Ексклюзив
20
хв

Андреас Білоус: «Ми бачимо зараз дві тенденції: тяжіння до аскези в одязі й пошук яскравості, яка контрастує з жахом реальності» 

Їхній одяг можна побачити не тільки на президенті Володимирі Зеленському, акторах з «Емілі в Парижі» і фільму про людину-павука. У 2024 році на Українському тижні моди дизайнери бренду Andreas Moskin вперше в історії моди вивели на подіум моделей на протезах. А вже цьогоріч, 16 лютого, в межах Ukrainian Fashion Week 2025/26 модельєри знову покажуть колекцію, адаптовану для людей зі штучними руками й ногами

Ярина Матвіїв

Дизайнер Андреас Білоус і військовий Дмитро Терещенко на подіумі перед модним показом, 2024. Фото: Andreas Moskin

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Мода руйнує бар’єри у ставленні до людей з інвалідністю

— Ми вирішили поглибити співпрацю з героями російсько-української війни і адаптували нову колекцію до потреб чоловіків, які носять протези. Наприклад, рукави піджака знімаються за допомогою непомітної застібки, а на внутрішніх бокових швах штанів теж є застібки, які допомагають ветерану швидко одягати чи знімати протез, — пояснює Андреас Білоус Sestry.

— Під час створення цієї колекції ми знов черпали натхнення в українській культурі, зокрема, спиралися на здобутки культурної еліти 20-30-х років XX століття («Розстріляне відродження»). Традиційно ми робимо класичний костюм головним предметом свого дослідження, демонструючи нешаблонний підхід до цього предмету чоловічого гардеробу. 

Наприклад, асиметричне розташування швів на передній частині піджака може наштовхнути на думку про понівеченість. Чорні і червоні образи відсилають до часів цензури і воєн, а світлі викликають асоціацію з незалежністю і свободою.

Показ на Українському тижні моди 2025-26

— Вже понад рік ви співпрацюєте з ветеранами, які мають протези ніг і рук. Розкажіть про цей досвід. Як ви шукали моделей, що винесли із цієї співпраці?

— Для нас це дуже емоційний досвід. Ми хотіли показати, що сила, мужність і краса існують навіть у найскладніших обставинах.

Ветеранів-моделей ми шукали через громадські організації, зокрема, Revived Soldiers («Відроджені солдати»). Також з пошуками дуже допомогла українська телеведуча Соломія Вітвіцька, з якою ми маємо давню дружбу і яка допомагає військовим ще з 2014 року.

Кожен з воїнів, які стали нашими моделями на подіумі, має свою історію, і для нас було важливо розкрити її через образ. Так, наприклад, Дмитро Терещенко записався у тероборону на другий день війни, будучи 18-річним студентом. Отримав поранення, і через тривалу евакуацію лікарі не змогли врятувати ногу. Дмитро багато років професійно займався боксом і відповідає своєму позивному — Чемпіон. Після ампутації він не зупинився і продовжує займатися спортом. У США на великих змаганнях Air Force Дмитро виборов 7 золотих медалей. У грудні 2024 року став Чемпіоном Світу на міжнародному Оушен Мен в ОАЕ.

Артем Мороз вже за кілька місяців після протезування біг Бостонський марафон, не полишив службу. Олександр Кунгуров після того, як став на протез, додав до своїх захоплень латиноамериканські танці. Максим Єрмохін обрав допомагати іншим ветеранам і зараз працює в громадській організації «Простір можливостей». Микола Левкун був запрошений актором в «Театр Ветеранів», де зараз грає у виставі «Військова Мама».

Ми не просто створювали одяг, а працювали разом з воїнами над тим, як вони почуватимуться.

І ми побачили, як ці люди змінюються на подіумі, як проходять шлях від невпевненості до гордості за себе

Це доводить, що такого роду проєкти мають бути регулярними. Вони дають можливість воїнам розкритися в нових ролях, а також допомагають змінювати сприйняття суспільства.

— Минулоріч ваш показ почався з того, що багатьох лякає: один з моделей на очах у всіх зняв і одягнув протез. Чи дійсно мода здатна змінити ставлення суспільства до таких речей?

— Абсолютно. Мода — це потужний інструмент впливу. Такий жест допомагає зруйнувати бар’єри у ставленні до людей з інвалідністю. Він говорить: «Вони — такі ж сильні й красиві, як і інші».

Ветерани — герої, і ми хочемо, щоб вони відчували себе такими не лише на полі бою, а й у мирному житті. Для багатьох це сигнал: у сьогоднішньому світі навіть після втрати можна продовжувати жити, бути впевненим у собі й красивим.

Робінгуди української моди Андрій Моськін і Андреас Білоус

Війна породжує запит на аскетичний стиль

— Як взагалі війна впливає на дизайн одягу? 

— З одного боку, акцент змістився на функціональність і практичність.

Люди шукають одяг зручний, багатофункціональний і такий, що легко адаптується до різних умов — наприклад, до швидких переїздів чи тривалого носіння. Це вплинуло на крій: ми додаємо більше кишень, обираємо міцніші тканини, використовуємо елементи військового одягу, але подаємо їх у сучасній інтерпретації. 

З іншого боку, війна також викликає потребу у символізмі. У наших колекціях з’являється більше деталей, які нагадують про ідентичність. Наприклад, національні елементи, витримані в мінімалістичному стилі.

— Чи помічаєте ви, що люди стали тягнутися до більш аскетичного крою чи навпаки шукати краси й яскравості, які контрастують із жахливою реальністю?

— Ми бачимо обидва тренди, і вони дуже цікаві. Чимало людей дійсно тяжіють до максимально простих, лаконічних форм. Це не лише питання зручності, але й віддзеркалення настрою суспільства. Аскетизм стає способом фокусуватися на сутності.

Паралельний тренд — контраст з реальністю. Люди шукають яскравості й краси, щоб компенсувати темні сторони дійсності. Їх надихають сміливі кольори, декоративні елементи й нестандартні силуети. Такий одяг — це водночас спосіб втечі від реальності й вираження надії на краще майбутнє. 

— Чоловічий костюм у вас коштує 10-20 тисяч гривень. Тому що якість і сервіс. Наприклад, ви даєте довічну гарантію — до речі, що це означає?

— Що ми не просто продаємо костюм, а пропонуємо сервіс, який супроводжує клієнта протягом усього часу використання речі. Це і ремонт, якщо щось сталося з тканиною чи фурнітурою, і адаптація одягу у випадку зміни фігури. 

— Які виклики зараз стоять перед українськими дизайнерами?

— Насамперед — адаптація до умов війни. Це складності з постачанням матеріалів, роботою виробництва та співпраці з підрядниками, адже багато спеціалістів пішли на фронт. З початком повномасштабного вторгнення ми закрили бутік у Харкові. Також актуальним постало питання пошуку клієнтів на міжнародному ринку.

Другий виклик — збереження унікального голосу. Українські дизайнери зараз мають величезний шанс представити нашу культуру світу, але конкуренція велика, і потрібно пропонувати щось дійсно особливе.

— Що пропонуєте ви? Ковід, тепер війна… За рахунок чого в таких умовах вдається розвивати бізнес?

— За рахунок гнучкості. Під час пандемії ми зробили ставку на комфортний одяг, адже змінився стиль життя людей. 

У 2018 відкрили свій перший шоурум у Львові, а через два роки запустили своє перше виробництво. І все це у розпал ковіду, коли масові заходи були обмежені через коронавірус. Ми відкрили бутіки у Києві, Харкові, Одесі, Львові, а ще запустили кежуал лінійку.

В умовах війни ми зосередилися на одязі, який несе сенс і надію: йдеться про патріотичні елементи, практичність і якість, що надихає навіть у складні часи

— Під час війни ви презентували свій одяг на модних тижнях Лондона, Барселони й Мілана. Як Європа сприйняла українців?

— З великим інтересом. Для них Україна — це країна сміливих і талановитих людей, і наші колекції тільки підтвердили цей образ.

Ми не просто представили одяг, а підкреслили нашу глибоку історію, культуру. З українськими мотивами, але в їхній ненав’язливій, мінімалістичній інтерпретації. Разом з тим це сучасний чоловічий одяг, який балансує між практичністю та елегантністю. 

Це викликало резонанс. За два роки наші колекції були вже двічі представлені на London Fashion Week, ми брали участь у Barcelona Bridal Fashion Week, а також Milan Bridal White Fashion Show. До речі, на усіх цих подіях ми — перший і поки єдиний український бренд саме чоловічого вбрання. Багато хто говорить, що наш одяг «про емоцію і характер», і це те, що вирізняє нас серед інших брендів.

У майбутньому ми плануємо представити капсульні колекції, які спеціально адаптовані для конкретних ринків, з урахуванням їхніх культурних особливостей і стилю життя.

— Кажуть, серед ваших клієнтів є світові зірки. Можете назвати якісь імена?

— Наприклад, голлівудський актор Том Холланд, відомий виконанням ролі спайдермена. Його стиліст зробила запит на два класичні образи і передала від нього крутий відгук, особливо йому припала до душі сорочка. Селебріті такого рівня зазвичай не розкривають своїх планів, тому ми самі очікуємо, де і коли Том з’явиться у наших костюмах. 

Також співпрацюємо із Самюелем Арнольдом, зіркою серіалу «Емілі в Парижі». Минулого року він уже з’явився в нашому образі на відкритті Формули-1 у Франції. А ще знявся у нашому вбранні для одного з французьких видань.

Серед інших селебріті можна виділити Деніела Френсіса, зірку третього сезону «Бріджертонів». У нього було два виходи в образах від Andreas Moskin — на прем’єру серіалу, а також на вечірку Vogue. А також Овейна Артура — героя серіалу «Володар Перснів».

Голлівудські актори Овейн Артур і Деніел Френсіс у вбранні Andreas Moskin

— Іноземний споживач відрізняється від українського?

— Іноземний споживач часто більш консервативний у виборі одягу, але водночасьготовий інвестувати в якість і унікальність. Український споживач емоційний. Він шукає новизну, експериментує зі стилями і більш відкритий до креативних рішень.

— У вас є магазини за кордоном?

— Зараз співпрацюємо з кількома концепт-сторами в Європі, зокрема у Франції, Німеччині, Литві, Румунії і навіть у Бразилії. Також запускаємо власний корнер в міжнародному торговельному центрі, що стане ще одним важливим кроком для нашого бренду.

— Чи плануєте виходити на польський ринок?

— Так, Польща — країна, де українські культура і продукція вже добре сприймаються, а чоловіча мода з акцентом на стиль і якість має великий попит. Ми вже декілька років активно співпрацюємо із салоном урочистого вбрання Alette Ewelina Dec у Жешуві. А на початку повномасштабної війни нас дуже підтримали наші партнери із салону урочистого вбрання Najna, що у Лодзі. 

У травні ми візьмемо участь у BRIDAL FASHION WARSZAWA 2025. Наше завдання — не просто продавати, а розповідати історію через одяг, і Польща є важливим майданчиком для цього.

Підтримка — це не лише про фінанси

— Ви шиєте одяг для небідних чоловіків і водночас багато років працювали волонтером, допомагаючи бездомним у Львові. Розкажіть про цей досвід.

— Допомога бездомним дозволила мені побачити світ з іншої перспективи й зрозуміти, що підтримка — це не лише про фінанси. Ми допомагали їжею, одягом, але найважливішим було спілкування. Люди, які опинилися на вулиці, часто відчувають себе невидимими. Вислухати їх, поставитися з повагою — і це змінює їхні життя.

Цей досвід навчив мене поєднувати світи: працювати у сфері високої моди й залишатися близьким до соціальних проблем

Це дозволяє створювати одяг, який має не лише естетичну, а й етичну цінність.

— Які соціальні ініціативи підтримуєте зараз?

— Починаючи з 2022 року, Andreas Moskin підтримує також благодійну організацію «Sant’Egidio» — ми передаємо одяг нашого бренду на потреби вимушено переселених співгромадян.

У 2023 році ми допомогли підібрати костюм режисеру фільму «Будинок зі скалок» на церемонію «Оскар», і нас зацікавив його фільм про дитячий будинок у Лисичанську. Зрештою захотілося долучитися до допомоги дітям, ми вирішили співпрацювати з фондом «Голоси дітей» і запустити благодійний проєкт, метою якого є привернути увагу до тих, хто зустрів цю війну найбільш незахищеними.

Ми створили благодійні хустинки, на яких надруковані авторські малюнки, створені дітьми фонду. На 50% з продажу хусток ми закупили речі для дітей. 

Хустки з дитячими малюнками

А восени того ж року стали також віддавати 7 відсотків з кожної проданої речі на розмінування країни. Вдалося зібрати вже близько 200 тисяч гривень.

У липні 2024 ми запустили благодійну колекцію класичних костюмів під назвою «Моноліт». Кожен костюм колекції символізує окремий регіон України. Разом з тим колекція має цілком конкретну мету — зібрати мільйон гривень з продажу на відбудову шкіл і облаштування укриттів через UNITED24.

До цієї колекції ми додали особливий аксесуар. Це брошка у формі українського тризуба. Виготовлена з ворожих гільз, що є для нас символічним. 

В основі брошки — мініатюрна копія президентської булави. Ажурне обрамлення натхненне елементами з президентського стяга — це рослинний орнамент, який нагадує листя й плоди калини. Над дизайном і моделлю брошки майстри працювали близько двох місяців. На виробництво одного аксесуару потрібно щонайменше дві ворожі гільзи. Ми не використовуаємо додаткового металу у сплаві, виключно розплавлену латунь гільз.

Ми в прямому й переносному сенсах переплавляємо артефакти війни на символи нашої перемоги

Це історія про нашу вроджену потребу миру, свободи, незалежності й злагоди.

Колекція «Моноліт» і брошка із гільз

Фотографії Andreas Moskin

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка, редакторка, телеведуча, авторка аналітичних програм. Сформувалася як медійниця в Україні. З 2021 року після одруження живе у Польщі в Підкарпатському воєводстві. Мешкала та працювала у Львові в газеті «Поступ», на телеканалах Львівського державного мовника, НТА, 5 канал та Еспресо. Була авторкою аналітичних матеріалів та програм журналістських розслідувань. Телеведуча аналітичної програми Інформаційний вечір-Львів на 5 каналі. З відзнакою закінчила магістратуру журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, навчалася у Римі в Італії, у мовній школі Інституту Данте. Після переїзду до Польщі продовжує займатися журналістикою. Життєве кредо: Будь корисною для України там, де знаходишся. Роби добре те, що вмієш! Люби життя та людей.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
олена хохлаткіна актриса народна конотопська відьма

Війна наздоганяла її двічі. Вирвала з корінням з Донецька в 2014, змусила нестись перекотиполем до Києва. Потім зрівняла із землею рідну Білозерку на Херсонщині, а коли постукала у київські двері, була вже послана якнайдалі. 

Херсон — це її біль, Донецьк — теж, а Київ — просто місце, де вона зараз працює. Грає головні ролі у театрі і кіно. 

Актриса Олена Хохлаткіна, заслужена і народна, піклується у київській зйомній квартирі про квіти — це про коріння без метафор. А тут зненацька радість — 18 березня її донька, актриса Оксана Жданова, народила їй онуку. І це теж історія про коріння, яке вростає в землю навіть під час війни.

«Не можу зрозуміти, чому на інтервʼю журналісти кажуть: Олено Анатоліївно, ми вас боїмося», — чи питає, чи застерігає Хохлаткіна, відома виконанням ролі Конотопської відьми з нашумілої в Україні та за її межами однойменної вистави. 

Пані Олена ніжна й усміхнена, але раптом під час розмови як блисне оком. Відчувається її сила. Ми розмовляємо, потім обіймаємось. Дуже хочеться водночас підтримати й доторкнутися до цієї сили… 

Фото: Kateryna Kozinska

«Зараз із живого в домі лише я і квіти»

Оксана Гончарук: Пані Олено, війна для вас почалася одинадцять років тому. Як ви взагалі себе в цьому всьому відчуваєте? Що вам дає силу говорити, приймати рішення, грати, дихати?

Олена Хохлаткіна: Часто чую від людей зараз, що вони не хочуть для себе ні сніданки готувати, ні роботу робити, та й взагалі виходити кудись. Зі мною не так, тому що я маю велику мотивацію — подивитись, чим все закінчиться. А ще — бути зі своїми дітьми якнайдовше, бачити, як вони йдуть по життю, йти разом з ними. 

Це моя сила, мій кайф по життю, це те, що тримає і не дає скотитися в прірву жалю до себе. Бо інколи хочеться пожаліти себе, — в житті я зазнала стільки змін, що на десять чужих життів вистачить. Ніколи не думала, що побачу війну на власні очі.

Для мене 2014 рік став дуже великим стресом. Я зі своєю війною приїхала з Донецька в Київ і через місяць зрозуміла, що війни для людей в Києві не існує. Воно в певному сенсі так і зараз. І я по свободі про це думаю. І навіть квіти, які живуть разом зі мною під одним дахом, цю важкість думок відчувають.

— Ви розмовляєте зі своїми квітами?

— Розмовляю. У мене небагато квітів, тому що я винаймаю квартиру і не можу в ній «пускати коріння». Є квітка, яку мені подарували друзі ще в 2014, бо я люблю, щоб було щось живе і зелене у квартирі. В мене ще був собака, який зі мною приїхав з Донецька, але він нещодавно помер — йому було 16 років. Тож зараз із живого в домі лише я та квіти.

Діти кажуть, що тепер треба мамі подарувати на день народження собачку, щоб їй не було сумно. А я їм пригрозила, щоб цього не робили. Тому що це велика відповідальність. Недарма ж «Маленький принц» Екзюпері — моя улюблена книга. Я її розгортаю й одразу плачу — що зараз, що колись, коли читала її на ніч дітям. Я завжди була дуже відповідальною. Так вже мене виховали.

Акторська родина: народна артистка Олена Хохлаткіна, заслужений артист Віктор Жданов і їхня донька актриса Оксана Жданова. Фото: Arthouse Traffic

— Вам одній в хаті не сумно?

— Мені ніколи не буває сумно. Іноді буває нудно, коли немає роботи, але сумно — ніколи. Нещодавно подумала: «Хвала богам інтернета, що ми не почуваємось самотніми в той час, коли нас залишають діти й друзі». У мене є дві подруги, але вони дуже далеко від мене, тож ми не можемо зустрітися з ними на каву, просто попліткувати. Вони обидві з Херсону і зараз за кордоном. А інших я не придбала.

— Життя у вас таке мандрівне й циклічне: майже десять років — херсонський театр, далі 14 років — театр у Донецьку, і ось вже 11 років — театр у Києві. Попри підгрунтя вам подобається цей рух?

— Мені завжди важко переїжджати, бо я домашня людина. Взагалі не розумію, чого це мене мотало по всім усюдам.

Я люблю свій дім, вважаю, що він повинен бути, як заведено в українців, — садок вишневий коло хати, хрущі… і нікому не заходити! Якщо мені треба — я вийду і впущу. Всі українці такі: «Моя територія — моя держава». І ми б весь час будували цю свою державу, якби не зовнішній вплив

Але доводити свою спроможність на новому місці мені ніколи не було складно. Я гарна артистка, знаю собі ціну, можу зіграти будь-що. Мені в цьому плані легко. Нелегко тим, хто навколо мене. Бо починається бродіння, мовляв, «приїхала з провінційного театру». Я нормально до цього ставлюсь, бо, можливо, теж би так думала, якби хтось прийшов з вулиці, а я тут така вся місцева артистка, яка народилась у стінах цього театру. Я вільна від театральних упереджень і вдячна всім театрам, що були в моєму житті. 

«Конотопська відьма» на гастролях у Варшаві. Фото: Театр імені Івана Франка

«Для рідних у Херсоні постійна небезпека перетворилась на буденність. І це страшно»

— Знаю, що в Херсоні у вас багато родичів. Як їм там живеться?

— Там зараз мої двоюрідні, троюрідні племінники і три брати. Вони там всі залишилися і якось виживають. Це страшно, бо для них ця постійна небезпека перетворилась на буденність. Вони майже виснажені. Але працюють, планують посадити зараз той город, годувати курей. Це таке життя… без мрій, без надій.

Коли підірвали Каховську ГЕС, мій брат прислав відео з хати, де вода була під саму стелю, і сказав: «Знаєш, чого мені найбільше шкода в цій ситуації? Мої помідори. Бо кущі ж уже виросли, я їх підживлював і поливав, і так плекав надію, що ми ті помідори зберемо й з’їмо, закатки якісь зробимо. А вони всі загинули». Хоча крім помідорів там загинула хата — вона обвалилась, і все піднімалося з нуля.

— А що зараз відбувається у вашій рідній Білозерці, де ви виросли?

— Там зараз майже все зрівняно із землею, особливо те, що біля води. Я кажу про воду тому, що лінія фронту нас з орками розділяє по Дніпру і плавням. І в цьому прекрасному місці зараз немає жодної цілої хати. В хату моєї шкільної подруги вже прилітало чотири рази, вікон немає, вони забиті дошками. Це зранена хата — вся, як решето. Але вони залишаються там. Подруга каже, що не може виїхати, бо в Білозерці залишилось багато старих людей, за якими немає кому доглянути. 

А нещодавно ця подруга зателефонувала й каже: «Лена, що відбувається у вас в Києві, чому у вас на телебаченні розважальні шоу, якийсь «Єдиний марафон», чому вони там радіють, коли такі трагедії в Херсоні та Білозерці?». І я розумію, що майже те саме пережила в 2014 році. 

Не засуджую людей, які знімаються в тих шоу, бо ми зараз всі живемо в моменті творення і мистецтва. Ось я зараз вийду на сцену й буду грати клоуна, співати й танцювати, а потім змию грим і піду додому, де мене чекають нові збори на ЗСУ, трагедії знайомих мені людей, які сидять в підвалі й бояться вийти, бо сирен там немає, а час між вильотом снаряду й прильотом — секунд 10-15.

Фото: приватний архів

Я відчуваю сором за це, хоча не повинна його відчувати. Але ми не вибирали таке життя. І в Києві в 2014 році я опинилась, бо тут в театральному навчалась моя донька.

— Був варіант залишитись у Донецьку… 

— Знаєте, бувають моменти, які нібито нічого не значать, але ти їх запам'ятовуєш на все життя. І ось такий момент-спалах був тоді в Донецьку, коли я пішла в магазин за хлібом, а мені там кажуть продавчині: «Мы собираем на наших мальчиков». Тобто вони збирали гроші на тих, що приїхали Донбас окуповувати! Я вивезла свою дитину, повернулася, щоб завершити справи і за день до входу Гіркіна в місто остаточно виїхала. Відтоді слово «мальчіки» в мені викликає огиду й страх. Хоча було чимало моментів страшніших — і автомат на мене наставляли, і гвинтівки, і чеченці на блокпостах могли вирішити мою долю. 

— Як ви взагалі почуваєтесь у Києві?

— Я дуже любила Київ, коли була молодою і приїжджала сюди погуляти до друзів. Мені подобався настрій цього міста, як зараз модно казати, «вайб». Мій Київ сьогодні — це шлях від роботи додому. Я зараз живу на лівому березі, на Троєщині, і ці місця мені подобаються, тому що нагадують ті, де я колись жила. Десь я можу пізнати Донецьк, десь можу знайти багато Херсону. Ці панельки, багато зелені, річка близько. Тут мені добре.

— Ви орендуєте квартиру. Чи вистачає вам на це театральної зарплатні? Як взагалі викручуєтесь?

— Виключно іншими роботами. Наприклад, кіно. Якщо зйомки є, можна собі дозволити не тільки хліб з маслом, а ще, наприклад, дорогої ковбаси. Хоча я не їм ковбасу. 

Пам'ятаю, як у 2014 році у мене брали багато інтерв'ю і всі питали одне й те саме: «От ви з Донецька переїхали — а які там люди?» Нормальні там були люди. У нас проукраїнський мітинг був такого масштабу, що нікому й не снилося. Але потім понавезли тих люмпенів від сусідів, і вода в регіоні стала мутна.

— Не знаю, як можна відповідати на питання «Як вам було кидати своє життя в Донецьку?». Це наче спитати «Як воно — вмирати?».

— Мене тоді дуже роздратував момент, коли сказали, що мені пощастило отримати в Києві роботу, що мене взяли в такий театр. По-перше, я довго домагалася, щоб тут працювати. Ніхто мене просто так не брав. А по-друге, мене оте «пощастило» так сильно торкнуло, що я у відповідь запропонувала: «А давайте поміняємось, раз вже мені так пощастило. Я готова мінятися, бо не хотіла всього цього». У мене була успішна кар'єра в театрі в Донецьку, квартира своя величезна, дача улюблена… Було життя, були друзі. І я не знаю в чому щастя того, що я вимушена була буквально тікати в Київ. Пощастило в тому, що я жива. Ось і все.

Фото: Anastasia Vodchenko

— Ваша мама, яка мешкає під Херсоном, 24 лютого 2022 року, на щастя, була з вами в Києві. Як вона зараз?

— Так, мама була тут, бо ми завжди на зиму забирали її, а весною вона їхала додому. Але вже не поїде. У мами стався інсульт. Я нікому про це ще не розповідала, і роблю це, щоб ви знали, що таке акторська професія. Уявіть, я сиджу в костюмі й гримі, до вистави 15 хвилин, тут дзвонить телефон і мама кричить у слухавку, що стався вибух. Виявилось, у моїй квартирі вибухнув газовий балончик і її обпік. Дякувати сусідові, молодий хлопець швидко відреагував, все загасив і викликав швидку. Але мама отримала сильний стрес. А після цього в неї стався інсульт — один, далі другий. Зараз мама прикута до ліжка.

Тож оця вистава «Співай, Лоло, співай» для мене тепер дуже тригерна. Бо кожного разу, як я одягаю для ролі в ній костюм клоуна, я чую цей мамин крик. Тоді вся родина з'їхалася на біду дуже швидко, а я продовжувала грати. Ось така це професія, в ній дуже багато прекрасного в моменті творення і водночас немало страшного. 

«Мені подобається бути відьмою»

— Але ж ви своїм талантом тримаєте так званий «культурний фронт».

— Згодна. І ми немало робимо для війська, бо багато грошей збираємо — кожен з нас веде якісь збори. Ми робимо все, що можливо, для того, щоб максимальна кількість хлопців повернулась додому живими. Бо моя перемога — це коли хлопці повернуться додому. Саме це я буду святкувати.

Життя допомагає знайти сенс в моїй роботі. Нещодавно на найпопулярнішій нашій виставі «Конотопська відьма» був присутній важливий глядач — військовий без ніг на кріслі колісному. Він сидів такий красивий і молодий, такий гордий, дивився виставу разом з дівчиною своєю. А після вистави актори залишились, щоб привітатися з ним. І він так просто сказав, що дякує нам і розуміє тепер, що не дарма захищав і життям ризикував. Боже, мене порвало на шматки. Та мене весь час рве на шматки від цих хлопців, тому що я з тих дурних людей, які в метро, коли бачать чоловіків у формі й з наплічниками, підходять і дякують. Хочу, щоб усі так робили… 

«Конотопська відьма». Фото: Театр імені Івана Франка

— Ви вже обʼїздили пів Європи з виставою «Конотопська відьма». Завдяки цій постановці Івана Уривського ви відкриваєте український театр світу і збираєте на ЗСУ. Як вас Європа приймає?

— Я була на гастролях у Варшаві, Кракові. У залі — майже всі українці. Які на виставах плачуть і радіють від того, що чують рідну мову і бачать це дійство прекрасне.

Для мене такі гастролі — це можливість ствердження нашої української культури, це її інтеграція — не віночки й чоботи червоні, а саме високий рівень. Це для європейців інформаційний привід почути, що таке сучасна Україна, що таке українське мистецтво високого класу. Це і є культурна дипломатія, і вона надважлива.

— З ваших інтерв'ю я розумію, що ви в містику вірите. Тож цікаво, чи не слабо вам при цьому саме відьму грати і в театрі, і в однойменному фільмі.

— Ні, не слабо. Мені подобається бути відьмою. Подобається карати дурнів, які приходять з нерозумними бажаннями. «Можна зробити так, щоб вона мене полюбила?». Можна, рибко, але відплата буде. І тобі може не сподобатися те, що ти отримаєш.

— Я оце іноді думаю, якби я була відьмою, то нашим ворогам наворожила б — стерла б їх в попіл. У вас такого не буває?

— Буває, звичайно. Я ворога уявляю, коли виставу перериває повітряна тривога. Справжніх відьом (від слова відати, знати) багато, і вони працюють над тим, щоб наблизити перемогу, але звідти теж працюють сили. Боротьба добра й зла, світла й темряви відбувається постійно. Ми свій вибір зробили, але ж як багато людей у світі перебувають на боці темної сили…

20
хв

Олена Хохлаткіна: «Тим, хто каже, що мені пощастило, відповідаю: “А давайте поміняємось!” Пощастило, що жива. Ось і все»

Оксана Гончарук
Юлія «Куба» Сідорова жадан ветеранка війна історія інтерв'ю

«Це був мій перший виїзд під час повномасштабної війни. Машина наших хлопців потрапила під танковий обстріл, і ми з «Аляскою» (парамедикиня, з якою працювали в одному екіпажі) вирушили на допомогу. Приїжджаємо й бачимо: машина горить (виявилося, наші встигли з неї вискочити), а хлопців ніде немає. Почали їх шукати, і в цей момент російський танк відкрив по нам вогонь. Ми сховалися в єдиному «укритті», яке знайшли — між автобусною зупинкою і вуличним туалетом. Танк стріляє, за нашими спинами «приліт», я розумію, що нас зараз вб'є. Але нас розбирає сміх — ну яка ж безславна смерть: отак загинути біля вуличного туалету на першому ж виїзді. Аляска вирішує зафіксувати цей момент — а раптом телефон вціліє, і хтось колись подивитися. Питає, якими будуть мої останні слова. І ми на тлі вибухів записуємо відео…»

Це відео, що завірусилось у соцмережах, увійшло до документального фільму «Куба і Аляска», який режисер Єгор Трояновський зробив спільно з французькою, бельгійською й українською продакшн студіями. Стрічка, яку можна буде побачити вже цьогоріч, розповідає історію парамедикинь Юлії Сідорової з позивним «Куба» й Олександри Лисицької з позивним «Аляска». Вони рятують життя українських військових на фронті. Зокрема, Куба це робить з 2014 року — ще тоді вона поїхала на Донбас бойовим медиком. Хоча до медицини жодного стосунку не мала.

Юлія — дизайнерка, її колекції побували на Ukrainian Fashion Week і в Парижі. Втім зараз її швейний цех шиє жіночу військову форму, а сама Куба є керівницею медичної служби Veterankа. Починала вона з «Госпітальєрів», потім разом з Аліною Михайловою створила медичну службу «Ульф». Сергій Жадан присвятив Юлії вірш, який так і назвав — «Госпітальєрка».

«Іноді почуваюсь, як у кіно. В якому героїні дуже важко, але разом з тим неймовірно цікаво»

«Перша година після поранення найважливіша»

— Жадан нам допомагає, — розповідає Sestry Юлія «Куба» Сідорова. — На творчому вечорі у Києві він збирав гроші на проєкт, який ми зараз втілюємо в життя — наземний дрон для евакуації поранених. Війна змінюється, тож доводиться шукати нові рішення. 

Є таке поняття як «золота година» — перша година після того, як людина отримала поранення. Протягом цього часу «трьохсотий» (поранений — Ред.) має бути доставлений до шпиталю.

Раніше з цим було простіше, але за теперішньої щільності вогню поранених часто вдається евакуювати у кращому випадку через добу. У такій ситуації наземний дрон — це можливість під'їхати максимально близько і забрати людину

Безперечно, ворог може його знищити — як і будь-який інший транспорт. Коли ми працювали із квадроциклами, у нас так загинув водій медслужби. Але плюс дрона в тому, що водій не потрібний. Якщо тестування дрону пройде успішно, працюватимемо над тим, щоб таких дронів побільшало. 

Паралельно ми зараз навчаємо особовий склад тактичній медицині — в умовах, коли евакуацію не можна провести швидко, важливо, щоб бійці знали, як допомогти один одному і могли розраховувати самі на себе. Щоб навчитися правильно діяти при пораненнях, не обов'язково мати медичну освіту — у мене, наприклад, її не було. Проте ще на Майдані я надавала людям допомогу в парламентській бібліотеці на Грушевського, де на той момент був шпиталь.

— До подій на Майдані ви жили у Харкові?

— Так. Після побиття силовиками студентів просто сіла на потяг і поїхала до Києва. Навіть мамі не сказала, куди й навіщо їду. Схожа ситуація була восени 2014 року, коли вирішила їхати на фронт. Я рвалася туди з першого дня війни на Донбасі. Але відмовляли друзі, а сама я не дуже уявляла, що на мене чекає. Разом з тим певної миті зрозуміла, що більше не можу залишатися в тилу... Через знайомих вийшла на Марію Берлінську, вона познайомила мене з Яною Зінкевич — так я опинилася в «Госпітальєрах». Дуже хотіла бути корисною на фронті. Хоча й сумнівалася, що зможу там вижити.

«Іноді доводиться виїжджати на трьох колесах»

— Психологічно?

— Фізично. Думала, що мене одразу вб'ють. І у 2022, коли повернулась на фронт після трирічної паузи, теж були такі думки. Але, як бачимо, я виявилася досить живучою (сміється).

— Пам'ятаєте момент, який могли б назвати своїм бойовим хрещенням?

— Коли вперше приїхала на базу, саме привезли тіло «Сєвєра» — наймолодшого «кіборга» з Донецького аеропорту (Сергію Табалі, який загинув у листопаді 2014, було 18 років. — Авт.)… 

Але саме бойове хрещення — це коли на виїзді з Катериною Приймак (парамедикинею, згодом співзасновницею Жіночого ветаранського руху — Авт.) ворог знищив дві наші машини. І коли ми з Євгеном Титаренком (режисером, який пішов на фронт 2014 року — Авт.) потрапили під обстріл і осколки снарядів стукали по плиті мого броника. 

Я навіть рада, що це сталося одразу. Швидко прийшло усвідомлення, що смерть завжди ходить поруч. Ще зрозуміла, що вмію зібратися та діяти у критичний момент. Коли пізніше прокручую в голові все, що сталося, події ніби уповільнюються — хоча насправді все відбувалося дуже швидко.

— У будь-якій екстремальній ситуації ви знаходите місце гумору...

— Гумор допомагає. Це захисна реакція. Пам'ятаю, тягнемо з побратимом «трьохсотого» (пораненого. — Ред.) з позивним «Бегемот». Навколо стрілянина, «прильоти». Дотягнули його до певної точки, він видихає: «Ух, дивом вижили». «Та ще не вижили» — кажу. І всім нам раптом стає так смішно. Лежимо в траві і сміємося — попри цілком реальну перспективу там і загинути. Або як у тій ситуації біля вуличного туалету, де були разом з Аляскою. До речі, наші хлопці тоді вижили — декілька з них отримали легкі поранення.

Аляска і Куба. Скріншот з відео

— Відео з того дня — не єдине, що вам з Аляскою вдалося зняти на війні.

— Таких коротких відео з фронту у нас дійсно багато. Спочатку це була ініціатива Аляски, яка раніше працювала у ЗМІ — вона хотіла зафіксувати те, що з нами відбувається. Після того, як ми виклали кілька відео в мережу, режисер Єгор Трояновський сказав, що хоче зняти фільм — і з того часу за будь-якої нагоди ми знімали себе на гоупрошки. Наші відео можна буде побачити у фільмі, коли він вийде у прокат.

— Ви вмієте зібратись і діяти в екстремальних ситуаціях. Чи були моменти, коли втрачали контроль над емоціями?

— На бойових завданнях — ніколи. Але мене можуть довести до істерики некомпетентні люди та їхні неадекватні рішення. Я можу сперечатися, кричати — навіть якщо переді мною керівництво. Часто кажу, що на війні мене вб'є не ворог, а якийсь місцевий командир, якого «дістала вже ця Куба».

«Найстрашніший день — коли загинув мій наречений»

— Кажуть, робота бойового медика — одна із найскладніших психологічно. Ви постійно бачите смерть і змушені миритись з тим, що всім допомогти неможливо…

— Складно втрачати своїх — тих, кого знала особисто. Разом з тим до смерті як до явища на війні звикаєш. Тільки до смерті близьких звикнути неможливо… Усіх дійсно не врятувати, і якщо вмирає людина, травма якої була несумісна з життям, мені нема в чому себе звинувачувати. Я це розумію і концентруюся не на тому, чого не можу зробити, а на тому, що можу. Наприклад, ми постійно працюємо над удосконаленням процесу евакуації, над радіомедициною — коли медик по рації інструктує солдата, як допомогти пораненому побратиму.

— Який момент війни став для вас найстрашнішим?

— Смерть мого нареченого... Він загинув на фронті 8 червня 2023 року. Ще дні, коли загинули мої друзі — на цій війні я втратила багато дорогих мені людей. А ось екстремальні ситуації, обстріли, прильоти — все це ніколи не було для мене чимось дуже страшним. Сприймаю це радше як пригоду. 

— Вам знайомий страх смерті?

— Не думаю. Іноді (знову ж таки не на бойових) буває поганий настрій і накривають думки — мовляв, не хотілося б зараз померти. Але саме страху смерті немає.

«Ми постійно працюємо над удосконаленням процесу евакуації поранених»

— У 2019 році, після п'яти років на фронті, ви вирішили повернутися до цивільного життя. Чому?

— Я пішла з армії у поганому психологічному стані: вигоряння, ПТСР, депресія. Не хотіла бачити людей — навіть звук кроків за дверима міг спровокувати панічну атаку. Від неймовірної слабкості буквально викручувало м'язи. Мене дратували цивільні (іноді вони дратують і зараз). Повернувшись до Харкова, звернулася до психотерапевта, і це допомогло. Всім раджу — і не лише тим, хто пройшов фронт. 

Думаю, основна проблема з цивільними саме в тому, що всю відповідальність вони перекладають на військових. У їхньому розумінні ми повинні спочатку воювати, потім лікуватися, адаптуватися, підлаштовуватися під суспільство, щоб нікого не дратувати. Тоді як цивільним теж треба працювати зі спеціалістами, щоб зрозуміти нас

Це ті, хто не був на війні, поділили суспільство на «військових» і «цивільних». У моїй уяві ми маємо бути єдиним цілим. Сьогодні я на фронті, ти в тилу, а завтра буде навпаки. Мені хотілося б, щоб люди сприймали це так. 

Щоб усвідомлювали, що час не на війні — це їхня можливість підготуватися. Пройти курси тактичної медицини, здобути нові навички. Боїшся, що заберуть у піхоту? Вчися вже зараз чомусь іншому. Наприклад, літай на дронах. Стань фахівцем — і тобі будуть раді у тій сфері, яку вибереш сам. Але в нас багато людей люблять скаржитися і звинувачувати у всіх бідах військових.

«Коли маю час, продовжую малювати ескізи»

— У 2019 ви повернулися до дизайну, створили власний бренд одягу і мали чимало творчих планів. Ви вірили у можливість повномасштабного російського вторгнення?

— Вірила у 2014-2016 роках. Була впевнена, що це станеться, готувалась. А ось 2022 впевненості вже не було. Перед повномасштабною війною я була на Ukrainian Fashion Week, виступала там від школи дизайну, в якій навчалася. Почала створювати свій цех з пошиття одягу. 

Велика війна застала мене в Києві. Ми з Катериною Приймак відразу створили штаб швидкого реагування. На зібрані гроші почали купувати броники, аптечки, тепловізори. Вчитель зі школи дизайну став моїм партнером зі швейного цеху, який теж був перелаштований для допомоги силам оборони. Потім ми виграли грант на закупівлю нового обладнання, збільшили наші потужності, найняли ще одну команду — і тепер цех працює на повну силу. Ми шиємо жіночу форму, сумки, чохли. Створили бренд Cubitus Dei — в 2023 році демонстрували нашу благодійну колекцію Fire of Liberty в Парижі.

«Довгим ногам і пишним формам має бути комфортно у військовій формі»

Коли у травні 2022 року я зрозуміла, що наш штаб забезпечення вже може працювати і без мене, поїхала на фронт.

Що було складніше: опинитися на фронті вперше чи після трирічної перерви й терапії?

— Вперше складніше, бо ти взагалі не розумієш, як там і що. І хоча у порівнянні з повномасштабною війною АТО — це тренувальний майданчик (калібри та інтенсивність бойових дій неспівставні), ти вже знаєш, як діяти. У 2022 я комплектувалася повністю сама, їхала на своїй машині із зібраними медрюкзаками. 

Відмінність ще й в тому, що 2014 це був дійсно вибір, а у 2022 — вибір без вибору. Для мене під час повномасштабної війни варіанта не їхати на війну просто не існувало — я не могла таке навіть уявити. Як це не захищати свою країну в такий момент? Виїхати за кордон? Я б перестала себе поважати, і психологічно мені було б ще складніше.

Зараз я на своєму місці. Не просто виконую свою роботу, а ще й можу навчати інших — це допомагає рятувати більше життів. Коли маю час, продовжую малювати ескізи — це моя віддушина.

— Що ще допомагає триматись?

— Мій пес Кавунчик з Херсона. Вже рік, як він всюди зі мною. Ще — люди, яких люблю і які люблять мене. На війні знайомишся з людьми, з якими навряд чи зустрівся б у мирному житті. Зазвичай нам потрібно багато часу, щоб з кимось потоваришувати, ми шукаємо спільні інтереси. На війні все відбувається набагато швидше. Розуміння, що будь-якої миті людини може не стати, загострює почуття, люди швидко стають рідними. Не просто так ми називаємо одне одного «побратим», «посестра» — це завжди більше, ніж просто друзі.

Сергій Жадан, Куба й Тайра

***

Госпітальєрка
(Сергій Жадан) 

Вони б мали тебе називати сестрою.
Просто мертві не пам’ятають про батьків та освіту.
Правда про світ виявилась замалою,
аби в ній вмістити все, що ти хочеш від світу.

І коли ти виносиш їх на собі, госпітальєрко,
і відбиваєш їхнє життя в їхньої смерті,
смерть говорить — зі мною завжди нелегко,
ті, що мають зі мною справу, рідко бувають відверті.

І ті, що справді не знають, як тебе звати,
знають твій позивний, за ним і кличуть.
Перекрикують біль, ніби ламають загати,
ніби криком хочуть спинити кров убивчу.

І залишають цей світ з обов’язками та правами,
говорять про світ, як про найбільшу втрату.
Але правду про світ писали такими словами,
що нам потрібно виправдовуватись за нашу правду.

Правда про світ така, що навіть вірші,
які ти читаєш, для когось є пропагандою й грою.
Пропаганда — це не відмовлятись від тих, кому віриш.
Пропаганда — це називати тебе сестрою.

Політика — це не вміння підкидати монетку,
і не вміння домовлятися із ворами.
Політика — це школяр, який читає свою абетку,
це госпітальєрка, яка накладає бинти на рани.

Політика — це далі жити в своїй країні.
Любити її такою, якою вона є насправді.
Політика — це знаходити слова: важкі, єдині,
і лагодити все життя небеса несправні.

Політика — це любити тоді, коли лякає
саме слово любов, коли не шкодують бранців.
Релігія — це відчути на дотик, своїми руками,
як знімаються шви із того, кому не давали шансів.

Релігія — це телефони, зроблені в Китаї,
це священники з простреленими паспортами.
Війна, мов сука, вигодовує щенят, яких їй підкидають,
назавжди роблячи їх сестрами та братами.

Твої брати з грізними позивними.
Твої поети з недописаними віршами.
Земля з гарячим камінням лежить під ними.
Апостоли за ними стоять з книгами і ножами.

Фотографії з приватного архіву героїні

20
хв

«На війні мене вб'є не ворог, а якийсь місцевий командир, якого «дістала вже ця Куба»

Катерина Копанєва

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Як заговорити українською? Подкасти, що допоможуть вивчити та покращити мову

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress