Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Віра Литвиненко, мама Азовця-розвідника — нова героїня відеоциклу «Жінки Азову». Вона заснувала громадську організацію «Серце назовні» після загибелі власного сина.
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Владислав був розвідником і загинув захищаючи своє рідне місто Маріуполь. Вшанування пам'яті полеглих захисників, тематичні виставки з метою інформування, щоб якомога більше людей дізнавалися, якою є ціна цієї війни, патріотичне виховання молоді стало справою життя матері.
Віра Литвиненко, мама Азовця-розвідника, розповідає про сина і свою діяльність у розмові для Sestry.
Сценаристка, редакторка, креативна продюсерка. Створювала контент для телеканалів: «Зіркові драми» Нового каналу та «Анатомія слави» каналу «1+1». Брала інтерв’ю у зірок українського шоу-бізнесу, культури, політики та спорту. Працювала на телеканалах СТБ та Новому. Керувала інформаційною програмою «Абзац». Була керівником проєкту «Інспектор міста» на каналі «1+1». Створювала романтичне реаліті-шоу «Наречена для тата» на СТБ. В останні роки перед повномасштабний вторгненням віддавала перевагу творенню кіносценаріїв та відвертим інтерв’ю, показувала трансформацію героїв. У співпраці з виданням Sestry створює відеоцикл «Жінки Азову», де розкриває історії дружин, сестер, матерів та дочок українських військових.
R E K L A M A
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Біолог, слідопит, дослідник великих хижаків, а з початку повномасштабної війни в Україні — активний громадський діяч. Зенон Войтас як голова правління Фундації «Лінія Фронту» регулярно приїжджає до України, привозить обладнання, автомобілі й одяг для військових. Sestry він розповідає про свої поїздки, а також про те, чого бракує зараз воїнам — в матеріальному й моральному плані.
Зенон Войтас
«Чимало бійців діють, як партизани»
Чому ви допомагаєте?
Бо це необхідно. Якщо Україна впаде, то наслідки відчуємо ми всі. Це не Україна напала на Росію, а Росія на Україну. І якщо сьогодні ми відвернемося від України, то через кілька років можемо опинитися в ситуації, коли ніхто не захоче допомогти вже нам.
Якщо людина ніколи не була на фронті, їй може здаватися, що українські військові отримують усе необхідне згори — зброю, форму, оснащення. Насправді все інакше. Чимало бійців діють майже, як партизани, — самі змушені шукати собі спорядження, часто цим займаються їхні родини й друзі, шукаючи для них одяг, прилади нічного бачення, зброю чи транспорт. Значна частина допомоги надходить від фундацій і громадських організацій — як українських, так і закордонних. Люди передають їжу, батарейки, елементи обігріву. Це нагадує своєрідний «військовий волонтерський туризм» — люди привозять усе, що можуть.
Як усе почалося?
До війни ми займались охороною природи в українських Карпатах. Співпрацювали з місцевими природоохоронцями, підтримували створення нових заповідних територій. Українські Карпати — неймовірні. У Польщі ми маємо лише невеличку їх частину, тоді як по той бік кордону вони простягаються у вигляді величних, майже недоторканих ландшафтів.
Коли почалася війна, допомагати, діяти було чимось природним. Уже в перший день ми отримали дзвінок — родина нашого знайомого залишалася в Києві та потребувала допомоги. Без жодних вагань ми вирушили в дорогу. На другий день війни були вже на місці й почали евакуйовувати людей.
Згодом ми зосередилися на підтримці військових, які ведуть бойові дії. Протягом першого року збирали гроші від знайомих, які нам довіряли й були впевнені, що кожен злотий буде витрачено на допомогу. Ми купували спорядження, організовували транспорт. А через рік заснували Фундацію «Лінія Фронту», щоб працювати ефективніше й залучати ширшу підтримку.
Де ви шукаєте фінансування?
Ми організовуємо публічні збори коштів, намагаємося залучати бізнес-партнерів. Торік нас підтримало близько 260 людей, цього року цифри подібні. Часом ми отримуємо допомогу від компаній, що дозволяє фінансувати масштабніші закупівлі, — наприклад, автомобілі.
На жаль, інтерес до допомоги знижується. А потреби залишаються величезними.
«Підтримка має бути безперервною»
Як саме допомагаєте?
Ми підтримуємо насамперед 18-ту Слов’янську бригаду Національної гвардії, до складу якої входить менший підрозділ ракетної артилерії. Саме їм ми допомагаємо найчастіше.
Наша допомога зосереджена на постачанні спорядження, якого військові найбільше потребують. Останнім часом це були взуття й зимовий одяг. Раніше ми концентрувалися на закупівлі позашляховиків, переважно пікапів. Це критично важлива техніка для маневрених операцій. На жаль, такі автомобілі часто знищуються — нещодавно ми отримали фото двох наших машин, в які влучила російська артилерія.
Зараз почали співпрацювати ще з одним підрозділом Національної гвардії України — «Хартія». Це досить специфічна частина, добре організована й ефективна. Там, зокрема, служить Сергій Жадан — відомий письменник і музикант, який активно підтримує їхню діяльність, привертає увагу до потреб і мобілізує ресурси. Завдяки цьому їхня ситуація трохи краща, ніж у багатьох інших підрозділів — а саме сильніша громадська підтримка. Але й вони все ще відчувають брак спорядження.
Наша співпраця з «Хартією» — це забезпечення їх необхідною технікою: нещодавно ми передали пікап, шини й засоби для глушіння дронів. Це критично важливе обладнання, яке підвищує шанси на виживання й ефективність у бою. Проблема, як завжди, — фінансування. Ми не маємо стабільних джерел підтримки, тому кожен донат, кожна гривня чи «злотувка» мають значення і дозволяють працювати далі.
Як часто ви їздите в Україну?
Усе залежить від того, скільки нам вдається зібрати коштів і які потреби на фронті. Щоразу, коли можемо щось доставити, я сідаю в машину й вирушаю в дорогу.
Тобто ви їдете аж до Слов’янська, на саму лінію фронту?
Так, я не раз бував на передовій. Разом з Анджеєм Стасюком ми проїжджали через зони, де існувала загроза обстрілів. Це дуже небезпечні місця, але якщо ми хочемо допомагати ефективно, мусимо їхати туди, де допомога потрібна найбільше.
Я підтримую постійний контакт з військовими, яких ми забезпечуємо. Це дає можливість оперативно реагувати на їхні потреби. Війна — це динамічна реальність, де ситуація змінюється щодня. Ми не просто раз передали спорядження й на цьому завершили, підтримка має бути безперервною.
Часто отримую від солдатів повідомлення — фотозвіти, короткі відео, які показують їхнє життя на фронті. Вони надсилають інформацію про знищену техніку, втрати, нагальні потреби. Деяких знаю особисто, з іншими спілкуюся переважно телефоном.
Відносини, які формуються в таких умовах, не поверхові — це зв’язки, побудовані на довірі. В екстремальних ситуаціях важливо бути впевненим, що людина на іншому кінці дроту дотримає свого слова
Зенон Войтас і Анджей Стасюк
«Привезіть нам F-16»
Якою мовою спілкуєтесь з військовими?
Українською та польською. Якщо розмовляємо в групі, кожен намагається говорити повільніше й чіткіше, щоб усі розуміли. У наших мовах багато схожих слів, тому мовний бар’єр не є великою проблемою.
Ми маємо всі необхідні документи, але коли в’їжджаємо в Україну з гуманітарною допомогою чи обладнанням для армії, зазвичай достатньо польського й українського прапорів на машині, — і нас пропускають.
Українські військові та прикордонники ставляться до поляків з великою повагою — коли бачать, що ми веземо спорядження для їхнього війська, вони переважно не проводять ретельних перевірок
Бували випадки, коли хтось із нашої команди забував документи, але нам вдавалося проїхати. Пів року тому один з водіїв взагалі залишив свій паспорт у Києві й рушив далі без паперів — у шортах, бо тоді була страшенна спека. Попри це його не зупинили, бо всі знали, хто ми й чим займаємося.
Для українців поляки — союзники, і це відчувається на кожному кроці
Які були несподівані прохання від українських військових?
Привезти F-16!
Солдати, з якими я спілкуюся, чудово розуміють, наскільки важлива технічна підтримка і що їхні бойові можливості залежать від того, яке оснащення вони отримають. Вони знають, що в цій війні технологічна перевага має вирішальне значення.
Зазвичай їхні прохання дуже раціональні. Вони потребують взуття, термобілизни, приладів нічного бачення, дронів, автомобілів. Просять тільки про те, що справді допоможе їм вижити і ефективно воювати.
Ті, хто воює, — це зазвичай люди з дуже сильним характером і глибоким відчуттям обов’язку. Вони знають, що ніхто не виграє цю війну за них, що вони можуть розраховувати передусім на себе і на людей, які їх підтримують. Тому я вважаю, що наш обов’язок — допомагати їм. Не лише заради них, а й заради нашого власного майбутнього.
Костянтинівка, Україна, 2025
«Кожен переживає війну по-своєму»
Як українські військові уявляють майбутнє?
Вони знають не більше, ніж ми. А може, навіть менше. Багато хто з них місяцями не виходить з окопів, вони не мають доступу до повної інформації. Те, що турбує їх найбільше, — це відсутність ротації на фронті.
Вони усвідомлюють, що якщо Україна впаде, то за кілька років у цій самій війні їм доведеться воювати вже не проти росіян, а проти своїх власних співвітчизників, яких Росія мобілізує і відправить на фронт
А що кажуть військові, які повертаються з відпустки, наприклад, з Києва на фронт?
Київ — це зовсім інша реальність, ніж фронт. Там помітні два світи: в одному життя триває нормально, майже без змін, в іншому люди постійно усвідомлюють війну й активно беруть в ній участь — допомагають.
Велика частина киян залучена до допомоги: люди організовують збори коштів, підтримують армію, надсилають гуманітарну допомогу. Разом з тим можна побачити заповнені ресторани, кав’ярні, дорогі автомобілі на дорогах. І це природно — люди не можуть жити в постійному стресі.
Для солдатів, які повертаються з фронту, цей контраст буває болісним. Вони приїжджають у місто й бачать, що не всі однаково залучені до війни. Дехто відчуває розчарування — вони ризикують життям, а в цей час хтось сидить у розкішному ресторані й ні про що не турбується. З іншого боку, чи можна когось за це звинувачувати? Кожен переживає війну по-своєму.
Для мене головне, що досі є багато людей, які допомагають. У мене є друзі в Києві, які надають нам житло. Вони самі активно підтримують військових, організовують перевезення допомоги. Це доводить, що дух опору в Києві залишається напрочуд сильним
Чи загинув хтось з військових, яким ви допомагали?
На щастя, ні. Більшість солдатів, яким ми допомагаємо, — це артилеристи, а вони зазвичай не перебувають безпосередньо на передовій, що дає їм більше шансів вижити. Звісно, це все одно війна, де ніхто не є у безпеці, але в порівнянні з піхотою чи штурмовими підрозділами їхні втрати менші.
Багато хто з них воює на Донбасі ще з 2014 року, тому вони мають досвід, знають, як уникати загроз. Це також люди, які чудово знають місцевість, часто це місцеві мешканці, які воюють у себе вдома. Завдяки цьому вони краще маневрують, знають, де безпечні дороги, як сховатися, як уникати обстрілів.
На жаль, війна жорстока, і ніхто не має гарантії, що виживе. Тому так важливо забезпечити військових усім необхідним: кожен додатковий автомобіль, кожен якісний бронежилет, кожен дрон підвищує їхні шанси на виживання.
Попри все я завжди з тривогою відкриваю від них повідомлення. Боюся того дня, коли отримаю звістку, що когось більше немає. Але поки вони на фронті, поки воюють — ми будемо їх підтримувати.
У Костянтинівці, 2024
Боротьба за свідомість
Чи думали ви колись, що будете допомагати під час війни?
Ні. Ніхто цього не очікував. Здавалося, що в XXI столітті ніхто в Європі не наважиться на повномасштабне вторгнення. Так, ми всі знали про напругу, про концентрацію російських військ біля кордону, але багато хто — і я також — сподівалися, що це лише демонстрація сили, що все обмежиться залякуванням і показовими маневрами.
А потім раптом росіяни просто сіли в танки й пішли в наступ. В одну мить усе, що ще вчора здавалося неможливим, стало реальністю.
Сьогодні, дивлячись на це з перспективи часу, можу сказати, що Росія ніколи й не приховувала своїх намірів — просто ми не хотіли в них вірити. І мабуть, саме це було найгірше — та наївність, що такого не може статися.
Але ж не всі втекли, навіть на лінії фронту є люди, які залишаються.
Так, і це один з найбільших парадоксів цієї війни. Є люди, які могли поїхати, але залишилися. І це не лише військові, а й цивільні, які не хочуть залишати свої домівки, навіть якщо бої точаться зовсім поруч.
Я був у прифронтових містах, де триває життя — діти граються між окопами, літні люди кажуть: «Тут я народився, тут і помру». Вони не хочуть або не можуть виїхати. Іноді через брак коштів, іноді тому, що не знають, куди податися, а іноді через простий впертий спротив: це їхня земля, їхній дім, їхнє життя.
Те ж саме з військовими. Є ті, хто місяцями, навіть роками не залишали фронт. Вони не мають ротації, не мають відпочинку. Але справа не тільки в тому, що вони воюють, бо мусять, — багато хто воює, бо хоче. Вони знають, що якщо підуть, здадуться, то ніхто їх не замінить.
На Донбасі я зустрічав військових, які воюють ще з 2014 року. Це не новобранці — це люди, які вже пройшли через пекло і все ще там. І вони теж бачать, що не всі в Україні однаково сприймають війну. У них багато гіркоти — бо поки одні воюють і гинуть, є ті, хто робить вигляд, що війни не існує.
І навіть попри це вони залишаються. І саме тому так важливо підтримувати їх — бо вони воюють не лише за себе. Вони воюють за всю країну. І якщо вони здадуться — це означатиме кінець.
Читала, що місцеві часто не лише не допомагають, а й шкодять, і взагалі не розуміють, навіщо це все.
На жаль, і таке трапляється. Є місця, особливо в прифронтових районах, де частина місцевого населення не лише не підтримує українську армію, а й відверто діє їй на шкоду. Дехто передає інформацію росіянам, вказує військові позиції, доносить про переміщення українських військ.
Це дуже складно для військових, які ризикують життям, щоб захистити ці території, і бачать, що не всі хочуть їхньої присутності. Є чимало людей, які чекають, коли прийде Росія і візьме контроль у свої руки — особливо в регіонах, які протягом років перебували під впливом російської пропаганди. Іноді можна зустріти людей, які відкрито кажуть: «А яка різниця, хто тут при владі?». Для них найголовніше — якось вижити, незалежно від того, під чиєю владою.
З іншого боку, є ті, хто допомагає, як тільки може. Ризикуючи власним життям, люди привозять їжу військовим, передають інформацію про пересування російських військ, організовують укриття. Є міста й села, де цивільні й армія — єдине ціле, де люди чудово розуміють: якщо українці відступлять, це означатиме для них кінець свободи.
Це показує, наскільки розділене суспільство на цих територіях. Війна — це не лише збройне протистояння, а й боротьба за свідомість, за те, хто відчуває себе частиною України, а хто досі живе в радянській ментальності. І, на жаль, це не зміниться в один день, навіть якщо війна скінчиться. Це процес, який розтягнеться на покоління.
«Цей день для мене виявився страшнішим, ніж 24 лютого.
До цього ми ночували у своєму будинку, не дивлячись на те, що неподалік у Гостомелі йшли бої і не вщухали страшні вибухи.
Ранок 27 лютого почався з того, що тато сказав швидко йти у погріб, адже бій наближається. Ми зібралися: взяли іграшки доньки, якусь їжу, зловили своїх псів і пішли ховатися».
Ангеліна отримала повідомлення від знайомих з Гостомеля, що колона російських військ рушила на Бучу по вулиці Вокзальній. Росіяни їхали в напрямку дому Ангеліни. Родина переховувалась у льосі й чула, як колона росіян зупинилася біля їхнього дому. Далі стався бій між українськими силами й російською регулярною армією:
«Почалися страшні вибухи: консервація у погребі дзвеніла, все хиталось. Ми чули, як у нашому будинку сипляться вікна. Бій йшов прямо над нами.
Російські війська увійшли в Бучу. Фото, таємно зроблене мешканцями міста зі свого вікна і розміщене на сайті Бучанської громади
Я впала в паніку. Більше таких панічних атак в мене не буде — навіть в окупації. Я вчепилася татові в руку й кричала. Не пам‘ятаю, скільки тривав бій, напевно, годин п’ять. Коли все затихло, якийсь час ще було чути автоматні черги. Ми ще трохи зачекали і наважились вийти з підвалу. Сусіднього будинку не було, через дорогу будинку теж не було, ворота винесло, осколок снаряду прилетів до нас і розбив вікно.
Я вийшла у двір. Чоловік сказав, щоб я не випускала дитину на вулицю, тому що у дворі лежить тіло. То був кадирівець: тільки верхня половина тіла до пояса, ще й без частини голови.
Вікно у нашому гаражі розбила велика людська кістка із залишками м‘яса, — можливо, це було його бедро
Вулиці просто не було… Ні дороги, ні дерев, ні будинків. Величезне згарище, свіже, ще палаюче.
Ми побачили сусіда, який розгрібав завали у своєму дворі й був на диво радісний. Я запитала тата: «Чому він сміється?» Тато відповів: «Бо живий»
5 березня 2022 року
«У цей день до нас прийшли.
Попередні дні ми жили на першому поверсі будинку: у погріб спускались тільки тоді, коли дуже бомбили. Ми знали, що росіяни вже в Бучі і заходять у наш район з іншого боку, бо рвуться в Ірпінь».
За день до окупації Ангеліна зі своєю трирічною донькою спробували виїхати, але мости вже були розвалені. Батько Ангеліни пішов у розвідку й побачив, як російські війська з танків розстрілювали машини з цивільними, які пробували втекти. Родина повернулася у свій дім. Чекати найгіршого...
«У нас ще була електрика: ми готували у пароварці, грілися обігрівачем у погребі й виходили на вулицю подихати повітрям.
5 березня під вечір стало на диво тихо.
Увечері ми почули дивний гуркіт, дуже близько стрілянину й крики. Це було дивно, зважаючи на те, що по вулицях майже ніхто не ходив у ті дні. Зникло світло.
Страшне розуміння прийшло не одразу.
Ми побачили, що у будинку сусідів вже були російські солдати. Наш будинок вони дивом пропустили. То були кадирівці (так сказав потім командир російської розвідгрупи). Вони шукали коригувальників вогню по їхній колоні 27 лютого.
Окупація Бучі військами РФ. Фото, таємно зроблене мешканцями міста зі свого вікна і розміщене на сайті Бучанської громади
Через якийсь час тато спокійно сказав: «До нас прийдуть, треба бути готовими. Потрібно бути спокійними, не сваритись, не кричати». Мене охоплював такий жах, що я навіть чути і бачити почала погано.
Сильний гуркіт. Ми почули, що у дворі ходять: будинок оточують, і тих людей було дуже багато. Почули російську мову із сильним акцентом. Я схопила малу на коліна, закрила їй ротик рукою — вона навіть не ворухнулася. Ми сиділи у повній темряві.
Окупанти почали бити вікна і кричати: «Открывай!»
Вони були вже в хаті. Це був елітний підрозділ російської розвідки. Вони кричали на тата: «Руки вверх! Лежать! Здесь ребёнок есть? Где ребенок?»
Їм сказали сусіди, що тут є дитина. Я була у відчаї. Я чула, що у них була практика живого щита з дітей і жінок. Окупанти запитали, скільки людей у погребі, сказали здати всім телефони. Пам‘ятаю фрази: «Зеленский уже сбежал. Мы вас будем спасать. Теперь вы под защитой. Почему вы не уехали?»
Російські військові нам сказали, що прийшли нас захищати, після чого відразу застрелили жінку, яка йшла по вулиці
Окупація
За будинком Ангеліни російські війська встановили стеження: родині заборонили виходити на вулицю, користуватися ліхтариками, розпалювати вогонь. Родина залишилася без світла, газу, їжі, зв'язку й води:
«Вночі майже ніхто не спав. Невідомість лякає, дихати було важко, стало дуже холодно — надворі був мороз. Найбільше ми боялись за інформацію у наших телефонах — чати у телеграмі, бо раніше ми дзвонили в тероборону й запитували, чи можна виїхати.
Ми боялися недаремно.
Наступного ранку до нас прийшли знов. Взагалі з цього моменту росіяни заходили завжди, коли хотіли. Але стукали.
Спочатку забрали тата: він заглянув до нас у погріб і крикнув: «Доця, я поїхав!». І вийшов. Ми сиділи з чоловіком і донечкою у погребі. Через якийсь час прийшли й стали кликати «второго», це був мій Діма. Він швидко встав, сказав: «Я вас люблю» — і пішов
Я залишилась сама з донькою Олександрою. Мене трусило, я схопила її на руки й хиталась з нею. Вона питала, куди пішов тато, а я просто дивилась у стіну й повторювала одне й те саме: «Боже, поможи нам».
На вулиці весь час стріляли: було чути крики людей, останні крики… Цей звук не сплутаєш зі звичайним криком. Мені прийшла думка, що моїх хлопців вбили одразу надворі. Я стала готуватися до цього і, напевно, трішки здуріла в той момент.
Почула, що в погріб хтось спускається. Це були озброєні солдати. Їх було троє. Я наважилась запитати, де мої чоловіки. Відповідь від росіян була: «Они занимаются плохими вещами, с ними разбираются». І вийшли. Я почала наполегливо просити повернути моїх чоловіків».
До будинку Ангеліни Бартош окупанти стали приводити інших заручників:
«В хаті було дуже людно: свекри були нагорі, тому що туди почали приводити людей. Хто намагався пробратись в Ірпінь і кого не вбили, — тих заводили до нас. Прийшла родина з маленькою донечкою Настею, і мамі з дитям наказали йти до нас у погріб. На першому поверсі було небезпечно. Дівчата почали гратися. До нас привели молодого хлопця й сказали дивитися, щоб він не втік. Якщо втече — вони всіх переріжуть.
Ближче до вечора я почула слова: «Мама, встречай сына», адресовані моїй свекрусі. Мій чоловік зайшов до мене у погріб. Я намагалась посміхатися й трішки жартувати, але в мене не вийшло. Я розревілась. Повернувся також мій тато. Про таке щастя я навіть боялась мріяти.
Цієї ночі мій Діма сів біля нас у погребі й просто дивися в одну точку. Він сказав: «Вони нас всіх зачистять». Я запитала, чому він так каже? Він відповів: «Тому що я бачив, на що вони здатні». Тоді я ще не наважувалась розпитати, що з ними робили всі ті години. Я пригорнула сплячу малечу й тихенько плакала у темряві… від безсилля».
Тіла українців, вбитих росіянами, на вулицях Бучі. 4.04.2022. Фото: RONALDO SCHEMIDT/AFP/East News
Йшов третій день окупації.
У хаті було близько 15 чоловік: ми з дитиною сиділи в погребі. У Саші був надривний кашель і боліли ніжки. Ми спали в холоді, але у погребі все ж було тепліше.
Ніякого зв‘язку із зовнішнім світом у нас не було. Щоразу, коли вони гупали у двері, серце завмирало. Ти ніколи не знаєш, чому вони прийшли: можливо, знову забрати на допит, можливо, ще раз нагадати правила, а можливо, ми недостатньо тихо сиділи, адже у нас двоє діток, яким по три рочки.
Не дивлячись на всю цю ситуацію, у цей день я перебувала у піднесеному стані: мій тато і мій чоловік були поряд. Повернулись звідти, звідки не повертаються.
Їх звинуватили у коригуванні вогню, забрали «на підвал» і допитували. Повернулись вони іншими. Їм влаштовували імітацію розстрілу, везли БТРом по трупах»…
10 березня. Евакуація. Початок
Одного ранку Ангеліна з чоловіком в підвалі знайшли радіо, вставили туди батарейки від дитячих іграшок і вперше почули, що з окупантами домовилися про зелений коридор і можливість евакуації. Росіяни заборонили родині їхати машиною. Дозволили йти пішки в Ірпінь. «Дорога життя» була буквально встелена тілами вбитих українців.
«Ми зібралися, обмотались білими ганчірками, на дитячий візок причепили палку з великим шматком простирадла. Я взяла свого пса на повідок з надією, що він буде бігти біля візочка. Він злякався і не зміг йти. Я посадила його внизу коляски й повезла разом з дитиною.
Мене трусило. На вулицю ми давно не виходили, я не впізнала рідні місця. Найперше ми дійшли до школи: там були люди: ніхто нікуди не збирався йти, дивувались, що ми кудись ідемо. Ми пішли далі.
Люди з Ірпеня і Бучі тікають від російських військ 10 березня 2022 року. Фото: Heidi Levine/SIPA/SIPA/East News
На вулиці перед нами лежало троє мертвих молодих чоловіків із зав‘язаними руками. Повернули на вулицю Яблунську. В цей момент у мене увімкнувся режим «життя в картинці». Реальність стала сприйматись дуже дивно: ніби все відбувається не зі мною (психолог пояснив потім, що психіка увімкнула цей режим, щоб я могла базово функціонувати далі).
На вулиці лежали мертві люди, багато людей. На дорозі було багато крові — цих людей вбили зовсім нещодавно. Це ж вбивства людей — наших сусідів, а ми просто проходимо повз. Чоловік сказав закрити дитині очі. На жаль, зробити це я не змогла. З першої хати вибігли російські солдати й, направляючи на нас зброю, закричали: «Стоять! Куда! Кто разрешил?!».
Ці не такі, як ті, що були в нас у будинку. Ці агресивні й імпульсивні. З ними неможливо вести діалог. Ми кажемо, що ми на евакуацію, вони сваряться, але пропускають. Через хату знов така ж ситуація. Піднімаємо руки всі й чекаємо, чи впустять. Впустили, йдемо далі.
Донечка питає, чому дяді лежать і чому в них з голівки йде кров. Я не можу нічого сказати. Як це пояснити трирічній дитині? Далі моя донька вела себе дуже тихо й, сидячи у візку, піднімала ручки тоді, коли піднімали ми
Дійшли до перетину Яблунської і Вокзальної. Знову крик: «Стоять!». Стоїмо посеред мертвих людей: мені здалося, що це все нереально, і що нас зараз застрелять, бо ми побачили їхні злочини. Досить агресивний військовий кричить: «Нельзя! Коридор з 15:00! Назад!».
Російський військовий наказує нам повертатись, а татові йти до нього з піднятими руками. Мене колотить, я зупиняюсь і розумію, що йти без тата не можу.
Виявилось, окупанти шукали сигарети, і в тата, на щастя, вони були. Його відпустили».
Родина Ангеліни разом з іншими заручниками чекала на початок евакуації, яка мала розпочатися о третій пополудні, в місцевій школі. Близько третьої родина вирушила:
«Ми повернули на Ірпінь. Попереду був міст життя.
Українці під зруйнованим мостом намагаються врятуватися від росіян. На початку березня 2022 міст через річку Ірпінь у Романівці врятував 40 тисяч мешканців Гостомеля, Бучі й Ірпеня. Фото: Emilio Morenatti/Associated Press/East News
Озиратися не можна — одразу застрелять. З-за маленького перехрестя попереду вилітає машина і майже одразу перетворюється на вогняний стовп, а за секунду — страшний вибух. Міст заміновано. Я нічого не чую, нахиляюсь до дитини у візочок, перевірити чи вона ціла.
Тато попереду. Йдемо. Минаємо підірвану машину: вона просто горить, звісно в ній всі загинули. Попереду нас зупиняють вже українські військові. Тобто весь цей час ми жили не просто в окупації, ми жили на лінії фронту.
Я була впевнена, що наші відійшли набагато далі й не вірила, що можна стримувати ту навалу так близько. Нас зустрічають і ведуть в обхід. Ліземо на пагорб, зверху прокладена колія, намагаюсь пхати коляску й грузну в болоті. Нас зустрічають хлопці з державної служби надзвичайних ситуацій, сідаємо в автобуси і їдемо… на російський блокпост.
Ірпінь частково окупований, вийти можна тільки через відомий всім зруйнований міст, але пішки.
Перед блокпостом величезна черга, багато легкових машин і наша колона автобусів. Стоїмо 4 години. Не пускають і сьогодні не пустять. Скоро буде авіаналіт і бомбардування. Водій приходить і каже, що ночувати ми будемо в автобусі прямо на дорозі. На вулиці десять градусів морозу.
Якщо на землі є янголи, то це, безперечно, рятувальники. Вони знайшли покинутий будинок і всіх перевели туди. Тим часом на вулиці почалося страшне: небо палало. Ірпінь бомбили».
11 березня. Евакуація. Завершення
«У підвалі в Ірпені було близько 45 чоловік. У декого була висока температура, це була жахлива ніч. Ми не мали ні води, ні їжі.
О 5:00 прийшли наші хлопці з ДСНС і сказали всім сідати в автобуси, бо домовились про продовження коридору. Ми настільки замерзли, що не відчували пальців ніг. Я дуже переживала за малечу. Загрузились в автобуси, стали в чергу. За вікном — апокаліпсис: крізь розбиті, розстріляні машини, майже на кожній напис «Діти». Ця частина Ірпеня — ніби мертва, лише бігає багато покинутих тварин.
Евакуація цивільних з Бучі, 13 березня 2022 року. Фото: AA/ABACA/Abaca/East News
Доїжджаємо до російського блокпосту. Кожне авто дуже ретельно перевіряється, телефони мати заборонено, їх конфісковують. В автобус заходить російський військовий, а ми з донечкою сидимо на перших місцях, тому він прямо перед нами.
Всіх чоловіків виводять з автобусів. У вікна дивитись не можна. Через хвилину біля автобуса починається стрілянина: діти починають панікувати і плакати. Та й ми, жінки, також. Всі подумали, що розстріляли наших чоловіків. Але то познаходили у декого телефони, поклали на землю і розстріляли. Чоловіки повернулися.
Росіянин зайшов, сказав, якщо проїдемо ліс, то, вважай, пощастило. У лісі повно росіян. І їм ці всі коридори до одного місця. Їдемо. В автобусі повна тиша. Молиться кожен. Ми не бачимо, де ми їдемо
Через пів години зупиняємось. В автобус заходить військовий і каже: «Слава Україні!».
Я плачу навіть зараз, коли згадую цей момент. Тоді я обнімала Сашу і не вірила, що ми зрештою в безпеці. Ми вижили, хоча і не мали.
Позаду залишилась рідна Буча з великим горем наодинці. Я думала про тих людей на Яблунській. Світ же не знає, світ живе собі далі… а вони — вони там лежать. Мені здавалося, що ми вирвалися з пекла, напевно, так воно і було.
Люди біля братської могили в Бучі, 3 квітня 2022 року. 403 тіла мирних українців було знайдено після деокупації міста. Фото: SERGEI SUPINSKY/AFP/East News
Ми прибули до Києва майже без нічого: чорні, брудні, від нас смерділо. У Києві можна вільно ходити, не потрібно весь час дивитись у підлогу, працюють магазини, аптеки, ніхто не стріляє. Але ж Буча від Києва не так і далеко, а різниця колосальна.
Я не знала, де моя мама. Я їхала в автобусі й сварила себе, плакала, що я покинула маму. Ми живемо на одній вулиці, але зв’язатись з нею було неможливо з 5-го числа. Я декілька разів поривалася до неї піти, тільки мене не пустили.
У Бучі залишились також батьки мого чоловіка. Вони не змогли здолати той шлях вдруге, прийняли рішення залишитись в школі. Через пару днів туди прийшли росіяни, перевели їх у дитячий садочок, кидаючи вслід гранати, а потім тримали там під вартою місяць! Ми не мали з ними зв‘язку, це зводило з розуму. Я молилась щоночі годинами, щоб Бог зберіг їх…
І він зберіг. Пізніше я дізналась, що мама і бабуся евакуювались майже одночасно з нами, тільки іншим шляхом. Перший раз я почула маму вже коли була у Львівській області. Той дзвінок я запам‘ятаю на все життя.
Через три тижні після нашої втечі Бучу звільнять. Знайдуть вбитих людей, дітей… ми могли бути серед них. Ця думка не дасть мені спокою ще багато часу. Я не знала, що російські військові коїли з жінками й дітьми, коли сиділа у підвалі і сміливо вимагала у них повернути моїх чоловіків з допиту. За таке зухвальство я могла страшно поплатитися.
Але нам пощастило.
Ми вирвались. Зруйновані зсередини і змінені назавжди
Я досі лякаюсь, коли поруч якийсь чоловік говорить російською. А моя дитина боїться людей у військовій формі».
Ангеліна Бартош. Приватний архів
«Розлука з рідними була б для мене найгіршим рішенням після пережитого»
Знаменита фотографія, коли через зруйнований міст в Ірпені тікають з-під окупації сотні українців, облетіла світ. У цьому натовпі була і родина Ангеліни Бартош. Після звільнення Бучі, Ірпеня, Ворзеля, Гостомеля, Бородянки, Мощуна Ангеліна і її рідні повернулися у свій бучанський будинок і мешкають у ньому дотепер.
«У Бучу ми з донечкою повернулися у червні 2022 року, — це було важко, але це наш дім, — розповідає Ангеліна Бартош Sestry. — Чоловік повернувся одразу після деокупації, щоб підготувати будинок до нашого приїзду. Ми прийняли рішення повернулися, не виїхали за кордон, бо розлука з рідними була б для мене найгіршим рішенням після пережитого.
Ми зрозуміли, наскільки життя коротке та непередбачуване, і проживати його далеко від рідних людей не хочемо. До того ж ми потрібні своєму місту й країні у такий складний час. Щодо безпеки: в хаті маємо хороше укриття, де ховаємось в разі повітряних атак».
Ангеліна Бартош — співачка, яка після пережитого написала пісню й взяла участь у проєкті «Україна неймовірних людей». Її пісня «Лютий» — гімн пам’яті мешканцям Бучі, Гостомеля й Ірпеня, які загинули від російських загарбників на початку повномасштабного вторгнення.
— Хоча війна в Україні триває з 2014 року, ми жили спокійно, — розповідає Sestry Ольга Бережна. — Це при тому, що проживали на Харківщині в Ізюмському районі, неподалік Балаклії і Слов’янська. Часом чули звідти відголоски вибухів.
У нас була велика родина. Хоча ми з батьком моїх дітей були розлучені, але дуже добре спілкувалися, завжди допомагали одне одному. У нас було двоє рідних дітей і ще один хлопчик, їхній друг, який проживав з нами. Він для мене був, як син. Навіть мамою називав. Його рідна мати померла рано, а батько запив. Ми дуже до нього звикли. Звали його, як і мого рідного сина — Олександр.
Ольга Бережна із сином і донькою
Працювала я на кухні в селищному ліцеї завідуючою їдальні, бо за освітою — кухар. Згодом ми відкрили свій маленький продуктовий магазинчик. По вечорах та іноді вночі я підробляла — таксувала.
Що таке війна, ми зрозуміли у 2021 році. Мій 25-річний син пішов тоді добровольцем в армію. Нам сказав: «Хто, як не ми? Потрібно йти, бо скоро вони сюди дійдуть». Підписав контракт і потрапив до 53 окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха. Коли почалася повномасштабна війна, вони були одними з перших, хто прийняв бій на сході. На жаль, понесли дуже великі втрати. Син отримав поранення і на реабілітацію приїхав додому. І майже відразу наше село потрапило в окупацію.
В окупації під ЛНРівцями
Ворог до нас зайшов, немов під час параду. Одразу заїхало близько 600 одиниць важкої техніки. Жодного опору не було. Майже тиждень ми жили у підвалі. Весь час працювала ворожа авіація. Росіяни стали шукати хлопців, які вже воювали, атошників. Почувши це, я одразу своїх дітей вивезла на підконтрольну Україні територію. Сама ж повернулася додому, бо мала майже неходячу свекруху й маму, яка не хотіла покидати будинок.
В окупації ми були під ЛНРівцями. У багатьох з них були українські паспорти. Знаєте, спочатку було дуже страшно жити під автоматами. А потім ми побачили, що нас ніхто не ображає. Вони не вбивали, не ґвалтували, не грабували. Просто стояли. Нам пощастило, що то були не регулярні російські війська. А ось мешканці Ізюма, за 30 км від нас, постраждали в окупації сильно, тому що там стояли буряти. Вони знущалися з людей. Найменшій зґвалтованій дівчинці було 8 років. Закатованих були сотні.
ЛНРівці шукали колишніх військових. Тримали декого у підвалі по три місяці, били, але, на щастя, всі хлопці живі. Я ж не могла сидіти склавши рук. Тож волонтерила. Вивозила людей з окупованої території. На блокпостах можна було купити перепустку. Платили не за людину, а за машину. Виїзд однієї автівки коштував 2000 грн. Але випускали мене лише у так звану сіру зону — територію між окупованою і підконтрольною Україні стороною. А ще я допомагала нашим військовим. Телефоном передавала, що і де відбувається у селі. Окупація тривала з 3 березня до 10 вересня. Шість місяців і тиждень.
«За 11 місяців війни я втратила 4 рідні людини»
31-річний Олександр, товариш моїх дітей, який проживав разом з нами, з повномасштабною війною одразу пішов добровольцем. Потрапив у 92 окрему штурмову бригаду. Служив під Куп'янськом. 10 квітня 2023 року він подзвонив мені о другій годині дня і запитав: «Мамуля, борщ готовий? Я через пару годин буду. Збери нам щось із собою».
Потім ми з ним розмовляли о п'ятій вечора. У них був сильний обстріл. Мені було дуже неспокійно — не раз набирала його пізніше, але ніхто не відповідав. А потім хтось сказав у слухавку: «Сильний приліт, вибухова хвиля, чекають на медиків»… Почувши це, ми з донькою одразу виїхали на місце.
Виявилося, вибуховою хвилею його автівку підкинуло так, що закинуло аж на дроти. Сашко лежав за 15 метрів від машини — весь побитий. Швидка зафіксувала смерть. На той момент це вже була третя врата у нашій родині. Першим під час звільнення Херсону загинув Сергій — батько моїх дітей. Через півтора місяці — племінник.
А мій рідний Сашко після реабілітації службу продовжив. Син пішов у штурмову 79-ту бригаду. Там отримав третє поранення й контузію. ВЛК його не списувала. Пояснювали тим, що він гарний командир підрозділу й штурмовик. Та насправді всім відомо, що штурмовиків списати важко. Єдиний вихід звідти — 200-м або 300-м (тобто загиблим або пораненим — Ред.). Після реабілітації син перевівся в іншу штурмову бригаду «Скала» й потрапив на Запорізький напрямок. Де отримав четверте поранення і шосту контузію.
У нього були сильні приступи, і мені як матері було невимовно важко дивитися на його біль. Тому тоді, влітку 2023, я прийняла рішення піти у військо, аби замінити сина на передовій
Свідомо пішла вчитися на гранатометницю. Але, на жаль, так, як я задумала, не вийшло. З нами сталася фатальна історія.
Разом з дітьми
Мої документи відправили на інший напрямок. Відтак почали готувати заміну повторно. І, розбираючись із паперами, ми трішки не встигли. Наказ на заміну був на 16 жовтня, а 14 жовтня мій син загинув в Оріховому на Запорізькому напрямку. Нам не вистачило всього два дні. Він підірвався на протитанковій міні. Я впізнала його лише по шраму й татуюванню. Тих місяців свого життя не пам’ятаю досі… Виходить, що за 11 місяців війни я втратила 4 рідні людини.
Життя на «нулі»
Я дуже рвалась на передову саме гранатометницею. А зараз вдячна своєму командирові, який своєчасно відмінив наказ виходу на «нуль». Він сказав: «Оль, подумай, у тебе ж є донька. Твоя Ніка може лишитися круглою сиротою».
Тож стати гранатометницею мені не судилося. Натомість пішла на медичні курси. Свого часу після школи я вступила у медколедж. Хоча не закінчила, але навички точно мала. Вміла й уколи робити, й крапельниці ставити. Розбиралася в багатьох медикаментах. По закінченню навчання сама подзвонила до знайомих військових і попросилася до них медиком. І 25 лютого 2024 року я потрапила у бойову 109 бригаду ТРО. І з того моменту аж до отримання контузії, — а це понад 4 місяці, — я з «нуля» практично не виходила.
Як мати загиблого військовослужбовця я могла піти з армії вже давно. Однак, списуватися відмовилась. Мої хлопці, які тут, вже мов рідні. До того ж я маю знання, які можуть бути корисними. Не змогла врятувати свого сина, то зможу врятувати бодай чиюсь дитину, чоловіка чи брата.
«Машини з пораненими вони знищують першочергово»
Зараз я займаюсь евакуацією й у вільний від чергувань час є санітарним інструктором. Проводжу хлопцям курси з тактичної медицини. Дехто не вміє навіть турнікети накласти. Моє завдання — навчити їх, щоб вони могли надати першу допомогу собі й побратиму. Бо бувають бої, куди ми можемо їхати 8-9 годин, аби забрати поранених.
На фронті сильно бракує медиків на «нулі» й евакуаційного транспорту. Працюємо позмінно — по 12 годин і більше. Ворожа розвідка теж добре працює.
Цілодобово над нами висять їхні дрони. Те, що ми евакуаційна бригада медиків, ворога не зупиняло ніколи. Ми давно познімали всі розпізнавальні знаки із себе й транспорту
Машини з пораненими знищують першочергово.
На жаль, у нас немає жодної евакуаційної машини з броні. Поранених возимо на пікапі Nissan Navara. Там два лежачих і декілька сидячих місць. На нього нам поставили РЕБ. Тому хоч трішки захищені від fpv-дронів. Також маємо звичайний бусик. Найчастіше підїжджаємо за півтори кілометри від лінії зіткнення, і хлопці виносять до нас поранених з поля бою.
Щиро кажучи, робота медиком нелегка.
Не кожен може триматися психологічно, коли бачить відірвану кінцівку, швидко реагувати й накласти турнікет. Я до цього ставлюся стримано, бо після того, як побачила в морзі рідного сина, мене вже нічого не лякає
Моя психіка під час роботи налаштована тільки на допомогу.
«Іноді від тебе залежить, кого саме врятувати»
Коли багато поранених, їх доводиться сортувати. Це жорстоке завдання. Адже від тебе, по суті, залежить, кого врятувати.
Є такі поранені, що розумієш — його не довезуть, тож його місце краще віддати тому, кого ще можна врятувати. І це рішення, кого везти, маєш прийняти ти. Одного разу мені довелося отак вирішувати, і я порушила всі стандарти…
У військового була велика втрата крові, вибите око, відірвані кінцівки. І все ж я ризикнула. Зараз він вже ходить на протезах. А за стандартами сортування, я не мала права його рятувати першим. Такі поранені вважаються «чорними» — це, наприклад, також поранені зі зламаним хребтом, бо вважається, що на евакуації його можуть доламати. У пріоритеті травми, з якими можна довести до стабілізаційного пункту.
«Війна змінила моє життя докорінно»
Якось вночі ми з побратимом були на точці евакуації — в підвалі однієї з будівель. Туди хлопці зносили поранених з поля бою. Я була за кермом. Щойно від’їхали — прилетіла мінометка. Я отримала контузію. Мене ніч нудило, заклало вуха. Але тоді від евакуації я відмовилась. Але незабаром, коли перебігала з одного підвала в інший, ворог скинув на нас боєприпаси з дрона. Я встигла ступити на другу сходинку підвалу й сховатися за стіною. І все одно мене добряче вдарило. У мене лопнула барабанна перетинка. Тож цього разу вже евакуювали у шпиталь мене.
Звісно, що після реабілітації повертатимусь на фронт. Не можу покинути своїх хлопців. З ними навіть психологічно легше. Там інше ставлення одне до одного, інші цінності. Цінна кожна хвилина, і ти її проживаєш, не розуміючи, що буде завтра.
Мені у цивільному житті некомфортно. І таких військових майже 80%. Вони вже не можуть без війни
До того ж у нас катастрофічно не вистачає людей. Хлопці стоять по 30 діб на позиціях. Як ви думаєте, який з нього воїн, якщо він виснажений? Ніякий, але немає, ким замінити. Люди продовжують ховатися й жити за правилом: «Аби тільки не ми». Знаєте, я ненавиджу тих чоловіків-мордоворотів, які втекли за кордон і кричать звідти, що ми переможемо. А з тих, кого хапають на вулиці, на війні мало користі.
Дехто вже тут, на фронті, пробує «косити». Наприклад, деякі хлопці ховаються у бліндажах, тремтять від обстрілів. На жаль, доля таких військових заздалегідь відома.
Війна змінила моє життя докорінно.Те, що було важливим раніше, — гроші, ремонти, — не має значення.
Єдина цінність — бачити близьку людину, обійняти її та бути поруч
<frame>Більше знань, менше страху — це гасло нашого нового циклу публікацій. Адже безпека — це факти, перевірена інформація та обґрунтовані аргументи. Чим більше ми знаємо, тим краще підготуємося до майбутнього.<frame>
Чи готова Польща до кризи? У часи геополітичної невизначеності, війни в Україні та зростання напруженості в Європі освіта та організація суспільства мають вирішальне значення. Прийнявши понад мільйон українських біженців, Польща отримала не лише нових мешканців, але й унікальні знання та досвід людей, які вивчали питання цивільного захисту в найскладніших умовах: під бомбами та ракетними обстрілами. Це капітал, який не можна втрачати.
Новий закон — про цивільний захист та цивільну оборону, який набув чинності з 1 січня, — це конкретна відповідь на реальні загрози. Водночас це можливість для додаткової інтеграції, щоб поляки та українці, які проживають у Польщі, могли разом готуватися до надзвичайних ситуацій.
Польща зробила висновки з трагічних подій останніх років. Новий закон наголошує на трьох ключових елементах: модернізація та будівництво укриттів і місць для переховування, система оповіщення та сповіщення, а також широка громадянська освіта для забезпечення того, щоб кожен громадянин мав базові знання про те, як діяти в надзвичайних ситуаціях. Контекст війни в Україні тут очевидний.
Багато українців, які проживають у Польщі, мають безцінний досвід у сфері цивільного захисту — чи то як безпосередні учасники, чи то як організатори системи евакуації та укриття
Це можливість, якою Польща повинна скористатися. Коли війна застає зненацька, не існує повністю готових систем. І тоді дуже важливо ефективно використовувати те, що вже існує.
Що може бути укриттям? Практичний підхід до цивільного захисту. Знання — це наше перше «укриття»!
19 квітня 2024 р. - Діти заходять у бомбосховище в гімназії «Перспектива», де проводяться заняття у змішаному форматі, Нововасилівка, Запорізька область. Фото: Ukrinform/East News/Dmytro Smolienko
Згідно з новим законом, будь-яке підвальне приміщення, підземний гараж або тунель може стати місцем укриття. Варто вже зараз оглянути своє оточення і відповісти на питання: «Що я буду робити в разі надзвичайної ситуації?». Краще знати заздалегідь, ніж вчитися лише тоді, коли настане хаос.
І саме тут можна побачити потенціал досвіду українців у Польщі. Люди, які пережили повідомлення про замінування, можуть поділитися з поляками своїми практичними знаннями про організацію життя в укриттях, про запаси води та їжі, про психологічні аспекти виживання, про мобільні додатки для оповіщення, які в Україні стали ключовим інструментом оповіщення. Це не теорія. Це реальний досвід тих, кому доводиться стикатися з наслідками війни щодня. Їхні свідчення мають більшу цінність, ніж будь-який підручник.
Освіта в цій сфері є ключем до безпеки, тому варто використовувати потенціал українців. Польща потребує якнайшвидшого проведення широкої освітньої кампанії. Відповідно до закону, органи місцевого самоврядування та пожежні команди повинні відігравати ключову роль у цивільному захисті. Але на практиці система запрацює лише тоді, коли до неї будуть залучені сотні тисяч людей.
Українці, які пережили реальну небезпеку, можуть стати інструкторами, освітянами та лідерами цих змін. НУО вже відіграють величезну роль у навчанні — як для українців, так і для поляків. Це принесе користь усім нам. Польські муніципалітети потребують практиків, які знають реалії надзвичайних ситуацій. Широке навчання населення збільшує шанси на ефективні дії у випадку надзвичайної ситуації. Інтеграція українців у процеси цивільного захисту зміцнить безпеку Польщі.
Держава, органи місцевого самоврядування та жінки будуть на передовій. Новий закон робить ставку на місцеву владу. Саме вони мають впроваджувати систему цивільного захисту, тому саме в місцях проживання українців і поляків розгорнеться найважливіша битва за ефективність нового закону. Важливо, що жінки в Україні відіграли ключову роль в організації системи цивільного захисту — від рятувальників і волонтерів до керівників гуманітарних організацій. Саме вони забезпечили виживання під час хаосу.
У Польщі жінки також можуть стати рушійною силою таких змін, приєднавшись до структур місцевого самоврядування, неурядових організацій та освітніх команд
Чи готова Польща до кризи та цивільного захисту? Сьогодні Польща перебуває в кращій ситуації, ніж кілька років тому. Новий закон є важливим кроком, але однієї інфраструктури недостатньо. Вирішальне значення матиме реальне залучення громадян до навчання та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, мудре використання досвіду українців та ефективна співпраця між органами місцевого самоврядування, організаціями та урядом.
1 квітня 2024 р. - Запоріжжя, двоє робітників у новому модульному підземному бомбосховищі на 100 осіб, яке будується у дворі п'ятиповерхового житлового будинку, що був пошкоджений російською ракетою С-300 6 жовтня 2022 року і зараз відновлюється. Фото: Ukrinform/East News/Dmytro Smolienko
Це не сценарій фільму-катастрофи. Це реальність, яку треба розуміти і до якої треба бути готовим. У XXI столітті безпека — це не лише армія, але й поінформоване, організоване суспільство. А його побудова починається з освіти, яка надає факти, а не сіє страх.
Безпека — це наша колективна відповідальність. Це не лише сфера діяльності держави. Це не те, що уряд може нам «надати», як послугу — це те, що ми будуємо і даруємо один одному. Звичайно, інституції, правила, системи сигналізації та притулки дуже важливі. Але те, що насправді визначає виживання в надзвичайних ситуаціях, — це люди. Це наші стосунки, наша готовність допомогти, наша здатність діяти в стресових ситуаціях і усвідомлення того, що ми не самі у важку хвилину.
Кожен є частиною системи безпеки — від вчителя, який навчає дітей принципам надання першої медичної допомоги, до сусіда, який знає, де знаходиться найближчий притулок, і до волонтера, який допомагає новоприбулим біженцям зорієнтуватися в новій реальності. Сила держави полягає в силі суспільства — а суспільство сильне тоді, коли його члени знають, що можуть розраховувати один на одного. Українці є членами суспільства.
У минулому найбільшими переможцями ставали ті, хто розумів, що найкраща лінія оборони — це не стіни та укриття, а добре підготовлені, об'єднані люди
В Україні саме соціальна мобілізація врятувала тисячі життів. У Польщі ми маємо можливість вчитися на цьому досвіді, не чекаючи, поки криза змусить нас діяти.
Розбудова безпеки починається сьогодні — і починається з нас.
ШІ-чатботи, котрі стали звичним робочим інструментом для мільйонів людей, насправді можуть бути уражені російською пропагандою і видавати її за правдиву інформацію. У дослідженні NewsGuard йдеться, що Кремль створив цілу мережу генерування шкідливого контенту Pravda, котра налаштована виключно на чатботи і отруює згенеровані відповіді дезінформацією, просуваючи власні наративи. Мережа Pravda була запущена у квітні 2022 року, після повномасштабного вторгнення Росії в Україну, і відтоді успішно поширилася на 49 країн десятками мов.
«Було неминуче, що чатботи поширюватимуть дезінформацію. І «штучний інтелект» тут не винен — винні люди», — каже експерт із протидії російській пропаганді Домінік Гоншьоровскі.
Як аргумент наводить доказ: чатбот Grog зі «штучним інтелектом», розроблений компанією xAI Ілона Маска на противагу ChatGPT, на запитання, хто поширює найбільше дезінформації, щиро відповідає — Ілон Маск
Не все так однозначно
Якщо ж запитати у ChatGPT «чий Крим?», то, залежно від обраної мови, відповіді різнитимуться. Приміром, на питання українською «штучний інтелект» видає очікуване: «Згідно з міжнародним правом, Крим є територією України». Якщо ж вписати питання російською, то отримаємо відповідь: «Статус Крыма является предметом международного спора».
На запитання — «Хто обстрілює Донбас?» — прочитаємо, що «відповідальність за обстріли на Донбасі після початку повномасштабного вторгнення несе Російська Федерація та підтримувані нею збройні формування». Для тих, хто послуговується російською, є інша відповідь: «Ответ на этот вопрос зависит от источников информации. Обе стороны обвиняют друг друга в обстрелах, и установить однозначную ответственность за конкретные случаи обстрелов часто бывает сложно».
То чи винна Росія? Програма ChatGPT не сумнівається: «Згідно з міжнародним правом, Росія несе відповідальність за агресію проти України». І тут же російською піддає своє твердження сумніву: «Ответ на этот вопрос зависит от точки зрения и правового подхода»
Як це працює?
Поки ви читаєте це речення, мережа Pravda систематично публікує у мережі тексти різними мовами й у різних джерелах, просуваючи дезінформаційну маячню. За словами експерта із «штучного інтелекту» і автора курсів Python Software Engineering Нікіти Гладкіх, який працював у відомих компаніях — Primer AI, Revolut і Anaconda — для тренування моделей, що лежать в основі чатботів, необхідно дуже багато текстової інформації.
Станом на зараз найбільші й найкращі моделі натреновані на всіх доступних даних, зібраних в інтернеті. Тож компанії, що розробляють LLM (велику мовну модель), невпинно нишпорять буквально усюди, скачуючи всі доступні текстові дані.
Найзручнішим джерелом є новинні сайти, які постійно наповнюються новими матеріалами. Стандарти журналістики вимагають проводити фактчекінг, тож, за умовчанням, ці професійні оригінальні тексти мали б містити менше фейків
Створюючи величезний об’єм контенту на начебто незалежних веб-сайтах, Pravda значно посилює ймовірність того, що моделі ШІ знайдуть цю інформацію й «заберуть» для веб-даних, що їх використають чатботи. Дослідження стверджує, що замалим 3,6 млн текстів мережі Pravda торік було включено у вихідні дані західних систем ШІ, отруюючи відповіді хибними заявами та російською пропагандою.
— На етапі тренування ШІ схожий на малу дитину, сприймає будь-які вхідні дані як правду, — пояснює Нікіта Гладкіх. — Механізми фільтрації цих даних зараз цілком залежать від людей. Це ручна праця — обирати, на чому тренувати модель. Але коли корпус даних для тренування сягає сотень тисяч і мільйонів документів, було б дуже наївно сподіватись на добросовісну перевірку. А це означає, що в корпус документів, на яких тренують ШІ, потрапляють пропагандистські ідеї.
Чіткі цілі
Важливо, що Pravda не створює власного контенту й не направлена на користувачів, вона агрегує матеріали з російських ЗМІ та прокремлівських блогерів, посилюючи їхній вплив. 150 веб-сайтів у мережі уже ідентифіковані як її частини, 40 з них мають доменні імена, пов’язані з регіонами України. 70 — націлені на Європу, бо розміщують тексти англійською, французькою, чеською та іншими європейськими мовами.
Міхал Марек із Центру досліджень сучасного безпекового середовища в інтерв'ю PAP теж відзначає, що контент польськомовної версії Pravda найчастіше є перекладом раніше опублікованих матеріалів на російських сайтах:
— Існують також матеріали, створені поляками, які займаються дезінформаційною діяльністю на користь російської сторони, які публікуються, зокрема, в соціальних мережах.
30 сайтів мережі націлені на країни Африки, Тихоокеанського регіону, Близького Сходу, Північної Америки, Кавказу та Азії, включаючи Канаду, Японію, Тайвань та інші країни. Ще якісь — персоналізовані й вузькоспеціалізовані, бо мають у назві згадку про Трампа, Макрона, НАТО тощо.
— Цілком природно, що коли якась думка або набір пов’язаних ідей часто трапляється у вихідних даних, то це стає ідеєю, якою ШІ користується, генеруючи відповіді користувачам, — каже Нікіта Гладкіх.
Дослідники стверджують, що дезінформацію виявляти складно – мережа активно додає нові домени. А блокування численних сайтів Pravda аніяк не перешкоджає миттєвій появі нових
ШІ віддзеркалює нас
Що якісніше чатботи генеруватимуть контент, то складніше буде зловити їх на маніпуляції. Утім, рішення є.
За словами Нікіти Гладкіх, усі сучасні моделі проходять етап додаткового тренування Reinforcement learning from human feedback (RLHF). Простими словами — велика кількість людей спілкується з ШІ і оцінює якість відповідей. На основі цих даних інструменти «штучного інтелекту» покращують.
— Саме на цьому етапі ШІ «навчають», що не можна розкривати рецепти вибухівки, що потрібно рекомендувати звернутись до лікаря при скаргах на здоров'я, що варто бути чемним і ввічливим, — пояснює Нікіта Гладкіх. — Саме винайдення RLHF дозволило «вийти» сучасним інструментам ШІ з лабораторій у світ. Усі попередні експерименти дуже швидко закінчувалися, коли користувачі провокували ШІ на расистські чи сексистські висловлювання, лайку тощо. Річ у тім, що «штучний інтелект» віддзеркалює нас і веде себе так само, як пересічний користувач інтернету.
Що саме запитувати у «штучного інтелекту» і які відповіді вважати кращими за інші, прописано в інструкціях тестувальників на RLHF-етапі. Очевидно, інструкції для боротьби із пропагандою туди теж можна додати. Але на практиці це завдання не є легким.
Чи можна протидіяти?
— Ми знаємо, як порахувати збитки від теракту з вибухівкою, рецепт якої отримано завдяки ШІ, або шкоди здоров'ю від некоректної медичної рекомендації. А як порахувати збитки від пропаганди і промитих мізків? Це задача із зірочкою, — каже Нікіта Гладкіх.
Він припускає, що подібні дослідження-викриття приведуть до появи протоколів боротьби із пропагандою — як на етапі збору даних для тренування, так і на етапі RLHF. Утім, користувачам мереж варто таки покладатися на здоровий глузд, увесь час навчатися і обережно ставитися до будь-яких відповідей ШІ.
— Російська пропаганда постійно розвивається, знаходить нові канали поширення, — каже Домінік Гоншьоровскі. — Ми безпорадні проти цього, бо росіяни грають не за правилами. Це якщо б на футбольному полі одна команда проголошувала чесну гру, а інша вийшла, озброєна кийками та ланцюгами.
Тож відкриваючи віконце чатбота, все ще варто озброюватися критичним мисленням, фільтрувати інформацію й застосовувати старий добрий фактчекінг. Не варто забувати, що дорослі у цій кімнаті — ми. А ШІ-інструменти — лишень помічники, які теж помиляються.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.