Ексклюзив
20
хв

Українська одинадцятка: хто представлятиме цьогоріч Україну на Євробаченні?

Вже 3 лютого в Україні пройде фінал Національного відбору на конкурс Євробачення, який цьогоріч відбудеться у шведському місті Мальме із 7 по 11 травня

Марія Бурмака

Марія Бурмака, українська співачка та телеведуча. Фото: Тетана Гурковська

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Цього року на сцену українського національний відбору на Євробачення вийдуть 11 артистів і груп. Вони змагатимуться за право представляти Україну на цьогорічному пісенному конкурсі у Швеції. І я розкажу вам про всіх учасників нацвідбору — згідно з жеребкуванням, яке вже відбулося. Хто вони, що про них варто знати, чим сильні їхні пісні, а де, як-то кажуть, «можна було б і краще». Мій погляд, звісно, суб’єктивний. Моя мета — познайомити вас зі всіма. Вболіваю за кожного, бо знаю про їхній шлях, а також яких величезних зусиль зараз вартує писати та видавати музику в Україні. Хочу, аби ви вже визначались зі своїми смаками і до Національного відбору, до 3 лютого, підійшли вже зі своїми улюбленими піснями і вболівали та голосували за своїх фаворитів. Конкурс, нагадаю, проходитиме  у форматі телевізійного концерту. Його можна буде дивитись на сайті Суспільного телебачення.

Отже, ось так виглядає одинадцятка: 

  1. YAKTAK — Lalala
  2. INGRET — Keeper
  3. NAZVA — Slavic English
  4. ANKA — Палала
  5. Drevo — Endless chain
  6. Alyona alyona & Jerry Heil — Teresa & Maria
  7. MÉLOVIN — DREAMER
  8. SKYLERR — Time is running out
  9. Ziferblat — Place I Call Home
  10. YAGODY — Tsunamia
  11. NAHABA — GLASSS

YAKTAK — Lalala

Першим номером, згідно жеребкування, на сцену Національного відбору вийде артист YAKTAK із піснею «Лалала». У 2019-му волинянин Ярослав Карпук брав участь у шоу «Голос. Діти», а в 2022-му запустив сольний проєкт.  Минулий рік видався для YAKTAK плідним. Музикант здобув премію Muzvar Awards у номінації New Breath («Нове дихання») та залетів у річний топ українського Spotify. І навряд, щоб ви не чули пісні «Порічка», «Уночі» та «Чекаю вдома». На конкурсі YAKTAK представляє пісню «Лалала». Сказати чесно, композицій із рефреном ла-ла-ла у світі у всі часи була шалена кількість. Але в нас є своє «Лалала» — і я собі думатиму, що це натяк саме на цю пісню, яку колись так емоційно заспівав амбасадор України у Польщі Андрій Дещиця. Трохи ріжуть вухо постійні зміни наголосів задля створення рими, бо коректні наголоси — це теж українська мова, не забуваймо про це. Все це справляє враження музичної мішанини, але, може, саме це стане рецептом прориву, хоч, на мою скромну думку, — це не найсильніша пісня Ярослава. Але, зрештою, він сказав, що коли він співає, в нього всередині ніби «як вогнище горить». А це, погодьтесь, аргумент.

INGRET — Keeper

Другим номером на сцену Національного відбору на Євробачення вийде INGRET. Що треба знати про цю співачку? Ви можете пам’ятати про Інгрет Костенко з «Голосу країни». Тренером співачки був Потап, він же після завершення шоу «підписав» її на свій лейбл Moзgi, якщо ще про такий пам'ятаєте . У 2018-му INGRET вже брала участь у нацвідборі на «Євробачення» і посіла сьоме місце у півфіналі. Сказати, що лейбл займався співачкою, так ні. Але це, може, і на краще. Враховуючи зараз репутацію цього лейблу. Щодо пісні, то у ній гарний меседж. Це відмічають усі, хто розуміють англомовний текст. А от Європа його якраз і зрозуміє. Це пісня жінки, яка має прощатися з чоловіком, який залишає їх новий дім, щоб іти на війну. Це пісня жінки, матері, доньки, нареченої. Також треба сказати, що тут дійсно гарний переклад (не в образу іншим пісням, які представлені на Нацвідборі англійською). Щодо вокалу, то голос співачки надзвичайний для слухачів з усіх країн. Ніжний і ніби кришталевий. Дуже важливий баланс між лірічністю та актуальним сучасним саундом. Не знаю, наскільки у цієї пісні є шанс на перемогу, але є шанс бути почутими, донести свій жах і біль. Донести те, що справді для тебе є найважливіше. Колись саме так зробила Джамала і перемогла.

NAZVA — Slavic English

Гурт NAZVA — Павло Гоц та Ярослав Яровенко — створили музичну формацію, яку слухачі обговорюють, обожнюю, критикують, але не залишають непоміченою. Музиканти вирішили спробувати, чи знайдеться місце їхньому авангардному мистецтву на Національному відборі на конкурс Євробачення-2024. «Іду на дно» та «Сігеле Мігеле» підспівували всі  — і десь підсвідомо було відчуття, що трохи і бракує отакої безбашенності. Що коли нерви напружені до межі, хочеться з такими композиціями жити тут і тепер.  Чесно скажу, пісня «Slavic English» мені сподобалася значно менше, ніж попередні. Я таке для себе називаю «прокол прикола», тобто це напевно мало би бути смішно, але чомусь не смішить. Але Павло Гоц так прямо і каже: «Минулого року ми випустили альбом. Після чого я запитав в Ярослава: "Може, подамось на Євробачення?". Він зі мною погодився. Все, кінець історії. Насправді дуже багато людей запитували, чи ми підемо на Євробачення, що це було б дуже цікаво. Ми подались і пройшли. І це саме той випадок, коли робиш якийсь лютий кринж, а він раптом бере і проходить до Нацвідбору».

Але побачимо. Зараз в українців дуже класно і органічно виходить робити меми. У наш час це найкращий вид саморефлексії та реакції на будь-які події. Якщо в українців так класно виходить робити меми, то чому б нам не відправити його на Євробачення від України?  Тільки може бути не смішно ані нам, ані їм. Хоч я, звісно, можу і помилятись. Просто мені здавалось, що хлопці могли зробити щось сильніше. Але раптом саме ця пісня стане вашим фаворитом!

ANKA — Палала

Традиційно в Національному відборі серед українських виконавців багато фолку. Руслана, Go-A , Kalush Orchestra. Що і не дивно. З фолковими мотивами ми помітні, автентичні та впізнавані. І навіть Джамала — це теж кримсько-татарські мотиви. Не виключення і цей рік. Пісню «Палала» артистки ANKA — це чистий фолк з усіма фолковими і псевдофолковими «наворотами». Є пару вокальних моментів, які таки чіпляють. Але я переслухала тонни народної  музики. І з різним градусом автентичності. Як на мене, трохи в ніби «механічний апельсин». Артистка, сонграйтерка та вокальна тренерка Анна Корченова потрапила у фінал Нацвідбору за результатами голосування в додатку «Дія». Саундпродюсуванням ANKA займається співзасновник лейблу ENKO Іван Клименко. Мотив, який запам’ятовується, присутній. Текст — досить схематично підібраний набір слів із приблизними римами. Голос гарний. Але, зрештою, вирішувати вам, про смаки зараз не сперечаємося.

Drevo — Endless chain

Під п'ятим номером на сцену вийде артист, який називає себе Drevo, — музикант Максим Дерев'янчук  Він став популярний через пісню «Самоліт», почав кар'єру у 2023 році. Майже весь минулий рік спостерігала за ним в тіктоці та інстаграмі. Бачила багато епізодів, коли Drevo співав своїй бабусі щойно створені пісні. Це було дуже зворушливо. Незважаючи на псевдонім, у творчості Максима Дерев’янчука з Рівненщини фольком і не пахне. А от любителям форматного поп-року може сподобатися.

Своїм тембром голосу він безсумнівно вирізняється і запам'ятовується. Про новий трек каже так: «Це не просто пісня. Це не про незламний дух і силу волі. Насамперед найбільша ціль — Євробачення. І моя особиста — щоб українська музика об'єднала світ. І показала свою міць». Співак справді досить сильний. Це стилістика рокової музики, яка нагадує про творчість Muze, дійсно естетика, яка вселяє впевненість. Ще від себе додам, що тембрально ледь чутне незмикання зв'язок, це робить голос артиста таким впізнаваним та, не побоюсь цього слова, сексуальним. Трохи має акцент в англійській. Але саме це, на мою думку, і підсилює ефект.

Alyona alyona & Jerry Heil — Teresa & Maria

Прийшов час представити вам дует, пісня якого вже очолила українські тренди ютубу і вже викликала резонанс. Що треба знати про співачок? Напевно, це найгучніші імена в цьогорічному списку Нацвідбору. Це вже третя спроба Jerry Heil вирватися на конкурс від України. Для Альони Савраненко, королеви українського хіп-хопу, це буде вперше. Цей дует ще раз підкреслює тенденцію  колаборацій останнього часу. Обидві співачки за останній рік переспівали, здається, вже зі всіма.

Пісня, якщо розглядати технічний і професійний аспекти, має якісний продакшн.  Мелодію, що запам'ятовується. З іншого — досить дивний текст і, головно, ідея. Скажу чесно, що коли я знала лише назву (а ще не чула пісню),  думала, що мова йтиме про Марію Терезію, що заснувала рід Габсбургів, ерцгерцогиня Австрії та королеву Угорщини, королеву Галичини та Володимирії у 1700 роках. Оце би був «хід конем», подумала я. Ще чомусь пригадався фільм «Тельма і Луїза». Але те, що  що пісня буде про Мати Терезу і Діву Марію, мене, чесно сказати, навіть трохи спантеличило.

Пісню «Teresa & Maria» зараз активно обговорюють у соцмережі. Багатьом вона сподобалася, але і критикують її — за згадки Матері Терези. І тут не лише питання в тому, що її постать останнім часом викликає запитання в істориків (ці дискусії легко можна знайти в мережі). Питання зовсім нерівнозначних персонажів пісні, власне, як християнських символів. Все-таки тема віри — це зі світу тонких матерій. Сподіваюся, що виконавиці зможуть доступно пояснити слухачам ідею і сенс пісні та підготують потужний виступ.

MÉLOVIN — DREAMER

Вперше в історії артист, який вже представляв Україну на Євробаченні, повертається на Нацвідбір. Як він сам сказав, має «незакритий гештальт» та хоче знову виступити на сцені найбільшого пісенного конкурсу. Законом це не заборонено. Такі випадки в історії Євробачення були, то чому б і ні.

Пісню MÉLOVIN вибрав дуже «форматну», як для цього конкурсу. Це багато хто відзначив.  Називається «DREAMER», тобто «Мрійник». Фани артиста, а в нього чи не найпотужніший фан-клуб «меловінаторів», кажуть так: «Це дуже класний меседж для Європи, для нас. Ми всі мрійники і творці майбутнього, ми творимо наше щасливе життя, треба тільки дочекатись світла. І MÉLOVIN як той промінь світла сяє і направляє нас в щасливе майбутнє, треба мріяти про це». Ну, не лише мріяти, хотілося би додати. Добро має бути з кулаками, а ще краще зі зброєю. Але що зробиш, Євробачення завжди декларувало себе святом  безтурботним. Лише українці раз за разом виплескували свій біль на його сцені. 

Треба відзначити, що пісня справді цікава і складна у вокальному плані. Треба також віддати Мелу належне. За п’ять років він помітно виріс і як артист, і як вокаліст. Трек легко запам’ятовується завдяки танцювальному ритму. «Вишенька на торті» — спів у стилі рок-опер.

SKYLERR — Time is running out

SKYLERR — нове ім’я в українському шоу-бізнесі, яке зазвучало і «злетіло» саме під час війни — завдяки дебютному хіту «Вечорниці». За псевдонімом стоїть Валерія Кудрявець — 23-річна дівчина родом із Білгород-Дністровського на Одещині. Пісня «Наші вечорниці — це найкращі дівиці» звучала чи не з кожної праски, та все ж це було яскраво. Хоча у феміністок до «найкращих паляниць» і «соковитих полуниць» наших дівиць  могло б виникнути багато запитань. Та, зрештою, не ця ж пісня виборола право боротись за місце у фіналі Нацвідбору. Пісня, з якою SKYLERR вийде на сцену, називається «Time is running out».

Як звучить пісня? Дуже стандартно, ніби створена штучним інтелектом (це лише думка авторки, яку ніхто може більше не поділяти). «Світ зійшов з розуму, небо вкрилося грозами», — і так далі під сльозовитискальне R’n’B. Але цікава ваша думка.

Ziferblat — Place I Call Home

Група Ziferblat  — це київський гурт, інді-команда, яку заснували у 2015 році брати-близнюки Данило (соліст) та Валентин (гітарист). Згодом до них приєднався Федір (барабанщик). Щодо їхнього стилю, то як сказав один музичний критик: «Це про музику!».

Пісня «Place I Call Home» («Місце яке я називаю домом») дуже тепла, зворушлива і трепетна, особливо, якщо розуміти слова. Якби ж це відчула й європейська публіка: як це не мати дому, бути далеко від нього або не бути в себе вдома у безпеці. Ця пісня звучить як мелодійна «балада про дім». А ще як інтелігентний рок з паралелями на олдскульні гурти 1970-х років. Не знаю, чи можна назвати цю пісню хітовою, але я згадала музику, яку любили слухати мої батьки, а вони трохи вважали себе за хіпі. Я би ще сказала, що в наш час такі пісні потрібні для наших нервів. Для того, аби відчути затишок, тепло в душі і світло в серці.

YAGODY — Tsunamia

Гурт YAGODY і вибухова фолькова енергія. Львівський етно-гурт у собі поєднує українські голосіння, балканські мотиви та трохи театральної магії. YAGODY існують з червня 2016 року. Рушійною силою і тією, хто зібрала увесь гурт, стала Зоряна Дибовська, а учасницями є студентки-актриси, в яких вона викладала сценічну мову. На цьогорічному Нацвідборі представлять першу авторську пісню «Tsunamia». 

Ось, як вони розповідають самі про себе: «З часу заснування ми провели багато експериментів, щоб зробити наше звучання більш об'ємним і цікавим. Спочатку були акордеон та джембе, потім додались бас і барабани, пізніше ми експериментували із звучанням дудука та духових інструментів. Зовсім нещодавно ми вирішили доповнити нашу музику автентичними мотивами за допомогою цимбалів». Наразі повний склад колективу складається з сімох осіб: трьох вокалісток, акордеоністки, басиста, барабанщика та цимбаліста. На пісенний конкурс Євробачення гурт подався у скороченому складі, бо на сцені мє бути лише 6 людей, як відомо. 

«Ми вже в передчутті того, щоб вам показати те, над чим працюємо вже три місяці», — каже Ярина, учасниця гурту. У передчутті і ми. Бо відчувається що вражатиме не лише пісня, а й шоу.

NAHABA — GLASSS

І закриватиме фінал Національного відбору перед тим, як буде відкрите голосування, гурт NAHABA. Саме йому випав одинадцятий номер у жеребкуванні. NAHABA — дует, в якому поєднується ніжний жіночий голос із чоловічим драйв- та екстрим-вокалом.

Вокаліст Андрій брав участь у «Голосі країни», а нині служить у ЗСУ. У 2023 році вступив у Повітряні сили ЗСУ. Зараз служить у 40-й тактичній авіаційній бригаді «Привиди Києва». Вокалістка Vakyolia з початку повномасштабного вторгнення їздить по Європі як вулична музикантка та ділиться з іноземцями своєю закоханістю в українську сміливість. До Нацвідбору гурт NAHABA готувався дистанційно. Базою для репетицій військовослужбовця Андрія став ангар на аеродромі. Гурт називає себе «звіром», який розвивається на сцені з кожним кроком.  

Як звучить пісня? Паралелі з війною помітні та зрозумілі. Пісня викликала незадоволення у соцмережах та медіа тим, що її порівнювали з творчістю одного гурту минулих років нашого ворожого північного сусіда. Цікаво, чи відчуєте ви це при прослуховуванні. Але музиканти відповіли так: «Насправді дуже шкода, що так багато українців тримають в голові руснявський контент. Дуже сумно, що один російський гурт у цьому стилі може перекрити сотні різних проєктів, що представляють такий жанр по всьому світу», — наголосили вони. Тим більше, що практично всі пісні, які зараз видає гурт NAHABA, є дуже жорсткою відповіддю ворогу. 

«Ми проклинаємо всіх, хто прийшов з убивством і грабунками на українську землю. Російський солдат, який перетнув український кордон, — проклятий. Той, хто підтримує насильство і терор, — проклятий. Ви не можете уникнути прокляття, воно наздожене вас, де б ви не були і як би старанно ви не ховалися», — це головний меседж, який гурт NAHABA хоче донести Європі.

11 виконавців, 11 треків. Хтось із них третього лютого стане переможцем Національного відбору конкурсу Євробачення, який цьогоріч відбудеться у Швеції. І якщо моя ця невелика «розвідка» познайомить вас із кимось із нових українських артистів, відкриє щось нове, ви визначитесь зі своїм вибором і проголосуєте, я буду дуже рада. Але надзвичайно цікаво було би дізнатися і про ваші думки та симпатії. Тож чекаю на зворотній зв’язок! Коментуйте, будемо спілкуватися! 

Ваша Марія Бурмака

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Співачка, народна артистка України, кавалер ордена княгині Ольги ІІІ ступеня, кандидат філологічних наук, професор. Була автором та ведучою численних телевізійних програм на різних телеканалах. Написала понад 150 пісень, багато з яких стали саундтреками історичних подій української історії. Була активною учасницею практично всіх подій української історії, починаючи з фестивалю «Червона рута» (1989) і Революції на Граніті (1990) до Помаранчевої Революції (2004) та Революції Гідності (2013-2014). У 2021 році працювала над проєктом «Улюблені класики», до якого увійшли 15 композицій на вірші українських поетів.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
мар'ян пиріг і батіг харків пирожок львів замордовані кацапом тичина стус

П’ять років тому музикант Мар’ян Пиріг (справжнє прізвище — Пирожок) ініціював у Львові створення проєкту «Пиріг і Батіг» — з метою «здути радянський пил з українських поетів ХХ століття періоду російської окупації». Під час війни «Пиріг і Батіг» перетворився з нішевого львівського гурту на популярний в усій країні. Тому що дав українцям, спраглим до якісної рідної поезії й музики, водночас і те, і інше. Відкрив маловідомі твори українських поетів і поеток, постраждалих від радянської влади з 1918 по 1986 рік. Поклав ці твори на високу академічну музику. Павла Тичину як лірика, до речі, багато хто з українців пізнав саме завдяки секстету «Пиріг і Батіг». А програма «Замордовані кацапом» зараз збирає повні зали по всій країні. Грає її гурт, звичайно, на підтримку ЗСУ.  

Мар’ян Пиріг народився й виріс у Львові, став тут відомим. Але кілька місяців тому вирішив переїхати на постійне проживання в іншу частину країни — до Харкова. 

Гурт «Пиріг і Батіг»: Кріштов Віков, Юрій Хвостов, Маркіян Турканик, Марʼян Пиріг, Лесик Омодада, Артем Каменков. Приватний архів

«Тепер я — харків’янин»

Ксенія Мінчук: Чому ви переїхали зі Львова до Харкова, де війна відчувається щодня?   

Мар’ян Пиріг: Я закохувався в Харків поступово. І зрештою закохався вщент. 25 грудня 2024 року, на Різдво, сів у поїзд. І з 26 грудня я тут. Частково це рішення пов'язано і з роботою. Тут у нас зародився новий проєкт. Тому так, тепер я — харків'янин. 

Я живу цим містом останні роки. Багато про нього говорив до переїзду, хотів його дослідити. Хтось вміє досліджувати на відстані, а мені хочеться перебувати тут. 

Харків зараз переживає певний сплеск. Ніби це Харків 20-х років минулого сторіччя. Тоді сюди люди із західної України переїжджали, щоб вільно розмовляти українською. Так, до Харкова! Як би парадоксально це не звучало. Захід України тоді був під польською окупацією, а в Харкові все було люкс. Аж поки не прийшли хижі 30-ті. Я б дуже не хотів, щоб тут зараз почалися ті 30-ті, які вже сталися в нашій історії. 

Тож я у Харкові, щоб спостерігати і бути дотичним до тих важливих змін, які зараз відбуваються.  

— Як відрізняється життя в Харкові від життя у Львові?

— За моїми спостереженнями, у Харкові всі процеси відбуваються швидше. Я люблю такий ритм. Тому, мабуть, мені тут і комфортно. Харків близько до фронту, і ти цінуєш тут кожен прожитий день. І маєш встигнути багато зробити. Бо завтра може вже не бути. У Львові відчуваєш себе у більшій безпеці. Там трохи інше ставлення до подій, в яких ми перебуваємо. Не хочу цим нікого образити, що нібито Львів менше дотичний до війни, ніж Харків. Просто це інший підхід до життя.

Люди, які живуть в степах, мають один підхід до життя. А ті, хто живе в горах, — інший

Харків впливає на мене і мою творчість дуже позитивно. Навіть тіло моє це відчуває. Коли ми вперше приїхали сюди на Великдень у 2023 році, нас запросили зіграти в селищі Старий Салтів. Зранку. Виступи зранку я постійно порівнюю з Львівщиною. Бо там трохи волого, висока густина повітря. Співати через це складно. А тут по-іншому. Пісня сама з рота випадає. І небо тут вище. Тут так добре співається. Поки що Харківщина — мій улюблений регіон для співу. Тут густина повітря ідеальна. У цьому повітрі розкриваєшся, з тебе голос просто ллється, без зайвих зусиль.

Концерт у селищі Старий Салтів у межах туру деокупованими селами Харківщини. Фото: Herman Krieger

У Харкові я почуваюся навіть у більшій безпеці, бо відчуваю свою дотичність і залученість. Тут багато роботи. Ми з хлопцями їздимо по деокупованих містах і селищах, до військових. Коли живеш у Львові, логістично це набагато складніше. 

Взагалі наша країна велика і різнобарвна. Люди на Закарпатті відрізняються від людей зі Львова і людей з Гуцульщини. Ми усі різні, маємо діалектизми, регіональні особливості, якісь свої музичні інструменти, але при цьому ми — одна родина, люди однієї країни. Мені б хотілося, щоб всі ми так вважали та втішалися нашою різнобарвністю. 

Діти казали: «Ви — наша найкраща няня»

— У колектив «Пиріг і Батіг» ви об'єдналися у 2019-2020. Як змінилася ваша аудиторія за часи війни?

— Її стало набагато більше. Перші місяці повномасштабного вторгнення було не до музики взагалі. Хтось написав, що потрібно попрацювати з дітьми — і я почав. Мав справу з організацією «Карітас», де проводив час з інклюзивними дітьми, а також дітьми з Ірпеня, Бучі, Запоріжжя, Краматорська, Горлівки. Діти казали: «Ви — наша найкраща няня». Цікаво було за ними спостерігати. Як вони вчили українську, як поводилися. Думав, якби не війна, ці дітки б ніколи не зустрілися. А зараз я бачу перед собою дітей майже з усієї України в одній кімнаті. Саме діти тоді повернули мене до музики. Вони постійно щось співали. І я зрозумів, що все — хочу повернутися. Згадав рядки Антонича: «Для мене день, що без пісень, є наче гріб, що смерть застіб». 

Спів — це те, що тримає мене в цьому житті, зцілює. І я подумав, що якщо пісня так працює на мене, може, вона когось ще буде зцілювати. Окрім зцілювання я додав наратив про українізацію. Така у мене була мета — популяризувати українську поезію. Так потихеньку я дійшов до того, що маю сьогодні.

— Коли ви відчули, що популярні? 

— Зрозумів, що нас стало слухати набагато більше людей, після «Гаї шумлять». Тоді ж збагнув — стало більше відповідальності. Більшій кількості людей я можу доносити наративи, які хочу. Приємно, коли після концерту в Запоріжжі підходять діти й кажуть, що вчать українську за нашими піснями і захоплюються поезією. Думаєш — о, клас! 

Звільнене селище Коробчине, Харківщина. Після виступу в школі. Фото: Herman Kriegel

«Я своєю діяльністю проводжу лагідну й ніжну українізацію»

— Чи відчуваєте ви, що ваша творчість змінює людей і їхні погляди? 

— Я не просто це відчуваю, мені люди про це прямо говорять. «Дуже дякуємо, що ви так делікатно до цього підходите. Кожен ваш виступ — маленький освітній лекторій». 

Я своєю діяльністю проводжу лагідну й ніжну українізацію. Ми її починали проводити ще з «ГИЧ оркестром» у 2011 році. І так, я завжди намагаюся бути делікатним і нікого не ображати. Хоча самі ми називаємо нашу практику «музичні шмагання» (звідси й «батіг» у назві гурту, бо кожна наша пісня — це про певний рубець від ран, колись нанесених нашому краю, і якщо він починає гоїтись, ми нагадуємо, не даємо забути). 

Ділюся зі слухачами тим, що, наприклад, сам тільки після 24 лютого 2022 року відкрив для себе певні речі (наприклад, в поезії). Щоб ми усі не соромилися, що чогось не знали. Зараз маємо пізнавати. Щоб не соромилися суржика. Моє завдання — закохати людей в українську мову й Україну загалом. Щоб ми плекали українство та не стидались його, а тішилися з нього. 

І на мою нескромну думку, у мене виходить закохувати людей в українську мову. Сатисфакцію отримую постійно. Хоча я для себе колись з'ясував, що буду працювати, навіть якщо не буду бачити результату. Але результат є. Від кожної поїздки й кожного виступу. Ми з людьми спілкуємося, обіймаємось. Вони розповідають свої історії. Про те, наприклад, як були в окупації. 

Які вони сміливі — ті люди! Вони окупантам прямо в очі можуть говорити, що думають про них. Жінка одна розповідала про свого чоловіка: «Не знаю, як його не застрелили, як він досі живий». А він: «Так а що, я ж у себе вдома був. Що, я маю перед тим окупантом вклонятися?». І ти думаєш: «Вау! Про які страхи може йтися, коли біля тебе сидить людина, яка з ворогом віч-на-віч отак розмовляла?». Надихаюсь нашими людьми й наповнююсь. З'являються життєві сили. Нехай це звучить трохи егоїстично.

Та я чимось набуваю людей, а вони набувають мене
«Культура — це живий організм, який постійно еволюціонує. Ми культурно еволюціонували навіть за ці 3 роки дуже сильно. Але боротьба триває. І не тільки у нас». с. Шевченкове. Фото: Herman Krieger

«Все починалося з Тичини»

— Коли ви починали робити те, що робите зараз, якою була ваша мета, окрім лагідної українізації? Наприклад, познайомити якомога більше людей з Тичиною чи щось таке?

— Добре, що ви сказали про Тичину. Бо, власне, з нього у мене все й почалося. Тоді з «ГИЧ оркестром» ми називали це «декларацією несправедливо забутих поетів». Там ми музично опрацьовували і Тичину, і Сосюру — жертв радянського терору, крутих авторів, яких понівечила система. Потім я пішов з колективу і вирішив змінити музичний напрям. І назвав це «великою втечею з рок-н-ролу». 

Коли записував альбом Тичини у 2016 році, зрозумів, що не хочу бути в шоубізнесі. Тож альбом я записав власним коштом, залив на онлайн-платформи для безкоштовного прослуховування. Про себе думав — Тичина цю поезію написав 100 років тому, а я її зараз співаю. І може, хтось за 100 років колись послухає мій альбом, захопиться й продовжить цю справу. Я не думав тоді про популярність. Мені просто було цікаво. 

— Який ваш улюблений поет?

— Тичина. Він мені відкрив мою стежину. І лишається моїм першоджерелом, натхненником, учителем. З його поезією я знайомий понад 30 років. Кожні 2-3 роки відкриваю для себе його твори по-іншому. 

До речі, зараз я у захопленні і від Василя Стуса. Цього поета я почав читати з есеїв. А потім перейшов на його поезію.

Раніше поезія Стуса була для мене заскладною і засумною. Але коли глибше пірнув у його життєпис, зрозумів чому. Його поезія сумна, правдива, але дуже духовна. Особливо таборова лірика. Це такі молитви, обереги. Коли їх читаєш, вони починають працювати і на тебе

Стуса важко музично опрацьовувати. Це — молитво-монолог. Захопливо з боку композиторської амбіції.

Пам'ятаю, у 1993 році я вперше наживо почув виступи гуртів «Плач Єремії» та «Мертвий півень». Вони співали поезію Юрія Андруховича й Віктора Неборака українською. Це мене вразило.

Російська тоді була популярною скрізь, не тільки на сході України, а й на заході. «Якщо хочеш бути класним — спілкуйся російською» — так було. Я з україномовної родини, але колись теж говорив російською. Зізнаюся — навіть співав російською. До 2004 року. Але після Помаранчевої революції погляди стали змінюватись. Маленькими кроками. 

Кожна країна має свою мову. І свою межу. Межа краю там, де закінчується мова, якою говорить цей край. Це я добре запам'ятав. 

Кадр з кліпу «Мовчи»

Після повномасштабного вторгнення я сильно занурився в поезію. І вирішив цю тему піднімати. Особливо про поетів замордованих. Не просто заборонених. 

Є думка, що якщо ми все декомунізуємо, то осиротіємо на літературу. Бо наші культурні діячі переважно були комуністами. Особливо, якщо взяти Харків. Але бути комуністом ще не означає, що вони були проти України. Усі вони писали українською мовою і прагнули популяризувати Україну, а не СРСР. Просто були його частиною. Їм була притаманна космополітичність. Це зараз ми бачимо наслідки Радянського союзу. А тоді усе тільки починалося, була трохи інша оптика. Для них усіх це були люди, які вбили імперію. Зараз треба збагнути, що ми займаємося деколонізацією, деімперіалізацією. 

Тяглість радянського знищення українців продовжується дотепер. Ця тяглість не припинялася, хіба що деколи змінювались інтенсивність і підхід нищення. Методи змінювалися, але не змінювалась хижість Росії до нас.

Не дивно, що в українців є певний внутрішній ментальний дисонанс стосовно меншовартості. «Менший брат», «маленька Росія» — усі ці штучки нав'язувалися роками. Маємо усвідомити себе духовно й ментально, фізично та географічно, аби цієї меншовартості позбутися. Маємо збагнути, наскільки сильно ми від них відрізняємося.

У нас дуже багато гідного матеріалу в поезії і музиці. Імен так багато, що іноді думаю: «Коли закінчаться ці прізвища?». Життя мого не стане, аби пізнати усіх

«Тільки культура може змінити українців»

— Ваш смичок зроблений вами власноруч. Не знаю більше у нас музикантів, які грають на гітарі у такий спосіб. Розкажіть, для чого він вам.

— Це бамбукові патички. Я хотів грати щось нове. Музика, яка до мене приходила, вимагала якогось смичкового звуку. Скрипка — інструмент складний, якому треба присвятити роки навчання. Віолончель пробував — цікаво, але теж треба довго вивчати. Тоді я подумав, що можна чиркати по гітарі чимось, що під руку попаде: залізячками, дротиками. І методом проб і помилок прийшов до бамбукових патичків. Я також перепробував різні струни. На дорогих мій спосіб не працює. Бо там є обмотка спеціальна, щоб пальці не пітніли. І мої патички там просто ковзають. Найкраще мій спосіб працює на звичайних металевих струнах. Але я ще не всі перепробував. Процес триває досі. Це — мій особистий винахід. 

Бамбукові патички для гри на гітарі — винахід Мар'яна. Фото: Yuriy Veres

— Поїздки містами України напевно розширюють світогляд…

— Я роблю нотатки перед концертами в різних містах. Готуюся. Коли їдемо в деокуповане місто, читаю про нього, вивчаю його історію. І виходить, що якби ми не їхали в те місто з концертом, я би про нього не дізнався нового. Таким чином ми постійно пізнаємо щось, наповнюємося і самі в собі плекаємо українців. 

Словниковий запас оновлюється постійно. В поезії, наприклад, часто зустрічаються такі слова, що треба лізти в тлумачничок, бо не розумієш їх, а хочеш. От, наприклад, слово «рахманна журба». У такому використанні — «моя земля з рахманною журбою хай сходить співом серце солов'я в гаю».

От я не знав, що таке «рахманний». Це, виявляється, кротісний — тобто скромний, смиренний. Це слово я зустрів у Стуса

— Які слова у Харківському регіоні вас дивують?

— Знаю, що якщо говориш слово «тремпель» (вішак для одягу — Ред.), одразу всі розуміють, що ти з Харкова. А от слово «город» у значенні «місто» присутнє й у Сковороди, й у Хвильового, й у Поліщука. «Люблю цей город» — клас, звучить. Але звучить воно тільки у Харкові. Бо коли говориш «Львів — город», воно вже не те. 

— Як культурне може змінити українців і Україну?

— Тільки культурне і може змінити. Культурне має бути всеохопним. Наприклад, я займаюся маленькою нішевою штукою — поетами. А є ще театр, кінематограф, візуальне мистецтво, спорт тощо. Усе це, по суті, — культура. Тільки вона може всеціло змінити Україну. 

— Про що мрієте?

— Про перемогу. Дуже б хотілося її застати за своє життя. Мрію про утопічну країну. Я вже для себе з'ясував, що я цього не побачу, але хочеться, щоб це побачили діти. Вони — наше майбутнє. Ми не можемо їх втратити. І я мрію, щоб вони побачили нашу вільну, культурно стабільну країну. Коли Росія — вже не частина твоєї культури, коли вже не працюєш з її наративами. Коли чітко знаєш: це — українське, я цим пишаюсь і це люблю. Така простенька мрія. 

20
хв

Мар’ян Пиріг: «Кожна наша пісня — рубець від ран, нанесених нашому краю»

Ксенія Мінчук
театр ляльок харків війна жираф монс отелло

Її улюблене слово — «ніжність». Воно в історіях на сцені, у відношенні до глядачів і акторів, у її звʼязку з Харковом. Навіть джерелом власної сили у ці важкі часи вона вважає її — ніжність.

Оксана Дмітрієва — головна режисерка Харківського театру ляльок ім. Віктора Афанасьєва. Лялькам вона не зрадила навіть тоді, коли сталось повномасштабне вторгнення. Перша після 24 лютого вистава з'явилась вже влітку 2022 року. Її ляльки продовжили грати під землею у бомбосховищах і в театрі, незважаючи на обстріли. І виявилось, що це дуже потрібно людям. 

Оксана Дмітрієва. Фото: Олексій Єрошенко/Ґвара Медіа

«Колеги жили в театрі, бо в місті було дуже страшно»

Оксана Гончарук:  Наприкінці 2024 року ваша вистава «Жираф Монс» виборола перемогу на Всеукраїнському театральному фестивалі «GRA» як «найкраща вистава для дітей». Це одна з перших вистав військового часу, щемка історія про жирафеня, яке ховається у під'їзді в Харкові під час німецької окупації 1941 року. Це казка, чи насправді щось таке відбувалось?

Оксана Дмітрієва: Це харківська міська легенда, яку драматург Олег Михайлов перетворив на казку. Він зв’язав у цій історії дві війни: події, які відбувалися 80 років тому, і сьогодення. Як би сумно не було, історія повторюється. Але разом з тим ця історія єднає різні покоління місточком. У Олега вийшла щемлива оповідь, яку я полюбила одразу. 

В цій казці, яка не зовсім і казка, є невимовна ніжність і надія на хороший фінал. Це можливість говорити з дітьми і дорослими щиро про те, що відбувається в місті і країні. То ж «Жираф Монс» — спроба театру говорити просто про складне.

Сценографію до вистави зробив харківський художник Костянтин Зоркін, який за свою роботу отримав власну премію «GRA».

І це не випадково, бо Костя — унікальний художник. Уявіть, він один зробив всю виставу, всіх ляльок, хоча зазвичай над виставою працює ціла команда. Але тоді більшість спеціалістів виїхала з міста, а чимало тих, хто залишився, не мали в собі сил повернутись до професії. Ми всі були розгублені. 

Ці перші вистави були для нас, наче терапія, і потроху повертали до роботи. Ми працювали без фінансування. Це вже пізніше нашого «Жирафа Монса» підтримав «Дім Нюрнберга в Харкові». Але початок був складний. Хоча я відчувала, наче саме місто Харків допомагає нам знаходити і художні рішення, і матеріали.

Чи важко говорити з дітьми про війну та смерть — без всякого «сюсюкання»?

Коли працюєш над виставою для дітей, намагаєшся зрозуміти, як її буде сприймати дитина і як — дорослий, який прийде з малечею в театр. Діти дивляться виставу про війну сміливіше, ніж дорослі. 

Люблю розповідати історію про знайому, яка привела на «Жирафа Монса» свого 4-річного сина. Він уважно дивився, мама йому все пояснювала, а після вистави малий сказав: «Добре, що жирафчика в кінці погодували, бо погано, якщо дитина голодна». 

Жираф Монс

Але для дорослих це помітно болісні відчуття, тому що їм важко сприймати цей страшний час, в якому змушені виростати наші діти. І це чудово, що наш «Жираф» дозволяє дорослим плакати — в цей момент глядачі відкриваються, приймають ситуацію і продовжують жити і робити важливі для перемоги речі.

Аби не травмувати дітей, ми у виставі все проговорюємо обережно і так само обережно все показуємо. Наприклад, у виставі з неба падають не бомби, а каміння, яке кидають погані люди, що хочуть зробити боляче іншим. Тобто це лагідне проговорювання всіх тем, включно з темою смерті. Коли я працювала над цією виставою, то спілкувалась із психологами. Зараз це обов'язково потрібно робити, а ще — вивчати спецлітературу, щоб знати, як розмовляти з аудиторією будь-якого віку, адже ми всі травмовані війною. 

А мовчати не можна.

З цією виставою у вас, мабуть, повʼязано багато теплих історій?

Звичайно. Наприклад, у театру є хороший друг Макс Розенфельд — це харківський архітектор та історик. Він потрапив на «Жирафа Монса» в той день, коли його донька, яка зараз живе у Німеччині, приїхала до Харкова. Перше, що дівчинка сказала татові, коли вийшла з потяга, це що в ляльковому театрі сьогодні прем'єра, тож треба поспішати. І Макс привів доньку на виставу. 

Потім він розповідав, що коли піднялася завіса, і він побачив на сцені дитяче ліжко, в якому сиділо жирафеня, його «розірвало» і від історії, і від того, що поряд сиділа його дитина, яку він не бачив рік. Все це вилилось в те, що Розенфельд став ініціатором видання стильного артбуку — казки Олега Михайлова з чудовими фотографіями з вистави замість звичних ілюстрацій.  

Одна зі сторінок артбуку

Ви розповідали, що 24 лютого виїхали з Харкова в Полтаву, чому саме туди?

Я до останнього не вірила, що може розпочатися повномасштабне вторгнення, хоча мої мама й сестра з Краматорську, тому ще з 2014 року знають, що таке війна. Сестра за кілька тижнів до 24 лютого вимагала від мене обіцянки: якщо почнеться найстрашніше, я обовʼязково виїду з Харкова. Тож я домовилась зі своєю подругою в Полтаві, що ми всі, якщо що, зупинимось у неї.

У мене в театрі на 24 лютого була призначена генеральна репетиція вистави «Мамаша Кураж» — такий містичний збіг. 

Тож 24 лютого я пішла на роботу, паралельно намагаючись знайти квитки на потяг до Полтави. У театрі вже збирались мої колеги з родинами. Багато хто з них так і залишився жити в театрі на кілька наступних місяців, бо в місті було страшно. А Харківський театр ляльок — все ж старовинна будівля з міцними стінами й надійним підвалом. Тож у ньому знайшли прихисток понад сто людей. Пізніше, коли на вокзалах стало спокійніше, люди стали виїжджати.

А ви, навпаки, повернулись — попри небезпеку.

Я повернулась 22 березня. Тому що в Харкові залишились мої близькі, колеги. І тому що на відстані було страшніше. І мені дійсно стало трохи легше. Мама і сестра потім переїхали з Полтави в Дніпро, а зараз вони вже в Івано-Франківську — завдяки війні вивчають географію країни (всміхається). 

Ляльки у бомбосховищі

Харківський театр ляльок почав працювати вже наприкінці березня 2022 року. Думаю багато хто думав, що ті лялькарі геть божевільні.

На той час більшість харків'ян жила в метро, тому що місто постійно обстрілювали. Ми з невеликою групою акторів, які залишились у місті, спробували організувати гастролі станціями харківського метрополітену. Зараз це звучить сюрреалістично, але в тій ситуації це була єдина можливість працювати.

Ще були студенти мого курсу у Харківському національному університеті мистецтв, і я всіх, хто був у місті, залучила до роботи. Так і сказала: «Друзі, давайте будемо разом, щоб не було так страшно». Я дуже їм вдячна. Бо, знаєте, деякі актори на мене дивились як на божевільну, а студенти підтримали, бо вірили мені. І свою дипломну виставу вони зіграли у метро.

Актори грають «Принцесу Цяточку» в харківському метро

Тобто дорослі актори вважали, що ляльки під бомбами жити не можуть?

Ні, не так категорично. Просто хтось весь свій час присвятив волонтерству, хтось записався в ТРО, хтось пішов у військо, когось накрила психологічна криза. Ми всі поверталися до творчості потроху, маленькими кроками. Але харківці дали нам віру, що ми повинні працювати, бо наша робота — не дрібниця. 

Тож ми відновили теплу та ліричну дитячу виставу «Принцеса Цяточка» за пʼєсою нідерландської письменниці Анні Шмідт і стали грати її в метро. Це була дивовижна терапія і для акторів, і для глядачів. Бо в процесі глядачі рятували нас, а ми — їх. Мені це дарувало надію, що ми зі своєю дивною професією ще можемо бути потрібні в цьому навіженому світі.

Як виглядали ваші виступи в метро?

Ми грали вистави на всіх станціях. І на кожній станції атмосфера була іншою. На Салтівці, наприклад, людське горе відчувалось сильніше. Є у нас станція метро «Героїв праці». Там у березні 2022 року жили близько тисячі людей — уявіть собі цей простір. 

А в нашій казці «Принцеса Цяточка» у акторів були такі високі перуки з білої напівпрозорої тканини, космічні на вигляд. І от актори в тих перуках з'являються на станції, де майже неможливо пройти. Вони йдуть поміж людей та їхніх речей, поміж домашніх тварин — котів, собак, навіть ігуан. А я дивлюсь на них і на межі свідомості фіксую думку, що, мабуть, так і виглядає постапокаліпсис.

На іншій станції метро я розмовляла із психологинею. Вона розповіла, що не знає, що б робила, якби тут не було дітей. А діти, ви розумієте, вони в цьому постапокаліпсисі були неймовірно щасливі і казали тій психологині, що не хочуть підніматися нагору, а хочуть назавжди залишитись жити в метро. Вона це пояснювала тим, що діти відчули увагу до себе, адже батьки нарешті стали приділяти їм більшу частину свого часу. Хіба це не сюрреалістично?

Дітям було легше, бо вони сприймали все, що відбувалось навколо, як гру.

У мене склалося відчуття, що діти в цій ситуації були сильнішими, ніж дорослі. Тому що насправді це вони тримали дорослих, вони були тим приводом, щоб боротися і виживати.

І там, у харківському метро, ми відчували багато ніжності. Всі ці погляди очі в очі, тактильні відчуття, обійми з глядачем. Бо театр зазвичай відокремлений від глядача, а тут все було дуже тісно. І це був цінний досвід

Зараз все трохи змінилось. Харків, звісно ж, шкода, тому що напруга тут щодня, але набагато страшніше те, що ми звикаємо жити в цієї напрузі.

Театр під землею. Фото: Вікорія Якименко

Отелло, який повернувся з війни

Що сьогодні відбувається навколо Харківського академічного театру ляльок ім. В. Афанасьєва? Я чула, що актори не отримують зарплатню і це руйнує театр.

Буквально кілька тижнів тому Харківська міська рада, хоча театр підпорядковується обласній військовій адміністрації, вирішила допомогти театрам з оплатою комунальних послуг. Це вже не перший рік для нас неабияка проблема, бо грошей на комуналку немає — ще трохи, і театр перестав би працювати. Я вдячна за це рішення міськраді. 

У нас зараз просто мізерна зарплата. Ми не маємо можливості грати у своїх приміщеннях, а якщо хочемо грати, маємо платити за оренду. Ми не хочемо піднімати ціни на квитки, тому що для харківців це буде болісним ударом. Тому ось таке замкнене і зачароване коло.

У вас є відповідь, чому саме зараз люди хочуть бути в театрі, невже тільки задля відволікання думок?

Можливо, це знов-таки про «бути разом» і про терапію. Ми всі ніби заціпеніли, ніби скам'яніли від нашого щоденного стресу, горя, очікувань.

Ми сьогодні такі тверді «камінчики». Потрібно, аби хтось з нами розмовляв. Аби ми повернулися бодай ненадовго до нашого природного стану. Аби ми щось відчували, плакали і сміялися

Ви прийшли працювати в Харківський театр ляльок у 2007 році. Кажуть, що у радянські часи репертуару цього театру заздрили навіть у Москві.

Є легенда, що він був набагато кращий, ніж знаменитий Театр Образцова в Москві і що ідеї нашого театру потім з’являлися там. Тобто креатив методом творчого плагіату переносився у Москву. Була ще історія про те, що наш театр радянська влада хотіла прикрити як потужного конкурента московському театру. Начебто приїздила комісія з Москви і зробила висновок, що Харківський театр ляльок — це «живий труп». А ми і досі живі (всміхається). 

Я вважаю, що театр — це живий організм, тому він не може існувати весь час з однією температурою: те, що наш театр потребує творчого оновлення, нових ідей, нового покоління акторів і режисерів, гостро відчувалось перед повномасштабним вторненням. У театральному просторі буквально дзвеніла напруга, було розуміння, що команді потрібно думати про зміни і про пошук нового. Війна все вирішила за нас. Все і всіх змінила.

Сьогодні в театральному середовищі багато суперечок, як показувати глядачу війну. І саме в цей час ви ставите в київському Театрі на Лівому березі «Отелло» — виставу не стільки про ревнощі, скільки про цю саму кляту війну.

Я не можу не говорити про війну, тому що вона присутня в моєму житті і про інше думати в мене не виходить

Я, наприклад, точно не можу зараз ставити комедію. Мені важливо перетравлювати засобами театру те, що відбувається зі мною як з людиною, з моїм тілом, з моїми відчуттями і реакціями тут і зараз.

Щодо «Отелло» в Києві, то це моя друга спроба поставити цю пʼєсу Шекспіра. Вперше я зробила це у 2023 році в Боснії в унікальному Сараєвському військовому театрі SARTR, який свою творчість присвячує актуальними суспільним темам і досвідам. Актори театру під час війни на Балканах (у 1992–1996 роках, — Авт.) були підлітками, і для багатьох з них мистецтво театру — це спосіб пережити травму війни. Під час облоги Сараєво там не працювало нічого, окрім цього театру і академії мистецтв. І люди під обстрілами бігали дивитися вистави. 

«Отелло». Фото: Костянтин Мохнач/Театр на Лівому березі

Але сараєвський «Отелло» — все ж інша вистава. У Києві актори грають драму про випалений рай, про скалічений війною світ і про перспективи, як цей світ відновити. Отелло і Яго, з якого я не робила зрадника, — це люди, травмовані війною. Мій «Отелло» — про крихкість людську, про те, що людина повертається з війни, але війна все одно не закінчується. Вона продовжує жити всередині нас. І продовжує вбивати. Тому навіть така дрібнички, як хустка, може зруйнувати людське щастя.

«Поляки нам потім говорили: «Ви дуже сильні»

А от щодо лялькарства — чим відрізняється український театр ляльок від, наприклад, польского?

Театри ляльок в Польщі потужні, а університети для лялькарів прекрасні. Наприклад, є академія мрії в Білостоці — туди на навчання потрапили кілька моїх студентів вже під час повномасштабної війни. Там інші методи викладання і по-іншому працює система. По-перше, вона студентоцентрична, по-друге, у студентів є можливість вчитися у великої кількості майстрів. Зрештою вони дізнаються про методи роботи з різними типами ляльок — маріонеткою, планшетною, ростовою. У них є можливість обрати свій театр. Мені здається, нам є чому повчитися у поляків. Хоча і наш театр напрочуд цікавий. Але ось ця варіативність, багатовекторність траєкторій розвитку польського театру мені страшенно імпонує.

У 2022 році ми побували у Варшаві на Фестивалі для дітей «Корчак сьогодні». Привезли нашу першу виставу про війну для підлітків «Я норм» за п'єсою Ніни Захоженко (премʼєра відбулася у Харкові в липні 2022, — Авт.). Ця вистава — щоденник рефлексій підлітків з Бучі, які розмірковують про перші дні повномасштабного вторгнення та окупації. Це була наша перша спроба аналізувати страшні події в Україні та розмовляти про війну. Там різні голоси і різні історії, кожен обирав свій шлях: хтось їхав, хтось лишався, хтось йшов боротися. Поляки після цієї вистави говорили: «Ви дуже, дуже сильні».

Вистава «Я — норм» про життя підлітків в окупації.

Ви грали цю виставу також у Німеччині та Франції на фестивалі в Шарлевілі.

Саме так. І, спостерігаючи за реакцією іноземної аудиторії, я зрозуміла, що це справжня культурна дипломатія.

Разом з тим «Я — норм» була важливішою все ж для українців, які зараз вимушено за кордоном. Під час гастролей у нас були зустрічі. Пам'ятаю дівчину з Бахмута, яка своїм тілом закрила брата під час обстрілу, — їй зробили операцію в Німеччині. Вона розмовляла з нашими акторами і дякувала за те, що завдяки виставі наче ненадовго повернулась додому…  

Фотографії з приватного архіву

20
хв

Оксана Дмітрієва: «Діти дивляться виставу про війну сміливіше, ніж дорослі» 

Оксана Гончарук

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Знання — наш перший притулок

Ексклюзив
Дезінформація
20
хв

Маніпуляції у мережі: як російська дезінформація дісталася чатботів

Ексклюзив
20
хв

Квиток у пастку. Джон Болтон про переговори з Росією та наслідки для України

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress