Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Вихід фільму «Путін» Патрика Веги на екрани Польщі мусить спонукати глядача подивитися навколо і в минуле, і задатися питанням — як так сталося? Чи завжди президент Росії був монстром? А якщо не завжди, тоді як він на нього перетворився? Частково фільм Патрика Веги на це питання відповідав. Втім, важливо зрозуміти: ЦЕЙ монстр — такий не один, і монстри при владі були до нього, в різних місцях і в усі часи, різноманітні диктатори і тирани, імператори та інші інженери людських душ. Як вони такими стали? Наприклад, в одному маловідомому серіалі чоловік на прізвище Шикльгрубер перетворюється на Гітлера тоді, коли його, художника-початківця, ганьбить при дівчині єврей. А в одному українському фільмі суть Леніна проявляється під час розливу річки, і зайці, рятуючись, застрибують у човен до Леніна, де він починає їх вбивати веслом... Питання залишається без відповіді лише одне — чому людство, знаючи про монстрів, вкотре допускає їх існування?
Смерть Сталіна (2017), реж. Армандо Яннуччі
Фрагмент з фільму
Здається, Патрик Вега, конструюючи Путіна, апелював саме до «Смерті Сталіна», принаймні частково. І нехай Яннуччі не показав життя і розвиток радянського тирана, сама його смерть і занепад культу особистості демонструє те, як закінчуються всі подібні історії. Оточення Сталіна — ось головні персоналії фільму, фільму ревізіоністського і викривального, де герой показаний через антигероїв: покидьки, недоумки і гниди становили головних «друзів» та «соратників» «батька народів», й італійський режисер показує їх сатирично і гротескно, гіперболізуючи їхню форму для виявлення їхньої гіпертрофованої суті. Дико смішно дивитися на сильних світу радянського союзу 1953 року, коли вони бояться навіть доторкнутися до тіла хазяїна, чи вже здохлого, чи ще ні, і врешті здохлого саме через страх соратників з’ясувати стан здихаючого. Яннуччі вдалося прекрасно зорганізувати блеф того часу, чого, на жаль, не вдалося Патрику Везі.
Макбет (2015), реж. Джастін Курзель
Фрагмент з фільму
Кінематографічний шедевр злету і падіння людини, якій напророкували владу, яка зрадила друга і короля, яка владу отримала і, врешті, її втратила разом із життям. Шекспіру як автору п’єси йшлося про сучасного йому короля Якова І, хоча формально мова йшла про Шотландію ХІ сторіччя. Курзель не осучаснював п’єсу і не міняв її тло, опускаючи справжні наміри автора, натомість досягаючи намірів своїх. Його «Макбет» — це мистецтво плюс мораль, шаленство і сміливість у способі показу битв і природи разом з надривним сюжетом про зраду, владу і смерть. Ось благородний і сильний чоловік-воїн і ось його благородні наміри — вони сходять на пси, бо чоловік піддається спокусливим словам дружини, яка вплинула на його марнославство. За цим шаблоном, зшитим, здається, з біблійних сюжетів, проступає типова картина потрапляння в пекло спокушеного медовими словами і полум’яними перспективами.
Рим (2005-2007)
Фрагмент з фільму
Це був один з перших серіалів нового типу, коли на телебаченні став можливий розмах великого і дорого кіно. І «Рим» в повній мірі відповідав новим можливостям, втілюючи на екрані пеплум з трагедією, оповідаючи пронизливу історію успішного політика, судді, понтифіка, консула, величного полководця і, зрештою, довічного диктатора та імператора Гая Юлія Цезаря, принизливо сконавшого від ножових ударів своїх колись товаришів, поплічників у перемогах на полі бою та сенатських дебатах. У 22-х серіях серіал показує, на яких жертвах і крові, зрадах і підкупах, брехні та страхах виріс цей талановитий, розумний і проклятий римлянин, занепастивши себе і Рим. 12 серій першого сезону — це доріжка вгору, до вершини і особистої смерті Цезаря, а 10 серій другого сезону — кошмар розвалу всього, що він будував. Трагічно і закономірно, попри велич і блиск сяючих легіонів на марші.
Останній король Шотландії (2006), реж. Кевін Макдональд
Фрагмент з фільму
Те, як міняється герой, проявляючи суть антигероя, ідеально і миттєво, буквально, показує актор Форест Вітакер: ось він дружньо всміхається, а наступної миті приязнь сповзає з кам’яного обличчя вже ворога. Насправді другом, чи-то пак героєм, персонаж Вітекера ніколи не був. Поваливши у військовому перевороті попереднього президента, «останній король Шотландії», як сам себе назвав цілком реальний генерал Іді Амін, новий президент Уганди грав героя, запрошуючи шотландського лікаря до себе в палац зі словами, що є шанс зробити найкращу медицину в Африці. Він захоплює лікаря — і весь народ — палкими промовами і щирими обіцянками. Він міняє свою сорочку з погонами на футболку лікаря. Він знищує опозицію із запевненням, що це на благо... Як він став монстром? Не «став», а був. Просто люди не помічають монстрів, допоки вони сидять під ліжком, а коли вони вилазять пізно дорікати казкам.
Цар (2009), реж. Павло Лунгін
Фрагмент з фільму
Попри російське походження, не прийнятне зараз до згадки в пристойному товаристві, саме російське в цьому фільмі є визначальним маркером для розуміння суті: як з фашизмом — російське так само має печатку зла, поставлену з давніх давен, але з давен не царя Гороха, а царя Грозного, Івана Грозного. Лунгін, ще до того, як впав у немилість російського мистецького істеблішменту і влади, зробив портрет центрального правителя своєї батьківщини, в певному сенсі чорного дзеркала російської душі, що рветься в рай, та гріхи не пускають. У вельми доречному виконанні юродивого актора Петра Мамонова Грозний постає ідеальним пацієнтом Фройда, бо виголошує правильні і праведні думки, але дії його під впливом страхів ведуть до пекла, топлячи в крові Московію XVI сторіччя. Красномовна картина утворення монстра, де Лунгін перевершує Босха, змальовуючи пекло на землі, перетягнуте росіянином з потойбіччя в реальність.
Журналіст, кінокритик, сценарист. Друкувався у понад 60 журналах, газетах та інтернет-сайтах. Опублікував понад 3 тисячі матеріалів. Був редактором відділу «кіно» в журналі «ШО», в журналі «Кіно Дайджест» був головним редактором, як і в українському представництві міжнародного журналу Total Film. 2015 року започаткував фестиваль «Тиждень кіновоскресіння Розстріляного відродження» (за фінансової підтримки Держкіно). 2018-го року брав участь у створенні Спілки кінокритиків України, фестивалю «Тиждень кінокритики», а пізніше — у створенні премії Спілки кінокритиків «Кіноколо». 2021 року був співтворцем Коростенського фестиваль вуличного кіно. 2020 року написав сценарій до повнометражного ігрового фільму військового екшну «Право на помсту» (у співпраці з Юлею Чернявською), а 2021 року — сценарій до повнометражного ігрового фільму кримінального еротичного трилеру «Ключі від пекла і від раю». Член Спілки кінокритиків України, Української кіноакадемії, Спілки журналістів України.
R E K L A M A
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Найбільш авторський фільм серед усіх цьогорічних лауреатів «Оскару», «Бруталіст», позначає собою кіно як давно забуте поєднання складної мистецької форми, важких філософських сенсів і гидкої та грубої реальності, тобто те, що більшість людей не надто хоче дивитися і, сказати б, зумисно відкидає через зрозумілу напруженість осмислення і болючість рефлексій. Через це цілком закономірна байдужість американських кіноакадеміків – «Бруталіста», як і передбачали букмейкери, обійшло простецьке і святкове кіно про російського багатія.
Як правило, на «Оскар» таке кіно не проходить, тим паче в 10 номінаціях. «Краса по-американськи» Сема Мендеса в 2000-му дещо змінила підхід. «Артист» Мішеля Хазанавічуса в 2012-му ще більше, але остаточно поворот зробили «Паразити» Пон Джун Хо 2020-го року. «Бруталіст» — черговий мистецький здвиг
Кажучи просто, «Бруталіст» є старим добрим ударом під дих. Бо він каламутний за змістом, не зрозумілим відразу, збиває з пантелику і моментами збиває дихання. Бо треба продиратися крізь хащі неоднозначних образів, розкидані автором на всьому шляху до фіналу, намагаючись второпати — що ж автор мав на увазі? А це часом не просто і часто неприємно, викликаючи ледь не крик, затинаючись — ччччому??? чччорт-забирай тут чорт-ногу-зломить. Втім, ні, не зломить, і не чорт, власне, адже тут мова про Бога (завуальовано) — і все врешті на момент фіналу стає на свої місця (буквально).
Історія угорського єврея Ласло Тота (Едріан Броуді), емігранта з Європи, — це, на перший погляд, історія класичного «американця» — іноземця в пошуках кращої долі й Американської Мрії (яку він таки досягає, треба сказати). На другий погляд — очима українців, поляків і тепер багатьох в Європі — це історія, яку, мов прапор, не бажаючи цього, підхопили українці, так само втікаючи від знищення і концтаборів, тепер будованих росіянами. Але перший погляд є правильним лише з огляду на сюжет, не більше. Звідки саме втікав герой до США сказано лише в епілозі, і це могло б відразу дати напрямок думок глядачеві. Але не дає (як і ми не дамо), тому користуємося інформацію відкритою вже на початку: йдеться про 1947 рік, герой — єврей, а його дружина з племінницею, теж євреї, застрягли на кордоні з Австрією.
Головний герой із дружиною
Він приїздить до брата, маючи в арсеналі тільки архітектурну освіту, певну кількість втілених в Будапешті проєктів і знання англійської мови. І це багато, принаймні, відмінно від інших новоприбулих до Нового світу. Ніби все ок, та насправді ні. Бреді Корбет відразу задає ритм розвитку подій, обираючи навмисно стрибаючу, зигзагоподібну доріжку сюжету, яка драматургійно піднімається до позитиву потім киває вниз до негативу, знову піднімається вгору — і знову пірнає вниз. Така ж крива і стосовно зміни простору: життя Ласло йде з темряви початку до поступово світлішого кінця, зі стиснутої повоєнної Європи до широкої мирної Америки, з хаосу до визначеності.
І так само є розвиток героя — він є, герой розвивається, міняється, та не завжди зміни в героєві та в його житті є добрими. А й ще всі ці стрибки-падіння — як і карколомні проєкти Ласло — мають прихований зміст, як речі відкидають тіні, творені направленим світлом. І, певно, можна сказати — світлом правди
Високий, з видним гакоподібним носом, постійно смалячи цигарки, в білих сорочках з застібнутим верхнім ґудзиком, Ласло має потенціал привабливості, як чоловік, і шанс бути прийнятим у вищому середовищі, як здатний триматися гідно. Перший замовник, син заможного батька, Гаррісон Лі Ван Бюрен (Гай Пірс), бажаючи зробити тому сюрприз, замовляє у Ласло і його брата дизайнерський концепт для батькового кабінету, отримуючи насправді видатну роботу, але неприйнятну для батька, нетерплячого до сюрпризів, а відтак неоплачену. Далі дружина брата кидає на Ласло звабливий погляд, а коли він, маючи в серці любов до своєї дружини, не відповідає їй взаємністю, зводить на нього наклеп перед своїм чоловіком, і той виганяє Ласло на вулицю. Попередній замовник, тобто той-таки батько, повертається до Ласло, врешті оцінивши роботу майстра, знайшовши вражаючи публікації про нього ще довоєнних часів. Але запропонований ним проєкт, масштабний громадський центр в конструктивістському стилі протестантських церков, на роки закручує Ласло в м’ясорубку будівництва, сварок і стресу. До нього таки повертається дружина, але калікою у візку. Племінниця ж залишається на довгий час німою. А сам Ласло продовжує вбивати себе героїном…
Здавалося б, все дико і страшно, а Ласло є стандартизованою жертвою, перекрученою умовами капіталізму
Та Корбету йдеться не так про капіталізм — як може виглядати лівацько-орієнтованому глядачеві — а про людей; про Людину в запропонованих умовах; про деталі історії. Цих деталей — маса, і ув’язання їх в одне геометрично складне і зрозуміле ціле робить Корбету честь. Після цього фільму і такої роботи його доречно назвати майстром, що суголосне самому майстру Ласло Тоту. Корбету, як і Тоту, вдалося вибудувати надзвичайно трудомісткий концепт: якщо Ласло будував не просто «протестантський центр», а консолідацію свого пекельного минулого, лицемірно відкритого теперішнього і небесної надії майбуття, то режисер фільму спочатку виводив ідеї протилежних соціальних конструкцій «багаті-бідні», «місцеві-приїжджі», «євреї-християни», де не має правих і не правих, а були Люди у своїх формах життя. Самовпевненим і жорстоким самодурам протистояли схиблені мудаки і легковірні слабаки. Потому Корбет вийшов на те, що є вічне — на відданість. Все просто. А починалось так складно, зважаючи на міріади нюансів в словах і поглядах, думках і діях. Як і завше в житті, які не бувають простими, хто б що там не говорив.
Невіруючий головний герой — чи краще сказати онімілий до віри після перебування в пеклі — йде до Бога манівцями, обходячи навколо. І в діалозі з племінницею — яка заговорила! — на її рішення переїхати до новоствореної держави Ізраїль з поясненням «ми — євреї», питає: «А ми тут що не євреї?»
У відповідь він не чує нового пояснення, хоча, звісно, племінниця могла б нагородити три міхи козячої вовни, та Корбет, ще й сценарист, мовчить, і цим видає суть. За мовчанням ховається правда. Як не зміг промовити на звинувачення щось достойне Ван Бюрен, бо правда пекла його і допекла до смерті. Як не зміг Ласло сказати правду дружині про свою наркозалежність, яка, втім, в дивний — дивовижний? — спосіб врятувала таки його дружину. Як нічого не сказала племінниця, бо повернення на віднайдену історичну батьківщину євреїв була історичним наслідком колись зазначеної причини. Так, герой позбавлений всіх можливих -ізмів — він не сіоніст, соціаліст, капіталіст чи американіст, не модерніст і не академіст, не пуританіст і не гомосексуаліст, про що він говорить, не нігіліст чи трагіст, хоча драматизму в його житті аж забагато. І багато брутального, грубого, жорсткого, жорстокого і садистського. І художнього. Корбет зробив фільм про художника, що творить крізь біль, страждання, щем, утиски і наклепи, звинувачення і ґвалт. Бо для нього творити — це життя. А без — смерть. Це важке кіно. Та його треба подивитися. Незважаючи на 3 години 34 хвилин екранного часу. І подивитися треба двічі. Що б ще й кайфонути від величі Едріана Броуді, який вже вдруге в житті отримав «Оскара». Тепер — цілком заслужено.
Беата Лижва-Сокул: Чи пам'ятаєш першу воєнну світлину, яка зачепила тебе після нападу Росії на Україну в лютому 2022 року?
Томаш Шершень: Ловлю себе на тому, що пам'ять починає затиратися. Звичайно, у мене в голові є різні зображення, але вони стають все менш і менш чіткими. Це свідчить про те, що навіть з продовженням того, що відбувається, ми відриваємося від фотографій. Це сумно і багато говорить про те, що ми дивимося на війну через зображення. Найбільш вражаючими для мене були фотографії з самого початку, які медіа швидко зробили іконами. Наприклад, фото закривавленого обличчя Олени Курило, яке як ілюстрація першої жертви війни потрапило на перші шпальти газет по всьому світу. Чи фото машин, що виїжджають з Києва, вид на зруйновану будівлю харківської ратуші, фото Дмитра Козацького, захисника «Азовсталі» у смузі світла...
Тоді ці зображення спрацювали як шок: ми були до них абсолютно непризвичаєні. Дехто з нас думав, що війна закінчиться за мить, тому ці перші образи увійшли в нас найлегше. Пізніше я бачив багато сильних зображень в інтернеті та соціальних мережах — не всі з них прорвалися в мейнстрім ЗМІ. Я добре пам'ятаю фотографію з Бахмута, на якій зображений череп українського солдата, настромлений на палицю. Таких шокуючих фотографій було так багато, що вони почали стиратися з пам'яті, втрачати свою «гостроту».
У книзі «Być gościem w katastrofie» («Бути гостем у катастрофі») ти поглиблено аналізуєш сприйняття фотографій, що надходять з України. Описуєш місця і ситуації, в яких з'являлися світлини і реакцію на них. Чи після написання книжки ти продовжуєш за цим стежити?
Підглядаю, що відбувається в соціальних мережах, хоча зараз, безумовно, менше. Закінчуючи книгу, я зрозумів, що перейшов межу надмірного занурення в тему. Я не кажу, що це погано, але ментально це було виснажливо.
Сьогодні я бачу втому від зображень війни не лише у себе, але й у своїх знайомих з України, які перестали ділитися певними видами фотографій. Ця криза помітна і в так званих мейнстрімних медіа
Ми перебуваємо в моменті, коли стоїмо перед питанням про наш ресурс. Коли ми бачимо нові зображення насильства і жорстокості, чи реагуємо ми на них, наприклад, жертвуючи гроші або допомагаючи біженцям на місцях? Дедалі більше людей усвідомлюють, що їхні можливості обмежені. Це викликає певне розчарування і відступання.
Обкладинка книжки «Być gościem w katastrofie» («Бути гостем у катастрофі»). Фото: Wydawnictwo Czarne
Тим часом відбулося повернення до фоторепортажу. У перші місяці війни з'явилися фотографії з Маріуполя та Бучі, до паперових журналів повернулися фотонариси. «The New York Times» присвятила 16 сторінок історії Лінсі Аддаріо про одинадцятирічного Єгора з Донбасу, матеріали з лікарні в Маріуполі Євгена Малолєтки були відзначені на більшості конкурсів пресової фотографії...
У своїй книзі я розширюю рефлексію на цю тему і звертаюся до багатьох видів діяльності в межах мистецтва. Постмодернізм пропонував відійти від фактів і зосередитися на інтерпретаціях. Сьогодні ми спостерігаємо протилежний процес.
В умовах війни та фейкових новин відбувається повернення до витоків журналістики, тобто до перевірки інформації та джерел, зокрема фотографій.
Починають з'являтися дуже цікаві ініціативи, засновані на глибокій, етично ангажованій журналістиці, повертаються формати розслідувань.
Можливо, дійсно відбувається якесь відродження, але я бачу й іншу проблему. Занурення в зображення, безперервний перегляд фотографій у соціальних мережах, щоденне функціонування візуального світу парадоксальним чином призвело до того, що це вже справді перестало нас зворушувати.
Зображення спрацьовує на коротку мить, але через деякий час ми потребуємо іншої стимуляції.
Репортажні світлини довго не давали нам спокою, потрапляли на обкладинки газет і на виставки.
Вони також спричинили дискусію про етику у фотожурналістиці. Я натрапив на цікаву думку одного українського фотожурналіста, Костянтина Поліщука, який сказав мені, що він не фотографує покинуте майно, не знімає крупним планом особисті речі, залишені людьми, які покидають свої домівки, тому що вважає, що це порушує їхнє приватне життя і вписується в поняття військового трофею.
Мене здивувало, що можна так мислити в контексті воєнної фотографії — це симптом справді глибокого етичного повороту.
Якщо піти далі, то можна поставити питання: чи фотографувати важкопоранених, тих, хто не може навіть протестувати, підняти руку в жесті непокори?
Фотографії, які порушують інтимність жертв, повинні складати архів з обмеженим доступом? А як щодо доказів злочинів?
Це нерозв'язний вузол. На цій війні ми бачимо, для чого саме може бути використана фотографія. Фотографія дозволяє точно визначити ваше місцезнаходження, коли ви воюєте на фронті. Вона також дозволяє реконструювати долю зниклих безвісти — саме так сім'ї знаходили могили своїх близьких у Маріуполі. Фотографія стає інструментом доказу і починає відігравати різні ролі, як позитивні, так і негативні.
Війна в Україні настільки сильно візуалізується, фотографується, що спричиняє досить фундаментальні зміни: наприклад, змінюється особа «наратора(-ки)», який(-а) розповідає нам свою історію
Ким є?
Наратив, який існував, фактично, з часів громадянської війни в Іспанії та тривав до війни в Іраку, руйнується: він базувався на міфі про репортера, який кудись їде і повертається зі своєю, як правило, чоловічою, історією. Він має монополію на знання. Сьогодні це руйнується, певна вага зміщується. Сьогодні робота із зображеннями стає більше про перевірку істини та етичне використання. Питання також полягає в тому, чи не є сьогодні наратив набагато більш дифузним: замість кількох сильних оповідачів ми маємо цілий хор. І чи підсилюють їхні голоси один одного, чи нівелюють...
Світлина Дмитра Козацького з Азовсталі
Якими якостями повинні володіти фоторепортер/фоторепортерка?
Складне питання. Ми можемо проєктувати себе, але реальність це перевірить. Екстремальна ситуація завжди змушує нас поводитися трохи інакше. У цьому контексті мене цікавить питання присутності. Художниця Магда Шпехт, наприклад, не виїжджає на місця подій, а працює з матеріалами, знайденими в інтернеті. Вона відстежує і перевіряє дії російської пропаганди, контекстуалізує їх, показує, як вони функціонують, як використовуються, звідки походять. Робота, виконана на більш пізньому етапі візуальними дослідниками, розслідувачами або фоторедакторами, так само важлива, як і прямі свідчення. Я не хочу заперечувати необхідність для фотожурналістів виїжджати в так звані «поля» або присутність інших людей на місцях конфлікту. Однак у мене іноді виникають сумніви щодо того, що насправді з них виходить. Я пам'ятаю інтерв'ю з письменником, який потрапив на лінію фронту в Україні, щоб розповісти про те, що таке війна. Він поїхав допомагати, а потім з тексту, опублікованого у великій щоденній газеті, ми дізналися, що йому дозволили постріляти з гармати. Що взагалі дає така історія?
Необхідно трохи деміфологізувати цю «реальну присутність». У фотожурналістиці минулого, однак, часто саме фотограф був єдиною людиною, яка приносила візуальні свідчення. Зараз це вже не так, і це справді велика зміна.
Сьогодні солдати знімають відео і фотографують на свої телефони або використовують для цього дрони
Звичайно, існують різні типи візуальних свідчень, деякі менш професійні, інші більш професійні. І є також різні наміри.
Що робить з нами перегляд великої кількості фотографій? Чи стаємо ми більш емпатичними, чи навпаки?
На жаль, я песимістично налаштований щодо цього, хоча розглядаю це питання ширше, ніж просто у сфері зображень та участі в соціальних мережах. Ми маємо справу з ефектом, характерним для пізнього капіталізму. Ми звикли бути споживачами, тому, коли межа нашого комфорту перетинається, ми просто «вимикаємося», перемикаємо канал — як при перегляді телевізора. Це також більш загальна проблема дефіциту уваги та надмірної стимуляції...
«Ми спостерігали зображення нашого співчуття», — ти написав у книзі, підсумовуючи реакцію на фото і відео біженців, які перетинали польський кордон після початку повномасштабної війни в Україні. На жаль, майже одразу з'явилося щось інше, що зараз на підйомі — оціночний погляд на біженців, в тому числі на тих, хто вже давно тут перебуває.
І рефлексія, що можна бути «звідти» і бути доглянутим, їздити на хорошій машині, ходити в кафе...
Це може змінитися з часом, чи так і залишиться?
Це ширші процеси. Приплив інших завжди викликає у частини суспільства невпевненість, страх перед чужістю, страх втратити роботу і, мабуть, найголовніше: страх, що цей світ, в якому ми живемо, почне неконтрольовано змінюватися. Ці процеси вже дуже добре описані соціологами та антропологами. Залишається їх приручити, адже вони є частиною наших культур. Звичайно, ми живемо в час, коли ця плинність є інтенсивною і національні кордони знову починають бути чимось менш очевидним, ніж колись. Але, незважаючи ні на що, я не думаю, що такий оціночний погляд, або навіть «хейт» (як дехто зазначає), є мейнстрімом у Польщі. Я думаю, що за подібних обставин це було б так скрізь. Можливо, більша напруженість насправді існує в Україні: між тими, хто виїхав, і тими, хто залишився і все ще вирішив боротися, між багатими, які змогли виїхати за кордон, і тими, хто не має такої можливості… Я не відчуваю, що між поляками та українцями існує така драматична прірва.
Ми обидвоє переглядаємо багато фотографій з професійних причин. Пересічна людина, яка волею-неволею натрапляє на них, наприклад, під час перегляду в Інтернеті, має інструменти для їхнього критичного аналізу?
Я не дуже оптимістично налаштований щодо цього, хоча для того, щоб оцінити це, потрібні глибокі дослідження, а також час і емоційна дистанція. Тим часом, як суспільство, ми все ще перебуваємо в стані шоку. Можливо, особливо гостро це відчуває наше покоління, яке досягло повноліття в середині 1990-х років.
Ми вступали в доросле життя з відчуттям, що прямуємо до якогось світлого майбутнього, що прагнемо чогось надзвичайного, що весь час зростаємо.... Навіть події 11 вересня 2001 року не змінили цього враження: скоріше, ми сприйняли їх як певний ексцес. Тероризм був десь далеко і нас не стосувався, був страх, але й тверде переконання, що війна в цій частині світу неможлива. Ми були переконані в цьому, мирно живучи у світі «кінця історії». А тепер ми стали жертвами цього мислення. Виявилося, що цей світ дуже небезпечний.
Українські рятувальники та поліцейські евакуюють поранену вагітну жінку Ірину Калініну, 32 роки, з пологового будинку, пошкодженого внаслідок російського авіаудару в Маріуполі, Україна, 9 березня 2022 року. «Убийте мене!» — кричала вона, коли за її життя боролися в іншій лікарні, ще ближче до лінії фронту. Дитина народилася мертвою, а через півгодини померла й Ірина. Фото: Evgeniy Maloletka/ AP/East News
Хіба ми не хочемо цього знати?
Нам було (і, мабуть, досі є) важко пов'язати зображення страждань з тим, що відбувається з нами самими — знайти зв'язок між далеким і близьким.
У 1970-х роках американська художниця Марта Рослер створила серію «Красивий дім: повернення війни додому» (House Beautiful: Bringing the War Home). Робота складалася з колажів, що поєднували фотографії міщанських інтер'єрів, опубліковані в кольорових журналах, з воєнними світлинами з В'єтнаму, на яких зображені поранені цивільні та солдати на фронті. Звичайно, це була своєрідна мистецька інтервенція, але вона відображала ту шизофренію, в якій ми досі перебуваємо. Важко пов'язати ці речі в голові.
Ти написав, що завдяки доступності образів війни ми не стільки розуміємо, що відбувається, скільки беремо в цьому участь. Величезна кількість зображень, які ми бачимо, приручає нас до війни, чи це більше про те, що ми дивимося?
Я думаю, що це більше про погляд. Скільки б зображень цієї війни ми не бачили, це лише ілюзія, що ми є її свідками.
Хто ми тоді?
Насправді, це важко визначити, хто ми — глядачі, свідки чи вуаєри? Є такий термін, який використовується у дослідженнях Голокосту: він стосується випадкового спостерігача, перехожого, того, хто проходить повз і дивиться. Він одночасно і близько, і далеко, а його наміри незрозумілі. Важко визначити, чи дивиться він зі співчуттям, чи, можливо, із задоволенням. Чи, можливо, з цілковитою байдужістю? Це щось менше, ніж свідчення, чи не так?
Існує багато книг з історії та геополітики, репортажів, які стосуються цієї війни, але мало робіт, які проблематизують ставлення нашого суспільства до неї, в тому числі з точки зору міграції, через образи.
Ми перебуваємо в ситуації війни, яка відбувається по сусідству, і з усім сплеском допомоги на початку, з величезним інтересом і співчуттям, які зараз тануть, ми не проблематизуємо її критичним чином
Думаєш про глибшу рефлексію?
Ми не схильні ставити собі питання, які, на мою думку, є абсолютно ключовими: хто ми є у всьому цьому, що ці образи роблять з нами, як вони впливають на нас? При величезній залученості багатьох людей, ми як суспільство застрягли у своєрідній когнітивній сплячці.
І я маю на увазі не войовничу аґітацію, а рефлексію. Цього вже бракувало під час так званої польсько-білоруської прикордонної ситуації, тільки вона була набагато меншого масштабу, для багатьох просто локальною проблемою. Зараз ми маємо справу з чимось набагато ширшим, довгостроковим. І, на жаль, це схоже. Але коли приходять фотографії, на яких зображені кияни в кафе, з'являються коментарі на кшталт: «Навіщо мені це?», «Навіщо мені допомагати, якщо люди сидять і веселяться?». Можна зрозуміти, яке розчарування це викликає.
Поранена жінка, на ім'я Олена Курило, після авіаудару по житловому комплексу на околиці Харкова, Україна, 24 лютого 2022 року. Фото: Wolfgang Schwan / Anadolu Agency / ABACAPRESS.COM/ East News
Мейнстрімові медіа рідко показують картини повсякденного життя на фронті та поза ним. Здавалося, що ця тема вже переосмислена, після того, як ми побачили, зокрема, фотографії з гетто чи окупованої Варшави.
Різниця полягала в тому, що ми дивилися на них через багато років. Парадоксально, але ми відчували себе добре, дізнавшись, що в тій жахливій реальності була якась нормальність. Сьогодні ми бачимо розрив між спробою створити певний образ війни і реальністю, яка завжди складніша і багатовимірніша. Сьогодні складніше щось сфабрикувати: раніше було легше, багато матеріалу з'являлося, коли героїв фотографій вже не було з нами.
Недостатньо дивимось фотографій не з фронту?
Занадто мало про це пишуть, занадто мало показують, хоча на даному етапі важко сказати, чи не було б це демобілізуючим.
З іншого боку, для цього й існують ЗМІ, щоб створювати більш реальну, багатовимірну картину, ніж офіційна чи створена пропагандою. Однак треба розуміти, що пропаганда діє не лише з російського боку, вона там сильніша, але пропагандистські образи та меседжі продукуються і українською владою та ЗМІ.
Питання в тому, як виглядатиме історична політика України після війни? Чи відкриє вона дискусію про те, що є складним і менш явним, чи закриє її? Це може бути дуже по-різному. Я спостерігаю багато радикальних настроїв, переважно серед жінок, які подорожують між західними і польськими університетами та Україною, серед дослідниць і художниць, які займаються цікавими рефлексіями на перетині гуманітарних наук і мистецтва, пишуть про деколонізацію та екологічні зміни.
Вони мають абсолютно новий підхід до пам'яті та її політики. Питання в тому, чи прорветься це в офіційний чи мейнстрімний наратив.
У книзі ти пишеш, що чим більше ми маємо доступу до інформації та зображень на кінчиках наших пальців, переглядаючи їх на своїх телефонах, тим більша дистанція, тим більша десенсибілізація. Я пам'ятаю з перших тижнів війни захоплення зображеннями з дронів, які показували повністю зруйновані міста, поля, продірявлені мінами...
Сьюзен Зонтаґ у своєму вже класичному есе «Regarding the Pain of Others» (Дивлячись на чужі страждання) назвала це «порнографією».
Я згадую її слова, маючи на увазі, однак, що ми живемо в зовсім інший час. Сьогодні ми маємо більш критичне та усвідомлене ставлення до зображень насильства, але їх також стало більше.
Цікаво, що багато людей прокручують Instagram, коли бачать попередження про те, що фотографія буде жорстокою, і чим більше вони на неї клікають, тим більше вони на неї натискають. Це виглядає так, ніби вони хочуть побачити на власні очі, чи вплине це на них. Цікаво, де сьогодні межа витривалості глядачів?
Роджер Фентон, Долина тіні смерті. Фото з відкритих джерел
Фотографії з Бучі зворушили людей по всьому світу, наступні потужні фотографії — набагато менше.
Медіа втрачають позиції, особливо паперові, і питання уваги (і її відсутності) варто розглядати саме в цьому контексті. Але є ще одна проблема, про яку я пишу в книжці, — це виробництво образу війни.
Ми маємо справу з цим з моменту появи воєнної фотографії. Достатньо згадати фоторепортаж Роджера Фентона про Кримську війну 1855 року, знакові фотографії Іспанської війни, вивішування прапорів американцями на Окінаві та росіянами на Рейхстазі, а також постановочну фотографію прориву шлагбаума на кордоні в Колібках у вересні 1939 року, яку використовувала німецька пропаганда.
У цьому контексті зрозуміло, що нічого не є очевидним.
Останню зі згаданих тобою фотографій деконструював Збіґнєв Лібера у своїй серії «Pozytywy» (Позитиви) (2002-2003). Чи знаєш ти, що того року ця пропагандистська фотографія з'явилася 1 вересня в одній із щоденних газет як символ початку Другої світової війни?
Тому контекст, в якому функціонують зображення, які їхні значення, як вони були створені, з якою метою і ким, є надзвичайно важливим. Такі питання можуть здатися надто підозрілими, але їх потрібно ставити.
Коли ти пишеш про зображення війни, ти маєш на увазі не лише фотографію.
Мистецтво залишається зі мною більше. Роботи українських художників, створені останнім часом, проблематизують ситуацію війни, говорять про страждання, але також зачіпають проблему бути глядачем; є також цікаві теми, наприклад, страждання природи під час війни. У мене таке враження, що художнє вираження часто зачіпає певні питання сильніше, ніж фотографія.
Вона відкладена в часі.
Репортажна фотографія миттєва, мистецтво народжується на відстані. Багато художників створюють дуже потужні роботи, використовуючи фотографії
Яна Кононова зробила жахливу документацію ексгумації масових звірств у лісі під Ізюмом. У своїй серії «Випромінювання війни» вона показує ландшафти, що трансформуються, пропонує екопоетичне дослідження зон воєнних звірств і відмову від обов'язку бути свідком подій, що відбуваються, стеження за ними в прямому ефірі.
Кононова показує зруйнований ландшафт, а також знищені об'єкти, що перетворилися на щось безформне. Радіація тут є метафорою атомної радіації, що впливає в довгостроковій перспективі. Психологічні та фізичні рани залишаться з людьми на довгі роки, як і спустошення землі; терапевтичний процес буде однаково важливим у всіх цих аспектах. Десятки років підуть на те, щоб прибрати міни, дезактивувати землю.
На початку нашої розмови ти сказав про забування фотографії з України. В мені вони відкладаються.
Зображення завдають болю і передають насильство — це нове явище. Зображень війни багато, і часто вони особливо жорстокі. Я знаю людей з України, які не хочуть їх більше бачити. Рано чи пізно це доходить до багатьох людей. Парадокс полягає в тому, що ми ще не знаємо, як цей надлишок зображень насильства вплине на нас у довгостроковій перспективі. У нас різна чутливість.
Деякі люди переглядають фотографії з України в спортзалі разом з фотографіями одягу і не справляє це на них жодного враження. Інші переживають одну-дві фотографії роками. Межі чутливості та емпатії важко осягнути. Колись це стане темою для дослідників.
Томаш Шершень (1981 р.н.) — есеїст, фотограф, антрополог культури. Автор книжок “Być gościem w katastrofie” (Бути гостем у катастрофі) (2024), “Wszystkie wojny świata” (Усі війни світу) (2021), “Architektura przetrwania” (Архітектура виживання) (2017) та “Podróżnicy bez mapy i paszportu” (Мандрівники без мапи і паспорта) (2015), редактор антології “Oświecenie, czyli tu i teraz” (Просвітлення, або тут і тепер) (2021). Доцент Інституту мистецтв Польської академії наук, з 2024 року головний редактор квартальника „Konteksty” (Контексти), співзасновник журналу „Widok. Teorie i praktyki kultury wizualnej” (Погляд. Теорії та практики візуальної культури). Був співкуратором виставок у Музеї сучасного мистецтва у Варшаві та галереї Studio, а також співавтором театральних проєктів, показаних у Польському театрі в Бидгощі та на Варшавській бієнале. Його фотопроєкти були представлені на десятках індивідуальних і колективних виставок у Польщі та за кордоном — останнім часом у галереї Studio та Будинку зустрічей з історією у Варшаві. Його книга «Всі війни світу» отримала літературну премію Znaczenia (Значення), Гран-прі «Академії 2022» та була номінована на Літературну премію Ґдині, а книга «Бути гостем у катастрофі» була номінована на премію імені Марціна Круля.
Звісно, навіть Трамп, Маск та Джей Ді Венс не можуть одним махом грохнути американську бюрократію. Тому, за найновішою інформацією, американська розвідка продовжує ділитись з Україною розвідувальною інформацією, яка може допомогти її військам захистити себе. Утім американці скоротили обмін розвідданими, які українські Сили оборони можуть використовувати для наступальних операцій на російські війська. Це суттєво заважає для нанесення точних ударів сил оборони по тилах російських окупантів.
Так, у рамках обмежень 7 березня американська аерокосмічна компанія Maxar Technologies перестала надавати українським військовим розвідувальні дані, що стосуються російських військових об'єктів і дислокації та пересування живої сили ворога. Таким чином, ЗСУ тепер не можуть отримувати безплатної розвідувальної інформації. Проте, як з'ясувалось, вони можуть її отримати обхідними шляхами — за гроші. Це час і додаткові ресурси, які могли би піти на інші закупи військового часу.
Знімок Maxar Technologies, який показує вигляд Новокаховської греблі та гідроелектростанції до обвалу 28 травня 2022 року та після обвалу 16 червня 2023 року. Фото: HANDOUT/AFP/East News
На зауваги про те, що таким чином Америка допомагає Росії у війні, Трамп байдуже зауважив, що Путін «робить те, що зробив би будь-хто інший»
Більше того зустріч американських переговорників з українською делегацією у Саудівській Аравії навряд чи може відновити паузу у військовій допомозі США. Адже Трампу мало нашумілої угоди про корисні копалини — він хоче уламати Володимира Зеленського на кілька поступок — від відмови від деяких територій на користь Росії до вимог до українського президента піти у відставку та на вибори.
Можна констатувати, що формула «мир через силу» в розумінні команди Трампа пішла кудись не туди і перетворилася радше на примус до «миру» жертви агресії
Навесні 2024 року давній товариш Трампа, генерал американської армії Кіт Келлог, оприлюднив свій мирний план. Не те, щоб це був досконалий документ, утім він передбачав одночасний тиск на Росію й на Україну для зупинки гарячої фази війни. Україну мали шантажувати припиненням військової допомоги. А Росії погрожувати значним посиленням мілітарних потужностей Києва та запровадженням болісних санкцій. Утім, зараз ми бачимо, що батіг для Росії десь загубився, зате Вашингтон поставив на розтяжку Зеленського. Заради переговорів із Кремлем нові обличчя адміністрації Трампа навіть ввели певне табу на маркування Росії як агресора, що силою ламає кордони та угоди.
Дикий краш-тест американських стосунків змушує європейські держави задумуватись — чи варто сліпо покладатись на Америку у плані власної безпеки та купувати зброю лише там. Бо завтра можуть відімкнути супутники, забанити доступ до даних ЦРУ, припинити поставки комплектуючих. І який сенс тоді купувати за шалені гроші щось високотехнологічне, як то літаки F-35 чи M142 HIMARS — якщо воно стоятиме металобрухтом в амбарі?
Нинішні фаворити Трампа готові відправити в урну навіть бізнес-угоди, за які сплачено не просто гроші, а шалені гроші. Взяти хоча би погрози Ілона Маска відімкнути системи супутникового зв’язку Starlink ЗСУ. Мовляв, без цього уся лінія фронту завалилась би, і взагалі він весь такий миролюбний, що його нудить від війни.
По-перше, ще кілька днів тому було офіційне пояснення від уряду Польщі, що це бізнес угода з компанією Space X та Пентагоном на 50 мільйонів доларів на рік, і відключати щось це точно непорядно
Але коли міністр МЗС Польщі Радослав Сікорський припустив, що у разі гірших сценаріїв, коли «SpaceX виявиться ненадійним постачальником, ми будемо змушені шукати інших постачальників», нинішні еліти США влаштували атаку брудом у соцмережі Х. Державний секретар Марк Рубіо пригрозив, що без американських технологій «росіяни вже стояли б на кордоні з Польщею». А фаворит президента Маск обізвав урядовця ще недавно держави-союзника у Східній Європі «маленькою людиною», якій варто закрити рот.
Уявити щось подібне за Ентоні Блінкена, Джо Байдена, Діка Чейні чи хоча би Майка Пенса — віце-президента Трампа за першої каденції — було просто нереально. Це просто майстер-клас, як наживати ворогів на пустому місці і заміщувати реальну політику гопотою з підворітні.
ЗСУ використовують передові ракетні системи HIMARS для ураження російських цілей. Фото: Cover Images/East News
Який урок із цього має винести Україна, Польща та весь Європейський союз? Поки авторка писала цю статтю, видання Forbes повідомило, що США в рамках паузи у військовій допомозі припинили обслуговувати ALQ-131 — блоки радіоелектронної протидії для самозахисту українських F-16. На щастя, французькі винищувачі Mirage-2000 стали порятунком для українських пілотів і дещо закрили нагальну потребу у захисті неба, але цього мало.
Цей гіркий урок від Вашингтона із примусом до миру жертви, а не агресора, каже одне, що не можна залежати від країни, котра може в будь-яку мить позбавити тебе можливості застосовувати системи озброєнь, котрі мають критичне значення для армії, що обороняється
Сьогодні США позбавляють засобів українську армію, завтра подібне щось можуть почути Литва чи Польща, бо у Трампа добрі стосунки з Путіним та бажання швидкої мирної угоди заради Нобелівської премії.
Поведінка Трампа і його молодих державників, які без цензури пишуть все, що спаде на думку в соцмережі Х, говорить, що про стару Америку із фільмів, яка рятувала всіх від війну і тероризму, можна забути. Тепер порятунок Європи в її руках. То ж час діставати плани розвитку власних армій і не економити гроші на власну зброю. Адже технофеодали, які заполонили Білий дім і Мар-а-Лаго, не визнають ані правил, ані союзів, ані угод. Тому найкраща кара для них — розбити монополію і створювати свої окремі безпекові союзи з розвідданими і зв'язком.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Коли ми приїжджаємо на місце, вже темно. Навколо немає ліхтарів, а вікна в сусідніх хатинках забиті дошками. Наш шлях позначений лише чорним слідом від шин, залишеним на снігу. Ми ковзаємо по льоду, щоб нарешті помітити силует у темряві. Біля входу до батальйонної їдальні на нас чекає Пташка. Поруч з нею сидить Мілка, шоколадний дворовий песик з притулку. Пташка, широко посміхаючись, представляє її як «маленького антидепресанта». Я відчуваю, що прийшла в гості до доброго друга, хоча ми зустрічаємося вперше в житті.
Альдона Гартвіньська: Війна в Україні вже набридла людям?
Катерина Поліщук: Світ забуває, що в нашій країні з 2014 року триває війна. Світ мовчав, коли розвивався російський сепаратизм, коли Росія доставляла зброю на українську територію, коли підігрівала конфлікт. Світ відводив очі, коли анексували Крим. Тоді війна стосувалася лише тих, чиї близькі були в Донецькому аеропорту, в Дебальцевому, в Іловайську. Для багатьох війна була далеко. Що це таке, світ по-справжньому зрозумів наприкінці лютого 2022 року.
Ми вигнали ворога з-під кордонів Києва. Люди побачили війну в себе на дворі, під своїми вікнами. Але минув час, війна віддалилася, повернулися буденні проблеми.
Росія щодня обстрілює українські міста, люди бояться за своє життя і життя близьких, але якщо в родині ніхто не пішов на фронт, не загинув і не потрапив у полон, окопи здаються далекими
Чи не в кожного українця є хтось на фронті?
Серед моїх близьких і друзів — усі. Коли я була в полоні, а брат воював у територіальній обороні, моя мама могла розраховувати на підтримку. А нещодавно вона почула від колеги: «Вам добре, вам не треба переживати, що когось від вас заберуть на фронт, а моїм двом синам доводиться ховатися».
Їй добре, бо її донька і син вже воюють. Більше нікого не заберуть.
Саме так. А вона боїться.
Сьогодні найбільшим злом є мобілізація. Всі забувають, що більшість військових, які зараз перебувають на фронті, сидять там від початку повномасштабної війни. Але є й ті, хто воює довше, ще із зони АТО. І їх ніхто не міняв, вони не можуть відпочити. Є багато командирів, які воюють по три роки. Це морально виснажує.
Є люди, які сидять в окопах третій рік — виснажені морально, страхом і фізично. Багато хто не витримує. І для більшості українців найбільше зло — це ТЦК. І коли Росія знову нападе з повною силою — це питання часу, бо вони ніколи не зупиняються — буде вже пізно когось міняти в окопах, ми всі опинимося в неволі.
Катерина Поліщук «Пташка», фото з приватного архіву
Це нікого не переконує. У коментарях в інтернеті часто можна прочитати, що «я віддаю перевагу хлопцю-ухилянту, бо він принаймні вдома». А також про те, що діти політиків чи депутатів не мобілізовані, сидять у безпеці або тікають за кордон.
Мені начхати на цих дітей і на нинішню владу. Я борюся за те, щоб моя мама не жила під російською окупацією. Я сама була чотири місяці в полоні. Я дуже добре знаю, хто такі росіяни, знаю, що таке окупація, знаю, що таке позбавлення волі. Я на власні очі бачила масове вбивство у в'язниці в Оленівці, де вони підривали вибухівку і вбивали військовополонених, щоб приховати сліди катувань. Місяцями я бачила, як вивозили закатованих хлопців після багатогодинних допитів, щоночі чула, як їх катують.
Я знаю сотні і тисячі випадків, коли вони розстрілювали і ґвалтували цивільних. Як вони витягали дівчат з їхніх квартир, а потім поверталися шматки м'яса. Мої колеги ховали повішених і зґвалтованих дівчаток, яким було 13-14 років. Далеко шукати не треба: Буча, Ірпінь, Ізюм — яскраві приклади. А російські ЗМІ зараз поширюють новину про те, що це був фейк.
У моєї близької подруги вирвали з рук тримісячну дитину і заживо затоптали військовими черевиками. Моєму колезі під час катувань у підвалі порізали і здерли шкіру зі спини
А вони кажуть, що це містифікація і Бучі не було. Я дуже добре знаю, хто такі росіяни. З ними ніколи не буде миру.
І весь світ чекає мирних переговорів.
Росіян потрібно максимально відмежовувати від решти світу, а не писати з ними мирні договори. Мене лякає, що світ такий байдужий. Ну, може, трохи занепокоєний. Але що дивуватися, якщо навіть деякі українці байдужі. Я бачу це по тому, як зараз проходить збір коштів на допомогу армії, по життю на вулицях великих міст. Люди виходять з того, що це треба якось пережити. Вони хочуть, щоб вижили їхні діти. Тому вони шукають притулку, сподіваючись, що хтось вирішить цю проблему за них.
Військові не хочуть повертатися в таке суспільство. Я багато разів чула від знайомих бійців, що їм краще бути на фронті, ніж у відпустці.
Так, більшість так думає і робить. Я чула, що нас, військових, треба буде соціалізувати. Сумно. Ми некомфортні. Особливо ті, хто пройшов справжнє пекло, ті, кого можуть вивести звичайні речі.
Я пішла добровольцем і не маю статусу УБД, не маю військового квитка. Деякий час тому мене зупинив на блокпосту поліцейський у Києві, це було після комендантської години. Я просто не встигла, бо їхала довго, аж з Покровська. Він запитує, чи я військова. Відповідаю, що так, доброволець. Він презирливо дивиться на мене і запитує, що означає, що я доброволець? Я, по-чесному, кажу, що воюю вже чотири роки, але без контракту. І вибачаюся, що запізнилася, пояснюю, звідки йду, що це довгий шлях прямо з фронту і я зараз буду вдома, бо живу неподалік. Він подивився мені в очі і знущально сказав, що зараз будь-хто одягає форму і називає себе військовим. Для мене це було справжньою зневагою. І як військового, і як людини.
Катерина Поліщук «Пташка», фото з приватного архіву
Він тебе не впізнав.
Ні, мене врешті впізнала його подруга, і мене пропустили. У таких ситуаціях я бачу, як все насправді виглядає.
Одного разу в моїй машині перегоріла лампочка, і мене зупинив поліцейський. Спочатку, йдучи до мене, він кричав на мене, матюкався. Потім, підійшовши ближче, впізнав мене. «А, це ви, вибачте, будь ласка.» Та яка в сраку різниця, хто я? — Ви ж були в Маріуполі! Я розсердилася і кажу йому: «Яке це має значення?! Випишіть мені, будь ласка, штраф і дайте мені спокій.»
Я розлютилася, бо поліцейський бачив, що їде військова машина, за кермом сидить людина у формі, і він просто матюкається і звертається без жодної поваги, наче він король світу. Саме такі моменти виводять мене з рівноваги.
У таких випадках ти маєш справу з живою людиною, з якою можна якось безпосередньо конфронтувати. А як щодо хейту у соцмережах? Колись ти поділилася жахливими коментарями. «Бройлер. Жирна. Ти не пташка, скоріше страус...» Це писали люди, які здалося до того, захоплювалися твоєю стійкістю і героїзмом.
Можна намагатися казати, що вони написані комп'ютерними ботами, але, на жаль, це не так. Можна також сказати, що це росіяни, але, на жаль, часто це українці.
Я не знаю, що ними керує. Можливо, в їхньому житті не відбувається нічого цікавого. А ми, зрештою, завжди перебуваємо під постійним тиском суспільства. Коли ви нарешті заведете дитину? А коли буде друга? І навіщо тобі троє, ти вже занадто стара. Або занадто молода.
Я зустрічала таке ставлення: ми молилися за тебе, а ти не відповідаєш нашим ідеалам. Але я всього лише людина, я не той, хто зробив з себе героя
Я знаю, що є ще ті, кого я мотивую, і саме завдяки їм я тримаюся. І я знаю, що якби я тоді загинула у Маріуполі, то не було б таких коментарів. Хтось навіть колись написав: «Яка вона героїня, вона ж жива! Тому що герої — це ті, які загинули».
Якби я закінчила життя самогубством, якщо б я застрелилася або п'яна наступила на міну і загинула — я могла б стати героїнею. Але не зараз, після поранення я вийшла з полону і продовжую свою роботу в Збройних силах України. І хоча я не на передовій, я рятую життя інших людей.
Катерина Поліщук «Пташка», фото з приватного архіву
Оборона Маріуполя, полон, одужання, а потім хейт, зміна суспільних настроїв і ставлення до військових. А ти все ще тут. Ти працюєш, воюєш. Звідки беруться сили і мотивація щоранку, незважаючи на всі ці перешкоди?
Щоб жити вільною людиною, не потрібно ніякої мотивації. Я знаю, що таке полон, знаю, як страшне позбавлення волі. Мотивацію можна лише підсилити, її можна стимулювати — але якщо людина народжується вільною і прагне цієї свободи, вона ніколи не зникає.
Багато хто каже, що мені легше, бо я сильна. Я кажу: стоп. Що означає «сильна»?
Сила — це вибір і важка робота. Я не народилася сильною. Я прийняла рішення тяжко працювати над своєю силою
Ще кажуть, що я не відчуваю страху. Звичайно, я відчуваю страх, мені боляче, мені страшно, мені важко. Але я прийняла рішення бути сильною, хоча у мене було багато можливостей піти простішим шляхом.
І світ повинен пам'ятати про тисячі українських дітей, депортованих, просто викрадених до Росії. Про тисячі полонених, цивільних і військових, яких роками тримають у в'язницях і катують. Я не знаю, як можна не мати мотивації рятувати своїх близьких, свою сім'ю, своє майбутнє.
Я хочу жити у вільній країні і думаю, що для цього я народжена, щоби боротися за неї. Я просто виконую свою місію, навіть після всіх тих ударів, які я отримала від суспільства, після кінських доз антидепресантів, після всього, що відбувається з жіночим організмом під час стресу — я б не прийняла іншого рішення. Мене підтримує те, що я потрібна своїй країні, що є люди, яким я потрібна. І якщо є хоча б одна людина, якій я допоможу, врятую, підставлю плече і підтримаю її у боротьбі, то я знаю, що живу не даремно. Самогубство було б занадто великою розкішшю для такої людини, як я. Я не можу собі це дозволити.
А чи є у тебе якийсь гарний спогад з війни? Щось таке, про що згадуєш з посмішкою?
Я пам'ятаю, звичайно, повернення з полону. Хоча на самому початку ми поняття не мали, що відбувається і куди нас везуть. Нас посадили в літак. Ми знали, що нас двісті в цій металевій бляшанці, що ми будемо летіти над окупованими територіями. Це був мій перший політ, і я пам'ятаю жахливу турбулентність. Багато хто з нас сподівався на обмін полоненими, а я сподівався, що літак не буде збитий.
Я взагалі не сподівався на щось хороше під час перебування в полоні. Я казала собі, що буду тут дуже довго і буде дуже важко. І це допомогло мені вижити. Коли ми летіли, я налаштовувала себе на найгірше, на чорну сраку. Все це для того, щоб не розбивати собі серце, що знову нічого не вийшло.
Катерина Поліщук «Пташка», фото з приватного архіву
Але є й інший спогад. І найкрасивіший, і найболючіший одночасно. Це був момент, коли почали обстрілювати маріупольську лікарню, і всі поховалися в підвалах. Мій найкращий друг тоді чекав на операцію, він був єдиною живою людиною на тому поверсі. Літали ракети, і я витягла його в коридор. Він помирав у мене на руках дві години. Йому було страшенно боляче, йому було важко, але він помирав не на самоті. Ми лежали в коридорі, йшов обстріл, все горіло, і мені було страшенно страшно...
Але я не покинула його, хоча вже й не могла йому допомогти. І я думаю, що я пишаюся собою. Якби я мала померти, то померла б саме так. Я не хотіла б померти на самоті
Ти коли-небудь заспіваєш знову?
Я старалася, але втратила голос. Перестала тренуватися. Голос — це інструмент, який треба постійно тренувати. Я вже не співаю так, як раніше. Я сумую за тими часами, коли спів приносив мені велику радість, але я не шкодую про прийняте рішення. Навіть знаючи про всі наслідки, я б все одно повернулася сюди, зробила б це знову і знову.
Я обрала правильний шлях. Я це зрозуміла в полоні. І цей важливий урок я не можу змарнувати.
18 лютого у Покровську через безпекову загрозу закрили останнє відділення Нової пошти. Троє його працівників до кінця відчайдушно тримали зв'язок місцевих жителів із мирним життям, створивши тут пункт української незламності. Утім, українці небезпідставно очікують, що й першою після військових до звільнених міст так само повернеться Нова пошта.
Якщо після нашої перемоги постане багатотомна монографія про силу духу і подвиг українців, Новій пошті буде присвячено чимало героїчних сторінок у ній. Цей досвід уже досліджують — торік команда національного оператора консультувала дослідників Інституту Вільяма Девідсона (WDI) при Мічиганському університеті, авторів навчального кейсу для бізнес-шкіл. Про бізнес під обстрілами і плани під час війни, а також вихід на міжнародні ринки говоримо із Вячеславом Климовим, співвласником і співзасновником Нової пошти.
Вячеслав Климов, співвласник і співзасновник Нової пошти
Ольга Гембік: За три роки повномасштабного вторгнення Нова пошта стала одним із брендів національного опору. Чи складно було перелаштовувати бізнес на військові рейки?
Вячеслав Климов: Ми готувались до війни, до різних сценаріїв та мали готові плани евакуації зі сходу, план дій на випадок, якщо зникне мобільний зв’язок, інтернет та світло, а також розробляли альтернативні маршрути на випадок руйнування доріг.
Але ми не могли передбачити, що наступ буде не лише зі сходу України, а за всіма напрямками, що 27-28 лютого Ірпінь або Буча вже будуть окуповані і ворог стоятиме на підступах до Києва
Нові реалії змусили нас шукати альтернативні рішення. На початку війни ми змінювали логістичну модель декілька раз на тиждень та доволі швидко переорієнтувались з поштової компанії на вантажну: почали евакуйовувати бізнеси наших клієнтів і партнерів, перевозили їхнє обладнання та склади в безпечніші регіони країни.
Ми почали доставляти гуманітарну допомогу з усього світу, зокрема від ООН, а також запустили новий вид діяльності — 3PL, тобто надавали бізнесу послуги зберігання, пакування та доставки їхніх товарів. У березні 2022 року завдяки невпинній праці ми почали поступово відновлюватись, а вийти на колишні темпи доставки вдалось менше, ніж за пів року.
Як працюється під час війни? Як змінилися ключові процеси і як вдалося їх стабілізувати?
Це щоразу нові виклики. Тож ми продовжуємо шукати шляхи їх вирішення. До прикладу, через постійні атаки ворога на українську енергосистему ми зіштовхнулись з перебоями в електропостачанні і з тривалими відключеннями електроенергії. Щоб забезпечити безперебійну роботу відділень, обладнали їх генераторами та Starlinks, а у сортувальних хабах встановлюємо газопоршневі когенераційні установки та сонячні електростанції.
Також цього року ми створили власну паливно-енергетичну компанію Nova Energy, що вже закриває наші паливні потреби. Звісно, що нас також не оминув дефіцит персоналу, тому ми активно наймаємо студентів і відкриваємо вакансії для жінок та чоловіків без досвіду роботи. Крім того, ми запровадили програми адаптації для ветеранів.
Гуманітарні проєкти Нової пошти — чудова ілюстрація соціально відповідального бізнесу. Над чим працюєте зараз?
Нова пошта завжди була більше, ніж просто швидка доставка. Велика частка наших ресурсів націлена й на підтримку тих, хто цього потребує. Від початку повномасштабного вторгнення ми розширили наш проєкт «Гуманітарна Нова пошта» і перетворили його в окремий напрям. У рамках проєкту благодійні фонди та волонтерські організації можуть відправляти гуманітарні вантажі за рахунок Нової пошти, тобто безкоштовно.
З 2014 року ми доставили 131 тисячу тонн гуманітарної допомоги, понад 3,2 млн відправлень, а до нашої програми доєдналися 2200 благодійних фондів
Багато наших зусиль націлені на захист українців та підтримку захисників. Спільно з благодійним фондом «Повернись живим» ми запускаємо ініціативи на збір коштів для посилення українського ППО, щоб захистити небо. Торік разом з українцями ми зібрали 330 млн гривень для підсилення ППО України і забезпечили їх засобами зв’язку. Зараз збираємо на РЕР і РЕБ, щоб захистити нашу ППО від російських розвідувальних БпЛА. Долучитись може будь-хто за посиланням, а Нова пошта подвоїть кожний донат.
Крім того, ми регулярно допомагаємо 13-м військовим частинам, де служать від 2 до 8 тисяч захисників. Нова пошта одразу закриває їхні потреби і забезпечує усім: від турнікетів, рацій, автомобільних шин, генераторів — до бензопил, ножів і дронів. Ми розвиваємо власну мережу і сьогодні працюємо у понад 10 000 населених пунктах по всій Україні, включаючи прифронтові міста. Доставляємо туди, куди не доставляють інші поштові оператори.
Втрати Нової пошті під час повномасштабної війни обраховуються знищеними терміналами, технікою, окупованими відділеннями, руйнуванням логістики, і найболючіше — втратою колег під час обстрілів і на війні. Яких збитків ви зазнали? І як підтримуєте сім’ї співробітників?
Все можна придбати, відбудувати і відновити, крім життя. Звісно, що найважчим для нас є втрата колег. З початку повномасштабної війни загинуло 189 новопоштовців. З них — 20 цивільних, а 169 загиблих — це військові, які захищали країну.
У жовтні 2023 року росіяни вдарили по Новій пошті. Під час удару загинули 6 людей
Нова пошта завжди підтримує родини загиблих співробітників. Ми надаємо матеріальну допомогу сім’ям та фінансово підтримуємо їхніх дітей. Щомісяця вони отримують 10 000 гривень до досягнення ними повноліття, а також ми надаємо гранти на навчання в будь-якому ВНЗ світу розміром у $12 500. Троє дітей наших загиблих співробітників уже навчаються в університетах за кошти, надані компанією.
Крім того, ми маємо команду зі ста психологів, що надають психологічну допомогу. У штаті є дитячі та сімейні психологи, а також ті, що спеціалізуються з роботою над ПТСР та іншими видами травм, спричинених війною
Нині 3 788 працівників групи компаній NOVA — мобілізовані. Кожного ми забезпечуємо амуніцією та всіма необхідними речами, а також щомісяця виплачуємо 10 тисяч гривень. Що стосується логістичної інфраструктури, орієнтовні збитки Нової пошти через війну у 2022-2024 роках склали 3 млрд грн. Зазнали суттєвих пошкоджень або були знищені через ракетні обстріли та обстріли безпілотниками 317 відділень, 70 сортувальних терміналів та депо (у Дніпрі, Миколаєві, Харкові, Чернігові, Херсоні, Одесі, Покровську та інших містах). У Дніпрі та Полтаві приміщення та обладнання терміналів не підлягають відновленню — ми знайшли нові.
На окупованих територіях досі залишаються понад 1100 відділень, їхня доля невідома. Через війну було знищено 130 тисяч посилок. Загальна сума виплачених претензій клієнтам через знищені посилки склала понад 105 млн грн. Утім, попри втрати, Нова пошта не зупинилась ні на день під час війни. Ми перебудували свою логістичну модель таким чином, щоб посилки доставлялись безперебійно за будь-яких умов. Ми відновили роботу на звільнених територіях, заходячи туди першими після ЗСУ, і продовжуємо працювати по всій Україні, навіть біля лінії фронту.
Машина Нової пошти після російського обстрілу
Попри все, минулий рік позначився хорошими показниками. Міжнародні доставлення зросли на 86% (до 19 мільйонів), а Нова пошта доставила рекордні 480 мільйонів посилок, перевищивши показник 2023 року. Чи повернулася компанія до довоєнних показників?
Попри всі виклики воєнного часу, ми не лише повернулись до довоєнних показників, а й перевершили їх. Нам довелося повністю перебудувати логістику та графік роботи. І це було найважчим завданням. Потім ми почали працювати там, де це можливо, щоб доставляти найнеобхідніше — медикаменти, продукти, документи, речі, надавати фінансові послуги і здійснювати транспортування гуманітарної допомоги.
Під час перших тижнів війни терміни доставки збільшилися: у березні посилки могли їхати три-чотири дні. Основною складністю були переповнені дороги через блокпости у кожному населеному пункті, перевірки документів у водіїв та на вантажі, розбиті мости та понівечена інфраструктура.
Через комендантську годину автомобілі не могли заїжджати до міст уночі, водіям доводилося чекати на трасі до ранку, це обмежувало цілодобову доставку
Однак до довоєнних показників швидкості ми повернулися менш як за пів року. Ми почали доставляти навіть швидше — середній час доставки скоротився з 26 до 24 годин. Велику роль у нашому пришвидшенні відіграють постійні інвестиції в інновації та розвиток логістичної мережі. Саме тому ми постійно автоматизовуємо термінали та відкриваємо нові сортувальні хаби, впроваджуємо новітні lean-рішення, роботизацію.
Важко було відновлювати мережу та забезпечувати безпеку співробітникам. Але ми щодня відкривали по 70-80 відділень по країні. Так за два місяці відновили 17 500 точок сервісу, у яких можна було отримати та відправити посилки та вантажі. Сьогодні мережа Нової пошти в Україні більша, ніж була у 2022 році, і навіть більша, ніж у 2014-му. Торік ми відкрили в Україні 1 747 нових відділень та встановили 8 410 поштоматів — навіть на прифронтових територіях. Наразі мережа складається з 13 173 відділень та 24 535 поштоматів — разом 37 708 точок сервісів.
Нова пошта доставляє посилки у найнебезпечніші регіони України
Довоєнні рекорди по кількості доставлених посилок також були перевершені командою вже під час війни. У 2021 році ми доставили 372 мільйона відправлень, тоді як торік їхня кількість склала 480 мільйонів, що на 29% більше за довоєнні показники. Цікаво, що навіть річні рекорди були оновлені. Так, у 2021 році ми встановили рекорд, доставивши 1,8 мільйона посилок за добу. А вже у 2024 році нам вдалося опрацювати 2,24 мільйона відправлень за день. Усе це стало можливим завдяки співробітникам Нової пошти і довірі клієнтів.
Чи погоджуєтеся із тим, що вихід Нової пошти на ринки Європи — це не лише нові горизонти і масштабування бізнесу, але також об’єднавчий фактор для українців за кордоном, які дуже часто вже встигли розчаруватися закордонними сервісами?
Нова пошта об’єднує українців. Першочерговою метою нашого виходу на ринок Європи, зокрема і Польщі, було бажання допомогти українцям, які вимушено покинули Україну, не втратити контакт з рідними на батьківщині. Ми так і казали: «Розділені кордонами, об’єднані Новою поштою».
Утім, ми не ділимо клієнтів на українців і не українців. Наш клієнт — будь-хто, хто цінує якісний сервіс та швидку доставку
З часом у нас додались послуги, корисні й цікаві і локальним мешканцям, як-от швидка доставка по країні, доставка між країнами Європи, продаж пакування і інші. Крім того, українці радили нас знайомим — полякам, німцям, іспанцям — і вони ставали нашими клієнтами.
Ми пішли за нашими клієнтами, вийшли на ринок ЄС і активно розвиваємось за межами України. Нова пошта працює у 16-ти європейських країнах, ми відкрили 126 відділень та маємо понад 87 000 точок сервісу
Які маєте подальші плани на розширення мережі NOVA POST за кордоном?
Коли ми виходимо на ринок нової країни, завжди робимо це у партнерстві з локальним оператором. Це взаємовигідна співпраця, адже ми збільшуємо їхні обсяги, а вони — наше покриття. Тобто, конкурентів у нас немає, а от партнерів вже понад десять компаній по всій Європі. Це всесвітньовідомі гіганти DPD, DHL, GLS, Emons, a також локальні гравці Chronopost, SPS, Venipak, InPost тощо.
Серед наших конкурентних переваг — надійність, технологічність, клієнтоорієнтованість. Усі наші послуги ми зробили доступними онлайн — їх можна замовити на сайті, у мультимовному мобільному застосунку, бізнес-кабінеті тощо. Щоб клієнт завжди знав, де знаходиться його відправлення, ми впровадили трекінг — він допомагає відстежувати всі етапи руху посилки чи вантажу в режимі реального часу.
З приводу розвитку мережі в Європі, ми дотримуємося стратегії поглиблення і закріплення в тих країнах, де ми вже представлені. Цього року плануємо відкривати нові точки сервісу та розвивати власну адресну доставку.
Яким був шлях становлення бізнесу в Польщі?
Ми, напевно, були першою великою українською компанією, яка вийшла на польський ринок від початку повномасштабної війни. Спершу, у квітні 2022 року, ми запустили послугу «Речі з дому за кордон». Вона передбачала доставку особистих речей українцям, які тимчасово залишили територію України через війну з великими знижками до 80%.
У травні 2022 року ми остаточно ухвалили рішення про вихід на європейський ринок, а вже на початку жовтня відкрили перше відділення у Варшаві. Не можу сказати, що це було швидко і легко, проте саме Польща була найбільш лояльною на початку війни — запровадила спрощені процедури проходження митниці для C2C-вантажів, тому ми і зараз можемо швидко перевозити десятки тисяч посилок на день. До речі, не кожна митниця має достатньо ресурсів, щоб працювати із розмитненням тисяч посилок для фізосіб.
Нова пошта активно розвиває бізнес у Польщі
З якими викликами довелося стикнутися?
Виклик був один — швидко вийти на ринок нової країни. Далі — це просто нові правила гри, які ми приймаємо. Ми самостійно відкривали Spółka z o.o, банківські рахунки та шукали працівників у Польщі. Перше відділення Нової пошти у Варшаві з’явилося уже 3 жовтня 2022 року. За перші три місяці роботи, тобто з жовтня по грудень 2022 року, ми відкрили у Польщі рекордну для себе кількість відділень — 17. За перший рік роботи в Польщі ми доставили понад 1,3 млн міжнародних відправлень.
А сьогодні Нова пошта має вже 50 відділень у Польщі, що робить її найбільшою мережею серед усіх країн, де ми працюємо за межами України
Ми не лише надаємо якісний сервіс, а й створюємо нові робочі місця, сплачуємо податки і робимо свій внесок у розвиток економіки Польщі. За 2024 рік компанія сплатила більш як 14 млн злотих податків до бюджетів всіх рівнів. Серед польських споживачів ми уже маємо постійний клієнтів — це приватні особи і бізнес. Наприклад, це польські підприємці, які здебільшого доставляють в Україну. Якщо відправити посилку Новою поштою з Варшави до 12.00 години дня, то вже наступного дня увечері вона може бути у Львові. Хто, як не Нова пошта стане надійним партнером для них?
Серед місцевих клієнтів популярністю користується швидка доставка з Польщі до Німеччини. Новою поштою часто відправляють валізи в Іспанію, Італію і Францію, аби не переплачувати за багаж в літаку. Тобто, ти летиш відпочивати і не турбуєшся про валізу. Її тобі до дверей доставить кур’єр Нової пошти — тоді, коли тобі буде зручно.
Як зросте мережа відділень у Польщі найближчими роками?
Плани подальшого розвитку Нової пошти у Польщі амбітні. У 2025 році плануємо відкрити ще 20+ відділень, передовсім у Тихах, Ельблонгу, Плоцьку і Кошаліні, а також два сортувальні центри — у Познані й Кракові. Компанія також матиме сучасний центр фулфілмент-сервісу у Варшаві. Все для того, щоб зробити доставку ще швидшою і зручнішою.
Усі ми знаємо меми про те, що першою у Крим чи на Курщину зайде Нова пошта або що доставить зброю на позицію. Наскільки для вас, як для бізнесу, важливо, що над промоцією компанії «працюють» самі користувачі?
Це унікальний кейс, коли люди самотужки створюють позитивний інформаційний фон навколо бренду. Проте, РФ активно використовує ці меми в інформаційній війні, пропаганді і виправданні своїх ударів по нашій інфраструктурі.
Жарти про Нову пошту під час війни стали частиною народної творчості, і ми це цінуємо. Більш того, деякі навіть підтримуємо, як-от з поверненням в Крим і відкриттям відділення в Ластівчиному Гнізді. Це було смішно
Ми приймаємо їх як свідчення довіри до компанії і те, що споживачі асоціюють нас зі швидкістю, надійністю та стійкістю.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.avif)
.jpg)
