Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Почуття самотності — одна з головних причин, чому біженці відчувають потребу брати участь у культурних проєктах у Польщі.
Навіть ті жінки, які живуть разом з родичами у притулках і гуртожитках, працюють або навчаються, переважно називають головним для себе психологічним викликом втрату соціальних зв’язків. Війна знищила не лише матеріальний світ переселенців.
Щоб допомогти українцям адаптуватися до нових умов життя, у Вармінсько-Мазурському воєводстві понад два роки реалізують різноманітні культурно-освітні соціальні ініціативи.
Я почала працювати як комунікаторка, перекладачка, вчителька, організаторка заходів на культурно-мистецьку тематику в кількох проєктах підтримки воєнних біженців у вересні 2022 року. В межах проєктів переселенці, які потребують підтримки, мають можливість безкоштовно піти до театру, кіно, філармонії, планетарію, музеїв і бібліотек.
Після цих зустрічей я задокументовую відверті розповіді і враження відвідувачів. За два роки я вже записала понад 50 інтерв’ю з учасницями проєктів — біженками, які втекли із зони бойових дій або з окупованих територій. Деякі з цих історій вже опубліковані в двох томах книги «Війна в Україні» (під редакцією польського історика Станіслава Стемпєня).
І можу сказати, що найчастіше на запитання: «Що зараз вас найбільше згуртовує та робить стійкішою?» люди відповідають: «Культура».
Пізнати своє на чужині
Біженки інтенсивно шукають у культурних проєктах щось таке, що допомогло б збудувати невидимі містки між людьми, які приїхали в Ольштин з різних регіонів України й мають травматичний досвід. Люди хочуть знову жити у спільноті, де не відчувається лінія розмежування між своїми і чужими, домом і безпритульністю.
Вражає також, що жінки приходили на деякі майстер-класи не через ностальгію за втраченими можливостями, а тому що такі можливості у них нарешті з'явилися. Так, на майстер-класі вишивки і народних танців біженки, які втекли до Польщі з маленьких українських міст і сіл, розповіли, що вдома у них і їхніх дітей не було змоги взяти участь у гуртках і навчитися вишивати народні орнаменти, розмальовувати писанки, танцювати українські народні танці чи грати на музичних інструментах.
.jpg)
«Ми жили в селі близ російського кордону, — розповідає біженка з Донецької області Надія Бондаренко. — Проукраїнських проєктів від держави за 30 років у нас не проводилось жодного разу. У моєї бабусі, яка наголошувала на тому, що українка, хата була прикрашена вишитими рушниками. Разом з тим моя мама ще зі школи знаходилася під впливом радянської пропаганди, розмовляла російською і українкою себе не вважала. А я не знала, хто я.
Якби хтось сказав мені тоді, що в Польщі я зможу вишити свій перший рушник і що його куплять аж за 200 доларів на благодійному ярмарку для потреб армії, — не повірила б.
Я стала вчитися тут вишивати, аби компенсувати духовні потреби, знецінені русифікацією в Україні задовго до війни».
Волошки як новий культурний код
Під час одного з майстер-класів з вишивки я розповіла учасницям, що в Миколаївській області, звідки я з дітьми мусила виїхати через війну, ростуть унікальні квіти, що через регулярні ворожі обстріли заповідних територій опинилися на межі зникнення.
Йдеться про червонокнижні волошки, які ростуть на останніх клаптиках піщаних степів Миколаївської області — і більше ніде на планеті.
Виникла ідея вишити білоперлинну волошку на скатертині для виставки. Аби привернути увагу суспільства до того, що російська війна безжально руйнує не тільки Україну, а й шкодить усій планеті. Фотографії рослин надіслав ботанік з громадської організації «Українська природоохоронна група» Віктор Скоробогатов.
Скатертину представила майстриня Тетяна Ведмедюк на виставці в Світлиці Кафедрального собору Покрови Пресвятої Богородиці в Ольштині. Чимало людей, які побачили ці рослини на скатертині, говорили, що ніколи навіть не задумувалися, наскільки цінними є ці квіти. І що їхнє зникнення означатиме й втрату частини української ідентичності.
Молитва за мир від Сильвестрова
Про те, що українці мають підтримку світової спільноти в культурній сфері, біженці дізнаються під час концертів за участі музикантів із інших країн.
Наприклад, коли в 2023 році біженців запросили на симфонічний концерт «Карта демократії», я спостерігала, як емоційно вони реагували на український прапор у холі польської філармонії. Усі ми плакали, коли ведучий говорив, що цей концерт є проявом солідарності світових музикантів з Україною під час війни (а не збройного конфлікту). Проявом поваги й вдячності до всіх музикантів, які загинули на війні, і тих, які захищають свободу зі зброєю в руках.
Під час концерту у виконанні оркестру звучала музика відомого українця Валентина Сильвестрова — одного з найвидатніших сучасних композиторів світу. У 85 років він мусив евакуюватися з Києва через війну. До Берліна взяв з собою єдину валізу з рукописами. Під час війни музика Сильвестрова переходить у режим молитви.
Більшість українок, які прийшли на цей концерт в Ольштині, говорили, що тільки тут дізналися про творчість видатного українця, що завдяки цій музиці відчули величезне полегшення від нав’язливого почуття самотності й думки, що ми нікому не цікаві і не потрібні.
«У театрі я відчула, що вистава про мене»
Однією з найважливіших подій у культурному житті біженців стали Загальнопольські дні українського театру. За ініціативи голови Ольштинського відділу об'єднання українців у Польщі Степана Мігуса біженців запросили на вистави артистів Рівненського академічного театру музики і драми. Понад 100 українців переглянули вистави та музичну казку. На сцені театру імені Стефана Ярача в Ольштині звучали вірші Василя Симоненка, Ліни Костенко, Бориса Олійника, Василя Стуса, Уласа Самчука.
Виявилося, що більшість з українських відвідувачів були в театрі вперше в житті.
І хоча вистави були для них безкоштовними, люди зізнавались, що за таке готові були заплатити. Адже дивитися виставу українською мовою в іншій країні за сотні кілометрів від дому — це диво.
Біженка з Харкова, мама військовослужбовця Юлія Литвинова каже:
«Що більше руйнувань ми маємо під час війни, то більше грошей треба витрачати на подібні культурні ініціативи. Ця війна — це битва за майбутнє, за проукраїнські переконання дітей, які його творитимуть. І ця можливість зберегти національну ідентичність дітей за кордоном — безцінна».
Сильний резонанс серед біженок викликала вистава «5 пісень Полісся», заснована на реальних історіях українських родин. Де, наприклад, через жадібність і егоїзм свекрухи невістка накладає на себе руки. Або про людську байдужість, яка ранить і знищує.
«Я впізнала себе в цій виставі, — зазнається біженка Надія Бондаренко. — Коли дивилась, весь час пригадувалося те, що хотіла б забути. Це було роки два тому. Чимало біженців стояли в черзі, щоб отримати міську карту для проїзду в транспорті. Я там була єдина з 8-місячною дитиною. Тримала її на руках, бо ще не встигли купити візочка. Несподівано почався дощ. У нас не було парасольки. Дитина плакала. У цей час приходили чоловіки й ставали попереду нас, бо їм зайняли місце їхні дружини. Минуло 5 годин. І коли я з дитиною на руках нарешті підійшла до віконця, де видавали карти, мене відштовхнув чоловік, бо хотів отримати свою карту без черги. Я не стрималася, почала кричати, що так не можна. Але всім навколо було все одно. Я розплакалася посеред вулиці. А через кілька днів дізналася, що саме в цей час мій чоловік на війні отримав поранення й стікав кров’ю»…
За словами Надії Бондаренко, лікувальний ефект від вистав і вишивання для неї проявився в усвідомленні того, що вона не єдина має таку проблему, а також у допомозі змиритися з упередженим ставленням української спільноти до вдів та дітей загиблих військовослужбовців. «Найчастіше мене як вдову знайомі питають не про мій стан, а про гроші від держави.
Єдине місце, де ніколи не питали про гроші — уроки вишивки для біженок.
Сюди приходять жінки, у яких загинули родичі, яким немає куди повертатися, які втратили все, і їхнє життя — суцільна духовна й матеріальна криза.
Тут ми допомагаємо одна одній ставати стійкішими, згуртованішими й розвиватися навіть у час кризи.
Мого чоловіка Миколу Бондаренка вбили росіяни під час артилерійського обстрілу біля Бахмута на Донеччині. Його тіло змогли забрали побратими через місяць. Він лежав під єдиним деревом лісосмуги, яке дивом не згоріло. Відтоді мені часто снився один і той же сон. Микола приходив до мене. Його обличчя світилося. Він говорив: «Подивися — ось тут я загинув разом зі своїми хлопцями. Я бачила мертвих солдатів, які стікали кров’ю на обпаленій землі. А з тієї крові швидко проростали красиві різнокольорові квіти. І коли я вишивала ці криваві квіти, мені ставало легше. Це допомогло мені зрозуміти, що я мушу жити для того, щоб нагадувати іншим людям про необхідність вшановувати памʼять загиблих воїнів. Щоб садити квіти на могилах нового розстріляного покоління борців за волю».
Фотографії авторки
Журналістка, редакторка Миколаївської філії Національної суспільної телерадіокомпанії України. Авторка теле- й радіопрограм, сюжетів, статей на воєнну, екологічну, культурну, соціальну та європейську тематику. Публікувалась в газеті української діаспори в Польщі «Наше слово», на всеукраїнських сайтах «Євроінтеграційний портал» Офісу віцепрем’єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, Українського кризового медіацентру. Учасниця міжнародних навчальних програм для журналістів: Deutsche Welle Akademie, Media Neighbourhood (BBC Media Action), Thomson Foundation та інших. Співорганізаторка низки заходів, тренінгів: освітніх й культурних проєктів для біженців в Польщі, що реалізовують Caritas, Федерація громадських організацій FOSa; «Culture Helps / Культура допомагає», які реалізовують Osvita (UA) та Zusa (DE). Співавторка книги «Серце, що віддане людям» про історію півдня України. Публікувала статті на воєнну тематику в книгах «Війна в Україні. Київ — Варшава: разом до перемоги» (Польща, 2022), «Екологічні читання: Збережемо для нащадків» (Україна, 2022).
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
