Ексклюзив
20
хв

Українська одинадцятка: хто представлятиме цьогоріч Україну на Євробаченні?

Вже 3 лютого в Україні пройде фінал Національного відбору на конкурс Євробачення, який цьогоріч відбудеться у шведському місті Мальме із 7 по 11 травня

Марія Бурмака

Марія Бурмака, українська співачка та телеведуча. Фото: Тетана Гурковська

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Цього року на сцену українського національний відбору на Євробачення вийдуть 11 артистів і груп. Вони змагатимуться за право представляти Україну на цьогорічному пісенному конкурсі у Швеції. І я розкажу вам про всіх учасників нацвідбору — згідно з жеребкуванням, яке вже відбулося. Хто вони, що про них варто знати, чим сильні їхні пісні, а де, як-то кажуть, «можна було б і краще». Мій погляд, звісно, суб’єктивний. Моя мета — познайомити вас зі всіма. Вболіваю за кожного, бо знаю про їхній шлях, а також яких величезних зусиль зараз вартує писати та видавати музику в Україні. Хочу, аби ви вже визначались зі своїми смаками і до Національного відбору, до 3 лютого, підійшли вже зі своїми улюбленими піснями і вболівали та голосували за своїх фаворитів. Конкурс, нагадаю, проходитиме  у форматі телевізійного концерту. Його можна буде дивитись на сайті Суспільного телебачення.

Отже, ось так виглядає одинадцятка: 

  1. YAKTAK — Lalala
  2. INGRET — Keeper
  3. NAZVA — Slavic English
  4. ANKA — Палала
  5. Drevo — Endless chain
  6. Alyona alyona & Jerry Heil — Teresa & Maria
  7. MÉLOVIN — DREAMER
  8. SKYLERR — Time is running out
  9. Ziferblat — Place I Call Home
  10. YAGODY — Tsunamia
  11. NAHABA — GLASSS

YAKTAK — Lalala

Першим номером, згідно жеребкування, на сцену Національного відбору вийде артист YAKTAK із піснею «Лалала». У 2019-му волинянин Ярослав Карпук брав участь у шоу «Голос. Діти», а в 2022-му запустив сольний проєкт.  Минулий рік видався для YAKTAK плідним. Музикант здобув премію Muzvar Awards у номінації New Breath («Нове дихання») та залетів у річний топ українського Spotify. І навряд, щоб ви не чули пісні «Порічка», «Уночі» та «Чекаю вдома». На конкурсі YAKTAK представляє пісню «Лалала». Сказати чесно, композицій із рефреном ла-ла-ла у світі у всі часи була шалена кількість. Але в нас є своє «Лалала» — і я собі думатиму, що це натяк саме на цю пісню, яку колись так емоційно заспівав амбасадор України у Польщі Андрій Дещиця. Трохи ріжуть вухо постійні зміни наголосів задля створення рими, бо коректні наголоси — це теж українська мова, не забуваймо про це. Все це справляє враження музичної мішанини, але, може, саме це стане рецептом прориву, хоч, на мою скромну думку, — це не найсильніша пісня Ярослава. Але, зрештою, він сказав, що коли він співає, в нього всередині ніби «як вогнище горить». А це, погодьтесь, аргумент.

INGRET — Keeper

Другим номером на сцену Національного відбору на Євробачення вийде INGRET. Що треба знати про цю співачку? Ви можете пам’ятати про Інгрет Костенко з «Голосу країни». Тренером співачки був Потап, він же після завершення шоу «підписав» її на свій лейбл Moзgi, якщо ще про такий пам'ятаєте . У 2018-му INGRET вже брала участь у нацвідборі на «Євробачення» і посіла сьоме місце у півфіналі. Сказати, що лейбл займався співачкою, так ні. Але це, може, і на краще. Враховуючи зараз репутацію цього лейблу. Щодо пісні, то у ній гарний меседж. Це відмічають усі, хто розуміють англомовний текст. А от Європа його якраз і зрозуміє. Це пісня жінки, яка має прощатися з чоловіком, який залишає їх новий дім, щоб іти на війну. Це пісня жінки, матері, доньки, нареченої. Також треба сказати, що тут дійсно гарний переклад (не в образу іншим пісням, які представлені на Нацвідборі англійською). Щодо вокалу, то голос співачки надзвичайний для слухачів з усіх країн. Ніжний і ніби кришталевий. Дуже важливий баланс між лірічністю та актуальним сучасним саундом. Не знаю, наскільки у цієї пісні є шанс на перемогу, але є шанс бути почутими, донести свій жах і біль. Донести те, що справді для тебе є найважливіше. Колись саме так зробила Джамала і перемогла.

NAZVA — Slavic English

Гурт NAZVA — Павло Гоц та Ярослав Яровенко — створили музичну формацію, яку слухачі обговорюють, обожнюю, критикують, але не залишають непоміченою. Музиканти вирішили спробувати, чи знайдеться місце їхньому авангардному мистецтву на Національному відборі на конкурс Євробачення-2024. «Іду на дно» та «Сігеле Мігеле» підспівували всі  — і десь підсвідомо було відчуття, що трохи і бракує отакої безбашенності. Що коли нерви напружені до межі, хочеться з такими композиціями жити тут і тепер.  Чесно скажу, пісня «Slavic English» мені сподобалася значно менше, ніж попередні. Я таке для себе називаю «прокол прикола», тобто це напевно мало би бути смішно, але чомусь не смішить. Але Павло Гоц так прямо і каже: «Минулого року ми випустили альбом. Після чого я запитав в Ярослава: "Може, подамось на Євробачення?". Він зі мною погодився. Все, кінець історії. Насправді дуже багато людей запитували, чи ми підемо на Євробачення, що це було б дуже цікаво. Ми подались і пройшли. І це саме той випадок, коли робиш якийсь лютий кринж, а він раптом бере і проходить до Нацвідбору».

Але побачимо. Зараз в українців дуже класно і органічно виходить робити меми. У наш час це найкращий вид саморефлексії та реакції на будь-які події. Якщо в українців так класно виходить робити меми, то чому б нам не відправити його на Євробачення від України?  Тільки може бути не смішно ані нам, ані їм. Хоч я, звісно, можу і помилятись. Просто мені здавалось, що хлопці могли зробити щось сильніше. Але раптом саме ця пісня стане вашим фаворитом!

ANKA — Палала

Традиційно в Національному відборі серед українських виконавців багато фолку. Руслана, Go-A , Kalush Orchestra. Що і не дивно. З фолковими мотивами ми помітні, автентичні та впізнавані. І навіть Джамала — це теж кримсько-татарські мотиви. Не виключення і цей рік. Пісню «Палала» артистки ANKA — це чистий фолк з усіма фолковими і псевдофолковими «наворотами». Є пару вокальних моментів, які таки чіпляють. Але я переслухала тонни народної  музики. І з різним градусом автентичності. Як на мене, трохи в ніби «механічний апельсин». Артистка, сонграйтерка та вокальна тренерка Анна Корченова потрапила у фінал Нацвідбору за результатами голосування в додатку «Дія». Саундпродюсуванням ANKA займається співзасновник лейблу ENKO Іван Клименко. Мотив, який запам’ятовується, присутній. Текст — досить схематично підібраний набір слів із приблизними римами. Голос гарний. Але, зрештою, вирішувати вам, про смаки зараз не сперечаємося.

Drevo — Endless chain

Під п'ятим номером на сцену вийде артист, який називає себе Drevo, — музикант Максим Дерев'янчук  Він став популярний через пісню «Самоліт», почав кар'єру у 2023 році. Майже весь минулий рік спостерігала за ним в тіктоці та інстаграмі. Бачила багато епізодів, коли Drevo співав своїй бабусі щойно створені пісні. Це було дуже зворушливо. Незважаючи на псевдонім, у творчості Максима Дерев’янчука з Рівненщини фольком і не пахне. А от любителям форматного поп-року може сподобатися.

Своїм тембром голосу він безсумнівно вирізняється і запам'ятовується. Про новий трек каже так: «Це не просто пісня. Це не про незламний дух і силу волі. Насамперед найбільша ціль — Євробачення. І моя особиста — щоб українська музика об'єднала світ. І показала свою міць». Співак справді досить сильний. Це стилістика рокової музики, яка нагадує про творчість Muze, дійсно естетика, яка вселяє впевненість. Ще від себе додам, що тембрально ледь чутне незмикання зв'язок, це робить голос артиста таким впізнаваним та, не побоюсь цього слова, сексуальним. Трохи має акцент в англійській. Але саме це, на мою думку, і підсилює ефект.

Alyona alyona & Jerry Heil — Teresa & Maria

Прийшов час представити вам дует, пісня якого вже очолила українські тренди ютубу і вже викликала резонанс. Що треба знати про співачок? Напевно, це найгучніші імена в цьогорічному списку Нацвідбору. Це вже третя спроба Jerry Heil вирватися на конкурс від України. Для Альони Савраненко, королеви українського хіп-хопу, це буде вперше. Цей дует ще раз підкреслює тенденцію  колаборацій останнього часу. Обидві співачки за останній рік переспівали, здається, вже зі всіма.

Пісня, якщо розглядати технічний і професійний аспекти, має якісний продакшн.  Мелодію, що запам'ятовується. З іншого — досить дивний текст і, головно, ідея. Скажу чесно, що коли я знала лише назву (а ще не чула пісню),  думала, що мова йтиме про Марію Терезію, що заснувала рід Габсбургів, ерцгерцогиня Австрії та королеву Угорщини, королеву Галичини та Володимирії у 1700 роках. Оце би був «хід конем», подумала я. Ще чомусь пригадався фільм «Тельма і Луїза». Але те, що  що пісня буде про Мати Терезу і Діву Марію, мене, чесно сказати, навіть трохи спантеличило.

Пісню «Teresa & Maria» зараз активно обговорюють у соцмережі. Багатьом вона сподобалася, але і критикують її — за згадки Матері Терези. І тут не лише питання в тому, що її постать останнім часом викликає запитання в істориків (ці дискусії легко можна знайти в мережі). Питання зовсім нерівнозначних персонажів пісні, власне, як християнських символів. Все-таки тема віри — це зі світу тонких матерій. Сподіваюся, що виконавиці зможуть доступно пояснити слухачам ідею і сенс пісні та підготують потужний виступ.

MÉLOVIN — DREAMER

Вперше в історії артист, який вже представляв Україну на Євробаченні, повертається на Нацвідбір. Як він сам сказав, має «незакритий гештальт» та хоче знову виступити на сцені найбільшого пісенного конкурсу. Законом це не заборонено. Такі випадки в історії Євробачення були, то чому б і ні.

Пісню MÉLOVIN вибрав дуже «форматну», як для цього конкурсу. Це багато хто відзначив.  Називається «DREAMER», тобто «Мрійник». Фани артиста, а в нього чи не найпотужніший фан-клуб «меловінаторів», кажуть так: «Це дуже класний меседж для Європи, для нас. Ми всі мрійники і творці майбутнього, ми творимо наше щасливе життя, треба тільки дочекатись світла. І MÉLOVIN як той промінь світла сяє і направляє нас в щасливе майбутнє, треба мріяти про це». Ну, не лише мріяти, хотілося би додати. Добро має бути з кулаками, а ще краще зі зброєю. Але що зробиш, Євробачення завжди декларувало себе святом  безтурботним. Лише українці раз за разом виплескували свій біль на його сцені. 

Треба відзначити, що пісня справді цікава і складна у вокальному плані. Треба також віддати Мелу належне. За п’ять років він помітно виріс і як артист, і як вокаліст. Трек легко запам’ятовується завдяки танцювальному ритму. «Вишенька на торті» — спів у стилі рок-опер.

SKYLERR — Time is running out

SKYLERR — нове ім’я в українському шоу-бізнесі, яке зазвучало і «злетіло» саме під час війни — завдяки дебютному хіту «Вечорниці». За псевдонімом стоїть Валерія Кудрявець — 23-річна дівчина родом із Білгород-Дністровського на Одещині. Пісня «Наші вечорниці — це найкращі дівиці» звучала чи не з кожної праски, та все ж це було яскраво. Хоча у феміністок до «найкращих паляниць» і «соковитих полуниць» наших дівиць  могло б виникнути багато запитань. Та, зрештою, не ця ж пісня виборола право боротись за місце у фіналі Нацвідбору. Пісня, з якою SKYLERR вийде на сцену, називається «Time is running out».

Як звучить пісня? Дуже стандартно, ніби створена штучним інтелектом (це лише думка авторки, яку ніхто може більше не поділяти). «Світ зійшов з розуму, небо вкрилося грозами», — і так далі під сльозовитискальне R’n’B. Але цікава ваша думка.

Ziferblat — Place I Call Home

Група Ziferblat  — це київський гурт, інді-команда, яку заснували у 2015 році брати-близнюки Данило (соліст) та Валентин (гітарист). Згодом до них приєднався Федір (барабанщик). Щодо їхнього стилю, то як сказав один музичний критик: «Це про музику!».

Пісня «Place I Call Home» («Місце яке я називаю домом») дуже тепла, зворушлива і трепетна, особливо, якщо розуміти слова. Якби ж це відчула й європейська публіка: як це не мати дому, бути далеко від нього або не бути в себе вдома у безпеці. Ця пісня звучить як мелодійна «балада про дім». А ще як інтелігентний рок з паралелями на олдскульні гурти 1970-х років. Не знаю, чи можна назвати цю пісню хітовою, але я згадала музику, яку любили слухати мої батьки, а вони трохи вважали себе за хіпі. Я би ще сказала, що в наш час такі пісні потрібні для наших нервів. Для того, аби відчути затишок, тепло в душі і світло в серці.

YAGODY — Tsunamia

Гурт YAGODY і вибухова фолькова енергія. Львівський етно-гурт у собі поєднує українські голосіння, балканські мотиви та трохи театральної магії. YAGODY існують з червня 2016 року. Рушійною силою і тією, хто зібрала увесь гурт, стала Зоряна Дибовська, а учасницями є студентки-актриси, в яких вона викладала сценічну мову. На цьогорічному Нацвідборі представлять першу авторську пісню «Tsunamia». 

Ось, як вони розповідають самі про себе: «З часу заснування ми провели багато експериментів, щоб зробити наше звучання більш об'ємним і цікавим. Спочатку були акордеон та джембе, потім додались бас і барабани, пізніше ми експериментували із звучанням дудука та духових інструментів. Зовсім нещодавно ми вирішили доповнити нашу музику автентичними мотивами за допомогою цимбалів». Наразі повний склад колективу складається з сімох осіб: трьох вокалісток, акордеоністки, басиста, барабанщика та цимбаліста. На пісенний конкурс Євробачення гурт подався у скороченому складі, бо на сцені мє бути лише 6 людей, як відомо. 

«Ми вже в передчутті того, щоб вам показати те, над чим працюємо вже три місяці», — каже Ярина, учасниця гурту. У передчутті і ми. Бо відчувається що вражатиме не лише пісня, а й шоу.

NAHABA — GLASSS

І закриватиме фінал Національного відбору перед тим, як буде відкрите голосування, гурт NAHABA. Саме йому випав одинадцятий номер у жеребкуванні. NAHABA — дует, в якому поєднується ніжний жіночий голос із чоловічим драйв- та екстрим-вокалом.

Вокаліст Андрій брав участь у «Голосі країни», а нині служить у ЗСУ. У 2023 році вступив у Повітряні сили ЗСУ. Зараз служить у 40-й тактичній авіаційній бригаді «Привиди Києва». Вокалістка Vakyolia з початку повномасштабного вторгнення їздить по Європі як вулична музикантка та ділиться з іноземцями своєю закоханістю в українську сміливість. До Нацвідбору гурт NAHABA готувався дистанційно. Базою для репетицій військовослужбовця Андрія став ангар на аеродромі. Гурт називає себе «звіром», який розвивається на сцені з кожним кроком.  

Як звучить пісня? Паралелі з війною помітні та зрозумілі. Пісня викликала незадоволення у соцмережах та медіа тим, що її порівнювали з творчістю одного гурту минулих років нашого ворожого північного сусіда. Цікаво, чи відчуєте ви це при прослуховуванні. Але музиканти відповіли так: «Насправді дуже шкода, що так багато українців тримають в голові руснявський контент. Дуже сумно, що один російський гурт у цьому стилі може перекрити сотні різних проєктів, що представляють такий жанр по всьому світу», — наголосили вони. Тим більше, що практично всі пісні, які зараз видає гурт NAHABA, є дуже жорсткою відповіддю ворогу. 

«Ми проклинаємо всіх, хто прийшов з убивством і грабунками на українську землю. Російський солдат, який перетнув український кордон, — проклятий. Той, хто підтримує насильство і терор, — проклятий. Ви не можете уникнути прокляття, воно наздожене вас, де б ви не були і як би старанно ви не ховалися», — це головний меседж, який гурт NAHABA хоче донести Європі.

11 виконавців, 11 треків. Хтось із них третього лютого стане переможцем Національного відбору конкурсу Євробачення, який цьогоріч відбудеться у Швеції. І якщо моя ця невелика «розвідка» познайомить вас із кимось із нових українських артистів, відкриє щось нове, ви визначитесь зі своїм вибором і проголосуєте, я буду дуже рада. Але надзвичайно цікаво було би дізнатися і про ваші думки та симпатії. Тож чекаю на зворотній зв’язок! Коментуйте, будемо спілкуватися! 

Ваша Марія Бурмака

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Співачка, народна артистка України, кавалер ордена княгині Ольги ІІІ ступеня, кандидат філологічних наук, професор. Була автором та ведучою численних телевізійних програм на різних телеканалах. Написала понад 150 пісень, багато з яких стали саундтреками історичних подій української історії. Була активною учасницею практично всіх подій української історії, починаючи з фестивалю «Червона рута» (1989) і Революції на Граніті (1990) до Помаранчевої Революції (2004) та Революції Гідності (2013-2014). У 2021 році працювала над проєктом «Улюблені класики», до якого увійшли 15 композицій на вірші українських поетів.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Аґнєшка Голланд, портрет, кінорежисерка

Йоанна Мосей: Ви сказали, що Ваша найбільша мрія — щоб світ прокинувся і щоб у нас було майбутнє. Чи справді ми вже перебуваємо в точці занепаду Веймарської республіки? Невже для нас немає надії і шляху назад? Історія повинна повторитися? 

Аґнєшка Голланд: Я боюся, що буде важко завернути з цього шляху, якщо не буде справжньої волі. Звичайно, надія вмирає останньою, але це має бути колективна надія, а не лише окремих людей. А на даний момент серед тих, хто вирішує нашу долю, немає ні ідей, ні волі. І немає відваги. Наразі всі право-ліберально-центристські уряди рішуче рухаються в бік реактивності перед обличчям, як їм здається, неминучої хвилі коричневого популізму. І коли цій хвилі не протистоїть нічого іншого, окрім ще більшого популізму, гру світової долі неможливо виграти. Принаймні, не в найближче десятиліття. І водночас я не бачу тієї старанності, рішучості, харизми, яка могла б переконати людей, що за певні цінності варто боротися. Причому в усіх вимірах. І в тому, як українці борються, і в тому, як вони відмовляються від певних зручностей заради кращого майбутнього, заради розширення прав інших.

У той же час, все більше людей, які досі були залучені, йдуть у внутрішню еміграцію через втому, розчарування і втрату надії. 

Так, вони відходять у таке небуття і пасивність, тому криза надії мені здається найглибшою і найнебезпечнішою кризою. І виражається вона в багатьох речах, як, наприклад, в такому небажанні народжувати, яке присутнє в більш заможних країнах і яке випливає саме з браку надії, з браку віри в те, що майбутнє має сенс. Що це достатньо добре, щоб спроєктувати себе в це майбутнє. І таке величезне розчарування, відчуття безглуздості, бажання відсторонити молодь або чутливих, ідеалістичних людей від політики — це явище, яке є смертельно небезпечним для будь-якої спроби зберегти демократію. 

Ми також живемо в такий сумний час. Так чи інакше, те, що відбувається в Польщі, є певним чином відображенням того, що відбувається у світі. Те, що робить Дональд Трамп, як швидко зростають різні авторитаризми, і це так похмуро. Можна реагувати на це як на фаталізм, піддатися цьому і намагатися плисти за течією, що більшість політичного класу і робить. 

Це підхід такого специфічного, нарцисичного егоїзму, який політики на кшталт Дональда Трампа дуже добре відчувають. Вони будують на цьому. Вони дають надію тим, хто настільки некритичний, що приймає будь-який блиск за золото і дуже легко піддається спокусі. Вони не озброєні інструментами елементарної критики, щоб протистояти сучасним засобам комунікації.

А в епоху інтернет-революції, штучного інтелекту, соціальних мереж з їхніми алгоритмами маніпулювати громадською думкою тривіально легко і пекельно ефективно

Тож ці монстри мають на своєму боці абсолютно неймовірні інструменти. Це велика провина всієї системи освіти, а також засобів масової інформації, які настільки піддалися тиску клікабельності, що по суті перестали бути авторитетом для будь-кого.

Аґнєшка Голланд бере участь у перформансі Йоанни Райковської на тему ситуації на польсько-білоруському кордоні, у Саксонському парку у Варшаві (Ogród Saski), 14 травня 2023 року. Фото: Maciek Jaźwiecki / Agencja Wyborcza.pl

У мене складається враження, що трагедія України полягає ще й у тому, що вона намагається приєднатися до світу, якого вже не існує — світу ліберальної демократії, прав людини, верховенства права. До світу, який тане, як дорогоцінна руда. 

Почасти це саме той випадок. Нещодавні кроки Дональда Трампа, а саме заморожування коштів USAID, безпосередньо шкодять їхнім засобам до існування. Вони забирають надії не лише на краще майбутнє, але й на сьогодення. Ці кошти фінансували роботу багатьох громадських організацій та конкретну гуманітарну допомогу. Замінити ці фонди буде важко. Тому ми повинні відновити незалежні НУО та незалежні ЗМІ на якійсь іншій основі. Це буде величезне зусилля. Тому що гроші здебільшого на тому боці, де всі мільйонери і великі технологи.

Трамп і його сурогати, як якийсь учень чаклуна, можуть вражати ефективністю, що випливає з повної відсутності гальмування. Досі ми звикли до думки, що існують певні правила і межі, які не можна перетинати. 

Ми, безумовно, перебуваємо в обороні. 

Чим це закінчиться?

Думаю, ми більш-менш знаємо. Це закінчиться якоюсь апокаліптичною катастрофою, після якої ми, сподіваюся, знову повернемося додому

Якщо ми виживемо, то повернемося до якогось сенсу, але поки що все виглядає не дуже добре. 

Тоді як тоді давати надію? 

Я можу лише виражати свій подив, тому що, чесно кажучи, давати надію в ситуації, коли я не знаю, звідки її взяти, було б дуже безвідповідальним.

Ви є совістю польського кіно, а кого б ви вважали героєм сьогодення, таким собі громадянином Джонсом?

Громадянин Джонс, мужній викривач, завжди є моїм героєм. Активісти — це теж герої, ті, хто йде проти течії, хто завжди керується найголовнішими цінностями. Для мене вони — герої нашого часу. Їм важко, тому що їх велика меншість. Так само, як була величезна меншість демократичної опозиції в комуністичних країнах, або як була величезна меншість ранніх християн. Але я вірю, що цей світ щоразу перебудовується, і що з кожним таким потрясінням ці свободи розширюються. Тож я сподіваюся, що це станеться і зараз. 

У вашому фільмі «Європа, Європа» є сюрреалістична сцена, в якій Гітлер танцює в обіймах зі Сталіним. Я думаю, що сьогодні ви могли б показати подібну сцену, де Путін танцює з… 

Ну, так, я думаю, можна зробити таке коло, досить велике, з танцюючих божевільних авторитарних нарцисів, які не дивляться на жодні цінності, окрім своєї безпосередньої великої перемоги.

«Європа, Європа», яка була певним чином застереженням, актуалізується, як і всі фільми чи історії, в такі моменти, коли йдеться про те, що відбувається з людиною, яка стоїть перед найпростішим вибором - врятувати себе.

І все інше перестає мати значення.

Ми зняли його у 1989 році, а в кінотеатрах він з'явився на зламі 1990-91 років. Це був час великих надій, великих змін у нашій частині Європи. Мене часто запитували, чому подвійна назва. Я відповідала, що мене зацікавила подвійність Європи, своєрідна дихотомія, відображена в долі хлопця — головного героя фільму.

З одного боку, Європа — це колиска найбільших цінностей, демократії, прав людини, рівності, братерства, солідарності, великої культури. З іншого боку, це колиска найбільших злочинів проти людства і найбільшої жорстокості

Ось така дуальність. І зараз вона знову починає схилятися до цієї темної сторони. Ми входимо в темряву, і поки що світла в кінці тунелю не видно. Але це не означає, що ми не повинні рухатися до цього світла. 

Нам потрібно створити коаліцію проти того, що відбувається. Нам потрібно підбадьорювати тих, хто чинить опір. Людей доброї волі все ще багато, і саме на їхньому спротиві ми повинні будувати майбутнє.

Режисерка Аґнєшка Голланд на знімальному майданчику фільму «Європа Європа», Лом'янки, 10 червня 1989 року. Фото: Sławomir Sierzputowski /Agencja Wyborcza.pl

Нарешті, хоч якась надія. 

А своїм українським друзям і знайомим я хотіла би сказати, що світло з'явиться. Поки що ми бачимо навколо темряву і нам здається, що світла немає взагалі. Але це світло є. Воно всередині нас. Ми є носіями цього світла, і ті, хто воює в Україні, як ніхто інший є носіями цього світла. Навколо є дуже багато сил, які хочуть це світло загасити. Ми повинні їх захистити. Все, що я можу висловити — це захоплення їхньою силою і солідарністю. 

Дуже вам дякую. Ви дуже гарно сказали. Останнім часом ми говоримо собі, що надія є в нас самих. Тому що, коли здається, що немає звідки її взяти, ми повинні знайти її в собі. 

Саме так, ви маєте рацію. Саме це я хотіла сказати, що світло, або надія, є всередині нас.

Переклад: Анастасія Канарська

20
хв

Аґнєшка Голланд: Світло всередині нас

Йоанна Мосєй
євген клопотенко борщ вареники сирники ярослав мудрий

Євген Клопотенко — український шеф-кухар, креативний підприємець, громадський активіст, автор книжок і кулінарний дослідник. Він — найвідоміший популяризатор української кухні в світі. 

Євген народився у родині, яка не мала жодного відношення до кулінарії. Але він мав. Працював офіціантом у ресторанах Німеччини, США й України. Згодом прийшло  розуміння, що хоче готувати сам. А далі він переміг у популярному шоу «Майстер Шеф», навчався у французькій школі кулінарії Le Cordon Bleu і почав втілювати масштабні цікаві кулінарні проєкти. 

Завдяки ініціативі Євгена та його борщовим експедиціям, у 2022 році борщ був внесений до списку нематеріальної спадщини ЮНЕСКО і визнаний українським. Ресторанний рейтинг Michelin навіть вибачився за те, що раніше називав борщ російською стравою. 

Головна мета Клопотенка — поліпшити культуру харчування в Україні, дослідити історію української кухні й популяризувати її. Євген поділився із Sestry, чим відрізняються польські пєрогі та українські вареники, які продукти й страви українці їли в минулі століття, а також назвав, що може стати фішками української кухні в світі.

140 страв, яких ми не знаємо

Ксенія Мінчук: Ким ви себе відчуваєте: дослідником, популяризатором, бізнесменом, шоуменом?

Євген Клопотенко: Відчуваю себе людиною, яка робить зміни у сфері гастрономії. Як таких людей називати? Змінотворець. А щоб бути змінотворцем, треба і досліджувати, і популяризовувати, і готувати, і бути бізнесменом. 

— Як ви почали досліджувати українську кухню?

— Після повернення у 2016 році з Франції я зрозумів, що не хочу і не можу більше жити ніде, крім України. Тільки тут. Мене стали просили відкрити ресторан. І коли я почав думати, який саме це має бути ресторан, то усвідомив, що можу відкрити тільки щось українське. Ресторан української кухні — єдине, що має сенс, якщо я українець. 

Але що це взагалі таке — український ресторан?

Я усвідомив, що знаю багато про світову кухню, а от про українську — майже нічого. Познайомився з Оленою Брайченко — історикинею, дослідницею гастрономічної культури. Кажу їй: «Що за робота у тебе така дивна? Є історики, а ти досліджуєш їжу в історії. Як ти працюєш? Прокидаєшся, розгортаєш книжку і давай читати про їжу?». 

Олена багато чому мене навчила.

А потім я відкрив «Енеїду» і зрозумів, що там згадуються 140 страв, назви яких я не розумію. І це мене надихнуло. Захотілося всі ті страви вивчити

Почав це робити й відкрив для себе величезний захований світ. Коли торкаєшся таких речей, то повертаєшся до зв'язку зі своїм минулим і можеш впливати на майбутнє. Тепер, коли відроджую якусь страву, порівнюю зі світовою кухнею. Бачу схожість і різницю. Інгредієнти, продукти, техніки… 

От було пшоно, його варили, потім замінили на картоплю, згодом додали буряк... Ти бачиш тяглість цієї історії. Якщо ми спитаємо: «Звідки взявся борщ?», «Звідки взялися сирники?», «Де взялася копчена груша?», «Чому саме таке борошно?», то зрозуміємо, що на всі ці питання є відповіді. Їх я і шукаю. Мій шлях — робити смачно, і щоб це мало під собою підґрунтя.

Фото: Дмитро Бахта

— Розкажіть про ваше дослідження їжі часів Київської Русі. 

— Я тільки почав, тільки 4 місяці цим займаюсь. Цей процес триватиме, мабуть, роками. Моя завдання — дійти у своїх дослідженнях до Київської Русі. Проєкт, який я зараз запустив, це проєкт відродження. Проєкт повернення до їжі Київської Русі, але не до інгредієнтів, а до технік приготування страв.

От, приміром, історики кажуть, що буряк приїхав в Україну у XI-XII сторіччях. Між тим є записи Святослава — в 1073 році він написав 300 коротких оповідань. І там описані деякі інгредієнти, серед яких буряк. І ось постає питання, з яким цікаво розібратися. Чи то був буряк, чи, може, це щось інше Святослав назвав буряком? В Україні, наприклад, тоді була морква. Але така маленька, з палець, і не жовта, а фіолетова. 

Зараз про часи Київської Русі я знайшов таку інформацію:

У XIV столітті в Чернігові на Спаському соборі (його збудував Святослав) на стіні хтось вицарапав староукраїнською (або руською) мовою, що 25 квітня 1300-якогось там року там був піп Іван і їв білі пироги. Білі пироги — ось на сьогодні найдавніший спогад про українську їжу

Не про інгредієнт, а про страву. 

А коли я досліджував Масницю (жирний тиждень перед Великим постом — Ред.), то дізнався, що все, що готувалося колись з м’яким сиром, називалося «набіл» (в Польщі і сьогодні nabial — це вся молочна продукція — Ред.). Тобто були у нас вареники з набілом. І моя теорія така: білі пироги — це пироги з кисломолочним сиром. Тож спогади про кисломолочний сир старіші за спогади про борщ. Про який ми вперше почули у XVI сторіччі. 

Отака от шпаринка, напис на стіні Спаського собору, який ніколи не помічали, призвела нас до такої знахідки.  

Про їжу писали мало. Тому інформацію про неї треба шукати у незвичних місцях

Робити висновки за літописами я б не хотів. Літопис — це коли хтось написав про те, як йому здавалося, що було 100 років тому. Я шукаю інші підходи. Пішов у Києво-Могилянську академію, в Острозьку академію, у Києво-Печерську лавру. Шукаю там рецепти, страви. 

— Які цікаві речі вже вдалося розкопати?

— Із цікавенького, наприклад, «баба-шарпанина». Гарна страва для Великодня, до речі. Брали тараньку. Зараз ми її їмо з пивом. 

— Обожнюю тараньку…

— Так, ми всі її любимо. Але зараз її по-іншому використовують. Раніше її робили, щоб варити рибну юшку. Можна сказати, уху з тараньки. Тільки слова такого «таранька» не було. Це була просто засолена або засушена (коли не було солі) риба. Так от — суху тараньку кидали у воду, відварювали, брали цей відвар і замішували на ньому тісто. Тісто ставало «рибним». Запікали. Виходило щось типу запіканки або хлібу на основі рибного відвару. Потім знімали з риби м'ясо і їли з цим хлібом. Ця технологія збереглася в Острозькій академії та Києво-Печерській Лаврі. Про неї написано і в «Енеїді». Я раніше не знав, що це. Але дослідив і зрозумів. Це може по-різному називатися, але технологія лишається. 

Баба шарпанина в сучасній інтерпретації

— А що їв Ярослав Мудрий?

— Я в процесі пошуку відповіді на це питання. Але цікаво, що на місці, де був палац Ярослава Мудрого, зараз знаходиться мій ресторан «100 років тому вперед». Це така історична іронія. 

<frame>У березні 2019 року Євген разом з Інною Поперешнюк відкрив у Києві ресторан «Сто років тому вперед», який презентує принципово нову сучасну форму української кухні. При розробці концепції ресторану Євген поставив собі за мету показати, якою б українська кухня була, якби не вплив Радянського Союзу<frame>

«Роблю пошуки в найдавніших церквах і монастирях України»

— Де шукаєте інформацію?

— Насамперед варто сказати, що те, що я роблю — це, скоріше, реконструкція, а не точне відтворення. Наприклад, ті пироги, які я готую, точно не такі, як були раніше. Який колись був сир, ми точно не знаємо, можемо лише припускати. Тож що я роблю? От знайшов, наприклад, спогад. Далі досліджую етимологію. 

Приміром, раніше не було пюре, супів, соусів. У нас були юшки, відвари, уха. На назви наших страв історично впливав процес їхнього приготування. Якщо воно вариться, то воно «варенуха». Якщо смажиться, то смаженина. У спогадах Ярослава Мудрого, наприклад, є слово «смага». Але смагою також називають самогон. Можливо, через те, що його готували на вогні, або через те, що він пече. Етимологічні пошуки дуже важливі під час реконструкції кулінарії. 

Я роблю пошуки в найдавніших церквах і монастирях України XV-XVI століть. Там у книгах часто є потрібна мені інформація. Про побут монахів, наприклад. В «Енеїді» Котляревського знайшов такі страви — верещака, гамула, шпундра, тетеря. Класне було XIX сторіччя. Цікаво, що тоді не було супів. 

Верещака — це м'ясо, бо верещить. Або слово «каша». Звідки воно? Був якось на Житомирщині й побачив слово «калатуша» — від калатати. Це коли беруть рибний і грибний відвари, додають туди борошно і калатають.

І я зрозумів, що наша технологія калатання — це, по суті, валюте. Французька технологія, коли борошном загущують щось рідке: соус, суп. Їй вже понад 350 років. Виходить, що і в Україні цій технології вже теж років 400. Просто називали її по-іншому

А ще є страва лемішка. Це коли просто гарячою водою заливаєш борошно і їси. Це популярна страва, щоб наїстися. То виходить, що поєднання гарячої рідини та борошна у різних пропорціях — це наше, українське. 

Євген збирає рецепти на півдні України

Моя теорія, що все, що було зварене і не загущене, називалося борщем. Були горохова юшка, юшка з капустою. Решта — борщ. Тепер треба йти й шукати цьому або підтвердження, або спростування. 

Або ще тема. Навіть у часи козацтва, в XV-XVI століттях, існували особливі вишукані продукти і страви для багатих. Зустрічав інформацію про шафран, спаржу тощо. Або згадувались «ведмеді» (часто зустрічав про них інформацію) — запечене в хлібі м’ясо диких тварин. 

«У світі мало хто смажить творог»

— Які страви чи традиції української кухні, на вашу думку, незаслужено забуті, і чому їх варто повернути до сучасного меню?

— Якщо говорити про українців, то ми не забули. Ми підзабули. 

Мені здається, що найбільш недооцінені у нас сирники або сирні запіканки. У світі мало знають про сирники. Тож ми могли б світу про них розповісти. Кисломолочний сир мало хто у світі смажить. 

Якщо говорити про забуті страви, то я би сказав — верещака. Це м'ясо, тушковане у квасі. Ще качана каша. Це пшоно, яке закочують у тісто, і воно стає наче кульки, схожі на пасту. Кисіль теж. Вівсянка або овес зброджуються один день. За день ця рідина стає кисленькою. Потім це заливають гарячою водою. Ця суміш стає тягучою. От вам і кисіль. Так його готували, допоки не з'явився крохмаль. Але цікаве у цій страві те, що інколи її робили з пряженим молоком і подавали на весіллях. Це було дуже схоже на італійську панакоту. Така форма киселю у нас недооцінена, бо в якийсь період була замінена крохмалем. 

Ну і ще я б сказав про копчену грушу.

Багато країн люблять копчену паприку. А от копчену грушу не використовує ніхто. Це питомо наша спеція

— Як ви балансуєте між збереженням аутентичності української кухні та її адаптацією до сучасних трендів?

— Коли готуєш щось автентичне, воно часто несмачне. Це правда. Адже світ їжі  і смаки змінилися. З'явилося чимало продуктів з інших країн, цукру у всіх стравах стало більше. Це фундаментально змінює смакові звички. Уявіть, якщо борошно залити гарячою водою і їсти. Зараз це неможливо уявити.

Тому я готую автентичну страву, пробую її і тоді розумію, чи має вона право на подальше життя. Якщо ні, я її покращую. Беру, скажімо, борошно, заливаю гарячою водою, розтираю цю масу шпателем по пергаменту і висушую. У мене виходять такі собі хрусткі чипси, тонка маца. Форма інша — і вже трендово, модно, круто. А раніше це була просто лемішка. Якби нею займалися і вона еволюціонувала, вона б вже давно стала тими чипсами.

Лемішка в сучасній інтерпретації

Я просто підтягую під якусь логіку те, що є. Автентично лишити смаки можу, наприклад, буряковому або хлібному квасу. Тоді квас робили просто на житньому хлібі та воді. Він був біленьким. Інколи додавали яблучну сушку. Виходила така кисла прикольна газована штука. Це взагалі жодного відношення до магазинного квасу не має. 

Кисіль я б також залишив автентичним. Але він років 150-180 тому був без цукру.

В їжі колись взагалі не було цукру. Уявіть! А зараз я у школах з меню прибираю цукор, а мені кажуть: «Ти що, як можна?»

Ще я б залишив без змін нашу гуслянку. Це високогірський український кисломолочний продукт, який має унікальний смак. А-ля йогурт. А от куліш я би покращив. Додав би туди трохи більше рідини, менше пшона, може підсмажив би те пшоно, може, ще додав би певних інгредієнтів. І вийшло б щось схоже на ризотто. 

«Проблема української кухні в тому, що вона не сформувалася»

— Ви активно популяризуєте українську кухню за кордоном. Як ви це робите? Які кроки, на вашу думку, необхідні для того, щоб українська кухня стала більш відомою у світі? 

— Проблема української кухні в тому, що вона, на жаль, не встигла сформуватися. Її було сильно перемішано-наміксовано за часів Радянського Союзу. Коли почалася повномасштабна війна, чимало людей виїхало за кордон. І от вони вивезли із собою переважно радянщину, а не українськість. Часто українці, які накривають за кордоном стіл чи відкривають ресторани, подають салат Олів'є. Бо спогади про дім склеєні зі стравами Радянського Союзу. І якщо викинеш це зі свого меню, то викинеш і свої спогади. А це те, що нас тримає. Тому я розумію людей. Але разом з цим — якщо говорити у контексті популяризації української кухні — це не окей. 

Що треба робити? Відкривати більше закладів української традиційної кухні, популяризувати її на всіх платформах. Нам на даному етапі вистачить просто борщу. А далі ще щось додамо. Сирники, кримськотатарські чебуреки, деруни. Впевнений, світ це точно їстиме. 

Борщ з копченою грушею, яким Євген пригощав гостей на Олімпіаді 2024 у Парижі

— У Польщі одна з найпопулярніших страв у ресторанах — «пєрогі руські», тобто вареники з картоплею і сиром. На початку великої війни чимало поляків змінили назву страви на «пєрогі українські», але потім назву повернули. І хоча ми знаємо, що це не російські, а руські вареники, все одно є чимало українців, які страву з такою назвою не їдять. Не лізе в горло…

— Вареники — не українська, не польська і не російська страва. За даними, які є зараз, їх придумали десь у Туреччині. Потім вони еволюціонували. Слов'янські народи взагалі люблять «пакувати» щось у тісто. Ну і потім дійсно, «руські» — це ж не від слова «Росія», це від слова «Русь». Нічого спільного з Росією вони не мають. 

Треба змиритися з тим, що польські пєрогі вже більш популярні в світі, ніж вареники. Не треба з цим битися. Треба подивитися на нашу традицію вареників. Українці їли їх з вишнею, маком, сиром. Таких вареників немає ніде. Це наші унікальні вареники. От про них варто говорити

Бо так само в Польщі є барщ, який нічого спільного не має з борщем українським. Це абсолютно різні страви і традиції: український борщ густий, чи не кожна господиня має власний рецепт, у нас культ цієї страви, ми весь час її покращуємо, борщ — частина нашої культурної ідентичності. Тоді як польський барщ — це, по суті, відвар. І подають його переважно як святкову страву раз на рік. 

— У себе в Facebook ви написали «Житомирщина — це край людей, лісів, грибів і, звичайно, страви калатуша». Можете скласти таку мінімапу українських страв?

— Саме коли я був на Житомирщині, у мене з'явилася фантазія зробити мінімапу українських страв. Житомирщина, наприклад, — королева страв з картоплі. У них навіть ковбаса є з картоплею. Дуже цікаво створити мапу страв. Думаю, це рік-півтора досліджень.

— Яку роль відіграє кулінарна культура у відбудові України?

— Їжа — частина культури. Я зроблю все для того, щоб на наших столах була не лише радянська й іноземна їжа, а й українська. 

Їжа ніколи не на першому місці, поки її у тебе не заберуть

Згадаймо перший тиждень повномасштабного вторгнення. Люди в Україні скуповували їжу, консервували щось, бо не знали, чи буде вона наступного дня. 

— Як українська кухня може стати інструментом культурної дипломатії?

— Українська кухня вже є таким інструментом. Відтоді як борщ внесли в ЮНЕСКО, все посилилося. Тепер всі на офіційних рівнях можуть говорити, що борщ — головна українська страва і ще більше його популяризувати.

«Майкл у нас поїв, і тепер його основний інстинкт — це навернути борщу із салом». Актор Майкл Дуглас у київському ресторані Клопотенка, 2024

Треба, щоб в наших посольствах у кожній країні на заходах була присутня українська їжа. І щоб ті люди, які виїхали з України, популяризували та несли українську культуру там, де вони опинилися. 

— Яка ваша улюблена страва? У приготуванні й споживанні.

— У мене договір з борщем. Я можу говорити лише про нього і ні про що інше. Отже, якщо я скажу щось інше, це буде протизаконно. 

Фотографії: пресслужба Євгена Клопотенка, сайт klopotenko.com, @klopotenko

20
хв

Євген Клопотенко: «Польський барщ не має нічого спільного з борщем українським»

Ксенія Мінчук

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Ексстратег НАТО Штефані Бабст: «Ми передбачили Донбас, Маріуполь і Чорне море — але нас не почули»

Ексклюзив
20
хв

Євген Клопотенко: «Польський барщ не має нічого спільного з борщем українським»

Ексклюзив
20
хв

Угода Трампа про надра: шанс чи пастка для України

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress