, причини якої залишаються невідомими, їхня кімната стає полем бою двох.

Ця драма є проявом абсурду, показуючи, як в екстремальних умовах війна та хаос можуть спотворити людську поведінку та стосунки. Повсякденне життя стає гротескним, а рутинні справи набувають дивного значення. Проте в основі історії — кохання — важке, грубе, але справжнє й здатне пережити найсильніші бурі. 

«Божевілля на двох» не лише висвітлює абсурдність людських вчинків під час війни, а й показує парадокси людської природи, де фізична жорстокість конкурує з жорстокістю мови. Це історія, яка посилює усвідомлення впливу війни на психіку та міжособистісні стосунки, створюючи надзвичайну, але водночас трагічну картину реальності.

3. «Інші насолоди»/«Inne Rozkosze»

Коли: 8, 10, 11 та 12 грудня

Де: Teatr Narodowy w Warszawie, сцена на вулиці Вежбовій

Режисер Яцек Гломб (Jacek Glomb) поставив у Teatr Narodowy виставу за романом письменника Єжи Пільха (Jerzy Pilch). 

Закоханий ветеринар із родини євангелістів має вирішити складну життєву ситуацію: біля дверей його будинку, в якому він живе з дружиною і батьками, з'являється кохана, яка прийшла, аби залишитися з ним навіки.

Автор сценічної адаптації — Роберт Урбанський. Як зазначено на сайті театру, це «історія про наші життєві апетити, невгамовні бажання, а також про біль існування, який час від часу торкається кожного».

«Єжи Пільха був людиною дуже «нашою», розумною, начитаною, з великим почуттям гумору.  Я роблю видовище, яке змусить вас сміятися і плакати. Я хочу збалансувати ці дві екстремальні емоції і вірю, що у нас це вийде», — зазначив режисер Яцек Гломб.

4. «Зовсім інше Різдво»/«Zupełnie inne Święta»

Коли: 8, 10-15 грудня, 18,19,22,23 січня

Де: Teatr Lalka. Pałac Kultury i Nauki, Plac Defilad 1

Це різдвяна історія, яка є водночас щемливою та музично-святковою подорожжю у світ дитинства, а також сучасною історією про родину. Вона нагадує ковдру з лоскутків.

Холодна святкова ніч. Вихователь Кшиша занурюється в сон, тато все ще на роботі, а мама проводить Різдво зі своєю новою родиною та новонародженим братиком Кшиша. А Кшиш? Він самотній. Чи так має виглядати Різдво дитини? На щастя, з хлопчиком ​​його улюблені книжки й іграшки, які ніколи не залишать на самоті…

Один з найповажніших польських драматургів Артур Палига (Artur Pałyga) в цій історії нагадує, що справжня цінність Різдва — у стосунках, а не матеріальних благах, а також про те, що навіть у найтемнішу ніч можна знайти світло.

Режисер вистави — Йоханна Здрада. Музику до вистави створила композитор Івона Скварек.

5. «Самао — мисливець за деревами»/«Samao — łowczyni drzew»

Коли: 21, 22 грудня

Де: Teatr BAJ. ul. Jagiellońska 28

Театра BAJ завжди у пошуку нових форм з акцентом на дитячу аудиторію. У грудні театр пропонує дітлахам сповнену магії історію сміливої дівчинки Самао (автором історії, до речі, є українська письменниця Марія Павленко).

Чи можете ви уявити світ без дерев? Ліс без тварин? Сад без комах? Літо без моря і зиму без снігу? Чи можете ви уявити, що єдиний звук, який ви чуєте, — це свист вітру та спів пустелі? Ви можете собі уявити, що вода дорожча за золото? Так... це важко уявити, але це реальність, у якій живе Самао — донька мисливця за деревами. Дівчина мріє піти по стопах батька і вирішує сама вирушити пустелею на пошуки дерев. Що чекає на неї в пустелі, де її єдині супутники — нічні тіні? Чи відкриє вона життя, якого ніколи не бачила? Чи оцінить цінність втраченого світу природи?

Режисерка та авторка адаптації Анета Плюска запрошує глядачів у світ антиутопії. І все, що буде показано, легко може стати реальністю, якщо ми будемо ігнорувати екологічні проблеми.

6. «Зимова казка»/«Opowieść zimowa»

Коли: 19-22, 28-29 грудня

Де: Teatr Powszechny im. Zygmunta Hübnera. Jana Zamoyskiego, 20

Це історія про ревнощі короля Леонта, який підозрює свою вагітну дружину у зраді. Але на відміну від шекспірівських персонажів, польські Леонт і Герміона вирішили пройти сеанси психоаналізу, щоб зануритися у минуле та поглянути з відстані на свої несвідомі потреби. Візуалізація травми, що пробуджується в героях, допомагає побачити ефективність терапевтичної бесіди у стосунках.  

Минулоріч незавершена версія п’єси «Зимова казка», створена за однойменною пʼєсою Шекспіра, отримала премію «Nowy Yorick» на 27-му Шекспірівському фестивалі 2023, яку присуджують молодим талановитим творцям. «За метатеатральний, критичний і сатиричний підхід до терапії як інструменту розуміння та зцілення стосунків. За грайливе та іронічне переписування тексту Шекспіра».

Пʼєсу було поставлено на сцені Teatr Powszechny в інтерпретації режисерки Памели Леончик (Pamela Leończyk) та драматургині Дарії Собік (Daria Sobik), якій і прийшло в голову вписати драматургію Шекспіра у формулу терапевтичного сеансу.

7. «Wòlô bòskô»

Коли: 13, 15, 20  грудня

Де: Teatr Wielki — Opera Narodowa. plac Teatralny 1

В Opera Narodowa премʼєра унікальної музичної вистави, що є інсценізованим циклом кашубських пісень (кашуби — народ, який проживає на північному заході Польщі). 

Кашубська мова — рідкість у класичній музиці. Її використав у циклі пісень Wòlô Bòskô для баритона та фортепіано сучасний композитор Лукаш Годила (Łukasz Godyla).

Серія зібрана в цілісну історію про нещасливе кохання Ганушки та Ясіка.

Як часто буває, молоді люди покохали одне одного, але батьки дівчини були проти і ось вже Ганушка не з власної волі йде під вінець з іншим. Відразу скажемо, що ця історія — трагедія. Але дуже велична..

Сценічну версію п’єси підготував Ярослав Кіліан, який наголошує на метафізичному вимірі історії, торкаючись тем кохання, долі й смерті. На думку авторів, «Wòlô Bòskô» може зацікавити як меломанів, які цінують традиції, так і тих, хто шукає чогось нового.

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/6753f01908fd9d2d36f7917c_IMG_20241207_004529_901.jpg">«Читайте також: 7 театральних премʼєр Києва, які варто побачити в грудні 2024»</span>

Найцікавіші театральні прем'єри грудня 2024 у Києві:

1. «Військова мама»

Коли: 14, 15 грудня

Де: Театр Драматургів. вул. Петра Сагайдачного 25г

а також

Коли: 21 грудня 

Де: Київський академічний театр драми і комедії на лівому березі Дніпра. пр. Броварський, 25 

Театр на Лівому березі об’єднався з Театром Ветеранів у проєкті «Лівий, ++». Результатом колаборації стала вистава «Військова мама».

П'єсу створено ветеранкою Аліною Сарнацькою, режисер — Олександр Ткачук.

На сцені можна буде побачити не лише професійних акторів, але й ветеранів, які беруть участь у проєкті в межах театральної лабораторії, де воїнів навчають драматургії і акторській грі. 

«Військова мама» — це вистава про вибір, біль і людяність під час війни. У центрі розповіді — жінка-медик, яка рятує життя своїх побратимів, але мусить жертвувати найціннішим — вихованням дитини. Це історія, де окопи стають домом, вибухи — буденною музикою, а гумор — бронею, яка тримає дух. Ця вистава — голос війни і нагадування, що вибір є завжди… Чи ні?

2. «Прометей закутий»

Коли: 20 грудня

Де: Театр ім. Івані Франка. пл. Івана Франка, 3

Нова вистава від сучасного литовського режисера за мотивами класичної трагедії давньогрецького драматурга Есхіла — перша постановка Йокубаса Бразіса спеціально для Національного театра ім. Івана Франка.

Бразіс є учнем видатних театральних митців Еймунтаса Някрошуса та Оскараса Коршуноваса. Він здобув визнання на багатьох міжнародних фестивалях. У створенні вистави брали участь ще декілька спеціалістів з Литви, зокрема сценограф і художник по світлу.

— Коли ставиш вистави в Литві, світ за театральними стінами часто зникає. Тут, навпаки, страх, загроза, виття сирен, падаючі вогняні кулі, запах пороху та історії людей грубо повертають тебе з летаргічного сну. Ти змушений виправдати своє ремесло всіма своїми чуттями, інакше можеш померти від сорому. Так, бути тут страшно, але страх швидко перетворюється на злість — неосяжне відчуття несправедливості, на Прометеївський бунт, — каже режисер.

3. «Оргія»

Коли: 28, 29 грудня

Де: Український малий драматичний театр. Олеся Гончара 33а

Малий драматичний театр влаштовує «Оргію» за одразу трьома пʼєсами Лесі Українки — «Йоганна, жінка Хусова», «Одержима» та, власне, «Оргія».

Як розповідають у театрі, в Японії була зафіксована найбільша за кількістю людей оргія — 500 осіб, і постановники вирішили наблизитись до цієї цифри. А оскільки трупа театру невелика, то запросили взяти участь в «Оргії» також акторів інших театрів, студентів і навіть хор. Тож подія готується непересічна. 

4. «Незнайомка»

Коли: 12, 13, 21 грудня

Де: Театр на Подолі. Андріївський узвіз, 20 А, Б

У Театрі на Подолі на глядачів чекає  романтична подорож від класика української літератури Михайла Коцюбинського. В основу вистави легла його новела «Сон».

Ця історія може статися з будь-якою парою. Коли починає гнітити сіра повсякденність сімейного життя, дуже вірогідно, що поезія ідеального кохання явиться тобі у снах. І ось уже герой насолоджується морськими краєвидами в обіймах незнайомки. Та чи може сон змінити реальність? Чи можна стати щасливим не лише уві сні? Романтик Михайло Коцюбинський має свою формулу сімейного щастя…

5. «Шафранова троянда»

Коли: 13-15 грудня

Де: Національна оперета. вул. Велика Васильківська, 53/3

В Національній опереті України запальна іспанська премʼєра — сарсуела «Шафранова троянда». Сарсуела — це іспанський маскарадний театр, а якому чергуються розмовні та пісенні сцени й присутні елементи опери, народних пісень і танцю. 

Сюжет історії базується на відомих літературних творах: «Собаці на сіні» Лопе де Вега та «Дон Кіхоті» Сервантеса. Тож буде чимало мандрів, справжньої любові та ревнощів. І все це замішано на музиці іспанського композитора Хасінто Герреро. Постановку здійснено за підтримки Посольства Королівства Іспанії в Україні.

6. «Лускунчик Гофмана»

Коли: 25-31 грудня

Де: Київська опера. вул. Межигірська, 2

У «Київській опері» — велика премʼєра, яка не дасть українським дітям залишитись під Новий рік без історії про Лускунчика. Театр пропонує нове прочитання відомої казки — прем’єру балетної вистави «Лускунчик Гофмана», в якій класичні мотиви поєднані з новітніми тенденціями. Оригінальну музику до вистави створив український композитор Іван Небесний, подарувавши легендарному твору свіже сучасне звучання. Автор лібрето та постановник балету — Артем Шошин.

Не пропустіть можливість побачити казку Гофмана під незвичним кутом — з хореографією в неокласичному стилі, яскравим сценічним дизайном та музикою, яка проникає у саме серце.

7. «Пеппі»

Коли: Коли: 28-29 грудня

Де: Театр на Печерську. вул. Мала Шияновська, 5

Під ялинку дітям Києва премʼєра-подарунок — нове прочитання історії про чудернацьку дівчинку Пеппі Довгапанчоху, створену шведською письменницею Астрід Ліндгрен. Описи її пригод вважають справжньою перлиною дитячої світової літератури.

«Що треба зробити, коли здається, що все навкруги руйнується і світ падає тобі на голову?» — подумала одного дня Пеппі й відразу знайшла відповідь: «Треба перевернути його догори ногами і ходити на руках!» А потім вона подумала ще і дійшла висновку, що «тільки одне не можна перевертати — дружбу, бо саме вона рятує нас від страху та самотності. Ну і ще трошки — солодкі млинці».

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/67559e118d22a3bf479432a8_%D0%BC%D0%B0%D1%85%D0%B0%D0%B3%D0%BE%D0%BD%D0%B83.jpg">«Читайте також: 7 театральних премʼєр Варшави, які варто побачити в грудні 2024»</span>

Любомир Мельник народився в Мюнхені, звідки згодом його родина переїхала до Канади. Свій, уже не перший, концерт у Варшаві він розпочинає словами: «Привіт, Варшаво, мої польські друзі! Вітаю також своїх братів та сестер з України. Я знаю, що ви є тут».

В гримерці перед виступом прошу маестро описати слово «Україна». Він каже: Україна в моєму серці від народження. Мама і тітка були мали прекрасні голоси і співали українські пісні.

Навіть, якщо я дослівно не використовую українських етномотивів, вони в певний спосіб присутні в моїй музиці. Слухаючи її, можна зрозуміти, що цей Любомир Мельник — українець

Вже за мить він вийде на сцену варшавського клубу “Niebo” і ми будемо кружляти в якомусь позачасовому просторі безперервної музики, яку її творець порівнює з дзеном. Він грає із заплющеними очима. Не можу й я опиратись якійсь вищій силі, які опускає мої повіки під час концерту. 

— Я також вчу грі на фортепіано. У мене була учениця з України, яка показала музику Любомира на Spotify. Я почав слухати, і це справило на мене велике враженням. Ніколи нічого подібного не чув, — розповідає Пьотр Залевський. Сьогодні він гостить Любомира Мельника у своєму родинному домі, а ще рік тому зволікав написати відомому композитору. 

— Я не міг бути на минулорічному концерті в «Небі», але була моя інша учениця. Вона розповіла, що Любомир шукає учнів. Це мене захопило, але я не був упевнений, чи це офіційно. Хотів підготувати свої композиції для показу. Відчував певну незручність і невпевненість перед знаною особистістю. Зрештою, зайшов на сторінку, де був поданий емейл із інформацією про уроки безперервної музики. І таки написав маестро. Отримав відповідь, і ми швидко почали працювати онлайн. Якось усе склалося якнайкраще.

Любомир Мельник описав свою методику гри у трактаті «Відкритий час: мистецтво безперервної музики». Він створив 22 етюди для початківців, які прагнуть освоїти його техніку. Зазвичай, композитор виконує свої твори, не відпускаючи педаль, завдяки чому утворюється безперервний звуковий потік з різноманітними переборами. У 1985 році в Швеції він встановив два світові рекорди. Один із них підтвердив його статус найшвидшого піаніста у світі: він виконав мелодію, граючи кожною рукою одночасно 19,5 нот за секунду. Другий рекорд полягав у виконанні найбільшої кількості нот за годину, досягаючи швидкості 13–14 нот за секунду кожною рукою.

Свої композиції, що тривають понад 20 хвилин, Любомир Мельник завжди виконує без нот і з заплющеними очима.

Музикант стверджує, що під час гри перебуває в стані повної концентрації й відчуває особливий зв’язок із інструментом, який ніби «співає під його пальцями». Він відноситься до нього, як до живої істоти, людини

Пьотр Залевський зізнається, що твори Любомира Мельника не є для нього, як для активно практикуючого піаніста, технічно складними, але дають щось більше, ніж класична музика: контакт з інструментом є набагато глибшим. Також під час навчання між вчителем та учнем створився міцний зв’язок, творче взаєморозуміння, з чого виникло бажання запросити маестро до свого родинного дому. Влітку Любомир Мельник прилетів на Фестиваль Inne brzmienia в Любліні, а перед тим був теплий прийом в родині Залевських, живий урок в студії Пьотра. Після цього Пьотр Залевський почав творити свій новий альбом, з яким пішов в іншому, від своєї попередньої творчості, напрямку. Так виник твір, присвячений Любомиру Мельнику, натхненний його музикою. 

Сьогодні у Варшаві маестро виконує один із найновіших своїх творів. “The Sacred Thousand” (Священна тисяча) присвячений захисникам Азовсталі. Не звучать цього разу «Метелики», написані в холі готелю в Мюнхені, де композитора обступили діти, які бавились поруч. Любомир Мельник багато говорить про Україну — ще більше, ніж зазвичай. Коли питаю про родину, каже: «Родина є фундаментом для кожного. Це природно, що ми відчуваємо особливий зв'язок зі своїми батьками, партнерами, дітьми.» Безперечно, батьки-еміґранти зуміли передати синові, який народився за кордоном, любов до рідного краю.  

Після концерту солдат у відпустці дарує шеврон своєї бригади, дівчата з Івано-Франківська говорять, що будуть в лютому на виступі в Гарлемі. Підходять привітатись постійні слухачі, колеги з музичного цеху. Складається враження, що навколо багато молоді. Маестро якось сказав, що поняття віку не існує. Це підтверджує і Пьотр Залевський — каже, що не відчуває різниці, що легко, як з ровесником, а в творчих питаннях —  взагалі суцільний flow. Дивлюсь, а вони навіть схожі один на одного: довговолосі з бородами. Пьотр ще й чимось нагадує наймолодшу доньку Любомира — Стефанію. 

Питаю, як відпочиває. — Я більше сплю. Виходжу на прогулянку, запалюю свою люльку. — Відколи Ви курите? — Років із 20-ти, з невеликою перервою, ймовірно, лише в Парижі, коли в мене не було грошей.

— Ви вже не вперше з концертами в Польщі. Як Вам тут?

— Я відчуваю особливу спорідненість із друзями-поляками і думаю, що наші народи повинні зміцнювати дружбу. Я краще розумію польську, ніж російську. Ми маємо спільного ворога і можемо його перемогти тільки разом.

Пьотр каже, що, незважаючи на втому, Любомир прокинувся швидше і вже працював на комп’ютері до того, як вони поснідали. Говорили не лише про музику, але й про політику та сучасні технології. Маестро дуже вболіває за носії звукозаписів, нарікає, що тепер немає в автівках CD-програвачів і що стрімінгові платформи можуть бути недовговічними. Розпитую, шо робили, бо «Один день з Любомиром Мельником» — це вже ціла скриня зі скарбами! Нервував, щоб не запізнились на репетицію. Падав дощ, а хотів розкурити люльку на свіжому повітрі. Просив «Фанту», якою потім щедро ділився. Випила за його здоров’я. Смакувала як в дитинстві — тоді востаннє її пила. Договорювали в машині по дорозі з концерту.

Спитала пана Любомира, чи він щось зрозумів польською. Відповів: «Я не слухав. Я думав про любов». 

Василь Стус був шанувальником польської і німецької культур

Перша міжнародна виставка, присвячена одному з найпотужніших українських поетів Василю Стусу, відкрилася восени у Берліні. Організували її берлінський Інститут Пілецького, Стус-Центр і Фонд Гайнріха Белля. Виставка розповідає європейцям історію борця за свободу і показує зв'язок з боротьбою, яка триває досі.

У наші дні українським поетам знову доводиться боротися за незалежність і виживання своєї нації. І цього разу чимало з них відклали пера, взяли до рук зброю і пішли в українську армію. Деякі з них на виставці читають вголос поезію Стуса.  

Мета виставки — не просто розповісти біографію, але спробувати також зрозуміти ту особливу силу, яка керувала поетом протягом життя («героями стають, а не народжуються»). 12 років Стус провів у неволі в таборах або на засланні, але він говорив і писав ясно за будь-яких обставин. 

Василь Стус був шанувальником німецької літератури. На жаль, поет так і не дізнався, скільки німецьких письменників неодноразово вимагали його звільнення з ув'язнення й вболівали за нього. 

До Польщі Стус також мав сентимент.

Він перекладав польську поезію, заохочував дружину і сина вивчати польську мову, передплачував польські журнали і з ентузіазмом підтримував польський рух «Солідарність», сподіваючись, що той надихне Східно-Центральну Європу й, зокрема, українців до єдності і протистояння комуністичній владі

Після смерті Стуса його любов до обох країн надихнула на співпрацю українські, польські та німецькі організації. До речі, у Варшаві в 2017 році іменем Стуса було названо сквер.

«Для нас було важливо не спаплюжити пам’ять Стуса»

‍Єва Якубовська, кураторка виставки, розповідає:

— Василь Стус — «моральний авторитет» нації, як каже його син Дмитро. Тому для нас стало великою відповідальністю зробити цю виставку якісно, не попсово, аби не спаплюжити пам'ять поета. 

Ідея виставки прийшла до Ганни Радзєйовської, директорки Інституту Пілецького. Вона сказала: «Я хочу, щоб про Василя Стуса дізналися в Берліні». Запропонувала мені стати кураторкою. Я ніколи до цього не керувала виставками, але погодилась.

Ганну вразила історія, насправді міфічна, про те, що у 1985 році німецький письменник і Нобелівський лауреат Гайнріх Белль висунув творчість Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури, якої Стус так і не отримав, бо загинув. Насправді це зробила українська діаспора. Тоді як Гайнріх Белль долучався до написання запитів, аби Стуса випустили з неволі. 

‍— Які були складнощі у створенні виставки?

— Основна складність — відсутність повного доступу до інформації. Особливо про те, що відбувалося з Василем під час другого ув'язнення. Його твори того часу було знищено.

‍— Чи був страх, що це не потрібно німецькій аудиторії?

— Ми фокусувалися на тому, що у світі все пов'язано. Втрата такої особистості, як Василь Стус — це втрата не лише України, а й Німеччини. Це добре розумів Гайнріх Белль. Тому і намагався сприяти звільненню Василя. У Стуса була неймовірна здатність об'єднувати навколо себе непересічних людей зі всього світу. 

Так, таборовий зошит Стуса врятували литовські дисиденти. Один із чоловіків передав його своїй дружині, яка змогла таємно винести рукопис із найбільш засекреченого колись радянського табору.

Останні вірші Стуса сильно відрізняються від усіх попередніх. Вони моторошні. На жаль, з них ми маємо тільки кілька уривків. Дисидент і політв'язень Василь Овсієнко, співкамерник Стуса, у своїх спогадах каже, що він сильно журиться, що не зміг вивчити ті вірші Стуса напам'ять. Він бачив їх перед їхнім знищенням. Власне, один зі шматків останнього вірша поета став епіграфом цієї виставки. Фінал у нього такий: «…Тож — до побачення — у просторі і — до побачення у часі».

‍— Маєте улюблені рядки поезії Василя Стуса?

— Мені дуже відгукується «Молитва». Прийняття ненависті, яка в тобі. Рядки, коли він просить Бога пробачити гнів, який у ньому живе, як на мене, актуальні для нас зараз. 

‍— Що вам подобається у вашій виставці найбільше?

— Наша команда. Навіть коли всі у Києві, то працюють в сучасних реаліях України: за відсутності електрики, інтернету, під вибухи. 

Виставка створювалася півтора року. Це довгі години пошуку, верифікація інформації, продумування концепції. Зазвичай біографічні виставки фактологічні та сухі. Ми прагнули зробити інакше — відтворити життя Стуса метафоричною мовою. 

Життя Василя Стуса дуже непросте, але не варто зациклюватися виключно на трагедії. Він — людина, яка створила важливі речі. За ним — багато життя. І ми хотіли це показати. Я би радила дивитися виставку кілька разів, бо чимало деталей і сенсів приховані. 

Завжди плачу, коли читаю цитати Валентини Попелюх, дружини поета, і самого Василя на стенді. Ми скомпоновали їхні рядки у діалог:

«Василь завжди співав. Зранку ще починав. В нього голос добрий був. Мені завжди якось тривожно на душі було, а він зранку встає і починає співати» (Валентина Попелюх, дружина Василя Стуса).

«Ми з Тобою, Валю, вже в історії — тож будьмо гідні місії своєї» (Василь Стус, чоловік Валентини Попелюх).

Вони мали сильний зв'язок. Це відчувається. На жаль, Валентина вже також померла — під час окупації Київської області у 2022 році. Дмитро Стус, син Василя і Валентини, каже: «Любов виявилася сильніша, ніж гармати. Вони нарешті зустрілися і знову разом». 

«На відкритті виставки стався наш особистий рекорд щодо кількості гостей за один вечір»

‍Патрік Шостак, керівник відділу комунікацій Інституту Пілецького й комунікаційний менеджер виставки, розповідає, що раніше майже нічого не знав про Стуса: 

— Кілька років тому читав про Стуса статтю, та тільки зараз зрозумів важливість цієї людини. Коли ж до нас прийшла Єва Якубовська і запропонувала робити виставку, мені ця ідея відразу сподобалася. Постать Стуса має стосунок не тільки до української, але також до польської і німецької історії. Це чудове поєднання, яке перегукується з головною темою нашого інституту. Для нас зв'язок Польщі, Німеччини й України дуже важливий. 

‍— Чи читали ви його вірші?

— Так. Твори Василя є і в німецькому, і в польському варіантах. Ці переклади зробили спеціально до нашої виставки. До цього існували тільки переклади на аматорському рівні.  

‍— Маєте улюблені рядки з віршів Василя Стуса?

— Навіть кілька. Він казав: «За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину». Він бачив себе в Україні і з Україною — до кінця. Також мені запам'яталися його слова до сина. Якось так він казав: «Сину, іноді важливіше робити правильні речі. І пишатися тим, що ти можеш бути рольовою моделлю для інших». Загалом мені дуже до вподоби його філософія, яка базується на принциповості. Навіть якщо вона створює умови, несприятливі для існування. 

‍— Хто приходить на вашу виставку, присвячену Стусу?

— Час від часу ми робимо івенти на базі виставки. Показували фільм «Ваш Василь». Влаштували лекцію головної із дослідниць біографії Василя Стуса. На кожен івент у нас понад 100 реєстрацій. Люди різні: українці, німці, поляки, білоруси. Приїжджають з інших країн. Загалом ми дуже задоволені виставкою і тим, кого вона до нас приводить. 

На великому відкритті виставки про Стуса стався наш перший в житті аншлаг. Це був рекорд за кількістю гостей за один вечір. На відкритті були присутні сини Василя Стуса і Гайнріха Белля, на відеозв'язку з нами була міністерка культури Німеччини Клаудія Рот. 

‍— Маєте погані відгуки?

— Жодного. Одного разу чи то людина, чи то бот написав на фейсбуку: «Чому ви промотуєте цього українського націоналіста?» Ми посміхнулися й видалили той коментар. Бо це неправда. Василь Стус — патріот своєї країни. 

Часто ми чуємо відгуки на кшталт «Як це я не чув про Василя Стуса до цього?» або «Треба розповідати історію Василя Стуса частіше». Також чув думки, що ця виставка дала розуміння того, що російські та українські  дисиденти — абсолютно різні. І чому раніше ми не говорили про це? Риторичне питання. 

‍— Чи відчуваєте ви, що України у культурі Німеччини стало більше?

— Так. Простий приклад:

До 24 лютого 2022 року в книжкових магазинах Берліна можна було знайти 2-3 книжки про Україну. Після — почався справжній наплив. І ця тенденція продовжується

Якщо вам цікава, наприклад, історія України, в берлінських книжкових магазинах зараз можна знайти досить великий вибір книжок на цю тему. Про українську культуру — так само. 

Взагалі ініціатив, пов'язаних з Україною, стало більше. Ми, напркилад, робили презентацію книжки Максима Еріставі «Українська деколонізація: нерозказані історії ромів». Також маємо окремий проєкт «Воля UA». У травні 2023 року біля Бранденбурзьких воріт разом з Євою Якубовською ми організовували перформативну інсталяцію «День пам'яті жертв комуністичних репресій». Метою цього івенту було показати найабсурдніші фрагменти міського ландшафту Берліна, які все ще передають наративи, висунуті комуністичним тоталітарним режимом. Відвідувачі дізналися, що навіть у відомих туристичних місцях досі можна помітити символи, що проголошують «славу Сталіну». 

Ми відчуваємо, що української культури та історії стало більше в Німеччині. І це добре, адже так ми можемо краще зрозуміти Україну і те, як їй допомогти у цій страшній війні. Недарма Тімоті Снайдер зауважив: «Якщо ми хочемо зрозуміти війну в Україні і чому вона має значення для світу, ми повинні знати її історію».

‍Виставка, присвячена Василю Стусу, працюватиме до 31.05.2025 в Інституті Пілецького за адресою: Pariser Pl. 4a, 10117 Berlin‍

(Обережно, в тексті спойлери)

Уникати компліментарності і при цьому всіляко зачіпати дражливі теми — це коник поляків, у всі часи здатних наступати на власні болючі мозолі, хоробро кидатися на амбразури будь-якої системи і плювати в очі лицемірам з відповіддю про «божу росу». Ще з радянських 60-х років Анджей Вайда вів метафоричні війни з комуністичною системою з її уявленням про людей, ніби вони з каменю чи сталі. Від початку незалежності Польщі метафори стрімко канули в минуле (хоча Sztuka spadania Томаша Багиньского була пречудовим переносом значення одного на інше). Режисери почали говорити прямо і цілковито жорстко, оприявнюючи гнилля людей, байдужих в якій системі їм гнити. В 90-х саме з «Псів» Владислава Посіковського почалася боротьба з корупцією в поліції та силових структурах, де разом з ними мафія стала законною мішенню режисерів, снайперів кіно.

У 2000-х, вже після війни мафій та поліції, Патрик Вега поцілив точно в яблучко своїм «Пітбулем», а потім масштабував цілі та свої влучання в них: два десятиліття (!) він стріляє вже не одиночними, а чергами, знімаючи і фільми, і серіали — «...нові порядки» і «...небезпечних жінок», «Жінок мафії» та «Спецслужби». І майже все — про одне й те саме! Фактично лише Войцех Смажовський зміг вклинитися в цей нескінченний потік продукції Веги-людини-оркестру, але «Дім зла» і «Дорожній патруль» Смажовського мали найвищий мистецький рівень і, відповідно, отримали світовий розголос. Певно, саме через цих двох режисерів світовим стрімінгам в 10-20-х роках XXI сторіччя було легко вийти на польські кримінальні довгограйки, і то вийти дуже потужно: на НВО з’явилася «Ватага», на Canal+ — «Засліплені вогнями» та «Фуріоза», а на Netflix — «Трясовина».

«Вперед, брате» продовжує цю традицію, де тісно, немов мотузки у канаті, зв’язані історії колишнього поліцейського і мафії

І серіал отримує перший бал саме за це — за чергову, спадкову силу висвітлювати таємне, злочинне поєднання закону з криміналітетом, за що у свій час свідомо страждали творці і «Хрещеного батька», і «Спрута».

Причому головний герой «Уперед, брате», Оскар Ґвязда (Пьотр Віктовскі), власне, не брат, а ПОбратИм решти в поліційному загоні спецпризначення, злочинцем стає сам, вдаючись спочатку до пограбувань, потім до вбивств і, у фіналі, до роботи на мафію. Він — великий і широкий драматургійний центр цього бойовика, бо його спадання зі світлого боку на бік темний відбувається, як часто це буває у людей, не очевидно і не стрімко, але значущо і з гучним гуркотом, під впливом обставин і з жертвою в ім’я інших, реалізуючи крилатий вислів про «дорогу в пекло», що «всіяна благородними намірами». Він турбувався за батьком, але той вмер. Він хотів врятувати його дім, але замість цього вдався до руйнування родини своєї сестрі. А тут ще й борги. І його панічні атаки. І смерть побратима. І звільнення з поліції... На похиле дерево почали активно скакати кози, обламуючи його гілки.

Другий бал присуджується за гру чоловічого і жіночого, за танець двох статей, які сплітаються в ще один канат, і цілісність його подібна до дуалістичної концепції інь та янь

Дві долі, долі хлопця і дівчини, органічно притягуються одна до одної, перетікаючи одна в одну, і утворюють єдине драматичне ціле. Причому жіноча роль, другопланова за сюжетом, часом переважає роль головну, принаймні за силою чуття і трагічністю. Ось за що бал — за правильне поєднання чоловічого із жіночим. Творці, розуміючи необхідність розбавити напругу драми головного героя, створили підстави для романтики. А введення в сюжет жіночої краси й енергії в свою чергу дало шанс зробити кримінальний екшн з присмаком мелодраматизму.

Образ персонажа Єви — це образ українки, а виконавиця її ролі — українська акторка Анастасія Пустовіт. І кращої виконавиці годі було шукати! По-перше, її образ не такий вже й другий та планомірний, як здається, всіма своїми аспектами і втіленням врізаючись в душу і пам'ять. Вона надзвичайно вдало доповнює головного героя, бо така ж, як і він, з одного боку смілива і зухвала, а з іншого — вражена життям, болючо-емоційна. Вона дає йому ляпаса, мов кувалдою, і відразу віддається йому з силою, аж невідомо, хто кого бере. Вона має сили йому допомагати в скрутний час, а сама не в силах стримати сліз, потоком проливаючи їх під час намагання втекти від переслідування мафіозі з Польщі до України, як в свій час втікала від болю з України до Польщі. Ця її спроба втечі і загалом кавалок серії про Єву — пік драми жінки посеред драми чоловіка.

Тільки у них різні драми, різне їхнє підґрунтя. Питання дівчинки на вокзалі, коли Єва стоїть при вході до автобусу, прямуючого з Лодзі «кудись-в-Україну» — «а вам не страшно повертатися?» — вже це питання змушує сполотніти. І шок грамотно посилюється музичним рядом, сучасною піснею «Радість моя» львівського репера Паліндрома, грамотно, бо перегукується з народною піснею «Спи, мій принце, спи», яку співає Єва своєму сину — від лагідності Євиного голосу нічого не залишилося, і у Паліндрома спокійний повільний вокал переходить у вереск «блек металу». Так, як за змістом — сон знесло, мов рукою, і тепер в душі лише чорнота болю. Якого болю? Чому героїня так страждає? Це стає зрозуміло згодом.

Сидячи в церкві, Єва показує сестрі Оскара на телефоні відео зі своїм сином, кажучи: «Коли впала ракета, я мала померти з ним...». І додає: «Сьогодні я вперше після його смерті плакала. Як добре плакати...». Страшний і геніальний момент

Втім, один принциповий момент в серіалі може викликати дошкульну полеміку. Справа в тому, що «Уперед, брате» ніяким чином не згадує російсько-українську війну, хоча ця війна, може і за межами серіалу, але, все ж є найбільшою війною в Європі з часів Другої світової, і вона йде поруч з Польщею. При цьому — вже в межах серіалу — згадується, що героїня «втекла» з України. Від чого вона втікала? Чому творці про це не говорять? Чому ставлять у фінал кілька трагічних моментів, ніяк не пояснюючи причини трагедії? Від якої такої ракети загинула її дитина? Поляки втомилися від згадок про «цю» війну?  

Дошкульність цього питання майже скандальна, як і скандальна фраза, вкладена творцями у вуста героїні: жаліючись Оскару на свою роботу в супермаркеті, Єва каже: «Вони до мене ставляться як до сміття!». Чому, якщо повсюдно стверджується як поляки допомагають українцям? І чому творці цю фразу вставили, зважаючи, наприклад, на те, як розказувала виконавиця ролі Єви, Настя, що під час зйомок серіалу, посеред 2023 року, творці допомагали збирати гроші для постраждалих від підриву росіянами Каховської ГЕС? Очевидно, таким чином польські творці хочуть привернути спершу увагу самих поляків до проблематики, виниклої останнім часом, не надто поширеної, майже не публічної, але, очевидячки, карколомної, якщо вже вдалися аж до такого самозвинувачення, самокритики, зрештою, вираженої з дуже польською сміливістю.

З іншого боку, винятково драматургійно, як раз на третій бал, опускання інформації, які ж це ракети вбили сина героїні, створює інтригу, і змушує задавати питання, врешті, ті ж самі, дошкульні — чому про це творці так і не сказали? І так само — чому не акцентовано, не розшифрована наявність в серіалі росіян? Поруч з головним мафіозі, Деміаном Чорним (Марцін Ковальські) є люди з російськими іменами і вони артикулюються саме з російською вимовою. Але хто вони? Чому тут? Російські бандюки? І чому ж тоді так не називаються в серіалі? Це страх непорозуміння з рф? Політкоректність Netflix?.. В будь якому разі, це дуже розходиться зі сміливістю, з якою дозволяє собі прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск говорити про РФ, кажучи, що ми «не повинні мати сумнівів у конфронтації із “злом”», маючи на увазі Росію. 

Серіал неоднозначний, не дуже рівний, але він викликає дражливі питання — і до тих, хто його створив, і про те, про що в ньому йдеться

І це добре, бо глядач залишається не перед порожнім екраном мовчання, а з переповненою душею гучних емоцій, і, бажано, з рішучістю дізнатися відповіді на питання, навмисно закладені творцями чи виниклі випадково.  

Всі фото: матеріали для преси

Чорний фургон підстрибує на вибоїнах. Ґрунтова дорога починає круто спускатися, а музична апаратура в багажнику розгойдується на всі боки. GPS давно збився, тому водій їде «навпомацки».

— «Так, я зловив трохи дальності, поїхали!», — кричить Дмитро з переднього пасажирського сидіння. Повертається до нас:  «Хвилинна пауза!»

Ми виходимо у відкрите поле, до вух долинає цокання коників, а гул теплого осіннього вітру приємно огортає. Позаду мене з мікроавтобуса вистрибує Віталій Кириченко, соліст рок-гурту «Нумер 482», з крихітною мандоліною в руці.

— Ласкаво просимо на сьогоднішній виступ!, — вигукує він і кланяється, а потім широко посміхається мені: «Публіка сьогодні трохи інша, ніж зазвичай».

Віталій показує пальцем на поле, де пасуться корови. Деякі з них зацікавлено дивляться на нас. Віталій починає обережно смикати струни і щось наспівувати собі під ніс. Він — добра душа гурту, завжди з посмішкою, завжди з батарейками, зарядженими на максимум. Нещодавно в Інтернеті можна було побачити його фотографії в окопах навколо Бахмута, замерзлого і вкритого багнюкою. Він служив там пліч-о-пліч з бійцями 59-ї окремої піхотної бригади імені Якуба Гандзюка. Сьогодні каже, що якби тоді не пішов воювати, то це позбавило б його голосу як митця. Бо про що б він говорив потім? Як він міг говорити про війну, якщо не торкнувся її, не пережив її? Але переконали його, що мистецтво  —  це те, що формує національну ідентичність майбутніх поколінь, і митці повинні жити, мусять зцілювати музикою і мистецтвом тих, кому важко на фронті. І тоді Віталій змінив гвинтівку на гітару  —  і тепер служить в Культурному десанті.

Арт-терапія

Культурний Десант — незвичайний проєкт. Він об'єднує митців, які в минулому житті були музикантами, акторами, режисерами і навіть лялькарями. Вони працювали на сцені в красивих костюмах, які тепер змінили на мультиками. Шлях деяких з них, як Віталія, пролягав через найгарячіші ділянки фронту.

Дмитро Романчук  — до біса талановитий бандурист. Коли почалося вторгнення, він одразу ж приєднався до добровольчого батальйону, що захищає Київ. Коли я розпитую його про деталі, він лише каже: «Було важко».  — І відводить погляд.

Але коли розмова переходить на бандуру, його темні очі починають блищати і він випростується на стільці, готовий до розмови. Тому що для Дмитра українська душа має звук бандури 

— Бандура — невід'ємна частина епічної пісенної традиції, унікальний феномен мандрівних співців, музикантів, сопілкарів, бандуристів, лірників, без яких важко уявити нашу культуру та історичний простір попередніх поколінь,  — переконаний він.  — У цьому суть, ці речі сформували нашу духовну цілісність, наші переконання. Саме ці речі дають відповідь на питання, хто такий українець.

На подвір'ї перед будинком повільно збираються солдати. Вони сідають на довгі лавки, як школярі перед перекличкою. На їхніх обличчях я бачу втому і повну відсутність інтересу до того, що зараз відбудеться. Ніби хтось змусив їх сидіти тут як покарання. Чоловік тридцять. Це одна зі штурмових бригад, яка заслужила свою заслугу боями на багатьох ділянках фронту  —  часто найгарячіших. Після важких боїв в окопах їм важко знайти себе, не кажучи вже про те, щоб чекати якихось виступів. Здавалося б, кому це потрібно?

До свого феєричного концерту Дмитро готується мовчки. Я знаходжу його у фруктовому саду, між деревами, де він на самоті тихо налаштовує свою бандуру. Якусь мить я спостерігаю здалеку, як він зосереджено перевіряє кожну струну. А їх десятки, я навіть не можу порахувати. Залежно від типу бандури, кількість струн варіюється. В одних інструментах їх двадцять, в інших  —  понад шістдесят. Сам вигляд бандури вражає, викликає трепет і задуму.  Саме тому, коли Дмитро постає перед цією незвичною аудиторією, одразу западає тиша.

— Чи є тут хтось, хто ніколи не чув бандуру?, — Дмитро обводить поглядом аудиторію. Кілька рук сором'язливо піднімаються вгору, і він починає свій магічний виступ.

У цьому інструменті є щось особливе, потойбічне. Заспокійливі звуки думи, що лунають за кілька кілометрів від місця, де ці хоробрі воїни виборюють незалежність,  —  це враження залишається з тобою назавжди. Я бачу, як м'якшають обличчя солдатів. Одні дістають телефони і починають записувати, інші ховають обличчя в долонях, ніби соромлячись, що так легко піддалися цій химерній терапії. Хай живе мистецтво!

Ми все ще люди

У минулому житті Дмитро Мельничук був викладачем акторської майстерності, а також театральним режисером у драматичному театрі в Коломиї. Сьогодні він є головнокомандувачем краматорської «філії» «Культурного десанту». Він відповідає за те, щоб артисти безпечно і вчасно прибули на виставу; фактично, він також є своєрідним лідером на кожному заході. Він твердо вірить, що те, що вони роблять, має сенс.

— Мистецтво лікує, і без мистецтва не було б нічого,  — каже він.  — У тому, що ми робимо, музика має терапевтичне значення. Красива музика створює вібрації в тілі, всередині, в душі. Це як медитація, яка допомагає людям. Так само, як і візуальне мистецтво. Коли людина спостерігає якісь красиві образи, вона може повернутися до прекрасних подій і спогадів. Наше завдання  —  нагадати цим хоробрим людям, за що ми воюємо. 

Це не порожні слова і не просто пісні. Ми пробуджуємо в солдатах різні спогади, наприклад, з дитинства, повертаємо найдорожчих. Посеред того бруду, який принесла їм війна, ми витягуємо все це з підвалів їхньої свідомості.

Ми нагадуємо їм, хто я є. Ми повертаємо їм усвідомлення того, що ми залишаємося і будемо залишатися ЛЮДЬМИ

За словами Дмитра Мельничука, найважливішим завданням «Десантної культури» є турбота про психічне здоров'я солдатів. Тому що війна показала, що ми не були до всього цього психологічно готові. Хоча на фронті солдати тримаються молодцями, воюють запекло і хоробро, з кожним тижнем вдосконалюють свої навички, на психологічному рівні їм дуже важко. Бракує мотивації, падає бойовий дух, час, проведений в окопах, стає настільки довгим, що люди часто забувають, навіщо вони там взагалі знаходяться. Війна  — це найгірше, що може трапитися з людством. Вона наражає тебе на небезпеку та екстремальні емоції, від яких важко оговтатися. Під час виступів перед військовими Дмитро помітив, що ці люди повертаються з війни не лише з ранами на тілі, але й з ранами на душі, зі зруйнованою психікою. А виступів є немало.

— Це важко: чотири, п'ять, а то й шість виступів на день,  — зізнається Дмитро.  — Але ми добре розуміємо, що солдатам це потрібно більше, ніж нам відпочинок. Ми не маємо права показувати слабкість, втому. Ми знаємо, що люди там втомлюються ще більше, ніж ми, що вони працюють на фронті ще важче. Крім того, майже всі ми в «Культурному десанті» маємо довоєнний сценічний досвід, я сам тридцять років провів у театрі. Напруга, стрес перед виступом, поспіх і безсонні ночі  — ми звикли жити у втомі. І наші солдати  —  найважливіше для нас.

Служба в «Культурному десанті» не має нічого спільного із зірковим життям, хоча знаменитості часто приєднуються до «десанту». Майже з моменту заснування проєкту серед них є зірки, які на кілька днів відмовляються від міського життя і приїжджають у прифронтові села. Серед постійних учасників — Alyona Alyona, Христина Соловій, Skofka та Vivienne Mort. Вони приїжджають, хоча іноді це буває небезпечно. Дмитро згадує, як одного разу російський безпілотник-камікадзе вирушив у погоню за їхнім чорним мікроавтобусом. За кілька днів до нашої розмови керована авіабомба ФАБ впала дуже близько до місця, де ми виступали. 

Музика на війні

Мистецтво і музика супроводжують солдатів відтоді, як люди ведуть війни. Багато відомих музикантів брали участь у бойових діях як солдати, а інші, виступаючи, дбали про бойовий дух бійців. Адже музика благотворно впливає на психічне та емоційне здоров'я, наприклад, зменшуючи стрес і тривогу. Прослуховування спокійної музики, особливо класичної, може знизити рівень кортизолу, відомого як гормон стресу. Музика може допомогти створити тимчасове відчуття безпеки і нормальності посеред хаосу війни, дозволяючи розслабитися на деякий час. А це безпосередньо впливає на бойовий дух.

Як зазначив Дмитро, відомі та улюблені пісні можуть нагадувати солдатам про дім, родину та друзів, посилюючи їхню цілеспрямованість та мотивацію продовжувати боротьбу. Патріотичні або військові пісні, з іншого боку, зміцнюють почуття національної єдності та ідентичності, нагадуючи, чому і за що ми воюємо.

Музика також є чудовим інструментом для регулювання емоцій і навіть для лікування серйозних травм, таких як посттравматичний стресовий розлад. Регулярне прослуховування музики може полегшити його симптоми, такі як спогади, нічні кошмари або гіперактивність.

‍

Переклад: Анастасія Канарська

«Квіти України», «Дві сестри» та «Під вулканом» — три польські стрічки на одному кінофестивалі. Для цьогорічної «Молодості» це загалом стало певним добрим тоном, що відповідає фактичним обставинам та емоційній реакції. Разом з «Квітами України» в усіх цих трьох стрічках національні нюанси перепліталися і перетиналися так кумедно і життєдайно, що диву даєшся, чому польсько-українське копродукційне кіновиробництво налічує прикро малу кількість проектів, а добрих з них — і поготів кіт наплакав.

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/65ff4d0d5ff9337f7fed266f_cooperation_ua_pl_movies_grey.jpg">Кіно на двох: фільми у копродукції України з Польщею</span>

Режисерка «Квітів України» Аделіна Борець закінчила факультет кінорежисури Варшавської Кіношколи, потім — курс зі сценаристики у Школі Вайди, а разом з цим здобула ступінь магістра в кіношколі ім. Кшистофа Кесьльовського. При цьому, будучи родом з Маріуполя, вона не могла залишатися осторонь тих жахів, які вчиняли росіяни у неї вдома з зими 2022 року. 

І хоча її «Квіти України» не про Маріуполь, вони — для України, профінансовані Польщею. Документальний жанр її фільму лише додає балів, адже «Дві сестри» були цілком художнім фільмом, а «Під вулканом» — зроблений під документалізм. Чистий документ — це інший, сильніший і водночас складніший спосіб сказати про дійсність, бо сказати правильно — це випадок, незалежний від режисера.         

Документальне кіно позбавлене можливості зніматися за вже готовим сценарієм, як це відбувається в художньому кіно. Адже придумати і спрогнозувати життя з усіма його можливими вихилясами не можливо. Тому, якщо історія, обрана режисеркою вартісною для фільму, почала набувати свого непридуманого сюжету, вже можна сказати — фільм вдався. 

А якщо ще й сюжет набирається вартісних моментів і вигинів розповіді, коли з’являються герої, вже зі своїми історіями, повними реальної напруги і драматичності, це стає Кіном з великої літери. І такого кіно не дуже багато, зважаючи на режисерське щастя випадковості а) знайти правильну історію, б) мати терпіння зачекати на її розвиток і в) нарешті отримати повноцінний сюжет із сенсами, узагальненнями і фіналом. «Квіти України» — саме таке, щасливо вдале кіно, народжене з надії режисерки Аделіни Борець на щось велике.

Насправді фільм на початку мав зовсім не ту ідею, яка у фільмі постала центральною. Споглядання Аделіною за мешканкою дарницьких нетрів, 65-річною Наталією, мала на меті показати її боротьбу за місце під сонцем і протистояння можливим забудовникам.

Мешкаючи в котловані, давним-давно виритого під черговий будинок, вона зробила з нього квітник, що влітку буяє життєвою красою і силою 

Звісно, з розвитком Києва кожний клаптик землі став цікавим місцем для місцевих латифундистів і будівельників, а тут ще й котлован, вже придуманий для будівництва, тільки закинутий і випадково освоєний мимовільним природним станом самопоселення. Не маючи законних підстав жити посеред багатоповерхівок київської Дарниці, Наталя наполягає на своєму праві людини, яка вже тут живе і вже породила навколо багацько навколишнього матеріального і живого збіжжя.

До того ж, тут живе її дивний друг (чоловік?), на ймення «Котік», очевидно хворий і безпритульний. І ще один чоловік (помічник), що лагодить і допомагає Наталії по хазяйству. Сюди приїздить онука Наталії. І тут всюди зарослі троянд, картоплі і луків... у сусідстві з закинутими гаражами, якимись розвалинами та її грибочкоподібним, казково-маленьким будиночком. Успішно і яскраво відбиваючись від забудовників, Наталія в одному епізоді навіть прямо в лоба говорить водію трактора, направленого все знести: «Почекай, я зараз принесу соляри і спалю трактор».

Попри цю боротьбу, доволі актуальну у довоєнний час і, певно, важливу для самої режисерки, центром фільму відразу стає сама Наталя — і не стільки через своє специфічне місце існування, скільки через свою харизму. Моторна, як українські жінки в піснях, вона не має аніскілечки подоби 65-річної, порпаючись на землі, висаджуючи квіти, балакаючи без упину, регочучи, ніби молода, і говорячи про секс. Вона є справжнім фонтаном емоцій та слів — і за столом, ведучи активну бесіду з чоловіками, і з онукою, розповідаючи про Незалежність України, про свободу та права.

Якийсь дивовижний природний устрій вона має в собі, поєднуючи тілесну силу зі силою духу, при цьому почуття гумору становить третій елемент в трійці основи її життя

Різкий поворот сюжету і порятунок фільму від одноманітності локацій та героїв — це початок повномасштабного вторгнення РФ в Україну. Якщо до цього моменту можна було спарадично реагувати на кволі жарти, дивних людей і дивний сміх вічно запальної Наталії, чекаючи, коли ж  нарешті буде якась дія, то ось з перших ракет 24-го лютого 2022 року зміна і відбувається. 

Наталія залазить в тісний і страшний підвал зі своєю консервацією, призначений саме для зберігання консервації, а не для зберігання життя під час бомбування, — і це початок справжнього фільму, а все попереднє було лише ліричним прологом з очікуванням на драматичні події. Героїня активізується, міняючи дислокацію: відправляє свого «Котіка» до Варшави, ходить на місця розбомблених будинків, записується в ТРО, починає плести маскувальні сітки... 

Її життя, як і тло фільму, повниться звуками вибухів та сиренами, напругою та дзвінками доньки, руйнацією навколишнього простору і сталого майбуття

Калейдоскоп подій цілковито захоплює екран і душу глядача, вже підкореного героїнею і глибоко залученого грамотним монтажем, без довгих планів, з короткою нарізкою кадрів і, на додаток, драматургійно підсилених драйвовою і нервовою, безпрограшною музикою гурту «ДахаБраха».       

Рік проходить у точній відповідності назві фільму Кім Кі-дука «Весна, літо, осінь, зима.. і знову весна». За рік пройшло справжнє, ціле життя, переповнене круговертю подій, чітко ілюструючи злети людини, її падіння і знову злет. Аделіні Борець та її команді вдалося знайти яскраву людину, зжитися з нею і пройти з нею це все, попри війну. І завершити фільм настільки сонцесяйно — причому буквально, що «Квіти України» цілком можуть стати такою собі християнською й українською надією, втіленою в кіно, надією для всіх нас, надією на радість перемоги життя над смертю.   

Всі фотографії: матеріали для преси

Прикраси як маніфест проти війни

Війна проти України стимулювала митців використовувати свої твори як меседжі. Наприклад, для того, щоб висловити свої почуття або закликати світ до підтримки України. Торкнулося це і ювелірів. Навіть ті майстри, які ніколи раніше не працювали з політичними прикрасами, почали створювати роботи на тему війни.

Нової сили та значення набув напрямок contemporary jewellery (де прикраса — це висловлювання), в якому працює, приміром, Denis Music.

Його колекція прикрас «Спротив» вже була представлена на різних європейських професійних майданчиках, яку київський дизайнер і ювелір Денис Музика присвятив українському опору. Прикраси з надлегкого, але міцного й вимогливого в роботі титану промовляють самі за себе.

«Єдине, про що вважаю зараз важливим говорити за допомогою мистецтва — це війна проти України. Формою та матеріалом прикрас підкреслюю те, що лють додає українцям сил відстоювати себе кожен новий день. Кольорами — красу та щирість нашої країни. Ця колекція про міць українського народу та водночас його доброзичливість», — пояснює Денис Музика.

Нещодавно українські митці заснували задля підсилення свого голосу у світі LANKA. Ukrainian Jewellery Community — першу громадську організацію, яка просуває сучасне українське ювелірне мистецтво на міжнародних платформах і в Україні.

Серед головних пріоритетів LANKA — створення фундаменту для обміну досвідом і художнього самовираження між учасниками індустрії, сприяння розвитку ювелірів-митців та зміцнення їхньої конкурентоспроможності на локальному та міжнародному ринках.

Першим проєктом була цьогорічна участь у міжнародній виставці ремесел та дизайну HANDWERK & DESIGN у Мюнхені. Вдруге в 2024 році спільнота LANKA представила виставку «Сміливі жити» в межах офіційної паралельної програми Lisbon Jewellery Biennial, присвяченої політичним прикрасам.

Виставка об’єднала персональні історії та переживання 11 українських ювелірів: Анни Авіц, Тетяни Чорної, Асі Гулак, Інеси Ковальової, Юлії Клеом, Ольги Комісарової, Вадима Логвіненко, Дениса Музики, Лізи Портнової, Ольги Радіонової, Ольги Виноградової.

Виставка зібрала мистецькі висловлювання про жах і страждання, які приносить війна, про ненароджені життя та вкрадене дитинство, про силу українського спротиву. Автори діляться втраченими мріями і зображують нашарування нав’язаного досвіду, який тепер назавжди залишиться у пам’яті.

Прикраси Тетяни Чорної створені зі шматків простріляних російською зброєю парканів. А робота емал’єра Олі Комісарової «Місто, якого більше немає» показує жах війни, яка знищує цілі міста. І посеред цих переживань проростає надія у вигляді фантастичних рослин та нових форм життя. Брошки «Seeds» Олі Комісарової є демонстрацією цього проростання життя з руїн.

Ася Гулак створює глиняні прикраси та скульптури, що зображують спекулятивні форми життя, які можуть з'являтися навіть під час війни.

Архітектурні прикраси Інеси Ковальової нагадують футуристичну красу промислових пейзажів Донбасу, з якого вона родом. У її титанових конструкціях, освітлених каменями, можна впізнати витончені споруди металургійних заводів — як-от Азовсталь. Інеса Ковальова створює свої ювелірні пам’ятники з мрією про майбутнє відновлення українських міст.

«Цим спільним проєктом, що складається з прикрас-маніфестів, ми хочемо показати світу не тільки страшні наслідки війни, але і мужність українців жити та створювати нове. Віримо, що саме ця сміливість і потреба творити допомогають нам відстоювати свою землю», — зазначає кураторка проєкту Катерина Музика.

Дзеркальність початку і завершення фестивалю не є дивним, скоріше є прогнозованою, зрозумілою і шанобливою акцією вдячності всього українського народу польському, що в скрутний час допоміг масово і радикально — всім мільйонам біженців з України на початку повномасштабного вторгнення РФ. Очевидно, цей факт позначився і на самих поляках, недарма ж вони два поспіль фільми зродили про це (не рахуючи десятків документальних), ба більше — один з них, саме «Під вулканом» Даміана Коцура, Польща офіційно висунула від себе на здобуття премії Американської кіноакадемії «Оскар».

Недаремно, бо факт міграції завжди міняє не тільки мігрантів, а й тих, до кого ці мігранти потрапляють, через землі яких вони проходять

Як і «Дві сестри», назва «Під вулканом» так само має метафоричну природу, попри буквальність — родина українців, будучи на відпочинку посеред іспанського острова Тенерифе, застиглого вулкану в океані, опиняється під іншим, значно більшим вулканом — перед фактом початку великої війни в Україні, яка точно все змінить і, можливо, навіть фатально, як завжди, протягом історії, міняло життя людей виверження будь-якого вулкану.

Дуже схоже на те, що режисер Даміан Коцур хотів зробити документальний фільм, але в нього вийшов художній, просто мімікруючий під документ. Герої не дуже й грають (в усіх сенсах), а коли грають, то краще б і не грали. В якийсь момент ловиш себе на думці штучності всього баченого, і це не дуже приємно, бо виконавець ролі батька родини, Роми (Роман Луцький), виглядає просто поганим актором, його дружина, Настя (Анастасія Карпенко) — відчутно не дограє (або переграє?), молодший син, Федір (Федір Пугачов) — дитина як дитина, а донька Софія (Софія Березовська) — взагалі не акторка, яка і не грає, і не вміє грати.

Тут в поміч знаходиться зміна оптики — дивитися на фільм не як на художній. Подібна манера зйомки, відсилаючи до давніх давен Годара з його «На останньому подиху», уможливлює інший кут погляду, власне, перетворюючи мінімально художнє на максимально документальне.

Герої насправді мусять бути не героями, а людьми, яким треба не грати, а бути собою, тим більше, що й задача, прописана режисером і сценаристом, вкладає акторів у прокрустове ложе життя, де актори мають свої ж імена, а ситуація стосується їх як українців напряму

Ймовірно, й більшість діалогів — це імпровізація на задану тему, максимально наближаючи мить у виставленому оператором кадрі до реальності. В такому випадку вигляд доньки Роми, Софії, є не жахливим непрофесіоналізмом, а чітко продуманим ходом показати справжність. Адже Софія веде себе на кшталт звичайного сучасного українського підлітка, з непроникним покер-фейсом, цілковитою байдужістю до оточуючого і захопленням лише смартфоном, інстою і подругою. Усвідомлюючи свою крайню непривабливість, але тягнеться до краси, знімаючи то океан, то стрибаючих у нього хлопців, то танцюючих на пілоні дівчат. Малослівна, беземоційна, вона ні з ким не сперечається, бо схована за своїм мовчанням і лишень кидає погляди-блискавки. Саме вона — в центрі фільму, попри зіркових акторів Карпенко і Луцького. Саме Березовська виявляє сенс всього. В одному з епізодів, коли родина, паралізована ситуацією, мовчки колупає їжу в ресторані, Софія питає: «А чому ви весь час мовчите?». І це вияв саме підлітка, а не логіки. Зрозуміло, чому мовчать, бо паралізовані, але на те і є батьки, тобто старші, досвідчені люди, щоб розрулювати. А вона може собі мати покер-фейс, зважаючи на законність віку.

Коцур навмисно переніс акцент всього фільму на доньку, чий вік 16-17 років стає насправді переломним, коли треба ухвалити рішення, зважитися на крок і зробити рух

Її батько, хоч і вирішує відвезти родину до Польщі, а самому поїхати до Києва і записатися до тероборони, не є підтримкою для всіх, сам впадаючи у злість, сварячись з родичами і випадковими іспанцями, плачучи у ванні або самотньо випиваючи пива десь в пабі. Саме донька є балансом. Спершу її природнім почуттям була прихована ненависть до росіян, і її мовчазне переслідування однієї з росіянок в готелі викликало справжню глядацьку емоцію. Але пізніше вона заспокоюється, зосереджуючи переживання в собі. І лише чорношкірий хлопець, чіпляючись до неї, створює нові акценти, виявляючи в ній цікавість, а у фільмі нову складову. Його історія про нещодавній стрімкий переїзд в пошуках нового-кращого-життя з Африки до Іспанії та теперішнє поневіряння в цьому житті, далекому до чогось позитивного, підкреслює почуття Софії, і загалом центральну ідею фільму — самотність, коли батьківщина десь там далеко, а ти тут, насправді невідоме де і невідомо як живеш.

Передфінальний салют чітко це окреслює: для когось, для туристів чи для місцевих, які вдома, — це свято, а для мігрантів — це біль у вухах, очах і серці

«Під вулканом» — це про життя після виверження, але коли каменюки, попіл і лава ще не долетіли до тебе, і ти скрутився в очікуванні, жахливому і болючому передчутті зіткнення. Невеличка історія української родини, зіжмаканої після інформації з батьківщини, зґвалтованою початком війни, є однією з міріад подібних історій, історій про вимушених мігрантів і випадкових жертв, про людей, що втратили минулий і впорядкований спосіб життя. І їм залишається лише співати красивих, тужливих пісень, в чому українці цілком споріднені з африканцями, як це робить герой чорношкірого хлопця, співаючи мамі по телефону свій плач мігранта. 

Всі фотографії: пресматеріали Lizart Film

Інсталяція I’M FINE від Олексія Сая

Вже майже сорок років в пустелі Блек-Рок у штаті Невада, що на заході США, в останні дні літа проходить одна з наймасштабніших мистецьких подій світу ― фестиваль Burning Man. Десятки митців приїздять в це дике місце, щоб показати своє сучасне мистецтво. І стати сенсацією фестивалю — мрія кожного з них.

У 2024 році це вдалося Олексію Саю і його команді. Гігантська — 7 метрів заввишки та 32 завдовжки — металева конструкція I’M FINE зробила фурор. Люди поспішали до яскравого напису, але впритул до конструкції розуміли, що ні про яке грайливе «Я в порядку» не йдеться, а перед ними — десятитонне залізне обличчя війни.

I’M FINE — це аплікація з посічених кулями дорожніх знаків та табличок з назвами міст, а також дверей автівок, зрешечених уламками снарядів. Всі вони привезені з прифронтової зони — місць, звідки українців уже евакуювали. На одній з літер — «розстріляний» баскетбольний щит, який зняли зі спортивного майданчика коло школи, від якої залишилось півтори стіни. До Невади приїхала також розбомблена дитяча карусель. Зібрати артефакти війни допомогли військові й нацполіція.

«Ми чергували біля скульптури цілодобово, бо люди весь час підходили, — розповідає Sestry Олексій Сай. — Реагували на інсталяцію дуже емоційно: роздивлялись, ставили питання, майже всі плакали. А в кінці казали: «Дякуємо, що привезли це сюди, нам це зараз дуже потрібно».

Співавтором проєкту виступив засновник та керівник благодійного фонду «Повернись живим» Віталій Дейнега, який, власне, і придумав займатися адвокацією України через фестиваль Burning Man, адже з фестивалю добре розлітається світом інформація.

— Хотілося, щоб люди, стикаючись з проектом I’M FINE, відчули досвід війни — не новини, не інформацію, а емоцію, — продовжує розповідати Сай. — Те, що можна побачити і помацати.

Ми точно знали, що не хочемо ставати перед світом в образі жертви і щоб нам співчували. Викликати в людях розуміння та співпереживання — ось найважливіше

Якось знайома Віталія прислала йому мемчик, де собачка сидить посеред палаючого будинку, пʼє пиво, а знизу підпис: «This is fine».  Від того напису я подумки потягнув ниточку до фрази  «Iʼm fine» і зрозумів, що саме це ми можемо сказати. Вже в Америці на фестивалі я пояснював людям, що в нашому контексті «Iʼm fine» означає «Я в порядку, не помер і не дочекаєтесь».

— Нашу команду ми називали не митцями, а «будівельниками». У пустелі робота важка, наче на Марсі: вдень — страшна спека, вночі — лютий холод. Піщана буря нас супроводжувала і під час установки конструкції, і під час демонтажу. Коли вітер, треба ходити навіть не в масці, а в респіраторі та окулярах, щоб зберегти очі. А якщо ти під час бурі в пустелі опинишся сам на велосипеді, то можеш їздити цілий день і нікуди не приїхати. Бо геть нічого не видно.

Зараз інсталяція I’M FINE чекає нової мандрівки. Її автор впевнений, що якщо конструкцію встановити десь у Нью-Йорку чи Вашингтоні бодай на тиждень, результат точно був би на нашу користь.

Лендарт «Мирне небо» і «Атака дронів» скульптора Микити Зігури

83-метрова тінь нашої «Мрії» — найбільшого в світі літака Ан-225, який російські окупанти знищили в перші дні війни, а також ще одна тінь — російського винищувача СУ-27 у натуральну величину зʼявилися 24 серпня 2022 року на житньому полі острова Фюн у Данії. Тіні, які можна побачити навіть з космосу, виявились роботою українського скульптора Микити Зігури.

Мрія — це символ перемоги життя і мрій над загрозою смерті, яка тінню нависла над Європою. Але цю загрозу жителі інших країн бачать лише в новинах і часто не сприймають серйозно.

Скульптор-монументаліст з Дніпра Микита Зігура присвятив свій проєкт річниці незалежності України, яка опинилась у війні.

Як розповідає Микита, в Данії дуже підходяща рівнинна місцевість, там всі поля акуратно підстрижені і водночас все природно. Художник домовився з власником великого поля площею 500/300 метрів, що намалює на ньому два обʼєкти. Рівна стерня виступила для митця полотном.

На втілення ідеї пішло 300 літрів фарби та 10 днів роботи

«Я працював так званим «єгипетським методом», — пояснює Sestry Микита Зігура. — Якщо коротко, маленький ескіз ділиться на квадратики, потім ці квадрати збільшуються в десять разів, я відбиваю їх на землі і далі по точкам вимальовую літак. До речі, коли я це зробив, подумав, що, можливо, ті геогліфи у пустелі Наска зробили зовсім не інопланетяни, бо технічно це може і людина, яка застосує цей метод».

«Люди в Данії звертають увагу на все, що відбувається в Україні. Росія хоч і не становить прямої загрози Данії, але її мешканці розуміють, що ризик війни є, тому допомагають нам активно. Так, Данія стала однією з перших країн НАТО, яка вирішила надати Україні винищувачі F-16. І мій проєкт «Мирне небо» дуже зацікавив спочатку місцеву пресу, а потім і світову, завдяки чому отримав світовий розголос. До речі, данці бачили нашу «Мрію» декілька разів, останній раз літак прилітав в Данію у лютому 2022 року перед самим початком війни — це для Данії була серйозна подія, яку вони добре пам'ятають».

Цьогоріч на розкішній набережній Ніцци, де люди прогулюються чи бігають кроси, з'явилися тіні дронів — нова робота Зігури.

— І от яка цікава реакція: французи й іноземні туристи — ноль реакції, просто проходили повз, тоді як українці одразу помічали, розуміли, що це «шахеди», зупинялись

— Я зустрів у Ніцці людей з Маріуполя, розмовляв з ними і зрозумів, що їх рана ніколи не загоїться, навіть якщо вони поїдуть від війни на край світу. Хочеться пробитися крізь відстороненість європейців. Щоб європейці знали: для українців такі тіні «шахедів» — щоденна реальність і небезпека. Щоб вони продовжували допомагати Україні зброєю, — підсумовує митець.

Наступний проєкт Зігури, присвячений героїчній обороні Києва в 2022 році, буде розташований неподалік столичного метро «Герої Дніпра». Його вже затверджено містом, відкриття планується на третю річницю повномасштабного вторгнення.

Червоні скульптури таємного James Colomina (Франція)

Починаючи з 22 серпня 2024 року, на вулицях Києва стали з'являтися скульптури червоного кольору. Їхній автор  — митець із Тулузи Джеймс Коломіна, якого називають «Бенксі у скульптурі», адже він таємно розміщує свої роботи на вулицях по всьому світу. Фірмовою рисою його стилю є гарячий червоний колір, названий на його честь Rouge Colomina.

Перша його робота з'явилася на будівлі киʼвського Головпоштамту — голова та рука дитини, яка малює український тризуб. Наступна інсталяція — на місці, де донедавна гарцював кінь Щорса на бульварі Шевченка — постать дівчинки в соняхах. На будівлі станції метро «Університет» скульптор розміств дівчинку з сердцем у руках, а поряд з нею — ведмедика. Четвертою з'явилася дівчинка на гойдалці під мостом над Алеєю Героїв. У не за розміром великій, армійській касці на голові.

П’ята скульптура — голуб миру — знайшла своє місце на круглому ліхтарі Майдану Незалежності поруч з полем жовто-блакитних прапорців, що майорять на честь загиблих воїнів. Автор говорить, що цей червоний голуб — «​​данина пам’яті українським героям».

— Кожну скульптуру я встановлював вночі під час комендантської години, — розповідає Sestry Джеймс Коломіна. — Іноді роботу доводилось зупиняти через присутність поліції. Але це переривання є частиною реальності й не може мене зупинити. Незважаючи на перешкоди, я продовжую, бо вважаю, що ці скульптури мають бути і демонструвати художній опір випробуванням, які переживає країна. Мистецтво — це зброя.

Своїми роботами я хочу показати, що ця несправедлива війна — не лише віддалений конфлікт, а людська трагедія, яка зачіпає невинних людей. Наприклад, я зробив скульптури дітей у ситуаціях, які підкреслюють невинність, щоб нагадати людям про крихкість життя та емоційний вплив війни.  

Створення кожної скульптури — складний процес, особливо в контексті Києва, де небезпечно. Щоб спроєктувати, виліпити, транспортувати та встановити у відповідних місцях скульптури потрібен час, тобто кілька днів чи тижнів підготовки.

Оскільки ці скульптури — моя власна ініціатива, я прагнув розмістити роботи так, аби їх встигло побачити якомога більше людей, перш ніж вони ризикують бути видаленими за рішенням офіційної влади. Я обирав символічні місця, де мої роботи справили б максимальний ефект

Також я створив роботи на тему війни в Україні в інших місцях світу. Зокрема, «Владімір» — скульптура, яка подорожує світом і засуджує жахливі дії, вчинені Путіним, а також його загальну зневагу до людського життя. А ще — скульптура «У дитини є троянда» — яка зображує дитину, яка тримає зброю із трояндою у стволі. Кожного разу я намагаюсь охопити універсальний аспект впливу війни, сподіваючись підвищити обізнаність громадськості й мобілізувати її.

Скульптура українських біженців «Я хочу жити» від Dan Barton (Велика Британія)

У березні 2022 року на одній з вулиць британського Оксфорда заʼявилась велика сталева скульптура на підтримку України. Її зробив Ден Бартон, відомий створенням масштабної інсталяції з 1475 силуетів британських солдатів, полеглих під час висадки в Нормандії.

«Українська» скульптура — це 3,5-метрова постать українського солдата, який тримає дитину на руках і веде українську жінку з дитиною в безпечне місце. Поруч сталева валіза на коліщатках — символ біженців — і напис: «Oxford standing with Ukraine. Standing with Giants» («Оксфорд разом з Україною. Разом з гігантами»).

— Я дізнався про Україну по радіо, я слухав і сльози котились по моєму обличчю, — розповідає Sestry Ден Бартон. — Я подумав: «Це не може повторитися — не в Європі». Тієї ночі не міг заснути, пішов на кухню, взяв аркуш паперу й став записувати свої ідеї. Часто ми вшановуємо людей лише після важливих подій, коли це безпечно, а я вірив:

Якби ми змогли створити образи зараз, ними можна було б поділитися з усім світом, надсилаючи послання непохитної солідарності Україні та надію тим, хто страждає

Як автор меморіальних інсталяцій про тих, хто віддавав своє життя за нашу свободу протягом багатьох років, я відчував, що ми мусимо визнати біль 14 мільйонів переселенців, які постраждали від руйнівної російської агресії.  

Незабаром я побачив у новинах образ, який захотів створити: солдат допомагає перебратися через огорожу на дорозі хлопцю, його матері й іншим біженцям. Я сфотографував ці моменти, і за допомогою колег адаптував зображення для інсталяції.

Після того як ми виставили інсталяцію в Оксфорді, мені стали надходити листи від українців. Деякі писали з підвалів українських міст. Люди просили: «Будь ласка, розкажіть світу про те, що тут відбувається»

Деякі запитували, чому я витрачаю гроші на арт-інсталяцію, а не жертвую на безпосередні потреби українцям. Моїм наміром було використати інсталяцію саме для збору коштів. Ми переносили інсталяцію з міста в місто вздовж південного узбережжя, зокрема, відвідали Солсбері, Борнмут, Портсмут, Саутгемптон, Брайтон та Істборн і зрештою опинились у Брюсселі на другу річницю вторгнення.

Я зустрічав українських жінок і дітей, які дякували нам з волонтерами за наші зусилля. Якось, прослухавши кілька українських історій, я відчув потребу сховатися і поплакати. Дуже боляче бачити, як люди втрачають все, заради чого жили й працювали, в цій марній війні.

У Брюсселі інсталяція була виставлена протягом одного дня. На жаль, зараз вона зберігається там у дворі, оскільки в Європейському Союзі відмовилися дати нам ще час, заявивши, що співпрацюють лише з європейськими партнерами.  

Цьогоріч я також зустрівся з королем і королевою Великої Британії та прем’єр-міністром Ріші Сунаком. Я запитав Ріші, чи можу привезти українську інсталяцію на Даунінг-стріт на третю річницю, і він погодився. На жаль, у зв’язку з нещодавньою зміною уряду я знову не впевнений в цьому.

Мініскульптура «Герої» на Аскольдовій могилі в Києві

Цьогоріч на дзвіниці церкви Св. Миколая Чудотворця на Аскольдовій могилі у Києві встановили крихітну, розміром з долоню, скульптурку «Герої». Вона присвячена воїну, який прихилив коліно перед українським прапором.

За задумом команди авторів, скульптурка розташована дуже низько, і щоб її розгледіти, потрібно прихилити коліно. Таким чином кожен вшановує памʼять полеглих і їхній подвиг

Скульптура «Герої» входить до масштабного культурно-історичного проєкту «Шукай», авторкою якого є відома «менеджерка Києва» Юлія Бевзенко. Її проєкт розповідає історію Києва у бронзових мініскульптурках, яких зараз 46.

Вибір Аскольдової могили як місця для встановлення скульптури «Герої» не є випадковим. На цьому місці у XIX столітті був некрополь відомих киян, у ХХ столітті тут поховали героїв Крут, зараз це місце для нових героїв. Під час війни тут знайшли спокій Герой України Дмитро Коцюбайло (командир 1 ОМБ «Вовки Да Вінчі»), Павло Петриченко та Андрій Пільщиков (військовий пілот з позивним «Джус»).

«Коли я побачила, що на церемонії поховання Героя України Да Вінчі колишній Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний став перед родиною загиблого на одне коліно, захотілось увічнити це в бронзі, — розповідає Sestry авторка проєкту «Шукай» Юлія Бевзенко. — Вперше у бронзовій скульптурі ми використали колір, тому що в якийсь момент я зрозуміла — якщо прапор буде кольору бронзи, не буде зрозуміло, чий він. А кожен раз пояснювати іноземцям, що стяг жовто-блакитний, український — складно. Тож ми пофарбувати цю деталь скульптури, щоб вона завжди нагадувала і українцям, і іноземцям, який саме прапор боронять наші герої у цій війні».

1 листопада 2024 у межах проєкту «Шукай!» на Центральному залізничному вокзалі встановили нову скульптуру «Повернення додому». Два потяга прибувають на одну платформу: один з військовими — із Краматорська, інший — з-за кордону. Мініскульптура є присвятою мільйонам українців, нагадуючи про важливість повернення...

Матеріал підготували Марія Сирчина й Оксана Гончарук‍

Режисер фільму Лукаш Карвовскі і виконавиця головної ролі Кароліна Жепа представили фільм в київському «Будинку кіно» при повному залі глядачів, чий позитив очікувань був суттєво підкріплений діями шампанського, спожитого під час початкового welcome drink. Наскільки фільм матиме драматичну складову, ніхто не знав, хоча, зважаючи на сьогодення, заявлене в сюжеті, навряд чи варто було очікувати алкогольного драйву і відповідних йому пустощів. Все було прагматично і концептуальний, як і потрібно.

Карвовскі побудував роад-муві, але лінія руху героїв з пункту А в пункт Б далека від рівності, більше нагадуючи зигзаги проходження полігону, аби вижити. А разом з виживанням пройти шлях такої собі ініціації — зрозуміти те, чого не розумів, набути досвіду, потрібного для виживання в подальшому.

Тому рух між А і Б — це рух не тільки між містами і місцями, це рух між людьми

Героїня Кароліни Жепи, Ясміна, несподівано, після 8-х років відсутності спілкування, приходить до своєї зведеної сестри Малгосі (Діана Замойска) і просить, навіть вимагає, відразу, прямо зараз, поїхати з неї з Варшави до Харкова. Бо їй повідомили, що їхнього батька, волонтера, було поранено, і його якомога швидше треба забрати до госпіталю. Абсурд такої вимоги для Малгосі зумовлений травматичним минулим і її переконанням в батьковій провині перед нею. І те, що вона таки погоджується, можна пояснити не тільки сюжетом — бо він занадто важкий для увірування, навіть, якщо мова йде про відповідальність, любов, мораль тощо.

Глядачеві допомагає повірити класна акторська гра Жепи. Вона водночас експресивна і стримана, її емоції — в її погляді, її переконливість — в чіпких руках, якими вона вхопила сестру. А ще, певно, режисер, розігруючи цю ключову сценку на репетиціях, рекомендував актрисам робити довші, правильні для цього паузи, коли більше важить не те, що актриси говорять чи не говорять одна одній, а як вони мовчки свердлять одна одну очима. І надалі по фільму фізіономічні «маски» двох сестер та їхні вербальні пікіровки стануть однією з переваг фільму.

Їхнє спілкування — радість для глядача, коли не має натяжок і акторських лаж, коли є гармонія протилежностей

Загалом фільмові переваги — в акторському виконанні і психологічному та драматичному аспектах. Головні персонажі з’ясовують між собою стосунки, маючи складне минуле, тому їхній конфлікт важкий для вирішення, а вирішення його цікаве. І всі подальші люди, які трапляються сестрам на шляху з пункту А в пункт Б, допоміжні елементи для проходження їхнього спільного полігону, буквально прокладеного через війну. Першою, кого сестри зустрічають, дівчина Соломія (Марина Кошкіна) — вона їде в Ірпінь, змушена брехати донці по телефону, що їхній дім в порядку, хоча він повністю розбомблений, що її тато поруч з мамою, хоча він давно пішов на фронт. Другий герой з української сторони — хлопець Саша (Олександр Рудинський), серйозно притрушений і бідовий, але веселий і безпосередній, саме такий, який і потрібен Малгосі, щоб віддатися на поталу миттєвому бздуру і вийти з багаторічної травми попередніх відносин. І третя українська героїня — жіночка Лариса (Ірма Вітовська), хто, на кшталт Харона, везе сестер до Руської Лазової, немов в Аїд, до батька, і навіть більше, повертає їх назад, дозволяючи провести безцінний час разом.

Знятий міцною рукою метра операторської майстерності Ромуальдом Левандовським («Пси-2»), «Дві сестри» мають ще одну правильність, окрім вище згаданої — фільм знятий ручною камерою, що передає логічний для ситуації трем героїнь і тремтіння самого простору, через який героїні рухаються — спочатку до Ірпеня і Києва, а потім до Лазової та Харкова.

Камера тут жива, а життя у фільмі — напружене і на межі закінчення. Тут тільки підтримка і віра важать

І, на щастя, це багато хто розуміє: і перевізник, що погоджується повезти сестер безкоштовно, — бо ж «ми знаєм, як ви, поляки, багато нам, українцям допомагаєте»; і якийсь дядько в Києві, який саме через цю ж причину дає гроші одній із сестер, і наш військовий, який, залишаючи блокпост (?), везе сестер на вокзал. Підтримку поляками українців, що мільйонами (!) втікали у Польщу та через Польщу далі, в Європу, від повномасштабного вторгнення росіян, не можливо переоцінити, бо що може бути благородніше — людяніше — за порятунок від смерті? Це ж ледь не пряме цитування біблійних настанов Ісуса. Це сучасний гуманізм по відношенню до біженців та емігрантів. І виявлена у фільмі вдячність кількох персонажів з української сторони, фактично цитує відчуття всіх українців загалом — подяку за порятунок дітей і дружин, матерів та батьків, в той час, коли інші, деякі з них, пішли в протилежний біг — зустрічати ворога.

Дещо пафосні моменти вдячності у фільмі є не тільки потрібними, вони є моментами щемкої драматичності, сенсовної і чуттєвої — сестри спочатку відверто дивуються такому, але приймають. Бо коли ти на полігоні, варта будь-яка підтримка. А особливо, якщо полігон — це війна.

Так, трапляються по фільму і дурниці, на кшталт сюжету з військовим, залишаючого свій пост; або відсутності сирен в містах під час війни, адже вони постійні в Києві, а в Харкові майже не замовкають; чи перехід сестер до Лазової через замінований ліс. Втім, зовсім не дурницею, як спершу виглядає, є ідея поїздки сестер зі спокійної Польщі до охопленої війною України без карт, контактів, грошей, одягу і спорядження. Режисер — і він же автор сценарію разом з Дмитром Шіробоковим — цим вказує на дикий контраст між Польщею, спокійною і мирною країною, в якій живуть і з якої їдуть сестри, і Україною, охопленою війною, де може статися все, що завгодно. Всім своїм фільмом режисер каже про специфіку війни і вимогу відповідно до неї ставитися. Уважай! — ніби каже він.

Якщо вже вирішив їй протистояти, рятувати інших і їм допомагати, тоді готуйся, збирайся, очікуй, пильнуй і будь швидким, знаючим, міцним, сміливим; знай, як люди долають війну, хто і де почав цю війну, і як себе вести в ситуації зустрічі з тими, хто війну почав і її веде

Кинувшись на поклик батьківського болю, сестри й гадки не мали, що в повному розумінні спускаються в Аїд, бо мають Аїд за міф, а війну — за картинки в книжці чи кадри з фільму. «Дві сестри» — в широкому значенні — це мова не тільки про двох рідних і різних людей, і не тільки про дві країни, історично близькі у своїй любові і ворожнечі, як часто рідні сестри, — мова про розмежовані ситуацією дві системи координат. Що таке, коли війни нема, і що таке, коли вона є. Хочеш миру, казав проникливий римський історик, готуйся до війни. Що б не віщала б тобі доля — готуйся. Бо наївність знову не в моді, і підготовлений — озброєний. А якщо вас двоє — це вже сила.

У центр порожнього ватману 17-річний Ян прикріплює ілюстрацію одного з київських прибуткових будинків початку 20 століття. Навколо нього він фіксує кілька рожевих стікерів із розрахунками, скільки прибутку можуть принести відкритий тут кінотеатр, кафе та квартири для здачі в оренду, враховуючи площу та ціни того часу. Ян разом з однокласниками люблінського ліцею грає в імпровізовану гру, в якій кожен з них представляє рахункове бюро початку 20-го століття у центрі Києва, що отримало замовлення від одного з найвідоміших архітекторів того часу Лева Гінзбурга та мають представити бізнес-план його нового проєкту.

Таке завдання учні отримали під час майстер-класу в межах фестивалю «Україна в центрі Любліна», який щорічно уже протягом 17 років організовує Фундація духовної культури пограниччя та знайомить Польщу з Україною та її культурою.

— Такі заходи дуже потрібні в польських школах, — каже Ян, захистивши свій творчий проєкт перед однокласниками.

Вони допомагають польським дітям уявити, наскільки прекрасна Україна, а українським дітям згадати свої рідні міста та відчути свій дім за тисячі кілометрів від нього

Це лише другий рік, коли до програми фестивалю організатори додали активності з урбаністики та архітектури для дітей та підлітків. Ця ідея належить  українській громадській організації «Ефект дитини». Її співзасновниці з початком повномасштабного вторгнення Росії усвідомили, що коли міста України руйнуються, а будівлі стають воєнними цілями російських військових, про це варто говорити не тільки на профільних форумах та конференціях, але й на більш широку аудиторію. Зокрема, велика кількість дітей, які вимушено опинилися за кордоном, можуть розповідати про це та бути не гіршими амбасадорами країни, ніж дорослі.

— Запропоновані активності спрямовані на те, щоб діти мали мотивацію пізнавати Україну все більше та не втрачали зв'язок з домом, де б не проживали, адже, отримавши цікаві знання через гру, вони поширюють їх далі серед друзів, — розповідає співзасновниця і голова громадської організації «Ефект дитини» Анна Ольхова.

Ще одна активність, яка демонструє не тільки красу України, а й її подібність з європейською архітектурою, і зокрема, з польською, фотоконкурс «Місто-ДІМ». Учасникам запропонували знайти у Любліні куточки, які можуть їм нагадувати рідні місця в Україні. За словами організаторів, це допомагає концентруватися на речах, які об’єднують дві сусідні країни, а не роз’єднують. А також підкреслюють роль Любліна, як міста що стало для кількох десятків тисяч українців тимчасовою домівкою.

— Оскільки я сама з Херсона, мені була близька робота однієї з переможниць конкурсу, херсонки пані Вікторії, — розповідає Анна Ольхова. — Вона впізнала у люблінській Алеї Солідарності, яка проходить через центр міста, схожість із дорогою на в’їзд на зруйнований сьогодні росіянами херсонський Антонівський міст. Роботу вона підписала «Дорога додому».

На переконання організаторів, подібні проєкти допомагають будувати україно-польську дружбу без стереотипів та упереджень, базуючись на паритеті та взаємоповазі, для декого з учасників від самого дитинства. Адже першим свідомим кроком до знайомства з Україною для багатьох учнів у Любліні стає участь у конкурсі в рамках фестивалю «Ukraina – terra (in)cognita». 15 років тому його придумала вчителька географії 29-го ліцею Івона Кричка. Разом з викладачкою Центру Східної Європи Університету Марії Кюрі-Склодовської Надією Гергало вони щороку розробляють нові завдання, щоб підтримати інтерес до вивчення української мови та культури дітьми у Польщі, адже за їхніми словами, попри тисячолітнє сусідство, Україна й надалі залишається там малознаною.  

Питання конкурсу стосуються географії України, національних та державних символів,  традицій, ключових історичних подій в історії, а також архітектури, музики та кухні.

— Щороку маємо відповіді, які нас веселять. Наприклад, під запитанням, хто зображений на 5-гривневій банкноті, замість Богдана Хмельницького учні пишуть «кримський хан» або описують устрій України як монархію, — згадує Надія Гергало.

Ми вважаємо, що варто було б до шкільної програми додати теми, які стосуються спільних польсько-українських звитяг і зусиль у боротьбі з часто спільним ворогом, тому що переважають знання про трагічні сторінки історії між нашими народами

Ще одна мандрівка в часі через століття відбулася під час концерту «VibeUA: звучить Україна». Гості мали можливість познайомитися з відомими українськими піснями, що відображають різні епохи в історії країни: від класичних творів, таких як «Гуцулка Ксеня» Ярослава Барнича, до популярних хітів 90-х років. Таким чином організатори хочуть показати, як українська музика відображає важливі етапи становлення національної ідентичності, культурного розвитку та суспільних змін.

— Класичні твори, такі як «Щедрик» Миколи Леонтовича, вийшли за межі національного контексту й стали частиною світової музичної спадщини, виконуючи також роль культурної дипломатії, — розповідає координаторка фестивалю «Україна в центрі Любліна», представниця Фундації духовної культури пограниччя Оксана Басараба. — Водночас пісні Володимира Івасюка стали голосом покоління, яке мріяло про незалежність і вільну Україну.

Вони не лише розкривали красу української природи та душі, а й стали символом боротьби проти радянської системи

Насичена програма фестивалю закінчилася музично-поетичним концертом військового 68-ї окремої єгерської бригади, письменника і громадського діяча Павла Вишебаби. Гості мали нагоду познайомитися із сучасною українською поезією під супровід піаніста Олександра Огнівця.

Тиждень фестивалю «Україна в центрі Любліна» об’єднав тисячі людей, які змогли побачити Україну зовсім з іншого ракурсу, з якого її зазвичай не показують у новинних випусках: цікавою, самобутньою, музичною й архітектурно привабливою, багатою на досягнення та видатних людей, які зробили внесок у світову культуру. Це ще одне нагадування про те, що українці за кордоном, які системно створюють різноманітні проєкти та ініціативи популяризуючи знання про Україну, на вагу золота. І не можна нехтувати цим важливим ресурсом нашої культурної дипломатії.

Усі фотографії: Bartek Żurawski