Галина Гжимала-Мощинська — докторка наук, професорка психології, завідувачка кафедри психології релігії та духовності Університету Ігнатіанум у Кракові. Проводить дослідження в галузі культурної психології з особливим акцентом на психологію міграції. Її роботи стосуються акультурації поляків, які виїжджають за кордон, а також іноземців, що приїжджають до Польщі. Також проводить дослідження проблем культурної адаптації в Польщі дітей з польських сімей, які повертаються з еміграції. Останні дослідження були проведені разом із групою Норвезької ради з досліджень та стосувалися аналізу досвіду сімей польських мігрантів з Норвезьким управлінням у справах захисту дітей (Barnevernet). Також разом із своєю командою реалізувала дослідження «Супергероїня в спідниці. Психічна стійкість українок, котрі виїхали до Польщі від війни в Україні — звіт з досліджень та рекомендації для третього сектору».
Біженців не можна розглядати як жертв
Ольга Пакош: Дослідження називається «Супергероїня у спідниці». Звідки така назва?
Галина Гжимала-Мощинська: Назва виникла вже після аналізу матеріалів. Стало очевидним, що не можна говорити про всіх біженок як про жертв та осіб, які потребують допомоги, оскільки не можуть впоратися. Вони активні, можуть самі приймати рішення і мають велику здатність долати труднощі.
Бо коли країна, що приймає біженців, намагається допомагати так, як їй здається правильним, це не завжди вдалий підхід. Ось чому ми у своєму дослідженні даємо слово самим біженкам. Ми не пропонуємо їм оцінити ситуацію за шкалою від 1 до 10, не ставимо конкретних запитань на кшталт «що вам допомогло: хороші люди, віра в Бога або свій варіант». Ми запитуємо: «Що допомогло саме вам?»
Ми діємо відповідно до методології якісних досліджень, не обмежуючись анкетуванням. А оскільки дівчата-дослідниці в нашій команді є українками і можуть вести розмови українською, у респонденток немає табу, що не можна говорити погано про поляків, які надали допомогу, чи про нашу ситуацію, бо ми гості. Тобто ми виключили два рівні обману або уникання.
Один рівень обману — це ввічливість, яка заважає відвертості. Другий — дослідження нерідною мовою.
Чимало психологів проводили дослідження серед осіб з України польською, стверджуючи, що вона схожа на українську, або англійською, а це методологічно неправильно. Ми дали слово українкам і отримали інформацію, яку, напевно, жоден, хто пройшов тест або анкету, не зміг би вигадати. І виявилося, що українські біженки мають таку суперсилу і суперсправність, що ми навіть винесли це в назву дослідження. Супергероїні — не бідні жертви, а чудові жінки, котрі, незважаючи на втечу і вигнання, здатні героїчно відновити життя у новій країні.
Ми думали, що понад усе вони потребують психологічної допомоги, і саме це ми намагалися їм нав'язати, але насправді їм потрібно інше.
Українкам потрібні чітка інформація та ефективні мовні курси
ОП: Що ж насправді потрібно українкам?
ГГ-М: Чітка інформація, яка допомагає самостійно впоратися з тими труднощами, котрі виникають у щоденному житті. Тобто де можна знайти школу чи дитячий садок для дитини. Як зорієнтуватись на ринку праці, щоб знайти хорошу і цікаву роботу. Як можна долучитися до ініціатив, які дозволяють добре і безоплатно провести час (наприклад, якісь екскурсії або спільні заходи).
Українкам не треба асимілюватись в польську культуру, натомість важливо перебувати в нашій культурі, автономно зберігаючи власну
ОП: Що вас здивувало в розповідях цих жінок? Чи було щось, що вразило, заскочило?
ГГ-М: Дуже здивувало те, наскільки важливі дрібні приємності, які допомагають жінці добре почуватися, не відчуваючи себе жертвою. Наприклад, важливий не сам майстер-клас з чогось, але можливість поспілкуватися з іншими людьми з України.
Здивувало, що мовний аспект — все ще один з найважливіших в житті українок.
В психології існує поняття «втома від мови»: коли ми змушені з якоїсь причини весь час розмовляти нерідною мовою, то через певний період відчуваємо втому від цієї мови і прагнення поговорити своєю
Українські жінки мають потребу спілкуватися з іншими саме українською. Цього точно немає в рутинних дослідженнях.
Виявилося також, що курси польської мови — це важлива потреба дотепер. Ми ж як думали? Лікарі впораються, бо «українська — майже як польська». Вчителі впораються, бо «українська — майже як польська». Ми показали, що це помилкове судження. У наших респонденток є запит на хороші, ефективні курси польської мови, які б дозволити подолати мовний бар’єр.
Аби вільно почуватися в Польщі, треба позбутися акценту
ОП: Зі свого власного досвіду, а я вже дев'ять років живу в Польщі, можу сказати, що тут немає інтеграції. Є або асиміляція, або спроба знайти свій спосіб існування у суспільстві. Як можна окреслити різницю між асиміляцією та інтеграцією українських біженок в польське суспільство?
ГГ-М: Асиміляція в одній області не означає асиміляції в усіх інших. Це застаріле уявлення про проблему. Зараз актуальний погляд, що існують різні сфери життя, і в кожній застосовується своя культурна стратегія.
У родині це буде в кращому випадку інтеграція, а може бути навіть сепарація — адже ми дотримуємось родинних шаблонів і культури рідної країни. А от коли ми на роботі, то очевидно, що ми асимілюємося, бо не існує різних кодексів праці для українців і поляків. Треба визнати, що немає лише асиміляції або лише інтеграції. І ствердження, що жінка не хоче асимілюватися або їй не вдається інтеграція — це міф, який не показує картину повністю.
Важливо уточнювати: «Де саме вдалося?» і «Де не вдалося?» І це стосується не тільки українців у Польщі. Я проводила дослідження серед польських емігрантів у Великій Британії та Норвегії. І там те саме: якщо ви на роботі говорите норвезькою, поводите себе як норвег, у вас хороші шанси залишитись і добре влаштуватись, а якщо ви поводитесь по-іншому, ви просто не зможете довго залишатися, бо вам буде погано. Тоді як в родині — зовсім інша історія.
ОП: Які поради як психолог-культуролог ви можете дати жінкам з України, які вже вирішили залишитися в Польщі?
ГГ-М: Проблемою номер один є мова й акцент. Маю приклад знайомої, котра живе в Польщі 30 років, вільно розмовляє польською, але має акцент. І цей акцент — джерело її великих проблем. Тому я б порадила: «Дівчата, необхідно вивчити мову так, щоб і сліду акценту не залишилося». Це дуже складно, але це необхідно. Адже поки тебе пізнають як чудову, розумну людину, спочатку тебе почують. А поляки здебільшого не відрізняють російського акценту від українського. І одне з найгірших визначень про людину в Польщі — це сказати про неї «руський» або «руська». Потрапляння в цю категорію ускладнює життя.
До речі, природний шлях увійти в польське суспільство — це школа.
ОП: Чимало жінок з України працюють зранку до вечора. Вони просто не мають часу ходити на зустрічі батьків у школі, щоб таким чином входити в ці спільноти. Окрім того, школа в Україні відрізняється від польської школи. Там часто батьківські збори — це просто претекст для того, щоб зібрати гроші на якісь шкільні потреби…
ГГ-М: Так років двадцять тому було і в Польщі. У нас теж були так звані батьківські комітети, на яких розмови велись навколо внесків і зборів. Згодом це змінилося. Батьки стають вимогливішими до вчителів. Стають партнерами вчителів. Тому якщо мати чи батько не залучаються у шкільні ініціативи, вони самі вибивають собі з-під ніг ґрунт. Адже це найбільш природний спосіб знайти приятелів — коли ти мені вже не чужинка, а мама хлопця, з яким дружить моя дитина. Після поради про мову і акцент це ще одна важлива вказівка.
Звісно, порада про те, щоб входити у сусідські спільноти, теж є слушною, тільки якщо жінки дійсно працюють з ранку до вечора, то треба бути реалістом — що вони можуть?! Мої дослідження по Норвегії показують, що поляки, наприклад, неохоче беруть участь в якійсь суспільно-корисній роботі за кордоном. В Норвегії є звичай — у третю неділю квітня прибирати свій район. За це ніхто не платить, кожен приносить те, що може, всі прибирають старе листя або щось садять. Так от поляки в таких заходах не беруть участі. А коли ми в них питаємо: «Чому ви цього не робите?», відповідають: «Ми ж тут тимчасово, це не наша справа». І мені шкода, адже так вони втрачають можливість природного контакту з місцевими людьми.
«Втома від українців» — це вторинний посттравматичний стресовий розлад
ОП: У звіті про дослідження я прочитала, що українки дедалі частіше помічають втому поляків від них. Чи дійсно існує втома від українських біженців в польському соціумі?
ГГ-М: Відразу після російської інвазії було таке суспільне об’єднання за принципом «мусимо допомагати, не рахуємося з собою, не можемо дозволити собі часу на відпочинок». І якщо ми постійно занурені в драматичні, трагічні історії, то спрацьовує психологічний механізм, який називається «вторинний посттравматичний стресовий розлад». Не тільки той, хто мав травматичний досвід, отримує стрес. Але й той, хто просто слухає про це, співчуває знов і знов.
Вважаю, що полякам забракло знань і розмов про цю заангажованість. «Агов, тобі треба відпочити. Не роби цього хоча мить. Відпочинь. Відновися». Чимало волонтерів працювали на максимумі і в певному сенсі вигоріли. А якщо людина вигоряє в якійсь сфері, вона, звісно ж, не скаже: «Це моя вина, я дурна, я не зуміла оцінити свої сили». Вмикається механізм перенесення: «Ми не можемо допомагати, тому що вони невдячні, тому що невідомо, чого вони хочуть». Думаю, що у поляків не було знань (і досі немає) про те, що допомога — це важко і призводить до виснаження з боку того, хто допомагає.
ОП: А нетерпимість до українців є? Мовляв, я мушу працювати, а вони отримують соціальну допомогу…
ГГ-М: Польське суспільство загалом має переконання, що коли всі ми однакові, то це добре, а якщо хтось відрізняється, то це погано. Значну частину польського суспільства, на жаль, характеризують ксенофобія, расизм.
Чимало людей з України, які опинилися на польському ринку праці, просто показали, що на цьому ринку були вільні місця, що тут бракувало працівників
Так, як поляки працюють на будівництві в Німеччині чи у Великій Британії, так і тут українці працюють на будівництві. І без їхньої праці будівельні компанії не могли б існувати.
Чимало агресії створено також пропагандою з боку Росії. Через соціальні мережі, різні ботоферми, платформи, які експонують антиукраїнський контент. Пам'ятаю 2015 рік, коли велика кількість людей з Сирії опинилась в Європі, зокрема в Туреччині. І в турецьких соцмережах гуляла світлина чоловіка, який лежить у басейні і курить кальян. А під світлиною був підпис, що це сирійський біженець в Туреччині, що вони все отримують безкоштовно. Пізніше розслідування журналістів показало, що цей чоловік був не сирійцем, а турком на відпочинку. Тоді як дослідження показують, що безліч сирійських біженців були експлуатовані, обдурені, жили в жахливих умовах.
Так само в Німеччині існує нарратив, що люди з Сирії просто чекають на німецьку соціальну допомогу. Тим часом Німеччина — старе суспільство, і якби не люди з Сирії чи інших країн, які там працюють і сплачують податки, то через 10 років не було б з чого виплачувати пенсії. Але люди з одного боку знають, що так, ми старіємо і не буде пенсій, але з іншого боку ненавидять прибульців, бо вони «не такі як ми». Я це пояснюю на різних прикладах, аби було зрозуміло, що це глобальне явище, а не специфічна польсько-українська ситуація.
ОП: Що можуть дати польському суспільству українські біженки? Яку силу вони мають, аби бути корисними?
ГГ-М: Передусім вони можуть діяти в тих областях, де в Польщі існує трагічний дефіцит. Середній вік польських медсестер — 59 років. Зараз вони підуть на пенсію і в лікарнях не буде кому доглядати за пацієнтами. Далі — польські вчителі. Чимало з них відмовилися від роботи через жахливі фінансові умови.
Громадські організації, які працюють з людьми з України в Польщі, мають збільшити обсяг професійного консультування в службах праці, центрах допомоги сім'ї. Жінки з України мають отримували чіткі сигнали: «Ми вас тут і тут дуже хочемо». Так само, як поляки отримали сигнал в Австрії та Німеччині, що там немає опікунів для літніх людей.
Зараз багато процесів відбуваються навмання, але настав час діяти на підставі фактів. І фактом є те, що в Польщі бракує медсестер і спеціалістів у галузі освіти. Польський ринок праці має страшенні прогалини. І входження в ці прогалини є дуже важливим моментом і для поляків, і для українців.
Журналістка, редакторка. З 2015 року живе в Польщі. Працювала в різних українських виданнях: «Поступ», «Лівий берег», «Профіль», «Реаліст.онлайн». Авторка публікацій на тему українсько-польської співпраці: економічні, прикордонні аспекти, культурна спадщина та вшанування пам’яті. Співорганізаторка журналістських ініціатив українсько-польської дружби. Працювала як тренерка програми ЄС «Права жінок і дітей в Україні: комунікаційний компонент». Серед зацікавлень: розвиток особистості, нейролінгвістичне програмування тощо.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
