Культурний десант, або з бандурою на фронті

Дивлячись, як на екрані пара закоханих, — двох успішних людей, які встигли продумати своє життя на багато років вперед, — закидає всі плани в куток і втрачає орієнтири й майбутнє, як змінюються їхні погляди, мене як глядача охоплює гнів. Але цей гнів має зокрема лікувальний ефект, бо викликає бажання діяти. Про стрічку, яка вистрілила в Європі й Україні, Sestry поспілкувалися з режисеркою «Медового місяця» Жанною Озірною, яка сама пише сценарії для своїх фільмів.

Застрягання у невідомості

Оксана Гончарук: Під фільм «Медовий місяць» ви отримали грант на зйомки від організаторів Венеційського кінофестивалю та програми Biennale College Cinema, яка фінансує малобюджетні фільми. Кіно потрібно було створити з нуля рівно за 1 рік за умови, що видана сума буде єдиним джерелом фінансування проєкту. Про яку суму йдеться і наскільки важко було отримати такий грант?

Жанна Озірна: Йдеться про 200 тисяч евро. За цей грант ми змагалися з кінематографістами з усього світу. У 2023 році перемогли чотири проєкти — з Італії, Угорщини, Гани й України. І це перший український фільм, який переміг конкретно в цій програмі й отримав фінансування. 

Як режисерка я спокійно ставлюсь до перемог, які підігрівають амбіції, але з великим ентузіазмом ставлюсь до перемог, що дають можливість рухатись далі. Наприклад, коли нам дали гроші у Венеції на зйомку цього фільму, це для мене була справжня перемога, тому що це дало мені можливість працювати.

Цей фільм дуже мені допоміг, тому що я була зайнята роботою і у мене не було багато часу думати про жахливі речі навколо. Я просто на рік провалилась в роботу.

‍— Ви знімали фільм в Україні?

— Так, для нас було важливо знімати його саме в Україні, ми розглядали це як морально-етичний вибір, тому що війна триває і багато українців досі живуть в окупації. Але це був також практичний вибір, адже велика кількість українських кінопрофесіоналів втратили роботу через війну або були мобілізовані в армію. Тож «Медовий місяць» став нашим маленьким внеском у підтримку галузі.

‍— З досвіду Венеційського фестивалю, як європейський глядач сприйняв фільм «Медовий місяць»?

— Мені здається, «Медовий місяць» добре виконує свою місію. Я сприймаю цей проєкт як культурну дипломатію, тобто для мене це фільм, який розтлумачує для іноземців дійсність України, яку вони не до кінця розуміють.

‍— Чи є різниця в сприйнятті українців і іноземців?

— Українці сприймають фільми про війну як свідчення, і вони оцінюють фільм з точки зору — передає він ці свідчення чи ні. Вони порівнюють із власним досвідом. Іноземці ж цього досвіду не мають, тому сприймають фільм як мистецький продукт. Вони оцінюють, як добре я впоралась зі сценарієм, з режисурою, як грають актори, як працюють звук і камера. І мої розмови про «Медовий місяць» з іноземцями виглядають, як розмови про мистецтво. Тоді як в українців все починається з фрази «А в мене було не так»… Хоча це не документальне, а ігрове кіно.

На початку фільму є момент — після вибухів, коли герої починають розбирати речі, Оля цитує вірш Оксани Забужко: «А як там насправді було, то яке кому, Господи, діло. Важливо як буде, а буде, як я напишу». Я спеціально цю фразу вставила, щоб наперед відповісти всім коментаторам, які казатимуть, що такого з ними не було.

‍— Читала, італійські критики нарікали, ніби в фільмі замало побутових подробиць. Як європейські професіонали від кіно сприйняли цей фільм?

— У тому й суть, що вони не нарікали, а відмітили це як свідомий мій хід. Нещодавно в Україні вийшла рецензія Ігоря Кромфа, де він чітко пояснює, що я не зважаю на побутові подробиці, бо це не робінзонада, не історія про виживальництво, а фільм про внутрішні перетворення. Я свідомо не показую, як герої ходили в туалет чи як вони їли і скільки в них тої їжі було. Мені це не цікаво. 

Був такий момент, коли кажеш іноземним колегам, що цей фільм — про застрягання у невідомому, а їм це не дуже зрозуміло. Тоді як формулювання «фільм про людей, які втратили все і сумують за своїм колишнім життям» їм подобається. Але у нас в перші дні війни ніхто не страждав за колишнім життям. Ми намагалися вижити, думали, що буде з нами далі, були повністю розгублені. Але це не всім зрозуміло.

Ще я помітила, що коли починаєш говорити про кохання, дітей, кар’єру, мистецтво, це зрозуміло людям у будь-якій країні. Але коли говориш про ідентичність, незалежність, відповідальність перед країною — навіть на третій рік війни чимало іноземців цього не розуміють, не сприймають, навіть дратуються. Тоді як українці зараз сильно заточені на те, щоб довести іншим, що це наша земля, що ми — українці, не треба нас ні з ким плутати. 

Квартира, яка стала сховком, а потім пасткою

‍ — Мене особисто цей фільм дуже тригернув, виявляється що я геть забула про те, як це було 24 лютого 2022 року та перший час після цього. Немов мозок ті спогади приховав, а під час фільму відпустив. 

—  Я запрошувала на прем’єру декількох людей з Бучі, які пережили окупацію. Вони були референсами цього фільму — їхні історії лягли в основу сценарію. Моя подруга теж з Бучі, вона була в окупації з батьками. І вона проплакала пів фільму. Хтось в цьому бачить себе, хтось ні. У мене не було бажання за допомогою кіно ні зачепити, ні вразити, ні вивертати комусь душу. Хотілося не маніпулювати, а проговорити свої внутрішні сумніви і страхи.

Хотілося поговорити не тільки про війну й окупацію, а й про те, що люди покоління 30+, до яких я відношусь, тепер вимушені перейматись глобальними питаннями: як нам народжувати дітей, як планувати майбутнє і чи взагалі те, чим ми займаємося, має сенс?

‍— Для багатьох перші дні війни в Україні стали суцільною панікою та втечею. Ви представили інший варіант подій — ваші герої залишаються у своїй квартирі, як в сховку, і буквально застрягають у невідомості. Як такий варіант поведінки людей в окупації сприйняв глядач?

— Дійсно, чимало людей вважають, що саме хаос був найточнішою характеристикою ситуації. Нещодавно знайомий кінокритик сказав, що мої герої занадто… грубо кажучи, емоційно відморожені. Хоча універсального досвіду немає, є множина абсолютно різних досвідів.

— Люди, які наполягають, що в них було не так, забувають про три основні психологічні реакції на стрес: бий, біжи, завмри. Хтось злякався і побіг, а хтось, як ваші герої, «завмер».

— Я говорила з багатьма людьми, які опинились у схожій ситуації, а саме переховувались у квартирі, і всі вони були спантеличені і не розуміли, куди бігти та як діяти. Плюс квартира на початку виглядала, як сховок. Це вже потім вона перетворилася на пастку, і це перетворення сталося дуже швидко.

І це цікаво, як один і той самий простір трансформується: ось це затишне сімейне гніздечко, потім твій сховок, далі пастка, і ось вже місце, звідки треба негайно тікати

У мене самої був схожий ранок: я прокинулася ще до шостої і почала… прибирати. Причому прокинулась не від вибухів. Їх мені чомусь не було чути, хоча я живу в маленькому ЖК за Києвом, у Зазим’ї. Я прибирала, спостерігала у вікно за сусідом, якому того самого ранку привезли меблі. Їх вивантажували біля підʼзду, а сусід стояв у явному шоці, курив і дивився на ті меблі не знаючи, що ж тепер з ними робити. І це був якийсь такий стан абсолютного сюру. 

— А що було далі?

— Потім подзвонила подруга й попросила, щоб я приїхала до неї на Оболонь. Машини в мене тоді не було, якимось дивом вдалося викликати таксі, яке перевезло мене з одного боку Дніпра на інший. Далі ми з подругою та її батьками поїхали в бік Житомира, а звідти на Західну Україну. І вже тоді, коли ми були у відносній безпеці, мені зателефонували з Польської кіноакадемії — ми співпрацювали з нею. Поляки запропонували мені кімнату в пансіонаті для ветеранів сцени та кіно, що під Варшавою. У ті дні всі кімнати в тому пансіонаті були зарезервовані для українських митців. Я погодилася приїхати, тому що на Західній Україні вже не було місця — продовжували приїжджати люди з Ірпеня, Харкова. Я пристала на пропозицію Польщі, але тільки-но Київщину деокупували, одразу повернулась додому.

Колона окупантів зупинилась за одне село від нашого ОТГ (об'єднана територіальна громада — Авт.). На щастя до нас вони не дістались, але були дуже близько.

‍— Одне із сильних місць фільму — акторський дует Романа Луцького й Ірини Нірши. Їм вдалося відтворити в кадрі хімію між героями, яка відчувається, незважаючи на жах обставин. Що було важливе для вас в роботі з цими акторами?

— Щоб у кадрі актори не перебивали одне одного. Рома дуже енергетична людина, він знає собі ціну, в нього було вже кілька хороших ролей в кіно. А для Іри це перша велика робота, до того ж психологічно дуже складна. Тож на Іру був більший психологічній тиск. І ми їхню взаємодію будували частково на цьому вайбі, а частково на конкуренції — в хорошому сенсі. У них були нормальні стосунки, але відчувалося, що вони не збираються одне одному поступатися.

— А чому саме ці актори? 

— Зараз багато акторів служать. Кастинг-директорка проєкту Алла Самойленко, коли ми з нею почали обговорювати акторів для фільму, сказала: «Знаєш, є один хлопець, про якого я одразу згадала після прочитання сценарію, але він кілька днів тому загинув на фронті»… Після цього почався кастинг. Хлопців дуже важко було підібрати, тому що є такі, у кого внутрішня впевненість природна, а є такі, у кого ні. І це відчувається в кадрі — що людина цю впевненість у собі накрутила. А мені потрібні були саме двоє впевнених у собі людей. Може, навіть дещо самовпевнених.  

Думаю, для Роми Луцького роль Тараса була викликом, але весь комплекс його досвідів подарував йому можливість відпустити себе й показати — хтось скаже слабкість, а я скажу — людську вразливість та крихкість. Чоловіку прийняти такий виклик нелегко. Але Рома пройшов шлях до цього прийняття. А Іра — амбітна людина, яка любить високі ставки. Я впевнена, що їй від початку було цікаво грати ці почуття під мікроскопом. 

Фотографії: FB «Медовий місяць»

Прикраси як маніфест проти війни

Війна проти України стимулювала митців використовувати свої твори як меседжі. Наприклад, для того, щоб висловити свої почуття або закликати світ до підтримки України. Торкнулося це і ювелірів. Навіть ті майстри, які ніколи раніше не працювали з політичними прикрасами, почали створювати роботи на тему війни.

Нової сили та значення набув напрямок contemporary jewellery (де прикраса — це висловлювання), в якому працює, приміром, Denis Music.

Його колекція прикрас «Спротив» вже була представлена на різних європейських професійних майданчиках, яку київський дизайнер і ювелір Денис Музика присвятив українському опору. Прикраси з надлегкого, але міцного й вимогливого в роботі титану промовляють самі за себе.

«Єдине, про що вважаю зараз важливим говорити за допомогою мистецтва — це війна проти України. Формою та матеріалом прикрас підкреслюю те, що лють додає українцям сил відстоювати себе кожен новий день. Кольорами — красу та щирість нашої країни. Ця колекція про міць українського народу та водночас його доброзичливість», — пояснює Денис Музика.

Нещодавно українські митці заснували задля підсилення свого голосу у світі LANKA. Ukrainian Jewellery Community — першу громадську організацію, яка просуває сучасне українське ювелірне мистецтво на міжнародних платформах і в Україні.

Серед головних пріоритетів LANKA — створення фундаменту для обміну досвідом і художнього самовираження між учасниками індустрії, сприяння розвитку ювелірів-митців та зміцнення їхньої конкурентоспроможності на локальному та міжнародному ринках.

Першим проєктом була цьогорічна участь у міжнародній виставці ремесел та дизайну HANDWERK & DESIGN у Мюнхені. Вдруге в 2024 році спільнота LANKA представила виставку «Сміливі жити» в межах офіційної паралельної програми Lisbon Jewellery Biennial, присвяченої політичним прикрасам.

Виставка об’єднала персональні історії та переживання 11 українських ювелірів: Анни Авіц, Тетяни Чорної, Асі Гулак, Інеси Ковальової, Юлії Клеом, Ольги Комісарової, Вадима Логвіненко, Дениса Музики, Лізи Портнової, Ольги Радіонової, Ольги Виноградової.

Виставка зібрала мистецькі висловлювання про жах і страждання, які приносить війна, про ненароджені життя та вкрадене дитинство, про силу українського спротиву. Автори діляться втраченими мріями і зображують нашарування нав’язаного досвіду, який тепер назавжди залишиться у пам’яті.

Прикраси Тетяни Чорної створені зі шматків простріляних російською зброєю парканів. А робота емал’єра Олі Комісарової «Місто, якого більше немає» показує жах війни, яка знищує цілі міста. І посеред цих переживань проростає надія у вигляді фантастичних рослин та нових форм життя. Брошки «Seeds» Олі Комісарової є демонстрацією цього проростання життя з руїн.

Ася Гулак створює глиняні прикраси та скульптури, що зображують спекулятивні форми життя, які можуть з'являтися навіть під час війни.

Архітектурні прикраси Інеси Ковальової нагадують футуристичну красу промислових пейзажів Донбасу, з якого вона родом. У її титанових конструкціях, освітлених каменями, можна впізнати витончені споруди металургійних заводів — як-от Азовсталь. Інеса Ковальова створює свої ювелірні пам’ятники з мрією про майбутнє відновлення українських міст.

«Цим спільним проєктом, що складається з прикрас-маніфестів, ми хочемо показати світу не тільки страшні наслідки війни, але і мужність українців жити та створювати нове. Віримо, що саме ця сміливість і потреба творити допомогають нам відстоювати свою землю», — зазначає кураторка проєкту Катерина Музика.

Інсталяція I’M FINE від Олексія Сая

Вже майже сорок років в пустелі Блек-Рок у штаті Невада, що на заході США, в останні дні літа проходить одна з наймасштабніших мистецьких подій світу ― фестиваль Burning Man. Десятки митців приїздять в це дике місце, щоб показати своє сучасне мистецтво. І стати сенсацією фестивалю — мрія кожного з них.

У 2024 році це вдалося Олексію Саю і його команді. Гігантська — 7 метрів заввишки та 32 завдовжки — металева конструкція I’M FINE зробила фурор. Люди поспішали до яскравого напису, але впритул до конструкції розуміли, що ні про яке грайливе «Я в порядку» не йдеться, а перед ними — десятитонне залізне обличчя війни.

I’M FINE — це аплікація з посічених кулями дорожніх знаків та табличок з назвами міст, а також дверей автівок, зрешечених уламками снарядів. Всі вони привезені з прифронтової зони — місць, звідки українців уже евакуювали. На одній з літер — «розстріляний» баскетбольний щит, який зняли зі спортивного майданчика коло школи, від якої залишилось півтори стіни. До Невади приїхала також розбомблена дитяча карусель. Зібрати артефакти війни допомогли військові й нацполіція.

«Ми чергували біля скульптури цілодобово, бо люди весь час підходили, — розповідає Sestry Олексій Сай. — Реагували на інсталяцію дуже емоційно: роздивлялись, ставили питання, майже всі плакали. А в кінці казали: «Дякуємо, що привезли це сюди, нам це зараз дуже потрібно».

Співавтором проєкту виступив засновник та керівник благодійного фонду «Повернись живим» Віталій Дейнега, який, власне, і придумав займатися адвокацією України через фестиваль Burning Man, адже з фестивалю добре розлітається світом інформація.

— Хотілося, щоб люди, стикаючись з проектом I’M FINE, відчули досвід війни — не новини, не інформацію, а емоцію, — продовжує розповідати Сай. — Те, що можна побачити і помацати.

Ми точно знали, що не хочемо ставати перед світом в образі жертви і щоб нам співчували. Викликати в людях розуміння та співпереживання — ось найважливіше

Якось знайома Віталія прислала йому мемчик, де собачка сидить посеред палаючого будинку, пʼє пиво, а знизу підпис: «This is fine».  Від того напису я подумки потягнув ниточку до фрази  «Iʼm fine» і зрозумів, що саме це ми можемо сказати. Вже в Америці на фестивалі я пояснював людям, що в нашому контексті «Iʼm fine» означає «Я в порядку, не помер і не дочекаєтесь».

— Нашу команду ми називали не митцями, а «будівельниками». У пустелі робота важка, наче на Марсі: вдень — страшна спека, вночі — лютий холод. Піщана буря нас супроводжувала і під час установки конструкції, і під час демонтажу. Коли вітер, треба ходити навіть не в масці, а в респіраторі та окулярах, щоб зберегти очі. А якщо ти під час бурі в пустелі опинишся сам на велосипеді, то можеш їздити цілий день і нікуди не приїхати. Бо геть нічого не видно.

Зараз інсталяція I’M FINE чекає нової мандрівки. Її автор впевнений, що якщо конструкцію встановити десь у Нью-Йорку чи Вашингтоні бодай на тиждень, результат точно був би на нашу користь.

Лендарт «Мирне небо» і «Атака дронів» скульптора Микити Зігури

83-метрова тінь нашої «Мрії» — найбільшого в світі літака Ан-225, який російські окупанти знищили в перші дні війни, а також ще одна тінь — російського винищувача СУ-27 у натуральну величину зʼявилися 24 серпня 2022 року на житньому полі острова Фюн у Данії. Тіні, які можна побачити навіть з космосу, виявились роботою українського скульптора Микити Зігури.

Мрія — це символ перемоги життя і мрій над загрозою смерті, яка тінню нависла над Європою. Але цю загрозу жителі інших країн бачать лише в новинах і часто не сприймають серйозно.

Скульптор-монументаліст з Дніпра Микита Зігура присвятив свій проєкт річниці незалежності України, яка опинилась у війні.

Як розповідає Микита, в Данії дуже підходяща рівнинна місцевість, там всі поля акуратно підстрижені і водночас все природно. Художник домовився з власником великого поля площею 500/300 метрів, що намалює на ньому два обʼєкти. Рівна стерня виступила для митця полотном.

На втілення ідеї пішло 300 літрів фарби та 10 днів роботи

«Я працював так званим «єгипетським методом», — пояснює Sestry Микита Зігура. — Якщо коротко, маленький ескіз ділиться на квадратики, потім ці квадрати збільшуються в десять разів, я відбиваю їх на землі і далі по точкам вимальовую літак. До речі, коли я це зробив, подумав, що, можливо, ті геогліфи у пустелі Наска зробили зовсім не інопланетяни, бо технічно це може і людина, яка застосує цей метод».

«Люди в Данії звертають увагу на все, що відбувається в Україні. Росія хоч і не становить прямої загрози Данії, але її мешканці розуміють, що ризик війни є, тому допомагають нам активно. Так, Данія стала однією з перших країн НАТО, яка вирішила надати Україні винищувачі F-16. І мій проєкт «Мирне небо» дуже зацікавив спочатку місцеву пресу, а потім і світову, завдяки чому отримав світовий розголос. До речі, данці бачили нашу «Мрію» декілька разів, останній раз літак прилітав в Данію у лютому 2022 року перед самим початком війни — це для Данії була серйозна подія, яку вони добре пам'ятають».

Цьогоріч на розкішній набережній Ніцци, де люди прогулюються чи бігають кроси, з'явилися тіні дронів — нова робота Зігури.

— І от яка цікава реакція: французи й іноземні туристи — ноль реакції, просто проходили повз, тоді як українці одразу помічали, розуміли, що це «шахеди», зупинялись

— Я зустрів у Ніцці людей з Маріуполя, розмовляв з ними і зрозумів, що їх рана ніколи не загоїться, навіть якщо вони поїдуть від війни на край світу. Хочеться пробитися крізь відстороненість європейців. Щоб європейці знали: для українців такі тіні «шахедів» — щоденна реальність і небезпека. Щоб вони продовжували допомагати Україні зброєю, — підсумовує митець.

Наступний проєкт Зігури, присвячений героїчній обороні Києва в 2022 році, буде розташований неподалік столичного метро «Герої Дніпра». Його вже затверджено містом, відкриття планується на третю річницю повномасштабного вторгнення.

Червоні скульптури таємного James Colomina (Франція)

Починаючи з 22 серпня 2024 року, на вулицях Києва стали з'являтися скульптури червоного кольору. Їхній автор  — митець із Тулузи Джеймс Коломіна, якого називають «Бенксі у скульптурі», адже він таємно розміщує свої роботи на вулицях по всьому світу. Фірмовою рисою його стилю є гарячий червоний колір, названий на його честь Rouge Colomina.

Перша його робота з'явилася на будівлі киʼвського Головпоштамту — голова та рука дитини, яка малює український тризуб. Наступна інсталяція — на місці, де донедавна гарцював кінь Щорса на бульварі Шевченка — постать дівчинки в соняхах. На будівлі станції метро «Університет» скульптор розміств дівчинку з сердцем у руках, а поряд з нею — ведмедика. Четвертою з'явилася дівчинка на гойдалці під мостом над Алеєю Героїв. У не за розміром великій, армійській касці на голові.

П’ята скульптура — голуб миру — знайшла своє місце на круглому ліхтарі Майдану Незалежності поруч з полем жовто-блакитних прапорців, що майорять на честь загиблих воїнів. Автор говорить, що цей червоний голуб — «​​данина пам’яті українським героям».

— Кожну скульптуру я встановлював вночі під час комендантської години, — розповідає Sestry Джеймс Коломіна. — Іноді роботу доводилось зупиняти через присутність поліції. Але це переривання є частиною реальності й не може мене зупинити. Незважаючи на перешкоди, я продовжую, бо вважаю, що ці скульптури мають бути і демонструвати художній опір випробуванням, які переживає країна. Мистецтво — це зброя.

Своїми роботами я хочу показати, що ця несправедлива війна — не лише віддалений конфлікт, а людська трагедія, яка зачіпає невинних людей. Наприклад, я зробив скульптури дітей у ситуаціях, які підкреслюють невинність, щоб нагадати людям про крихкість життя та емоційний вплив війни.  

Створення кожної скульптури — складний процес, особливо в контексті Києва, де небезпечно. Щоб спроєктувати, виліпити, транспортувати та встановити у відповідних місцях скульптури потрібен час, тобто кілька днів чи тижнів підготовки.

Оскільки ці скульптури — моя власна ініціатива, я прагнув розмістити роботи так, аби їх встигло побачити якомога більше людей, перш ніж вони ризикують бути видаленими за рішенням офіційної влади. Я обирав символічні місця, де мої роботи справили б максимальний ефект

Також я створив роботи на тему війни в Україні в інших місцях світу. Зокрема, «Владімір» — скульптура, яка подорожує світом і засуджує жахливі дії, вчинені Путіним, а також його загальну зневагу до людського життя. А ще — скульптура «У дитини є троянда» — яка зображує дитину, яка тримає зброю із трояндою у стволі. Кожного разу я намагаюсь охопити універсальний аспект впливу війни, сподіваючись підвищити обізнаність громадськості й мобілізувати її.

Скульптура українських біженців «Я хочу жити» від Dan Barton (Велика Британія)

У березні 2022 року на одній з вулиць британського Оксфорда заʼявилась велика сталева скульптура на підтримку України. Її зробив Ден Бартон, відомий створенням масштабної інсталяції з 1475 силуетів британських солдатів, полеглих під час висадки в Нормандії.

«Українська» скульптура — це 3,5-метрова постать українського солдата, який тримає дитину на руках і веде українську жінку з дитиною в безпечне місце. Поруч сталева валіза на коліщатках — символ біженців — і напис: «Oxford standing with Ukraine. Standing with Giants» («Оксфорд разом з Україною. Разом з гігантами»).

— Я дізнався про Україну по радіо, я слухав і сльози котились по моєму обличчю, — розповідає Sestry Ден Бартон. — Я подумав: «Це не може повторитися — не в Європі». Тієї ночі не міг заснути, пішов на кухню, взяв аркуш паперу й став записувати свої ідеї. Часто ми вшановуємо людей лише після важливих подій, коли це безпечно, а я вірив:

Якби ми змогли створити образи зараз, ними можна було б поділитися з усім світом, надсилаючи послання непохитної солідарності Україні та надію тим, хто страждає

Як автор меморіальних інсталяцій про тих, хто віддавав своє життя за нашу свободу протягом багатьох років, я відчував, що ми мусимо визнати біль 14 мільйонів переселенців, які постраждали від руйнівної російської агресії.  

Незабаром я побачив у новинах образ, який захотів створити: солдат допомагає перебратися через огорожу на дорозі хлопцю, його матері й іншим біженцям. Я сфотографував ці моменти, і за допомогою колег адаптував зображення для інсталяції.

Після того як ми виставили інсталяцію в Оксфорді, мені стали надходити листи від українців. Деякі писали з підвалів українських міст. Люди просили: «Будь ласка, розкажіть світу про те, що тут відбувається»

Деякі запитували, чому я витрачаю гроші на арт-інсталяцію, а не жертвую на безпосередні потреби українцям. Моїм наміром було використати інсталяцію саме для збору коштів. Ми переносили інсталяцію з міста в місто вздовж південного узбережжя, зокрема, відвідали Солсбері, Борнмут, Портсмут, Саутгемптон, Брайтон та Істборн і зрештою опинились у Брюсселі на другу річницю вторгнення.

Я зустрічав українських жінок і дітей, які дякували нам з волонтерами за наші зусилля. Якось, прослухавши кілька українських історій, я відчув потребу сховатися і поплакати. Дуже боляче бачити, як люди втрачають все, заради чого жили й працювали, в цій марній війні.

У Брюсселі інсталяція була виставлена протягом одного дня. На жаль, зараз вона зберігається там у дворі, оскільки в Європейському Союзі відмовилися дати нам ще час, заявивши, що співпрацюють лише з європейськими партнерами.  

Цьогоріч я також зустрівся з королем і королевою Великої Британії та прем’єр-міністром Ріші Сунаком. Я запитав Ріші, чи можу привезти українську інсталяцію на Даунінг-стріт на третю річницю, і він погодився. На жаль, у зв’язку з нещодавньою зміною уряду я знову не впевнений в цьому.

Мініскульптура «Герої» на Аскольдовій могилі в Києві

Цьогоріч на дзвіниці церкви Св. Миколая Чудотворця на Аскольдовій могилі у Києві встановили крихітну, розміром з долоню, скульптурку «Герої». Вона присвячена воїну, який прихилив коліно перед українським прапором.

За задумом команди авторів, скульптурка розташована дуже низько, і щоб її розгледіти, потрібно прихилити коліно. Таким чином кожен вшановує памʼять полеглих і їхній подвиг

Скульптура «Герої» входить до масштабного культурно-історичного проєкту «Шукай», авторкою якого є відома «менеджерка Києва» Юлія Бевзенко. Її проєкт розповідає історію Києва у бронзових мініскульптурках, яких зараз 46.

Вибір Аскольдової могили як місця для встановлення скульптури «Герої» не є випадковим. На цьому місці у XIX столітті був некрополь відомих киян, у ХХ столітті тут поховали героїв Крут, зараз це місце для нових героїв. Під час війни тут знайшли спокій Герой України Дмитро Коцюбайло (командир 1 ОМБ «Вовки Да Вінчі»), Павло Петриченко та Андрій Пільщиков (військовий пілот з позивним «Джус»).

«Коли я побачила, що на церемонії поховання Героя України Да Вінчі колишній Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний став перед родиною загиблого на одне коліно, захотілось увічнити це в бронзі, — розповідає Sestry авторка проєкту «Шукай» Юлія Бевзенко. — Вперше у бронзовій скульптурі ми використали колір, тому що в якийсь момент я зрозуміла — якщо прапор буде кольору бронзи, не буде зрозуміло, чий він. А кожен раз пояснювати іноземцям, що стяг жовто-блакитний, український — складно. Тож ми пофарбувати цю деталь скульптури, щоб вона завжди нагадувала і українцям, і іноземцям, який саме прапор боронять наші герої у цій війні».

1 листопада 2024 у межах проєкту «Шукай!» на Центральному залізничному вокзалі встановили нову скульптуру «Повернення додому». Два потяга прибувають на одну платформу: один з військовими — із Краматорська, інший — з-за кордону. Мініскульптура є присвятою мільйонам українців, нагадуючи про важливість повернення...

Матеріал підготували Марія Сирчина й Оксана Гончарук‍