Ексклюзив
20
хв

«У нас ніколи не було стільки загиблих та поранених одночасно», — керівниця патронатної служби Азову Олена Толкачова

«Мені здається, що я пам'ятаю всіх, кому дзвонила, з ким зустрічалася і повідомляла про загибель рідної людини. Такі речі неможливо забути»

Наталія Жуковська

Олена Толкачова. Фото: Патронатна служба Азову

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Олена Толкачова майже 10 років очолює патронатну службу Азову. Її аналогів не має ані у державних структурах, ані в інших добровольчих формуваннях. Під керівництво Олени Толкачової патронатна служба займається лікуванням та реабілітацією хворих воїнів, похованням військових, підтримкою родин загиблих. 

Наталія Жуковська: Лише торік разом із командою ви поставили на ноги 4,5 тисячі поранених військових. Як виглядає ситуація з державною реабілітацією воїнів?

Олена Толкачова: Масштабних змін досі не відбулося. Щодо лікування питань немає, а от щодо реабілітації — проблема існує. Існують реабілітаційні центри, які відкриваються, розвиваються, але це не державні установи. На жаль, системного державного підходу до якості реабілітації досі не існує. Тому ми змушені використовувати той ресурс та потенціал, який є у приватному секторі медицини. А це коштує чималих грошей.

НЖ: Чому, на вашу думку, реабілітація військових в Україні доступна не всім?

ОТ: Я вважаю, що це велика прогалина Міністерства охорони здоров'я. Так, вони робили реформи, але більше уваги приділяли цивільному сектору. Враховуючи те, що ми у стані війни вже 10-й рік, за цей час точно можна було б подумати і про військових. Не навантажувати лише профільні шпиталі Міністерства оборони, а переводити на військові рейки всю медицину. Бо від цього напрямку залежить обороноздатність нашої держави. Але чомусь Міністерство охорони здоров'я взагалі про це не думає.

Немає системного підходу, нормального менеджменту, який міг би це все у державі систематизувати та почати розвивати. Що маємо зараз? Черги з поранених військових, які місяцями чекають на відновлення

НЖ: Що  передусім треба змінити у системі реабілітації військових державою?

ОТ: Хоча б тимчасово, але потрібно запровадити спеціальні реабілітаційні пакети для військових та ветеранів у Національній службі здоров'я України (НСЗУ). Це платні послуги, за які сплачує держава. На сьогодні ми маємо тільки два різновиди пакетів, які покриває НСЗУ. Це оплата за лікування або реабілітацію дорослих та дітей. Національна служба здоров'я категорично проти того, щоб виділяти окремі пакети для військових.

Справа у тому, що реабілітація для військовослужбовців потребує набагато більше часу, ніж це закладено для цивільних. Йдеться про 14-21 днів. Цього недостатньо. Реабілітація у військових має тривати 48-90 днів. Тому зазвичай виникає питання, де брати гроші на подальше відновлення? Так, правильно — у волонтерів, простих людей, іноземних донорів. Хоча держава може вибудувати цю систему. 

Військовий на реабілітації. Фото: Патронатна служба Азову

НЖ: Які є механізми двосторонньої співпраці між патронатною службою азовців та державою? Наприклад, щодо надання меддопомоги у державних лікарнях?

ОТ: З лікарнями нам простіше працювати. Особливо з військовими шпиталями.   З ними у нас ніколи немає проблем. Там завжди є необхідні ліки, крісла колісні, милиці, памперси та непогане харчування. А ось до деяких цивільних медзакладів маємо питання. Зокрема, до того ж таки харчування. Наприклад, на день передбачено всього 50 гривень, а у військовому шпиталі — сума втричі більша — 150 гривень на добу. Прикро, що керівництво цих цивільних медичних закладів нічого не робить, аби якось все це змінити.  

НЖ: А як щодо соціалізації та психологічної підтримки військових, зокрема й тих, хто повернувся з полону? З якими проблемами стикаєтеся? Чи вистачає спеціалістів?

ОТ: У нас є  проблема з відсутністю уніфікованих протоколів з лікуванню та реабілітації тих, хто повернувся з полону. Хоча Координаційний штаб з питань поводження з полоненими їх давно розробив і передав до Міністерства охорони здоров'я та Кабінету Міністрів. Ще одна проблема — у нас катастрофічно не вистачає психологів та психіатрів. Ці спеціалісти потрібні не тільки для тих, хто повернувся з полону. Їх потребують і поранені військові, і навіть ті, які йдуть у відпустку. Адже ми маємо дуже важку і страшну війну.

Я не зустрічала зі штурмовиків тих, у кого б не було контузії. У довгостроковій перспективі це дуже впливатиме на стан психічного здоров'я

Можливо, ви бачили в інтернеті відео, де на підлозі у столичній підземці лежить боєць, в якого було загострення контузії. Поруч стояли лікарі швидкої допомоги, які не знали, що з ним робити.  Вони викликали психіатричну бригаду і просто спостерігали осторонь. За ці два роки повномасштабної війни вони повинні були б навчитися допомагати таким людям. Ви взагалі розумієте, що нас всіх очікує? Що буде, коли приїде цілий потяг демобілізованих військових? А їх буде десятки тисяч. І хто їм надаватиме допомогу? Ця історія про військового у підземці якраз повністю описує стан нашої медицини зараз. Потрібно формувати  групи допомоги серед населення, постійно відправляти лікарів на підвищення кваліфікації. 

НЖ: У якому фізичному та психологічному стані, як правило перебувають хлопці та дівчата, які повертаються з полону?

ОТ: Крім важкого депресивного стану, є багато специфічних хвороб і травм. Наприклад, неправильно зрощені переломи, можуть бути наслідки від поранень під час бойових дій або ж катувань. У багатьох є проблеми з нирками. Дуже багато інфекційних хвороб, проблем з репродуктивною системою, особливо у дівчат. Через стреси, неправильне харчування і катування деякі жінки більше не зможуть мати дітей. Насправді цей перелік нескінченний. У нас був один хлопець, який після 4-річного полону повернувся з майже повністю втраченими зубами. Його катували, виривали зуби щипцями. Але ті знущання, які ворог здійснює над людьми зараз, викликає ще більший жах. Є стани, з якими ми не стикалися ніколи.

Працівники патронатної служби займаються лікуванням та реабілітацією хворих воїнів, похованням військових, підтримкою родин загиблих. Фото: Патронатна служба Азову

НЖ: Скільки часу йде на відновлення і який відсоток тих, кому допомогли, повертаються у стрій?

ОТ: Приблизно 80% повертаються назад у стрій. Турбота та хороша реабілітація не відбиває у військових бажання воювати знову. Це їх дуже мотивує. Є, звісно,  складні випадки, коли військові можуть лікуватися понад рік — особливо у випадках подвійної чи навіть потрійної ампутації. У нас є хлопці, які досі лікуються ще з часів оборони Києва. Але загалом від моменту поранення до повної реабілітації йде кілька  місяців. 

НЖ: Лікувати, відновлювати, ховати побратимів та підтримувати їхні родини — це витратно. Який щомісячний бюджет патронатної служби? Хто вам допомагає фінансово? 

ОТ: Спочатку повномасштабного вторгнення і до літа 2023-го основні наші доходи — це донати від простих українців. А потім декілька бізнесменів стали допомагати нам на постійній основі. Один взагалі щомісяця міг перерахувати від 5 до 10 мільйонів гривень. Поки що така можливість вичерпана. Трішки впали донати, і ми почали звертатися до державних структур.

Зараз нам й «Укрнафта» допомагає, й Міністерство енергетики. Це все в рамках державних субвенцій. Щодо вартості реабілітації, то у кожного вона індивідуальна. Це може бути 10 тисяч гривень, але були випадки, коли на одного пораненого йшло понад  мільйон. Ми його з того світу витягали. Щодо лікування, то неважкий поранений у середньому обходиться від 30 до 60 тисяч гривень за 21 день перебування у шпиталі. 

Український військовий на реабілітації. Фото: Патронатна служба Азову

НЖ: Вам на сьогодні вистачає грошей?

ОТ: Цього місяця вистачає, а що буде у наступному — не відомо. Ми шукаємо спонсорів, гранти. До того ж ми хотіли б розширюватися. Хочемо допомагати не тільки 3-й Окремій штурмовій бригаді ЗСУ та 12-й бригаді спеціального призначення «Азов» Нацгвардії України. Ми б хотіли взяти під опіку ще якусь бригаду, яка стоїть на лінії фронту. Я знаю, що є такі, які два роки взагалі не виходять з передової. І, звичайно, їм для відновлення було б непогано мати патронатну службу, яка б повертала у стрій поранених.

Ми спілкуємося з Генеральним штабом і Міністерством оборони щодо того, щоб запровадити в усіх Збройних силах таку патронатну службу, яка б брала на себе саме питання опіки і вирішувала проблеми з реабілітацією

НЖ: Патронатна служба «Азову» — дуже масштабна організація, яка допомагає відновлюватися бійцям, підтримує родини загиблих. Олено, як з офіційним визнанням вас як військової структури, яка несе службу у ЗСУ? Чи є якісь зрушення у цьому напрямку?

ОТ: Зрушення є, але поки що документально це ніяк не оформлено. Але я знаю, що міністерство почало працювати в цьому напрямку. Ми, в свою чергу, вже розробили штатний розпис, положення про службу. Таке визнання дало б нам можливість залучати іноземних донорів. Вони б більше розуміли, на що і кому дають гроші. Коли вони бачать, що це не структурний підрозділ армії, у них можуть виникати сумніви. Тож, якби нас визнали військовою структурою ЗСУ, нам було б набагато легше працювати і вирішувати внутрішні питання у війську. 

НЖ: Проблеми з ВЛК — та тема, яку часто піднімають військові і волонтери. Як, на вашу думку, її вирішити, аби люди з інвалідністю не проходили усі кола пекла, щоб отримати статус та пільги?

ОТ: Коли ти лежиш у військовому шпиталі, там все зрозуміло. На якомусь етапі лікування до тебе прийде військово-лікарська комісія. І так повинно бути. ВЛК має сама приходити до військового. А ті, кому треба пройти військово-лікарську комісію після лікування, мають прийти, взяти талончик чи записатись заздалегідь — і без черг все це проходити. Так мало б бути в ідеалі. А насправді військовим, аби пройти комісію, доводиться бігати по різних медзакладах міста. Є випадки, коли ти прийшов до невропатолога, він хоче зробити додаткове обстеження, а потрібного обладнання немає, наприклад, МРТ. І людина повинна десь його шукати — так не повинно бути в армії.  

Українські бійці на лікуванні. Фото: Патронатна служба Азову

НЖ: Як змінилася ваша робота з початком повномасштабної війни? Які нові виклики постали перед вами?  

ОТ: Масштаби стали колосальними. У нас ніколи не було стільки загиблих та  поранених одночасно. Ми, наприклад, ніколи не стикалися з репатрійованими  тілами. Це було, коли зустрічали великі вантажівки з тілами із Маріуполя, з донецького напрямку. Нам доводилося разом з моргом організовувати прийом цих загиблих. Це потрібно було робити швидко. Уявіть, прийшла фура, там 152 тіла. Їх треба розвантажити, оглянути. Аби не доводити до генетичної експертизи, спробувати упізнати хоч когось. Ми шукали особисті речі, татуювання. До речі, ми склали свою базу татуювань. Дійшло до того, що у моргах просто не було місця для зберігання тіл. Ми знайшли дві великі фури-рефрижератори. Вони працювали на дизелі, холодили постійно. З часом ці машини почали ламатися. Ми шукали вагони для зберігання на залізниці. Це все було дуже не просто. 

НЖ: Ваша робота, зокрема, полягає в тому, щоб повідомляти родинам  про загибель військового. З чого взагалі починається розмова? Чи є правила, які варто враховувати іншим, хто стикається з подібним?

ОТ: Я розповім про наш досвід. Про загиблих ми системно сповіщали  з 2014-го року і допоки тривали військові дії на «Азовсталі». Далі ми підключили військкомати. Бо так має бути за законом. Сповіщати рідних про загибель військового має особисто воєнком. Разом з ним  обов’язково має їхати  бригада лікарів і капелан. Бо, звісно, що з людиною може статися що завгодно — і потрібно одразу надати першу медичну допомогу.

З чого починати розмову? Та ні з чого. Неможливо донести цю інформацію так, щоб людина не горювала. Немає такого набору слів. Ефект буде однаковий. Це страшне горе. Головне — дати одразу зрозуміти, що ви будете на зв'язку, що на вас можна розраховувати

Звісно, коли сповіщаю такі неприємні новини телефоном, то в  першу чергу завжди запитую прізвище, ім'я, по батькові загиблого. А ще — одразу озвучую новину. Бо це знущання, коли ти починаєш підбирати слова, відтягувати час.  Мені здається, що я пам'ятаю всіх, кому я дзвонила або з ким зустрічалася і повідомляла про загибель рідної людини. Такі речі я не можу забути. Складно, коли у морзі ти зустрічаєш батьків загиблого військового, ви йдете на впізнання. Важко емоційно, бо неможливо бути байдужим. 

НЖ: Спілкування з рідними загиблих, розшук тіл — дуже великий стрес. Як особисто ви справляєтеся з цим психологічним навантаженням?  

ОТ:  Така робота, звісно, — це важкий стрес, але з часом звикаєш. Якби я почала цим займатися у 2022 році, то моя психіка б не витримала. Але спершу була Революція Гідності, а потім у 2014 році війна, у мене був час адаптуватися. Я — людина, звісно, мені буває дуже важко, але я чітко знаю, заради кого і чого я все це роблю. У нас у службі працюють дівчата, чиї чоловіки загинули, чиї брати пройшли полон, чиї сини вже ветерани —  я не маю права бути слабкою чи давати волю емоціям, коли поруч такі сталеві люди.

У мене зять також працює у  нашій патронатній службі. Він на передовій, на точці евакуації тіл. Завжди старається зробити так, щоб всі хлопці поїхали додому обізнані, навіть якщо майже немає чого впізнавати. Бо знає, який це тривалий процес — від здачі ДНК-матеріалів родичів й до очікування результатів. Чи важко йому? Дуже. Але нам всім в Україні зараз дуже важко, бо ми воюємо. І така ціна нашого майбутнього та миру. 

Олена Толкачова на похороні військового. Фото: Патронатна служба Азову

НЖ: Скільки людей працює у патронатці? Хто вони?

ОТ: Зараз у нас працює майже 60 людей. Крім жінок загиблих військових, у команді також є поранені бійці, які не змогли повернутися у бойовий підрозділ. Працюють батьки загиблих, студенти. У нас всі ідейні, знають, чому вони тут.

НЖ: Як потрапили в «Азов»? Звідки взялося бажання створити саме  патронатну службу?

ОТ: В «Азов» я прийшла з Майдану. Це було навесні 14-го. Разом з друзями, з якими познайомилися під час Революції Гідності, приїхали у штаб «Азову» і запропонували свої послуги. У нас була машина, ми волонтерили.  Хлопці, які були зі мною, пішли у бойові підрозділи. А я почала займатися медичним направленням. І коли в нас з'явилися перші поранені, вся інформація стікалася до мене — і так само собою сталося, що я почала цим займатися. Перше, що я почала робити, розшукувала, де перебувають наші поранені, куди їх евакуювали, з’ясовувала, що їм потрібно. Знаходила волонтерів, які відвідували лікарні Харкова чи Дніпра. Отак почала займатися допомогою пораненим.

Потім у нас були перші загиблі, стало зрозуміло, що наш обов'язок — сповіщати, перевозити, організовувати поховання. Робити все, аби батьки не робили це самостійно. Це є нашим безпосереднім обов'язком. У нас в «Азові» так склалося, що соціальна складова на дуже високому рівні через ставлення командира до бійців. Ми досі на зв'язку з усіма батьками, в яких загинули сини та доньки з 2014-го року. Допомагаємо всім, чим потрібно. Лікуємо батьків, влаштовуємо дітей у садочки, допомагаємо знайти роботу. Не залишаємо наодинці.

 НЖ: Якою бачите перемогу?

ОТ: Я бачу, що після перемоги суспільство об'єднається, і всі почнуть працювати над відновленням країни. Будемо будувати, як би це банально не звучало, нове світле майбутнє для наших дітей.

Дуже сподіваюся, що люди зрозуміють, якою ціною нам дісталася свобода — і що цей іспит ми не провалимо

НЖ: Про яку Україну мрієте?

ОТ: Я бачу Україну житницею всієї Європи. Я думаю, що в нас буде доволі технологічна розвинена країна. Маю надію, що ми не проґавимо момент і залучатимемо інвестиції. Будуватимемо інноваційні, з сучасними технологіями підприємства та заводи. Впевнена, що ми все подолаємо. Українському народу — все під силу.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я.  У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
олена гергель

Олена Гергель — дружина загиблого в Україні білоруського політв’язня, ветерана Василя Парфенкова з позивним «Сябро». Після загибелі чоловіка вона стала до лав 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр». Служить у патронатній службі. Її завдання — допомагати рідним розібратися з тим, як діяти, якщо військовослужбовець зник безвісти, загинув чи потрапив у полон.

Вийшов з білоруської в'язниці й поїхав боротися в Україну

Наталія Жуковська: Свого майбутнього чоловіка Василя Парфенкова ви побачили на одній з волонтерських зустрічей у Києві ще у 2015 році. Чим він вас вразив?

Олена Гергель: Тим, що був небайдужим до війни в Україні. Хоча на той момент багато хто з українців ще не сприймав події на сході країни як війну. Для Василя було важливо боротися. Він вважав, що якщо боротись, то потім і Білорусь зможе стати вільною, незалежною і демократичною. 

Василь Парфенков

Ми почали спілкуватися. Я йому допомагала як волонтерка — надсилала посилки. Він дуже любив солодке, тож обов'язково клала до посилок цукерки. Було цікаво, тому що він був зовсім не схожий на моїх знайомих. Мене завжди вражала його принциповість. У нього було або біле, або чорне, — сірого не існувало. А зустрічатися ми почали після його поранення у Пісках, коли він разом з побратимами потрапив на розтяжку.  

Яким був ваш чоловік?

На початку стосунків він не любив розповідати про минуле життя в Білорусі, бо воно було невеселим. Вперше його посадили до в'язниці після невдалого протесту, коли вкотре незаконно на президентських виборах переміг Лукашенко. Він був одним з тих перших, кого засудили на довгий термін за політичну справу. Дали два роки, але вийшов він раніше — по амністії. Та навіть після такого не припинив боротися з режимом. 

Був присутній на всіх вуличних акціях, мітингах і через це отримував нові терміни. Коли в Україні розпочалася Революція гідності, Василь ще перебував у в’язниці. Де дізнався про загибель свого побратима, білоруса Михайла Жизнєвського (білоруський активіст, який загинув під час Революції гідності у Києві, перший іноземний герой України. — Авт.).  Василь вирішив, що тільки-но вийде — відразу поїде в Україну. 

Звільнили його після перемоги революції на Майдані, коли вже йшла війна на сході Україні. Він хотів йти в Правий сектор, але для цього потрібно було пройти ряд процедур. А Василь був дуже нетерплячим, тож подався в добровольчий батальйон ОУН, куди його відразу й прийняли. Через декілька тижнів навчання його відправили в селище Піски біля Донецького аеропорту. Саме звідти почався його бойовий шлях. Вони стояли на «дорозі життя».

У вас народилося двоє дітей, але офіційно ви побралися з Василем тільки в 2021 році. Чому?

Та якось і можливості до цього не було. Мені навіть видавали свідоцтва на дітей як матері-одиначці, бо поки Василь був на бойових, не міг займатися оформленням документів у міграційній службі.  До того ж, як з’ясувалося,  з МВС Білорусі подали запити в Інтерпол на нього й інших білоруських добровольців. Вони повідомили про втрату документів, відтак їхню недійсність. Тобто паспорт у Василя був, але він став недійсний. 

Міграційна служба не мала права депортувати його з України як учасника бойових дій, але й надати навіть тимчасову посвідку на проживання теж не могла. Деякий час він, по суті, був нелегалом. Досі дивуюсь, як нам взагалі вдалось одружитися. Можливо, РАГС не подавав спеціальні запити… 

А стосунки у нас були бурхливими. Жити з революціонером не просто. З одного боку, ти щиро ним пишаєшся. З іншого, — інколи хочеться миру і спокою. А з цим складно.

Василь з дітьми

Ваш чоловік був з Білорусі. Чи підтримуєте зв'язок з його рідними? 

Для них це небезпечно. Я більше спілкуюся з двоюрідною сестрою чоловіка, яка живе у США, а також його братом, який мешкає в Польщі. Ще одну сестру Василя, яка проживає в Білорусі, заарештували й кинули за ґрати на цілий рік тільки тому, що стало відомо, що Василь в Україні зник безвісти. Хоча вона не брала участі в жодних заходах і протестах. 

У Білорусі легко можуть вигадати привід, аби кинути людину за ґрати. Достатньо їм знайти вдома, наприклад, дитячі колготки біло-червоного кольору, щоб сказати, що людина таким чином підтримує якісь нацистські організації.

Рідним білорусів, які воюють в Україні, не позаздриш. Тож аби не наражати їх на небезпеку, під час поховань білоруських добровольців часто називають лише позивний

Жодних імен і прізвищ не згадують. Навіть на могилі. Звісно, рідним, якщо є зв'язок, неофіційно повідомляють про загибель. Однак, не всі рідні підтримують рішення своїх дітей стати на захист України. У Білорусі дуже потужно працює російська пропаганда.

«Не вдалося забрати тіло чоловіка навіть за гроші»

Коли ваш чоловік зник безвісти, була надія, що він у полоні. Коли ви зрозуміли, що він уже не повернеться?

26 червня 2022 року наші війська вийшли з Лисичанська. У перші дні я сподівалася, що вони кудись відійшли, можливо, поранені, але живі. Потім зі свідчень побратимів склалася певна картина. А в липні на одному з білоруських телеканалів показали пропагандистський сюжет. В якому було фото з тілами наших воїнів. Серед них я побачила тіло свого чоловіка. Було чітко видно обличчя, його особисті речі, шеврон і навіть пояс, який я йому колись дарувала. Тільки годинника вже не було. Ймовірно, зняли. 

Як розповідали його побратими, майже всі хлопці, які були того дня на завданні, загинули. Двоє потрапили у полон. А мій чоловік завжди говорив, що у полон не піде. Для нього ув'язнення було гірше смерті. Казав, що у нього завжди є граната, яку він використає для себе. Або забере із собою на той світ кілька ворогів. 

Ви досі не змогли поховати тіло свого чоловіка. Чи є якісь зрушення у тому, аби це сталося?

Тіло досі не змогли забрати. Через кілька днів після бою наші військові піднімали дрони, щоб побачити, чи можливо на тій ділянці зробити евакуацію тіл, але тіл вже не було. Їх забрали росіяни. На сьогодні є теоретично позначені точки на карті, де вони можуть бути поховані. Неодноразово намагалися домовитися з тією стороною про ексгумацію, можливо, репатріацію тіл. Однак в останній момент все відмінялося. Не вдалося це зробити навіть за гроші. Ймовірно наші хлопці поховані десь в Луганській області.

Пам'ять про чоловіка

«У нас немає тіл для обмінного фонду»

У бригаді ви опікуєтесь зниклими безвісти, похованням загиблих, протезуванням поранених. Чому обрали саме цей напрям роботи?

Тому що я розумію такі родини краще, ніж будь-який замполіт. Зі свого досвіду можу сказати, що з родинами загиблих набагато спокійніше працювати, ніж з родинами зниклих безвісти.

З рідними зниклих безвісти розмови емоційні, важкі

Вони не розуміють, що відбулось і як. Моє завдання — поінформувати, що ми існуємо, що у нас є номер, куди вони можуть зателефонувати, щойно зберуться із силами. 

Я завжди кажу, що поки не буде збігу за ДНК — надія є. Адже у хаосі війни часто неможливо навіть підійти і прослухати пульс побратиму. А буває навпаки: навіть отримавши збіг за ДНК, родини не вірять у результати. У нас є сім’ї ще з Іловайська, де мамам приходили збіги за ДНК, але вони не вірять. Вважають, що їхні діти досі в полоні.

Ви буваєте присутні при обмінах тілами? Як це відбувається?

Зараз на обміни практично перестали допускати представників від бригад. Працюємо, аби це змінити. Обміном займається координаційний штаб. Він відбувається за стандартною схемою. Є списки і якась точка, де відбудеться обмін. Приїжджають представники від координаційного штабу й медики української та ворожої сторін. Обмінюються тілами — ось і все.

Якось ви говорили, що в Україні немає обмінного фонду загиблих. Яка ситуація зараз?

Зараз, на жаль, ми або утримуємо території, або відступаємо. У нас немає, де брати тіла для обмінного фонду

От коли були наступальні дії, наприклад, на Харківщині, тоді у нас було, що віддавати. Бо ми звільняли території і мали обмінний фонд.  

Чи є правила спілкування з рідними загиблих або безвісти зниклих?  З чого починається розмова?

Головне правило — не нашкодити і не обіцяти неможливого. Буває так, що хтось з побратимів подзвонив родині, щось сказав, і батьки тепер сподіваються, що їхній син живий. При цьому ми вже точно знаємо, що він загинув. Бо у нас на той момент може бути більше інформації, але ми не можемо поки її озвучити. 

Кожне спілкування з родиною відбувається за окремим, індивідуальним сценарієм.

Не можна казати універсальну фразу «Я вас розумію, розумію ваш біль». Ніхто не розуміє

Головне —  намагатися підтримувати, говорити, що в будь-який момент люди можуть звернутися за допомогою. Нас часто сприймають як небесну канцелярію, думають, що ми можемо все. Втім, наші можливості обмежені. З документами ми допоможемо точно. Але повернути людину — на жаль.

Олена, Василь і їхні діти

Що робити родині, у якої хтось зник безвісти на війні? Як діяти?

Рідні отримують сповіщення від ТЦК, де написано, що такий-то військовий зник безвісти. Це сталося там-то і тоді-то. Військкомат дає перші вказівки:

1. Написати заяву на грошове забезпечення військовослужбовців у військкоматі. За законом, поки людина перебуває в полоні або зникла безвісти, її грошове забезпечення отримують родичі. Раніше це було близько 120 тисяч гривень на місяць. З лютого 2025 року 50% залишається за військовослужбовцем, решту отримують рідні. 

Таким був запит від суспільства. Бо бувають ситуації, що хлопчина повертається з полону. За період його відсутності його гроші отримувала, наприклад, мати спільної дитини, яка до того не давала військовому роками навіть спілкуватися з дитям. 

Також тепер у військових є право написати розпорядження. Тобто якщо воїн хоче, щоб всі 100% грошей у разі його зникнення отримувала дружина, то він пише заяву, і запис зберігається в його особистій справі.

2. Написати заяву отримання витягу-документу, де зазначена інформація, що сталось, де і як.   

3. Звернутися до найближчого відділку поліції і написати заяву про зниклого безвісти. На її підставі слідчий відкриває кримінальне провадження, вносить дані в ЄРДР, видає витяг родині. Його завдання також — взяти зразки ДНК у родичів. Їх відправляють у лабораторію, яка потім вносить дані в єдину базу ДНК.  

Це той мінімум, який повинні і можуть зробити родини. Також є чимало структур — наприклад, Національне інформаційне бюро (НІБ), яке співпрацює з Міжнародним Червоним хрестом, і саме на них роблять запит про перебування людини в полоні. Треба звернутися із заявою в цей НІБ, і через два місяці буде офіційна відповідь — перебуває людина в полоні або інформація про це відсутня.

Найголовніша структура — це координаційний штаб, який займається обміном тіл і самих полонених. Вони просять кожну родину зробити на сайті координаційного штабу кабінет оборонця і заповнити максимально інформацію про зниклого безвісти воїна. Тому що тільки ви знаєте, де у нього родимка, шрам чи татуювання. 

У нас дуже мало офіційної інформації про полонених. Єдиний варіант щось дізнатися — коли хлопці повертаються з полону. Їх опитують, показують альбом з фотографіями. І так по деталях збирають інформацію про інших

«Родині повідомили, що воїн загинув. А через кілька років він повернувся» 

Розголос допомагає чи шкодить воїнам, які знаходяться у полоні?

Ми завжди родинам пояснюємо, що у хлопця може бути «легенда». І коли ми оприлюднюємо детальну інформацію про нього, можемо йому нашкодити. У полоні він може наполягати, що був лише водієм і нікого не вбивав. Ворог все відслідковує. Краще, щоб родини не надавали детальної інформації. Можна, звичайно, викладати світлини, але не зазначати подробиць, де він служив і ким.

Що доводиться сьогодні переживати тим, хто має рідних у статусі «зниклий/зникла безвісти»?

Я пишаюсь родинами, які мають внутрішню силу, щоб не зневіритись і продовжувати свою особисту боротьбу. Саме вони постійно щось вимагають від державних установ, наприклад, ті ж самі реєстри. Їхні конструктивні дії дійсно покращують і пошуки, і комунікацію між родинами і державою.

Я знаю дуже багато жінок, які самотужки руйнують бюрократичні перепони на своєму шляху, вдосконалюють систему

Однак є, на жаль, і протилежні приклади, які провокують хаос. Ця категорія людей бачить довкола лише зраду. Вони не розуміють, що через активні бойові дії пошукові роботи по загиблих не проводяться жодною зі сторін. І тут не йдеться про чиєсь небажання.

«Війна навчила мене жити сьогоднішнім днем»

Чи трапляються у вашій роботі дива?

Знаю історію, яку нам розповідав Олег Котенко, колишній уповноважений по правах зниклих безвісти. Це було про хлопця з ампутованою рукою, яку забрали з поля бою, коли збирали рештки загиблих. Був збіг за ДНК. Родині повідомили, що він загинув. Вони кілька років жили з тим, що їхнього сина немає. Аж раптом під час одного з обмінів він неочікувано повернувся. У поганому фізичному стані, з ампутованою рукою, гангреною, але живий.  

Наші дивовижні історії — це коли ми знаходимо зниклих безвісти хлопців у полоні. Так, під час крайнього обміну повернувся з полону військовий, який пробув там аж три роки  

Як особисто ви справляєтесь із психологічним навантаженням? 

Мені допомагають друзі й команда. З ними можна будь-що обговорити, посміятися. Переважно це чорний гумор. Зараз покращиться погода, можна буде знову їздити на полігон стріляти — це теж відволікає. Також іноді проводжу навчання з тактичної медицини. Це про життя. Тоді як наша робота, на жаль, дуже часто про смерть. 

У моменти, коли не справляюся, — працюю з психологом. Допомагають медикаменти, але не антидепресанти. Підтримуюча терапія проти гіпертривожності.

Чого вас навчила війна?

У мене зараз немає часу на соцмережі. Часто новини ми дізнаємося вже коли є якийсь фідбек. Тоді виникає питання: «А що було?». Навіть коли є час, то розумію навіщо мені завантажувати голову тим,  на що я не можу ніяк вплинути. Ще одне — голосові повідомлення. Раніше я не розуміла, чому всі військові пишуть саме їх. Тепер розумію.

А ще війна навчила мене жити сьогоднішнім днем. Вшановувати минуле, але не будувати жодних планів на майбутнє. Раніше можна було будувати плани, думати про поїздки в Карпати, на море… Зараз цього всього немає. Можна і треба жити сьогодні 

‍Фотографії з приватного архіву

20
хв

Олена Гергель: «Поки немає збігу за ДНК — надія є»

Наталія Жуковська
зенон войтас допомога волонтер україна польща

Біолог, слідопит, дослідник великих хижаків, а з початку повномасштабної війни в Україні — активний громадський діяч. Зенон Войтас як голова правління Фундації «Лінія Фронту» регулярно приїжджає до України, привозить обладнання, автомобілі й одяг для військових. Sestry він розповідає про свої поїздки, а також про те, чого бракує зараз воїнам — в матеріальному й моральному плані.

Зенон Войтас

«Чимало бійців діють, як партизани»

Чому ви допомагаєте?

Бо це необхідно. Якщо Україна впаде, то наслідки відчуємо ми всі. Це не Україна напала на Росію, а Росія на Україну. І якщо сьогодні ми відвернемося від України, то через кілька років можемо опинитися в ситуації, коли ніхто не захоче допомогти вже нам.

Якщо людина ніколи не була на фронті, їй може здаватися, що українські військові отримують усе необхідне згори — зброю, форму, оснащення. Насправді все інакше. Чимало бійців діють майже, як партизани, — самі змушені шукати собі спорядження, часто цим займаються їхні родини й друзі, шукаючи для них одяг, прилади нічного бачення, зброю чи транспорт. Значна частина допомоги надходить від фундацій і громадських організацій — як українських, так і закордонних. Люди передають їжу, батарейки, елементи обігріву. Це нагадує своєрідний «військовий волонтерський туризм» — люди привозять усе, що можуть.

Як усе почалося?

До війни ми займались охороною природи в українських Карпатах. Співпрацювали з місцевими природоохоронцями, підтримували створення нових заповідних територій. Українські Карпати — неймовірні. У Польщі ми маємо лише невеличку їх частину, тоді як по той бік кордону вони простягаються у вигляді величних, майже недоторканих ландшафтів.

Коли почалася війна, допомагати, діяти було чимось природним. Уже в перший день ми отримали дзвінок — родина нашого знайомого залишалася в Києві та потребувала допомоги. Без жодних вагань ми вирушили в дорогу. На другий день війни були вже на місці й почали евакуйовувати людей.

Згодом ми зосередилися на підтримці військових, які ведуть бойові дії. Протягом першого року збирали гроші від знайомих, які нам довіряли й були впевнені, що кожен злотий буде витрачено на допомогу. Ми купували спорядження, організовували транспорт. А через рік заснували Фундацію «Лінія Фронту», щоб працювати ефективніше й залучати ширшу підтримку.

Де ви шукаєте фінансування?

Ми організовуємо публічні збори коштів, намагаємося залучати бізнес-партнерів. Торік нас підтримало близько 260 людей, цього року цифри подібні. Часом ми отримуємо допомогу від компаній, що дозволяє фінансувати масштабніші закупівлі, — наприклад, автомобілі.

На жаль, інтерес до допомоги знижується. А потреби залишаються величезними.

«Підтримка має бути безперервною»

Як саме допомагаєте?

Ми підтримуємо насамперед 18-ту Слов’янську бригаду Національної гвардії, до складу якої входить менший підрозділ ракетної артилерії. Саме їм ми допомагаємо найчастіше.

Наша допомога зосереджена на постачанні спорядження, якого військові найбільше потребують. Останнім часом це були взуття й зимовий одяг. Раніше ми концентрувалися на закупівлі позашляховиків, переважно пікапів. Це критично важлива техніка для маневрених операцій. На жаль, такі автомобілі часто знищуються — нещодавно ми отримали фото двох наших машин, в які влучила російська артилерія.

Зараз почали співпрацювати ще з одним підрозділом Національної гвардії України — «Хартія». Це досить специфічна частина, добре організована й ефективна. Там, зокрема, служить Сергій Жадан — відомий письменник і музикант, який активно підтримує їхню діяльність, привертає увагу до потреб і мобілізує ресурси. Завдяки цьому їхня ситуація трохи краща, ніж у багатьох інших підрозділів — а саме сильніша громадська підтримка. Але й вони все ще відчувають брак спорядження.

Наша співпраця з «Хартією» — це забезпечення їх необхідною технікою: нещодавно ми передали пікап, шини й засоби для глушіння дронів. Це критично важливе обладнання, яке підвищує шанси на виживання й ефективність у бою. Проблема, як завжди, — фінансування. Ми не маємо стабільних джерел підтримки, тому кожен донат, кожна гривня чи «злотувка» мають значення і дозволяють працювати далі.

Як часто ви їздите в Україну?

Усе залежить від того, скільки нам вдається зібрати коштів і які потреби на фронті. Щоразу, коли можемо щось доставити, я сідаю в машину й вирушаю в дорогу.

Тобто ви їдете аж до Слов’янська, на саму лінію фронту?

Так, я не раз бував на передовій. Разом з Анджеєм Стасюком ми проїжджали через зони, де існувала загроза обстрілів. Це дуже небезпечні місця, але якщо ми хочемо допомагати ефективно, мусимо їхати туди, де допомога потрібна найбільше.

Я підтримую постійний контакт з військовими, яких ми забезпечуємо. Це дає можливість оперативно реагувати на їхні потреби. Війна — це динамічна реальність, де ситуація змінюється щодня. Ми не просто раз передали спорядження й на цьому завершили, підтримка має бути безперервною.

Часто отримую від солдатів повідомлення — фотозвіти, короткі відео, які показують їхнє життя на фронті. Вони надсилають інформацію про знищену техніку, втрати, нагальні потреби. Деяких знаю особисто, з іншими спілкуюся переважно телефоном. 

Відносини, які формуються в таких умовах, не поверхові — це зв’язки, побудовані на довірі. В екстремальних ситуаціях важливо бути впевненим, що людина на іншому кінці дроту дотримає свого слова
Зенон Войтас і Анджей Стасюк

«Привезіть нам F-16»

Якою мовою спілкуєтесь з військовими?

Українською та польською. Якщо розмовляємо в групі, кожен намагається говорити повільніше й чіткіше, щоб усі розуміли. У наших мовах багато схожих слів, тому мовний бар’єр не є великою проблемою.

Ми маємо всі необхідні документи, але коли в’їжджаємо в Україну з гуманітарною допомогою чи обладнанням для армії, зазвичай достатньо польського й українського прапорів на машині, — і нас пропускають.

Українські військові та прикордонники ставляться до поляків з великою повагою — коли бачать, що ми веземо спорядження для їхнього війська, вони переважно не проводять ретельних перевірок

Бували випадки, коли хтось із нашої команди забував документи, але нам вдавалося проїхати. Пів року тому один з водіїв взагалі залишив свій паспорт у Києві й рушив далі без паперів — у шортах, бо тоді була страшенна спека. Попри це його не зупинили, бо всі знали, хто ми й чим займаємося.

Для українців поляки — союзники, і це відчувається на кожному кроці

Які були несподівані прохання від українських військових?

Привезти F-16!

Солдати, з якими я спілкуюся, чудово розуміють, наскільки важлива технічна підтримка і що їхні бойові можливості залежать від того, яке оснащення вони отримають. Вони знають, що в цій війні технологічна перевага має вирішальне значення.

Зазвичай їхні прохання дуже раціональні. Вони потребують взуття, термобілизни, приладів нічного бачення, дронів, автомобілів. Просять тільки про те, що справді допоможе їм вижити і ефективно воювати.

Ті, хто воює, — це зазвичай люди з дуже сильним характером і глибоким відчуттям обов’язку. Вони знають, що ніхто не виграє цю війну за них, що вони можуть розраховувати передусім на себе і на людей, які їх підтримують. Тому я вважаю, що наш обов’язок — допомагати їм. Не лише заради них, а й заради нашого власного майбутнього.

Костянтинівка, Україна, 2025

«Кожен переживає війну по-своєму»

Як українські військові уявляють майбутнє?

Вони знають не більше, ніж ми. А може, навіть менше. Багато хто з них місяцями не виходить з окопів, вони не мають доступу до повної інформації. Те, що турбує їх найбільше, — це відсутність ротації на фронті.

Вони усвідомлюють, що якщо Україна впаде, то за кілька років у цій самій війні їм доведеться воювати вже не проти росіян, а проти своїх власних співвітчизників, яких Росія мобілізує і відправить на фронт

А що кажуть військові, які повертаються з відпустки, наприклад, з Києва на фронт?

Київ — це зовсім інша реальність, ніж фронт. Там помітні два світи: в одному життя триває нормально, майже без змін, в іншому люди постійно усвідомлюють війну й активно беруть в ній участь — допомагають.

Велика частина киян залучена до допомоги: люди організовують збори коштів, підтримують армію, надсилають гуманітарну допомогу. Разом з тим можна побачити заповнені ресторани, кав’ярні, дорогі автомобілі на дорогах. І це природно — люди не можуть жити в постійному стресі.

Для солдатів, які повертаються з фронту, цей контраст буває болісним. Вони приїжджають у місто й бачать, що не всі однаково залучені до війни. Дехто відчуває розчарування — вони ризикують життям, а в цей час хтось сидить у розкішному ресторані й ні про що не турбується. З іншого боку, чи можна когось за це звинувачувати? Кожен переживає війну по-своєму.

Для мене головне, що досі є багато людей, які допомагають. У мене є друзі в Києві, які надають нам житло. Вони самі активно підтримують військових, організовують перевезення допомоги. Це доводить, що дух опору в Києві залишається напрочуд сильним

Чи загинув хтось з військових, яким ви допомагали?

На щастя, ні. Більшість солдатів, яким ми допомагаємо, — це артилеристи, а вони зазвичай не перебувають безпосередньо на передовій, що дає їм більше шансів вижити. Звісно, це все одно війна, де ніхто не є у безпеці, але в порівнянні з піхотою чи штурмовими підрозділами їхні втрати менші.

Багато хто з них воює на Донбасі ще з 2014 року, тому вони мають досвід, знають, як уникати загроз. Це також люди, які чудово знають місцевість, часто це місцеві мешканці, які воюють у себе вдома. Завдяки цьому вони краще маневрують, знають, де безпечні дороги, як сховатися, як уникати обстрілів.

На жаль, війна жорстока, і ніхто не має гарантії, що виживе. Тому так важливо забезпечити військових усім необхідним: кожен додатковий автомобіль, кожен якісний бронежилет, кожен дрон підвищує їхні шанси на виживання.

Попри все я завжди з тривогою відкриваю від них повідомлення. Боюся того дня, коли отримаю звістку, що когось більше немає. Але поки вони на фронті, поки воюють — ми будемо їх підтримувати.

У Костянтинівці, 2024

Боротьба за свідомість

Чи думали ви колись, що будете допомагати під час війни?

Ні. Ніхто цього не очікував. Здавалося, що в XXI столітті ніхто в Європі не наважиться на повномасштабне вторгнення. Так, ми всі знали про напругу, про концентрацію російських військ біля кордону, але багато хто — і я також — сподівалися, що це лише демонстрація сили, що все обмежиться залякуванням і показовими маневрами.

А потім раптом росіяни просто сіли в танки й пішли в наступ. В одну мить усе, що ще вчора здавалося неможливим, стало реальністю.

Сьогодні, дивлячись на це з перспективи часу, можу сказати, що Росія ніколи й не приховувала своїх намірів — просто ми не хотіли в них вірити. І мабуть, саме це було найгірше — та наївність, що такого не може статися. 

Але ж не всі втекли, навіть на лінії фронту є люди, які залишаються.

Так, і це один з найбільших парадоксів цієї війни. Є люди, які могли поїхати, але залишилися. І це не лише військові, а й цивільні, які не хочуть залишати свої домівки, навіть якщо бої точаться зовсім поруч.

Я був у прифронтових містах, де триває життя — діти граються між окопами, літні люди кажуть: «Тут я народився, тут і помру». Вони не хочуть або не можуть виїхати. Іноді через брак коштів, іноді тому, що не знають, куди податися, а іноді через простий впертий спротив: це їхня земля, їхній дім, їхнє життя.

Те ж саме з військовими. Є ті, хто місяцями, навіть роками не залишали фронт. Вони не мають ротації, не мають відпочинку. Але справа не тільки в тому, що вони воюють, бо мусять, — багато хто воює, бо хоче. Вони знають, що якщо підуть, здадуться, то ніхто їх не замінить.

На Донбасі я зустрічав військових, які воюють ще з 2014 року. Це не новобранці — це люди, які вже пройшли через пекло і все ще там. І вони теж бачать, що не всі в Україні однаково сприймають війну. У них багато гіркоти — бо поки одні воюють і гинуть, є ті, хто робить вигляд, що війни не існує.

І навіть попри це вони залишаються. І саме тому так важливо підтримувати їх — бо вони воюють не лише за себе. Вони воюють за всю країну. І якщо вони здадуться — це означатиме кінець.

Читала, що місцеві часто не лише не допомагають, а й шкодять, і взагалі не розуміють, навіщо це все.

На жаль, і таке трапляється. Є місця, особливо в прифронтових районах, де частина місцевого населення не лише не підтримує українську армію, а й відверто діє їй на шкоду. Дехто передає інформацію росіянам, вказує військові позиції, доносить про переміщення українських військ.

Це дуже складно для військових, які ризикують життям, щоб захистити ці території, і бачать, що не всі хочуть їхньої присутності. Є чимало людей, які чекають, коли прийде Росія і візьме контроль у свої руки — особливо в регіонах, які протягом років перебували під впливом російської пропаганди. Іноді можна зустріти людей, які відкрито кажуть: «А яка різниця, хто тут при владі?». Для них найголовніше — якось вижити, незалежно від того, під чиєю владою.

З іншого боку, є ті, хто допомагає, як тільки може. Ризикуючи власним життям, люди привозять їжу військовим, передають інформацію про пересування російських військ, організовують укриття. Є міста й села, де цивільні й армія — єдине ціле, де люди чудово розуміють: якщо українці відступлять, це означатиме для них кінець свободи.

Це показує, наскільки розділене суспільство на цих територіях. Війна — це не лише збройне протистояння, а й боротьба за свідомість, за те, хто відчуває себе частиною України, а хто досі живе в радянській ментальності. І, на жаль, це не зміниться в один день, навіть якщо війна скінчиться. Це процес, який розтягнеться на покоління.

Фотографії: Fundacja Linia Frontu

20
хв

Зенон Войтас: «Військові кажуть, що якщо Україна впаде, то противниками вже будуть не росіяни, а українці»

Ольга Пакош

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Ультраправі — лише прикриття. Ексрадник президента Румунії про те, як Кремль створює нові інструменти впливу на вибори в Європі

Ексклюзив
20
хв

Ексстратег НАТО Штефані Бабст: «Ми передбачили Донбас, Маріуполь і Чорне море — але нас не почули»

Ексклюзив
20
хв

Угода Трампа про надра: шанс чи пастка для України

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress