Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Краса по-українськи. Про що розповідають прикраси, створені українцями під час війни
Свого часу колишня держсекретарка США, одна з найвпливовіших осіб у світовій політиці Мадлен Олбрайт використовувала прикраси як меседжі: обираючи аксесуар, вона висловлювала свої наміри на перемовинах. І казала: «Читайте мої брошки, це ювелірна дипломатія». Сьогодні під час війни ювеліри створюють прикраси, які розповідають світу про почуття і потреби українців
Змінилися цінності, змінилось сприйняття — доречно зараз носити прикаси чи ні. Разом із цим змінилися і самі прикраси. Брошка «Російська дружба» Тетяни Чорної. Фото: LANKA UJC
No items found.
Прикраси як маніфест проти війни
Війна проти України стимулювала митців використовувати свої твори як меседжі. Наприклад, для того, щоб висловити свої почуття або закликати світ до підтримки України. Торкнулося це і ювелірів. Навіть ті майстри, які ніколи раніше не працювали з політичними прикрасами, почали створювати роботи на тему війни.
Нової сили та значення набув напрямок contemporary jewellery (де прикраса — це висловлювання), в якому працює, приміром, Denis Music.
Колекція прикрас Denis Music «Спротив»
Його колекція прикрас «Спротив» вже була представлена на різних європейських професійних майданчиках, яку київський дизайнер і ювелір Денис Музика присвятив українському опору. Прикраси з надлегкого, але міцного й вимогливого в роботі титану промовляють самі за себе.
«Єдине, про що вважаю зараз важливим говорити за допомогою мистецтва — це війна проти України. Формою та матеріалом прикрас підкреслюю те, що лють додає українцям сил відстоювати себе кожен новий день. Кольорами — красу та щирість нашої країни. Ця колекція про міць українського народу та водночас його доброзичливість», — пояснює Денис Музика.
Нещодавно українські митці заснували задля підсилення свого голосу у світі LANKA. Ukrainian Jewellery Community — першу громадську організацію, яка просуває сучасне українське ювелірне мистецтво на міжнародних платформах і в Україні.
«Місто, якого більше немає» Ольги Комісарової
Серед головних пріоритетів LANKA — створення фундаменту для обміну досвідом і художнього самовираження між учасниками індустрії, сприяння розвитку ювелірів-митців та зміцнення їхньої конкурентоспроможності на локальному та міжнародному ринках.
Першим проєктом була цьогорічна участь у міжнародній виставці ремесел та дизайну HANDWERK & DESIGN у Мюнхені. Вдруге в 2024 році спільнота LANKA представила виставку «Сміливі жити» в межах офіційної паралельної програми Lisbon Jewellery Biennial, присвяченої політичним прикрасам.
Виставка об’єднала персональні історії та переживання 11 українських ювелірів: Анни Авіц, Тетяни Чорної, Асі Гулак, Інеси Ковальової, Юлії Клеом, Ольги Комісарової, Вадима Логвіненко, Дениса Музики, Лізи Портнової, Ольги Радіонової, Ольги Виноградової.
Виставка зібрала мистецькі висловлювання про жах і страждання, які приносить війна, про ненароджені життя та вкрадене дитинство, про силу українського спротиву. Автори діляться втраченими мріями і зображують нашарування нав’язаного досвіду, який тепер назавжди залишиться у пам’яті.
Прикраси Тетяни Чорної створені зі шматків простріляних російською зброєю парканів. А робота емал’єра Олі Комісарової «Місто, якого більше немає» показує жах війни, яка знищує цілі міста. І посеред цих переживань проростає надія у вигляді фантастичних рослин та нових форм життя. Брошки «Seeds» Олі Комісарової є демонстрацією цього проростання життя з руїн.
Прикраси Ольги Комісарової
Ася Гулак створює глиняні прикраси та скульптури, що зображують спекулятивні форми життя, які можуть з'являтися навіть під час війни.
Архітектурні прикраси Інеси Ковальової нагадують футуристичну красу промислових пейзажів Донбасу, з якого вона родом. У її титанових конструкціях, освітлених каменями, можна впізнати витончені споруди металургійних заводів — як-от Азовсталь. Інеса Ковальова створює свої ювелірні пам’ятники з мрією про майбутнє відновлення українських міст.
«Мегаполіс» Інеси Ковальової
«Цим спільним проєктом, що складається з прикрас-маніфестів, ми хочемо показати світу не тільки страшні наслідки війни, але і мужність українців жити та створювати нове. Віримо, що саме ця сміливість і потреба творити допомогають нам відстоювати свою землю», — зазначає кураторка проєкту Катерина Музика.
З 2000 року займається маркетингом, консалтингом і організацією культурно-освітніх проєктів у сфері дизайну, моди, фуд-дизайну, тренд-аналітики, сервіс-дизайну тощо. Співзасновниця щорічної міжнародної конференції Creascope creative business conference. Зараз працює над дослідницьким проєктом «Дизайн і мистецтво під час війни»
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
«Квіти України», «Дві сестри» та «Під вулканом» — три польські стрічки на одному кінофестивалі. Для цьогорічної «Молодості» це загалом стало певним добрим тоном, що відповідає фактичним обставинам та емоційній реакції. Разом з «Квітами України» в усіх цих трьох стрічках національні нюанси перепліталися і перетиналися так кумедно і життєдайно, що диву даєшся, чому польсько-українське копродукційне кіновиробництво налічує прикро малу кількість проектів, а добрих з них — і поготів кіт наплакав.
<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/65ff4d0d5ff9337f7fed266f_cooperation_ua_pl_movies_grey.jpg">Кіно на двох: фільми у копродукції України з Польщею</span>
Режисерка «Квітів України» Аделіна Борець закінчила факультет кінорежисури Варшавської Кіношколи, потім — курс зі сценаристики у Школі Вайди, а разом з цим здобула ступінь магістра в кіношколі ім. Кшистофа Кесьльовського. При цьому, будучи родом з Маріуполя, вона не могла залишатися осторонь тих жахів, які вчиняли росіяни у неї вдома з зими 2022 року.
Продюсер фільму Гліб Лук’янець i режисерка Аделіна Борець
І хоча її «Квіти України» не про Маріуполь, вони — для України, профінансовані Польщею. Документальний жанр її фільму лише додає балів, адже «Дві сестри» були цілком художнім фільмом, а «Під вулканом» — зроблений під документалізм. Чистий документ — це інший, сильніший і водночас складніший спосіб сказати про дійсність, бо сказати правильно — це випадок, незалежний від режисера.
Документальне кіно позбавлене можливості зніматися за вже готовим сценарієм, як це відбувається в художньому кіно. Адже придумати і спрогнозувати життя з усіма його можливими вихилясами не можливо. Тому, якщо історія, обрана режисеркою вартісною для фільму, почала набувати свого непридуманого сюжету, вже можна сказати — фільм вдався.
А якщо ще й сюжет набирається вартісних моментів і вигинів розповіді, коли з’являються герої, вже зі своїми історіями, повними реальної напруги і драматичності, це стає Кіном з великої літери. І такого кіно не дуже багато, зважаючи на режисерське щастя випадковості а) знайти правильну історію, б) мати терпіння зачекати на її розвиток і в) нарешті отримати повноцінний сюжет із сенсами, узагальненнями і фіналом. «Квіти України» — саме таке, щасливо вдале кіно, народжене з надії режисерки Аделіни Борець на щось велике.
Насправді фільм на початку мав зовсім не ту ідею, яка у фільмі постала центральною. Споглядання Аделіною за мешканкою дарницьких нетрів, 65-річною Наталією, мала на меті показати її боротьбу за місце під сонцем і протистояння можливим забудовникам.
Мешкаючи в котловані, давним-давно виритого під черговий будинок, вона зробила з нього квітник, що влітку буяє життєвою красою і силою
Звісно, з розвитком Києва кожний клаптик землі став цікавим місцем для місцевих латифундистів і будівельників, а тут ще й котлован, вже придуманий для будівництва, тільки закинутий і випадково освоєний мимовільним природним станом самопоселення. Не маючи законних підстав жити посеред багатоповерхівок київської Дарниці, Наталя наполягає на своєму праві людини, яка вже тут живе і вже породила навколо багацько навколишнього матеріального і живого збіжжя.
До того ж, тут живе її дивний друг (чоловік?), на ймення «Котік», очевидно хворий і безпритульний. І ще один чоловік (помічник), що лагодить і допомагає Наталії по хазяйству. Сюди приїздить онука Наталії. І тут всюди зарослі троянд, картоплі і луків... у сусідстві з закинутими гаражами, якимись розвалинами та її грибочкоподібним, казково-маленьким будиночком. Успішно і яскраво відбиваючись від забудовників, Наталія в одному епізоді навіть прямо в лоба говорить водію трактора, направленого все знести: «Почекай, я зараз принесу соляри і спалю трактор».
Попри цю боротьбу, доволі актуальну у довоєнний час і, певно, важливу для самої режисерки, центром фільму відразу стає сама Наталя — і не стільки через своє специфічне місце існування, скільки через свою харизму. Моторна, як українські жінки в піснях, вона не має аніскілечки подоби 65-річної, порпаючись на землі, висаджуючи квіти, балакаючи без упину, регочучи, ніби молода, і говорячи про секс. Вона є справжнім фонтаном емоцій та слів — і за столом, ведучи активну бесіду з чоловіками, і з онукою, розповідаючи про Незалежність України, про свободу та права.
Якийсь дивовижний природний устрій вона має в собі, поєднуючи тілесну силу зі силою духу, при цьому почуття гумору становить третій елемент в трійці основи її життя
Різкий поворот сюжету і порятунок фільму від одноманітності локацій та героїв — це початок повномасштабного вторгнення РФ в Україну. Якщо до цього моменту можна було спарадично реагувати на кволі жарти, дивних людей і дивний сміх вічно запальної Наталії, чекаючи, коли ж нарешті буде якась дія, то ось з перших ракет 24-го лютого 2022 року зміна і відбувається.
Наталія залазить в тісний і страшний підвал зі своєю консервацією, призначений саме для зберігання консервації, а не для зберігання життя під час бомбування, — і це початок справжнього фільму, а все попереднє було лише ліричним прологом з очікуванням на драматичні події. Героїня активізується, міняючи дислокацію: відправляє свого «Котіка» до Варшави, ходить на місця розбомблених будинків, записується в ТРО, починає плести маскувальні сітки...
Її життя, як і тло фільму, повниться звуками вибухів та сиренами, напругою та дзвінками доньки, руйнацією навколишнього простору і сталого майбуття
Калейдоскоп подій цілковито захоплює екран і душу глядача, вже підкореного героїнею і глибоко залученого грамотним монтажем, без довгих планів, з короткою нарізкою кадрів і, на додаток, драматургійно підсилених драйвовою і нервовою, безпрограшною музикою гурту «ДахаБраха».
Рік проходить у точній відповідності назві фільму Кім Кі-дука «Весна, літо, осінь, зима.. і знову весна». За рік пройшло справжнє, ціле життя, переповнене круговертю подій, чітко ілюструючи злети людини, її падіння і знову злет. Аделіні Борець та її команді вдалося знайти яскраву людину, зжитися з нею і пройти з нею це все, попри війну. І завершити фільм настільки сонцесяйно — причому буквально, що «Квіти України» цілком можуть стати такою собі християнською й українською надією, втіленою в кіно, надією для всіх нас, надією на радість перемоги життя над смертю.
Дзеркальність початку і завершення фестивалю не є дивним, скоріше є прогнозованою, зрозумілою і шанобливою акцією вдячності всього українського народу польському, що в скрутний час допоміг масово і радикально — всім мільйонам біженців з України на початку повномасштабного вторгнення РФ. Очевидно, цей факт позначився і на самих поляках, недарма ж вони два поспіль фільми зродили про це (не рахуючи десятків документальних), ба більше — один з них, саме «Під вулканом» Даміана Коцура, Польща офіційно висунула від себе на здобуття премії Американської кіноакадемії «Оскар».
Недаремно, бо факт міграції завжди міняє не тільки мігрантів, а й тих, до кого ці мігранти потрапляють, через землі яких вони проходять
Як і «Дві сестри», назва «Під вулканом» так само має метафоричну природу, попри буквальність — родина українців, будучи на відпочинку посеред іспанського острова Тенерифе, застиглого вулкану в океані, опиняється під іншим, значно більшим вулканом — перед фактом початку великої війни в Україні, яка точно все змінить і, можливо, навіть фатально, як завжди, протягом історії, міняло життя людей виверження будь-якого вулкану.
За сценарієм, 24 лютого 2022 року українська родина відпочиває на Тенерифе, де й зустрічає новину про початок війни
Дуже схоже на те, що режисер Даміан Коцур хотів зробити документальний фільм, але в нього вийшов художній, просто мімікруючий під документ. Герої не дуже й грають (в усіх сенсах), а коли грають, то краще б і не грали. В якийсь момент ловиш себе на думці штучності всього баченого, і це не дуже приємно, бо виконавець ролі батька родини, Роми (Роман Луцький), виглядає просто поганим актором, його дружина, Настя (Анастасія Карпенко) — відчутно не дограє (або переграє?), молодший син, Федір (Федір Пугачов) — дитина як дитина, а донька Софія (Софія Березовська) — взагалі не акторка, яка і не грає, і не вміє грати.
Тут в поміч знаходиться зміна оптики — дивитися на фільм не як на художній. Подібна манера зйомки, відсилаючи до давніх давен Годара з його «На останньому подиху», уможливлює інший кут погляду, власне, перетворюючи мінімально художнє на максимально документальне.
Герої насправді мусять бути не героями, а людьми, яким треба не грати, а бути собою, тим більше, що й задача, прописана режисером і сценаристом, вкладає акторів у прокрустове ложе життя, де актори мають свої ж імена, а ситуація стосується їх як українців напряму
Ймовірно, й більшість діалогів — це імпровізація на задану тему, максимально наближаючи мить у виставленому оператором кадрі до реальності. В такому випадку вигляд доньки Роми, Софії, є не жахливим непрофесіоналізмом, а чітко продуманим ходом показати справжність. Адже Софія веде себе на кшталт звичайного сучасного українського підлітка, з непроникним покер-фейсом, цілковитою байдужістю до оточуючого і захопленням лише смартфоном, інстою і подругою. Усвідомлюючи свою крайню непривабливість, але тягнеться до краси, знімаючи то океан, то стрибаючих у нього хлопців, то танцюючих на пілоні дівчат. Малослівна, беземоційна, вона ні з ким не сперечається, бо схована за своїм мовчанням і лишень кидає погляди-блискавки. Саме вона — в центрі фільму, попри зіркових акторів Карпенко і Луцького. Саме Березовська виявляє сенс всього. В одному з епізодів, коли родина, паралізована ситуацією, мовчки колупає їжу в ресторані, Софія питає: «А чому ви весь час мовчите?». І це вияв саме підлітка, а не логіки. Зрозуміло, чому мовчать, бо паралізовані, але на те і є батьки, тобто старші, досвідчені люди, щоб розрулювати. А вона може собі мати покер-фейс, зважаючи на законність віку.
Коцур навмисно переніс акцент всього фільму на доньку, чий вік 16-17 років стає насправді переломним, коли треба ухвалити рішення, зважитися на крок і зробити рух
Головні герої фільму
Її батько, хоч і вирішує відвезти родину до Польщі, а самому поїхати до Києва і записатися до тероборони, не є підтримкою для всіх, сам впадаючи у злість, сварячись з родичами і випадковими іспанцями, плачучи у ванні або самотньо випиваючи пива десь в пабі. Саме донька є балансом. Спершу її природнім почуттям була прихована ненависть до росіян, і її мовчазне переслідування однієї з росіянок в готелі викликало справжню глядацьку емоцію. Але пізніше вона заспокоюється, зосереджуючи переживання в собі. І лише чорношкірий хлопець, чіпляючись до неї, створює нові акценти, виявляючи в ній цікавість, а у фільмі нову складову. Його історія про нещодавній стрімкий переїзд в пошуках нового-кращого-життя з Африки до Іспанії та теперішнє поневіряння в цьому житті, далекому до чогось позитивного, підкреслює почуття Софії, і загалом центральну ідею фільму — самотність, коли батьківщина десь там далеко, а ти тут, насправді невідоме де і невідомо як живеш.
Передфінальний салют чітко це окреслює: для когось, для туристів чи для місцевих, які вдома, — це свято, а для мігрантів — це біль у вухах, очах і серці
«Під вулканом» — це про життя після виверження, але коли каменюки, попіл і лава ще не долетіли до тебе, і ти скрутився в очікуванні, жахливому і болючому передчутті зіткнення. Невеличка історія української родини, зіжмаканої після інформації з батьківщини, зґвалтованою початком війни, є однією з міріад подібних історій, історій про вимушених мігрантів і випадкових жертв, про людей, що втратили минулий і впорядкований спосіб життя. І їм залишається лише співати красивих, тужливих пісень, в чому українці цілком споріднені з африканцями, як це робить герой чорношкірого хлопця, співаючи мамі по телефону свій плач мігранта.
Вже майже сорок років в пустелі Блек-Рок у штаті Невада, що на заході США, в останні дні літа проходить одна з наймасштабніших мистецьких подій світу ― фестиваль Burning Man. Десятки митців приїздять в це дике місце, щоб показати своє сучасне мистецтво. І стати сенсацією фестивалю — мрія кожного з них.
У 2024 році це вдалося Олексію Саю і його команді. Гігантська — 7 метрів заввишки та 32 завдовжки — металева конструкція I’M FINE зробила фурор. Люди поспішали до яскравого напису, але впритул до конструкції розуміли, що ні про яке грайливе «Я в порядку» не йдеться, а перед ними — десятитонне залізне обличчя війни.
Інсталяція Олексія Сая на Burning Man 2024. Фото: imfine.ukraine.ua
I’M FINE — це аплікація з посічених кулями дорожніх знаків та табличок з назвами міст, а також дверей автівок, зрешечених уламками снарядів. Всі вони привезені з прифронтової зони — місць, звідки українців уже евакуювали. На одній з літер — «розстріляний» баскетбольний щит, який зняли зі спортивного майданчика коло школи, від якої залишилось півтори стіни. До Невади приїхала також розбомблена дитяча карусель. Зібрати артефакти війни допомогли військові й нацполіція.
«Ми чергували біля скульптури цілодобово, бо люди весь час підходили, — розповідає Sestry Олексій Сай. — Реагували на інсталяцію дуже емоційно: роздивлялись, ставили питання, майже всі плакали. А в кінці казали: «Дякуємо, що привезли це сюди, нам це зараз дуже потрібно».
Фото: imfine.ukraine.ua
Співавтором проєкту виступив засновник та керівник благодійного фонду «Повернись живим» Віталій Дейнега, який, власне, і придумав займатися адвокацією України через фестиваль Burning Man, адже з фестивалю добре розлітається світом інформація.
— Хотілося, щоб люди, стикаючись з проектом I’M FINE, відчули досвід війни — не новини, не інформацію, а емоцію, — продовжує розповідати Сай. — Те, що можна побачити і помацати.
Ми точно знали, що не хочемо ставати перед світом в образі жертви і щоб нам співчували. Викликати в людях розуміння та співпереживання — ось найважливіше
Якось знайома Віталія прислала йому мемчик, де собачка сидить посеред палаючого будинку, пʼє пиво, а знизу підпис: «This is fine». Від того напису я подумки потягнув ниточку до фрази «Iʼm fine» і зрозумів, що саме це ми можемо сказати. Вже в Америці на фестивалі я пояснював людям, що в нашому контексті «Iʼm fine» означає «Я в порядку, не помер і не дочекаєтесь».
Олексій Сай. Фото: imfine.ukraine.ua
— Нашу команду ми називали не митцями, а «будівельниками». У пустелі робота важка, наче на Марсі: вдень — страшна спека, вночі — лютий холод. Піщана буря нас супроводжувала і під час установки конструкції, і під час демонтажу. Коли вітер, треба ходити навіть не в масці, а в респіраторі та окулярах, щоб зберегти очі. А якщо ти під час бурі в пустелі опинишся сам на велосипеді, то можеш їздити цілий день і нікуди не приїхати. Бо геть нічого не видно.
Зараз інсталяція I’M FINE чекає нової мандрівки. Її автор впевнений, що якщо конструкцію встановити десь у Нью-Йорку чи Вашингтоні бодай на тиждень, результат точно був би на нашу користь.
Лендарт «Мирне небо» і «Атака дронів» скульптора Микити Зігури
83-метрова тінь нашої «Мрії» — найбільшого в світі літака Ан-225, який російські окупанти знищили в перші дні війни, а також ще одна тінь — російського винищувача СУ-27 у натуральну величину зʼявилися 24 серпня 2022 року на житньому полі острова Фюн у Данії. Тіні, які можна побачити навіть з космосу, виявились роботою українського скульптора Микити Зігури.
Мрія — це символ перемоги життя і мрій над загрозою смерті, яка тінню нависла над Європою. Але цю загрозу жителі інших країн бачать лише в новинах і часто не сприймають серйозно.
На відміну від мирної «Мрії», тінь «сушки» виглядає загрозливо — літак ніби атакує чергову ціль. Фото з приватного архіву
Скульптор-монументаліст з Дніпра Микита Зігура присвятив свій проєкт річниці незалежності України, яка опинилась у війні.
Як розповідає Микита, в Данії дуже підходяща рівнинна місцевість, там всі поля акуратно підстрижені і водночас все природно. Художник домовився з власником великого поля площею 500/300 метрів, що намалює на ньому два обʼєкти. Рівна стерня виступила для митця полотном.
На втілення ідеї пішло 300 літрів фарби та 10 днів роботи
«Я працював так званим «єгипетським методом», — пояснює Sestry Микита Зігура. — Якщо коротко, маленький ескіз ділиться на квадратики, потім ці квадрати збільшуються в десять разів, я відбиваю їх на землі і далі по точкам вимальовую літак. До речі, коли я це зробив, подумав, що, можливо, ті геогліфи у пустелі Наска зробили зовсім не інопланетяни, бо технічно це може і людина, яка застосує цей метод».
«Люди в Данії звертають увагу на все, що відбувається в Україні. Росія хоч і не становить прямої загрози Данії, але її мешканці розуміють, що ризик війни є, тому допомагають нам активно. Так, Данія стала однією з перших країн НАТО, яка вирішила надати Україні винищувачі F-16. І мій проєкт «Мирне небо» дуже зацікавив спочатку місцеву пресу, а потім і світову, завдяки чому отримав світовий розголос. До речі, данці бачили нашу «Мрію» декілька разів, останній раз літак прилітав в Данію у лютому 2022 року перед самим початком війни — це для Данії була серйозна подія, яку вони добре пам'ятають».
Цьогоріч на розкішній набережній Ніцци, де люди прогулюються чи бігають кроси, з'явилися тіні дронів — нова робота Зігури.
Тіні дронів на набережній Ніцци. Фото з приватного архіву митця
— І от яка цікава реакція: французи й іноземні туристи — ноль реакції, просто проходили повз, тоді як українці одразу помічали, розуміли, що це «шахеди», зупинялись
— Я зустрів у Ніцці людей з Маріуполя, розмовляв з ними і зрозумів, що їх рана ніколи не загоїться, навіть якщо вони поїдуть від війни на край світу. Хочеться пробитися крізь відстороненість європейців. Щоб європейці знали: для українців такі тіні «шахедів» — щоденна реальність і небезпека. Щоб вони продовжували допомагати Україні зброєю, — підсумовує митець.
Наступний проєкт Зігури, присвячений героїчній обороні Києва в 2022 році, буде розташований неподалік столичного метро «Герої Дніпра». Його вже затверджено містом, відкриття планується на третю річницю повномасштабного вторгнення.
Червоні скульптури таємного James Colomina (Франція)
Починаючи з 22 серпня 2024 року, на вулицях Києва стали з'являтися скульптури червоного кольору. Їхній автор — митець із Тулузи Джеймс Коломіна, якого називають «Бенксі у скульптурі», адже він таємно розміщує свої роботи на вулицях по всьому світу. Фірмовою рисою його стилю є гарячий червоний колір, названий на його честь Rouge Colomina.
«Кожну скульптуру я встановлював вночі під час комендантської години й іноді під час тривог». Роботи Джеймса Коломіни в Києві. Фото: @jamescolomina
Перша його робота з'явилася на будівлі киʼвського Головпоштамту — голова та рука дитини, яка малює український тризуб. Наступна інсталяція — на місці, де донедавна гарцював кінь Щорса на бульварі Шевченка — постать дівчинки в соняхах. На будівлі станції метро «Університет» скульптор розміств дівчинку з сердцем у руках, а поряд з нею — ведмедика. Четвертою з'явилася дівчинка на гойдалці під мостом над Алеєю Героїв. У не за розміром великій, армійській касці на голові.
П’ята скульптура — голуб миру — знайшла своє місце на круглому ліхтарі Майдану Незалежності поруч з полем жовто-блакитних прапорців, що майорять на честь загиблих воїнів. Автор говорить, що цей червоний голуб — «данина пам’яті українським героям».
Голуб миру в центрі Києва. Фото: Укрінформ
— Кожну скульптуру я встановлював вночі під час комендантської години, — розповідає Sestry Джеймс Коломіна. — Іноді роботу доводилось зупиняти через присутність поліції. Але це переривання є частиною реальності й не може мене зупинити. Незважаючи на перешкоди, я продовжую, бо вважаю, що ці скульптури мають бути і демонструвати художній опір випробуванням, які переживає країна. Мистецтво — це зброя.
Своїми роботами я хочу показати, що ця несправедлива війна — не лише віддалений конфлікт, а людська трагедія, яка зачіпає невинних людей. Наприклад, я зробив скульптури дітей у ситуаціях, які підкреслюють невинність, щоб нагадати людям про крихкість життя та емоційний вплив війни.
У парку Шевченка в Києві. Фото: @jamescolomina
Створення кожної скульптури — складний процес, особливо в контексті Києва, де небезпечно. Щоб спроєктувати, виліпити, транспортувати та встановити у відповідних місцях скульптури потрібен час, тобто кілька днів чи тижнів підготовки.
Оскільки ці скульптури — моя власна ініціатива, я прагнув розмістити роботи так, аби їх встигло побачити якомога більше людей, перш ніж вони ризикують бути видаленими за рішенням офіційної влади. Я обирав символічні місця, де мої роботи справили б максимальний ефект
Також я створив роботи на тему війни в Україні в інших місцях світу. Зокрема, «Владімір» — скульптура, яка подорожує світом і засуджує жахливі дії, вчинені Путіним, а також його загальну зневагу до людського життя. А ще — скульптура «У дитини є троянда» — яка зображує дитину, яка тримає зброю із трояндою у стволі. Кожного разу я намагаюсь охопити універсальний аспект впливу війни, сподіваючись підвищити обізнаність громадськості й мобілізувати її.
Скульптура українських біженців «Я хочу жити» від Dan Barton (Велика Британія)
У березні 2022 року на одній з вулиць британського Оксфорда заʼявилась велика сталева скульптура на підтримку України. Її зробив Ден Бартон, відомий створенням масштабної інсталяції з 1475 силуетів британських солдатів, полеглих під час висадки в Нормандії.
Ден Бартон і його робота в Оксфорді. Фото: приватний архів митця
«Українська» скульптура — це 3,5-метрова постать українського солдата, який тримає дитину на руках і веде українську жінку з дитиною в безпечне місце. Поруч сталева валіза на коліщатках — символ біженців — і напис: «Oxford standing with Ukraine. Standing with Giants» («Оксфорд разом з Україною. Разом з гігантами»).
— Я дізнався про Україну по радіо, я слухав і сльози котились по моєму обличчю, — розповідає Sestry Ден Бартон. — Я подумав: «Це не може повторитися — не в Європі». Тієї ночі не міг заснути, пішов на кухню, взяв аркуш паперу й став записувати свої ідеї. Часто ми вшановуємо людей лише після важливих подій, коли це безпечно, а я вірив:
Якби ми змогли створити образи зараз, ними можна було б поділитися з усім світом, надсилаючи послання непохитної солідарності Україні та надію тим, хто страждає
Як автор меморіальних інсталяцій про тих, хто віддавав своє життя за нашу свободу протягом багатьох років, я відчував, що ми мусимо визнати біль 14 мільйонів переселенців, які постраждали від руйнівної російської агресії.
Незабаром я побачив у новинах образ, який захотів створити: солдат допомагає перебратися через огорожу на дорозі хлопцю, його матері й іншим біженцям. Я сфотографував ці моменти, і за допомогою колег адаптував зображення для інсталяції.
Після того як ми виставили інсталяцію в Оксфорді, мені стали надходити листи від українців. Деякі писали з підвалів українських міст. Люди просили: «Будь ласка, розкажіть світу про те, що тут відбувається»
Деякі запитували, чому я витрачаю гроші на арт-інсталяцію, а не жертвую на безпосередні потреби українцям. Моїм наміром було використати інсталяцію саме для збору коштів. Ми переносили інсталяцію з міста в місто вздовж південного узбережжя, зокрема, відвідали Солсбері, Борнмут, Портсмут, Саутгемптон, Брайтон та Істборн і зрештою опинились у Брюсселі на другу річницю вторгнення.
Скульптура «Я хочу жити» у Брюсселі 24.02.2024. Фото: Promote Ukraine
Я зустрічав українських жінок і дітей, які дякували нам з волонтерами за наші зусилля. Якось, прослухавши кілька українських історій, я відчув потребу сховатися і поплакати. Дуже боляче бачити, як люди втрачають все, заради чого жили й працювали, в цій марній війні.
У Брюсселі інсталяція була виставлена протягом одного дня. На жаль, зараз вона зберігається там у дворі, оскільки в Європейському Союзі відмовилися дати нам ще час, заявивши, що співпрацюють лише з європейськими партнерами.
Цьогоріч я також зустрівся з королем і королевою Великої Британії та прем’єр-міністром Ріші Сунаком. Я запитав Ріші, чи можу привезти українську інсталяцію на Даунінг-стріт на третю річницю, і він погодився. На жаль, у зв’язку з нещодавньою зміною уряду я знову не впевнений в цьому.
Мініскульптура «Герої» на Аскольдовій могилі в Києві
Цьогоріч на дзвіниці церкви Св. Миколая Чудотворця на Аскольдовій могилі у Києві встановили крихітну, розміром з долоню, скульптурку «Герої». Вона присвячена воїну, який прихилив коліно перед українським прапором.
Мініскульптура «Герої». Фото: shukai.com.ua
За задумом команди авторів, скульптурка розташована дуже низько, і щоб її розгледіти, потрібно прихилити коліно. Таким чином кожен вшановує памʼять полеглих і їхній подвиг
Скульптура «Герої» входить до масштабного культурно-історичного проєкту «Шукай», авторкою якого є відома «менеджерка Києва» Юлія Бевзенко. Її проєкт розповідає історію Києва у бронзових мініскульптурках, яких зараз 46.
Вибір Аскольдової могили як місця для встановлення скульптури «Герої» не є випадковим. На цьому місці у XIX столітті був некрополь відомих киян, у ХХ столітті тут поховали героїв Крут, зараз це місце для нових героїв. Під час війни тут знайшли спокій Герой України Дмитро Коцюбайло (командир 1 ОМБ «Вовки Да Вінчі»), Павло Петриченко та Андрій Пільщиков (військовий пілот з позивним «Джус»).
Фото: shukai.com.ua
«Коли я побачила, що на церемонії поховання Героя України Да Вінчі колишній Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний став перед родиною загиблого на одне коліно, захотілось увічнити це в бронзі, — розповідає Sestry авторка проєкту «Шукай» Юлія Бевзенко. — Вперше у бронзовій скульптурі ми використали колір, тому що в якийсь момент я зрозуміла — якщо прапор буде кольору бронзи, не буде зрозуміло, чий він. А кожен раз пояснювати іноземцям, що стяг жовто-блакитний, український — складно. Тож ми пофарбувати цю деталь скульптури, щоб вона завжди нагадувала і українцям, і іноземцям, який саме прапор боронять наші герої у цій війні».
1 листопада 2024 у межах проєкту «Шукай!» на Центральному залізничному вокзалі встановили нову скульптуру «Повернення додому». Два потяга прибувають на одну платформу: один з військовими — із Краматорська, інший — з-за кордону. Мініскульптура є присвятою мільйонам українців, нагадуючи про важливість повернення...
Фото: Анастасія Карнаух/Суспільне
Матеріал підготували Марія Сирчина й Оксана Гончарук
Один з найуспішніших арт-проєктів воєнного часу в Україні — ретроспективна виставка «Алла Горська. Боривітер», яка пройшла цьогоріч в Українському домі й зібрала рекордну кількість глядачів. Куратором виставки, вплив якої на українське суспільство називають «загальнонаціональним катарсисом», стала художниця і мистецтвознавиця Олена Грозовська. Sestry поговорили з Оленою про стан українського мистецького ринку в часи війни, феномен виставки Алли Горської та російську культурну експансію в світі, яку слід сприймати як спецоперацію.
«Трагедія Биківні перегукується з тим, що зараз відбувається на деокупованих територіях»
Оксана Гончарук: Чому, на вашу думку, виставка Алли Горської стала в Україні сенсацією? Це ж не Ван Гог, щоб зацікавити стількох людей самим своїм іменем...
Олена Грозовська: Аллою Горською ми займалися не один рік, вивчали її творчість, створили архів українського неофіційного мистецтва, який називається Ukrainian Unofficial. Там зосереджені профайли художників Києва та Львова, які виходили за межі соцреалістичного канону. Алла Горська — одна із зірок такого мистецтва.
Це була не просто виставка, а своєрідне дослідження. В якому все зійшлося: і наша попередня робота, і те, що аукціонний дім «Дукат» співпрацював з потужною командою Українського дому. Складний простір будівлі був вдало обіграний. Вийшла історія, багата на сенси: крім візуального матеріалу, мав місце історичний контекст. А зараз люди спраглі, вони шукають відповідей на свої питання в минулому.
Людям резонувала історія з переслідуванням і вбивством Горської, а також із руйнуванням її мозаїк в Маріуполі російськими окупантами. Все це поцілило в нерв і відгукнулося. Зрештою за 1,5 місяці виставку відвідали близько 51 000 осіб — це рекорд для Українського дому
Маріупольська мозаїка Алли Горської до і після російських обстрілів
— Ви казали, що це було схоже на загальнонаціональний катарсис…
— Так, особливо в останні дні, коли люди зрозуміли, що треба встигнути, і на виставку йшов натовп людей. А скільки я бачила сліз на очах тих, хто виходив із зали Биківні… Знаєте, у нас не було завдання когось налякати чи розчулити, але це так працювало, бо люди пропускали все через себе. До того ж минуле пов'язане із сьогоденням, і трагедія Биківні перегукується з тим, що зараз відбувається на деокупованих територіях — з масовими похованнями вбитих і закатованих російськими окупантами українців.
І коли люди розуміють, що зло, яке було в 30-х роках, досі не покаране, що воно проросло і повернулося, наступає шок. Ця тяглість відчувається як зв’язок біографії однієї людини з великою історичною канвою
Успіх виставки тішить, разом з тим це — виклик, бо кожна наступна подія має бути теж на рівні. Зараз ми працюємо над новим проєктом, який, сподіваюсь, відбудеться наступного року — теж в Українському Домі. Покажемо кілька наших художників неофіційного спрямування, які працювали після Другої світової війни.
«Зараз нам просто необхідні великі виставки на найкращих світових майданчиках, аби заявити про себе»
— На початку війни директор Ермітажу сказав, що виставки російського мистецтва — це також спецоперація та «великий культурний наступ». Чи відбувається він у світі зараз?
— Скільки буде існувати Росія, стільки триватиме ця спецоперація. Але чи не вперше її механізми вийшли назовні — тобто речі, які ми відчували на собі, але не до кінця усвідомлювали, зараз можна роздивитися.
На Заході люди їх не бачать, бо їхньої культури це напряму не стосується. Ми є найближчою жертвою і, власне, на крадіжці наших культури й ідентичності побудований цей монстр.
Для росіян важливо продовжувати нас нищити, оскільки наші історія й культура привласнені, і тільки знищивши свідка цих злочинів, вони зможуть продовжувати далі розповідати світові про свою нібито «великую русскую культуру»
На жаль, існує небагато платформ, з яких ми можемо про це говорити, але робити це необхідно, оскільки останні 15-20 років це явище набуло просто циклопічних розмірів.
— Ви слідкуєте за цими процесами?
— Так. Російська культурна експансія в світі безпрецедентна і це — усвідомлена політика. Величезна кількість російських виставок, які проходили в найкращих світових музеях, мали на меті демонструвати саме велич культури. У мене були публікації про те, що ми можемо протиставити росіянам, але цього виявилось недостатньо.
Картина Олени Грозовської «Допит рептилоїда», 2014
У 2018 році у Ватикані в соборі Святого Петра пройшла грандіозна виставка «Російський шлях. Від Діонісія до Малевича» за кураторства відомого російського мистецтвознавця Аркадія Іпполітова. І був репортаж, де Путін з Папою Римським цілували на виставці ікони. А це вже був анексований Крим, йшла війна в Україні, і росіянам хотілося розповісти, що вони просто «відроджують і повертають те, що їм належить по праву».
В експозиції при цьому були роботи Малевича й Крамського — тобто привласнених Росією українців! А сьогодні ми питаємо, чому Папа Римський артикулює абсолютно проросійські імперські речі. Та тому що робота ведеться роками й століттями. А ми зараз цю ситуацію в екстреному режимі намагаємося змінювати. Але для того, щоб її змінити, треба принаймні розуміти, як працює система мистецьких інституцій на Заході, з якими наративами туди виходити, як розповідати про себе. Росія давно це вивчає та застосовує для свого гібридного впливу.
Зараз у них це виходить гірше, адже непросто однією рукою вбивати людей, а іншою демонструвати «шедеври великоруської культури». Тому я буквально кричу, що сьогодні нам просто необхідні великі виставки, які б розповіли світові про нас із найкращих світових майданчиків.
— Можете навести приклади співпраці України з міжнародними мистецькими інституціями під час війни?
— Ну наприклад, Національний художній музей возить світом свою виставку українського модерністського мистецтва. Але такого має бути більше.
Триптих «Життя» Федора Кричевського у віденському музеї Бельведер у межах виставки «В епіцентрі бурі. Модернізм в Україні», 2024. Фото: NAMU
Нас грабували і продовжують грабувати росіяни, але у нас є, що показати, адже наше мистецтво самобутнє. Виставка тієї ж Горської може бути цікавою на Заході. Так, вона має подаватись там в інших контекстах. Але сказати, щоб хтось із чиновників в Україні був зацікавлений показати Аллу Горську за кордоном, я не можу.
— Що ж робити, от ви нещодавно з Зеленським спілкувалися, то й розповіли б йому про відсутність стратегії у просуванні української культури…
— Так, Президент України з дружиною були на виставці Алли Горської. Мене як кураторку потішило, що виставка була оцінена на такому високому рівні. Але культурні стратегії — це не питання Президента, у нього для цього є Мінкульт. Президент не може розгрібати все в країні, адже має пріоритетні завдання. Інше питання, чому не працюють державні інституції.
Володимир і Олена Зеленські слухають Олену Грозовську на виставці Алли Горської в Українському домі. Фото: ОПУ
— У порівнянні з росіянами, у яких вивезеними тільки з України шедеврами музеї забиті під самий дах, чи вистачить нам аргументів, щоб обставляти процес демонстрації нашої української неповторності?
— Ми навіть близько не можемо порівняти кількість робіт історичного значення в Україні з тим, що є у росіян. Імперія витягувала все з підконтрольних їй територій. Боже мій, скільки першорядних українських шедеврів знаходиться там у музеях... У Третьяковці, приміром, відділ старого мистецтва відкриває наш Димитрій Солунський, вкрадений після підриву Михайлівського Золотоверхого собору. І ніде не вказано, що це київська мозаїка, вивезена в Москву в 30-х роках на три місяці на зберігання. Вони мали повернути шедевр на батьківщину, але він осів у Москві, і зараз його подають як «шедевр русского искусства».
Я вже не кажу про всю археологію, яка тисячами артефактів представлена в російських музеях. Москва наче пилососом витягувала цінні речі з Чернігова й Київщини. Про це треба говорити, щоб на Заході Росію почали розглядали як колоніальну імперію, якою вона у світі чомусь не вважається.
Разом з тим у нас все ще чимало самобутнього мистецтва, яке варто показувати. Українська ікона — недосліджена й ще не відкрита світом. Наш фантастичний модернізм — так, робіт збереглося небагато, але навіть колекція НХМУ, що зараз мандрує за кордоном, викликає захват.
Бо на Заході не знали, що в Україні є свій національний модернізм такого рівня
Можна говорити також про післявоєнне мистецтво, тобто пізній модернізм 60-70-х — це теж дуже своєрідні філософії. Люди за залізною завісою створювали власні мистецькі світи — не схожі на інші. І на це є попит.
— Якби ви розмовляли з іноземцем і хотіли розповісти йому про наше мистецтво, з чого б ви почали? Щоб на людину «не в темі» це справило враження?
— Я б виходила з того, з ким саме говорю і який у співрозмовника бекграунд. Комусь я розповім про те, що у Софії Київській зберігся найповніший у світі ансамбль справжніх мозаїк та фресок XI століття. Комусь про український авангард, про Малевича, Екстер і Богомазова. Про потужну народну традицію, яка проросла у ХХ столітті феноменами Марії Приймаченко та Катерини Білокур. Про українське бароко. Про Пінзеля та Архипенка. А комусь розкажу про сучасних українських художників.
«In Borsch We Trust» Олени Грозовської, 2014
«Ми вирішили: раптом що — будемо відстрілюватись»
— На початку війни ви виїжджали з Києва?
— Ні, ми з чоловіком для себе ухвалили рішення залишитись, хоча в перші тижні Київ спорожнів і це було доволі моторошне видовище. Ми вирішили: раптом що — будемо відстрілюватись, але в жодному разі ці потвори не змусять нас поїхати, залишивши свою землю.
Все це страшно, а з іншого боку — цікаво. Цей досвід змінює людину і дає важливий дистанційний вимір, який в звичайному житті недоступний. Плюс такі події кристалізують розуміння, хто є хто поруч з тобою.
— Знаю, що у вас з чоловіком — відомими колекціонером і галеристом Леонідом Комським — є серйозна колекція українського мистецтва. Що сталося з нею після 24 лютого?
— Вона в надійному місці. Більшість робіт — це післявоєнне та сучасне українське мистецтво, а також твори українських художників-емігрантів ХХ століття.
— Чи є у вас зараз натхнення малювати?
— Перший рік я не малювала, а потім потроху стала відтавати. Іноді продаю свої роботи на благодійних аукціонах і це — мій внесок для хлопців на фронті. Також збираємо кошти на ЗСУ концертами (Олена також є засновницею та солісткою гурту «GrozovSka band» — Авт.).
— Жадан сказав, що писати про війну зарано, спочатку її треба прожити.
— Не можу себе віднести до когорти людей, які знали, що війна буде, адже мені здавалося, що люди не можуть бути настільки кровожерливими й дурними. Але вже за кілька років до повномасштабного вторгнення у моїй голові стали зʼявлятися страшні й дивні сюжети, які я не усвідомлювала. Чимало моїх робіт були про якісь жахи, темні, з важкою енергетикою. З’явилась військова тематика тощо. Тобто щось таки зріло підсвідомо, і я ці флюїди ловила.
«Біженці» Олени Грозовської, 2023
— Який зараз настрій в українських художників і на художньому ринку?
— Арт-ринок дуже постраждав, кожен знаходить свої стратегії виживання. Але настрій у всіх такий: попри все, стиснувши зуби, працювати не перемогу та не піддаватися зневірі. І це важливо, бо оці останні масовані обстріли наших міст — вони для того, щоб люди зневірились, повтікали, склали лапки і просили про перемовини. Але ні.
На комерційних українських аукціонах ціни на окремих українських сучасних художників виросли і перевалили за 100 000 доларів
Українці зараз більше купують українське — це тренд. У людей стало менше статків, натомість прийшло усвідомлення цінності наших митців і майстрів.
Міжнародний ринок мистецтва, на жаль, поки оперує іншими цифрами. Наразі персоналій, яких можна віднести до кола топових інтернаціональних художників, в Україні немає.
I’m Fine як аватарка для українців
— Сьогодні в українському арт-просторі відбуваються проривні речі, але це робиться на ентузіазмі окремих персон, тоді як держстратегії немає…
— Усвідомлена політика має бути хоча б для того, щоб те, що їде представляти Україну за кордоном, не девальвувало уявлення про неї. Скажімо відверто, іноді стаються речі, за які соромно. А бувають прориви, прицільні попадання в точку. Так нещодавно сталося на фестивалі Burning Man в Америці, де в пустелі Невада київський художник Олексій Сай представив свою роботу Iʼm fine.
— О, я її бачила. Це велетенська скульптура, складена з артефактів війни і це абсолютне потрапляння в ситуацію.
— Так, це гірка іронія, бо напис складений з розстріляних росіянами наших дорожніх знаків, але це про кожного з нас, про те, як ми, українці, оце Iʼm fine збираємо по шматочках у самих собі і як намагаємось хоч якось бути та відроджуватись. І саме тому така щира реакція, такий вау-ефект — люди оце Iʼm fine стали ставити собі на аватарки.
Скульптура Олексія Сая I'm Fine на фестивалі Burning Man 2024 в Америці. Фото: Eleanor Preger
Сьогодні недостатньо просто мати мистецький твір. Бо ми живемо в епоху сторітелінгу — ти маєш розповісти про себе, достукатись до розуму та серця аудиторії.
Ми ще не розповіли світові свою історію: про сьогодення більш-менш знають в аспекті війни, а от хто ми, звідки, чому так сталося, що ми перебували в тіні імперії, і які по відношенню до нас застосовувались механізми гноблення і знищення нашої культури — це ще треба озвучити. Бо те, що нам за таких умов вдалося вижити — це диво. Яке відбулося саме завдяки нашій культурі.
Капелюхи Руслана Багінського на Мадонні, прикраси Guzema в серіалі «Емілі в Парижі», Бейонсе і Дженіфер Лопес у сукнях від Івана Фролова, Гайді Клум у вбранні від Лесі Верлінг'єрі на червоному килимі в Каннах… Цікавість західного світу до українських брендів росте, українців запрошують взяти участь у світових тижнях моди. А у вересні — вперше під час війни — у Києві пройшов модний тиждень — Ukrainian Fashion Week (UFW).
Після двох з половиною років вимушеної відсутності в Україні він повернувся заради підтримки української модної індустрії та посилення голосу України в світі. За чотири дні своє бачення сезону весна-літо 2025 представив 61 бренд, зокрема 10 нових імен. Але в контексті війни показані колекції були не стільки про моду, скільки про незламність і відродження. І сьогодні можна сказати, що цей тиждень моди для України — історична подія.
«Люди хочуть жити, працювати й бути ефективними», — пояснює співзасновниця та голова оргкомітету UFW Ірина Данилевська. Sestry поговорили з Іриною про соціальну складову моди й влучні дизайнерські висловлювання на UFW 2025, а також про 2,5 роки української моди за кордоном.
Молода дизайнерка Aliona Prodan і її нова колекція
«Світ має усвідомити: якщо всіх талановитих українців уб'ють, він збідніє»
Оксана Гончарук: Повернутися в Україну після 2,5 років роботи за кордоном — непросте рішення…
Ірина Данилевська: За ці 2,5 роки ми зробили 29 подій на подіумах у Лондоні, Берліні, Будапешті, Лісабоні, Відні, Копенгагені, підтримавши таким чином українську fashion індустрію. Але модні бренди — це не вся індустрія, тому зрештою ми — попри всі ризики — повернулись додому.
Ми визначили три цілі: підтримати галузь і українців; продемонструвати, що треба бути ефективними для країни під час війни; а також зробити так, щоб Україна продовжувала звучати для світу.
Щоб не тільки заклики наших політиків, не тільки репортажі про зруйновані будинки та вбитих цивільних весь час облітали світ. Натомість показати Україну як країну не тільки мужніх, а й талановитих людей. Аби ті, хто десь за кордоном розглядає фотографії з UFW, яка проходить у Києві у воєнний час, виникло розуміння: якщо всіх цих талановитих людей тут уб'ють, світ збідніє.
— Скільки країн побачили під час війни нашу моду?
— З початку війни ми робили покази в 12 країнах. Це були виключно офіційні події типу тижнів моди або міжнародні великі виставки.
Для нас стало відкриттям, що світова мода, яка вважається дуже конкурентним середовищем, виявилась готовою до солідарності
Нам не просто давали свої подіуми, а створювали спеціальні умови, розуміючи наскільки важко українським брендам виживати під час війни. Лондон, Будапешт, Берлін, Лісабон, Лос-Анджелес — всюди ми мали комфортні умови для проведення показів. Хтось надавав безкоштовний майданчик, хтось оплачував моделей, хтось — як, наприклад, Berlin Fashion Week — міг собі дозволити за підтримки державних структур запросити наших молодих дизайнерів і забезпечити їх квитками та проживанням. Це була потужна підтримка, за яку ми щиро вдячні.
Українські дизайнерки Ksenia Schnaider, Nadya Dzyak, Elena Reva на London Fashion Week в 2023. Фото: Scott Garfitt/Invision/East News
— А де пройшов перший український показ під час війни?
— На Мальті, влітку 2022. Дизайнерка Надія Дзяк взяла участь у Malta Fashion Week. Моделі виходили на подіум з жовто-блакитними хустками і наш пшенично-небесний прапор був на задніку подіуму. Також організатори попросили нас записати відеозвернення з роз'ясненням подій в Україні і постійно його транслювали.
— Хоч раз якісь державні інституції пропонували вам допомогу?
— Все на власній ініціативі і власних зв'язках.
Хоча, звичайно, коли нам треба було, щоб хлопці-дизайнери поїхали в Лондон чи Копенгаген, ми звертались за допомогою до Міністерства культури й інформаційної політики. Ми дуже вдячні USAID (Агентство США з міжнародного розвитку, яке здійснює невійськову допомогу — Ред.), яке реалізує програму «Конкурентоспроможна економіка України». Завдяки грантам Фонду ми провели 5 подій.
Мода, створена у бомбосховищах
— А як ви самі відреагували на початок війни, перш ніж зрозуміли, що треба діяти?
— Я прокинулась одразу. Минув лише тиждень з повномасштабного вторгнення, а ми вже писали листи в усі світові fashion-організації, в яких пропонували шість ефективних кроків підтримки України. Про те, що треба брати на роботу українців з фешн-простору, які вимушено опинилися за кордоном, не співпрацювати з російськими моделями чи брендами. Ми просили співробітників великих фешн-корпорацій писати листи керівництву, щоб ті допомагали Україні. Ми також пропонували кілька конкретних адрес для допомоги, тобто перевірені благодійні фонди.
У березні народилась ініціатива Support Ukrainian Fashion (далі SUF). Ми відправили 16 листів, в яких писали колегам, що українські fashion бренди на межі виживання. І одразу отримали 12 відповідей з готовністю допомагати та приймати. Одними з перших тоді відгукнулися Копенгаген, Берлін, Будапешт, Бухарест і Відень.
— Чи розглядали ви із сімʼєю варіант виїзду з країни?
— Ні, бо знали, що будемо корисними вдома. Це рішення прийняла вся наша сім'я. Я стала займатися fashion брендами, наша донька Дана як професійний психотерапевт продовжила свою практику. А мій чоловік Володимир Нечипорук (генеральний продюсер UFW — Авт.), який з 2014 року має досвід волонтерства і допомоги пораненим військовим, відразу обрав цей напрям діяльності. Ми розподілились, щоб бути максимально ефективними.
На початку війни ми, правда, відправили онуків у Тернопільську область до родичів, але через два місяці вони повернулись. І з того часу ми всі разом живемо в будинку під Києвом. Коли обстріли і небезпечно, ховаємося у гараж, який у нас на три боки вкопаний у землю і служить укриттям.
Ірина Данилевська з чоловіком Володимиром Нечипоруком, донькою й онуками. Фото: приватний архів
— Як команда Українського тижня моди працює над меседжами? Як нам сьогодні краще говорити зі світом, аби нас почули?
— Це дуже хороше питання, бо думати, що ми хочемо сказати, необхідно весь час. За 2.5 роки війни і чотири fashion сезони ми ці меседжі неодноразово змінювали.
Наприклад, на початку 2023 року ми потребували від світу підтримки і донатів. І на Лондонському тижні моди у нас відбувся спільний показ створених вже під час війни колекцій трьох українських брендів (KSENIASCHNAIDER, PASKAL і FROLOV). У фіналі показу дизайнери вийшли з українським прапором, на якому був логотип UNITED24 (фандрейзингова платформа, яка збирає допомогу Україні в усьому світі — Авт.).
У 2023 році перед кожним показом ми писали для гостей не релізи, а листи, в яких пояснювали, що колекції, на які вони прийшли подивитись, створювались під звуки тривоги, під час вибухів та блекаутів…
Щоб кожен розумів, що колекції зробили мужні й стійкі люди.
Пізніше, коли почали звучати розмови, що «треба домовлятись», ми додали до наших меседжів слова про те, що нас вбивають за те, що ми хочемо бути українцями в незалежній державі.
Важливо весь час тягнути цей місток від емоційного до офіційного про те, що ми в цій війні маємо перемогти — інакше війна буде повторюватись, адже Росія не дасть нам бути вільними.
А в цьому сезоні ми зробили покази в Будапешті, Берліні й Копенгагені. Копенгагенський тиждень моди — це про sustainability, про екологічну свідомість та сталий розвиток. Данці гостро реагують на питання екології та збереження природи. І коли ми з дизайнерами думали, з яким меседжем звернутися до гостей, то прийшли до ідеї розповісти їм про наш біосферний заповідник Асканія-Нова. Ок, ви вболіваєте за збереження природи — тоді подивіться, як у всіх на очах гине найбільший в Європі степовий заповідник, якій росіяни буквально знищують.
Як форму розповіді про Асканію-Нову ми обрали українську витинанку — один з найяскравіших традиційних видів нашого ремісництва. Уявіть: весь простір другого поверху Українського дому в Данії був зайнятий витинанками, на яких зображені зебри, чаплі, інші тварини й птахи, а також рослини із заповідника. І на цьому тлі відбувалась презентація нових колекцій.
— Наскільки ваші меседжі працюють?
— Ми не зламали систему, але зробили свій внесок в те, щоб європейці та американці зрозуміли, що насправді відбувається.
Сила культури саме в тому, що це має звучати постійно, емоційно й щиро. Люди мають всюди натикатися на нагадування: українці воюють за свободу, за право бути українцями. Хтось народився з правом бути вільним, тоді як українцям це право треба відвойовувати.
«Війна підштовхує втілювати давні мрії, адже невідомо, чи буде така можливість завтра»
— Ви говорили, що на початку війни модна індустрія завмерла. Як вона себе почуває сьогодні?
— Завмер ринок, не індустрія. Українські дизайнери у 2022 році просто перелаштували виробництво на військові рейки, стали шити для армії, яка за рахунок добровольців раптом стала великою. Під час війни кожна сфера потерпає, але більшість дизайнерських брендів вижили — за рахунок нашої допомоги, руху в бік експорту і збільшення онлайн-продажів.
Є феномени, які народились під час війни. Антоніна Белінська — талановита художниця по костюмах у кіно — все життя мріяла про власний бренд одягу.
Переживши перший шок від війни, вона наважилась зрештою реалізувати цю мрію. І створила бренд TONiA. Як на мене, це щемка історія про те, як нерозуміння того, чи буде у нас завтра, підштовхує втілювати свої мрії сьогодні.
— Чи займаються українські дизайнери формою для військових, зокрема жінок?
— Швейний цех Veteranka створює зимову, демісезонну та літню військову форму. За 2 роки цей цех відшив вже 1291 одиницю жіночого тактичного одягу.
З початку великої війни Veteranka отримала сотні звернень від військовослужбовиць, які просили перешити видану їм чоловічу форму. Тому цех сфокусувався на пошитті якісної жіночої військової форми, яку надає на запит захисниць безкоштовно.
Колекція Віктора Анісімова/VIKTORANISIMOV
— Коли ви вирішили, що UFW відбудеться, дизайнери виявились готовими прийняти цей виклик?
— Обговорювати тиждень моди в Україні ми почали ще в листопаді 2023 року. І вже тоді дизанери стали мені писати й дзвонити.
У перший же день, коли ми оголосили прийом заявок, їх було подано 25. Що тільки укріпило нас в думці, що така подія зараз потрібна. Але ми дуже довго не могли виступити з офіційною заявою, яку зробили вже тоді, коли підготовка до заходу йшла повним ходом.
Ми довго придумували, як зробити так, щоб під час тривоги всі спустилися в укриття, а після її відбою могли повернутись до показів, і весь таймінг не полетів при цьому шкерберть. Думали, може, зробити подію не в Мистецькому Арсеналі, а безпосередньо в укритті. Але Мистецький Арсенал переміг, бо це надійна будівля з укриттям на 800 людей.
Ну і, звичайно, нас хвилювала історія з відключенням електроенергії, тож ми підстрахували свою роботу одразу двома генераторами.
— Скільки тривог сталося на Тижні моди?
— Це диво, але в цей час не було жодної тривоги. Вони були між 1 та 2 днями заходу, і з цього приводу журналіст британського Vogue, який не побоявся приїхати в Україну на подію, написав у своїй статті, що замість вечірки-відкриття у UFW були тривога та вибухи.
— Великий резонанс отримала арт-інсталяція, яка демонструвала реакції наших дизайнерів на війну...
— Це 18 об'єктів, які дизайнери створили як рефлексії на війну. Наприклад, кольє бренду Bevza, яке виглядає як коло обгорілих колосків — символічне нагадування про українську пшеницю, яка годує багато країн світу. Або піджак Ксенії Шнайдер, зшитий з краваток, які вже не потрібні українським чоловікам, адже вони на фронті. Або ще один піджак, який дизайнерка Марія Старчак зробила одразу після маріупольської трагедії — на ньому вишитий розбомблений росіянами театр і внизу напис російською «ДЕТИ».
Від бренду OMELIA — сорочка з квітами. Здавалося б, ну що в ній від війни? Дизайнер Костянтин Омеля розповів, що коли повернувся у 2022 році після вимушеної евакуації до своєї студії, то побачив у вазах висохлі квіти, які його дуже вразили.
Арт-інсталяція з рефлексіями дизайнерів щодо війни
— А як війна проявила себе в нових колекціях?
— Дизайнери вміють сказати про війну так, що пробирає до кісток. Наприклад, у тому, що в показах брендів Andreas Moskin, Gasanova та Nadya Dzyak на подіум вийшли наші ветерани й ветеранки на протезах, було про нашу реальність і війну більше, ніж в одязі в стилі мілітарі.
— Гості показів вітали ветеранів оваціями стоячи. Мене особисто вразила рекордсменка Українки з бальних танців Карина Стащищак, яка в мирному житті професійно танцювала, але війна забрала в неї ногу. Наскільки таким людям важко на подіумі?
— Це теж про мужність. Вони це зробили, щоб показати наше українське життя. Інклюзивність — не тренд, це наша нова реальність, і ми готові так жити. Ми поважаємо і вклоняємось цим людям. Вони ніколи не будуть відокремлені від процесів, які відбуваються у країні. Вони не мають сидіти вдома наодинці зі своїм болем.
Рекордсменка України з бальних танців Катерина Стащищак на показі Nadya Dzyak
Колекція FROLOV «Івасик-Телесик»
Бекстейдж Ukrainian Fashion Week SS25. Фото Сергія Хандусенко
Nadya Dzyak представила колекцію Chromatic, джерелом натхнення якої стали Рожеві озера на півдні України й захоплюючі краєвиди Кінбурнської коси (зараз ця територія окупована росіянами)
Колекція Wozianov під назвою In Apocalypse про сучасний Київ, який характеризується поєднанням війни й креативності
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.jpeg)
