Ексклюзив
20
хв

«Якщо ми можемо врятувати одну людину — ми вже врятували цілий світ», — волонтерка Тата Кеплер

«Відсидітися ні в кого не вийде. Кожен має щось робити. Або ти на фронті, або ти для фронту. Третього немає», — Тата Кеплер про війну, волонтерство та майбутнє України

Наталія Жуковська

Тата Кеплер, волонтерка. Фото: приватний архів

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

До повномасштабного вторгнення вона керувала популярним баром у країні, багато подорожувала, цікавилася музикою та мистецтвом. Тата Кеплер волонтерить з 2014-го року і займається тактичною медициною, однак 24 лютого 2022-го її життя змінилося докорінно — вона повністю присвятила себе волонтерству. За майже два роки разом із командою об’їздила понад 700 деокупованих населених пунктів. Тату Кеплер передала тонни допомоги як військовим, так і цивільним. 21 серпня 2022 року Володимир Зеленський нагородив волонтерку відзнакою «Національна легенда України», а в грудні 2023-го — нагородою «Золоте серце». А ще Тата Кеплер — одна з номінанток першої премії «Портрети сестринства», заснованої редакцією міжнародного журналу Sestry. Цією нагородою ми хочемо відзначити жінок, які з початком великої війни зробили неоціненний внесок у підтримку України проти російської агресії.  

Наталія Жуковська: До війни ви були керівницею популярного у Києві бару, продюсеркою телеканалу, художницею, музиканткою. І от майже 2 роки займаєтеся лише волонтерством. Чому так?

Тата Кеплер: Насправді я займалась волонтерством ще з 2014-го року, але не у таких масштабах, як зараз. З 24 лютого 2022-го моя діяльність настільки розрослася, що залишити все — означало б зрадити. За ці майже  2 роки  я зібрала понад 8,5 мільйонів доларів. Для людини, яка не є міжнародним фондом, не отримує  грантів — це дуже велика сума. Якщо рахувати по турнікетах й аптечках — ми допомогли майже 100 тисячам військовим. Ми офіційно забезпечуємо тактичною медициною, наприклад, «Азов», 3-тю штурмову, «Вовків Да Вінчі» й багато інших бригад та підрозділів. У нас величезні запити. Для команди, яка складається з шести людей, — це великі об’єми роботи. Ми об'їхали більше семи сотень деокупованих територій. Працюємо 25/8. Рівень виснаження такий, що ти іноді навіть себе не розумієш. Я постійно намагаюсь залучати нові кошти. У мене багато приватних донаторів. Ось я нещодавно була у Відні. Приїхала, аби побачитися з одним із них. Це знайомий моєї подруги, який постійно допомагає, але ми жодного разу не бачилися. Він донатить на антибіотики. В один момент подзвонив і сказав: «Я дуже хворію, але хочу зробити щось хороше — запротезувати хлопців».  Він оплатив 53 тисячі євро за дуже крутий біонічний протез 23-річному військовому. Знаєте, я дійсно сумую за своїм життям. Мені не вистачає багатьох речей із життя до повномасштабної війни, але зараз поки що так.

НЖ: Чи стала повномасштабна війна для вас несподіванкою? Що стало найбільшим шоком для вас у перші місяці великої війни? 

ТК: Я думала, що буде просто загострення на Донбасі. Я не думала, що будуть бомбити міста. Це все було шоком. Після Бучі я не могла говорити. На той момент мені здавалося, що нічого страшнішого у житті я не бачила. Але потім з тобою стається Ірпінь, Гостомель, Бородянка, Кухарі — і так кожне наступне село.

За майже два роки війни Тата Кеплер разом із командою об’їздила понад 700 деокупованих населених пунктів. Фото: приватний архів

НЖ: Ви буваєте у найвіддаленіших прифронтових селах, зустрічаєтеся з людьми щойно після деокупації. Переживши пекло, вони діляться з вами своїми історіями. Про що розповідають?

ТК: Мене вражає кожна почута історія. Ті люди справді пережили пекло.  Я чула про зґвалтування, катування. Бачила людей, які буквально на ліктях, по трупах повзли до своїх рідних.

Я зустрічала тих, хто перезахоронював своїх 10-річних дітей з двору на кладовищі. Чула історії про те, як росіяни забирали майно, як батьки переховували своїх доньок у лісі, аби їх не зґвалтували

Я зустрічала дідусів, які на руках несли наших поранених військових через блокпости і їм дивом вдавалося їх рятувати. Бачила людей, які переховували прапори, вишиванки у дворах, щоб їх не розстріляли. А ще пам’ятаю людей, які підходили і кричали: «Його звали Максим. Розкажи його ім'я світу. Його закатували в Ізюмі, підвісили на трубах». Про ці всі історії має знати світ.

НЖ: Що ви зрозуміли для себе за майже два роки повномасштабної війни? 

ТК: Я зрозуміла, що у мене дуже пластична психіка. Два роки протриматися без антидепресантів та заспокійливих — це внутрішнє досягнення. Найголовніша моя зміна — я перестала сміятися. У мене був такий дзвінкий сміх, що його друзі записували на телефон. Я дуже сумую за ним. А ще мені здається, що я стала більш мовчазною всередині. Мене дуже виснажує комунікація з людьми. 

Тата Кеплер зізнається, що перестала сміятись. Фото: приватний архів

НЖ: Ви заснували організацію «Птахи», яка забезпечує медикаментами та організовує медичні послуги для військових і цивільних. Чи вдається перекривати наявні запити?

ТК: Звісно, не завжди вдається перекривати всі потреби. От зараз у мене є  заявка від однієї бригади майже на 300 медичних наплічників, а це десь пів мільйона доларів. Ми намагаємося поступово, в міру можливостей, закривати питання забезпечення. На жаль, є речі, які дуже швидко закінчуються на війні. 

НЖ: Ви не раз порушували питання із вмістом аптечок та неякісних турнікетів на фронті. Як це виглядає сьогодні? 

ТК: На сьогодні маємо нове командування медичних сил, воно намагається комунікувати з волонтерами. Ми їм за це вдячні. На другий рік повномасштабної війни до нас почали прислуховуватися. Це жахливо, що нам знадобилося стільки часу, скандалів, обурення, втрачених життів. Вони обіцяють зміни, але я поки що не буду ані хвалити, ані сварити їх. Наразі я бачу діалог, а там подивимось. Але добре, що ця розмова хоча б є. На щастя, наші бойові медики нарешті добилися  дозволу на переливання крові на фронті. Це важливо, тому що це рятує життя. Ми маємо фокусуватися на цьому.

Тому що у нас закінчуються найкращі. І поки ми досі не воюємо засобами, а продовжуємо воювати людьми — ми маємо фокусуватися на якомога якіснішому рятуванні життів, евакуації та наданні допомоги

Вже всім давно зрозуміло, що немає ніякої, так званої «золотої години» під час порятунку військового. Хлопці часто чекають на евакуацію по 6-12 годин. Медицина дуже важлива. Якщо ми можемо врятувати одну людину — ми вже врятували цілий світ.

НЖ: Яким ви бачите майбутнє волонтерство? Чи вистачить вам та вашим колегам ресурсу працювати довготривало? 

ТК: Мій напрямок — медицина. Тому я не знаю, що буде далі. Збирати гроші все важче і важче. Я не можу сказати, що держава нічого не робить. Допомога є, але її не достатньо. Підтримувати волонтерів важливо. Ми дуже завдячуємо тим, хто донатить навіть по 5 гривень. Не буває маленьких донатів. Кожен має пам’ятати, що у нас немає жодного економічного, культурного фронтів. Є тільки один — бойовий. І будь-яке моє виснаження чи суспільства ніколи не зрівняється з тією втомою, яку відчувають військові у бліндажах, під обстрілами, у багнюці чи снігу. 

Ми, волонтери, — молодці, але те, що роблять наші хлопці й дівчата на передовій — це нереально. Уявіть собі, там, на фронті, є людина, яка готова за мене і за вас померти

І при цьому ні ви, ні я її не знаємо. І тому я маю боротись за них так само сильно, як вони б’ються за мене. Це моя позиція, і я хочу, щоб це розумів кожен цивільний. 

Тата Кеплер: «Будь-яке моє виснаження чи суспільства ніколи не зрівняється з втомою військових». Фото: приватний архів

НЖ: Ще один напрямок, яким ви займаєтеся, — допомога  жертвам зґвалтувань. Це так званий «тихий» проєкт адресної допомоги сім’ям, постраждалим від сексуального насилля. Ви про нього майже не розповідаєте. Чому?

ТК: Я мало про це розповідаю, тому що він дуже маленький і ситуативний. Ми допомагали тим сім'ям, чиї контакти нам надавали. У нас зараз під постійною опікою лишилися 1-2 родини. Я не дуже хочу про це говорити, щоб не тригерити нікого. 

НЖ: Як говорити про сексуальне насилля?

ТК:  На жаль, у нас про це досі не прийнято говорити, тому що «соромно».  А про це треба говорити. Головне — розповідати, що  будь-яке насилля — це не правильно. Пояснювати людям, куди слід звертатися за допомогою. На щастя, у нас є дуже багато гарячих ліній, програм, які допомагають не лише жінкам.  Важливо, коли є хтось, хто тебе просто вислухає.   

НЖ: Щодо повернення загиблих воїнів додому: з вашої ініціативи на рефрижераторах, що перевозять тіла героїв, тепер написано не радянське «Вантаж 200», а «На щиті». Розкажіть про це.

ТК: Якось ми купляли рефрижератор для 30-ї бригади і на ньому було написано «Вантаж 200». Ми стояли з моїми друзями, й один з них сказав: «Скільки можна писати цю совкову херню. Наші хлопці не вантаж. Вони повертаються або зі щитом, або на щиті». У той момент поруч з нами була моя мама, яка є художницею, й я одразу у неї запитала: «А можеш мені отут написати «на щиті?». Мама погодилася. Вигадала шрифт, зробила трафарет і на наступний день все було готово. Фото ми виклали у соцмережу, і хтось це відправив генералу Залужному. Він подивився і сказав: «Яка хороша ідея. Тепер всі підрозділи, які займаються евакуацією полеглих офіційно називаються “на щиті”». Я отримувала багато повідомлень, на зразок: «Тата, дякую. Завдяки вам мій брат повернувся не вантажем з цифрами, а на щиті». Мені здається, що нам потрібно культивувати поважне ставлення до військових. Тому що ми живі завдяки їм.

НЖ: У січні цього року ви повернулися з Всесвітнього економічного форуму у Давосі, де впродовж 3-х днів світові політичні лідери, мислителі та активісти обговорювали ключові аспекти захисту життя і свобод українців. Які висновки з цього заходу ви зробили для себе?

ТК: Торік я була на саміті безпеки Європи у Мюнхені. Там також були різноманітні зустрічі, зокрема й за зачиненими дверима. І я пам'ятаю, що з того саміту я поверталася дуже розлюченою, бо постійно чула від відомих політиків та активістів, як вони занепокоєні війною в Україні. А у Давосі у мене було відчуття, що вони вже не просто занепокоєні, а дійсно розуміють, що це все дуже серйозно і що ми боремося за них і замість них. І це були не просто слова.  Тому, загалом, я можу сказати, що я задоволена поїздкою до Давосу та зустрічами, які там були. Мені здається, що кожен із нашої делегації зміг  донести щось своє особисте і важливе. Я виступала на дискусійній панелі на тему «Життя з війною». Розповідала про відчуття, що те, як живуть зараз українці, — для мене особисто це все імітація життя. Я намагалася донести думку, шо присутні на форумі навряд чи зможуть нас зрозуміти. Це важко зрозуміти, якщо не живеш під обстрілами, не є постійним свідком цих трагедій. Говорила про те, що мені здається, ніби весь світ дивиться на нас як на ТБ-шоу.

Тата Кеплер на Давоському економічному форумі. Фото: Х / Wellbeing Research Centre

НЖ: Вони вас почули?

ТК: Я дуже емоційна, мене важко не почути. Свою промову я закінчила тим, що «якщо ми не зупинимо війну в Україні, вона прийде у ваші будинки». Вбиває не на зло, вбиває бездіяльність  

НЖ: Які виклики стоять сьогодні перед Україною та її міжнародними партнерами?

ТК: Мені важко сказати. Я не політик. У мене немає політичних  амбіцій. У мене є серце і відчуття. А ще, як і у всіх, — виснаження, в якому ти просто продовжуєш функціонувати.

Мені здається, що єдиний виклик всьому світу, — це росія. Ми маємо перемогти — і тут немає інших варіантів. росія не зупиниться

Вона хоче зжерти не лише нас, а й половину світу. Це жорстока імперська амбіція. І проблема не тільки у путіні. Я не вірю в історію про хороших руських. Вони вбивають людей на моїй землі.

НЖ: Корупція під час війни: чи на часі це питання? Як, на вашу думку, нам побороти цього внутрішнього ворога? 

ТК: Я не знаю, як його побороти. Мені здається, що нам треба закінчувати з усім панібратством. Я не знаю, що ще має статися, щоб люди зрозуміли, що у домовини кишень немає. Іноді мені здається, що треба оголосити: 10% можна красти, а більше — ні. Звісно, взагалі нічого не можна, але... Але і це нікого не зупинить.

Я не розумію, якщо летить у твій дім, а ти при цьому крадеш мільярди гривень, що з тобою не так?

Я не розумію покладеної під час війни нової бруківки у центрі міста. Я не розумію, чому ми  всі говоримо про військові рейки, але досі на них не стоїмо. Це ж про питання нашого виживання. Я не розумію, що з цим робити.

НЖ: Нещодавно у соцмережах ви написали, що маєте офіційний діагноз — вигорання, тривожно-депресивний синдром. Як із цим справляєтеся? Яким є ваш особистий рецепт? 

ТК: Однозначно треба йти за допомогою до лікарів, психіатрів. Не займатися самолікуванням. У мене є психолог, з яким я працюю. Серед іншого лікарка порекомендувала повертати у життя речі, які любила до повномасштабки. Наприклад, я обожнювала читати. До вторгнення читала по 7 книжок на місяць. Вона сказала ставити будильник, і 15 хвилин щодня читати. І так робити впродовж 2-х місяців, поки це не стане постійною звичкою. А ще — про себе слід піклуватися. Мені Бог дав неймовірних друзів і близьких, які постійно відправляють мене то на  масаж, то просто  виспатись. Я їм дуже вдячна за це.

Тата Кеплер їздить у найвіддаленіші села, аби допомагати місцевим мешканцям. Фото: приватний архів

НЖ: Чого хоче волонтер Тата Кеплер?

ТК: Перемоги, помсти і миру.

НЖ: Що для вас є свободою та перемогою?

ТК: Колись я викладала іврит у недільній школі. Це був Песах, і я запитала у присутніх, що таке свобода? Мені відповів 5-річний хлопчик: «Свобода — це гратися у кімнаті із зачиненими вікнами. Тому що коли ти їх відчиняєш, половинки твоїх вікон потрапляють в іншу кімнату, а там вже чиясь інша свобода». Це дуже глибока думка. Свобода — це бути вільним у прояві себе. Пам'ятати — тобі все дозволено, але не все корисно. Мене так вчила мама. Людям треба говорити правду, інакше вони помруть ідіотами. Про людей треба говорити добре, навіть якщо вони ще живі. Щодо перемоги, то, на жаль, є багато тих, без яких вона не буде переможною, бо їх вже немає. Звісно, я, як і багато хто, уявляла, що у день перемоги лунатиме гімн, будуть народні гуляння на Майдані. А ще — оголошення про припинення вогню і те, що росія підписує капітуляцію. Але ми всі розуміємо, що цієї утопічної кіношної перемоги, на жаль, не буде. Але я хочу, щоб вони просто зникли. Пішли з усіх наших територій.

Мені здається, що у нас буде повна перемога, коли кожен українець здобуде у своєму серці спокій

А цього не станеться вже ніколи. Це як з Голодомором. Ця війна назавжди. Я постійно кажу, шо з війни можна прийти, але не можна повернутися. 

Тата Кеплер: «Ми всі маємо зрозуміти, що ми потрібні лише собі». Фото: приватний архів

НЖ: Якою ви бачите Україну після війни? 

ТК: Хотілося б її бачити обережною до самої себе. Країною, яка береже своїх. Ми маємо розуміти, як би нам важко не було, кожен переживає свою трагедію всередині країни. На жаль, рівень агресії зараз лише зростає. Тому нам треба навчитися бути терплячими, толерантними і делікатними одне до одного. Мир теж можна програти. Нам потрібен якісний мир — і його можемо створити тільки ми. Більше ніхто. Ми всі маємо зрозуміти, що ми потрібні лише собі. Ніхто, крім нас, нашої свободи і перемоги не виборе. І дуже помилково вважати, що хлопці десь там і щось там зроблять, а я тут відсиджуся у теплі.

Відсидітися ні в кого не вийде. Кожен має щось робити. Або ти на фронті, або ти для фронту. Третього немає
No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я.  У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
сергій жадан арабески хартія

«Я став менш продуктивним у творчості, бо в армії дуже багато роботи»

До невеликої зали в підвалі харківського театрально-концертного центру починають сходитися черги глядачів. Всі квитки на виступ Сергія Жадана розпродані. Незважаючи на війну, люди прагнуть спілкування з культурою і мистецтвом, і Жадан знайшов спосіб поєднати реальність війни із цивільним життям.

Альдона Гартвінська: Скоро мине рік, як ви долучилися до лав Нацгвардії України в 13 бригаді «Хартія». За цей час ви провели чимало різних заходів, щоб допомогти бригаді. Один з них — зустріч з приводу вашої книги «Арабески». Розкажіть про це. 

Сергій Жадан: Попри те, що збірка «Арабески» вийшла минулоріч, ми вирішили ще раз її презентувати. Це 12 оповідань-історій, які були написані мною після 2022 року. Оповідання про Харків і про схід України у часи повномасштабного вторгнення. Зараз вони перекладаються в інших країнах. Мені цікаво буде подивитися на реакцію закордонних читачів. 

У нас зараз триває «Хартія Тур». Це така освітньо-інформаційна ініціатива нашої бригади. Ми їздимо містами, зустрічаємося з громадами, з керівництвом громад, з місцевою владою, студентами, молоддю. Збираємо донати. Розповідаємо про бригаду, її історію, цінності та філософію. До цього у нас було кілька музичних зустрічей, тепер ми вирішили зробити ще кілька суто літературних. 

Для нас дуже важливо тримати зв’язок з усіма, хто підтримує Сили оборони, з усіма, хто донатить на українське військо, хто вірить в «Хартію». Дуже радіємо, коли бачимо повний зал. Все, що ми збираємо, ми передаємо на потреби нашої бригади. Це невеличка, але суттєва підтримка — плюс це важливо для нас емоційно. Відчувати підтримку людей, яких захищають наші бійці.

Слухаючи Сергія Жадана, Харків 10.03.2025. Фото: Maciek Zygmunt

«Арабески» — це книга про людей, які змінюються разом з часом. Як ви сам змінились як митець ?

Від початку повномасштабного вторгнення я опублікував дві книги. До цього вийшла збірка віршів «Скрипниківка». Звісно, я став менш продуктивний, тому що зараз на службі, мобілізований. Попри те, що я не на бойовій посаді, роботи дуже багато. Але це служба, яка приносить користь нашій бригаді, і для мене це зараз головне.

З усіх подій, з якими ви виступаєте, 100% прибутку передаються на потреби бригади. Можете розказати більше, на що конкретно йдуть ці гроші?

Людей приходить завжди дуже багато, ми порахуємо, але, думаю, в межах цього туру ми вже зібрали близько двох мільйонів гривень. Ці гроші передаємо, зокрема, на патронатну службу бригади, яка підтримує поранених бійців та їхні родини. Також ми підтримуємо батальйон сил підтримки. «Хартія», думаю, одна з найбільш забезпечених і логістично унормованих бригад, але є якісь речі, які треба із сьогодні на сьогодні закрити. Десь там щось купити, десь щось привезти, десь щось відремонтувати. Відповідно, добре мати ось таку фінансову подушку, яку ми фактично збираємо. Всі роблять якісь збори, шукають донати. Ця війна зараз стосується всіх. Усі ми зараз на одній хвилі.

«Важливо не ділити нас усіх на світ війни і світ тилу»

А як було три роки тому? За вашими відчуттями, наскільки змінилася бригада? 

Коли «Хартія» утворилася, це був добровольчий підрозділ, ДФТГ (добровольче формування територіальної громади — Авт.). Кілька десятків добровольців, — як кадрових військових, так і людей цивільних, прийшли у військо й взяли до рук зброю. Тож, зрозуміло, що на початку новостворений підрозділ нічого не мав. 

Ми забезпечили його всім: купували взуття, спорядження, бронежилети, шоломи, перші автомобілі, мавіки… З того часу минуло три роки, ДФТГ розрослося до розмірів батальона, а потім було трансформовано в повноцінну бригаду. І хоча сама назва була вигадана таким чином, щоб у слові відлунював Харків як місто, в якому цей підрозділ був створений, зараз це кілька тисяч бійців — хлопців, дівчат з різних міст, не лише з Харкова, але також з Дніпра, Кривого Рогу, Запоріжжя, Полтави, Сум, міст західної України, Луганщини й Донеччини. Разом з тим ось така харківська прописка, вона для нас дуже важлива, і те, що сьогодні «Хартія» стоїть в окопах біля Харкова, захищає місто, насправді є великою мотивацією ще більше підтримувати бійців. 

Зрозуміло, що це зовсім інший масштаб, інші завдання, інший рівень комунікації всередині бригади і з бригадою назовні. Тому, власне, і цікаво спостерігати, що командування, засновники підрозділу, які створювали «Хартію» як підрозділ нового штибу, зразок нового українського війська, від цієї ідеї не відходять. Ми далі спираємося на стандарти НАТО, де в основі лежить захист бійця. Маємо справу з професійним та ретельним плануванням кожної операції, забезпечуємо воїна, його вишкіл і вмотивованість.

Але іноді ми стикаємось із психічним виснаженням. Військові часто говорять про паралельну реальність між нашим світом і світом в окопах. Хлопці часто кажуть, що в окопі їм комфортніше, ніж у галасливих містах України. Чи можна поєднати ці світи? Щоб ми підтримували військових, щоб їм було комфортно з нами?

Реальність окопу і реальність торговельної зали — вони дійсно різні. Я не збираюсь засуджувати цивільних жінок, дітей, людей старшого віку, які залишаються в тилу, не долучаються до сил оборони і живуть у мирних містах. Навпаки, мені здається, дуже важливо, щоб вони не западали в страх, відчай і тривогу, а жили нормальним життям, — пам'ятаючи, що триває війна, і що їхні близькі чи знайомі зараз знаходяться в силах оборони, і їх потрібно підтримувати. 

Сергій Жадан і кореспондентка Sestry Альдона Гартвінська

Країна має жити, жити чесно, по совісті, повинні працювати магазини, офіси, послуги, щоб сплачувати податки, підтримувати економіку на належному рівні. Зрозуміло, що це важкий момент для бійців, які повертаються з позиції. Так само важкий для тих, хто знаходиться в тилу і на позиціях ніколи не був. Це війна, це страшно, це драматично, це криваво, це дуже погано, у війні немає нічого хорошого взагалі. І зрозуміло, що ми з цією проблемою вже зіткнулися, вона є і буде, і нам її треба вирішувати. 

Дуже важливо не відокремлюватись, не роз'єднуватись і не ділити наш світ на світ війни і світ тилу. Розуміти, що запорука нашої можливої перемоги, успіху тільки в цьому поєднанні двох реальностей — кривавої реальності війни і реальності тилу, який є мотивованим, свідомим, готовим далі працювати й допомагати своєму війську

У мене є друг, який у мирному житті працював режисером. Він мені сказав, що якби не долучився до лав ЗСУ, то втратив би свій голос митця. Ви як митець з ним згодні?

Можливо. Ми з друзями — митцями зі світу музики, — коли дізналися, що буде прийнято закон про мобілізацію, відразу почали думати, що можемо зробити, щоб бути максимально ефективними і корисними для нашої країни. І ось ми в «Хартії» вже майже рік, і я особисто ніколи жодного разу не пошкодував, що долучився. З іншого боку, як можна було не долучитися? Якщо ти здоровий чоловік призовного віку, маєш мобілізуватися. Якщо ти свідомий, чесний громадянин — це єдиний правильний шлях. 

Фотографії з приватного архіву авторки

20
хв

Сергій Жадан: «Мені важливо відчувати підтримку людей, яких захищають наші бійці»

Альдона Гартвіньська
злочини росіян розстріл автоколони цивільної липівка

Під час обстрілу в машинах перебували близько 50 цивільних, зокрема, дев'ять дітей. Разом з людьми — їхні домашні тварини. Центр документування російських злочинів в Україні ім. Рафала Лемкіна в Інституті Пілецького зібрав свідчення тих, хто став очевидцями цього жахіття й вижив. І сьогодні можна впевнено сказати, що знищення мирних людей було черговим жорстоким перформансом окупантів, а їхня фраза «Мы мирное население не трогаем...» і наданий «зелений коридор» виявилися пасткою для цивільних. 

Sestry поспілкувалися з тими, хто вижив в Липівці, і з тими, хто збирав свідчення для рапорту про злочин росіян. Колись, сподіваємось, ця інформація допоможе притягнути злочинців до суду. 

Ірина Довгань, Наталія Гулак, Моніка Андрушевська, Тетяна Сичевська представляють результати звіту про російські злочини проти мирного населення України. Фото: Instytut Pileckiego

Інструктаж перед розстрілом

Ірина Довгань, голова ГО «СЕМА України», до якої входять жінки, які побували в полоні у росіян, приїхала в Київську область, щоб зібрати свідчення жінок, що пережили насильство. 

— Я їздила селами під Києвом, знаючи, что там є зґвалтовані окупантами жінки, — каже Ірина Довгань. — А потім з’явилась інформація про обстріл під час евакуації, і я стала збирати свідчення про це цивільних. Липивська колона — це  був жах: спалені автівки, мертві тіла навкруги. І взагалі незрозуміло, як це могло статися з цивільними, яким окупанти обіцяли безпечну евакуацію і до якої людей готували заздалегідь. Вже у процесі збору інформації я зрозуміла, що це була спланована акція.

Хоча вся моя сутність до останнього боролась з усвідомленням того, что це було зроблено навмисне. І людей, зокрема, дітей свідомо вели на смерть 

Росіяни збирали автівки з українськими цивільними для евакуації 3-4 доби. Люди в автівках — з дітьми, тваринами — змушені були чекати, поки росіяни дозволять рушати. Зрештою російський офіцер повідомив, що випускає людей. На виїзді із села Липівка цей офіцер зазирнув до кожної автівки з колони й сказав: «Їхати не більше 20км/годину, якщо почуєте постріли — одразу зупинитися, узбіччя і зустрічна смуга заміновані, їхати можна тільки одне за одним». Колона рушила, і десь за кілька сотень метрів до українського блокпоста доїхала до ділянки, де на узбіччі не росли дерева. І тут люди побачили декілька БМП, які ховалися і відкрили по ним вогонь. 

Перші автівки з колони прискорились і цим врятувались. П’ята автівка загорілась і заблокувала шлях тим, що були за нею. І всі 9 автівок були одна за одною розстріляні росіянами. По тих, хто виходив з палаючих машин, стріляв снайпер. Кілька дітей згоріли заживо. Дехто встиг вистрибнути з авто і відповзти.

Близько року тривав збір інформації, бо деякі свідки виїхали за кордон, потім — транскрибування і робота над рапортом. І ось перед нами досить товста книга зі свідченнями тих, хто став свідками злочину росіян проти цивільного населення. 

Ірина Довгань згадує ще один випадок, про який дізналась у процесі збору інформації на деокупованих територіях. Російський офіцер прийшов попередити родину в окупованому селі, щоб заховали свою дорослу красуню-доньку, бо планується її зґвалтування. Але не сказав, куди можна сховати дівчину, коли людям заборонили вийти з хати. Дівчина була зґвалтована нелюдами, а це попередження російського офіцера виявилося лицемірною грою на публіку. 

Один з автомобілів колони в Липівці, який обстріляли, але він не згорів. 2022. Фото: Моніка Андрушевська

Яскрава жіноча куртка лежала на узбіччі серед спалених машин…

«Однією з найстрашніших деталей цієї історії для мене стала яскрава жіноча куртка, яку я побачила на узбіччі дороги біля розстріляних автівок. Я думала: “А де сама жінка, на якій була ця куртка?”. Вона ж купила цю неймовірну яскраву річ для радощів і життя, але зараз куртка тут, у багнюці», — згадує пані Ірина процес збору свідчень і знайомить з Тетяною Сичевською, яка втратила чоловіка і невістку в евакуації і досі не може оговтатися від шоку, бо події відбувались на її очах. Чоловіку пані Тетяни бувально знесло пів голови.

«Окупанти погрожували, що буде зачистка території, прийдуть і всіх розстріляють. Ми просили нас випустити. І нас декілька днів, як ту козу, водили по селу, обіцяли «зелений коридор» і розповідали правила поведінки. Ми із сусідами зібрались і поїхали. І там, де дорога була порожня, між двох голих полів, де ми — як на долоні, я побачила, як піднявся солдат і дав команду стріляти… Це був найстрашніший день у моєму житті», — каже Тетяна Сичевська зі сльозами на очах.

Жінка згадує, як на її очах загинув чоловік, а невістка накрила своїм тілом 7-річного онука, і це врятувало хлопчику життя. Хоча він отримав поранення і потім лікувався за кордоном. 

«Я не знаю, скільки тривало це пекло, але летіло так, що ми всі прощалися з життям, — розповідає Тетяна Сичевська. — Дитину мама закрила собою, мов щитом. Онуку робили операцію, виймали осколки. Не можу вам зараз передати, як він сумує за нею, які то біль і сум, що навіки залишаться з нами. 

“Давай будемо думати, що мама поїхала за кордон і не повернеться”, — якось сказав мені онук. Але я бачу, що він усе розуміє. Деякий час ми жили за кордоном, потім повернулись в Україну. І, мабуть, ця тимчасова відсутність вдома дозволила нам не з’їхати з глузду. Хочу, щоб злочинці і їхні родини відчули те, що пережили ми, і понесли покарання».

Осколок з рани свідка розстрілу, село Липівка, 2022. Приватний архів свідка

Натиснув на газ і врятувався

Жителька села Макарів Наталія Гулак разом з родиною теж опинилися в цій колоні й вижила. Жінка згадує, як поводилися росіяни в окупованому селі: 

— До війни у нас була своя ферма, велике господарство, і росіяни дуже дивувалися, хто нам дав право так добре жити

Коли ми жили в окупації, то виходити з будинку можна було лише з піднятими догори руками, бо за нами постійно спостерігав снайпер. Але потрібно було виходити, щоб годувати тварин, вагітних свиноматок, що ось-ось мали народити. Росіяни, поки були в селі, брали у нас яйця й інші продукти, а потім заборонили чоловіку виходити до тварин, а самі вбили вагітних свинок. Залишатися в цьому пеклі було неможливо, ми дуже хотіли виїхати. Але у росіян наміру випустити нас живими не було.

Чоловік Наталії Гулак вів колону, коли вона потрапила під обстріл. І хоча у своєму інструктажі перед виїздом росіяни наказували зупинятися, якщо почнеться обстріл, чоловік навпаки прискорився і продовжив їхати — і це врятувало життя йому й багатьом іншим з тієї колони. Бо машини, що зупинилися, були геть знищені. Бігти людям було нікуди — поле навколо було заміноване. Невістка і син пані Наталії отримати важки поранення, у сина був вирваний шматок плеча, але їхні життя вдалося врятувати.

«Ще в окупації мій чоловік почав кашляти. Коли ми вибралися, в нього діагностували онкологію. За кілька місяців його не стало», — згадує жінка. 

Через пів року після закінчення документування Ірині Довгань також діагностували онкологію. Вона пролікувалася і повернулася до роботи, хоча і під час «хіміотерапії» брала участь у пресконференціях Інституту. Каже, що робить це для того, щоб вибороти для нащадків нормальне майбутнє і покарати військових злочинців: 

«Я маю дітей, онуків. Сподіваюсь, що моя 25-річна донька народить мені ще онуків, і я не хочу, щоб вони бачили те, що бачила я. Хочу, щоб вони жили в іншому світі. Що я можу для цього зробити? Я не маю зброї в руках і не можу стріляти, але після 2014 року, коли мене ґвалтували у підвалі росіяни, в мене є відчуття, що я можу трансформувати свою травму і травми інших людей в зростання. Ми маємо збирати свідчення, маємо все документувати, щоб допомогти покарати злочинців. Щоб навіть якщо нас не буде на суді, були ці свідчення».

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/65d88f41566a6901523c07d4_zaharov5.avif">«Читайте також: Російські ґвалтівники з нахабною усмішкою запитували, чому жінка не поголена в інтимних місцях»</span>

20
хв

«Мама накрила сина тілом, мов щитом». Розслідування розстрілу військовими РФ автоколони з цивільними на Київщині

Юлія Ладнова

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Квиток у пастку. Джон Болтон про переговори з Росією та наслідки для України

Ексклюзив
20
хв

Миротворча місія, санкційний тиск, перспективи військової підтримки: головні підсумки зустрічі в Парижі

Ексклюзив
20
хв

Путін — (не) злочинець. Невже США рятують російського диктатора від суду за воєнні злочини?

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress