Надія Гордійчук

Олександр героїчно боронив Маріуполь 86 днів. Софія ж тоді була з двома дітьми у Запорізькій області, у рідній Василівці. Село швидко окупували росіяни і найбільшим страхом жінки було потрапити на допит. Тому ризикуючи життям, під обстріли вона з маленькими дітьми cіла в авто і вирвалася з рук ворога. Олександр у травні залишив Азовсталь і вийшов у полон з надією на обмін, який і досі не відбувся. Чоловік пережив теракт в Оленівці, коли росіяни замінували барак, а потім його підірвали разом з нашими полоненими. Тоді боєць отримав серйозні поранення та в якому він стані до сьогодні дружині не відомо.

Зараз вона одна з двома дітьми, в чужій країні, де знайшла друзів та підтримку. Софія не опустила руки і відкрила бізнес в Польщі. Жінка досить успішно робить та просуває дитячі розвиваючі ігри на європейський ринок. Вона щодня чекає на чоловіка і не втрачає віру в його повернення.

Владислав був розвідником і загинув захищаючи своє рідне місто Маріуполь. Вшанування пам'яті полеглих захисників, тематичні виставки з метою інформування, щоб якомога більше людей дізнавалися, якою є ціна цієї війни, патріотичне виховання молоді стало справою життя матері.

Віра Литвиненко, мама Азовця-розвідника, розповідає про сина і свою діяльність у розмові для Sestry.

‍

‍

Його мрією було служити у полку «Азов». І у 2020 році Артему Гондюлу це вдалось. Він приєднався до елітного підрозділу.

На Азовсталі Артем отримав поранення, розповідає Анастасія: «Артем же мені не сказав, що він на Азовсталі, про поранення. Він такий: ніколи не скаржиться, жодних подробиць не розповідає. Каже: менше знаєш – міцніше спиш».

Артем разом із побратимами потрапив до російського полону в Оленівці. Коли там стався теракт, чоловік вижив, але отримав поранення. Зараз жінка практично нічого не знає про свого коханого: «Єдине, що мене тримає, – віра в порятунок. Чоловік – мій дім, без нього я загублена в цьому світі. Спокою у душі нема».

Військова служба, яка стала початком великого кохання. Мар'яна Мамонова — військова медикиня. На службу до Маріуполя потрапила ще до повномасштабної війни. Саме там познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком Василем, військовослужбовцем Нацгвардії.

Про свою вагітність жінка дізналася уже під час війни. Напочатку весни 2022 року потрапила у полон — в Оленівку. Обміняли жінку лише 22 вересня 2022 року, коли вона перебувала на 9 місяці вагітності. Мар'яна Мамонова народила свою донечку на четвертий день після обміну.

Кожна наша відеоісторія є двома мовами — українською та польською. Відтепер не потрібно шукати окремий файл і надсилати окреме посилання, щоб поділитися з друзями. Достатньо лише ввімкнути польські субтитри безпосередньо на YouTube. Діліться історією Мар'яни Мамонової зі своїми польськими друзями, а також з тими, хто знає польську мову.

Мар'яна Мамонова — військова медикиня. На службу до Маріуполя потрапила ще до повномасштабної війни. І там познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком Василем, військовослужбовцем Нацгвардії.

Про свою вагітність жінка дізналася уже під час війни. Напочатку весни 2022 року потрапила у полон — в Оленівку. Російські наглядачі, згадує жінка, не мали жодного поблажливого ставлення до неї. Попри вагітність.

22 вересня 2022 року Мар’яну Мамонову, яка перебувала на 9 місяці вагітності, обміняли. Це той самий обмін, коли Росії віддали Віктора Медведчука та інших російських військових. Натомість додому повернулись понад 200 українських бійців, які боронили Маріуполь.

Маленький Єгор у жовтні 2022 року звернувся до Путіна із проханням відпустити його маму з полону. Однак очільник Кремля довго не чув прохань дитини.

10 квітня 2023 року із полону звільнили 100 українських захисників. Серед них була й Аліна Мелешко-Габурич. Жінка провела у російському полоні довгих 11 місяців. Маленький Єгор тим часом жив із бабусею та дідусем та щодня чекав на повернення своєї мами.

Аліна разом зі своїм чоловіком була на «Азовсталі». 23 квітня 2022 року Вадим попав під авіабомбу. Йому зробили операцію. Однак через три дні він помер. Аліна залишилася на «Азовсталі», а потім потрапила у полон.

Діліться історією Аліни Мелешко-Габурич зі своїми польськими друзями, а також з тими, хто знає польську мову. Кожна історія із відеоциклу «Жінки Азову» є двома мовами — українською та польською.

Майже рік маленький Єгор не бачив свою маму. Вона, як й інші захисники «Азовсталі», потрапила в Оленівку.

Аліна Мелешко-Габурич з перших днів повномасштабного вторгнення була на «Азовсталі» разом зі своїм коханим, який теж служив в «Азові». Внаслідок удару російської армії чоловік загинув.

Довгих 11 місяців Аліна провела у російському полоні. А тим часом маленький Єгор жив із бабусею та дідусем та щодня чекав на повернення своєї найріднішої людини.

У квітні 2023 року Аліну звільнили з полону, і жінка нарешті змогла обійняти свого маленького сина.

Мати, яка пішла воювати за загиблого сина. Це про Світлану Ворову, незламну жінку, яка одного дня вирішила — мусить продовжити справу сина, аби його смерть не була даремною.

«Грація» (позивний Світлани) пережила 86 днів блокади Маріуполя. А потім 11 місяців полону. Після пережитого жінка повертається на фронт і буде воювати до повного звільнення України від російських окупантів.

Діліться історією Світлани Ворової зі своїми польськими друзями, а також з тими, хто знає польську мову. Кожна історія із відеоциклу «Жінки Азову» є двома мовами — українською та польською.

Історія незламності як вона є. Син Світлани Ворової — боєць «Азову» — загинув у 2015 році. Жінка вирішила, що має продовжити справу старшого сина — і в 2020-му році вступила до лав легендарної бригади.

Військова на позивний «Грація» 86 днів провела на «Азовсталі». А потім, за наказом, із іншими військовослужбовцями вийшла із заводу. На жінку чекали довгі 11 місяців полону в Оленівці.

— В Оленівці я була в так званому карцері. Це була просто камера 2,5 на 2,5 метри, там тримали 10 людей. І якщо в звичайній камері раз на тиждень нас виводили у двір погуляти, подихати, то з карцеру виводили раз на три тижні, а бувало, і раз на місяць, — згадує ті страшні дні Світлана.

Цьогоріч у квітні військова була звільнена з російського полону.

Не забувати ні на мить про війну, закликає Катерина Петренко. Рік вона не бачила свого чоловіка. Валерій Петренко на позивний «Тейваз» обороняв «Азовсталь», а потім потрапив до російського полону. Жінка, не втрачаючи надії, щодня його чекала:

— Ми з вами не маємо фізичного і морального права втомлюватися від війни. Уявіть собі, хоча б на секундочку, якщо втомляться ті, хто стоять зараз на варті нашої з вами свободи. Це закінчиться жахливою трагедією.

Після реабілітації та часу, проведеного з дружиною та сином, Валерій Петренко повертається до служби. Катерина певна, треба максимальний розголос кожній історії про мужніх оборонців України:

— Наш обов'язок: говорити, розповсюджувати, підтримувати, донатити і, ні в якому разі, не забувати те, що відбувається зараз. І мені дуже сподобалась фраза: «Ми маємо покінчити з цією війною для того, щоб не передавати її нашим дітям».

Діліться історією Катерини та Валерія зі своїми польськими друзями, а також з тими, хто знає польську мову. Кожна історія із відеоциклу «Жінки Азову» є двома мовами — українською та польською.

Катерина Петренко — відважна та вольова жінка. Її історія — про відданість, ризик та боротьбу. 

Повномасштабне вторгнення жінка разом із маленьким сином зустріли у Бердянську, який уже 27 лютого окупували російські військові. Ризикуючи життям, жінка вирушила до невеликого села у Запорізькій області. Зламана автівка та ніч у полі під обстрілами росіян — це були лише перші випробування Катерини. Далі були довгі дні в окупованому селі і небезпечний шлях на підконтрольну територію України. А в цей час її чоловік перебував на Азовсталі, де тривали жорстокі бої, а потім був полон довжиною у рік. 

Це був довгий рік боротьби, надії, очікувань — Катерина витримала все заради свого коханого.

Тамара Яніна хоче, аби весь світ знав про подвиг її коханого, про його героїчну боротьбу за Маріуполь, про ціну, яку заплатила вся родина за майбутнє вільної України: 

— Мій чоловік Олексій Янін був добровольцем у 2014-му році, а 24 лютого 2022-го  одним з перших став на захист своєї сім'ї і своєї країни. І захищав нас до останнього подиху. Героїчно загинув при виконанні бойового завдання 7 квітня 2022 року — в абсолютно оточеному місті в Маріуполі. Я його так і не поховала. Він загинув на воді, в човні, тіла нема. Скоріше за все, і не буде. Дуже важко пояснити дитині, що тато більше не прийде, не повернеться, не приїде. 

 Жінка певна: всіма мовами світу треба розповідати про українських героїв, які поклали своє життя за Україну. 

— Дуже важливо для нас, українців, бути присутніми в інформаційному полі. Україна і ми, українці, стикнулися з дуже жорстоким, підступним, абсолютно аморальним ворогом, який не має ані законів, ні права, ні честі, ні совісті, ні якоїсь моралі — нічого святого. Говорити про ситуацію в Україні життєво необхідно, потрібно висвітлювати правду таку, яка вона є, а не таку, якою її подає країна-кат, країна-вбивця і країна-окупант. Вони постійно приховують свої військові злочини. 

Діліться історією Тамари та Олексія Яніних зі своїми польськими друзями, а також з тими, хто знає польську мову. Відтепер кожна історія із відеоциклу «Жінки Азову» буде українською та польською мовами.

Разом із двома дітьми Юлія Третяченко тікала з-під ворожих обстрілів рідного Запоріжжя. Із родиною опинились у місті Тарнов — за 180 кілометрів від українського кордону.  

Важка дорога позначилася на здоров’ї молодшого сина. Виклики, пов’язані з піклуванням про дітей в умовах відірваності від свого життя в Україні, невизначеність майбутнього, страх за близьких, які лишилися вдома, стали важким випробуванням для самої жінки.

Витримати усе і реабілітуватись психологічно допомогла волонтерська діяльність. Юлія приєдналась до «батальйону Кікімори» — жінок, які об'єднались для допомоги українським військовим. Разом вони виготовили і передали на фронт тонни маскувальних засобів — сіток, нашоломників, костюмів для розвідників. І щодня продовжують працювати на перемогу.

Із Sestry Юлія поділилась своє історією та розповіла про тих, хто разом із нею допомагає українським військовим перемагати ворога.

‍

Перша історія — Тамари Яніної. Її чоловік Олексій, розвідник бригади «Азов», героїчно загинув у боях за Маріуполь у квітні 2022 року. Тамара хоче, аби весь світ знав про подвиг її коханого, про його героїчну боротьбу за місто Марії, про ціну, яку заплатила вся родина за майбутнє вільної України. 

«Все, що я хочу, — це тільки вижити і повернутись до вас», — писав Олексій Тамарі незадовго до своєї загибелі. У пари залишився 4-річний син Назар.

Це щемлива історія про неймовірне кохання та про те, як пережити страшну втрату і навчитись жити далі без нього, свого чоловіка. 

Авторка циклу «Жінки Азову» — Надія Гордійчук, досвідчена тележурналістка. Щодня вона спілкується з рідними тих, хто на фронті, і тих, хто навіки в строю. Героїні нового циклу — дружини, матері, сестри українських героїв. Їм є що сказати і чим поділитись із всім світом. І Sestry стануть голосом таких жінок. 

Ділимося з нашими читачами свідченням Тамари Яніної — і вже готуємо наступні інтерв’ю.